* * * * *
 

Назар Федорак

 
 

Із книги «Сад божественних комах. Вибране» (2004)

***

А у серці ламались труби
об червоні, як серце, звуки.
Яструб яструба приголубив,
руки руки взяли під руки.

Лізе неба скляна стоніжка,
топче сонце підошва хмари,
і земля — мов клінічне ліжко,
і параліч параліч вдарив.

Хворі пруть на раменах Бога,
обсипаються зшерхлі губи:
“Ти ж не кинеш, старий, нікого,
Ти ж і мертвий жахливо любиш!”

А у серці червоні нори,
і у дірах кишать онуки,
хтось когось ненароком створить,
під ребро запустивши руки.

Івано-Франківськ, 10.02.1994 р.
 

Що там?

Поети — Божі телеграми:
в них є пропущені слова,
і, переходячи рядками,
в ті ями падаєш бува.

Що там? Таємні темні змисли
у тім вогкім каламарі
вже не одного так притисли,
що опинився угорі.

Що там? Політ кореспонденцій
таких, де пропусків нема,
де словеса й рядки — гладенькі,
дорога к Господу — пряма.

Що там? Небесний кабінетик
і стос небесних телеграм, —
їм бракне слів: вони — поети,
першопрохідці Божих ям.

Криворівня, 15.01.2000 р.
 

***

Мені ця сіль — осклілі очі в очі:
вмирає сніг, як вірний пес в ногах,
щодень хвости у привидів коротші,
і гамлет вежі довгий, ніби страх.

Зима, цей торт з облізлим кремом вулиць,
відклала яйця на мечах дерев.
(Зелених вилупків Господь до щік притулить
і зі щоками в муках віддере).

Мені цей біль Господній ні до чого:
ця сіль — як ціль, цілунок самоти,
з її кишені зиркають дороги
на всі чотири Господи прости...

Приносить вітер запах розенкранца,
вузький, мов шнур, тягучий, мов петля.
(Біґбени англії, витьохкуючи вранці,
в тумані теж зійдуть за солов’я...)
 

***

Кроти зусібіч відкорковують землю,
і ми — до нестями засмаглі паломники —
ногами для себе її відокремлюєм,
змучуєм, стемнюєм і переломлюєм,

неначе хлібину, згорілу ще в Трої,
мов амфору з попелом Лесбосу й Корсики,
затруюєм віршами, смертю потроюєм,
катарсизуємо, зсушуєм, спорскуєм,

неначе кроти, причащаємся світла,
лишивши оселі й міста відкорковані,
сумуєм без них і з безвиході квітнемо
ножами й бажаннями кишеньковими.

Засмаглі паломники, згублені капища:
земля обітована кожного пройдена!—
і тільки землі — що під нашими капцями,
і тільки тепла — що під нашими хвойдами.
 

Музика

гриби ростуть і апельсини
жуки росою поросли
вдягає ґріґа в постоли
веселка барви клавесина

червоний заєць на плечі
а може просто хворий місяць
покривиться собі над лісом
і сяде їсти калачі

це ж тільки люди люди люди
хитають голови у такт
а барабан як мертвий мак
вагітний ґріґовим етюдом
 

***

Сніг на вулиці Коперника —
мокрий попіл вищих сфер
(або сльози характерника,
що живе і ще не вмер).

Сніг тече холодним полум’ям,
тліють кораблі людей,
і розходиться півколами
дім без вікон і дверей.

Сніг кричить дахами й шибами,
затуливши вітром рот
(сплять ведмеді вкупі з рибами,
кров проливши на народ).

Розпадається на членики,
самогубцям шле привіт
сніг на вулиці Коперника —
...шневий вітер з ...невих віт.
 

***

Святої Ельжбети шпилі кам’яні,
Мов руки, махнули в дорогу мені, —
Далеко ж десь, тямлю, сумним силуетом
Стоїш скам’яніло, неначе Ельжбета.

А я від’їжджаю.
На сльози твої. —
Від вітру — між нами вітрів нагаї,
Між нами глибоких доріг океани,
Сліди на воді...
Їх надовго не стане,

Та я повертатиму знову і знов,
Як кров цього міста, отруєна кров!..
І сумно стоятимуть два силуети —
Святої тебе й кам’яної Ельжбети.
 

Гроза

У небі виснув виноград
розбухлим ґроном
зірок заквітчана гора
гула червоно

солодкий місяця кептар
тремтів при боці
винар чи цар спустився з хмар
в рудій сорочці

на жорнах викотився грім
твердим точилом
завмерло небо угорі
мов завинило

і вдарив півневі у дзвін
пахучий морок
упали ґрона і між вин
запіяв корок.
 

***

Ні Богу, ні чорту — собі запродався!
Виліплюю свічку, щодень то останню, —
Нажився, догрався, спіймався. Діждався
Не з косами панну, а косу від панни.

Не вірю, не знаю, не хочу, не мушу!
Набридли сонця, і від місяців верне.
Приходьте і бийтесь за прокляту душу,
І хай вам проститься очищена скверна...

І хай вам мовчиться про гріх і про втечу, —
У диких громах, у кривих блискавицях
Я сам не впізнаю себе у той вечір,
Коли вам нічого уже не присниться!
 

21

...А біля моря ти мене знайдЕш
Між вітром, сіллю і блідою чайкою.
В піску і пір’ї, з золотою чаркою
Мене побачиш, та не підійдЕш.

Я буду пити хвилі, як вино,
З чужими перелітними сиренами,
З акулами й дельфінами зеленими,
Я звідси не виходив так давно!..

А там лишився мій пахучий сніг, —
Щоночі сню його рипучим голосом.
А біля моря чайки білим колесом
Горлянку перерізали мені.
 

***

Наша колиска стає перелітним гніздом,
Наша колиба кадилом обкурює зорі,
Ні з ким прощатись — за звичкою кажемо: “До...” —
І, схаменувшись, продовжуєм: “Ре-мі-фа...” Sorry,

Michel, it`s my business — флящина вина і зірки,
Дримбу покусану люто гоЇти кервою,
В місяці длубатись — маю на то печатки
Ще від покійного цісаря. Над головою

Висне колиска: чи німбом, чи прілим гніздом,
Дим виїдає очисьок останні тарелі,
Наша колиба летить вогняним помелом —
Зорі падуть у розпечену лаву форелі.
 

Лист Разана Кародефа до потойбічної коханки

Копія: Торвіку Боракне

З тих пір, як відлітали журавлі
Кудись у вирій і кінчалась осінь,
Що я робив, питаєш? Їв дриглі, —
Був Новий рік, Різдво було. І в носі
Мені крутило, — я перехворів.
Чи видужати встиг? Бігме, не знаю:
Приймаю делегації щурів,
Приймаю ліки, все, що є, приймаю
Як певну даність. Ні, я не буддист, —
Я їв дриглі з коров'ячого м'яса,
Як вже казав. Не прочитав твій лист.
Та ти й не написала... Маю часу
Неначе вдосталь. Маю журавлів —
Отих, що восени не відлетіли.
Ще маю пера в кожному крилі,
Одним пишу. Пиши і ти, Сивілло.

P.S. Мене тут мають за дебіла.

Іще P.S. А ти у гай ходила?
 

***

Вони хтиво злягалися. Вона завагітніла вмить.
Він долоню поклав на живіт — і вона розродилась.
Дитинча підросло, прожило, і умерло, й смердить.
Ще раніше і їх запроторила в себе могила.

Так закінчився рід, розгубивши усі імена,
Не подбавши про святці, реліквії та документи.
Ким був він? Термопільцем, тернопільцем? Хто його зна.
А вона? Циганчам, потерчам чи купчихою з Ґента?

Та легендами світ не дійма це сімейство благе,
Що на ньому й зростає споруда, сотворена Богом.
Вони мовчки зляглись, народили, померли, і — ген —
Дитинча постаріле повзе в козачки до святого.
 

Малокрів’я

Жива вода впадає в нашу кров,
червона барва блідне, бліднуть вени.
Так океан, який ріку зборов,
зі штормового робиться зеленим.
Але вода — жива, і кров — кипить
сильніше, ніж індійський чай на плитці, —
вже чути стукіт генів і копит
і пити хочеться,
і є копитце,
аби напитись досхочу. Вода
заповнює гортані й стравоходи,
стаємо круглі, наче Коляда
(слов’янський бог),
і грізні, наче Один
(бог скандинавів).
Але годі йти
(прозора й невагома Україна), —
жива вода в ногах.
А до мети
лиш мертвої зосталася краплина.
 

Зимівля 2

Ти засвічуєш світло в порожній холодній кімнаті, —
Завмирають на мить павуки на своїх шахівницях.
Їхні спини від холоду скулені дещо й кудлаті,
Мовби друзів твоїх неохайно поголені лиця...

Ти паруєш, мов кінь. Задивляєшся в ілюмінатор
Чи в акваріум шиби, що, втім, абсолютно не кругла;
Бачиш купки птахів, купки снігу — не бачиш багато,
А тому відвертаєшся й мить бовванієш, мов кукла,

У порожній холодній кімнаті між шахових партій
Восьминогих гросмейстерів з лицями друзів. Смієшся
З їхніх впевнених рухів, ходів; присідаєш для жарту
І вдаєш з себе муху маленьку. Здається, вдається,

Бо підвестися годі. Зима. Проповзаєш дещицю
По підлозі в порожній холодній кімнаті, аж сонно
позіхаєш, кладешся і спиш. Сняться ті ж таки лиця
Павуків, що програли у шахи. По рамі віконній,

Мов птахи і рибини, повзуть їхні спини кудлаті,
Їх багато, великі вони, — ти нічого не бачиш,
Крім цих тіл над тобою. В порожній холодній кімнаті
Тебе програно в шахи. Тебе вже немає одначе.
 

Війна остання

На вежу вився білий виноград.
Рожеві стіни ворушились кволо.
Кіннота осені утворювала коло,
і жовті стріли засипали сад.
Споруди й люди мляво застигали
по очі в листі (очі — голубі).
Кіннота осені спинилась на горбі,
й кіннотники покинули забрала.

Червоне коло було б видно з веж
блідого замку привидам і хмарам,
якби не листя і осіння пара,
що з привидів клубочилася теж.
Відшурхотіло листя, ніби кроки
під перламутр посріблених ворон,
і не одне вороняче перо
затрималось на замкових флаґштоках.

Та білий виноград ронив плоди
над колами осінньої кінноти
(ні, не як сльози — радше, повні ноти)
на струни тятиви вряди-годи.
Та ще безшумно коливались вежі,
з туманами заходячи у тан.
Від музики лишився нотний стан
і — як закінчення усіх фата морґан —
на місці нот важкі сліди ведмежі.
 

Кінець зимівель

Тишоблудить зима: сніголіт, вітростій,
Монументи слідів убираються в мармур.
У туземнім раю замерзають святі,
зависають в повітрі... Для зцілення карми
На зимових майданах збирається люд,
Колядує під кригою гострого неба,
Розглядає завислих святих, мов салют,
І зникає в домівках. Здавалося, ще би
Кілька схожих сеансів санацій і згод -
І засяють над душами райські свічада,
Розірветься мішок неземних насолод!..
Так здається завжди на межі святопаду.
 

Літо Робінзона

...

2

А по ночах пишу тобі листи,
Не на папері — відсилаю небом.
Ця електронна (Господи, прости)
Зірчаста пошта — з покоління Феба.

І кожен промінь — запитання “як?”
Його згасання — запитання “де ти?”
А видиш місяць? То — питальний знак —
Один-єдиний на усю планету.

Чи ти отримала, чи прочитала, чи...
(Зриваюся, мов із каната, з ритму)
А втім, не прокидайся і мовчи, —
Накритий небом я, і ти накрита...
 

Як воно починалось

Розгублений середньовічний Бог,
Що враз розпався на отця і сина,
Блукає поміж кущиками сіна,
Знайомлячи себе з собою вдвох.

Дві пари рук, і дві — неложних уст,
Два приморги всевидящого ока...
Ростуть дерева: верби і осоки,
Сплять немовлята у листках капуст.

А в тім краю, де отвір в небеса,
Органи, схизми, єресі й собори,
Здіймає крила голуб’ятко хворе —
Благенький дух, невипала роса.

До нього крізь піски і через сніг
Лягає шлях двобожного дуету, —
Гопак і полька, вальси й менуети
Чекають білих крил і білих ніг.
 

На теми...

1

В чесних серцях Любов знаходить сховок.
Ґ. Ґвініцеллі

 

В чиїх серцях любов знаходить сховок —
Сад-розмальовку між картонних стін, —
Ті й вітер зупиняють, аби він
Не зруйнував не те що стіни — слово.

Кому ж кохання — шал, пракняжий дзвін,
Примушений звучати оркестрово, —
Ті бурю викликають на розмову,
Звитяжці страху, корифеї змін.

Любов — царівна у сусіднім замку,
Не потребує підступів, скрадань,
Не вимагає грому й заклинань, —

Терпляче жде, всміхаючись на ґанку,
Не мрійника, не бога на коні.
Лише прийди — вона не скаже: “Ні!”.
 

2

Христос любить білі обличчя...
С. Састровардойо

 

Ось два сади — Едем і Гетсиман:
Тут вічне літо — тут настала осінь,
І дощові діагональні троси
Єднають щось і щось через туман.

Були пташки, тепло і Єва боса —
Довершений, хоч незвабливий стан, —
Та з чоловіка стався капітан,
І він поплив на яблуку по росах.

Був май, і ще не виграло вино,
Та інший кеп уже не має часу,
Тому губами обпікає чашу

І вгору напростовує стерно.
Зустрічний рух — хистка діагональ —
Бліді обличчя: жаль, любов — і даль.
 

Жадан
(псевдолірична антипоема)

1.

Смеркає.
На вулиці Мироносицькій в Харкові
це відбувається на півгодини раніше,
ніж, скажімо, у Львові.
Така географія.
Тож, коли галицькі діти ще догулюють день,
на вулиці Харкова вистрибують пси.
За ними – господарі.

2.

Тесть Жадана зі своїм собачам
зовсім не змахує на Георгія із драконом, 
тому на подвір’ї з’являється з острахом
і, помічаючи зятя в компанії групи “Калєкция”,
мовчки йде далі.
Тещу Сергія затримують на роботі
справи.
Вона повертається пізно і чує, як зять
гучно скандує в компанії групи “Калєкция”
загальновідому лексему з трьох літер.
Вона червоніє і йде готувати вечерю на мінус одного.
Її не цікавлять нюанси: що зять
якраз цитував – 
і не Подіка,
а Мао Дзедуна в оригіналі.
Дружина Світлана, приїхавши з Києва,
застає на канапі розпластані поклади
марихуани й горілки у тільці свого чоловіка
і поправляє синові постіль.

3.

Назар Федорак і Жадан познайомились у 90-му
в Рівному
на всеукраїнській олімпіаді юних філологів.
Дебютували із віршами практично водночас –
у “Четвергу” за 1993-ій.
Перший відтоді лише деградує,
свідчення чого, зокрема, цей опус,
другий – затьмарює всіх в Україні,
включаючи й Президента,
над чиїм готелем пролітають лише найгаліміші ластівки.

4.

Львів’яни (музиканти і літератори)
охоче пиячать добу в поїзді “Ужгород – Харків”,
щоби наступного дня
донести зросійщеній публіці
пісню вкраїнську і слово.
Музикантів, поетів і публіку добирає, звичайно ж, Жадан.
Львів’яни (музиканти і літератори)
зухвало виходять на брук
найбільшої площі Європи,
скрегочуть зубами на Лєніна,
стріляють очима в Держпром
і, не змовляючись, озираються, де б похмелитися.
На поміч приходить Жадан
у головному уборі, який би вважали за свій
і Осама бін Ладен, і Єгуд Барак.
Благодатні сто грамів притлумлюють галицьку ґречність,
і у львів’ян (музикантів, підкреслюю, та літераторів)
виникає бажання товкти
всю цю харківську кацапню.

5.

-- Стривайте, -- говорить Жадан. --
В цьому місті в могилу зійшов Хвильовий,
звідси вели у тюрми й на розстріли
цвіт вкраїнської нації.
-- Гей! -- говорить Жадан
(“гей” -- у доброму значенні вигука), --
невже не достатньо цих жертв?!
... Увесь Харків зітхає полегшено.

6.

Від сучасного літпроцесу –
як від смерті – сховатись не можна.
Ґендерні студії пані Забужко
дістануть вас у женевському, вашингтонському,
а ще вірогідніше – бахмацькому туалеті.
Те саме – з віршами Сергія і Тетяни Дзюб,
зі статтями в “Літукраїні” Сашка Ярового,
з аудіозаписами Юрія Покальчука.
Так далі жити не можна,
вирішує десь підсвідомо Жадан,
пакує манатки, плює на роботу
і шурує кудись до забитого Нюрнберга,
де на нього чекають такі непересічні постаті,
як письменник Юрко Андрухович,
який незабаром зустріне свій сьомий десяток,
і чех-емігрант Вальтер Загорка,
якого вбиває своїм абстинентством
сама назва збірки С.Жадана – “Пепсі”.
В компанії цих не познайомлених між собою людей
Жадан може мріяти про конокрадство,
торгівлю рабами,
якісь сексуальні маневри,
що потім про них по неділях говорить
біля церкви увесь україномовний Рим.

7.

Дорога додому...
Обабіч вишкірює зуби і світить зогнила Варшава,
тіні батечка Гемлета, доктора Фауста, фюрера-підараса
махають батистовими хустинками
в добру путь українському поетові.
Савка. Привітна Мар’яна Савка,
звільнившись на день від обов’язків
перед бібліотекою, чоловіком
і Маріанною Кіяновською,
зустрічається з Жаданом на пластмасових столиках
і тримає в руках м’яку іграшку
ніжно-кислотного кольору.

8.

Та сіре його обличчя, сльози його – брунатні,
жінки (ці грузінки, бля) просять його: “Люби!”
А він у свої квадратні 
харківські буцегарні 
до друга Вáлєра Бондаря вертається з боротьби.

9.

Так минають години і дні,
так минають роки і декади.
Де ви, поети-дев’ятдесятники?
Де ви – вісімдесятники (крім Герасим’юка)? 
Вутла постать одного харківського метафориста
заступає усіх перед Богом вкраїнської музи –
таким собі сонцем оранжевим.
Шановні, в наш час антологій і підсумків,
мінімального розуму й Інтернету
Сергій Жадан вирушає в гуцульські гори
здобувати останню твердиню –
ментальність Малковича і Герасим’юка.

10.

Хто такий Роман Скиба?
Це питання зовсім недавно було риторичним.
Тепер на нього доводиться відповідати,
і щоразу – по-іншому.
Він хотів бути Нобелівським лауреатом,
для цього спав в телефонній буді.
А от Жадановому Будді
в оточенні скіфських баб
здалека, звисока видно
Стокгольм і у ньому (з часом)
бродськоподібного нонконформіста
у фраку з гардеробу театру “Арабески”
і з нобелівською промовою з жахливим слобожанським акцентом.

11.

А ще він приїде в Ірпінь –
туди, де колись пиячив,
де дер всіх лошиць, як кінь,
і копав футбольний м’ячик, --
на зустріч із молодими
багатим старим пердуном.
І скаже поетка галіма
до свого, скажімо, Діми:
“Ти представляєш, Діма,
Я бачилася з Жаданом”.
 

Із книги «Сієста» (2003)

Заприсяження
візантійський канон

Зустрічати калік і старанно питати, що трапилось.
Переможних бійців чаркувати щоденно ста грамами.
Солов’їв годувати ретельно подрібненим рашпілем
і чекати, коли у піснях завиблискують гранями.

Словом, бути немов пластуном: і рішучим, й розчуленим.
І на будь-які теми розмови приємно провадити.
Розумітись на каві, балеті, мовчати під кулями.
І сусіда-москалика кликати ввічливо Вадиком.

Так у мирі й турботах за дух дочекатися вічности.
Заповісти зелену траву і хатину смерекову.
Далі знов зустрічати у небі осіб покалічених
і питати, що трапилось,
тільки вже не вкраїнською —
                               грекою!
 

Судьба капітана

На привалі, на рифах, старий Кусто
розкладаючи шмаття вологе на камені
і шампана розхлюпавши грамів сто,
помічає, що хлопці його обламані.

Він, котрий на пінгвіні ганяв за страусом,
Атлантиду шматками Франції дарував,
почувається враз забацаним Міккі Маусом,
заблукалим помежи, приміром, толстовських глав.

Ах Америко! Ах століття п’ятнадцяте!
Ах Колумб, молодий жеребець Христофор!..
Тут би тільки до ліжка в каюті дістатися,
а в очах: світлофор, семафор, світлофор.

Древній-древній Кусто, від самої старіший старості,
наче Божий дарунок, мов рай, зустрічає бунт.
І лежить на вогні. І хмарини пливуть кентавристі.
Задоволені хлопці. Булькоче і пахне табу.
 

Осінь Дзяо Джун-Цина

Павичі летять на південний схід.
Уявляєте! Навіть вони — летять.
Піднімаюсь у кума в хаті на гуцульський під
Помежи китайських овець і телят.

Акурат на останню сходинку стаючи,
помічаю в небі останній барвистий зад.
“Осінь, — вказує кумова жінка одну з причин, —
от вони на південний свій схід і летять”.

На поду ж розпачає китайськая дітвора,
повернувши на Захід — у потойбічний цей світ — хвости,
відбуває трагедію вищу, ніж Піп-гора,
довшу за шлях до Вітчизни, куди не дійти.

Залишається класти хіба що останній штрих:
гуцул ілюзіоніст — зрештою, просто кум,
покинутий кольоровим птаством ні в сих, ні в тих, —
досягає у хінському чайнику трунок — “Анум!”

Бо коли вже й маржина прощає гуцульський під
(“Осінь”, — повторює кумова жінка крізь сон),
кожного дао широке веде на південний схід:
паспорт, прощання —
                         і неперехідний кордон.
 

Із книги «Світовий браслет» (2008)

Кілька слів

Більше думаєш — менше пишеш,
пори вражень забиті буднями,
вже поезія — наче тиша,
що торкнеш її — і не збудеться.

Очі світу — паперу очі,
незаповнені, недописані,
а берешся — пісок пісочить, —
і пиши собі чи терпи собі...

Задрімали в душі вулкани,
лиш безсило димлять Карпатами.
Час настане!.. Коли настане?
У могилі хіба писатимеш?

Темновіччя... І зорі темні
В окулярах не скельця — камені.
І перо лежить, затяжке мені,
і рука тремтить, затонка мені...
 

***

Конверти зі снігом приходять, конверти зі снігом.
Розкриєш — і слова не втямиш: розлита вода.
Лиш часом зірки, ніби крапки і коми ясніють,
адреси ж не видно, і дата занадто бліда...
Стоять, мов дерева, суворі січневі дерева,
години і дні мої в озері талих снігів.

“Чого тобі треба, юначе, чого тобі треба?
Пиши, якщо вмієш, бо втямити вже не зумів!
Пиши за порядком, згинаючи книгу, мов зошит,
пиши, щоб гірський адресат здивувався: “Невже?”
Води вже задосить, невидимих літер — задосить!
Хай руки твої хоч крихке янголя береже...”
 

***

Зима вмирає. Душу віддає.
Не віддає, а роздає по крихті.
Котре з повільних умирань — моє?
В якім соборі у промерзлій крипті?

Зимовий сад нагадує про сон,
Де все крихке на невагомих ніжках
І контури невидимих персон
Поміж гілками пропливають пішки.

Усі прощання — тільки сон зими,
Лиш перехід із білого в біліше,
Постійне спростування слова “ми”,
Вливання світу в колообіг тиші.

Зимовий вечір для зимових слуг:
У кожного своя тремка вечірня,
Нагострені на лезо зір і слух.
Між лезами й моє. Тремтить. Мов пір’я.
 

***

Змінилось усе чи принаймні багато чого:
пришвидшили крок некрологи, хвилини і кулі,
частіше і глибше втискаються пальці в чоло,
до тиші вуста, мов каліки до ліжка, прикуті...

А потім минає — так само пришвидшено — смур,
і ллється горілка, і янголи б’ються з чортами!
Наблизились землі відсутности суму й осмут,
і всі, кого любиш, у тебе себе повгортали.

І чуєш волоссям, печінкою, шкірою час —
немовби тоненька трава проростає крізь тебе, —
нав’язливо манить молитва, як дринк або чат,
і зорі тут тихі, і янголи тихо мовчать,
і в чаті питаєш: “Ти близько, незнаний кортеже?”
 

***

В Уневі небо сувоями —
Біле, блакитне і чорне.
Тут опинились з тобою ми —
Дві незаповнені форми.

Бігають пагорбом вулики,
Бавляться в хованки фрески...
Впала гроза — і відчули ми:
Змокнемо або воскреснем!
 

Подражаніє М.Р.

Старенька вишкірює зуби весна —
з-під снігу нарциси і купки лайна:
сплелися в екстазі красиве й потворне!
В цім настрої парубок дівку пригорне, —
як сонце і тінь, як сніги і вода,
з’єднається пара навік молода!..
Хто серцем сприймає весняну конкретику,
той розрізняє фігню та естетику.
 

Знову війна

Отже, мусимо пити сьогодні коньяк,
і нема на то ради:
вийшла книжка, помер журналіст (не поет) Пастернак,
і війна підкрадається ззаду.

Так, війна, а у нас
ні ґранати, ні кріса.
Хоч бери ананас
і стріляй із-за крісла.

Або ще діставай
крила янгола з шафи
і курлич, і кружляй, і буди рідний край,
поки дзвін, поки шляк ще не трафив.

Тож остання фортеця — замаслений (-мислений) стіл,
і на нім, як набої,
чарки, голови й американський постіл
того, вбитого нами, котрий уже в них головою.

Бо нема чого — ноги туди, де святий
хліб лежить і блаженний коньяк!
Ще по тридцять контрольних набий і залий —
за оточених нас і за радісність наших атак.
 

Премудрі

Премудрість у місті, коли в листопаді — весна.
Премудрі у місті такому птахів зустрічають
І спалюють листя опале в тісних казанках,
Аби наварити потому пташиного чаю.

На мить виявляється: в місті нікого, лиш дим,
Вітрильники пари пливуть у густому повітрі, —
Премудрі вділяють премудрості премолодим,
По преображенню з’являються люди привітні.

В міжчассі відльоту листків і прильоту птахів
Міську порожнечу заповнюють колір і тиша.
Імлиста премудрість беззвучно зринає з дахів,
Премудрі по небу очима хронографи пишуть.
 

А може?

Крізь бурі кохання, крізь обстріл і злість
Приходить до хати змордований гість.
А в хаті пологи (вже води відходять) —
Не надто привітний до гостя господар.

Так душі, нарешті звільнившись від тіл,
Турбують зненацька небесний престіл.
Та, може, якраз у ту саму хвилину
Там знову родитимуть Божого Сина?
 

Перекладач

Анушаван Месропян підпирає Вірменський собор.
Тут скоро випаде сніг — він вже, власне, в дорозі до Львова.
В місті пульсує останнє тепло, і муштрується хор,
Чистячи зуби, і ноти, й віддалено рідну вимову.

Біле завжди навертає на меланхолійні пісні,
Музика рідко вціля в молоко — переважно у серце.
От і тепер: мокрий сніг — він зі сходу і півдня, цей сніг,
Звідти, де гори і Бог заступають органні концерти.

Рідна і дивна земля: цілий рік опада виноград,
Синьо-венозний, як кров, потім біло-холодний, як зорі,
А за Севаном сивини на собі скубе Арарат,
І рокотання його чує Бог у Вірменськім соборі.
 
 

 

Навіґація по серверу:   «думай!» · «слова» · «нотатник» · бібліотека vesna.org.ua   Rambler's Top100