* * * * *
 

Василь Стус

 

06.01.1938 — 04.09.1985.
 

Вірші зі збірки «Круговерть» (1965)

 
... 2

На дальнім березі – високі тіні.
Високі сосни. І високий крик.
І полум’я промовистий язик
Тріпоче полотном, палахкотіє
Від жовтого до ярого і до
Блакитно-синього. Стоять старцями
Високі тіні. Дивно-невідомі.
Ось Прорив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.
Ось Меч. А це — Зневіра. Це — Завзяття.
А це твоє прочорнене Прокляття,
Воно зіп’ялося, щоб гримотіти — Завтра.
Стоять Пересторогою. Стоять
Близ домовини – мов почесна варта.
Їх не минуть. Тож — не втікай. Не варто.
Ще — кілька слів напутніх, як проклять.
Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати
Вас буду, предки. Говоріть мені,
Чи задаремно розколовся гнівом,
Чи задаремно забаглося вщухнути.
Кажіть мені. Я слухаю. Я весь
Востаннє виважусь на спізнених порадах,
На нових кривдах і на нових правдах.
Мені — нелегко. Таж і вам — невесело.
 
 

Вірші зі збірки «Зимові дерева» (1970)

 

Сто років, як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії,
і глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці —
слова шугають над Дніпром.

VI. 1963

 
***

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив.

Прости мені недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що, читаючи, люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев’яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів.
Із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право – надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав!
Чи людська добрість — тільки доти добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?

Коли тебе, коханий, покарають —
куди втечу від сорому й ганьби?
Тоді прости, прощай, проклятий краю,
вітчизно боягузів і убивць.

6.12.1965

/Йдеться про критика і поета Івана Світличного, якого було арештовано у вересні 1965 року (прим. публікаторів)/
 

***

— А скажи — Модільяні був ідіот? —
допитувалась вона,
коли я вправними, як у піаніста, пальцями
вигравав на засмаглих персах.

— Такий же ідіот, як і всі в цьому світі, —
повчав я, обіймаючи
успокоєні вибухи її сідниць.

— Розумієш, старий, я часто думаю
про незвичайність мистецтва.
Це зайва розкіш.

— Так, мистецтво — то завше надмір, —
відповідав, виціловуючи коліна.

— Але надмір лише й рятує нас від убогості.
Смертним полишається єдине:
бодай маленький надмір —
у вірі,
у звичках,
у смаках,
просто — в примхах.

— Так, моя маленька. Саме так.
Ти як завжди говориш діло, —
повторював,
клацаючи зубами од пристрасті.

— А коли в нас народиться доня,
ми кластимем їй в узголів’я тільки троянди, —
охриплим голосом проказувала вона.

— Так. В узголів’я і неодмінно —
троянди, — не своїм голосом
я погоджуюся покірно.

— Яка докучлива муха —
дзижчить і дзижчить.
Убий її, любчику.

IV. 1968
 

***

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

X.1968
 

***

Осліпле листя відчувало яр
і палене збігало до потоку,
брело стежками, навпрошки і покотом
донизу, в воду — загасить пожар.
У лісі рівний голубий вогонь
гудів і струнчив жертвенні дерева.
Зібравши літніх райдуг оберемок,
просторив вітер білу хоругов.
Осамотілі липи в вітрі хрипли,
сухе проміння пахло сірником,
і плакала за втраченим вінком
юначка, заробивши на горіхи.
І верби в шумі втоплені. Аж ось
паде як мед настояно-загуслий
останній лист. Зажолобіє з гусінню —
і жди-пожди прийдешніх медоносів.
Так по стерні збирають пізній даток,
так вибілене полотно — в сувій,
так юна породілля стане матір’ю
в своєму щасті і в ганьбі своїй.
Схилились осокори до води,
на шум єдиний в лісі. Яр вирує,
а осінь день, як повечір’я, чує.

Кружляє лист в передчутті біди.

XI.1962
 

Вірші 60-х років (що не ввійшли до ранніх збірок)

 
В хаосі зглиблених світів,
Де вічна круговерть,
Нема неплинного в житті,
Неплинна тільки смерть.
В хаосі зглиблених світів,
Де вічність — тільки тінь,
Котру уздрівши, ти хотів
Життя пізнать глибінь.
В хаосі зглиблених світів
Ти тільки метеор,
Що в хвилі зринувсь і згорів
В суворій тайні зорь.
І що в тій таїні — пізнать
           Заказано тобі,
Дано нести важку печать
           І зринути в ганьбі.
Тобі не чути одкровінь,
Коли у віщий час
Загомонить прадавня тлінь
І зрине порух, зрине рінь.
 

***

Коли Холодний свині пас
і пах від смороду і поту,
цей поетичний ловелас
вкраїнську оббрехав Голготу.
Сміявся з мук (прокрустів глузд?)
Хто глузував з святого німбу,
коли провадили на дибу,
на смертний німб позводив кпини.
Він в геніальності загруз,
топився в крові України,
а світ не той і ти не той,
блукає українська муза,
зубило взявши й долото,
політкатівнями Союзу.
її покажуть з-під поли,
а заховають аж за ґрати.
Вона вже звична до хули,
прокльони в узголів’я брати.
 

***

Найгеніальніший хробак
(обпатрані лопочуть крила?)
Ім’я поета — боротьба,
ім’я поета — Україна.
Поетів доля — то ганьба
до скону літ, до крику крові,
але імення “боротьба”
і досі личить козакові.
Дорогу криком докричу,
оббризкаю своєю кров’ю,
своєю дикою любов’ю
свій крик останній оплачу.
 

Вірші зі збірки «Веселий цвинтар» (1971)

 
На Лисій горі догоряє багаття нічне
і листя осіннє на Лисій горі догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,
чи Лиса гора впізнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечір’їв твоїх,
твоїх недовір і невір і осіннього вітру.
І вже половина життя забувається. Гріх
уже забувається. Горе і радість нехитра.
Середина жовтня — твоїх тонкогорлих розлук,
і я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю
чи я вже помер, чи живу, чи живцем помираю,
бо вже відбриніло, відквітло, відгасло, відграло навкруг.
Та досі ще пахнуть тужливі долоні твої,
і губи гіркі аж солоні і досі ще пахнуть,
і Лиса гора проліта — схарапудженим птахом,
і глухо, як кров ув аортах, надсадно гудуть голуби.
 

***

Пам’яті А.Г.

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.

/Вірш пам’яті художниці Алли Горської, вбитої за загадкових обставин 1970 року (прим. публікаторів)/
 

***

Пам’яті М. К. Зерова

Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об паром,
стрiчай, товаришу Хароне,
з лихом i з добром.
Колеса б’ють, колеса б’ють,
кудись торують путь,
уже й додому не вернуть,
додому — не вернуть.
Колеса глухо стукотять,
колеса стукотять
в христа, в вождя, в усiх божат
i в мать i в перемать.
Москва, гора Ведмежа, Кем
i Попiв-острiв — шлях
за ґратами, за вартами,
розбухлий на сльозах.
I знову Вятка, Котлас, Усть —
Вим. Далi — до Чиб’ю.
рад-соц-концтаборiв союз,
котрий господь забув.
Диявол теж забув. Тепер
тут править iнший бог:
марксист, расист i людожер
один — за трьох.
Москва — Чиб’ю, Москва — Чиб’ю,
печорский концентрак
споруджує нову добу
на кровi i кiстках.
 

***

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже, як ліс соснової малечі,
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні —
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе — сто тебе супроти
і кожен супротивник — у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі, синьому, як льон.
 

Вірші зі збірки «Час творчості» (1972)

 
Мені зоря сіяла нині вранці
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумирену, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою-
наповнення.
           Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.

18.1.

/18 січня 1972 р. — вірш написано на шостий день після першого арешту, у камері слідчого ізолятора КГБ. 18 січня – це ”Голодна кутя” або другий Свят-Вечір напередодні Водохреща (прим. публікаторів)/
 

***

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розвіється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, прозирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

20.1.
 

За читанням Ясунарі Кавабати

Розпросторся, душе моя,
на чотири татамі,
або кулься від нагая,
чи прикрийся руками.
Хай у тебе є дві межі,
та середина — справжня,
марно, невіре, ворожить —
молода чи поважна.
Посередині — стовбур літ,
а обабоки — крона.
Посередині — вічний слід
(тінь ворушиться сонна).
Ні до неба, ні до землі —
не сягнути нікуди.
Не будіте мої жалі,
лицемірні іуди!
Чи не мріяв я повсякчас,
чи не праг, як покути,
щоб заквітнути проміж вас,
як барвінок між рути.
Як то сниться мені земля,
на якій лиш ночую,
як мені небеса болять,
коли їх я не чую.
Як постав ув очах мій край,
ніби стовп осіянний.
Каже — сину, на смерть ставай —
ти для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамі,
і не кулься від нагая,
і не крийся руками.

21.1.
 

Вірші зі збірки «Палімпсести» (1977)

 
Гойдається вечора зламана віть,
як костур сліпого, що тичеться в простір
осінньої невіді. Жалощів брості
коцюрбляться в снінні — а дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть
туга, наче слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдається вечора зламана віть,
і синню тяжкою в осінній пожежі
мій дух басаманить. Кінчилися стежі:
нам світ не належить — бовваном стоїть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою — обвітрені крони
всю душу обрушать у довгі полони,
І згадкою — вечора зламана віть.
І сонце — твоє, простопадне — кипить.
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких дорікань. О піддайся покуті
самотності! (Господи, дай мені жить!)
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнім оркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
Гойдається вечора зламана віть,
неначе розбратаний сам із собою.
Тепер, недоріко, подайсь за водою
(а нишком послухай; чи всесвіт — не спить?)
Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки,
це, Господи, сяєво. Це — торжество:
надій, проминань, і наближень, і на-
вертань у своє, у забуте й дочасне.
Гойдається павіть, а сонце — не гасне
і грає в пожежах мосяжна сосна.
Це довге кружляння — над світом і під
кошлатими хмарами, під багряними
торосами замірів. Господи, з ними
нехай порідниться навернений рід
отой, що принишк попід товщею неб —
залізних, із пластику, шкла і бетону.
Надибую пісню, ловлю їй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана чорна дорога кипить
нема ні знаку — од прадавнього шляху
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вільготно гойдається зламана віть.
 

***

Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край — не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край — то царство німоти.
Та сам я єсм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Обрушилась душа твоя отут,
твоїх грудей не стало половини,
бо чезне чар твоєї Батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.
 

***

Верни до мене, пам’яте моя!
Нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою,
хай сходить співом горло солов’я
в гаю нічному. Пам’яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука осіннього достою
в мої червонобокі виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні, у маячні струмує.
І я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам’яте моя!
 

За літописом Самовидця

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа,
за хмарами хмари, за димом пожарищ — високо
зоріє на пустку давно збайдужіле божа.
Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами бродить, а той накликає москву,
заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни
підводиться мати — в годину свою грозову:
— Найшли, налетіли, зом’яли, спалили, побрали
з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,
бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.
І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
і Буг почорнілий загачено трупом людським.
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові
у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
Паси з вас наріжуть, натешуть на гузна вам палі
і крові наточать — упийтесь пекельним вином.
А де Україна? Все далі, все далі, все далі.
Шляхи поростають дрімучим терпким полином.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.
Куріє руїна. Кривавим стікає потоком,
і сонце татарське — стожальне — разить наповал.
 

***

М’яко вистелив іній
український обік,
тільки довшають тіні
і коротшає вік.
Ночі врвала Варвара,
сонце йде за Різдвом,
і чигає покара
за сусіднім горбом.
На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає,
тьма не йде із очей.
Пси, наглядачів крики
і заліззя тобі ж.
Пригравайте ж, музики,
за колимський рубіж!
 

***

Ще вруняться горді Славутові кручі,
ще синіє річки замріяна гладь,
та вже проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній. Попереду — падь.
Ще сонце високе, ще небо глибоке,
та серце замало грудей не пірве.
Урвались, подались прекрасні мороки
і щось тебе кличе, і щось тебе зве.
Розкрилені висі твої пронеслися,
попереду прірва. І ока не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися,
бо ще ти не воїн і ще ти не муж.
Ревуть пароплави, гудуть паровози,
і аероплани прокреслюють слід.
Чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
Бо вже ослонився безокрай чужинний
бо вже чужинецький ощирився край.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.
 

***

Ми вже твої коханці, смерте:
життя нам світить крізь туман.
Але возрадуйся тепер ти,
як місячний засіявсь лан.
...блукає музика багряна
на гострожалім чолопку.
Сидить зозуля, горем п’яна,
і просторікує: «ку-ку».
Ми соку випили в берези,
ми в річки випили води,
а явори довготелесі
в долині хрумали льоди.
І свидина вже бралась жаром,
грушанка прогортає сніг,
земля парує понад яром,
відчувши заплід, наче гріх.
І як то добре на узліссі
згубити стежку лугову,
упавши навзнак у траву,
як немовлятко у колисці.
 

***

Налетіли голуби червоні,
позлітались білі голуби
і, обсівши плечі і долоні,
губи виціловують тобі.
Ліпота благого супокою
і відрада світлої душі
поспускали прясла над тобою —
не торкайся їх, не воруши.
Хай лопочуть голубині крила,
хай пороша сонця мерехтить,
бо земля, котра нас породила,
вікувати в святості велить.
Скоро-скоро голуби, як друзі,
донесуть до тебе дух небес,
бризки сонця на вечірнім прузі,
щоб, померши, знову ти воскрес.
Геть обдавши тінню голубою,
хвилею нагірнього тепла,
і пливе земля попід тобою,
без вітрил, керма і без весла.
 

***

На тихі води і на ясні зорі
паде лебідка білими грудьми.
Вдар блискавко, і громе прогрими,
коли не розпростерти крил — у горі.
Зелені села, білі городи
і синь-ріка і голуба долина
і золота, як мрія, Україна —
ще не зникайте! Краю мій, зажди
мене на смертні кидати путі!
Там, де копита кóня вороного
розбризкали геть ярі іскри, ’дного
із днів була відкрилася дорога,
та при самій урвалася меті.
 

Вірші періоду 1973-1979 рр. (що не ввійшли до «Палімпсестів»)

 
Ласкавий снився сон. Струміли в сто потоків
спогадування-дні. Кульбабами бажань
сумна цвіла ріка. Відлунням любих кроків
аж товпилась земля. Була пора світань.
Солодким забуттям зігрітий, мов полуднем,
дзвенів сухий наш дім, неначе саркофаг.
Гудів бджолиний рій і світ здавався буднем,
чарівнішим від свят: і риттю грався маг.
І ти біліла вся, неначе кість слонова,
точена й молода — господньої роси
троїста барва барв. І мовив Бог: готово.
Прийми цей дар. І вже нічого не проси.
Овали — мигдалі очей — була то мати,
так ясно нам булось у літеплі притуг.
О думи-спогади, о віри перелети
за небокрай чекань, де зорі снами снять.
І жодних роздумів, і жодної прикмети
про все про те — що вік, що час, що даль, що стать.
Невже бо тільки так — без жадних без зусиль,
без труду, без гризот — запричащусь я дива.
І горлом пролилась, і серцем — тепла злива,
немов бурштин, п’янка й відверта, наче біль.
Ласкавий снився сон. Ласкавий снився травень.
Ласкавий слався день. Ласкава слалась тінь.
О земле предодня, я лиш тобою славен,
пусти мене в свою потьмарену глибінь.
І мева з химород сподіяння постала,
і тиша уляглась вздовж молитовних кред.
Вовтузились сонця, мов голубі кружала
полянських золотих з узорами пісень.
Зарінок зеленів, затон синьоберегий
в устах тримав оранж, натужний, наче гріх.
І віддавався я чуттям без обереги
від намірів палких і спалахів жахких.
О земле радісна, щаслива породілля,
за трудні родива Господь тобі воздасть.
Ведмедиця століть клечальне гризла гілля,
і блимав досвіток — в повіках щемних щасть.
А кордубатий ліс густу шорошив вовну
потвори темряви розповнювали зик.
І не передаси притугу невимовну,
котрою обболів стражденний чоловік.
 

***

О Боже мій! Така мені печаль,
і самота моя — така безмежна.
Нема — вітчизни. Око обережно
обмацує дорогу — між проваль:
ото — мій шлях повернення. Чи — не.
Ото мій шлях. Світ за очі. Єдине.
Пробач мені, дружино, вибач, сину,
і, матере, не проклени мене.
Я геть подався. Шалом. Навмання.
я геть подався, стомлений од люті.
Рожеві сопки, кригою окуті,
а понад ними — чорне вороння.
І сліпне вечір. Контур гір — немов
з картону вирізаний для декору.
І вся тобі дорога — вниз чи вгору.
Пішов туди. Пішов туди. Пішов.
 

***

Докучило! Нема мені вітчизни.
Нема мені вітчизни — ні-ні-ні.
Душа горить в смертельному вогні,
разить мене — од запаху трутизни.
Отак мені — чим далі од Вітчизни,
тим легшає, тим тяжчає мені.
О краще серце спопелить в огні,
аби не відати любові-близни.
Невже я сам-один – на цілий світ,
вогненний скалок вікового гніву,
пізнав себе і долю, геть зрадливу,
щоб проклинати чужинецький світ?
Нема мені коханої землі,
десь за грудьми пече гірка калина.
Сміється божевільна Україна
у смертнім леті на чужім крилі.
 

***

На Колимі запахло чебрецем
і руто-м’ятою і кропивою.
Кохана сестро, дякую! З любов’ю
паду в про тебе спогади лицем.
А й спогади: сліпна коротка мить
і ти в сльозах — обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти і байдужа
сторожа. І дрібненький син кричить
«Татусю, до побачення!» А ми
вдивляємося в те, що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада. Як вас світ гнітить,
об вас обпертий. Від рамена – крик,
високий зойк – у дві гінкі долоні,
неначе рури, мов многоколонні
голосники атлантових музик.
 

***

А Ти — відтята, стята, нежива,
відторгнута, чужа, сумна, ворожа,
пройдисвітів береш до свого ложа,
аби не гнула нас заброд божва.
І як тепер пізнати – де мій брат,
і як сестру пізнати? По риданню
тонкоголосому. Як зойкне дланню —
аж задрижить тюремних вахт квадрат.
Стоїть твій муж — опроти ста століть,
де й нам опроти ста століть стояти
і навіжену матір виглядати,
що з білих божевіль до нас біжить.
 

***

Довкола мене – цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп’ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй — віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.

1976

(версія тексту)

...Свіча горить.Горить свіча –
а спробуй, відшукай людину
на всю велику Україну,
де навіть під час
останнього Страшного суду
покинуть яму змертвихвсталі,
а ці — ще спатимуть — і далі...
 

***

Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні свої самотні голоси.
Не розвиднялося й не дніло, а тільки в пору половінь
завирувало, задудніло, як грім волання і велінь.
Та вилягаючи в покосах під ясним небом горілиць,
ми будимо многоголосся барвистих світових зірниць.
Народжень дибиться громаддя, громаддя вікових страстей,
а Бог не одведе очей від українського свічаддя.
То не одне уже світання, тисячоліття не одне,
як ув оазі безталання нас душить, підминає, гне…
Як тавра нам віки, як рана, прости ж, мій Боженьку, прости,
коли завзяття безталанне не винести, не донести.
Та віщуни знакують долю — ще розчахнеться суходіл,
і хоч у прірву, хоч на волю — об обрій кулаки оббий.
Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.
На тихі води і на ясні зорі
паде лебідка білими грудьми.
Вдар, блискавко, і, громе, прогрими,
аби вже не простерти крил — у горі.
Зелені села, білі городи, і синь-ріка, і голуба долина,
і золота, як мрія, Україна кудись пішла, лишаючи сліди.
Отут спинюся на самотині — там, де копита коня вороного
розбризкують геть ярі іскри ’дного днів.
...Враз ослонилася дорога, що при самій урвалася меті.
 

***


Тут зібрані вірші, які друзі упорядника (http://nikitanik.livejournal.com) згадували і цитували 6-7 січня 2013 р. (відмічаючи 75-річчя поета). Ориґінал добірки: http://nykyta.wordpress.com/василь-стус/

Версії текстів Василя Стуса з різних джерел часто дуже істотно різняться між собою, а багатотомне зібрання творів — далеко не під рукою, скажімо так :-( Тому, при всьому бажанні публікувати надійно вивірені тексти, в цьому випадку доводиться сказати ох...

Тексти публікуються згідно наступних джерел:

  • Василь Стус «Веселий цвинтар» — Видавниче агентство Об’єднання українців у Польщі, 1990;
  • Василь Стус «Дорога болю» — Київ, «Радянський письменник», 1990;
  • Василь Стус «Вікна в позапростір» — Київ, «Веселка», 1992;
  • Інтернет-збірки:
    - «Круговерть»: http://www.madslinger.com/stus/kruhovert/
    - «Зимові дерева»: http://www.madslinger.com/stus/zymovi-dereva/
    - Вірші 60-х років (що не ввійшли до ранніх збірок): http://www.madslinger.com/stus/virshi-60/
    - «Веселий цвинтар»: http://www.madslinger.com/stus/vesely-tsvyntar/
    - «Час творчості»: http://www.madslinger.com/stus/chas-tvorchosti/
    - «Палімпсести»: http://www.madslinger.com/stus/palimpsesty/
    - Вірші періоду 1973-1979 рр. (що не ввійшли до «Палімпсестів»): http://www.madslinger.com/stus/virshi-1973-1979/
  • Вірші «Докучило! Нема мені вітчизни», «А Ти — відтята, стята, нежива...»: http://teolib.h1.ru/Poez/stus.html
  • Вірш «Довкола мене – цвинтар душ»: http://www.ukrlit.vn.ua/lib/stus/abtqy.html
  • Вірш «Так, ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під коси...»: http://maidanua.org/static/mai/1283123796.html
     
  •  

    Навіґація по серверу:   «думай!» · «слова» · «нотатник» · бібліотека vesna.org.ua   Rambler's Top100