Хоча б скоріше з'явився 12-й клас!

Чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь.

Т.Г.Шевченко.

- Чому такий нетерпець? А де глибоке та широке обговорення доцільності додаткового року навчання для українських школярів?

- Коли випадає пізнати новий практичний досвід не з чужих повідомлень чи з поверхневого ознайомлення під час короткотермінових візитів, а на власній ,,шкірі'' завдяки рокам роботи із закордонними старшокласниками, то не полишає питання: ,,Допоки наше ставлення до визнаних світом ІННОВАЦІЙ буде визначатись страхами від незвичного?''

Освітянський загал та інновації

У нас до сих пір 5-ти чи 12-ти бальні шкали вмонтовані у свідомість, як системи оцінювання, у той час коли за межами авторитарних систем самоорганізації - це системи вимірювання рівня досягнень. Світова освітня спільнота вчиться працювати з врахуванням відомої мудрості: ,,Не суди, і не судимим будеш!'', відмовляючись від архаїчної практики залякування учнів негативною оцінкою. Наступили часи, коли треба вміти вчити всіх: слабких і сильних, бажаючих і небажаючих, організованих і неорганізованих.

Для мене, практика з 30-річним досвідом роботи як з українськими, так і закордонними старшокласниками, введення 12-го класу є кроком вкрай необхідним.

Багатьом можливість такого розширення шкільної діяльності видається настільки глобально небезпечною, що перша реакція: ,,Стійте, почекайте!'' Схоже, що нам така інновація видається ще більш катастрофічною, ніж введення 12-ти бальної шкали рівня навчальної підготовленості учнів: стануть вчитися ще гірше, ніж зараз. Введення останньої співпало у часі з поширенням платної форми навчання, котра різко знизила внутрішні мотиваційні ресурси нашої освітньої системи, а нам здалося, що винувата ,,шкала вимірювання''.

- Як шкала вимірювання може бути інструментом навчальної підготовки?

- Може, якщо у ранг інструментів навчання зараховувати формування страху учнів та їхніх

батьків перед незадовільною оцінкою. Тільки потім не треба дивуватись, що пересічний люд скоріше веде себе, як натовп, замість бути співтовариством гідних та відповідальних особистостей. Саме задля останнього повсюдно у світі щільно працюють над проблемою навчати усіх без винятку, як вмотивованих, так і ні, застосовуючи замість залякування стимули та свободу вибору. Основи такої освітньої стратегії тримаються на можливостях методів продуктивного навчання.

Блага 12-го року навчання існуватимуть у школі, імператив якої - ПРОДУКТИВНА навчальна СПІВПРАЦЯ вчителів з учнями.

Епіграфом до такого шкільного ,,змісту'' можуть бути слова Герберта Спенсера: ,,Головна мета освіти не знання, а ВМІННЯ!'', замість теперішнього невимовного: ,,Сидіть та бійтеся! Зараз я поясню, а потім ви мені все це повторите! Інакше ...''.

Справа у тім, що вже давно у світі інакше. І не тільки за кордоном. Досить згадати як багато вправ, задач та інших конкретних письмових видів робіт виконують учні, з якими вчителі працюють за системою Віктора Федоровича Шаталова. Успішні новітні освітні заклади країни застосовують дещо інші тактичні прийоми, але таку ж саму стратегію - продуктивне застосування програмного предметного змісту . Не тільки новаторам, а й широкому загалу вчителів-професіоналів набридло бути простими ретрансляторами формальних знань, щоб потім оцінювати схожу ретрансляційну діяльність учнів у відповідь.

Але, уявімо, що для більшості вчителів та викладачів ВНЗ - не набридло. Скажіть, що вони ,,заспівають'' під час широкого обговорення щодо можливих інновацій?

- Але ж за кордоном чиновники, насамперед, дослуховуються думки практиків.

- Так, але тамтешні освітянські чи медичні практики - це самодостатні особистості з

потужними матеріальними ресурсами та обсягом вільного часу, котрі не тільки багато читають, а й організовують та відвідують з'їзди і конференції власним коштом. Вони живуть не проблемами виживання, а проблемами РОЗВИТКУ. Це ж стосується і їхніх країн в цілому. Тому у наших організаторів освіти зовсім інші умови задачі. Якщо вони хочуть успіху, а не загравання з електоратом, то без дій у стилі Петра I його не отримають.

Якби ми у 1989 році, започатковуючи новий ліцей у складі 10 - 11 класів, замість чітко зобов'язати всіх

вчителів діяти у відповідності до сутності ліцейської інновації, організували широке обговорення серед набраних вчителів, то замість визнаного успіху отримали б щось подібне до опису слона декількома сліпцями. У нашому випадку директор та заступник працювали у закордонних ліцеях, а певна група вчителів мала досвід роботи зі школярами на довузівських підготовчих курсах. Саме такі заклади вирізняються тенденцією до організації продуктивної навчальної роботи по ЗАСТОСУВАННЮ ЗНАНЬ. Їм завше недостатньо лише формального проходження предметної програми, що у кращому випадку супроводжується певними показовими заходами. У контексті нашої теми важливо звернути увагу ще й на відому усім українцям репетиторську форму підготовки учнів вчителями. Але про підготовчі курси та про це дещо потім, а зараз щодо організаторів освіти: наших працівників Міністерства та Академії педагогічних наук.

Треба бути геть сліпими та глухими, аби вважати, що там не володіють сучасним рівнем питання. І нова система вимірювання РІВНЯ компетентності учня (замість оцінювання дітей), і інноваційні форми гармонізації шкільного життя з реаліями сучасного дорослого світу (замість авторитарної ієрархічності), і профілізація загальної середньої освіти старшокласників (замість уніфікованої традиційної школи), і зовнішнє незалежне тестування випускників (замість суб'єктивізму різних рівнів), і 12-й рік навчання як період системного формування вмінь продуктивно застосувати програмні знання (замість заучування чергової порції про науки) є відправними напрямками стратегії ОСОБИСТІСНО ОРІЄНТОВАНОЇ педагогіки, котра для освітянського керівництва є альфою і омегою питання ЯКОСТІ освітньої системи. У цьому плані з нашим керівництвом все гаразд: сучасне, розумне та професійно грамотне.

Проблема в іншому: чи здатні вони залучити до змін широкий загал населення, котре хотіло б мати інший (кращий) рівень життя, але нічого в ньому не змінюючи, бо боїться нового? Зрозуміло, що розумна людина не буде рубати сук (посаду), на якому сидить. Допоки ми, рядові освітяни, замість вчитися новим, ефективним у інших руках, інноваціям та замість намагатись їх застосувати, будемо триматися за старе, звичне, але вже неефективне та ще й тиснути на політичне керівництво країни, щоб не допустити змін, то звідки він візьметься - кращий рівень життя? Так і будемо перебувати у переліку непрестижних для соціуму професій. Звідки за таких умов з'явиться прогресивне та дійове освітянське керівництво? Хто ж захоче бути ворогом сам собі: зроби людям добро, щоб собі було гірше? Щоб не тільки люди комерції, а й інтелектуали та виробничники мали ознаки гідного та заможного життя треба вміти вчити дітей так, щоб вони ставали особистостями, здатними жити РОЗУМОМ та ДІЙОВИМИ ЗНАННЯМИ. Останнє просто так з неба не падає: необхідні роки навчання ЗАСТОСОВУВАТИ знання, а не просто його ретранслювати, почасти не розуміючи внутрішнього змісту та наслідків від тих чи інших дій, від того чи іншого вибору тактики чи стратегії. В останньому ключовими є слова ,,роки навчання'' і 12-й рік більш, ніж доречний.

Освітянський загал та його самореалізація

Будь-яка соціально значима структура не тільки радіє можливостям розширити зону свого впливу, а й старанно працює на таку експансію. Невже ми, шкільні вчителі, вороги самі собі, щоб відмовлятись від більшої, ніж раніше соціальної значимості своєї праці? Еволюція сучасного освітнього життя сама передає у наші руки більші важелі впливу на суспільство. Звичайно, що з більшою мірою відповідальності, але як за пасивного тихого життя щось важити у сучасному світі? І зовнішнє тестування випускників шкіл, і майбутній 12-й клас ведуть до того, що не властива для університетів робота зі школярами повністю відійде до тих, хто природно передбачений для неї - до вчителів шкіл, ліцеїв та гімназій. При цьому піднімається статус не шкільної оцінки, а статус шкільного ВЧИТЕЛЯ-ПРОФЕСІОНАЛА, котрий здатен підготувати кращого випускника, ніж це було зазвичай.

Звісно університети втрачають зони впливу, що їм не подобається. Десятиліття їхньої експансії на роботу зі школярами, замість зосередження на продуктивній науково-пошуковій діяльності студентів призвели до плачевного стану справ у масовій освітній діяльності держави. Чи чули, що є країни, котрі бажають познайомитись з ,,досвідом'' роботи наших університетів по-сумісництву у шкільному середовищі. Не університетська це справа - вчити школярів. Якісний ,,врожай'' на полі ЗАГАЛЬНОЇ середньої освіти вчитель школи забезпечить краще, тільки не треба його затирати на задвірки як у плані довіри, так і щодо вимог до відповідальності. Хто з вчителів чи директорів шкіл боїться останнього - відмовляйтесь від роботи у старшій школі.

Навіть, якщо Міністерство вчасно не підготує програмно-методичний матеріал для роботи з учнями 12-го класу, то для вчителя-професіонала не є проблемою самостійно спланувати роботу так, щоб через призму продуктивного застосування раніше вивченого систематизувати та поглибити учнівську науково-практичну грамотність. Користь як окремим дітям, так і суспільству у цілому перевищить найсміливіші очікування, як це сталося з Фінляндією. Ми не гірші, наші теперішні умови навіть кращі, ніж були у них.

Якщо орієнтуватись не на конкретику (продуктивне застосування формальних знань), а на загальне (розумне, добре та вічне), то й будемо у підвішеному стану очікування віддачі від своїх сподівань на всесильність загальних ,,вселенських'' категорій. Пам'ятаймо: найбільший ефект від суми малих ДІЙ!

У цьому контексті 12-й клас - це реальний крок до школи дійового продуктивного знання. Якщо у його основу закласти системну діяльність по формуванню у випускників наукової грамотності застосовувати вивчене у попередніх циклах, то стає можливим отримати оту критичну точку, коли кількість переходить у НОВУ ЯКІСТЬ.

Освітянський загал і його зовнішній світ

Ставлення суспільства до представників інтелектуальної сфери, до вчителів у тому числі, прямо залежить від внутрішнього змісту школи, через яку проходять покоління її випускників. Ця залежність значно більша, ніж нам, освітян, видається. Влада тільки ззовні декларувала свою повагу до вчителя, а насправді завжди прогресивний освітянський дух намагалась тримати у ,,чорному тілі'', вміло спрямовуючи невдоволення населення країни на рядових працівників суспільно-виховної, освітянської сфери. Залишати все по-старому тим більш стане прикрим, бо навколо глобальний світ, зітканий з мереж інноваційного дійового знання - сучасне суспільство ЗНАНЬ. На скільки школа є впливовим інститутом щодо формування внутрішнього змісту та характеру будь-якого соціуму є сенс ознайомитись через праці самого відомого у світі соціолога (сім тисяч сторінок в Інтернеті) П'єра Бурд'є.

Якось сім років тому, племінниця так сказала про своїх київських однокласників-випускників: ,,Дядя Вова, вони думають, що знають математику, бо мають п'ятірку. Якби вони опинились, як я, на підготовчих курсах КПІ, то зрозуміли б, що математики НЕ ЗНАЮТЬ!''. У часи, коли ми ще не відали спотвореної практики платного навчання, попри усі тоталітарні гальма прогресивному, наші ВНЗ завжди дотримувались стратегії. хоч якоїсь, але продуктивності в освіті. Невимовно вони казали абітурієнту: ,,Нас не цікавить, ЩО ти знаєш. Нам важливо, ЯК ти вмієш застосовувати знання!''. Так, як школа цією проблемою у масовому вимірі не переймалась, то її недбальство компенсували підготовчі курси чи факультети довузівської підготовки. Вітчизняний досвід такої роботи величезний як за обсягам, так і з точки зору позитивного впливу на фінішну якість освітнього поля середньої загальної освіти. Звичайно, за умов порядного відношення колективів підготовчих курсів до роботи, котра велась на засадах самофінансування. Оті страхи, що ми не знаємо чим є додатковий рік навчання у школі не більш, ніж вияви хворої психіки, котра боїться відкрито дивитись на всю правду реального життя.

Наші школярі завжди мали паралельно зі своїм випускним роком навчання (до речі всього лише десятим при назві одинадцятий) ще один додатковий: підготовчі курси до вступу у ВНЗ, технікум чи деякі училища (курси медсестер, нянь, крою та шитва, перукарів, різблярів і т.п.)

Додамо до цього ще й заняття з репетиторами. У цілому ці структури виступали десь, як служби гарантійного обслуговування. Тільки викривленість була у тім, що готувала до навчання у дорослому суспільстві школа, а гарантійні ,,ремонти'' виконували самі замовники. Звичайно, що така практика неефективна, насамперед, у тім, що виконавець соціального замовлення не бачив, не відчував на власній ,,шкірі'' своїх прорахунків. Якби останнє не було відділене від школи, то й зовсім іншим було б бажання останньої щодо внутрішніх змін. Вони сприймались би школою не як нав'язані, а як найнагальніша БАЖАНІСТЬ.

Якщо з 12-го класу спробують зробити всього лише ще один додатковий рік навчання, як і всі попередні, то все рівно це тільки на краще. Сучасний фізіологічний розвиток молоді значно випереджає

рівень її психічного та ментального розвитку, а особливо - рівень технологічної (навчальної) грамотності. Основна причина у тім, що учні витрачають власне на спроби застосувати знання та отримати досвід перетворення власних невдач на успіх дуже мало часу. Для цього потрібен вчитель, котрий поруч та досить часу на продуктивну інтелектуальну співпрацю. Це стосується не тільки майбутніх абітурієнтів ВНЗ, а й усіх тих, кому перш, ніж щось зробити руками, треба ,,сім раз подумати''. Запитайте небайдужого вчителя про те, наскільки програма переповнена фактами ПРО науки і скільки часу відводиться, щоб навчитися оперувати основними законами цих наук.

Останніми роками ВНЗ своїми попередніми вступними випробуваннями взагалі зруйнували систему повторення та систематизації вивченого у кінці навчального року. ,,Кінець - ділу вінець'' - це тепер з області нереального. Подібні ,,міни'' під ефективність системи навчальної підготовки закладаються і зовнішнім тестуванням, котре планують на квітень: знову не знайти часу на повторення та систематизацію, на формування вміння перехресного міжпредметного застосування вивченого.

Майбутній 12-й клас - це можливість кращого майбутнього нашої школи, як інноваційної школи продуктивного знання.

Останнє не складно отримати за розумної голови виконавців, котрі ДІЮТЬ. Якщо хтось не вміє користуватись новітніми освітніми ,,інструментами'', то до чого тут інструменти. Якщо не пробувати, боячись нового, то ніколи не навчитися. Якщо внутрішній розвиток директора дозволяє лише вловити бажання більшості рядових вчителів чи інертного начальства (якби чого не вийшло) і не здатен бачити, що більш цінного працює за декілька кроків від його школи (країни), то чому повинні страждати діти, їхні батьки та суспільство в цілому?

,,Може треба щось у власній ,,ментальній консерваторії'' поміняти?'', як казав наш відомий земляк Михайло Жванецький.

Володимир Бєлий (Херсон, ФТЛ)