| Головне | |||
| Новини | |||
| Афiша | |||
| Бiблiотека | |||
| Каталог організацій | |||
| Пропозиції книг і медіа-продукції | |||
| Робота у нас | |||
|
| Наші партнери: |
|
|
Роман Бабовал
Навіщо про те згадую ?(маленька вибірка віршів)
1969
ЗМІСТ
КІЛЬКА ВСТУПНИХ СЛІВ ВІД АВТОРА
КІЛЬКА ВСТУПНИХ СЛІВ ВІД АВТОРА
1. Невеличка вибірка кількох віршів із першої книжки. Вона — для тих, яких цікавили б "археологічні розкопки" в авторських архівах. Але й також, просто, аби цілком і назавжди не пропав усякий слід за нею. Цій книжечці — одна лише химерна і скромна прикмета, а саме, що вона … "існує". І нині автор взагалі не в силі зрозуміти, чому він на цій сторінці ще "про неї (і навіщо) згадує". Та й чому так часто, так настирливо мовить, що від неї назавжди відцурався ... Але з віддалі років, що пройшли і далі проходять, його кульгавий поетичний (ніби)-"досвід" ставить щоразу перед ним ті самі суттєві запитання, що інколи не дають йому до самого ранку смирно доспатися : невже, чи можна відректися свого першого кроку ? відректися своєї (нехай і втраченої) молодости ? А вже, ніби на заключення і в перегуку із самою назвою книжечки — немов від неї страшне й картаюче запитання : "навіщо ти мене писав" ?
2. Місцевість і дата написання тих кількох вибраних текстів, що нижче віддруковані, виразно і зумисне тут позначені, щоб (евентуальний) читач мав нагоду звернути увагу на ранній період життя автора (пригадуєтся, що він народився 2-ого вересня 1950-ого року), під час якого пристрасно писалися його найперші вірші. Автор тут передрукував ці поезії прямо з ориґіналу — без жодних змін, без жодних правок. Іншими словами.— з усіма слабостями, ваганнями, інколи з неправильними наголосами (потоки, креслив і т.п.), неадекватними термінами ("лічити" замість "рахувати" ...) тощо, яких справді у цій книжечці не бракує. Але архівного гріх торкатися, що-будь у ньому міняти. І ще одне — останнє. Автор абсолютно бажав на цій Web-сторінці також передрукувати передслово до цієї збірки ("Найперше"), деякі пасажі якого у свій час тут, на Заході (особливіше в Бельгії), викликали чимало різних полемік і "нападок" зі сторони нашого українського тодішнього політичного "естаблішменту". У цьому передслові автор дозволив собі де-не-де справити кілька слів (не більше, як два-три).
НАЙПЕРШЕ ...
Тематика книжечки — не строго накреслена. Здається, що не минуло перо жодного можливого випадку чи емоції, над якими здержалось просте, може, коли не наївне зацікавлення автора. І така саме риса "перелетності" друкованого хіба може якнайкраще свідчити про відносний розвиток творчості початківця, якому не до смаку всяка заанґажованість і "рабство трубадурне", яке, по щирості, не таке-то рідкісне в українській загальній (!!!) сучасній літературі.
Збірку випадало б краще і більш логічно назвати "Прологом" чи подібним терміном з огляду на те, що в її рамках згорнені найперші незрілі ще вірші. "Навіщо про те згадую ?" — за М. Вінграновським — виглядає різносторонньо більш евокативним, асоціативно більш потенційним. З тим же нічого спільного не мають розподіл і релятивне розміщення писань : чотири згустки, що й виплигають на перший погляд з цілості друкованого, радше жанрового (і тільки) розрізнення. Подані дати під кожним віршем можуть насвітлити найвірніше напрям цього проґресивного (реґресивного — коли приємніше комусь від цього прикметника — чи "статичного") ходу, розвитку писаного.
І лишається врешті "остання воля" (тут — не засудженого), остання просьба автора — аджеж віддаймо і ми шану традиціям красного письменства; ставлення — одне : нізащо не просити читачів не цуратись друкованого початківцем (суттєва романтика далебі така далека !). Бажанням його лише — якнайбільш нескрито і субтильно передати частинку себе і оточення, себе і тим же самого зацікавленого читача, суб'єктивно перекладеного на слова, прості чи складні, наївні чи розумні. Автор віддав належне своє по можливості якнайчіткіше; лишається читачу додати відповідну раціональну компенсацію, надолуження в складній і суперечливій ролі індивідуального і суто суб'єктивного інтерпретатора.
Автор (1968)
Існує на світі країна пророків,
Де кожний собі — власть і цар.
Немає в ній чорних плям світських пороків;
Панує незбагнений чар.
Поетам зсилає відмінні проміння
Весняного сонце пожар.
По ночах незнані леґенди тремтінням
Розказує місяць-казкар.
Купаючись в барвах, їм рожа по бурі
Розказує поспіхом сни.
Невпинно про гори, сніги нездобуті
Шумлять їм дрібні потоки.
По довгім блуканні найшов я країну —
До брами крізь терня забрів.
Постукав. І ждатиму пильно віднині,
Докіль не відчинять воріт.
Рим, 18/4/1967 (стор. 7)
Співали тужно зорі сірим сяйвом,
Посохле листя вітер колисав.
Ріка плила — віки лічила шумом,
А дуб поволі зморщений згасав.
Життя послідня іскра в ньому тліла,
Востаннє погляд свій довкіль водив.
Побачив місяць вербу, що шуміла —
В плачі листок єдиний опустив.
І чув він, як близькі дерева з вітром,
Як з зорями і місяцем ріка
Про близьку смерть його шептали нишком
І нарікали на старі літа.
Чув він плачі сусідів, але гордо :
"Не вмру, не вмру я !" — вітру заскрипів
Й сконав. А вітер на слова ці глумно
Лиш усміхнувся й дивно засвистів.
. . .
І довго ждали вітер, місяць, зорі,
Щоб до землі дуб неживий упав ...
Та велетень і в найлютішій бурі
Не захитавсь й для всіх живим стояв.
Рим, 2/3/1967 (стор. 8)
Дивлюся ... Могучо стоїть Колізей,
Імперії мертвої свідок жорстокий.
В величності гордий, потужний. З очей
Моїх б'є до нього мій подив глибокий.
Вхопила ніч в темні обійми свої
Освітлену штучно фасаду ґіґанта.
Заснуло вже місто. У пізній порі
Не спить тільки велетня постать незламна.
І в тиші глибокої ночі чув я,
Як дико, скажено звірюки ричали,
Як грали мечі, як кричала товпа,
Як каторжних тихі молитви лунали ...
Ввижались мені в снах роздерті тіла ...
Прах змішаний з кров'ю ... Побризкані лиця ...
Прокинувсь — стояла незрушно німа
Злопам'ятна римська арена насильства.
Рим, 23/3/1967 (стор. 9)
Як римські ярмарки ніч крижана залила,
І руки темноти давили денний крик,
З тяжкої сірості, що місто оповила,
Піднісся несподіваний вогню язик.
І полум'я заблимало ще в іншім місці
На пишних заспаних будинків чорнім тлі,
І, мов проказа, кинувся пожар по місті,
А хмарам гнів пробіг червоно по лиці.
Тривоги гамір вистрибнув з ліжок дрімання
І кинувся бігом по сонних вулицях ...
Навкруг почулось паніки галасування,
І покотився рокотом холодний жах ...
Зчинилась метушня ... Гасали дико тіні
По лябіринті, де в вогні відчай палав ...
І тріскотіли, наче смолоскипи, стелі,
Нелюдський плач байдужість ночі роздирав ...
Безпечно з білої тераси на пожежу,
Що кров'ю відбивалася в його очах,
Самовдоволено глядів палій й про Трою
Понурий вився спів на всміхнених устах.
Рим, 26/5/1967 (стор. 10)
Присв. Україні
Часто при вогні в кустрату русу осінь
Дітям згадують батьки про далі літ.
І вертає в мріях молодості промінь,
Запах зрілих піль, огульний живопліт.
Часто позіхає соняшник ліниво,
Плутає незграбно сонячні смерчі.
Ніччю виліза на дерево сонливо
Місяць і завішує свої пісні.
Часто чули ми про дівчину вродливу,
Про кріпкі, могутні плечі рідних слів,
Про землі віддану щирість пліднодивну,
Про підпиті зеленню плеса степів.
І вітри осінні на кривавих крилах
Споминів вантаж несли. Несли батьків
Нарікань гіркий полин і докір слова :
— Тяжко жить в густій тернині спогадів !
Та коли з весни вагітності
любові
Родиться примхливо чуйне немовля,
Я кричу, заманений в тенети долі :
— Тяжче ще ... без спогадів стрічать життя !
Рим, 12/12/1967 (стор. 12)
По
стінах
пензель
лисої вологості
креслив
ескізи
тухлих
років.
А
канделябри
неуважних
молитов
стирчали
в синім димі
ранків.
В кутку
темніло
павутиння
мрій.
Павук
століть
ловив
настрашені
тіла
годин.
Літали
комарі
нудьги.
Я
слухав,
як
налякано
тікали
дні.
Льєж, 5/9/1967 (стор. 31)
Було
я згадую,
як ми вітали весну,
як зустрічали молодість
сердець
і уст.
І так бажалось нам
до дна
допити пристрасть.
Ми думали
про молодість,
як про розгульний карусель.
Нас вабили
контрасти кольорів,
контрасти слів,
контрасти вдач.
І хоч давно
дзвіниця кинула
лічити зорі,
лічити ранки,
дні,
трамваї і сонця,
ми знали, що
застояність її
нам сну
не віщувала.
Ми знали,
що контрастом вічності —
весна.
Рим, 7/3/1968 (стор. 46)
Граби
стирчали в гриві
вітру,
на греблі хмар
ковтали
жовч громи.
Обсипали
грудками неба
груди
холодний простір,
сірий крик
і ми.
Росте кріслате віття кров'яних дерев.
Росте дуга кохань нечутно, як росте волосся.
Ростуть горби на спинах, на щоках, в очах.
Ростуть горбаті і сміються губою колосся.
Я бачив.
Ростуть мозольні ємкості твоїх долонь.
Ростуть вітри на небі, як в воді дерева.
Росте бажання здержатись й вже не рости.
Росте в кістлявім віддиху страх доростання.
Громи
нагадують
стінки гробів.
Гріхи
грибами наростають
на
узлуватому пні
уст і рук.
Обсипали
грудками неба
груди
холодний простір,
сірий крик
і ми.
Льєж, 10/5/1968 (стор. 75)
день
як сливка
з сонцем розмальованим
на спині
в пізній калюжі
розжарена щока
сонця
і губи позаростали
зеленим
віттям
голубам
під сніжні крила
поприв'язано конвалії вітру
і руки
як
свіжі шлюбні постелі
а час блакитно якось застиг забутий
як попсута іграшка
з порваною пружиною
в долонях здригається море
і тане подих години швидше
від цигаркового сміху
день
як сливка
з сонцем розмальованим
на спині
Льєж, 29/5/1968 (стор. 117)
розплутаймо сонце
червоне як кохання
розплутаймо сонце
схоплене часом
і заросле ліянами вечірньої тиші
або
телевізійної антени
розплутаймо
і зрозуміємо чому вітер ніччю
стає темним сховком
чому
дерево пахне
нашим віддихом
розкриються печери
глибокі як ночі
нехай — і тіні
ми розплутаємо сонце
і забудемо його
і себе
Льєж, 1/6/1968 (стор. 129)
Вибрані вірші — зі збірки "Навіщо про те згадую ?", Видавництво "Зоря", Лювен, (Бельгія), 1969, 138 стор. (сам-видав).
© Copyright by Roman Babowal (2000)
© Всі права застережені Романом Бабовалом (2000)
