пошук:  

>> Бережний Олесь: Лейтенант Шершень

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  berezhnyj

 

 

Подвійне «доржі» (санскр.: вішва ваджра, тіб.: сна цхогс рдо рджі) -
утворюється схрещенням двох кармічних блискавок – діамантових
булав, чи пак чотирьох тризубів творця грома й блискавки Шиви.
Це схрещення – символ найвищої трансцедентної сили, влади,
правосуддя, рівноваги, просвітління. Також символізує грім і
блискавку, що з одного боку є силою руйнації та смерти, а з
іншого – зародження нової форми життя.

Машина зненацька вклякла посеред шляху. За мить перед цим водій „полуторки” сержант Кузьменко, який сидів ліворуч від мене, рвучко загальмував за моїм наказом. Хмара дорожньої пилюки, що курилася позаду, нарешті наздогнала і повністю накрила півторатонну бортову вантажівку „ГАЗ-АА”. Цієї миті курява стала в нагоді як засіб маскування.

Я прожога вистрибнyв з кабіни та пірнув додолу. Став на коліно і націлив свого ППС-42  просто на шлях попереду. Сержант Кузьменко зайняв таку ж позицію з протилежного боку „полуторки”, також з автоматом. Ми нічого не бачили крізь кушпелу рудуватої пилюки. Однак і ворог зараз не міг би розгледіти нас.

Я скомандував приглушено, майже впівголоса, але так, щоб усі бійці у кузові могли мене ясно почути: „Рассредоточится! Занять круговую оборону! Живо! Иванов, Федотов – справа! Медведюк, Суркин – слева, Белоконев и Чернозуб – сзади, Доржиев у пулемёта – в кузове!”

Кирзові чоботи важко загупали позаду мене. Бійці квапливо вистрибували з кузова на ґрунт, відбігали на кілька кроків і гепалися долі. Зайняли кругову оборону й стали чекати.

За кілька хвилин порохня вляглася. Навколо запанувала дзвінка лісова тиша, до якої всотовувалося дзижчання комах, переливчастий спів лісових жайворонків, ледве чутне зоддаля відлуння зозулевого кування. О цій миті либонь кожен з нас лічив скільки життя та зигзиця накує. Я нарахував сімнадцять. Цікаво, чи це років? Місяців? Днів? А може годин? Чи бодай навіть хвилин або миттєвостей?

Лівим вухом я чув, як зумкотіли кілька шершнів понад квітками шафрану на сонячному узбіччі шляху попереду вантажівки. А правим вухом слухав цокотіння командирського дзиґарку на своїй правиці, вказівний палець якої вкляк у напруженому очікуванні ледь-ледь дотикаючися до гашетки. Крім того, з кузову долинало тихе, але басовите наспівування єфрейтора Доржієва: ”...Турэл арадайм домогшул, // Тургэн гуйдэлтай хулэгни. // Хэлэhэн, юумэндэл, эмнис гээ! // Сэдьхэлни, баяраар, билтарна...”

Жовті шершні з чорними смугами упоперек довгастих тілець хижо дзизкали довкола шафранових суцвіть – чатували у напруженому очікуванні на медоносних лісових бджілок. Щоб убити і висмоктати з них солодкий мед.

Я подивився котра година. Було майже за чверть десята ранку. На жовтуватому циферблаті замість числа дев'ять знаходилося крихітне кружалко, всередині якого оббігала коло червона секудна стрілка. Наручний дзиґарок К-43 “Кировские” – іменний, вручений мені особисто товаришем Лазарем Мусійовичем Каґановичем, першим секретарем Компартії України, за успішне виконання спецоперацій. На зворотньому боці корпусу викарбовано: «Л-ту войск НКВД тов. Шершню В.В.» і дата.

Попереду праворуч на узбіччі дороги височіла струнка сосна з оголеним знизу цибатим стовбуром. До грубезного стовбура було прилаштовано фанерну дошку з написом.

Власне, ця фанера була причиною мого наказу водієві так раптово зупинитися. Раніше ніяких дороговказів на цій лісовій дорозі не було. І тепер не мало бути. За той час, поки я займався винищенням бандерівських банд по Західній Україні, встиг добре затямити, що будь-які несподіванки тут лише провіщали нову небезпеку.

Я дав наказ сержантові Кузьменку розвідати що то за напис. Він пірнув у врунисті зарості папороті вздовж узбіччя шляху, тримаючи автомат ППС- 42 з ріжковим магазином напереваги. Я пильно стежив, як здригалася лапата папороть, під поверхнею якої крався нишком сержант, пластуючи до цибатої сосни. Аж раптом звідти залунали голосні матюки Кузьменка. Він підвівся на повний зріст і рвучко зірвав фанеру. Ще раз грізно виматюкався, нахилився додолу та підібрав якусь річ. Повісив на праве плече автомат і сягнистими кроками рушив назад.

„Бандєры проклятые!” – не вгамовувався сержант Кузьменко і продовжував гучно лаятися. „Поймаем этих сволочей – яйца им повырываю с потрохами, кишки им наружу выверну, моргалы выколю, мозги из ушей повыковыриваю!”

„Лейтенант,” – сержант Кузьменко підійшов до мене. На правому боці гімнастерки у нього красувався орден Червоної Зірки, а на лівому – орден Бойового Червоного Прапора на п'ятикутній колодці. Досить велика рідкість навіть серед молодших офіцерів сухопутних військ, не кажучи вже про сержанта військ НКВС. “Полюбуйся, командир. Во гады!”

Кузьменко простягнув мені радянського шолома. Спереду на трохи пошкрябаній зеленій поверхні сяяла червона зірка, яку було геть усіяно дірочками, ніби подзьобано. Метал влучно поцюкано кулями, очевидно, з невеликої відстані. Дуже кучно й геометрично правильно. В око відразу впадало те, що ці отвори в шоломі утворювали певний візерунок. Якщо придивитися, то можна було розпізнати тризуб, середнім раменом якого був меч.

Перевернув шолом іншим боком і зазирнув усередину. Звідти війнуло огидною солодкуватою смердотою. Знайомий сопух війни, до якого я вже встиг звикнути останніми роками. Бридкий сморід і вид гнилятини людської плоті – використаного і більше непридатного “гарматного м'яса” – віддавна вже не викликав у мене колишньої огиди чи нудоти.

Усередині шолому кружно вздовж нижньої частини кріпилася заклепками шкіряна деталь, так звана тулейка, що складалася з окремих пелюсток, які в центрі сходилися разом і зав'язувалися разом шнурком. Завдяки тулейці шолом рівно сидів на голові, виключав контакт з металом і пом'якшував силу ударів осколків чи каміння. Окрім того, пелюстки мали шкіряні подушечки для додаткового пом'якшення. Носієві ж саме цього радянського шолому все це виявилося зайвим. Усередині все було вкрито засохлою коркою брудно-брунатного кольору, сіруватими шматочками гнилини, білими друзками черепної кістки і чорними пасмами волосся.

Спершу мені здалося, що усі ці рештки голови всередині шолому ворушилися. Однак, то була купа трупних хробаків і зграя нахабних жирних мух, ледачих і перегодованих. Я калькараз стряхнув шолом – зігнав мух, повитрушував хробаків, шматки зопрілого м'яса й перегнилого мозку відтак зміг прочитати напис на тулейці: „Смирнов”.

Авжеж. Капітан Смірнов. Пропав без вісти два тижні тому на чолі спецзагону. Смірнов зі своїми бійцями проводив звичайну адресну зачистку сел якраз десь у цьому оперативному районі – на предмет ліквідації бандерівських елементів, чи пак недобитків так-званої „Української Повстанської Армії”.

На фанері було намальовано тризуб чорною фарбою. Ще там був напис: “Ґратулюємо шановне панство на теренах, вивільнених від москальських кайданів”.

Я не дуже добре розумів, що означав цей напис, бо не володів українською мовою, а особливо тим галицьким діалектом, яким тут користувалися тубільці. Але оскільки це було все ж таки написано кирилицею, то принаймні зрозумів що тут згадувалися „москалі”. Так бандерівці й інші українські буржуазні націоналісти називали нас, радянських бійців, взагалі росіян і усіх тих інтернаціоналістів, хто підтримував і впроваджував у життя миролюбну політику Москви стосовно дружби народів і боровся проти українського сепаратизму.

Cержант Кузьменко хоч і мав питомо українське прізвище, але народився й виріс у пролетарському районі на Донбасі, тому також анітрохи не розумів української.

Єдиний, хто серед нас більш-менш розбирався в українській мові був єфрейтор Доржієв Дамдинцерен Цидендамбаєвич.

На моє глибоке переконання, неоковирність довгого та чужерідного імени й по-батькові тільки вигравала від того, коли я переінакшував його більш по-людськи – „Демид Бабаєвич”. У наш спецзагін він потрапив випадково із загальновійськової стрілецької частини. Був кулеметником у піхоті й готувався до скорого дембеля. Тож Доржієва лише тимчасово було відряджено в моє розпорядження для підсилення вогневої підтримки загону. А перед війною він учителював десь на Забайкаллі. Там начебто жило велике поселення наддніпрянських українців, засланих туди ще за царату. Демид Бабаєвич, дуже охочий до науки, скористався нагодою і трохи набрався від них української мови.


Отже, єфрейтор Доржієв вважався найосвіченішим у моєму загоні щодо української мови. Проте, російською він говорив з дуже сильним акцентом і до того ж іще гучно дихав, наче мав астму. Тому я ледве його розумів.

„Таафрьш лэйтнт,” – звернувся до мене єфрейтор Доржієв, тяжко видихаючи. „Тут баандьт праакльтй бээндьора гаафрт чьто граанат кончлась. Паатронф тожа нээт. У дааргй таафрьш Стаальн баандт бээндьора прост извннцца праашшнья.”

„Ладно, Демид Бабаевич. Кончай человеческую речь коверкать. Нихрена тебя не поймёш, чурка ты нерусская,” – незлобно сказав йому. Я спересердя пожбурнув смердючий шолом капітана Смирнова у кущі папороті узбіч шляху біля шафранових квіточок, понад якими дзижчали шершні. Потім дістав з кишені синіх галіфе срібний трофейний портсигар, союзницьку запальничку і запалив ленд-лізівську цигарку. Смачно затягнувся, випустив тонку цівку диму й глипнув на годинник: „Ладно, славяне, перекур две минуты. А потом – все по местам.”

Сержант Кузьменко бехнув фанеру з українським написом у пилюку. Виразно харкнув на тризуб, розтер свій харчок підошвою, копнув фанеру на узбіччя. Ще раз харкнув і пішов до кабіни, запалюючи цигарку. Рядові Федотов й Іванов, із чадними самокрутками в зубах, кинулися трощити чоботами фанеру, безперервно вигукуючи барвисті матюки. Вони харкалися наввипередки так, щоб поцілити саме в тризуб. Як діти, чесне слово! Але зупиняти їх я не став – нехай трохи душу відведуть.

Я швидко допалив цигарку, пожадливо всмоктуючи аромат справжнього турецького тютюну й глипнув на дзиґарок. Час їхати далі. „Кузьменко, заводи мотор!”

Поки сержант заводив мотор, рядові Федотов й Іванов уже встигли висцятися на рештки фанери з українським написом і тризубом. Я скомандував бійцям лізти до кузова, а сам всівся в кабіні поруч з Кузьменком.

Дорога пішла рвучко вгору й ліс погустішав. Ми їхали повільно й обережно, бо щомиті можна було очікувати пастку. Пильно вдивлялися у густі хащі лісу, зброя напоготів. Тут за кожною смерекою чи за кожною ялицею міг ховатися бандерівець з кулеметом, або й ціла боївка.

Пройшло хвилин десять і знову зупинилися. Цього разу фанерний щит з тризубом і написом українською мовою було прикріплено на патику й встромлено в ґрунт вже посеред самого шляху. На верхівку патика було почеплено ще одного пробитого кулями радянського шолома, що належав якомусь “Иванову”.

Цього разу текст на фанері виявився таким складним, що навіть наш мовознавець єфрейтор Доржієв розвів руками. Хоч і зробив припущення, що на дошці можливо написано попередження, щоб не їхати далі. Однак, я запідозрив, що цього разу Демид Бабаєвич анібельмеса не петрав. А розібратися що ж було написано на тій фанері нам було конче важливо.

Я відкрив свій коричневий шкіряний планшет, дістав армійський компас “Азимут”, ретельно обстежив тактичну мапу й дуже точно визначив місцевість, де ми тепер знаходилися. Саме тут біля дороги повинен був знаходитися невеличкий хутір. Ми узяли зі собою фанерний щит, щоб місцеві мешканці нам пояснили зміст напису й пішли в розвідку в напрямку до хутора.

При „полуторці” залишили рядових Білоконева й Чорнозуба, а також єфрейтора з “дегтярем” – бо його мовознавчі здібності вже більше не потребувалися. Тож коли ми відходили від машини, я почув, як Доржієв замугикав – знову затягнув якусь пісню, збагненну тільки йому самому геть незрозумілою мовою: „...Автомашинар урдамни, // Агта хулэгhом хурданар.// Омог басаган намай наадалжа,// Оншогтой, тургэноор, гуйлгэнэ...”

Хутір ми знайшли відразу, метрів за сто від дороги. Тут було три великі хатини з високими стрімкими дахами, поодаль одна від одної, та кілька господарських споруд. Спочатку ми заховалися у чагарнику й дуже ретельно обстежили хутір у біноклі. Я користувався своїм трофейним полевим далекоглядом Einheits-Doppelfernrohr з чудовою цейсівською оптикою шестикратного збільшення. Жодних ознак життя. Тільки біля однієї з хат порпалася руда курка з виводком жовтих курчат. За моєю командою почали обережно підкрадатися до хат і перевіряти одну за іншою.

Тільки в останній хаті, біля якої копирсалася курка з виводком, натрапили на двох немічних мешканців: старезна сліпа баба і клигаве глухоніме дівчисько, років чотирнадцяти, але вже дуже вагітне. Божевільне дівча, коли побачило червону зірку на грудях сержанта Кузьменка, забилося в кут хати, під ікони, заскавучало ніби цуценя. Напевно, це червоноармійці постаралися завагітнити її під час чергового анти-бандерівського рейду. Щож, на війні як на війні. Краще нехай би дякувала, що живою залишили. Німці он ще й не таке робили.

Щодо решти мешканців цього хутора, то виглядало так, що усіх їх було або вже зліквідовано під час планової зачистки НКВС, або вони самі повтікали у ліс до українських повстанців. Навряд чи німці могли їм щось заподіяти.

Ані баба, ані дівчисько ніякої користі для нас не становили, бо пояснити зміст напису на фанері були фізично не в змозі. Навіть якщо припустити, що вони були письменні й вміли читати українські буковки. Сліпа баба не змогла б навіть прочитати – бо сліпа. А божевільне дівчисько не говорило людською мовою.

Проте, ми ж мусили мати хоч якусь користь від цього візиту до покинутого хутора. Отож ми вишкребли з льоху всі придатні харчові запаси, які там тільки знайшли. Наповнили боклаги свіжою водою з глибокої криниці.

Окрім того, я наказав Медведюку й Суркіну впіймати руду курку з курчатами нам на вечерю, сержантові Кузьменку – завалити сміттям, непотрібом і різним мотлохом криницю, щоб воду з неї вже не змогли пити вороги, а рядовим Іванову й Федотову – зліквідувати без зайвого галасу цих двох місцевих фашистських колаборанток, тимчасово немічних, які одначе напевне залюбки допомагали б і фашистам, і бандерівцям якби тільки могли це фізично. А трупи їх потім туди ж – шубовсь на дно криниці.

Сам я дістав з кишені срібний німецький портсигар з емблемою „Luftwaffe”, американську запальничку „Zippo”, запалив цигарку „Camel” і пішов підпалювти солом'яні стріхи – щоб цей хутір уже більше не міг слугувати для базування бандерівців.

За якусь мить гримнули постріли з хати, де були баба і дівчисько. Дуже довга автоматна черга. А потім звідти прожогом вибігли назовні Федотов й Іванов.

Федотов несамовито волав. Він хапався за ліве плече, заюшене кров'ю, на якому було роздерто гімнастерку. Я та сержант Кузьменко накинулися на цих двох йолопів з матюками та стусанами. Адже я чітко наказував зліквідувати бабу й дівчисько без галасу, тобто найперше – без ніяких пострілів! Нам зараз зовсім немає потреби привертати до себе увагу зайвою стріляниною, відлуння якої вже щойно розлетілося лісом по найвіддаленіших куточках, сповіщаючи бандерівцям де ми є.

Поки сержант Кузьменко роздивлявся рану Федотова, Іванов розповів що сталося в хаті. Зі сліпою бабою все було зроблено чітко. Вона й зойкнути не встигла, як Іванов уперіщив її важкою дерев'яною кольбою майже шестикілограмового автомата у голову так, що відразу розтрощив їй черепа, який луснув наче яєчна шкаралупа. Аж мозок розляпався по стінах.

А от з вагітним дівчиськом вони ще думали трохи позабавлятися нашвидку. Похапцем, по-фронтовому. Мерщій за пару хвилин і впоралися б. Ич бачся, та неповнолітня бандерівка таки дійсно виявилася божевільною. Бо як тільки Федотов підійшов до неї, кинулася з ножем. І звідки такий ніж у неї взявся?! Ось, справжня німецька фінка – Іванов показав лискучий трофейний ніж. Тому то й мусів Іванов негайно рятувати фронтового побратима Федотова від лютої смерти й усадив у ту скажену бандерівку півмагазину зі свого ППШ-41 так, що від неї хіба шматки м'яса не почали відлітати.

Сержант Кузьменко нарешті скінчив обстежувати рану Федотова, якої в нього… не було. Виявилося, що кров на Федотові була насправді не його, а застреленого дівчиська. А від неї, як сказав рядовий Іванов, залишилося замість тіла тільки суцільне криваве місиво. Це була її кров, що фонтанами хлюпала й плюскала на всі боки й геть перемазала Федотова. Скажене дівчисько тільки й встигло що розкраяти ножем на Федотові гімнастерку. Навіть шкіру не зачепила! А за мить Іванов уже кришив її саму на капусту, стріляючи майже впритул з автомата.

Оскільки далі не було сенсу дотримуватися тиші, я наказав мерщій закидати решту хатин, господарчих спорд і глибоку криницю ручними гранатами та швиденько повертатися до машини.

Коли після успішного проведення цієї операції я складатиму звіт начальству, неодмінно мушу нагадати щоб на руїни цього зруйнованого хутора відрядили спецкора з фотографом із районної чи навіть обласної газети. Щоб усім радянським людям розказати зі шпальт газет правду про те, як по-звірячому розправляються з мирним населенням бандюги-бандерівці нацисти-націоналісти з Української Повстанської Армії.

Кожен був обтяжений додатковим тягарем, бо тягнув до “полуторки” по оберемку харчів з хутірського льоху. На підході до вантажівки я розчув мугикання Доржієва, що линули з кузова: „...Урид намайе хусоо hаа. // Ухаан бодолам абаарай. // Омог басаган намда нигэжэ // Сэхэ урагша дуулим оодоржо... ”


Коли всі нарешті всілися в кузові, сержант Кузьменко завів мотор і „полуторка” попрямувала далі шляхом. Ледве від'їхали метрів з тридцять, як стався потужний вибух.

Водночас гримнуло кількасот громів і вмить спалахнуло кількасот блискавиць. Усі ці громовиці схрестилися в одній місцині – мені прямісінько межи очі. Якби я не був комуністом зі стажем, а натомість хлипкою людиною з релігійною уявою, то міг би подумати, що оце таке стається, якби мене торкнувся Божий Перст Небесної Кари...

„Полуторку” пожбурило майже до верхівок смерек.

Увесь всесвіт довкола мене вивільнився від сили гравітації, відірвався від землі й продовжував відриватися сам від себе, розриваючися на частини, шматки, шматини, цурпалки, кавалки, скалки, кусені, пластівці, шкаматки, окрайці, клаптики, обрізки, пілки, кришеники, ламанці, ошимки, грудки...

Я опипився усередині рухливої хмари, яка складалася з дивних речей, що певпинно продовжували розмножуватися і розщеплюватися шляхом брутального поділу на складові елементи: чотири окремих колеса й два запасних, які летіли з прискоренням у протилежні один одному боки, чотирилітровий карбюраторний чотиритактний двигун потужністю в сорок кінських сил, розтрощені дошки кузову, обидві дерев'яні дверцята кабіни збиті з вагонки, перемазана в чужу кров і розідрана гімнастерка Федотова, армійський компас “Азимут”, кермо з руками сержанта Кузьменка, орден Червоної Зірки, клаксон, жменя чиїхось почорнілих зубів наче кукурудзяних зернят, мої сині галіфе і чобіт з лівої ноги, срібний трофейний німецький портсигар з американськими цигарками з турецького тютюну, розкришені автомобільні фари, окремі руки, окремі пальці, пір'я та шматки м'яса рудої курки й жовтих курчат, яких за моїм наказом упіймали нам на вечерю Медведюк і Суркин, ноги в чоботах, чоботи без ніг, підошви без ніг і без чобіт, голови рядових, трофейна фінка, райдужні скалки скелець мого трофейного далекогляду та його розчахнуті окуляри з маркуванням "Carl Zeiss - Jena" та "D.F. 6x", нижня щелепа сержанта Кузьменка, стегно рядового Чорнозуба, оберемки харчів з хуторянського льоху, мій командирський дзиґарок “Кировские” з кусенем руки, автомати ППС-42 з ріжковим магазином і відкидною металевою кольбою, ручний кулемет Дегтярьова з дисковим магазином і рукою єфрейтора Доржієва, набої калібру 7,62 мм що вистрілювали один по одному, брудні кальсони Суркина, американська запальничка заправлена трофейним румунським гасом який умить спалахнув, ручні протипіхотні гранати, що вибухали зусибіч, сорокалітровий бак з пальним який зараз вибухав у повітрі вогняною хмарою, нирки й печінка Білоконєва, мій офіцерський планшет з тактичною мапою на якій цяточкою червоним олівцем я був позначив підпалений мною хутір, червоний олівець виробництва фабрики ім. Красина, автомат рядового Іванова – ППШ-41 з барабановим магазином на 35 набоїв і важкою дерев'яною кольбою з іще не обсохлими шматочками мозку сліпої старезної баби, якій він розтрощив череп хвилин десять тому, орден Бойового Червоного Прапора і шматок легені сержанта Кузьменка, статевий орган Федотова, яким він збирався зґвалтувати розстріляну Івановим глухоніму і вагітну чотирнадцятирічну дівчину, мій партквиток члена ВКП (б), з усіма відмітками про своєчасні партійні внески, а в самому центрі усього цього коловороту візерунчастий срібний натільний хрестик, чи пак візерунчасте срібне зображення подвійного „доржі” – схрещення двох кармічних блискавок або чотирьох трансцедентних тризубів Шиви – що за мить перед тим перебувало на тілі єфрейтора Доржієва Дамдинцерена Цидендамбаєвича...

Пройшло принаймні хвилин десять, поки курява від вибуху всілася на дорозі, вірніше на тому місці, де нещодавно проходила дорога і де тепер, після вибуху потужної протитанкової міни, зяяла глибока воронка.

Серед сонливої лісової тиші можна було почути зозулю, яка і далі кувала зоддаля кому скільки жити. Чутно було дзюркітливий спів жайворонків і дзижчання хижих шершнів. І було здалеку чутно палахкотіння хутору, де в одній з хат горіли тіла старої немічної бабусі та її нещасливої онуки. А ще невідь-звідки до мене долинало приглушене відлуння Доржієвого приспіву: „...Чуулэ, hиилэ оодороод, // Шудэртэй тала дайдада. // Хулэг мини гайхалтай байна, // Хусэтэй, далитай, болонхой!..”

Так само невідь-звідки прийшло несподіване усвідомлення того, що Дамдинцерен – це зовсім не довга форма імені Демид, а традиційне бурятське ім'я, що його запозичено з тібетської мови: „довге життя, що має форму кінської шиї”....

Усе довкола воронки на шляху було вкрито тонким шаром розпорошених і обсмажених рештків людських тіл і обгорілими залишками від „полуторки” – усе воно ще потроху курилося.

Єдина річ, яка залишилася повністю вцілілою й тепер лежала на дні чорної вирви – це фанерний щит з намальованим чорною фарбою тризубом і написом великими літерами українською мовою:

================
УВАГА! УВАГА!
Рух цим шляхом
ЗАБОРОНЕНО.
Будь-яке подальше

просування - на

власний ризик.
================


А я після вибуху продовжував летіти. При цьому рух моїх крильців супроводжувався характерним дзижчанням.  Тепер мені вже не конче потрібно було прямувати до квіток шафрану на сонячному узбіччі шляху, де я збирався полювати на медоносних бджіл.

Натомість, ось тут надовкола цієї ями вже намічалося для мене розкішне мисливське гульбище. Невдовзі сюди до чорної вирви серед шляху цілими роями злітатимуться мухи на запах теплого м'ясного фаршу, що парував навколо ями на землі й був порозвішуваний та нашпигований на глицевих голках смерек, які виглядали тепер наче різдвяні ялинки, запорошені рожевуватим снігом.

Для мух почнеться бучний і щедрий бенкет. А для мене буде бучне і щедре полювання на тих мух! Від очікуваного задоволення я потирав своїми усіма шістьма лапками.

А за верстов тисяч п'ять-шість звідси в суворому й мальовничому краю Буряяд у господарстві чабана Циденжапа Цидендамбаєвича Доржієва, рідного брата єфрейтора Дамдинцерена Цидендамбаєвича, незабаром народиться рідкісна двійня породистих білих жереб'яток. Гарні лошатка, але на жаль одне вродиться сліпим, а друге – геть глухим.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...