* * * * *
 

Григорій Чубай

 

23.01.1949 - 16.05.1982

 

***

Відшукування причетного

На воді, навіть кола по чистій воді 
Скороминущі зелені кола 
Навіть тоді, навіть тоді, 
Як нікого, ніде, ніколи, ніколи… 
А що, як і справді раптом ніде, 
А що, як і справді раптом нікого, 
А що, як і справді раптом ніколи, 
І тільки ми, нарочито видимі, 
Тільки ми, нарочито існуючі, 
Більше всього на світі перелякані 
Свого власного небуття 
Віримо, що все-таки десь 
Віримо, що все-таки хтось 
І наше тіло, і наші душі 
І дай же нам дне 
Бачите, то причинилися двері, 
Котрі насправді є. 
То прийшов хтось із нас і каже, 
Що він бачив сьогодні речі 
За видимістю речей, 
І що зараз він бачить тіло, 
За видимістю нашого тіла, 
І, що ми дуже дотепно граємося в живих. 
Але стіна, грає в стіну 
Іще дотепніше ніж ми. 
І тисяча видимих тигрів 
Нас менше лякає 
Ніж одна невидима зоря, 
Хоча саме її нам невистачає далеко попереду, 
Щоб до неї дійти. 
Хоча саме її нам невистачає далеко позаду, 
Щоб до неї повертати. 

 

***

І знов нестерпно тихо настає 
якась чужа зухвала веремія, 
де тінь моя мене не впізнає, 
де голос мій - і той мені чужіє. 

Я там мовчу. Задихано мовчу. 
Я там слова навшпиньки обминаю. 
Мов хрест важкенний, душу волочу, 
і сам себе на ньому розпинаю. 

Я там мовчу. Приречено мовчу 
під тихим криллям втомленого дому 
і знов свічу мовчання, як свічу, 
за упокій собі ж таки самому. 

...Дощу предовгі пальці на шибках 
заграють щось достоту, як музики, 
що й звідкілясь прийде до мене страх 
поглянути, чи став на грані крику. 

Та він лиш мить торкається плеча 
і геть іде, не взявши ані звуку, 
і знов моє мовчання, як свіча, 
пооддаль слів блукає тихоруко. 

Над ним небес дірявий балаган. 
Над ним пригасле місячне багаття... 
Та цілий гурт немовлених благань, 
які все більше схожі на прокляття

 

***

Коли до губ твоїх лишається півподиху, 
Коли до губ твоїх лишається півкроку — 
Зіниці твої виткані із подиву, 
В очах у тебе синьо і широко. 

Щось шепчеш зачаровано і тихо ти, 
Той шепіт мою душу синьо крає. 
І забуваю я, що вмію дихати, 
І що ходити вмію забуваю. 

А чорний птах повік твоїх здіймається 
І впевненість мою кудись відмає. 
Неступленим півкроку залишається, 
Півподиху у горлі застряває. 

Зіниці твої виткані із подиву, 
В очах у тебе синьо і широко, 
Але до губ твоїх лишається півподиху, 
До губ твоїх лишається півкроку.

 

***

Вертеп

1

Наша потужна цивілізація, яка досконало
вміє грати в карти і танцювати наймодерніші
танці.

Наша потужна цивілізація, яка почуває себе
інтелектуально відгодованою коровою, якщо їй
вдається з першого погляду відрізнити картини
Пікассо від полотен Рембрандта ван Рейна.

Наша потужна цивілізація, яка сьогодні
безмежно ощасливлена автоматом для прода-
вання ґудзиків, дивовижною самопискою, яка в
разі потреби може відкоркувати пляшку, водне-
вою бомбою в енне число мегатонн, новітнім
кінодетективом у 25 серій і свіжим анекдотом із
серії «Вірменське радіо відповідає».

Ах, ця безмежно щаслива цивілізація! Яка
попри все не забуває про те, що вона є найвищим
виявом всесвітнього прогресу, і рухається.

Так, саме рухається!

Пішки. В авто. В катафалку. В трамваї. В таксі.
рухаючись, встигає:

відвідати пивний бар,
напівголосу покритикувати позаочі свого
начальника,
влаштувати скандал дружині,
розв'язати два-три кросворди...
Чуєте?!
Вона рухається!!!
ЧУЄТЕ?!!

Вирує світ, сміється, плаче, виє.
Кружляють видива, веселі і сумні.
Іде вертеп, без поділу на дії,
Хіба що з поділом на ночі і на дні.

Кружляє світ. Мовчить, як треба крику.
І правда топиться в брехні чи не щодня.
Невже і я впаду у нього й зникну
Безболісно, безлико, навмання?

Впаду туди, де безум всьому пастир
Й пасе держави, душі і слова.
О Боже мій, не дай мені упасти,
Бо обертом іде вже голова.

Бо вже і дням, і ночам моїм боляче.
О Боже мій, спаси і одведи
І від отих, лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравших в рот води.

Й від тих, за брехні лаврами заклечаних,
Й від тих, що ні сюди і ні туди,
Й від ідолів старих і новоспечених,
Й від пустослів'я, Боже, одведи!

...Затьмила голови тупі лакузоманія —
Пофіміамлять і чекають, хто подасть.
І душу кожен з них, неначе мантію,
Перешива по-модному «под власть».

Поглянь! Навколо видимо-невидимо
Тих язиків, танцюючих стриптиз!
І котяться землею дикі видива
Парадів, маскарадів, танців, сліз.

І пустота безмірна щогодини
Вже цілий світ береться осягти.
Як жить мені, якщо я ще людина,
Якщо мені від себе не втекти?

Якщо і дням, і ночам моїм боляче!
О Боже мій, спаси і одведи
І від отих, лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравших в рот води...

...О Боже мій, куди ж мені?.. Куди?..

2

Жаркого дня липневого втікаю по вулиці
міській, біжу від себе, біжу від слів страшних,
якими мушу я про щоденну втечу говорити.

А вулиця уся — суцільна втеча. Бо буде дощ,
бо хмари насувають. А вулиця уся—суцільна
втеча. І всі біжать... Чи ж тільки від дощу?

Один втіка від себе сьогоденного, а другий
доганя себе вчорашнього, і всі тікають-поспі-
шають... 

Хто від себе, хто до себе, хто від когось, хто
до когось, хто ні від кого, хто ні до кого. І разом 
всі втікають від дощу...

Так щодня: в суєті, в круговерті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають в ненависть, в любов, у кіно,
в карти, в більярди, в лото, в доміно,
в салати, в борщі, у котлети і в торти,
в кашкети, в манжети, в комоди і в шорти;
від чорта до Бога,
від Бога до чорта,
із ночі до ночі,
із рання до рання,
втікають у крик, утікають в мовчання,
втікають в чекання, в безсоння, в прогнози,
втікають у сміх, у мовчання, у сльози...

Втікають під карнизи, під погони,
під ліжка, в бомбосховища, в закон.
Не розбереш, де втеча, де погоня
і до яких молитися ікон?

І до яких із них ходити каятись,
яким хулу нести, не каяття?
...Чи на землі таких, що не втікають,
нема давно? І втеча — то життя?
Невже вся суть в безладній біганині?
Невже вона усьому голова?
Невже якийсь Всевишній Паганіні
на скрипці світу втечу награва?!

І щодня в суєті, в круговерті годин
люди втікають від себе й до себе,
втікають до книг, до дружин, до картин,
втікають під воду, під землю, на небо,
втікають до лісу, на Марс, до пітьми,
щоб бути людьми чи не бути людьми.
Втікають у подвиг, у лють, у провину.
Додому.
До Криму.

В кафе.

В домовину.

З

Все втечі та втечі. Погоні і втечі.
А потім — до світу, від карт і від зречень,
від пива, з футболу, з кіно, з домовини
вертають до світу якось безневинно,
вертають, не мовивши навіть «прости».
А світу немає куди утекти.
А світові — голо!
А світові — босо!
Тиради.
Укази.
Промови.
Доноси.

Танці.
Ракети.
Паради.
Кастети. 

Торговці.
Шпики.
Генерали.
Естети.

Джаз-банди.
Футболи.
Космоси.
Нації.

Боги.
Півбоги.
Парт-ор-
гані-за-ції!

Персони.
Парсуни.
Кінозірки.

Голгофи.
Освєнціми.
Соловки.

Дачі.
Собори.
Кремлі.
Мозолі.
Владики на небі.
І
на землі.

Гроші.
Отрути.

Вина.
Єлеї.
Гробниці єгипетські
і
Мавзолеї!

Роги і німби.
Тюрми і Грати.
Ідоли.
Плітки.
Авто і гармати.

Кодекси карні.
А також — моральні.
Кайдани модерні
із картами гральними.

І
безхребетна
пихата
еліта —

усе це для світу,
для білого світу!

Для світу — тиради!
Для світу — доноси!

А світові — голо!
А світові — босо! 

4

Диктатори, диктатори, диктатори —
погоничі великі: «Цоб-цабе».
Диктатори, диктатори, диктатори
щодня диктують світові себе.

О, скільки їх возноситься і падає!
І скільки їх плює у наш Дніпро!
І прославляє світ своєю владою,
і одягає у своє добро.

...Все продиктовано і все перефарбовано
і удостоєно належної ціни:
за сумніви, за мислі закатовано!
І за холуйство — вбрано в ордени!

Все продиктовано і все перефарбовано
і узаконено, що думати — це гріх!
Муштровано усе, перемуштровано,
і в ранґи роботів возведено живих!

...А цю трикляту мислячу породу
всю до ноги зітерти б далебі!

І стільки ворогів було в народу,
що й весь народ був ворогом собі!

5

А світ — вертеп.

Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть,
щонайважче — у ньому залишатися собою, від
перших днів своїх і до останніх не бути ні
актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках
облудних, а лиш собою кожної години, а лиш
собою кожної хвилини, з лицем одвертим
твердо йти на кін...

Ви знаєте, чого я ще боюся? Від атомних
страхіть боюся більше, боюся я, що хтось з
інопланетців колись в своїм щоденнику
запише: «Планету цю зовуть отут Земля. І
населя її силенна сила ходячих шлунків —
п'ющих і жующих. Які лише жують, лише
ковтають. Лише ковтають і жують — і більш
нічого. Ковтають пудинги, котлети, ноти,
вірші, ковтають істини, ковтають цілі нації,
і одні одного їдять, й самі себе...»

Ви знаєте, чого я ще боюся?! Од атомних
страхіть боюся більше?!
— Боюсь цього «ковтають і жують»!

...Як вечір землю синьо охопив,
як зорі в небо з'їхались на віче,
в мою кімнату тихо уступив
один знайомий тихий чоловічок.

— Здоров, приятелю, то як тепер живеш?
Я чув, сливеш писателем великим? —
...Єхидна усмішка, мов колесо криве,
перекотилася його іконним ликом.—

Я чув, що преш ти часто на рожен,
звиняйте, заради якихось «істин»,
забувши давню приповідь: «Блажен,
хто їсть тоді, коли захоче їсти». 

Нащо тобі тягар чиїхось мук?
Нащо тобі душі чиєїсь хвища?
І нащо те, що далі твоїх рук,
і те, що голови твоєї вище?

...Він плів ще довго блудливі слова,
що зависали сірим павутинням.
Крутилась ця платівка ненова,
аж доки стало в мене вже терпіння.

Нащо тобі тягар чиїхось мук?
Вже надто ви розумні всі та горді...
І хоч він був і далі моїх рук,
та я йому вліпив-таки по морді!

І він до виходу заквапивсь, заспішив
І — з-за дверей, із темряви, із ночі
він із погрозою до мене прошипів:
— Блажен, хто їсть тоді, коли захоче'

6

А ніч попереду й позаду...
Ми йдем. Вперед а чи назад?
...Парадоксальна суть парадів,
і замість правди — сто півправд.

Хоч правда й пів... Зате ж їх «много»
тих правд-калік напівживих.
А жвавий ум, хоча й убогий,
щодня виплоджує нових.

Модернізує, досконалить
півправди ті, мов лімузин...

Одна не встигне доконати —
як є десяток узамін!

Тоді зохлялій кажуть: «Годі»,—
та нишком вводять іншу в двір,
ще й розмальовану по моді —
в таку попробуй не повір!

...Навіщо ж крик? Навіщо ж гамір?
Чого ж ми хочемо усі?!
Боги лишаються богами,
зійшовши в Кремль із небесі!

Хто ж ми такі? Що буде завтра?
Куди йдемо? Вперед? Назад?
А що, як завтра динозаври
наш зустрічатимуть парад?

Тоді аж вибухне грозою
прокльон, зневіра й каяття:
— Та ми ж прийшли до мезозою
замість ясного майбуття!

Тоді, як наша цивілізація спала й диви-
лась блаженні сни про авто, які їй належать,
про дачі, які їй належать, і про зорі, які поки
що їй не належать (уві сні вона дуже жалку-
вала, що не можна кожної зірки зокрема
обгородити парканом і прив'язати біля неї
сторожового пса),— от тоді я виніс їй вирок.

Цивілізація цього не бачила у своєму
блаженному сні. Вона лише вранці прочи- 

тала в газеті, що я її зневажаю, і висловила
принагідне декілька цікавих думок:

а) «Я свою дачу збудував власними
руками і за чесно зароблені гроші...»

б) «Куда сматрелі учітеля, когда іщо
етот автор учілся в школє?!»

в) «Я розумію, що це, може, й так. Але
раптом проти цілого світу заявити
таке, то треба бути або великим
диваком або ж божевільним».

А потім цивілізація взяла мою поему і на
своїх всепоїдаючих зубиськах довго хрумтіла
епітетами й метафорами, довго ображалась і
жувала, жувала, жувала, доки не з'їла всю до
крапки.

І пішла, блаженно погикуючи,
запивати її
пивом. 

 

***

Я ніколи ні про що не запитував
ні в тиші, ні в грому, які жили зі мною поруч
Я мовчки жив,
я мовчки міркував, скільки ж то кисню
дає щодня те дерево, що під вікном,
який то вийде стіл а чи кушетка
із дерева того за кілька літ.
Я мовчки жив,
я мовчки міркував,

а вчора вдосвіта прийшла до мене постать
голосу мойого
і до порогу стелилося при ній
відлуння тінню.
То вона запитала у тиші,
що в ній заснуло.
То вона запитала у грому,
що в нім збудилось.
А потім до вікна підійшла
і до дерева мовила:
доброго ранку, зелена пташко,
чи не втомилась ти всеньке літо
понад хатою літати?
Сядь на підвіконня,
я пшона тобі винесу,
зелена пташко.

 

***

Скрипучі двері пам'яті причинено
і згадкам всім підрубано крило.
Біління снігу - п'яне і причинне
тіла тверезих вулиць пройняло.

І над ажурні вишукані русла,
де вже давно не бігає вода,
скорботна пам'ять пам'яті зависла,
згубивши слід останнього гнізда.

...А те гніздо - то біле, то червоне
свою барвисту сутність обмина,
у ньому пам'ять білої ворони
і сніг, і наші білі імена.

 

***

так спроквола надходить
найтемніша на світі ніч
і заступає одним-єдине моє вікно

і заступає зеленими очима
заступає червону потоптану траву
що здавалась мені птахом підстреленим
а птах той ніяк злетіти не міг

ніч заступає руками всохле дерево
і заступає вустами палюче сонце
і заступає розважливими словами
якусь дуже сумну мелодію

і я вже нічого крім тої ночі не бачу

а тільки чую як десь далеко-далеко
поза її очима
поза її руками
поза її вустами
раптом залопоче крилами червона трава
і довго літає над нами

 

***

ВІН

вони свої ночі зігрівали гасом газом
вугіллям дровами

вони до нього у двері стукали й радили
заспокоїтись

і крижаними словами пропонували свої
дрова і газ і гас

а потім ще довго стояли в коридорі і
нашорошивши вуха здивовано слухали як
він ходить босоніж по своїй неймовірно
холодній ночі черевики байдужості
викинувши геть

а клявся ж собі увечері що обов'язково
їх взує на ніч

 

***

ВЕЧІР

Зелений вечір
як морська вода
заповнив кімнату

фіолетові водорості тіней
повиростали у ній аж до стелі
і тільки ще де-не-де поміж ними
блукають червоні продовгуваті риби
що відбились від косяка призахідного сонця

і вже ти зачудовано слухаєш
як чотириноге крісло намагається переконати шафу
в тому що воно є родичем восьминога

ти забув навіть про те
що треба дихати
і лишень тоді як із сусідньої кімнати
покличуть вечеряти
раптом опам'ятаєшся і гарячкове почнеш шукати
довкола себе
акваланґ

 

***

РУШНИК

півень чорний
червоне гроно клює
і півневі тому
солодко-солодко

а півень червоний
чорне гроно клює
і півневі тому
гірко-гірко

 

***

ВЕЧІР

День відходить, кудись поквапившись.
Вечір. Тиша. Тебе нема.
І в рояля холодні клавіші
білі-білі, немов зима.

Три зорі, мов тугі бемолі.
Три тополі, мов до-ре-мі.
І в тенетах німого болю
я один при отій зимі.

Сині тіні в снігах митарствують.
Небо - наче сріблястий ґрот..
Над душею всевладне царствують
дивні очі зелених нот.

Білій тиші в лице зорію.
Кожен порух її ловлю.
І тобою забуте грію
захололе пташа — люблю.

 

***

БЕЗСОННЯ

у двох відерцях
синя вода опівночі
намарне силкується
металеві повіки склепити

 

***

МУЗИКА

Десь у диві, у видиві вмовклих ночей,
у музичному лісі, на синім узліссі
цвіла, мов калина, віолончель
і пахло весною чиєсь піаніссімо.

І пахли зеленими зорями очі,
і у флейти-тополі благав хтось покаянь,
і смичком трепетливим свою жіночність
питалася скрипка: «Яка... яка я..?»

І бігла музична струнка олениця,
і птаха музична кудись летіла...
І стояла моя зачудована ницість.
Тремтіла... і деревом стати хотіла.

 

***

ГІПНОЗ

Ви не бачите цієї тюрми
Ви не чуєте цієї мови

Ви бачите лише цю дорогу
Ви чуєте лише мій голос

А тепер розслабте своє тіло
Ви засинаєте

Вам сняться чудові сновидіння
Про гастроном і про єдину дорогу

І Ви спите
Спите...
Спите...
Спите...

 

***

ПТАШКА

двері зачиняються і відчиняються
двері відчиняються і зачиняються

рип-рип
рип-рип

то ми виходимо з хати
то ми приходимо до хати

рип-рип
рип-рип

і дивиться пташка крізь вікно в акваріум хати
і думає про нас
як про риб

 

***

Останній грім давно скотився з даху...
Стекло по ринві сонце і дощі,
І у саду дерева вже без страху
Вдягають позолочені плащі.

Без боязні вдягають. Бо ніхто тут
За пишноту вже їх не осміє...
Займається на гіллі позолота,
І сад багряним маревом стає,

І закипа гарячим водограєм,
І б'є крильми жаркими у вікно...
Врочисто, гучно листя помирає,
А так вмирати вміє лиш воно!

 

***

а я тебе давно уже забув

чому ж тепер ти знову прилітаєш
у літаках пребілих снів на
засмучені аеродроми моїх очей
чому ти знову повідаєш історію
про дим який вертається до
свого вогнища начебто знову хоче
стати полум'ям

а я тебе давно уже забув
я прокидаюсь опівночі щоб
засвітити свічку забуття траву
із ночі зву до свічки тої кажу

траво-травице
будь зеленою
най буде все
як є

зорю померлу зву із ночі
темної кажу

не треба зоре
не спалахуй
най буде все
як є

а той літак вже невмолимо близько
і ти усміхнена вже сходиш трапом
щоб загасити свічку

 

***

відлуння дзеркала
нічого не знає про дзеркало
нічого не знає про себе

але воно про літо знає
і про нього розказує

воно має дві стежки
білу і чорну
воно завжди білою ходить
і розказує
що на груші виросли груші
і впали в траву
а на вербі
груш не виросло а виріс лелека
і впав за обрій

прийде від матері дивний літній сон
із сапою в руках і всю білу стежку
пересапає

і тоді вже відлуння
самотньо сидітиме-біля дзеркала
бо чорною стежкою
ходити
страшно

 

***

ПЛАЧ ЄРЕМІЇ

тільки-но збудували місто і навіть ще
не встигли його заселити а вже пророк
Єремія плакав над ним як над давно
спорожнілим

із кожної його сльози тоді виростало
при всякім домі сонце і всім казало що
не сонце воно а жовта кульбаба

і тільки-но сонце промовляло це як
сиве птаство обсідало його звідусіль
називаючи себе кульбабиними дітьми

але варто було вітрові хоча б легенько
повіяти як відлітало птаство геть і
вже не поверталося ніколи

 

***

ЖІНКА

сумна жінка яка не чекає нікого
сумна жінка яка лежить горілиць
на березі річки
яка думає про воду річчину
що до моря тече

вона сама стає річкою поволі
і якось дивно плюскотить на піску
що аж риби вистромлюють голови
із води аби те диво загледіти
аби загледіти білу річку що
берега жодного не має

і тече її волосся невідомо куди
і тече її тіло невідомо куди

 

***

КОРИДОР ІЗ ДВЕРИМА ЗАВБІЛЬШКИ В ОКО

не відаю як ми обоє потрапили в цей
коридор із дверима завбільшки в око
не відаю

мабуть ми були випадковими слізьми що
випадково сюди вкотилися мабуть що так
і тут собі раптом згадали що люди ми

та вже немає нам назад вороття немає
навіть якщо наші сльози звідси крізь
двері викотяться то ми все одно
залишимось тут

там за стінами заметляється про
нас листя язиків на деревах тіл

то ті щасливі що можуть нас лише
бачити що можуть сюди увійти

то ті нещасні що можуть нас лише
бачити що не можуть сюди увійти

 

***

ОСІНЬ З МАЛЕНЬКИМИ ДЕРЕВАМИ

наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула

скільки ж бо треба того часу для
рудого листя щоб опало воно з
невисокого віття

наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула минуло після
неї багато зим і багато весен і
аж тоді почало падати листя з
дуже високого дерева яке в нашій
осені було і про існування якого
ми навіть не підозрювали

 

***

ПРИТЧА

безліч дивних дерев сновигає
містом безцільно
гілля рук із двома листочками долонь
заховавши до кишень

кожне має в собі гніздо душі
яке ніколи не може бути порожнім

а ще як ті дерева були маленькі
то хтось лихий довідався про гнізда
і покрав із них пташата болю
що й навіть літати тоді ще не вміли
і відніс ті пташата далеко-далеко

а щоб вони не повернулися як виростуть
то збудував між ними і деревами
місто з кольорових картонних будиночків
а гнізда дерев що не могли порожніми бути
населив горобцями усі до одного

 

   

 

Навіґація по серверу:   «думай!» · «слова» · «нотатник» · бібліотека vesna.org.ua   Rambler's Top100