Футуроскопія української освіти

Хто бачить далеко, той має неспокій у серці:

не сумуй наперед та не радій тому, чого ще не має.

Невідомий автор.

Передмова.

Важко не сумувати, побачивши текст від екс-міністра Миколи Поліщука: «За 14 лет украинцев стало меньше на 5 миллионов. Ýто - очень вûсокий показатель. По сверхсмертности людей трудоспособного возраста Украина опережает Европу в три-четûре раза. По сравнению с цивилизованнûми странами продолжительность здоровой жизни у нас на 15 лет меньше. Основной причиной ýтого является бездуховность, низкая образованность и культура людей» - відзначив професор. Дещо раніше ця тема зачепила і мою душу: писав про вплив збочень освітянської самоорганізації на формування синдрому вимирання східнослов'янського населення (http://experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=16874)

- Чи має українське суспільство тенденцію до перетворення «низької освіченості та

культури» у новітню постдемократичну якість?

- Суспільство має, але не традиційна організація освіти. Останнє зачіпає не тільки

пострадянську державну забюрократизовану організацію освіти, а й будь-які відомі її форми з «демократичним обличчям». Чому так сумно?

- Тому, що повсюдно за цим криється «демо(н)кратична мімікрія небажання вчитися по-

справжньому» у більшості населення не тільки України, а й планети загалом. Майбутнє освіти та, як похідної від неї, нової якості життя людства взагалі не у чергових дороговказах зверху, а у постдемократичному мережному (горизонтальному) розвитку суспільних осередків планети як осередків інноваційного знання. Ні корпоративна, ні національна, а тим більше ні кланова потенційність віднині не спроможні на визначальну роль у сучасній освіті: знання завдяки нанотехнологіям стали базисом до іншої, більш розвиненої форми суспільного життя. Замість підтримувати державними ресурсами «каркас» суспільно-економічних зв'язків планета поступово набуває мережно-дипольної структури.

- Яка різниця, адже у середині диполя також є чіткий зв'язок?

- Різниця дуже велика: дипольний зв'язок є природнім і нічого додаткового не потребує,

окрім екологічної чистоти (істинного наукового знання та людяної моральності). Ніщо індустріально-капітальне не здатне на такий рівень продуктивності, який природно притаманний нанотехнологіям: квантово керована малими порціями енергії група атомів зробить такі обсяги продукції та послуг, котрі є непосильними традиційним економікам цілих країн.

Окрім того, таке ментальне поняття як справедливість все потужніше стає економічною категорією. З одного боку в оазисах традиційної демократія (Франція, Бельгія, Нідерланди) мігранти поширюють руйнівні тенденції, а з іншого у донедавна відсталому Сінгапурі якість життя, у повному сенсі слова, розвивається небаченими темпами. Чому так?

- Тому, що у країнах «розвинутих» демократій мігранти, небажаючі навчатися та працювати

у продуктивній сфері, мають «демократичні права», наприклад, розселятися окремими анклавами і ... «маємо, що маємо». Натомість, у Сінгапурі зрозуміли можливість таких деструктивних викликів задовго до відомих явищ у Європі і прийняли закон, згідно якого у будь-якому будинку може розселитися не більше 14% людей однієї національності. А ще, у першому ж випадку корупції з боку високопосадовця, останній мав бесіду з президентом, опісля якої застрелився - адекватно до передбаченого законом. Тому, якщо у Європі лише поліцейське залякування якось підтримує «закон більшості» у випадках масової аморальної поведінки з безліччю жертв, то у новітній постдемократичній суспільній самоорганізації досить того, щоб людина сама до себе застосувала справедливі обмеження: не можна оселитися у цьому будинку - мешкатиму у сусідньому. Далі вже сам зміст самоорганізації суспільства автономно підтримує атмосферу конструктивно-продуктивного розвитку.

Подібні суспільно-історичні світові реалії сьогодення не можуть не творити і нового обличчя освіти в Україні. Деякі інновації йтимуть від впливу ключових особистостей, котрі очолюватимуть систему освіти, а деякі реалізуються як результат глобальної тенденції до переходу на наукоємний матеріальний базис (нанотехнології) та нову ментальну свідомість (справедливість та культура). Тому через футурологічну спектроскопію майбутнього української освіти вбачається наступне.

Освітня мережа.

Університети не зможуть проігнорувати нові можливості до автономії, що відкриваються. Тому в університетах покинуть займатися як підготовкою абітурієнтів, так і загальноосвітньою підготовкою вже дорослих студентів, бо для того досить і самоосвіти. Науково-педагогічні працівники університетів зосередять свої зусилля та таланти на науково-технологічних складових освіти. Це різко підніме якість профільної підготовки. У формі ланцюгової реакції таке явище започаткує формування справжньої профільної освіти старшокласників у школі.

Системна робота з цілим блоком профільних предметів за програмами поглибленого вивчення поступово сконденсує відповідних йому як учнів, так і вчителів у певному «географічному» розподілі. Це явище торкнеться як «освітньої географії» міста, так і сільських районів областей. До того ж процес профілізації навчання старшокласників розділить різновіковий шкільний контингент по окремих будівлях. На перших етапах молодша школа сумішатиметься із основною, а потім і вони відділяться один від одного, аби працювати як за окремими розкладами дзвінків, так і технологіями навчання у відповідності до вікових особливостей. Імперативи діяльності вчителя з відомими усім віковими контингентами школярів принципово різні і вимагають різних за ментальністю вчителів

(про погляди автора на цей аспект можна познайомитись у - http://ruthenia.info/text/downloaded/natalia_vik.html).

Окрім вікового розмежування відбудеться природовідповідна диференціація школярів по окремих закладах і за рівнем їхньої здатності до інтелектуальної або мануальної чи мистецької діяльності. Відбуватиметься це на етапі старшої профільної школи, але збережеться загально-універсальний сенс молодшої та основної школи як суспільно справедливої реалізації принципу рівного доступу до освітніх можливостей. Не треба плутати принцип рівного доступу до освіти з «рівно однозначним» результатом його реалізації: університети та старша школа неспроможні жити за принципом штучної зрівнялівки.

Педагоги.

Університетські педагогічні працівники матимуть не більше 12 годин навчальних занять на тиждень і дуже високу заробітну платню, бо їм доведеться викладати складні речі та займатися наукою на сучасному рівні. Таких працівників поменшає щодо теперішнього викладацького складу нинішніх

4-х сотень «університетів»: лекційні потоки будуть великими, а головним сенсом університетського навчання стане не копіювання та заучування, а індивідуально-групове практичне оволодіння методами застосування наукових знань. Для такого досить як самостійної роботи студента, так і консультацій на університетських кафедрах. Велика частина підготовки понад бакалаврський рівень досягатиметься за рахунок конкретної наукової роботи університетської кафедри у «диполях»: професор-студенти.

Аналогічно, по нисхідній відрізнятиметься розмір ставки вчителів старшої (профільної), основної та молодшої школи, а по висхідній їхнє тижневе навантаження у відповідності до природно зростаючої з віком складності навчального матеріалу. Таку залежність стверджуватиме незалежне загальнодержавне оцінювання, котре вимірює конкретний рівень вмінь застосовувати основи наук, а не методичні особливості роботи педагогів щодо навчально-пізнавальної діяльності взагалі як такої.

Всі педагоги позбудуться проблем щодо окремого від батьків житла та будуть приїжджати на роботу у власних авто. Багатьом з них доведеться їздити за десятки кілометрів від дому. Втім, те не буде обтяжливим, бо ніхто не працюватиме більше, ніж 24 уроки на тиждень (молодша школа), 20 годин -

основна, 18 годин - старша та 12 - вища. Вчитель не суміщатиме класне керівництво, бо цим займатимуться куратори (вихователі) класів. За кожним куратором закріплятиметься по два класи і ця посада буде обов'язковою для бакалаврів, бажаючих продовжити навчання в університеті для отримання кваліфікації вчителя-предметника. Базисом вчительської самодостатності стане природна здатність педагога до діяльності у системі «людина-людина» із залученням змісту сучасної науки. Базисом до ефективного виховного впливу стане теж саме, але на культурологічній дійовій основі. Для успіху як першого, так і другого достатнім буде триматись здорового глузду та суспільно визнаного рівня моральності. Ця думка більш детально викладена у: http://www.osvita.org.ua/articles/23.html.

Атестація професійного рівня освітян.

Замість атестації вчителів йтиме мова про атестацію їхньої професійності, як зараз замість оцінювання учнів мовиться: «атестуємо рівень компетентності учнів». Звісно, відімре практика атестації вчителя своїми ж друзями (недругами)- колегами по закладу. Ні теперішні методисти, ні вчителі школи не атестуватимуть вчителя. Для визначення вчительського рівня професійності замість традиційної бюрократичної мережі створять незалежний інститут генеральних інспекторів. На область досить одного-двох інспекторів з кожного предмету та одного інспектора з виховної та адміністративної роботи окремо. Рівень їхньої заробітної плати буде такий, що інспекторами працюватимуть виключно авторитетні знавці, котрі не розміняють свій статус на дешеві неофіційні тіньові оборудки.

Просування кваліфікаційною шкалою вчителі собі забезпечуватимуть не формальним відвідуванням планових курсів перепідготовки, а додатковою самоосвітою. Для її ефективності аналоги теперішніх РІПО запровадять інститут консультантів із числа діючих вчителів-методистів. Замість утримувати консультантів на фіксованій ставці (долі), їх залучатимуться на умовах добре оплачуваної погодинної роботи. Працюватимуть консультанти з конкретними вчителями-претендентами на підвищення категорії. Імперативність індивідуальних форм роботи консультантів доповнюватиметься і її колективними видами. Теперішні методкабінети є неефективною спробою компенсувати як слабкість організації вищої педагогічної освіти, так і відсутність справжньої інспекційної служби.

Щодо низької ефективності традиційної фронтальної форми роботи шкільних методоб'єднань, то поступово утвердяться інші, більш продуктивні варіанти індивідуально-колективної організації самоосвіти. Про один із варіантів подібного можна почитати у: http://ruthenia.info/text/downloaded/natalia_d.html.

Учні та студенти.

Загальнодержавна системна практика незалежних вимірювань навчальної підготовки випускників привчить як учнів, так і їхніх батьків жити в освітньому середовищі без хабарів та сподівань на неофіційні впливи. Поки що співвітчизники, навіть освітяни, ще не зрозуміли, на скільки реальні механізми зовнішнього оцінювання багатокомпонентні, різнорівневі та захищені від сторонніх впливів як на окремих етапах, так і у фінальній стадії. Це перше, а по-друге потрібно не так вже й багато часу, щоб усвідомити: практика зовнішнього оцінювання є високоефективним ресурсом мотивації до справжньої освітньої роботи як учнів, так і їхніх вчителів.

Поступово учні перестануть списувати, а вчителі відмовляться від традиційної та пострадянської практики самореалізації через показові заходи. Згодом не буде психологічною проблемою й оприлюднення результатів випускників шкіл: не та це база даних, щоб претендувати на статус закритої як і спортивні результати та рейтинги. Нова практика відкритості рівня освітньої підготовки випускників-абітурієнтів ВНЗ убезпечить систему від спокуси ділків заробляти на підробках документів про освіту.

Опосередкований вплив на заклади освіти з боку учнів (батьків) та студентів ставатиме дедалі вагомішим. Він буде вимірюватись не тільки їхнім вибором закладу навчання, а й обсягами фінансування, що стоятимуть за кожним учнем (студентом). Принцип «гроші ходять за учнем» стане головним у фінансуванні навчальної складової освіти. Від рівня освіченості випускників ВНЗ залежатиме фінансування науково-технологічної складової освітньої системи як з боку держбюджету, так і з бізнесової сфери. Не чиновник вирішуватиме оте питання чи то під впливом освітянського керівництва, чи то з його участю, бо останнє завжди з усіх сил намагатиметься зберегти схему фінансування не учня (студента), а класу чи групи. Якщо у закладі до норми відкриття класу (групи) не вистачатиме 1-2 учня (студента), то керівництву надзвичайно важко встояти від зваби їх «приписати», а опісля 5-го вересня подати як таких, що вибули. Якщо при перевірці те й відкриється, то прямо такий факт довести складно, та й хто його робитиме: навчальний рік почався і щось міняти означає ускладнювати ситуацію до стану «патової». Тому визначальними повинні стати імпульси від громадянського суспільства (батьки та діти) як замовника, а не вигоди виконавця.

У принципі «гроші ходять за учнем» головним є не самі гроші, а учень (студент), котрий вибирає заклад. Така схема впливає не стільки на порядок роботи з грішми, як на рівень діяльності педколективів, на формування природовідповідної змістовності шкільного простору: не діти для того, щоб у школі їх «робили людьми» (повчальна педагогіка), а школа для дітей (батьків) як осередок продуктивної розвивальної співпраці. Саме останнє зробить школу сучасною суспільною структурою як ресурсний елемент мережевої суспільної самоорганізації, замість архаїчної зовнішньої ієрархічності, котру можна утримати лише зовнішніми примусовими зусиллями.

Суспільство виграє у якості як витрачання грошей, так і у кінцевому освітньому «продукті», бо спроможемося до системної відповідальної автономності. Учень (студент) вибирає, а:

- один державний орган лише фіксує його вибір;

- другий, у іншій будівлі, - перераховує відповідні кошти на бухгалтерію закладу;

- освітній заклад автономно, у досягнутих обсягах фінансування, реалізовує свою суспільну

місію. Педагогам на чолі з керівником залишиться лише зосередитись на результативності підготовки своїх учнів (студентів) через призму критеріїв, залежних від батьків (роботодавців), а не на теперішньому налагодженні стосунків з причетними до освіти чиновників. Так укорінюватиметься принцип цілепокладання на місію (освітню підготовку молоді) замість архаїчного принципу позиціювання (своя сорочка ближче до тіла) не тільки щодо суспільства в цілому, а й відносно до кожного окремого осередку, що здатен бути носієм здорової психіки та моралі.

- Що, видається казково-нереальним?

- Сказав би так, якби забув як ще недавно видавалась нереальною електронна форма

отримання заробітної плати та різноманітні електронні форми її реалізації на ринку послуг.

Був час, коли доводилось читати у закордонній пресі про те, що у Радянському Союзі не запроваджують електронні платежі, бо верховладні службовці не зможуть користуватись неофіційними грошовими потоками. А де тепер, не тільки готівковий обіг, а й весь Радянський Союз? Незмінними залишаються лише зміни.

Навчальні програми.

Сутність програми як навчального важеля відображатиметься не лише переліком програмних тем.

Сам зміст основ наук перестане бути серцевиною програми. По-перше, з тієї причини, що оновлення науково базисного змісту вже зараз йде прискореними темпами, а по-друге - більш важливим стають ті практичні додатки до програмно-тематичних стандартів, завдяки яким тільки і є можливим сформувати задекларовану як ціль науково-технологічну компетентність випускників. Це передбачає адекватний до сучасності не тільки підбір тематичних завдань, а й обов'язковий «проектний портфель» форм і видів навчальної роботи. Причому, зміст цього «операційного портфелю» матиме не уніфікований до більшості предметів характер, а відповідний до вікової категорії та профілю навчання комплексний каркас: за різними предметами стоятимуть різні операційні ресурси до цільної особистісної компетентності випускника. Час на заняттях витрачатимуть не заради «виконання» програми, а на визначеному програмою змісту формуватимуть нові особистісні здатності: думати та творити інтелектуальний (матеріальний) продукт, розуміти мову образів та символів, забезпечувати власне, зрозуміле іншим науково-культурне мовлення тощо. Що важливо, все те відбуватиметься з врахуванням природного закону ланцюга поступовості розвитку інтелектуально-психічно-фізично-емоційного розвитку дитини як цілісного суб'єкта. Головним у конструюванні навчальних програм стане не внутрішня логіка предмету, а логіка вікового розвитку того, кого беруться не тільки навчити, а й забезпечити його природовідповідний розвиток (див. розробки Піаже).

Навчальні заняття.

Рівень професійності вчителів (викладачів) зміцніє настільки, що вони дозволять собі вільно користуватись п.1 розділу «Права педагогічних та науково-педагогічних працівників» статті 55 Закону про освіту: педагогічні та науково-педагогічні працівники мають право на вільний вибір форм, методів, засобів навчання, виявлення педагогічної ініціативи. Цільові турботи вчителів щодо розвитку наукової компетентності випускників шкіл поступово навчать їх працювати з дітьми на уроках не від параграфу до параграфу, а комплексно із застосуванням як міжтематичних, так і міжпредметних зв'язків. Поступово у середовищі вчителів старшої школи зникнуть розмови про перевірку домашнього завдання, пояснення нового та закріплення «вивченого» на користь пошуків гармонійного балансу між роботою над теорією та її застосуванням. Замість опору на фрагментарні вказівки-дороговкази (домашні завдання) молода Україна набуватиме природної здатності до продуктивної та відповідальної компетентності.

- Та чи взагалі таке можливо: школа без домашніх завдань?

- Не тільки можливо, а й ще краще, ніж з ними. Докладно про таке можна почитати у:

http://vesna.org.ua/text/next/vb_edu.doc (укр.) чи http://www.trizway.com/art/renewal/188.html (рос.)

Батьки школярів.

Системна різноманітність закладів, їхнє укрупнення призведуть до зростання середнього якісного рівня роботи педагогів. Адекватне поєднання вищої спроможності закладу з відповідною йому категорією учнів (студентів) досягатиметься досить просто: не заклади «йтимуть» у регіони, а діти з регіонів їздитимуть до своїх закладів. Підвезення учнів (студентів) до окружних освітніх центрів у комфортабельних автобусах, а для декого на авто не буде проблемою і стане звичним атрибутом новітньої постдемократичної України.

У таких умовах зійде нанівець практика підтримки тіньових неофіційних відносин з освітянами представників торгово-бізнесового пострадянського базару. Розмови про хабарі та подарунки зійдуть зі «сцени» по-справжньому профільного та автономного освітнього життя країни. Під час зборів батьків перестануть збирати до «пленарних» засідань класу. Натомість пошириться та укріпне форма системних, тобто за спеціальним розкладом, зустрічей у парах: «вчитель-батько (мати)». У приміщенні сидітимуть за окремими столами вчителі зі своїми збільшеними «візитними картками», а до них почергово підсідатимуть батьки їхніх учнів, щоб протягом 3-5 хвилин чітко та конкретно обговорити стан справ та план їх корекції на близьке майбутнє. Замість загальних розмов-закликів утвердиться практична педагогіка співпраці у диполі «вчитель-батьки» з врахуванням індивідуальних особливостей всіх учасників.

Керівники освітніх закладів.

У директора закладу буде один заступник та один секретар. Зате заступник матиме декілька секретарів та методистів, щоб успішно виконувати поточну роботу з документацією. Постійних поточних засідань не проводитимуть, бо наступить період чіткої системної визначеності і кожен без вказівок знатиме, що йому робити кожного дня. Турботами директора та заступника більше будуть стратегічні питання та забезпечення умов до роботи та її дисципліни своїх співробітників.

Замість педагогічних нарад з придуманою теоретичною тематикою основними стануть засідання групи вчителів під керівництвом директора або заступника з батьками учнів. Короткими та конкретними за змістом квантовими аналітичними порціями уваги до стану справ кожного з них займатимуться педагоги. За такого і вчителям необхідно показати батькам, що вони добре знають їхню дитину, і батькам продемонструвати школі, що їхня дитина не позбавлена батьківської зацікавленості, тобто - «потрійний союз: школа - дитина - батьки» в дії.

Кожна школа матиме окремий відомчий житловий комплекс для директора, заступника та інтенданта (завгоспа). Про доцільність такого (існує світовий досвід) та мотивацію до практичної реалізації пріоритетності державної турботи про освіту в українському варіанті йдеться у:

http://experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=16132

Управління освітою.

Від управління освітою за формальним адміністративним поділом буде здійснено перехід до діяльності на основі системи освітніх округів. Автор статті над цим особливо не замислювався, бо більше концентрувався на проектах створення умов до реалізації технологій продуктивної освіти на рівні окремого закладу. Зацікавлені сучасними інноваціями в українській освіті добре знають про розробки цієї проблеми Осадчим Іваном: «Основні засади функціонування територіальних освітніх округів в сільській місцевості» (журнал «Директор школи, ліцею, гімназії» -2001.-¹5-6.-С.118-131).

Перебудуються органи управління освіти й структурно. При міських (районних) Радах залишаться лише ті підрозділи, які забезпечують матеріально-правову базу школи. Всі навчально-педагогічні функції відійдуть до компетенції окремих педагогічних колективів на чолі з його керівництвом. Те, на що неспроможний традиційний бюрократичний контроль, чудово забезпечить механізм зовнішнього тестування, а відповідну до його вимог кадрову ротацію - новітня, незалежна від міських (селищних чи районних)Рад, державна служба атестації педагогічних працівників. Сила прагматизму такої організаційної будови нарешті звільнить справжнього вчителя від виснажливої паперотворчості та запаморочливої каруселі показних заходів, котрі не впливають на освіченість школярів.

Післямова.

Ніхто ніколи не відає наперед власної долі, бо якби знав, то не втримався від того, щоб діяти з врахуванням пізнаного. А від цього події розвивались би за іншим «сценарієм». Та є одне «але»: ми не знаємо що буде, але ми обираємо, що робитимемо. Наш футуроскопічний аналіз підказує: освітянам новітньої України є з чого вибирати задля «спектру» свого розвитку.

Бєлий Володимир - заступник директора з НВР фізико-технічного ліцею м. Херсона.