* * * * *
 

Ігор Римарук

 
4.07.1958 — 3.10.2008.

 
Із збірки «Нічні голоси»
 

Нічні голоси

              Василеві Герасим’юку

Цi нiчнi голоси —
         цi закинутi в моторош митарi —
         комiрчину твою не забудуть,
         проси не проси:
ти накликав їх сам,
         їх шукав у вселенськiм гармидерi —
         i на вбогу свiчу
         прилетiли нiчнi голоси.

Потаємнi вони —
         а тобi закортiло катренами
         розiкласти по аркушах їх —
         о свята простота!
Але вбивць голоси
         прикидались тодi убiєнними,
         а пророчi слова
         заповзали вар’ятам в уста.

Ти благаєш тепер:
         «Удостой мене iншої напастi,
         а не хору нiчного
         провидцiв, катiв, гультяїв...
Їхнi гiмни й прокльони
         хiба увiбгати в анапести? —
         кожен — щось утаїв.

Кожен — сповiдь i лжу,
         на зап’ястях вузлує, мов ретязi,
         не втекти
         нi в подiльськi поля,
         нi в карпатськi лiси...
О нiчнi голоси,
         ви й пiд землю також доберетеся!
         Загнiти менi слух! —
         наближаються вже голоси.

Це покликачi —
         знову мене загадати на розпити?
         Чи восславили знов мудрецi
         празникову зорю?
Де чиї голоси?
         Чом усi переплутались, Господи?! —
         з усiма говорю —
         наче вiдаю, що я творю».
 

***

«дивовижні пейзажі» —
                           гортаєш туристський буклет
перед сном кольори Біломор’я покажеш коханій
принагідно згадавши що там помирали останній
кошовий (це за часом) і перший (за даром) поет

а хіба тільки там а за рідне вікно подивись
а на крівці чиїй замісила доба калача нам
«берестечко поезії» — мовив колись галичанин
літ на тридцять прозрівши униз —
                           і на двадцять увись

ну трафунок такий ну такий трафаретний трофей
золотого століття — вподібнилось ветхим сусідам
ну яка нам різниця кого і за що салоїдом
самоїдам на сміх нарече містечковий орфей

землю ти замела непроламна рекламна зимо
але пляма на мертвому небі — невже вона біла
(дивовижний пейзаж...
                           білі плями засмаглого тіла...
неодмінно поїдем колись... а тепер поспимо)
 

Дощ

                    Ірині

зрине з провалля Бог
на золотих вітрах
сном обів’є обох
як золотим плющем
і золотим мечем
доля прогорне страх
і пропалю твій дах
я золотим дощем

може й не золота ця золотиста сіть
але тріпоче в ній передчуття хреста
слухає чорний дощ як Україна спить
а золотий шука сонні твої уста
 

Коли пролітає листок

Нечасто, але зустрічаю тут їх —
восени переважно,
коли западає узвіз
на самісіньке дно
            золотавого глевкого туману:
медовари та зброярі,
кожум’яки і гончарі,—
хоч крізь них пролітає листя,
а крізь мене й мене не видко,
жоден лихого слова не мовить,
жоден як на зайду не гляне.

Звідки ця дивна певність,
що меди їхні
            і для мене варені,
що дзбанки їхні
            і мною биті,
що барми їхні —
            й по моїх плечах,
що ніколи не виходив за душі їхні,
мовби за Вали Змієві?..
І згадую,
наче вчив мене хтось —
аби по смерті не мучитись —
листя крізь груди перепускати...

Чому ж, коли раз на осінь,
усього лиш єдиний разочок
пролітає крізь мене листок
і встигаю
            зупинити його, назвати,—
одразу ж дивлюся
крізь себе на себе,
немовби на дурисвіта-фокусника,
що під оплески й регіт
виймає за вуха кроля
з порожнього капелюха?!
 

Фрагменти київського снігопаду

                        ...раптовий
обвал зими — такий сліпучий, аж
собори вклякли, стали золотим
підмурком у високій і пливучій
архітектурі снігопаду, й те,
що звалося раніше часом, всує
шукало береги і напрям руху
в цій білій тьмі.

                        ...в цій білій тьмі хотів
я бути добрим псом чи безпричинним
дитячим сміхом.

                        ...те, що звалось часом,
шукало всує берегів, і над
Дніпром зійшло моє лице, й у світлі,
немов у клітці, очі яструбами
шугали, виривалися з-під брів
услід орді, ввігнавши в білу тьму
кігтистий перебитий погляд.

                        ...прагнув
вікном, ба ні — завісою вікна
побути, колихати теплі тіні
мужчини й жінки, що ведуть розмову
про снігопад.

                        ...спливав у білу тьму
свічею, хрипко дихав чорним горлом
печери, повз, немов жадливий мох,
уступами стіни, двигтів у мідній
десниці літописця, падав на
пергамен горілиць, немовби слово
потяте.

                        ...у високій і пливучій
архітектурі снігопаду голос
хитнувся, мов дзвіниця.

                        ...бисть печаль
і снігопад, неопалимих птахів
світліший паче!..
 

Грішник

                        Євгенові Пашковському

Господь мене простить: неправедно я жив,
але любив лиш тих, кого любити права
не мав. І не тікав од віршів і ножів.
І від хреста свого: рятунку, як Варавва,

в народу не просив. Отож Господь мене
простить. За чорний хміль.
                        За білі руки й плечі.
За навіжених птиць. За небо кам’яне.
За яблуко, яке — мов голова Предтечі —

скотилось на таріль... Отож, кажу, Господь
мене простить, либонь...
                        А не простить — не треба:
змете ганчір’ям тим, що називалось — плоть,
огризки і слова із кам’яного неба.
 

Нічні голоси. ІІ

Звідкіля це закляття, це вічне тавро,
це небесне ярмо на бездомних слов’янах? —
уночі до руки приростає перо
і безжально цвіте на перстах дерев’яних.

Тільки чується сплеск у підземній воді —
тут як тут ці слова.
Нащо, звідки взялися —
ще такі молоді... о, такі молоді,
як зелена трава в биківнянському лісі.

Ще такі безборонні, нехитрі, прості,
як загоєний зойк при нежданій пощаді,
як сльоза на листі, як рушник на хресті,
як нічні голоси при свічі та свічаді.

Не один хоронився від них, не один
говорив собі в лютім безлюдді:
«Якби ж я
міг зміняти на кілька щасливих годин
ці примарні квітки, це диявольське збіжжя!..»

та до них припадає — хоча пропада
і в куртинах легких, і в завісах залізних, —
і щоночі хлюпоче підземна вода...
тільки голосу ще не подав перевізник.
 

***

                        Богданові Бойчуку

       На тій землі,
де ще почуєш восени троїсті,
де Бог ночує в кожнім атеїсті,
де кожні вісті — як останні вісті,
       якщо й незлі,
       де ветхий міт
живіший од насущної мороки,
де мовчазні сороки і пророки,
де кожен зирить на чотири боки,
       як Світовид,

       де три свічі
не догорають у малім віконні,
де поріднились бранці й охоронці
та знай панують у своїй сторонці,
       де всі ключі
       одних дверей
у райський сад не годні одімкнути,
де грішники цураються спокути
й висвистує свої злодійські нути
       гіперборей,

       на тій землі,
де час, немов чумак, іде поволі,
де честь в неволі, а не на престолі,
де ковалі близького щастя голі,
       мов королі,
       де срібну креш
на срібняки не проміняє злидень,
якому що не чарка — то й Великдень,
де кожен хутір — сам собі і Відень,
       і Лондон теж,

       де літня ніч
для поцілунку трохи закоротка,
де в скрині — і мазепинка, й пілотка,
де вірять у ворожку й Полуботка,
       і, певна річ,
       у віщі сни,
де пагорби — немовби зі Святого
Письма — жовтіють солодко і строго,
де жінка не чекає вже нікого:
       не йдуть сини,

       де всі слова
диктує нам осквернена могила —
і в тому їхня неміч, але й сила,
де знову лютим цвітом закипіла
       розрив-трава
       в нічній імлі,—
там наші душі стомлені зійдуться,
молитвою, немов плачем, зайдуться
і щезнуть у століттях... а знайдуться —
       на тій землі.
 

***

...в село над морем де такий глухий Едем
де яблук виплеканих крадена оскома
де просто йдем але здається що грядем
де вже біда але здається просто втома

де вже мовчання але ще здається плач
де вже не бачать нас а чути ще сміються
де чорні пси безсмертні стражі темних дач
про нашу смерть із давніх віршів дізнаються...
 

***

В опівнічній порі,
коли Майстер коліс
відмикає стельмашню, а древній узвіз
випрямляється віссю, — здається,
що, як вивірка в колесі, впійманий час
мерехтить, кружеляє залежний від нас,
і нічого без нас не стається.
Та не владний над часом ні Майстер, ні той,
хто запрагнув його осідлать, як ковбой,
ані той, хто в такій же гордині
повернути, мов ріки, затявся — віки,
і дарма, що колобіг міцної руки,
наче гадина, звився в годині.

В опівнічній порі,
коли другову тінь
зустрічаємо в темних завулках видінь,
чи літаєм у трунах пружинних,
чи йдемо в Вифлеєм, чи себе продаєм
(а любов у вікно зазира крадієм
і тиняється жах, мов дружинник) —
час
      узвіз, як підкову, згина й розгина,
переписує землі, плете племена,
подивившись на Майстра крізь пальці,
і німіє кимвал, і тьмяніє кристал,
і моделі пророків виходять з дзеркал,
і заходять у вічність блукальці.

В опівнічній порі,
коли сильна рука
вивантажує мотлох душі із візка,
щоб котився нікуди й нізвідки, —
час вставляє в колеса галузки олив,
чи тоненькі свічки очеретяних слів,
чи перо чорнокрилої квітки.
І повзе неслухняно візок — вздовж ріки,
і стається —
               без нас, попри нас, навпаки...
І, хоч світ ненаситний, як Один (*),
але час колобродить, — і так, як колись,
обернути на вивірку
Майстер коліс
навіть душу самотню не годен.

———

* Один — верховний бог у скандинавській міфології.
 

***

Тексти публікуються за виданням: Ігор Римарук «Нічні голоси» — Київ, «Радянський письменник», 1991.

Також у мережі — авторська збірка вибраного: Ігор Римарук «Сльоза богородиці» — Київ, «Дніпро», 2007 — http://clair.ucoz.ua/HTML/Slyoza_Bohorodytsi.html
 

 

Навіґація по серверу:   «думай!» · «слова» · «нотатник» · бібліотека vesna.org.ua   Rambler's Top100