Володимир Бєлий

Скільки здорового глузду у нашої шкільної демократії?

Погляд практика з глибинки.

Я завжди споглядав на вищеописану активність навколо вчителів з німим запитанням: „А п”ять років підготовки у педагогічному вузі: цього що - недостатньо ?” Як це сумно нагадує совдепівський підхід до виробництва товарів довготривалого використання. Завжди всі знали, що поточний ремонт буде потрібен відразу з моменту випуску товару у продаж. Дійсно, всі автомобілі, що послідовно купляв за радянські часи приходилось ремонтувати відразу на другий день. Спочатку за браком досвіду просто не міг второпати, що та чи інша система не працює, хоч машина і їде. А останнього разу мені директор магазину чітко поставив вибір: „ Ви купуєте авто поза загальної черги. Не подобається – можете відмовитись!?” А, знаєте, як попрацюєш за кордоном в атмосфері життя без хабарів, то тяжко примусити себе переступити цю неприємну межу. Так було і з придбанням окремого житла. Гроші заробив, а квартиру купити у держави не можна. Живи з батьками, бо „норма” дозволяє. Прийшлось купувати житло у приватному секторі. Дикість держустрою ще та. Для входження в аналогію порівняльна картинка із життя звичайної родини. Тричі допомагали батькам із придбанням „радянського” холодильника, бо швидко „згнивав” корпус та ще постійно їх ремонтували. А „Філіпс”, що купили собі вже 20 років, як поставили так і не заглядаємо до нього навіть, щоб розморозити – все робить сам, бо за рахунок простої системи вентиляції в морозильнику лід просто ніколи і не з”являється. До якої аналогії все це? Та яка система освіти – таке і життя. Звичайно, що освіта, як і все, має якийсь конкретний початок. На превеликий жаль ,у нас сам початок спрямований не на освіченість, як результат освітнього процесу, а всього лише на подальший його „ ремонт”. У цивілізованому співтоваристві людям в голову не приходить, що необхідно організувати відвідування уроків людини, якій держава вручила диплом, кваліфікувавши її як вчителя. Ні директор, ні заступник директора розвинутої країни такого собі не дозволять! Не ті вони люди, щоб порушувати норми професійної етики. Це парафія службових обов”язків предметного інспектора. В яких випадках? Тоді, коли має місце конфлікт між учнями(батьками) і вчителем, або коли за заявою вчителя досліджується можливість присвоєння йому вищої атестаційної категорії чи епізод, пов”язаний із дослідженням доцільності подовження контракту. Так було і зі мною в Алжирі, в кінці першого року роботи. У ході уроку прибігла секретарка і попередила, що зараз на заняття прийде генеральний інспектор з фізики. Точно, заходить він разом з директоркою ліцею, здоровкаються і сідають на задньому ряду. Хвилин п”ятнадцять спостерігають як я працюю, потім інспектор виходить до дошки і деякий час веде бесіду з учнями за програмним матеріалом. Я зрозумів, що все нормально, коли побачив, що інспектор від бесіди з дітьми перейшов на монолог по матеріалу фізики, аби мені показати, що він у цьому ділі „дока”. Дійсно, директриса потім коротко повідомила: „Інспектор був задоволений. Контракт подовжено.” Зверніть увагу – навіть натяків на звичний для нас ... „аналіз уроку”. Інспектор вирішує конкретні речі, за якими можуть стояти різні соціальні зміни у житті дорослої людини, що працює як гідна поваги професійна особистість. Якось колега-алжирець, після уроків, запрошує всіх учителів на чашку кави і тістечка. Запитую: „ У зв”язку з чим?” Відповідає: „ Прийшов строк, що дає мені право на заявку щодо більш високої атестаційної категорії і сьогодні був інспектор у відповідь на мою письмову заяву, подивився моїх два уроки і поставив вищий „град”.

• Що це тобі дає? – запитую я.
• Сама прибавка у заробітній платні – це моя місячна норма витрат на бензин, – відповідає він.

Країна, що знаходиться в Африці, тобто на історико – географічній відмітці, з якої тільки починається шлях до суспільного розвитку, розпочала з того, що відразу визначилась із розміром гідної зарплатні вчителям, лікарям та викладачам університетів. Визначилась з тим, що освіта, медичне обслуговування повинні бути виключно справжні, тобто здійснюватись кваліфікованими спеціалістами. Тому ми, іноземні контрактними, там і працювали, бо своїм молодим людям фальшивих атестатів та дипломів ні ліцейська, ні університетська система освіти не могла видати в принципі. А яка якість диплому учителя, якщо він не вміє виконувати конкретні завдання, що програмою передбачаються для учнівської державної атестації за цикл навчання ? Звісно, що питання риторичне. Для них риторичне, та тільки не для нас. Тому деякі наші тодішні вчителі-контрактники мали і проблеми. Наприклад, приходить на урок наш „блатний” вчитель, а аудиторія порожня. Виявляється, що діти від нього відмовились, бо з ним вони не зможуть підготуватись до річної атестації, а інспектура підтвердила обґрунтованість вимог. До кінця року він ходив у ліцей, нічого не робив, отримував зарплату згідно контракту, але на наступний рік контракт не подовжили і до генерального консульства відіслали претензії. Несправжня освіта не проходить. А справжня освіта, медобслуговування фінансуються в першу чергу. Це для всього іншого – як грошей вистачить. Та до того ж майже всі інші галузі тому й існують, що в сутності своїй нічого іншого і не передбачають як заробляння грошей властивою їм матеріальною продуктивністю. У нас ,на жаль, навпаки. Податки збирають, щоб фінансувати бізнес. Чому люди спираються в першу чергу на здоровий глузд, а ми на заумні обґрунтування незрозумілих підходів, які нічого соціально- корисного не дають? Та все тому, що для більшості нашого соціуму справжньої освіти ніколи як не було, так і не має до тепер. Правда в тому, що у нас є дуже сильні окремі вчителі, викладачі, медики, але не має справжньої продуктивної загальної системи освіти, медичного обслуговування. Справжньої в тому сенсі, що для звичайних випадків у стандартних ситуаціях не має ніякої потреби навіть для „сильних світу” шукати шляхи до спецзакладів. Скажіть, який може бути соціальний престиж у вчителя, який пасує перед завданнями, що передбачаються для абітурієнтів ? Звичайно низький. От і маємо, разом з низькою заробітною платою другу „ложку дьогтю” в загальну бочку освітянського статусу. Схоже, що наші зарплати почнуть помітно зростати. Ой, якби з цього моменту не активізувались керівники освіти всіх рівнів у додаткових зовнішніх вимогах до вчителя щодо нарад, засідань, навчань-повчань, докладів-рефератів, рапортів, описів та інших „опусах”, які все одно не в змозі підняти рівень навчальної підготовки учнів. Ой, якби й учителям не видалась за краще ця звична „маячня” в порівнянні з необхідністю бути на рівні предметних вимог не взагалі, а по кожному конкретному завданню. Якщо ми не сформуємо соціальну нішу самодостатності співпраці інтелекту учителя разом з інтелектом учня за умови, що для цього все необхідне знаходиться в межах сучасного програмного матеріалу, то адекватного зусиллям зростання рівня освіченості молодих людей не досягти. Високоефективні освітні структури ніколи не відзначались великим зовнішнім галасом та метушнею. Для продуктивності інтелекту необхідні зовнішня тиша і паузи на осмислення. Саме за таких умов розум може не мовчати ,і, можливо, саме у цьому активному мислячому „мовчанні” знаходиться відповідь на відоме питання: „ Що було спочатку: слово чи діло?” Якщо саме спочатку , то здається була думка.

Внутрішня культура вчительської роботи не може не включати постійну самоперевірку на продуктивність щоденної діяльності. Для вчителя не тільки гроші важливі. Якщо його унікальна здатність передавати знання, ділитись технологією інтелектуальних умінь, розкривати секрети гуманітарного мистецтва та надихати на добро не знаходить зацікавленості в учнів, то нормальна людина не буде працювати в повітря тільки тому, що платять гроші. Саме з цього виходить педагогічна традиція демократичних суспільств. Якщо уважно подивитись на характер роботи учителів старшої школи, то ніхто у Франції не поставить справу навчання у площину повної відповідальності за підготовку учня виключно на вчителя. Досить багато відведено самому учневі. У них зазвичай у класі більшість дітей успішна. Це ще й тому, що учні, які, скажемо учнівською лексикою ,- „ не доганяють” можуть продовжувати навчання тільки у профілі, де інтелектуальні вимоги для них більш посильні. Тобто ,старша школа ,в принципі, не може бути однотипною. Заклади для старшокласників потрібні різні. Не треба соромитись того, що ліцеї не для всіх учнів і не для будь-якого учителя. Академічні ліцеї передбачають максимально можливе навантаження на інтелект, щоб випускники успішно продовжували навчання в університеті, а професійні дають більше навантаження на формування технологічних навиків. І все це ніяким чином не ставить питання суспільних взаємовідносин у площину „..більшої чи меншої людської собівартості”. Компетентний автослюсар завжди важить більше некомпетентного чи того, що не має доброї вправності. Так само і з вчителем чи лікарем. А порівнювати автослюсаря з хірургом – це як розв”язувати рівняння, прирівнюючи яблука до груш. Давайте не забувати, що єдино продуктивним є порівняння себе сьогоднішнього до себе ж вчорашнього. Якщо радість від учительської праці ще існує, то в умовах нашої „постсовдепівської” дійсності ніяк не завдяки державному організаційному ресурсу. А от за умов наближених до демократичних стандартів саме завдяки загальнодержавним організаційним підходам учитель завжди знаходиться у комфортному соціальному мікрокліматі. В Алжирі, я з колегами навчав у академічних ліцеях дітей, які спроможні навчатись. А держава зі своєї сторони створила такий для них вихід у майбутнє доросле життя, що вони хотіли навчатись. Інші колеги вчили у професійному ліцеї інших дітей, котрі орієнтувались на професії, що не передбачають університетської лави. А після роботи ми всі зустрічались і на площадках цього професійного ліцею, грали проти ліцеїстів у волейбол ( вигравали ми) і футбол (вигравали вони). Після матчів спілкувались , куштуючи піццу з соком за рахунок тих, хто програв. У всіх на обличчях була радість. Багато стежин до неї і зовсім не потрібно для цього усім іти через „не можу” до університету. Тим паче за псевдодипломами. Але без побудови загальнодержавної відповідальної системи взаємодії учнів з учителями одними закликами воно не робиться. Рівність у правах не дає приводу до рівності на життєвий кусок соціального пирога. Якщо у рівнянні визначення статусу учня залишити лише бажання, а повикидати такі параметри як розумова здатність, працьовитість, компетентність і продуктивність, то не бачити успішності не тільки в освітній системі, а й у суспільства в цілому. Ми до сих пір навіть не починали будувати основи відповідальної освітньої системи. Коли ж почнемо? А з того моменту, як законодавці зможуть ( чи будуть змушені змогти) сприймати з любов”ю своїх кревних дітей не тільки як майбутніх випускників університетів, а й, скажімо, успішних шеф-кухарів чи машиністів.

Втім наш учительський дискомфорт також розпочинається з моменту, коли ми бачимо, що самі не здатні виконати завдання, передбаченні для випускників. У цілому система освіти, побачивши свою низьку продуктивність, починає, як і вчителі, доводити сама собі, що вона не „дурна”. Довести апріорно може і можна, от тільки життя весь час показує –просто від кількості загальних заходів як з учителями, так і з учнями не вдається підняти не тільки рівень навчальної підготовки випускників, але й їхній рівень культури. „Узнати” завжди сильно програє ефекту від „пізнати”. Ми, педагоги-практики покірно дали себе втягнути у зовні немов би яскраве інтелектуальне життя різноманітних тематичних нарад та засідань, на яких займаємось своїм інтелектуальним і ,як нам видається, соціальним самоутвердженням. Але ж для суспільства потрібні педагоги, які впевнені у собі без будь-яких зовнішніх афектів. Упевнені в першу чергу завдяки персональній вправності у конкретних завданнях, що передбачаються для учнів, а у підсумку завдяки високій результативності своєї роботи через підготовленість випускників. Нарадами і тільки нарадами така вправність не може бути поставлена в принципі. А якщо це можливо без нарад, то тим краща система, що так уміє. Найбільшим подразником до хорошої роботи вчителя може бути тільки сам учень. А для учня таким подразником може стати в свою чергу той соціальний устрій, що нівелює зрівнялівку та тіньові блатні відносини. Ось тому здоровий глузд і чекає політичної волі таких організаторів освіти, яким важливі не вони самі в історії держави, а їхні державницькі ви будови, котрі спроможні до дійсно освітньої мотивації учнів. Саме після цього справа за учителями не стане. Найважливіше, що все це не ідеалістичні ілюзії. Саме такий високий авторитет учительської професії у країнах Євросоюзу. Згадую ,як реагувала Мартін на моє захоплення однією реплікою французької учениці. Після розповіді адміністратора про історію театру міста Рошфор для групи наших ліцеїстів, французька ліцеїстка з числа тих хто нас супроводжував, підійшла до мене і каже: „Мс”є, в ту епоху більшість відвідували театр не стільки заради мистецтва, а більше з метою, щоб показати наряди чи атрибути своєї соціальної значимості.” Так, Мартін мені каже: „Володимире, знайшов чим захоплюватися! Ми їм ще у 6-7 класі колежу про це розповідаємо.” Я ж їй позаздрив, бо розповідають не даремно. В учнів залишається освітянський вплив у аналітичності світосприйняття протягом подальшого життя і так просто навішати лапшу красивих обіцянок під час виборів чи збурити до руйнівного деструктивного перевороту с такими випускниками такої освітньої системи уже практично не можливо. А яке у нас самовідчуття щодо ролі нашої професії, коли звичною стала цитата: „ Хотіли як найкраще, а вийшло як завжди!” Не буває без сумних наслідків для суспільства багаторічна практика, коли учителя стараються з усіх сил, а учням, за їхньою лексикою, -„паралельно”. Щоб сварити учнів, закликати їх до „доброго, розумного та вічного” – великих талантів не потрібно. Ми ж пам”ятаємо, що допоки собака гавкає, вона не вкусить. Для ефекту одного галасу не достатньо.

Звичайно ж учителю вкрай необхідно знати, що він потрібен людям у своїй конкретній копіткій професійній праці педагога-предметника, а не тільки взагалі: „Учитель – звучіть гордо!” Важливо підкреслити – ЗНАТИ, а не просто мати відчуття. Не будемо забувати у що вилились „соціалістичні” заклики щодо виховати почуття господаря! ... без справжнього статусу власника . Якщо ми все ще тримаємося впевненості у здатності маніпулювати свідомістю дітей, то чи справді ми освічені. Згадується випадок, як представниця старшого покоління вихваляє молоду маму за те, що вона замість практикувати грубий примус терпеливо переконує маленьку дочку вдягати більш підходящу одежину і дає їй перелік на вибір. А мале, що тільки збирається йти до першого класу ,почувши цю бесіду, встряває: „ Так- так , мама дає те, що вона хоче або таке, що неможливо одягти!” А ми все вкладаємо ресурси у так звані політтехнології, в основі яких продовження життя за принципом: „Не головне яким БУТИ, а все вирішує ІМІДЖ”. І якщо величезна популярність книжок Толкієн нам вказує наскільки сильна у людей тяга до технік маніпулювання один одним, то це ніяк не повинно затьмарювати здоровий глузд, якщо не у всіх педагогів, то хоча б у організаторів системи освіти державного рівня.

Ну зробіть так, щоб з низькими балами зовнішньої випускної атестації питання подання документів до приймальних комісій університетів зовсім не розглядалось, в тому числі і на контрактну форму навчання, і більшість учнів навернуться до інтенсивної роботи ще раніше, ніж їхні учителі. Це працю учителів можна адмініструвати у ручному режимі, але ж не учнів. Невже не бачимо, що жити без комплексної вибудови продуктивної функціональної залежності між учасниками освітньої системи у загальнодержавних, а краще світових координатах – це гроші і здоров”я на вітер. І якщо ми для початку в основу цих координат візьмемо лише ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД та МОРАЛЬНІСТЬ, а не будемо чекати допоки висока педагогічна академічна наука всебічно все вивчить і дасть нам готовий продукт, то, думається, не нашкодимо ні науці, ні освітянській практиці. Скоріше навпаки – будемо сприяти як одній, так і другій. Відомо, що в Японії взагалі не має Академії наук, хоча загальна середня освіта з 1938 року, а японське суспільство зараз у стані переходу на загальну вищу освіту.

А як же з дитинством? Та так же відповідально і з розумінням як і до серйозної предметної навчальної роботи. За рахунок, у першу чергу, організаційних ресурсів, а не лише закликами до щасливого дитинства типу: „ Все найкраще – дітям!” Ось у країнах Середньоземноморського басейну навчальний день поділяється на дві частини: до обіду і після. А обід займає дві години. Діти можуть добре і поїсти, і відпочити. Після обіду навчаються до 16 –ої чи 17-ої години. Тобто держава поєднує учнів зі вчителями на весь „робочий” день, а не виставляє їх по скоріше зі школи виконувати домашні завдання, як у пост”соціалістичній” практиці. Виконувати - самостійно, з батьками чи репетиторами. Основна навчальна робота усіх видів ( подання нового матеріалу, формування практичної компетенції і т.п.) у наших колег виконується спільно з учнями у межах розкладу занять. Дома самостійно додатково щось допрацьовують тільки ті, хто , скажемо так, - „ не доганяє”. Але є ще особливість робочого тижня закордонних учнів. У середу заняття у них тільки до обіду ( до 12-ої дня) тому, що після обіду весь ліцей поринає у гурткову роботу за інтересами(спорт, танці, музика і т.п.),також до обіду навчаються і у п”ятницю тому, що попереду вихідний. Ось з цих моментів і починаються можливості для дотику з яскравими проявами щасливого дитинства. Дорослі живуть навчальним життям дітей, щоб їм допомагати, надають можливість мати вільний час, а не „грузять” їх після школи підготовчими курсами, заняттями з репетиторами, заучуванням всього і вся.

Ми у своєму ліцеї зробили обідню перерву після перших двох пар розміром у 70 хвилин, а опісля ще дві пари. Завершуємо о 15-30. За 15 років не було ні однієї родини, яка б піддала сумніву доцільність такої організації. Як це важливо бачити, що діти люблять перебувати у ліцеї. Ми часом не помічаємо, що любимо саме тих, хто нам щось добре подає просто так, перебуваючи поряд.

Важливо пам”ятати, що для дійсно освітньої атмосфери тільки високого інтелекту педагогів не достатньо. Щоб учителі були продуктивною складовою освітньої системи ,їм вкрай необхідні властивості ведучих в учнівському середовищі. Якщо людина за своїм душевним складом не екстраверт, то її продуктивна робота зі школярами – під дуже великим знаком питання. Це ще студенти у силу своїх вікових особливостей можуть тихенько займатися „своїми” справами і нікому не заважати. А школярі – екстраверти стримати свою енергію просто фізіологічно не спроможні. Тільки разом зі вчителем – лідером їхня енергія може за рахунок резонансу знаходити собі позитивний вихід. Якщо цього неможливо досягти, то до класу приходять проблеми не тільки педагогічної продуктивності, а і просто медичні – проблеми здоров”я дітей і самого учителя. Навіть, якщо учитель авторитарно досягає зовнішніх параметрів дисципліни. А якщо питання дисципліни не вирішується ,то і поготів. Серйозні люди прекрасно про це знають, але відбір до педагогічних університетів організовують немов би все це нічого не важить. Десь, як на дверях робочого кабінету продюсера Володимира Бебешко : „Якщо у вас не має голосу і є гроші заходьте до нас. Ваша задача кричати голосніше, а пісню ми зробимо...!” У виконанні наших педагогічних університетів щось подібне до: „ ... якщо ви не екстраверт і маєте гроші все одно заходьте до нас – диплом учителя отримаєте!” А далі ... , все що потім – це ваші проблеми? Тільки от як бути з державною відповідальністю за ефективність освітньої системи в цілому?