Був вечір. А може, тільки ранок. Ніхто не міг оте з непомильною точністю визначити. Одне було поза сумнівом : дня не було.

   Пан В. стояв перед величезним овальним дзеркалом. Книжки, які виповнювали три чверті кімнати (пан В. був "начитана людина"), здавалося, підтримували його своїм мовчанням : пан В. не стояв, брук безупинно висковзав з-під ніг. Пан В. ширяв наче б підвішений ниткою тиші (слова вузляться) до жовтої стелі. І перед дзеркалом (надворі не було дня !) пан В. спритно зав'язував, мимрячи якісь припорошені у пам'яті вірші (надворі — ані павуковидного сонця !), краватку, тоншу за невживану тінь.

   А коли зав'язав, взявся зачісувати рідке волосся і, глянувши випадково в дзеркало (овальне !), побачив, що жодних рис уже чомусь не було на його обличчі. Стало скрутно панові В. Неприємно : як же йти тепер йому на гостину без лиця ?

   Відклав пан В. гребінець із слонової кости і пустився по вузькій кімнаті шукати (надворі — ані жилуватого неба !) шкіряної маски. Чи довго шукав відбитки, годі було сказати : крізь штори (фарба — мов із чола прокаженого) протискався далі не відгомін дня чи ночі, а луна чогось безбарвного, пісного й беззапашного, як вода. Шукав, не знайшов. Підвівся і глянув знов у дзеркало. Відчував, як поволі сіріє вогким попелом кров, як очі світять збентеженням у пустелі лиця : звиклих рис у дзеркалі ніяк не знайти, а тут стрілки годинника, що до цього часу століттями леліяли вперту застояність, кинулися шалено мчати навздогін одна за одною. Глянув пан В. : та ні ! к'чорту його, немає ! Прокльони тиснулися крізь точені мовчанням зуби, коли нога дотикнулася чогось ґумового, теплого. Із трудом і болем у крижах підніс пан В. ганчірку з пожужманими своїми (надворі — ані спрутоподібного вітру !) рисами.

   Зрадів, загорнув її в чорне плаття та, натягнувши на крихкотілі плечі довжелезний плащ, вийшов. І на гостину зайшов, мабуть, на час, бо не вернувся вже ніколи додому. Гостина була довічна, книжки — мовчали, а (надворі дозрівала звільна грибом ніч !) в парку нарешті засміялися знову закохані.

   Пана ж В. ніхто вже не зустрічав.

© Роман Бабовал, 1971