Діти не бажають вчитись: «Що робити»?

(постдемократичні ескізи)

Мозок - чудовий орган. Він починає

працювати відразу як ти прокинувся і не

зупиняється, доки ти не прийшов до школи.

Закон Мерфі новітнього часу.

Як колишня радянська, так і теперішня пострадянська школа не є винятком з цієї глобальної проблеми сучасності: повсюдно діти не бажають навчатися і ходять до школи як з-під палиці. Чом би не пошукати відповідь на це питання самостійно, не чекаючи пасивно на турботу інших про нас, любих? Зробимо це у декілька «кроків».

Крок подумки у близьке майбутнє

Спочатку «вустами дитини говорить космічна (божественна) істина», але потім у ці «вуста» школа насильно втискує ідеологічні недосконалості свого дорослого ідеалізму, котрому сама ж не слідує. Щоб цього уникнути треба творити по-справжньому постдемократичну суспільну самоорганізацію. Йде мова про розуміння теперішньої демократії як виразника управління із зовнішнім щодо особистості центром прийняття визначальних життєвих рішень. Разом з тим все більше поширюється усвідомлення того, що є можливим і інший суспільний механізм. Якщо центр прийняття визначальних рішень знаходиться всередині суспільно самодостатньої особистості, то така система є більш ефективною не тільки для індивіда, а й для суспільства в цілому.

- І що ж для цього треба?

- Треба, щоб людське суспільство стало людяним, а не просто біологічно осмисленою системою центрів боротьби тваринного в людині. Тенденції до панування людяності як суспільної цінності міцніють: людей все більше цікавляться не перемоги, а творчість. Все більше людей розуміють, що футбольний матч по закінченню дає певний результат ГРИ, а не є перемогою чи поразкою однієї нації над іншою. Усвідомлення сутності проблеми як проблеми рівня людяності сучасного суспільства є початком її вирішення, яке пролягає через створення відповідних тому умов. Все інше - справа часу. Саме ці тенденції творять плацдарм справжньої постдемократії, для якої небезпека перетворення в охлократію не буде актуальною. Чого не можна стверджувати щодо сучасної демократії.

- З чого починається перетворення школи, котра обслуговує «правильні» ідеології у школу, котра творить соціум, резонансний до своєї космічної місії?

- Зі школи, у котрій найбільш діяльними у навчально-виховному плані є не вчителі, а самі школярі. У такій школі не тільки поняття «виховання» є синонімом до «самовиховання», а й поняття «навчання» є синонімом до «самонавчання». При цьому мова про таку діяльність дітей, яка тримається космічної чистоти їхніх душ, а не моди «вулиці» чи «телеекрану».

Школа справжньої постдемократії - це школа, де навчальні завдання формуються не тільки вчителями для учнів, а й у зворотному напрямі - від учнів учителям. Це було би тією простою технологією, котра постійно відтворювала б механізм нової політики - політики людяності. Зі шкільного самонавчання починалась би побудова суспільства, де народ ставить завдання вибраним менеджерам (керівникам держави), а не навпаки, як дотепер. Школа, базисом якої стане самонавчання на основі самомотивації в історичному плані обов'язково виграє у школи із зовнішньою мотивацією «батогом та пряником».

Принципи «Мій учитель - мій тренер» та «Школа - поле росту моєї людяної успішності» є по-справжньому постдемократичним шкільним базисом тієї освіти, у нетрях якої діти хочуть навчатися. Для дитини немає нічого по-справжньому важливішого окрім її власного успіху: шкільна мета оволодіння предметними програмами ніколи не була її метою і ніколи нею не стане. Той чи інший рівень володіння предметними програмами є лише засобом досягнення мети тією чи іншою дитиною. Для її відповідального перед космічною місією вибору власної людяної «траєкторії» необхідні відповідні до того шкільні умови: не школи відбирають дітей, а діти як тримачі «суспільно-фінансового» освітнього бонусу oбирають школи.

Кроки практичні: прості інновації сьогодення як основа системного завтра

Наступний історичний крок цивілізації до реалізації своєї космічної місії почнеться з побудови МАСОВО¯ школи, у котрій діти ХОЧУТÜ навчатися. Є сенс триматися саме таких проектних задумів, попри заяви відомих логістичних аналітиків, що небажання учнів навчатися є проблемою нерозв'язною в принципі. Чому б не започаткувати значущий суспільний проект школи «Бажаю навчатися» в Україні?

- Що саме започаткувати в Україні?

- МАСОВУ школу, у котрій діти хочуть навчатись!

- Це у котрій не вчитель запитує дітей, а вони його?

- Саме так.

- Так це ж неможливо!

- Можливо, ще й як! Вчитайся уважно в наступне і зрозумієш наскільки це легко та приємно.

Урок: просто, але нетрадиційно. Як вчитель, я чітко відділяю лекційне пояснення, котре виконую сам від класної роботи по його застосуванню, котра за учнями і лише за ними. При цьому вже чверть століття не задаю жодної домашньої вправи у поточному порядку. Додому даю роботу тільки один раз на місяць: комплекс із десяти завдань солідної складності. Та й то, у суботу приходжу на трьохгодинну консультацію по виданому завданню.

Лекція повинна подобатись учням своєю чіткістю та якістю, щоб вони добре розуміли чим займаються: вивчаємо не факти, а сутність світу, факти самі нас дістануть. Традиційно більшість учнів воліли б, щоб і застосування вивченого показував я чи інший учень. ¯м залишалось би лише копіювати зрозумілу працю іншого та перебувати в ілюзії, що й вони також так уміють. На те, що під час атестації їхнє власне «вміння» кудись зникає, знаходиться безліч причин «виправдувального» характеру. Гіркота у тім, що оте «щось не так» весь час переслідує більшість учнів. Тому дію нетрадиційно: подаю на заняттях учням аркуш з комплектом завдань і нічого не пояснюю та нічого не показую на дошці до того моменту, поки сам учень не підійде до мене та не поставить завдання мені: «Як ось тут, у цьому місці діяти? Немов і правильну формулу застосовую, а мій результат не співпадає з відповіддю». Я маю не розв'язати задачу замість учня, не показати йому той чи інший фрагмент для копіювання, а вказати стежину до свідомого власного успіху самого учня.

Така форма роботи надзвичайно подобається більшості дітей з моменту як вони переконуються наскільки сформований нами конспект лекцій наближений до їхніх потреб по застосуванню теорії, а не є лише розповіддю про явище як таке. А ще їм подобається весь час опинятись у ролі успішного «кризового менеджера» щодо поставлених задач. Тільки мізерна меншість учнів залишається невдоволеною, бо воліли б лише копіювати готове, замість думати та діяти самому: вони ще не віднайшли той суспільно-освітній «сегмент», котрий співпав би із «задумом їхньої власної природи». Останнє провокує питання до самих себе: «Чи перестануть колись люди цитувати нашого вітчизняного генія Григорія Сковороду щодо того лиха, що людина спричиняє як сама собі, так і своєму оточенню, коли береться за діло не властиве її внутрішній природі?»

- Перестануть як тільки школи стануть дійсно профільними та будуть істинно дитячими навчальними закладами. Перестануть як визнаємо, що живемо ілюзією: вбачаємо у школі той ресурс «правильного виховання», котрий зробить наших дітей не такими як ми самі. Тобто, продовжуємо очікувати від традиційної школи таких вихованців, до яких би не прививалась та доросла недосконалість, яку ми продовжуємо пестити й дотепер (куріння, марне та гниле слово, небажання вчитись, функціональну безграмотність, моральну безвідповідальність, потяг до руйнації як природи, так і самого себе, скепсис до науки, зверхність до науковців, увагу до магії та чаклунства, неповагу до праці та обожнювання духу шоу-бізнесу тощо).

Наше усвідомлення сутності питання із заголовку «Діти не бажають вчитись: «Що робити»?» передбачає в основному не вчительську роботу, а наші розумні турботи щодо змісту освітньо-виховної роботи учнів. Орієнтиром успішності нашої освітянської «кухні» може бути такий школярський стан, котрий був би подібний до відомого: «Апетит приходить під час їжі». Нетрадиційні уроки - це уроки, на яких вчителя «мало», зате учня так «багато», що результат завжди гарантовано добрий.

Задачі: звичайні, але комплексні. Життєві ситуації завжди більш складніші, ніж типові тематичні моделі зі шкільних підручників. Особливо підручників пострадянського стилю, бо тоталітарна радянська система не допускала творчого та комплексного висвітлення дійсності, окрім військової сфери. Втім, часи змінились, або змінюються і кому ж як не вчителям штовхати колесо НОВО¯ історії, щоб вже зі школи вчити дітей постдемократичному майбутньому.

- Чому замість зрозумілого терміну «демократичне майбутнє» застосовуєш - «постдемократичне»?

- Тому, що проявлена історією демократична реалія є у сутності своїй така ж не менш тотальна безвідповідальність як і деспотія чи анархія. А цивілізаційний розвиток торує свій шлях комплексним поєднанням індивідуальної свободи (справжнє авторство) з системною відповідальністю. Комплексні завдання закладають інноваційну здатність школи формувати у своїх випускників вміння «вмонтувати» себе у сучасний системно-синергетичний світ, тобто у комплекс саморегулюючих суспільно-економічних чинників.

Ось приклад інноваційної форми фізичної задачі, підготовленої вчителями (батьком та сином) нашого закладу.

По дорозi до лiцею восьмикласник знайшов металевий прутик сріблястого кольору цилiндричної форми, та зрадiв, так як срiбло - це дорогоцiнний метал. Дiдусь, дiзнавшись про цікаву знахiдку, завагався i запропонував внуковi провести дослідження матерiалу прутика. Трiшки подумавши та згадавши шкільнi задачi, внук вигукнув: «Я знаю як це зробити, i навiть двома способами».

- А чи знаєте ви?

Зробивши вимiри маси, довжини та дiаметру прутка, онук визначив, що сумнiви дiдуся справдилися. Це був iнший метал. Маса - m=113 г; довжина l=10 см; дiаметр d=1,13 см.

Питання ¹1(1 бал)

Повторимо розрахунки хлопчика та визначимо матерiал прутика. Далі, щоб розвiяти cумнiви перевiримо результат iншим способом: візьмемо батарейку, вольтметр та амперметр, щоб скласти електричне коло. Отримуємо наступнi покази приладів: U=0,21 мВ; I=1A.

Питання ¹2(1 бал)

Перевiримо чи це співпадає з попередніми розрахунками?

Таким чином, це не срiбло.

Щоб трiшечки розвеселити онука, дiдусь запропонував виготовити iз данного матерiалу кулi для мисливської гвинтiвки та повправлятися у стрiльбi. Всього вийшло N=10 куль. Пiд час стрiльби вони мали: швидкiсть вильоту кулi 400 м/с, дошка-мiшень пробивається кулею, зменшуючи її кiнетичну енергiю в 4 рази.

За результатами стрiльби дiдусь задав внуковi декiлька питань ще й економічного змісту.

Питання ¹3(1 бал) У скiльки разiв зменшиться швидкiсть кулi при пробиваннi дошки?

Питання ¹4(1 бал) Чи здатна куля пробити 2 таких дошки? Відповідь аргументувати.

Питання ¹5 (2 бали) На скiльки градусiв нагрiється куля, пробиваючи дошку? Втратами енергiї знехтувати, t₀=27⁰ C.

Питання ¹6 (2 бали) З якою середньою швидкiстю рухається куля вiд гвинтiвки до другої доски, якщо перша доска знаходиться посерединi?

Вдоволені зробленим дід та онук, зiбравши використані кулi, вирішили вилити з них пам'ятну медаль. Майбутньому лiцеїсту було доручено розрахувати цiну електричної енергiї, необхiдної для нагрiву та плавлення шматка (за ціни - 0,246 грн за 1 кВт · годину). А також розмiр (чи об'єм) дерев'яного куба, здатного утримати цю медаль на водi сухою.

Питання ¹7(2 бали) Яка цiна електричної енергiї для виготовлення медалi?

Питання ¹8(2 бали) Який об'єм дерев'яного кубу? Яка довжина ребра куба? Густина дерева складає 0,5 г/см?.

Фінансування: просте, але інноваційно-адресне. Якби ми не ухилялись від тенденцій майбутнього, а відмахнутись від вивчення можливостей принципу «Гроші ходять за дітьми» не вдасться. Все більше з'являється певність, що майбутнє ніяк не на боці приватної форми освіти як головної. А от, гармонія між приватним та суспільним, у тому числі і щодо форм фінансування, - це те, чим історія поки що не дуже переймалась. Втім пробує, бо поки держава ігнорує принцип «Гроші ходять за дітьми» батьки все більше його застосовують.

- І в чому ж сутність принципу «Гроші ходять за дітьми»?

- Про це двома словами не скажеш, адже надія на «правильну місцеву владу» вже виглядає як інноваційна панацея. Заковика тільки у тім, що ВИРІШУВАТИ буде хоча й місцевий, але чиновник і робитиме він те, якщо не за вказівкою шкільного керівництва, то з його участю. Шкільне керівництво у більшості своїй буде з усіх сил намагатись зберегти схему фінансування не учня, а класу чи групи. Якщо у певній школі до норми для відкриття класу не вистачатиме 1-2 учня, то керівництву школи дуже тяжко встояти від зваби їх «приписати», а після 5-го вересня подати як таких, що вибули. Якщо при перевірці те й відкриється, то прямо його доказати складно, та й хто його доводитиме: навчальний рік розпочався і будь-які функціональні зміни стають як недоречні ускладнення.

Тому в ідеї «гроші ходять за учнем» головним є не самі гроші, а УЧЕНÜ, котрий вибирає. Така схема є впливовою не стільки на порядок роботи з грішми, як на рівень роботи шкільних колективів, а саме заради цього і виділяються суспільні гроші. За такого принципу зміниться і психологія шкільного простору: не діти для того, щоб школа «робила їх людьми» (повчальна педагогіка), а школа для дітей (батьків) як осередок навчально-розвиваючої співпраці. Саме останнє робитиме школу сучасною суспільною структурою як носія паростків мережевої суспільної самоорганізації, замість тотальної зовнішньої ієрархічності, котра здатна існувати завдяки примусу: прямому чи опосередкованому.

Подібні схеми вже давно працюють у деяких сферах суспільних відносин. Так, у розвинених державах заяви від громадян на отримання певного документу ніколи не приймає той, хто документ повинен видати. Службовець, який приймає запит, навіть НЕ МОЖЕ знати виконавця, а заявник отримає свої папери з рук поштових працівників і ніяк не з рук прямих виконавців: простий механізм самоактуалізації об'єктивного з паралельною мінімізацією суб'єктного.

Тобто, щоб виграти як у якості витрачання грошей, так і у кінцевому освітньому «продукті» треба спромогтися на досить ПРОСТЕ: учень обирає, а:

- один орган лише фіксує його вибір;

- другий орган, у іншій будівлі, - перераховує відповідні кошти хоч прямо на школу, хоч на централізовану бухгалтерію.

Такі прості, але докорінно інноваційні порядки спонукали б педагогів на чолі з директором передусім зосереджуватись на результативності підготовки своїх учнів (студентів). Тобто, дбати про свою основну місію через призму критеріїв, залежних від батьків (роботодавців), а не про теперішнє налагодження стосунків зі сторонніми до освіти чиновниками.

В інтегральному вимірі принцип цілеспрямованості на місію (освітню підготовку молоді) значно ефективніший, ніж принцип позиціювання (своя сорочка ближче до тіла), не тільки для суспільства в цілому, а й для кожного окремого його осередку. Звісно за умови, що він є носієм здорової психіки та моралі.

Навчальна програма: звичайна, але як можливість, а не обов'язок. Відповідно до традиційної програмної установки учень повинен: знати одне, інше ... та вміти ...

- Яка реакція у сучасної людини на повинність?

- Негативна! Нікому я (учень) нічого не винен. Мої батьки платять податки не для того, щоб вчителі нав'язували мені повинність: не феодальний устрій маємо на часі!

Або мовою педагогіки: профільна освіта передбачає просвітлення, а не насильне осліплення. Такі речі вголос не озвучуються, але тихо реалізуються плином сучасного відношення більшості до освіти: не піддаються діти на примусове навчання. Тільки ми цю правду життя трансформуємо у вигідному нам світлі: «Діти не хочуть навчатися, такі-сякі трясця їм тощо».

- Але ж як по-іншому?

- А по-тренерському хитро: хто вам (учням) сказав, що ми вас змушуємо? По-новому у програмі записано: як результат проходження програми учень зможе:

- знати ...

- уміти...

Звісно, що дехто не зможе. Тільки вчитель-тренер тут причому: більшість-то і знає, і вміє? Ось з цього моменту більшість з тих, хто не зможе скажуть самі собі:

- А я, що - дурень? Інші змогли, а я ні? Не буде такого! Змож-у-у-у і я!!! Саме в учнівській голові теплиться бажання вчитись, а не в учительській. Внутрішній стан учителя має інші вібрації: очікувальні та підтримуючі, а не навчально-діяльні, бо вчитель усьому тому давно навчився. Живильною субстанцією учнівського бажання є психологія самого учня, а не наша. Нам би своїм тренерським розумом підтримувати краще у психології учня, замість шукати нових методів примусу.

Втім, традиційній освітній системі не властиво опиратися на навчальні програми можливостей до розвитку, їй «до серця» відтворення програм тоталітарної ідеологічної повинності. Тому цивілізація заради свого майбутнього і пробиває новітні паростки постдемократичних мереж як механізму єднання особистісної та суспільної самодостатності.

- Чому б саме в Україні не започаткувати таку історичну перспективу новітньої постіндустріальної цивілізації? Замість постійно озиратись то на Схід, то на Захід. Чому б у своєму геополітичному положенні замість бути «між Сходом та Заходом» не спробувати себе у ролі «центрової вісі» обертання новітньої освітньої політики?

- Питання не стільки у тім: «Хто ж нам заважає?», стільки у тому: «Що ж власне нам заважає?». Це не оточуючи слово «власне» комами. Саме у руслі історико-перспективного варіанту системного оновлення сучасного змісту освіти пролягають турботи ініціативних українських освітян щодо так званого курікулуму освіти, де інноваційний сенс навчальних програм є однією зі складових.

- Ти тут так багато «нагородив» і доречного, і недоречного! Чи не краще було б коротше та з чітким підсумком?

Заключний крок у сьогоденні: просто - без висновків

Не з підсумків життя складається, а з безперервного ланцюжка вибору. Краще, щоб наш розум обирав осмислені технології інновацій, а не красиве марнослів'я, випестуване на емоційно-сердечних придихах про розумне, добре та вічне.

Не тільки у нас, а й у світі суспільство проходить шлях до зрілості: від політиків (керівників), котрі вміють читати з папірця до політиків (керівників), здатних говорити самостійно і, нарешті, до лідерів-технологів, спроможних на продуктивне перетворення слова у діло.

Постдемократична школа - це просто школа перетворення слова у діло, це таке шкільне життя, що саме по собі подобається юним. Лінія шкільного навчання як бажаного дітям життєвого процесу та як постійної продуктивної діяльності приведе цивілізацію до тієї масової культури, за котрої війни та боротьба за перемоги над іншими стануть анахронізмом. Натомість, головною рисою постдемократичної особистості стане перемога над самим собою на користь людяних - продуктивності, творення та відтворення.

- А чому у статті не має жодних адресних вказівок на носів інноваційного працюючого досвіду - як педагогів, так і закладу - від котрих ти відштовхуєшся у розвитку своїх думок?

- Життєствердження передбачає нашу участь не стільки в існуючому, скільки в тому, що настане. Людське щастя починається з розуміння: «У житті буває лише те, що повинно було бути». Тільки наша активна участь саме в отому «повинно» надає підстави сподіватись на успішну реалізацію своєї особистісної місії як частку загальної гармонії: все земне стає земним лише як наслідок космічного. Тому ні ім'я автора, ні адреса колективу як такі не є визначальними для діяльного читача. Як первинний імпульс йому потрібне власне внутрішнє бачення свого кроку у майбутнє, а не копія вже готового.

- Але ж відтворення - це також акт творчості.

- Так. Тільки для цього достатньо й усвідомлення сутності інновацій і не має ніякої потреби у її «фотокопіях». Іншими словами: «Хочеш бути щасливим у своїй учительській долі - твори її власними зусиллями. Ніхто, окрім тебе самого, не здатен тобі завадити, як і зробити замість тебе».

Влад Другов.