Парадоксальна школа

У Бога не має інших рук, ніж твої.

Народна мудрість.

Все людське, що пливе у житті за течією неминуче з часом змінюється до невпізнанності. Звідки ж зміни, якщо людина прагне стабільності?

- Технології життя міняються під нестримною дією імпульсів, що йдуть від людей нестандартного, навіть більше того, парадоксального мислення.

Так і школа, котра ставить за мету наблизитись до ідеальної чи правильної школи (з точки зору правлячої ідеології), ніколи нею не стає. Природно самодостатньою стає тільки та школа, у котрій парадоксальне дістає право на самореалізацію. Ми щовесни споглядаємо як «смерть породжує життя», наприклад у рослинному світі, але при цьому не помічаємо життєстверджуючої сили парадоксальності: «пуповина» між новим та попереднім є природнім механізмом до оновлення. Нічого окрім постійних нових станів свободи у природі не існує, бо вічними є лише зміни.

- І до чого цей «приспів» у контексті шкільного буття?

- Задля ментального імпульсу розуміння, що через плекання парадоксів лежить шлях до успіху

та щастя й у шкільному житті.

- Яке щастя може бути у педагогів з їхньою тяжкою працею? Ще древні мудреці казали: «Кого

боги хочуть покарати, того вони роблять педагогом» (Сенека Старший).

- Якщо навіть серед богів знайшовся приклад людяності (вогонь від Прометея), то чому б нам

самим не подбати про власне вчительське щастя, щоб працювалось із задоволенням?

- І яким чином?

- Парадоксальним: щоб навчити дітей, не треба їх вчити.

Щоб освітня система мала статус успішної, не треба ставити за мету «навчити»: достатньо й того, щоб «лише» займатись навчанням.

- Отакої: не вмер Данило, а галушкою вдавило. Яка різниця?

- Дуже велика: вчити - це вчити, а навчати означає більше: це постійне відтворення дітям

умов навчатись разом та з допомогою вчителів. Одне діло пояснювати чи показувати на дошці та задавати домашні завдання (тобто вчити) і зовсім інше - «водити рукою та думкою» своїх учнів (занурювати їх у власне педагогічне навчальне середовище), тобто навчати безпосередньо на уроках-поясненнях та уроках практичного застосування поясненого. Ознакою того, що дітей дійсно саме навчають, є робота без обов'язкових поточних домашніх завдань.

Звісно, що не кожна влада має стільки далекоглядного розуму, щоб фінансувати вартіснішу «технологію навчального середовища». Тільки, дешевша «технологія школи домашніх завдань» є і коротшою дорогою до суспільного краху. Треба зауважити, що суспільний крах починається із множення деструкцій та консерватизму на особистісному рівні. Ось, приклад із життя жінок, що вчительства стосується в особливій мірі: «Французские ученûе сделали довольно неожиданное открûтие: напряженная работа приближает климакс. Ýто касается управления большим количеством персонала. Как вûяснилось, основной причиной стрессов, и, как следствие, гормональнûх скачков, стала банальная нехватка времени. Глава исследовательской группû, доктор Бернар Кассу, советует в ýтом случае прибегнуть к простому, но проверенному способу - постараться грамотно спланировать свой рабочий день и не хвататься за несколько дел сразу в надежде бûстрее покончить с ними».

Ідея вчити у «школі-фабриці домашніх завдань» передбачає примусові технології, а парадоксальна ідея «лише навчати» втілюється завдяки атмосфері тієї школи, котру називають школою радості. Масовий інтерес до ефективної навчальної атмосфери без технологій примусу підніметься завдяки системному запровадженню зовнішнього оцінювання. Тестування потрібні не для того, щоб їхню технологію переносити як навчальну у масову школу. Тестування здатні лише опосередковано мотивувати до продуктивного навчання, але не можуть бути прямим навчально-технологічним ресурсом. Якось досвідчений учитель фізики скаржиться: «Я готую їм тести, щоб вони перш ніж ставити «хрестики» у таблиці відповідей наполегливо шукали правильний розв'язок, а натомість отримую протилежне: п'ять хвилин спроб вгадати правильні відповіді». Благодійною парадоксальністю для школи є навчати дітей не технології і не технологіями тестів, а науково-базисним змістом. Тестами треба лише перевіряти результати навчальної праці. Взагалі, якщо кількість годин навчальної підготовки є Т₁ , а час перевірки навченості Т₂ , то Т₁ повинно не просто в рази, а десятки разів переважати Т₂ .

За рахунок оприлюднення результатів зовнішнього оцінювання діти та батьки пізнають про існування різних шкіл, а не тільки про ту, що поруч з їхнім будинком. Якщо ходити до школи за домашніми завдання, то «таки так» - записуйся до найближчої. Якщо ж мрієш про якісне навчально-шкільне середовище як життєве, а жити випадає один раз, то й далеко поїдеш.

Парадоксальна школа - це та, що здатна обходитись без технологій примусу: як щодо дітей, так і відносно вчителя. Із утвердженням системи незалежного оцінювання починає зникати системність примусовості у нашій школі. Вчителі пострадянського простору просто не знають (не з повідомлень, а власним спинним мозком) ЯК більшість вчителів світу працюють БЕЗ:

- перевірок їхніх конспектів уроків (часто і без конспектів взагалі);

- відвідувань їхніх уроків начальством;

- методичних рекомендацій як обов'язкових до виконання;

- прохань чи вимог завищувати оцінки;

- вислуховування загальнотеоретичних докладів чи нотацій та закликів;

- добровільно-примусової участі у зустрічах з кандидатами у депутати;

- почуття особистої вини від проявів невихованості з боку учнів;

- збирання грошей для потреб школи;

- відвідування батьків проблемних учнів вдома;

- застільно-алкогольного святкування днів народження у приміщеннях школи;

- влаштування банкетів для випускників та їхніх батьків ТОЩО.

І при всьому цьому ті країни мають, наприклад, такий річний держбюджет, котрий не можуть витратити повністю протягом року. Не матеріальні проблеми їх турбують, а складніші питання гармонізації матеріального розвитку з розвитком рівня людяності у суспільстві. Економічно розвинуті співтовариства давно перестали перейматися вдосконаленням методів експлуатації: продуктивність та рентабельність дозволяє не витрачатись на таке. По тому «осучаснення» технологій примусу в освіті школярів є нонсенсом, чого ми ніяк не усвідомимо на масовому рівні.

Проблема з проблем пострадянського простору - це успадкована та розчинена у душах мільйонів як щось природне ганебна звичка до надвисокого рівня експлуатації. У нас як тільки з'являються паростки політики до пониження «градуса» суспільно-економічної експлуатації, так відразу починається лемент про загрозу державній безпеці. Але ж цей вереск здіймається задля збереження звичного надвисокого рівня експлуатації більшості населення країни, а не як виразник турбот про її державну безпеку. Що це за така держбезпека, котра відразу «захитається» від гідної оплати праці та гідного рівня пенсійного забезпечення? Кому вона така потрібна? Держава є похідною від бажання людей скооперуватись для легшого життя та колективної безпеки. Парадокс у тім, що це життєдайне усвідомлення витісняється зі вжитку, задля збереження традиційної схеми розділення суспільства на «хазяїв та підлеглих». Навіть, у комерційних банках України жінки працюють не підіймаючи голови, без повноцінної обідньої перерви по 12-13 годин щодня за одну тисячу гривень. На заяву, що таке ж ненормально, чують у відповідь: «Не подобається, то звільняйтесь!» Не звільняються. Мовчки натужно працюють і далі.

З цього ж поля «ягідка» - це парадоксальне тлумачення зовнішнього тестування від депутата Верховної Ради, лідера однієї з політичних партій України. По ньому це процедура, що позбавляє обдаровану дитину із села вступити до університету. При цьому студентська аудиторія таку заяву сприймає гулом підтримки, замість угледіти у ній скрите та завуальовано не вимовлене: «Та за такої процедури тестування мій столичний онука-пестунчик не має ніяких переваг та гарантій проти будь-якої обдарованої дитини з села!»

Або візьмемо «відкриття» одного відомого організатора української науки про парадокс секрету щастя: «Щоб люди почували себе щасливими, необхідно спочатку у них забрати, а потім їм повернути те, без чого вони не в змозі жити - свободу діяльності!» У його науково-дослідному інституті співробітники мають велику свободу до діяльності і результати такі, яким заздрять американські колеги.

Парадокс традиційної школи у тім, що вона закликає до творчості, але своєю поточною технологію «домашніх завдань» адаптує ментальність громадян до «позитивного» сприйняття системної примусовості - основи експлуатації. Останнє ще раз підтверджує наскільки метод парадоксальності «добре» спрацьовує. От, тільки чи не ліпше застосовувати його задля кращого - інноваційної продуктивно-цільової діяльності вільних вимірів, ніж для завуальованої експлуатації людини людиною?

Чом би міністру (інспектору, методисту, директору, завучу) не визнати відкрито, що розжовувати вчителю як тому підступатися на уроках, скажімо до другого закону Ньютона, означає тримати його за недолугого, обмеженого недоумка. Якщо, навіть і справді молодий випускник педагогічного факультету ще є досить «сирим» як вчитель, сприймімо його як перспективного розумника. Не пожалкуємо, а так весь час «матимемо, що маємо»: замість розвитку - ескалацію руйнівних проблем. Ніхто ще не штовхав колесо суспільного розвитку з успіхом лише за рахунок тупого та впертого примусу. Ось приклад, на що здатна зацікавлена людина: «Студент п'ятого курсу математичного факультету Східноукраїнського національного університету Ігор Морозов перетворив старенькі "Жигулі" на машину майбутнього. "Ідея створити комп'ютерну систему для машини у мене народилася, коли купив свою "копійку", - розповідає Ігор

- Я подумав, що буде непогано, якщо від сказаних пари слів піднімалося б скло, включалася магнітола або освітлення в салоні, починали працювати склоочисники, включався підігрів, блокувався центральний замок або відкривався люк... За рік цю мрію я втілив у реальність." Голосова комп'ютерна програма є й захисною системою машини, і сигналізацією. Якщо, приміром, злодій навіть дізнався пароль і намагається вкрасти авто, команду в його виконанні комп'ютер не сприйме - голос не той. Якщо в салоні розмовляють або слухають музику, голосова система не спрацює. Інформація про роботу машини (швидкість обертання кожного колеса, прискорення їзди...) відображається на кольоровому дисплеї приладової панелі. У машині є цифрова аудіосистема, що відтворює МРЗ і DVD відео. Керування програвачем також здійснюється за допомогою голосових команд. А телефонна система, оснащена технологією Bluetooth, дозволяє розмовляти в режимі голосного зв'язку, мінімально відволікаючи водія від дороги. Для зручності при паркуванні на машині встановлено дві інфрачервоні відеокамери, що дають огляд заднього виду й узбіччя в темний час доби.(http://www.osvita.org.ua/news/35460.html)

Чи не парадоксом є те, що потужні заводи не воліють втілювати ті інновації, що є досяжними окремому студенту?

Другим прикладом не кращого застосування принципу парадоксальності є наша реакція на світову тенденцію до утвердження середнього класу як суспільно-визначального. Саме з цієї причини і з'явився потужний суспільний запит на здатність педагогів навчати всіх дітей. Причому навчати всіх протягом не одного десятиліття, а майже двох чи більше (Швеція). Ми ж замість вибудовувати систему різнопрофільних (за змістом основ наук та інтелектуальним чи мануальним навчальним навантаженням) потужних масових шкіл розділяємо пострадянський спадок на традиційно-звичайні школи та елітно-камерні заклади, видаючи останні за інноваційні.

Парадоксальним є й сприйняття населенням пострадянської України рівня власної людяності. З одного боку у нас є чим пишатись щодо визнаних світом українських прикладів високої духовності, а з іншого - мільйони українців не можуть дозволити собі жити без броньованих дверей та металевих решіток на вікнах. Це у той час, коли жителі Західної Європи скаржаться на власний низький рівень духовних сил, але мають звичку полишати відкритими настіж ворота до свого подвір'я та забувати замикати будинок на ніч.

Парадоксальним є ще й те, що з одного боку як ми раніше, так ніхто й дотепер настільки потужно не оперує такими «розвинутими» поняттями як концепція роботи освітнього закладу, перспективний план усього і вся у кожному закладі, модерування навчально-методичної роботи, моніторинг навчальної підготовки учнів ТОЩО. Тільки з іншого боку ніколи раніше не було такого, щоб дитина у десятому класі з оцінками на рівні 7-8 балів не знала теореми Піфагора та не уявляла чим синус кута відрізняється від косинуса. А тепер таке є. Більше того, такий стан для сьогоднішніх старшокласників є нормою. Чому так, адже такі чудові концепції розробляємо?

- Тому, що всі освітньо-продуктивні розумні розробки знівельовані ГРОШИМА - платною

освітою за кошт батьків. На додачу розповсюдили практику переписування та перездачі заліків як планово-обов'язкову. Наперед бачу який лемент здійметься, якщо Центр оцінювання насправді візьметься за проведення тестувань самих вчителів! До речі, нехай тепер скажуть мені, що я був дурнем коли роками замість традиційних засідань предметних кафедр, відкрито-показових уроків спрямовував роботу вчителів так, щоб вони розвивались за рахунок глибокого опрацювання змісту свого предмету.

На наших очах один вектор парадоксального робить безплідним найсильніший розум, але ж інший її вектор здатен зі скромних задатків розвинути потужну інтелектуальну продуктивність (досить познайомитись із правилами навчального життя англійських чи французьких школярів та студентів - спочатку знання та вміння, а гроші потім і не обов'язково позабюджетні).

Школа може нести у собі ще одну суспільно небезпечну парадоксальність. Мова про школу, яка не ставить конкретно-прагматичної мети відносно кожного свого учня, а обмежується загальним сенсом освіти. Ось, у скороченому викладі, на що звертає увагу відомий італійський мислитель Умберто Еко, описуючи природу фашизму. Звернемо особливу увагу на «діяльність заради діяльності»: «следует вûчленить список типических характеристик Вечного Фашизма (ур_фашизма). Вообще_то достаточно наличия даже одной из них, чтобû начинала конденсироваться фашистская туманность.

1. Первой характеристикой ур_фашизма является культ традиции. Традиционализм старее фашизма ...

2. Традиционализм неизбежно ведет к неприятию модернизма. Век Рационализма видится как начало современного разврата. Поýтому ур_фашизм может бûть определен как иррационализм ...

3. Иррационализм крепко связан с культом действия ради действия. Действование прекрасно само по себе и поýтому осуществляемо вне и без рефлексии. Думание - немужественное дело. Культура видится с подозрением, будучи потенциальной носительницей критического отношения. Подозрительность по отношению к интеллектуальному миру всегда сигнализирует присутствие ур_фашизма. Официальнûе фашистские мûслители в основном занимались тем, что обвиняли современную им культуру и либеральную интеллигенцию в отходе от вековечнûх ценностей.

4. Никакая форма синкретизма не может вûнести критики. В современной культуре научное сообщество уважает несогласие, как основу развития науки. В глазах ур_фашизма несогласие есть предательство ...

5. Несогласие - ýто еще и знак инакости. Ур_фашизм растет и ищет консенсусов, ýксплуатируя прирожденную боязнь инородного...

6. Ур_фашизм рождается из индивидуальной или социальной фрустрации. В наше время, когда прежние «пролетарии» превращаются в мелкую буржуазию, а люмпен из политической жизни самоустраняется, фашизм найдет в ýтом новом большинстве превосходную аудиторию...

7. Тем, кто вообще социально обездолен, ур_фашизм говорит, что единственнûм залогом их привилегий является факт рождения в определенной стране. Так вûковûвается национализм ...

Далі Умберто Еко у своїй роботі «П'ять есе на теми етики» наводить ще сім соціальних ознак «вічного фашизму». За уважного ставлення до можливостей парадоксального впливати на зміст реального життя напрошується висновок: «Школа просто заради школи - небезпечне створіння». Не будемо забувати, що сталінізм, котрий мало у чім поступався гітлеризму скористався потенціалом ЗАГАЛÜНО-освітньої радянської школи. В той же час розділення молодших школярів за віковими категоріями та старшокласників за різними профілями конкретної підготовки діє парадоксально об'єднуюче щодо творення суспільної «культурû критического отношения» та суспільного сприйняття «думания как мужественного дела». (http://lib.aldebaran.ru/author/yeko_umberto/yeko_umberto_pyat_yesse_na_temy_yetiki/)

- На якій грані парадоксального (творчій чи деструктивній) опрацьовує наша школа потенціал національної ідеї?

- У цьому контексті надзвичайно важливим є життєво правильна розробка національного, бо «зусилля на невірному путі вводять в оману»(Народна творчість). Науковці-аналітики вже заморилися щораз показувати, як будь-яка система, що прагне замкнутися сама у собі нагромаджує руйнівні для неї ж напруження і врешті-решт руйнується власними ж «руками». Тому правильним для життєвості ніяк не буде імператив збереження національних традицій. Таке не виключається, але головним є розвиток національного. Більш життєвим та прогресивним для національного ж є такий його розвиток, котрому тісно у самому собі і він торує шляхи до проникнення у інші національні утворення. Звісно, що як для нас, так і для інших життєво прогресивним може бути лише та інакість, котра радо сприймається як життєво корисна та приємна. При цьому не плутаємо суспільно-життєву користь з користю владної верхівки на тому чи іншому історичному етапі, бо завжди колись та наступає момент неспівпадіння «істини». За рахунок зовнішніх каналів зв'язку наше національне уникає руйнівного йому стану замкненості: обмін енергією однієї системи з МЕТАСИСТЕМОЮ є законом життя, а консервація енергії - законом смерті.

- Чи керується теперішня наша школа цими основними параметрами контексту національного у виборі своїх імперативів діяльності?

- Щоб отримати правильну відповідь поділіть аркуш паперу на дві частини вертикальною лінією. Зліва запишіть виступи ваших учнів із демонстрацією своїх розробок до показу у зовнішньому світі, запрошення інших учнівських колективів до себе та кількість подорожей своїх учнів до країн з іншою культурною традицією, а праворуч запишіть проведене для самих себе. Порівняйте ці два стовпчики записів із висновками науковців щодо властивостей ентропії замкнених систем. Що виявилося? Працюємо у самозамкненому режимі? А у більшості успішних країн щорічний кошторис місцевих общин (по нашому - місцевих рад) передбачає кошти на учнівські екскурсії в інші держави: національне підтримується не замкненістю, а навпаки - своєю активною присутністю серед інших. Парадокс? Так, але ж який корисно продуктивний. Тоді, хто користується мудрістю від Тараса Григоровича «Свого не цурайтесь і чужому навчайтесь» його земляки чи інородці?

Висновок.

Ми живемо у світі парадоксів, спрямованих як до розвитку життя, так і до його ілімінації. Тому є сенс постійно відстежувати який вплив спричиняє актуалізація того чи іншого життєво-парадоксального виміру дійсності на стан та зміст суспільних відносин. Наприклад, здавалось би як чудово пасує вислів Василя Сухомлинського «Урок - це дзеркало загальної і педагогічної культури вчителя, мірило його інтелектуального багатства, показник його кругозору, ерудиції» епіграфом до бесіди про сучасний урок. Втім не забуваймо про обережність: на дійсно сучасному уроці головним його визначальним чинником є не споглядання чеснот вчителя, а зміст навчальної ДІЯЛÜНОСТІ учня. Знову парадокс?

- Чи зрозуміємо, який це потужний ресурс задля стабільного розвитку, тобто, власне

по-справжньому якісного життя?

- Якщо не усвідомимо, що здорове суспільне життя передбачає МАЛО роби(о)ти, але весь

час не сидіти без ДІЛА, то виродимося раніше, ніж встигнемо те помітити. Де як не у школі навчатись життєдайній здатності того парадоксального мислення, котре веде до людського прогресу? А буде по-справжньому прогресивна людяна ДУМКА, то автоматично долучиться й все інше, нам потрібне.

Володимир Бєлий.