* * * * *
 

Зоряна Лісевич

 

 

***

По той бік – гора…

Несе потік, закручує дараби,
між валунами піниться життя…
до верхів сивих якось нас дотраґав
талан - ґалґан, шубравець і гультяй.

Ади, файкоче, ще міцна, нівроку,
статечна старість в шитім кожушку,
а дим курної хати сивий докір,
закутує в тепло овечих шкур,

щоб жити попри зболене терпіти -
запасці світу виорати край,
підперти небо голосом трембіти
і слухати, як дихає гора.

 

***

хата вухата в ожинову ніч,
ніч загадкову,
гострить старанно об темряви пні
місячні брови
двох димарів, що по різні боки
істини стали,
там, де розораний зоряний кит
плаває ставом.
військо осоче пасе береги
жаб’ячим хором,
хвилею плескає плесо з нудьги,
місяцем хворе...
півень зайшовся, проріс із глибин
лик пурпуровий
квітки досвітньої - впали в полин
місячні брови.

 

***

Завтра - осінь

Мій закоханий хлопчику з теплими віями літа,
чуєш, море сьогодні співає, шумить особливо,
проникає повз розум до кінчиків пальців припливом.
Чи надовго...а втім, це для нас не настільки важливо –
ми готові піддатися шторму, в безодню летіти.

Прибуває вода, повний місяць вихлюпує хвилю,
що опівночі сяє, і котится сріблом по шовку,
наче клич порятунку для вічно самотнього вовка,
що об волю спіткнувся, аж заздрісні зорі помовкли...
Ти не спиш? - Ні не сплю, видивляюся завтрашнє, мила.

Краще спи - в білих віях на завтра зірветься завія,
срібна хвиля заб’ється гольфстрімом у чорному вирі,
спам’ятається літо, поспішно відбуде у вирій.
А оте, найдорожче, як золото, стане нещирим -
ти не віриш?.. наївний, посміє, звичайно ж посміє...

 

***

сніг завис у повітрі, а ми летимо в оману
вище й вище, вростає у всесвіт біляста куля.
сніговик ще шукає в дитинстві незграбний тулуб,
поки заєць морквину насущну гризе захланно.

білу кулю по черзі жбурляють веселі діти,
і на ній поступово між ліній життя та смерті
проступають по жилці любові дороги стерті,
щоби двері до серця сумної зими відкрити.

чути скрип і зітхання, і плаче залізний холод,
заєць злякано втік, залишивши морквяний відчай.
вперта куля – все далі, та це ні про що не свідчить...
все, як слід – ми зависли, а сніг опадає долі.

 

***

Часи

невиднява. за іншими лечу.
прощальне коло понад рідним домом.
і сум важкий, і неземна утома,
немовби випила ріку плачу.
зникає голос, дихання судомить.

під вією - карання, не сльоза,
впадуть дощі, ніхто і не дізнає -
росла зерниця повна слави й таїн.
та шашіль потай серце підгризав,
щоб винести, мов обірник зі стаєнь.

дуплавий стовбур, голий, потемнів.
колись буяло те штурпаччя дубом.
і привид роду. сам себе не любить,
а покручів приймає за синів.
торкаюся кори, гай, зашкарубла,

черства, байдужа. обійму – прощай...
і чи здалося, ворухнувся корінь,
і якось дивно струсонуло гори,
вп'ялось у скибу рало орача.
і чути стало, як земля говорить.

 

***

відстані

на випростаній руці
тримаю маленьке місто.
живеться у місті цім
немислимо і барвисто

тобі, що далеко так.
за два чи за три століття.
ні потяг, ані літак
не втрапить до краю світу.

та, може, за сім життів,
точніше на сьоме літо,
ми виявимось не ті,
щоб надто далеко жити...

черкни, коли міф згорить.
я знатиму підсвідомо -
покинувши межі гри,
ти рушив навспак, додому.

 

***

як правило

у суму – вологі очі,
припухлі тремкі повіки.
у суму - розмитий почерк,
нездатний «візьми_та_викинь».

у суму – важкі валізи,
вокзали, гудки, вагони.
обійми – чіпкі, залізні,
глухі до нічних рингтонів.

у суму – банальна звичка
вертати: думки в минуле,
у скриньку - ключі музичні,
в годинник – його зозулю.

 

***

Весна лісом

берези слухали стояли тонкострунні
чекали на розхристаних орфеїв
сміялись фавни шепотіли феї
і легшав лід залежаний трофейний
на бурому і мокрому безрунні

у первоцвіті танула зірниця
коли земля зітхала повногрудо
проходив лось повз тишу і остуду
і лущив мох і рогом сонце кудлав
і пух лишав на вигрітій сільниці

 

***

за водою

пірнали дрова в баби з рук до печі,
місився хліб і пікся хліб старечий.
з-поза вікна дивився голуб сизий,
як по столу текли недільні ризи.

мінився жар, поволі повз обличчям
у дим, і шамотів у небокличчі.
кахикав комин, дід сидів на лаві.
і кіт куняв. ще був. рябий, ласкавий.

 

***

Два місяці-соколики
якби не гірко, солодко
оцей – червлене золото
отой – то срібний дзвін.

і нічка у пів-доленьки
то веснами то гореньком
губилася напотемки
зорею у траві.

котилася, журилася
кропила смуглі вилиці
вужем завмерла звивистим
на ясному чолі

а потім усміхнулася
і притюпцем на вулицю
черпнула вíно кухликом
би дніло на сто літ.

 

***

пливе крізь літо, сонце, води, сни
прозора бабка, небо підпирають
пухнасті вії дівчини-сосни.
яса тече від раю і безкрайо,
і заплітає Лада у кісник
солодкий дух пухкого короваю.

іванівською стрічкою ріка
лопоче благодарственну молитву.
і світиться гаптований рукав.
і ще по ньому вечір не розлито.
а день уже дістав із рундука
стару лампадку і осінню свитку.

 

***

вересневе

дрібка в оці. верес плаче,
з листу світло відпустив.
рання осінь без означень
розвела старі мости.

сіль збирають сонні бджоли
і несуть на небеса.
впав у верес мідний жолудь,
видко, літо дописав.

 

***

про осінь

жовтень мете зі злості
прахом старого міста,
жовчю стриже газони,
трусить листки на брук -

перепеклися тости,
чай ще від літа вистиг.
мучить хандра сезонна.
щастя не йде до рук.

винна звичайно ж осінь.
вересень був терплячий,
але якийсь ніякий,
от і пішло на спад.

вірити рудокосим,
вітер ловити наче, -
перші сумні ознаки
виявив листопад.

осене, що ти робиш? -
вдарять громи доперва,
твого легкого духу
вистачить на сльоту?

будеш гукати пробі,
гальма зривати з нервів,
дні рахувати трухлі,
дерти на сніг фату?..

вересень все забуде.
жовтень нап’ється джину.
а листопад не прийме -
вибрав, та проміняв.

так і минеш в огуді.
лиш на старих картинах
золотом зійдуть рими,
вписані навмання.

 

***

вижити

я маю забути, благаю для себе тиші,
в якій не буває тебе, і в яку не пишеш.
волію не знати, коли ти ідеш на лови,
аби вполювати, аби убивати словом.

у тебе шалено красиві слова, як вірші.
у них безоглядно, бездумно, безтямно віриш.
так дихає небо над містом примарних майя -
на кожному вдиху частина його вмирає.

не хочу вмирати – по римі зникати жаско:
як тільки піддамся, хитнуся, замкнеться пастка –
розсиплеться місто і небо вдихне востаннє.
і раз і назавжди для мене тебе не стане.

 

***

із вирію, із вирію
я видивлюсь я вигрію
журавчине перо
воно із моря вирине
закрутить небо вирвою
закине жаль у кров
шугне полями сонними
закучерявить соняхам
волосся золоте
зів’ялим чорним соняхам
з передзимовим подихом
покинутих дітей

 

***

зустрілися душі. задовго до зустрічі тіл.
і довго в собі сумнівалися - раптом не ті?
усяке трапляється тут у земному житті.
усяке, частіше не диво.

і спинами ставши, уявними спинами душ,
вони попрощались, та жодна із них аніруш.
і падало листя, і осінь ходила довкруж,
і всесвіт валився правдиво.

коли озирнулись – тілами відчулись вони.
їх образ невидимий внутрішнє сяйво змінив,
щоб знову земля оберталась і бачила сни,
щасливі. і тільки щасливі.

 

***

вечорове

довга-предовга стежка
клаптики поля ріже
поле єднає з небом
світло бере в сувій

заходу тінь бентежна
котить шовкові брижі
сонних погаслих стебел
губить росу в траві

терпне здіймає в серці
пам’ять про щось далеке
спогад про щось важливе
рідне і дороге

спогад який не стерся
в оці несе лелека
в сутінь за пруг оливний
в ірій сумних легенд

 

***

ранкове

я ішла по бруківці весна здоганяла дощем
лопотіла крильми із балкону на вулиці Руській
десь далеко за містом у гнізда верталися бузьки
та у смузі контрастів зима не забулася ще

білим криком здіймався із сонного Ринку туман
ще душа не зігрілася цокали лунко підбори
брунькувались туристи із густо засіяних спорів
щоб поцупити лева якого на карті нема

а на Руській тим часом хитнувся весняний балкон
відірвався й поплив аж до сонця що снідало в Замку
залишилась від нього світлина оправлена в рамку
і бляшанка в яку наливали коту молоко.

 

***

в імлі купала тиша верболіз
і проступало плямою осоння
де ліс у мушлю пагорба заліз
і видихав розмірено і сонно

земля ховала плутані сліди
гінкі хребти розпростуючи травам
сьогодні ранок з відрами ходив
по молоко до бабиного ставу

 

***

найголовніший з моїх парижів
облізлу гриву сяк-так прилиже
завечоріє запалить свічі
простягне лапи свої калічі
сяйне під захід луска зелена
зітхне у Полтві контральто Сени

нічні монмартри гукнуть Діану –
сьогодні працю закінчить рано
Нептун спакує в торби склотару
присяде поруч візьме гітару
і під знайомі старі мотиви
чекати будуть простого дива

коли ударить годинник пустку
Діана гикне хортів відпустить
у середмісті шукати щастя
і Амфітрита покине прясти
порожню площу окине зором
і скам’яніє – продали зорі

 

***

хата вухата в ожинову ніч,
ніч загадкову,
гострить старанно об темряви пні
місячні брови
двох димарів, що по різні боки
істини стали,
там, де розораний зоряний кит
плаває ставом.
військо осоче пасе береги
жаб’ячим хором,
хвилею плескає плесо з нудьги,
місяцем хворе...
півень зайшовся, проріс із глибин
лик пурпуровий
квітки досвітньої - впали в полин
місячні брови.

***

відстані

на випростаній руці
тримаю маленьке місто.
живеться у місті цім
немислимо і барвисто

тобі, що далеко так.
за два чи за три століття.
ні потяг, ані літак
не втрапить до краю світу.

та, може, за сім життів,
точніше на сьоме літо,
ми виявимось не ті,
щоб надто далеко жити...

черкни, коли міф згорить.
я знатиму підсвідомо -
покинувши межі гри,
ти рушив навспак, додому.

 
***

Сторінка Зоряни Лісевич на «Гоголівській академії»: http://gak.com.ua/authors/4022

 
 

 

Навіґація по серверу:   «думай!» · «слова» · «нотатник» · бібліотека vesna.org.ua   Rambler's Top100