Виховна місія школи: базовий рівень

Якщо потрібно терміново виконати

роботу, то дайте її найбільш зайнятому.

Закон менеджменту.

Мова піде про базовий рівень, з котрого починається виховна система «координат». Як, наприклад, початкові знання з мови чи математики у молодших класах. Отже, прямі та прості питання про речі усім відомі: «У якому середовищі живуть школярі?»

- У дорослому, яке зусиллями дорослих і утримується та розвивається. При цьому дорослі:

- п'ють алкогольні напої;

- курять тютюнові вироби;

- рекламують як перше, так і друге;

- розвивають виробництво та маркетинг цих товарів;

- крадуть у інших чи у суспільства;

- обдурюють дорослих чи дітей, у тому числі, і власних;

- маніпулюють свідомістю як близьких, так і «далеких»;

- експлуатують співробітників без оплати праці;

- воюють за можливість експлуатувати;

- пропагують елементи кримінальної «культури» ... ТОЩО.

- Чи вважає доросле, тобто зріле, суспільство, що все це є потрібними справами задля котрих треба вчити та виховувати дітей?

- Що за такі нерозумні питання: звісно, що НІ! Інакше, чому ж тоді вони сподіваються (вимагають) від школи виховати їхніх дітей зовсім іншими, ніж самі? Усі батьки хочуть, щоб їхні діти виросли: ... перелік чеснот добре всім відомий.

Ось, у цім і полягає базовий рівень виховної місії школи - виховати дітей більш людянішими, ніж ті дорослі, котрі ними опікуються. Йде мова не стільки про кровних батьків як про змістовність «поля» справжнього позашкільного дорослого життя, на якій «випасаються» школярі. Не кращі характеристики й у самого педагогічного «поля». Досить лише з дискусії про незалежне тестування відверто поглянути на рівень безсоромності педагогів-екзаменаторів. З одного боку, учню котрий вчиться на рівні 1-3 бали комісія райвійськкомату призначає додаткову експертизу у психдиспансері, а з іншого - випускника, що не здатен справитись з виразом: 1/2+2/3 чи «перетворює» рівняння tgx=2x у вираз: tg=2, бо «скорочує» X, приймальна комісія ВНЗ зараховує до студентських лав.

- Хто інший окрім педагогів винен у цьому?

- Педагоги лишаються лише виконавцями і страждають не менше за інших. Питання треба поставити інакше: «Куди дивляться організатори освітянської діяльності, у котрих владні повноваження та фінансові ресурси?»

Звісно, що у таких умовах виховні завдання школи є непосильними, але ж відомо також, що «у справжнього вчителя випускники завжди виростають навіть кращими за нього самого».

- У якій з цих двох дихотомій істина? Чи здатен виховний шкільний «корабель» у життєвому морі «Людські пороки старі як світ» гарантовано доходити до порту-приписки з назвою: «Людяність та моральні чесноти»?

- Істина і в першому («вулиця» перемагає школу), і в другому (краса рятує світ). А місія школи у тім, щоб при всьому розумінні обмежених можливостей виховного впливу весь час його здійснювати. Кращого методу виховання, ніж особистісні зразки вихованості не знайти, бо приклад вихованості не є однозначно достатнім актом. Його сила саме у тім, що за нього є сенс братись безліч разів і кожен з них завжди буде доречним, затребуваним, бажаним та постійно очікуваним. Щось схоже на перенесення третього закону Ньютона із матеріального світу у світ духовний: «Виховна акція здатна приЧИНИТИ адекватну реакцію».

Якщо людство ще може сподіватись на такий розвиток науки, від якого у майбутньому втратять роботу більшість представників духовенства та медицини, то про виховну справу завжди з «оптимізмом» зможе заявити: «Не сподівайтесь - не діждетесь!» І від цього зовсім не треба впадати у розпач. Хто-хто, а вчителі не можуть не бути інтелектуалами, а «Интеллектуальная функция может привести человека к результатам ýмоционально непереносимûм, поскольку многие проблемû решаются только вûводом, что они решения не имеют .Интеллигент не должен дудеть музûку революции. Ýто потому, что для действия требуется устранять полутона и двусмûсленности (такова незаменимая роль командующих фигур во всех процессах), а интеллигентская функция состоит, наоборот, в том, чтобû вûпячивать двусмûсленности и освещать их» (Умберто Еко).

Базова функція виховної місії школи є парадоксальною похідною від рівня вихованості суспільства: чим воно краще, тим вагоміша місія лягає на плечі школи, бо зупинка розвитку (зміни на краще) означає якщо й не згасання життя, то хворобливий його стан.

Першою ознакою здорового суспільного життя є розуміння лідерами суспільства на скільки складні та важливі завдання вже на базовому рівні покладає історія на плечі школи. Організаторам життя суспільства треба не стільки ставити перед школою вимоги, як радше створювати їй умови до здійснення надскладних за своєю внутрішньою природою завдань. Тут питання у тім: чи є притаманний владній еліті природний інстинкт самозбереження настільки розвиненим, щоб усвідомлювати пріоритетну значимість освіти у всіх державних програмах розвитку?

Другою ознакою здорового суспільного організму є розуміння педагогічною громадою на скільки недоречними будуть її скигління про невихованість та аморальність батьків їхніх учнів. Не та це область прикладної педагогіки, щоб спалювати даремно на ній суспільну внутрішню енергію вчителів. Тому, щодо педагогів, то питання у тім на скільки вони є справжніми інтелектуалами, щоб усвідомлювати у повній мірі, за яку справу взялися?

Ключовим у цих двох питаннях є не стільки «правильна» відповідь на кожне, як глибина проникнення у їхню природну сутність. Історія показує, що для традиційної демократії таке занадто складно, бо головні її турботи полягають у розвитку не духовної сфери, а матеріального капіталу. Будемо сподіватись на постдемократичне суспільство, для якого було б досяжним розуміння, що турботи про розвиток інтелектуального та духовного капіталу людей є пріоритетними, а все інше (матеріальне) прикладається саме собою.

Володимир Бєлий.