* * * * *
 

Сергій Жадан: вірші із давніх збірок

 

...А ще він приїде в Ірпінь —
туди, де колись пиячив,
де дер всіх лошиць, як кінь,
і копав футбольний м’ячик, —
на зустріч із молодими
багатим старим пердуном.
І скаже поетка галіма
до свого, скажімо, Діми:
«Ти представляєш, Діма,
Я бачилася з Жаданом».

Назар Федорак «Жадан»

 

Із книги «Цитатник» (1995)

Варшава

С.О.

З травневих верлібрів, дощів і полюцій
Ми завжди виходимо якось миршаво.
Дитинко, ми наслідки цих революцій.
Поглянь, як нам світить зогнила Варшава.
Бо сонце щоночі тіка до Європи.
Бо привид страху ще блудить тілом.
Дитинко, отут ти навряд що поробиш,
якщо це бажання ще не відлетіло.
Бо маєм лиш воду, з долоні випиту.
Зростають цвяхи поміж пальців предтечі.
І патологічна відсутність Єгипту
унеможливлює спробу втечі.
Це певно посіяна в нас ущербність —
потреба шляху, до якої звикли.
Тому безпроблемно сприймаються щебінь,
розбиті дороги й старі мотоцикли.
Попереду нас не чекають, дитинко,
зневага батьків чи народна пошана.
Хоч завжди існує кінцева зупинка,
повір, що навряд чи то буде Варшава.
Бо, розумієш, зіпсовані крани
не відповідають за воду пролиту.
Ти мітиш йодом отримані рани,
ти сонно читаєш нічну молитву:
Зійди, освято, на все, що робили,
на все, що значили нечутним ліком...
Мої долоні, мов дві рибини,
спрагло тиснуться до мокрих вікон.
 

***

Диск вечірнього сонця блазнювато навис
Над обдертим автобусом, що прямує між прерії,
Слобідських поселенців запилений віз
Підповзає під небо без валіз і без віз
В ці зі Сходу ворота, навіть ні, краще — двері.
Тут суцільні пустелі, тут золото й хліб,
Темношкірі мулатки — безсоромні і хтиві,
Перетравлюють спирт майже так, як і флірт,
Сторожкі амазонки сухої землі
П’ють горілку і членствують в комсомольськім активі.
Отже, все як було, всюди сталість часів,
Йде саджання картоплі й дозрівання потенції.
Заплювали автобус діти синіх степів,
А на хвилях чадної гарячої течії
Зависає надірваний блюзовий спів.
Це занепад епохи, це п’янкий декаданс,
Захмелілі ковбої, комуністи і фермери
Заселяють уперто слобожанський Клондайк,
В рурі степу зникає травнева вода,
Й цвинтарі переповнено нічними химерами.
Все прямує вперед і автобус згори,
Мов блискучий акваріум, висвітлюють промені,
Його нутрощі повняться спинами риб,
Бруд луски і кісток уповільнений скрип —
Це і є громадяни — покірні й безкровні.
Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт —
Ця країна загиджена ними по вінця,
Я сприйняв, я змирився, затих і стерпів,
Я прямую німим лабіринтом степів,
А навколо доконує хвора провінція.
 

***

Прийти в степи
Голодним пустельником,
В печері годинами
Стояти навколішки,
Вночі блаженно
Зріти стелю
І обживати місця навколишні.

Розводити воші,
Собаки і бджоли,
Поставити храм
І завести монашок,
Одну навіть можна
Взяти в жони
Задля продовження
Роду нашого.

Вдень на обійсті хазяйнувати,
Вночі на місяць тужливо вити.
Від жінки очі ховать винувато
І тоскно мріяти про степ і вітер.
 

Із книги «Пепсі» (1998)

Пам’яті В.К.

Погода, погода, повільно сідає на руки,
мов навчений птах, облітаючи пастку міґрацій.
Суботня утома і гострі липневі сполуки
все більше помітні
в примхливому диханні станцій.

Ще поночі тягнеться в небі оголений протяг.
Вгортаються в тишу дерева — коричневі, темні.
Твої сновидіння, зібравши розкиданий одяг,
ідуть повз ремонтні склади
і забуті майстерні.

Іще вартовий стереже павутину за вітром,
ламаються відстані — що я у цьому порушу?
І тихий Господь вимикає, виходячи, світло,
і точеним шприцом
із тебе витягує душу.
 

Динамо Харків

Зима видається занадто довшою,
ніж того треба. Мітиш підошвою
межі відлиги, що суне тужаво
на прикордонні райони держави.
Крапле дощ — терпка сукровиця
з Господнього тіла. Тьмяніють лиця.

Міста порожніють. Йдучи по лезу
свого виживання, залишки плебсу
кидають квартали скніти в ремонті,
і сон довірливо шепче дрімоті:
вимри, кохана, зроби то хутко —
не стане дзвонів твоєму смутку.

Птахи обирають вирій, що згодом
стає перманетний. Зрощені голодом
лишаються діти — сварливе завтра
старої республіки, оскільки варта
давно розгубила багнети й набої,
крімо того, лишаємось ми з тобою.

В розбитих будинках скалічений Каїн
шукає вцілілі речі. Камінь
в підмурках Вітчизни хиріє. Натомість
тверднуть дерева, гусне свідомість,
і час іде, як загиблий вояк
в чергову атаку, тобто — ніяк.
 

***

Волога і різка, мов контури дерев,
в повітрі застряє Господня арматура.
Вистуджується день, холоне між дверей
блукаюча вода — твоя температура.

Поважне надбання — ця вогкість по ровах,
ці розчерки птахів, що в'язнуть сторожами,
допоки будуть нам стояти в головах
великі небеса великої держави.

Це коливання, цей тижневий падолист,
це обважніле тло, немов червона паста.
Розхитуєш містки, якими подались, —
так легко перейти, така спокуса впасти.
 

***
Пепсі,
лиши мені тепле взуття і сухе волосся.
Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї любові.
Дивись, як тоншає листя,
як легке підпільне багатоголосся
ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.

Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві;
мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники.
Тепер ось почнуться завії —
нові сторінки у загальному спротиві,
почнеться різдв’яний драп, опалення, щедрі затяжки.

Лиши мені в’язані ковдри з довгою ниткою холоду,
з давленими цитринами,
з танковими формуваннями.
Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду,
так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.

Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці,
якщо вона стане мотати жовані плівки, місити цей суглинок,
дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,
дай, Боже, співу до її слухавок.

Саме з’явиться привід не виходити з дому,
розписувати авторучки, плекати шлункову судому.

Пливе косяк широкою річкою.
В’ється дим сирою вуздечкою.

З лівого боку сходить місяць
                                          над моєю аптечкою
 

Із книги «Балади про війну і відбудову» (2001)

петеу

ця молодість початку дев’яностих
н.ф.

щасливо — говорять вони — до наступного року
господь копається в давніх блокнотах
з якими постійно має мороку
знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина
й викреслює їх імена

щасливо жовта цегляна дорого
хто мав дійти той дійшов
ця вузькоколійка дитячої пам’яті ніби на диханні шов
рік починається смертями друзів і зупинившись в очах
лишає снайперські мітки
на душах і на речах

швидкі саламандри світла сарана олівців
щасливо дістатися ти говориш що б не було на тому кінці
безумні іспити школа життя трахане петеу
сонце випалює вимотану траву

добрі часи погані часи — вони залишали шанс
коли ти грівсь на шкільних подвір’ях
й виригував палений польський шнапс
коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги
що чути навіть як дихають в небі птахи

мудрість речей якої стане як її не витрачай
тінейджерські зіткнення в кінотеатрах
вуличний секс фасований чай
скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя
і що цікаво — на кожну була стаття

скільки муті в дитячих серцях особливо вночі
школа яка не навчила нічому
і час що нічому також не навчив
і я гадаю — вічна марното адже ця лажа трива
і добираю слова:

поразки завжди забуваються наче біль
важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль
складно з’їжджати зі сленґу коли у кров здираєш язик
якщо ти звичайно не звик

тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму
коли українець прийде до бога я знаю що саме він скаже йому
він скаже богові знаєш док
мене не кличе твоя труба
якщо я весь час боровся з собою
хто сказав що це боротьба

всі ці підлітки такі беззахисні проти років
і їхні серця тверді наче грифель
та разом з тим наче грифель крихкі
і тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа
і пластиковою запальничкою прогрівать небеса
 

кінець української силабо-тоніки

в цьому будинку вони колись і жили
бачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарби
лущаться з тих часів хтось вигадав їх поселити
в одному домі щоб чути було дихання в передпокоях
дихання вітру структуру страху коли ти дивишся на подвір’я
де військові кладуть асфальт
і саджають сосни

їх виводили серед ночі зганяючи сни
з їхніх плечей наче щурів з підвіконня
сірі сорочки на них просякали потом
і в тілах їхніх стояла жовта сеча
мов контрабанда
тим хто виводив подобався запах нічного життя
їхня сіра білизна що набрякала від збудження
їхні жінки що розмазували по обличчю
сліди переляку і макіяж

на розі стояв кіоск і там нагрівавсь лимонад
липкі фіолетові краплі сиропу зтягували шкіру
налипали на пальцях і в куточках уст
обтяжені бджоли торкались хвостами одягу і повік
і тінь від будинку підповзала до ніг мовби велика вода
скоріше б додому зачиняючи щільно двері
на чорний замок на ланцюжок на засув
слухати як нишпорить вітер в дверних
механізмах і під вилицями
слухати як калатає сонце
у незашторених вікнах

їх виводили
швидко заганяючи з вулиці
в нутрощі чорних автомобілів
так що деякий час вони ще дихали тим киснем
киснем будинку тамуючи його в шлунку
намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи
ні краплі істерики

тоді коли ти захочеш розподілити слова
на ті що хоч раз вживав і ті яких не торкався
ти мусиш відчути цю тишу яка розрива
нічну серцевину — вимучена кругова —
кожного разу скільки б сюди не вертався

тому що колись давно шматки гарячих лексем
холонули тут в ротах забиваючись страхом
і той чоловік із обважнілим лицем
з чорним записником і простим олівцем
лишав по собі тільки тишу що падала мертвим птахом

просто існує такий різновид споруд
в яких ця остання межа особливо похмура
де надто неглибоко пекло і русла підземних руд
де час виступає ніби вугілля крізь ґрунт
де починається смерть і кінчається література
 

Переваги окупаційного режиму

1

В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів батьківщини
потягнуться птахи, і голосна
свистулька вітчизняної пташини
озвучить ферми і фабричні стіни,
і грубий крій солдацького сукна,
і ще багато всякого гівна.

2

Але печаль сідає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила.

3

Сумна країна у години скрут.
Блукає міщанин поміж споруд,
з усталеним природнім артистизмом
говорить, і його словесний труд
повніє нездоровим еротизмом
і побутовим антисемітизмом.

4

Сколовши босі ноги об стерню,
старенький Перебендя коло тину
ячить собі, що, скурвившись на пню,
лукаві діти в цю лиху годину
забули встид, просрали Україну,
забили на духовність і борню,
і взагалі творять якусь хуйню.

5

Бідує місто. Кинувши фрезу,
робітники на заводському ґанку
лаштують косяки, бузять бузу,
розводять спирт, заводять варшав’янку
і, втерши соплі та скупу сльозу,
майовку перетворюють на п’янку.

6

Село мине спокуту цю тяжку.
Село — це корінь нації, це води,
що рушать берег. Молодь на лужку,
довірившись сільському ватажку,
заводить, навернувшись до природи,
народні сороміцькі хороводи.

7

Тому життя ніколи не втрача
своїх прозорих гомінких проекцій.
Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,
хапа за руку втомлене дівча,
і вже вони — аж дня не вистача —
займаються конспектуванням лекцій,
зневаживши вимоги контрацепцій.

8

І лиш зоря над містом пролягла,
юнак змахне краплини із чола
і молодечо усмішкою блисне.
Бо попри те, дала чи не дала,
у щастя людського два рівних є крила:
троянди й виноград — красиве і корисне.
 

Станси для німецько-фашистських загарбників

а.

Лілі Марлен, ти не росла у совку,
ти взагалі не знаєш, що це таке — совок,
але батальйони тягнули цю пісню ламку,
ховаючи в ранцях на застібці і на замку
між порнографічних листівок трепетний мамин рядок.

б.

Війна почалася у червні, а вже восени,
з пантами прогоцавши літню кампанію, в ніч
відходили “наші”, як ніжно себе вони
самі й називали, і, мабуть, немає вини
в такій безпідставній любові до малознайомих облич.

в.

Така вже була умова, що їх вела уперед,
така пролетарська сансара, такий православний чин,
щоб кожен в своїй ойкумені сягнувши зірок і планет,
знайшовши предмет любові, любив собі цей предмет,
окрім, звичайно, дебілів і одиноких мужчин.

г.

Але ви врешті з’явились — діти германських лісів,
непосидючі шибайголови рейнських трудящих долин,
і всі міщани раділи появі цих голосів,
за винятком агітатора, котрий вже мирно висів,
і був один, хто не тішився, був взагалі один.

ґ.

Наївна й смішна веремія, як в жодному з інших міст.
Ось ветхий петлюрівець чистить свій слуховий апарат,
ось збуджені комсомолки до співу виказують хист,
і з братськими хлібом-сіллю ставши на повен зріст,
з бантами на вишиванці виходить коляборант.

д.

Ви дбали про місто, листівками всіявши брук,
і хай мародеру дрижав його згорблений карк;
відкрили “Просвіту”, зчиняючи гамір і грюк,
зібрали до зоопарку вцілілих радянських тварюк,
хоч на фіґ кому потрібен він був — цей ваш зоопарк.

е.

Ті піонери-юннати, які вам писали вірша,
та вчителька мови, котра пускала вас на постій, —
вони ще сплатять офіру за всіх, хто від них вируша,
ось вона, діти, слов’янська психоделічна душа —
знаєш, який буде вжинок, але таки спробуй, посій.

є.

Скажіть запальному хлопчині, який промерзав до тла
в зимовій редакції, вірячи, що це іще не кінець,
коли ви йшли з цього міста, з його води і тепла,
скажіть, чи крапля сумління хоч раз по тім затекла
до ваших холодних німецько-фашистських сердець?

ж.

І навіть можна не знати природи якихось речей,
але, якщо вже відверто, без соплів і без образ —
попри усю непруху, попри тугу, ачей,
невже ви самі не бачили, невже не мали очей,
що райх ваш — фата моргана, і фюрер ваш — підарас...

з.

Адже біль цього міста вже не звести до ладу,
не стишити цю відразу до всіх, хто його здавав,
тому і я краще здохну, чи просто так упаду
на площу його свободи — виснажену і руду,
аніж відійду від коріння його наркотичних трав.

и.

Лише нерухоме небо, небо собі згори
лінзами Богородиці зазира до осель...
Гріються шоколадки у руках дітвори,
пахне драпом в учительській, дощ заливає двори,
гелікоптер пролітає, мов мандрівний журавель.
 

Із книги «Історія культури початку століття» (2003)

Продажні поети 60-х

Продажні поети 60-х мали б тішитись,
що все закінчилось так успішно;
адже скільки було небезпек,
а бач — вижили, повернули кредити,
хіба що бойові рани
нитимуть під час циклонів,
ніби під час місячних.

Продажні поети 60-х возять за собою
великі валізи із жовтої штучної шкіри;
зупиняючись в готелях,
вони притримують слухавку плечем, наче скрипку,
а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки.
В'єтконґ, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме.
Що тобі до мене? — легко викинеш м'яту візитку.
Однією візою в паспорті більше,
однією менше.

Коли-небудь на засніженому летовищі
комусь із них пригадаються всі їхні лекції,
берлінське радіо і мости через Віслу.
«Добре, — подумає він — добре,
то були незлі часи — наші продажні 60-ті,
дарма що в голові по тому
суцільна педерастія і соціал-демократія.
Нас вела за собою любов,
любов виривала нам наші ґланди,
як виривають слухавки з вуличних телефонів.
Поезія пишеться горлом,
але це горло безнадійно застуджене».

За всіма законами літератури,
за всіма умовами підписаних ними контрактів
вони справді боролись за свободу,
а свобода, як відомо, вимагає,
щоби за неї час від часу боролись —
в окопах, лісах
і на сторінках незалежної преси.

Говорячи тут про поезію,
пом'янімо всіх тих, хто залишився
на вуличках і пляжах старих-добрих 60-х,
всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації
і над ким дотепер пропливають хмари,
що своєю структурою нагадують американські верлібри;
пом'янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом,
нагадує звичайну бойню,
де кишки випускаються просто тому,
що це має робитись саме тут;
і виживають після цього
хіба що продажні поети,
з легенями — розірваними
від любові.
 

Китайська кухня

Цей випадок трапивсяроків п'ятнадцять тому, якщо я не помиляюсь.
Тут поруч, на сусідній вулиці, може ти пам'ятаєш,є такий високий будинок, в якому тоді здавались кімнати,
і там поселилось кілька китайців, які, як виявилось,перевозили наркоту прямо в своїх шлунках,
мов небачений небесний кав'яр,здатний зламати цю вкінець загроблену цивілізацію.

Кімнати здебільшого винаймали всілякі шарлатани і таксисти,
також повітроплавці, позбавлені своїх небесних болідів, все варили на кухні каву і слухали джазові радіостанції,
і речі починали світитись в темряві і не відкидати тіней,
а колишні реґбісти за пивом і картами курили кемел і говорили про своє довбане реґбі.

В китайців щось не залагодилось із бізнесом, про це потім багато писали,
сам знаєш, як це буває: одного разу щось там собі не поділили — і по всьому,
тож влаштували жахливу стрілянину прямо на задньому дворі,
заганяючи у підвали щурів і птахів у небеса.

Я час від часу туди заходжу, коли повертаюсь додому, роблячи невеликий гак,
розглядаю пожежні драбини і небо, в якому, якщо подумати, немає нічого, окрім, власне, неба,
і знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому,
що в них просто зупиняється серце від любові до цього
дивного-дивного фантастичного світу.
 

Некомерційне кіно

На одному фото, знайденому мною в помешканні,
яке я винаймаю зображено дівчинку років
13-14 у досить відвертому купальному костюмі,
десь на якомусь пляжі, поруч видно кам’яне побережжя,
дівчинка сміливо дивиться в камеру, ніби говорить: «привіт,
недоумки, це я», внизу підписано «Бухарест, 86 рік», зараз
би їй мало бути під тридцятник, ми з нею приблизно одного віку,
якщо вона звичайно не здохла в своєму Бухаресті від алкоголізму,
котрий в Бухаресті мабуть і не лікується, зрештою, в нас так само.

Цікаво, я зараз згадую той час і думаю — якою кашею
були набиті наші мізки! Всі ці інтеліґентські заморочки з 70-х,
якісь розповіді про біт і ліву професуру, про свободу сумління
і новий джаз, який мають реанімувати білі, інша лажа,
тепер ось минуло п’ятнадцять років і можеш збирати лише
випадкові свідчення великих потрясінь, і невідомі тобі
однолітки, розкидані по материках, якщо вони не померли від
комунізму і сифілісу тепер тримають за горло історію своєї країни,
не бажаючи пробачити їй її ганебну капітуляцію, правильно —
ангели б мали тричі подумати перш ніж зв’язуватись з такими
блазнями, самі винні, змушені тепер витягувати з депресії
і купувати молитовники, зрештою, ми лише повторюємо те,
що відбувається на небесах, адже що таке небо, як не система
дзеркал, розташованих, щоправда, таким чином, щоби нічого
не можна було побачити.

Все залежить від пори року і від погоди — живучи в старих
європейських столицях, набитих свіжим емігрантським м’ясом,
ти сам собі вирішуєш чим зайнятись, наприклад
приходиш в маленькі кінотеатри на бічних вуличках, подалі
від центру, де крутять справжнє старе кіно, де в залі
на старих продавлених кріслах сидять кілька пенсіонерок
і збоченців і дивляться на цих вічно молодих дівчаток,
чиї обличчя запам’ятовувались із перших дитячих переглядів,
потім ідеш додому, вертаєшся в помешкання, де
з кожним роком лишається все менше повітря, з’являється
все більше демонів, котрі збираються вночі, коли ти засинаєш,
навколо твого ліжка, довго розглядають татуювання на твоїх руках,
коментуючи найбільш цікаві малюнки
цитатами зі Святого Авґустина.
 

Букмекерські контори

Справжню радість і справжній відчай в цьому
житті може відчути лише той, хто зважає на
всілякі дрібниці, на речі, від яких, на перший погляд,
мало що залежить. Скажімо, ці афганські
підлітки, найкращі в напівсередній вазі,
на яких, здебільшого, і ставлять
циркові продюсери і відставні офіцери
повітряних сил —
кому як не їм знати
форми і вияви ненависті,
нудотні приступи ностальгії,
хто як не вони проривають тонку
обшивку часу і на якусь мить
зазирають в майбутнє, наповнене
світлом, травою і вуличними
птахами.

Мені подобаються чоловіки, яким перевалило
за сорок. Вони заспокоюються і
перестають боятись старості. Їхній побут
наповнюється необхідною кількістю різних, суто
чоловічих речей — важкими механічними годинниками,
зручними самописками і хорошими цигарками
а не яким-небудь полегшеним
американським лайном.
Ось вони, як правило, і спокушають долю,
заходячи до неї на заднє подвір'я,
щоби знову відчути, як стискаються їхні серця,
які в них і без того темні й цупкі,
мов гаманці зі свинячої шкіри.

Мова навіть не про можливість виграшу, бо що таке
бабки, коли йдеться про їхню совість,
яка їм заважає жити, щоночі засипаючи
їхні ліжка гарячим вугіллям і пивними пробками.
Адже скільки б ти не жив, ти все одно не встигнеш
зрозуміти хто подарував тобі це життя,
так що при зустрічі
так і не зможеш
йому подякувати.
 

Жінка за тридцять доларів

Зима обступила місто,
для тих, хто тягається від самого ранку
без жодних справ
не найкраща пора.
Біси і пияки розбіглися по вокзалах,
гріються в кабінках для фогографування,
не виходять назовні.
Ці небеса в розширених алкоголем
зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає,
коли вони говорять про жінок —
як вони п'ють червоне вино,
як вони роздягаються, як вони знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.

Життя тобі дістанеться рівно стільки,
скільки ти зумієш зігріти
власним подихом і долонями —
сніг над рікою
і рештки тютюну й цукру в помешканні
і я зможу завжди сказати:
бувай, дівчинко,
країна, в якій я живу,
можливо саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного — без істерики
і презервативів, просто
перемовляються якимись словами,
зустрічаються десь на вулиці,
навіть не знаючи до пуття
де ці жінки п'ють своє червоне вино,
де вони прокидаються а потому знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.

Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами,
на світ, з усіма небесами, що пливуть його поверхнею,
і думатимеш,
що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу,
що вони робитимуть зі своєю морокою? —
адже так чи інакше від нас залежить так мало,
життя знай собі триває без кінця і початку
і по кожній великій любові
залишаються порожні
зали очікування.
 

***

Тексти наводяться за виданнями:

  • Сергій Жадан «Цитатник» — Харків: Фоліо, 2005;
  • Сергій Жадан «Балади про війну і відбудову» — Львів: Кальварія, 2001;
  • Сергій Жадан «Історія культури початку століття» — Київ: Критика, 2003.

       

  •  

    Навіґація по серверу:   «думай!» · «слова» · «нотатник» · бібліотека vesna.org.ua   Rambler's Top100