Ми зустрічалися реґулярно : раз у тиждень. Я розказував їй про витівки батька, вона сміялася. Пригадую, сміх був дзвінкий, зовсім персональний. Подеколи ми мовчали, довго, наче б дошукуючи слівце, свіжіше. Веселіше. Під зиму ми закупили спільними зусиллями малий човен; здається, синьої барви, а може й зеленої ? та воно не важливе. Поїхали над озеро і втопилися. Сьогодні, як пишу, вже, мабуть, про мене забули найкращі друзі. А, може, не забули. Я думав, ми обоє втопилися (як водиться в повістях про епічні кохання), аж у газеті : панночку, попри поважні фізичні ушкодження, вдалося врятувати. Я ж не знаю зараз, чи радіти мені, чи... Не забув про мене, не забув хіба один батько : до такого очі в нього надто лагідні, погляд надто благородний. Як тільки засрібніли скроні, батько став пильно підсумовувати життя. Час, казав, помиритися з сумлінням; — наближалася п'ятдесятка. Мати сміялася : дурний, старий ! а в тиждень після того несподівано упокоїлася. Хоч як любив її, я не пролив найменшої сльозинки. Батько теж, мабуть, не заридає по мені. Може, крадькома колись, на самоті. А, може, й ні. Я, казав батько, по характеру вельми холоднокровний. Озеро — я знав дуже добре, знав зокрема його травистий берег, знав кожен камінець. В коротких штанятах, з вічно побитими колінами, ловив у ньому дрібну рибину, полоскав ноги. На зогнилій таблиці чорніла пересторога : "купатися дуже небезпечно"; проти неї з батьком кидав плоскі камінці. Батько любив озеро. Про нього розказував мені всяку всячину; говорив про холодні течії, наче про змії казкові; про крутіжі, наче про совині очі серед ночі. Я не намагався зрозуміти; хапаючись за поли маминого халата, зводив круглі очі. Вона сміялася, казала : старий, не мороч дитині голови. Я задумав з дівчиною купити човен минулого літа. Ні, таки вже була повна осінь. Так ! пригадую : була осінь ! Ми пішли крізь ліс, крізь папороть, до озера; довго постояли, мовчки втупивши очі в холодні сіруваті води. Я поцілував її в уста, ми рішили за тиждень купити. Батько усміхнувся, як довідався, похитав головою, сягнув рукою до портфеля. Срібні волосинки сміялися на його голові. Озеро теж сміялося під нами. Ми відпливали на широкі води. В моїх руках біліли свіжо пофарбовані весла, що, опускаючись у воду, розбивали на незліченні скалки погідне плесо і відбите в ньому небо. Вона сиділа напроти мене, прижмуривши очі, прислухаючись до плескоту. Навколо тремтіла тишина, густа, бездонна. Коли ми верталися з довгої прогульки, батько брав мене на рамена. Спершу я побоювався, згодом звик; полюбив прогулянки, особливо найдовші. Чарувала мене видовжена тінь; я кричав : тату, які ми високі ! Він сміявся, злегка підстрибував, я хапався цупко за його вуха, що червоніли. В той час мати хворіла : ми тихенько відкривали двері, прошіптували молитви, лягали спати. Я швидко засинав. Далеко десь за лісом наче б шепотіло озеро колискові. Під нами шамотіло озеро; ми вигадували мовчки чудернацькі казки, відгадуючи кожен його шум. Човен нечутно коливався, вона усміхалася, задумана. Очі в неї були, пригадую, незвичайно великі; і вечір наче б не родився за обрієм, а просто в її очах. Вона казала : я тебе люблю. Я не відповідав, опускав весла. Восени за хатою багровів — щороку в нових мотивах — великий парк. Подеколи покрапував дощ і переполохані птахи ховалися в кучугурах зів'ялого листя. В той час батько кликав мене : ходи, сину, підем шукати птахів ! — брав мене на мужні плечі (перехожі усміхалися, казали до мене : який ти великий виріс) і ми йшли в іржавий парк. Коли ледь багровіло над обрієм сонце, батько лоскотав мене, купав у сухому листі. Я сміявся. На лавах старики, посмоктуючи старі жовті люльки, зводили посивілі очі, добряче хехекали. Я полюбив осінню пору, кожну барву, кожен запах. Полюбив до найменшого листка. В голові запаморочилось. Не знаю, чи захитався човен, чи ні. Тіло раптом пірнуло в холодну воду, мов у живе срібло. Не знаю, крикнув хтось, чи ні. Далеко десь за привидом поржавілих дерев я побачив неосяжний усміх батькових срібних волосинок. На мить одну батько наче б заговорив до мене (ходи, сину, підем шукати птахів !); звільна я став легкий, такий байдужий до всього. За озеро зайшов останній клаптик догоряючого сонця. Під п'ятдесятку батько, сміючись, став підсумовувати своє життя, мати сміялася. Я думав, батько переочив багато речей, коли звірявся, що він щасливий. Батько, мабуть, не заридав по мені, батько ніколи не плакав. А, може, крадькома колись, далеко від друзів, в темноті кімнати. Моя дівчина виїхала лікуватися за море, в далеку країну і, мабуть, вже про мене не згадує, забула. Батько один, я певен, не забуде мене ніколи. Ніколи.

   Вчора батько помер у самотній хатині, що її на старість закупив. В хатині, що над озером.

© Роман Бабовал, 1973