Влад Другов

Погляд на освіту старшокласників через призми ефектності та ефективності

Якщо ми виділяємо важливість ТЕХНОЛОГІЧНОЇ вправності вчителя чи його учнів і на цьому весь час робимо наголос, то нас часто сприймають, як обмежених та примітивних спеціалістів. Спасибі, хоч за останнє, але сподіватись на більше – годі. В очах багатьох людина, зосереджена на технологічному аспекті, сприймається як „чумазий” автомеханік у спецівці і сильно програє на тлі яскравого „сяйва науковості” теоретико-педагогічних дослідників, а тим більше на тлі телемедійних юпітерів, що супроводжують публічну діяльність. Втім, більш глибші коріння піднятої теми у відмінностях між ефектним та ефективним, між рівнями цінності першого та другого. Щодо публічної діяльності, то корисним було б кинути аналітичний погляд у історичному напрямку десь років на 500 назад до унікальних, для тих часів, робіт Нікколо Макіавеллі. Спеціалісти відзначають, що всі його постулати, саме у наші часи стали загально сприйнятливими для свідомості всіх верств населення. Публічна кухня суспільства стала наскрізь зрозумілою для кожного. Не тільки вчителі чи батьки, а й учні чудово відрізняють авторитарне від тоталітарного, демократичне від псевдодемократичного, гуманне від антигуманного і т. п. Розрізняти такі важливі речі вже не проблема, проблемою є їх втілення у життя, бо нас супроводжує так звана „чума 21-го сторіччя” – функціональна безграмотність. Ось, людина вже доросла, читати-писати вміє, а правильно сутність інструкції не розуміє і в результаті кожного дня по світу виникають ТЕХНОЛОГІЧНІ аварії, а то й катастрофи.

Окрім того є великою проблемою успішно пройти шлях від декларації ДОБРА до його ненасильницького втілення у життя. Саме тільки за останньої умови є надія долучитись до якісного життя. Спеціалісти бачать майбутнє постдемократичного суспільства у творенні добра без диктату більшості, а ще таким, що відзначається високим рівнем розвитку культури, толерантності та ідентичності.

Такі речі одними закликами та діями навмання не досягаються, треба, щоб учні вчилися жити і вільно, тобто без морального тиску, і відповідально водночас, тобто володіючи інтелектуальною технологічною життєвою здатністю. Більш конкретно це означає, що нам, вчителям, недостатньо намагатись, щоб діти вслід за нами з розумінням успішно копіювали все, що ми їм пишемо чи говоримо.

Якщо, прочитавши це , у вас в душі виникла хвиля протесту проти так званої „гри у творчість”, то це варто тільки вітати. Штучне „відкриття”, скажімо другого (третього) закону Ньютона, організоване вчителем – це далеко не взірець для масового якісного навчання школярів та не засіб глибинного перетворення щоденної вчительської діяльності у напрямку творення креативної атмосфери.

- Тому, що сучасний світ сприймає постіндустріальне суспільство, не просто як інформаційне, а головне, як суспільство ЗНАНЬ, знань не стільки типу „про щось...”, скільки типу „знаю, як зробити”. Останнє потребує першого (теоретичні знання) та ТЕХНОЛОГІЧНИХ умінь застосовувати ІНТЕЛЕКТ, його гнучкість, бо реалізація – це завжди дещо інші умови, ніж попередні, вже описані і котрі можна завчити, як двічі два буде чотири.

- Раз креатив є проявом неврівноважених систем ( аттракторів по Іллі Пригожину), то, мабуть не існують прості вчительські технології масового застосування, спроможні ефективно формувати учнівську креативність?

- Зовсім ні, саме навпаки. Вони досить прості і вимагають значно менше людських затрат, ніж теперішні наші різноманітні намагання примусити вчитись тих, хто цього не хоче робити.

- Важливо глибше придивитись до дітей і побачити , що вони „блефують” – небажання вчитись не означає небажання діяти! Є безліч випускників ліцею, що потім нам розповідають: „Я роками не розв'язував задач повністю сам, переписував з дошки чи зошита товариша, підглядав, просив, щоб показали, але самостійно отримати правильний результат не виходило, та й не дуже хотілось. А через декілька місяців навчання у вас все змінилось. Ви заходили у клас, давали кожному з нас листочок з задачами і майже ніколи та нічого не показували на дошці. Але ж і претензій заявити вам – не заявиш, бо ви пояснили нам : „Копіювати з дошки – невелике досягнення, з таким навиком доброї зарплати у майбутньому не чекай”. Крім того, ви сідали за стіл і нас заохочували:” Не думайте у повітря, а записуйте, що вважаєте доцільним, не сидіть без руху вперед, без успіху - підходьте до мене, я підкажу”. А ще перед нами був конспект вашої лекції, у якому ви нам за рахунок приміток, виділення та „Увага!” наперед розкривали не тільки теорію теми, а й „хитрощі” тих, хто складає задачі по цій темі. Немов все під рукою, намагаєшся – намагаєшся, а відповідь правильна не приходить. Спочатку стан шоку, а потім спортивної злості і через декілька місяців починає подобатись самостійно розв'язувати задачі. Та ще й інші викладачі ліцею на своїх предметах діють подібним чином. Як я вдячний ліцею за таку підготовку!”

Такий випускник не зовсім бачить, що попереду цього була відмова педагогічного колективу ставити учням оцінки за формальні знання (типу про щось), а перехід виключно до атестацій на предмет уміння застосувати теоретичні основи (типу знаю, як зробити). Ми їх привчили, що їхній формальний теоретичний „багаж” – річ „безкоштовна”, він лише, як інструменти, котрі треба ще дістати з власної інтелектуальної „сумки”, щоб ними попрацювати і тільки опісля буде „зарплата”. Як у дорослому житті. Також він не помічав, як багато занять неурочної форми проводять вчителі, щоб учні працювали самостійно, але у їх присутності. Причому не над самостійним вивченням нового(це царина вчителя, щоб саме він звучав),а творили свій інтелектуальний продукт у межах умов різних задач (з допомогою вчителя).

- Просту річ, все цінне має свої конкретні виміри чи межі, бо безмежною за

Кримським С.Б. („Запити філософських смислів”) є тільки дурість. Досить зробити, щоб заклад мав право називатись ліцеєм чи гімназією, тільки за умов, що він працює з учнями на рівні уміння застосовувати знання і отримаємо позитивний перетворюючий ЕФЕКТ для мільйонів. Навчальна праця у стилі копіювання є допустимою в основній школі і то, тільки в деякій мірі, як перехідний етап.

А для держави в цілому, щоб дійовим чином впливати на стиль роботи шкіл-осередків, є актуальним спробувати по-справжньому зайнятись формуванням МЕРЕЖІ шкіл. Ми добре звиклись з поняттям мережі класів окремої школи, настільки звиклись, що вже не помічаємо головного у сутності цього поняття. У школі діти щорічно у межах цієї мережі у старшому класі отримують занурення у нову якість – програму з новим рівнем складності. Чого до сих пір у справжніх вимірах та масштабах не має у нашій державі, так не має гідної 21-ому століттю, суспільству знань МЕРЕЖІ шкіл. Не досить намагатись створити ХОРОШУ школу, а потім дати їй більш сучасну назву, не досить у межах пострадянських науково-методичних традицій організувати різні профілі поглибленого вивчення циклу дисциплін, не досить змінити виключно державне, на консолідоване суспільне фінансування закладів середньої загальної освіти. Не відкидаючи цього, головне чесно всім громадянам роз'яснити правила сучасної ”гри” на освітньому полі, а особливо три речі. Перше - учні (батьки) після основної школи вибирають свій профіль, друге – профільний заклад приймає нових учнів не стільки за бажанням, як за здібностями і третє - профільна освіта старшокласників носить виключно продуктивний характер. Останнє є обов'язковою умовою для кожного учня ліцею, що означає наступне . Як тільки ти, учень, виявив нездатність самостійно, після циклу підготовчої роботи з учителем, виконувати завдання на застосування основ свого профілю, ти у МЕРЕЖІ шкіл „шукаєш себе” у іншому профілі, котрий потребує іншого рівня інтелекту чи інших його складових.

- А як бути з тим, що спочатку - псевдоатестат, за ним - псевдодиплом інженера, економіста і т. п., а потім працевлаштування у перукарні?

Головне, що справжня продуктивна освіта у будь-якій ніші, з більшим чи меншим інтелектуальним навантаженням – це завжди КРЕАТИВНА освіта особистості. Краще стати креативним кондитером, перукарем і т. п., ніж псевдоекономістом - краще і собі, і суспільству. Останнє свого доможеться, будьте певні і кожен з нас теж, якщо вилікується від хворобливого сприйняття поняття престижності професій. Вже зараз найбільшу якість життя мають люди, котрі працюють у креативному секторі економіки. До речі, треба розуміти, що старі суспільні механізми будуть намагатись експлуатувати інтелектуальні ресурси особистості і не далеко до висновку „хрін від редьки не солодший”, але є важливе АЛЕ.

Я розумію, що з моєї подачі все це звучить ніяк не авторитетно. Такі спроби підняти на більш високий щабель суспільне розуміння ролі ТЕХНОЛОГІЧНОЇ інтелектуальної вправності школярів не виглядають турботами державної ваги, але ж може хоча б суспільної? Це якщо не забувати споглядати життя через призму ефективності, а не лишень залишатись осліпленими яскравою ефектністю. Для початку досить усвідомити актуальність праці Ричарда Флориди „Возвышение креативного класса. Как он преобразует сферу труда, отдыха, сообщества и повседневность”, котра перевидається у всьому світі, а потім екстраполювати бачення ролі креативу на освіту, щоб щільно зайняти свій час практичною роботою над проблемою. Запевняю: „Не пожалкуєте”, та й ходити далеко не треба – багато цінного легко знайти у працях нашого друга-колеги Сологуба Анатолія Івановича – директора відомого в Україні Саксаганського ліцею.