пошук:  

>> Оліфіренко В.В., Чумаченко В.К.: "Козак Мамай" - навчальний посібник-хрестоматія з української літератури. 5, 6, 7 класи / 14.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

ДЛЯ САМОСТОЯТЕЛЬНОГО ЧТЕНИЯ

ЛЕГЕНДЫ. СКАЗКИ

Як запорожці взяли Азов

Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато військ. От козаки й схотіли взяти його.

Отаман і каже:

— Знаєте, братчики, що? Силою, може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а хитрощами візьмемо скоріше.

Поробили козаки вози, поклали рушниці, понаряджалися самі чумаками, а отаман купцем — і махнули. Як стали вже під'їжджати до Азова, взяли тоді поховали у вози по сім, по десять або й більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда.

В'їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вздовж вулиць. От найбагатший купець турський і виходить.

— Що, — каже, — братчики, продаєте в возах?

— Продаємо, — кажуть, — товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорні соболі.

— Ну, — каже, — підождіть до ранку. Я увесь товар закуплю сам.

— Добре, — кажуть.

Полягали турки спать. Як повилазили тоді куниці, лисиці і чорнії соболі з возів, як метнуться по місту — так і пішло воно димом. Турки тоді кинулися гасити — коли тут і палять, і ріжуть. Вони тоді давай тікать!

До сходу сонця орда убралася к бісовій матері в Туреччину, а козакам дісталося місто й усе добро.

Як запорожці прізвища давали

Наші запорожці були народ веселий, сказано — вільний: любили і жарти, і сміхи, ледве було підстережуть що-небудь особливе в чоловіку або той що-небудь зробить не до шпети, то зараз йому і прізвище прикладуть. Спалить курінь — от він вже й Палнй; непроворний — Черепаха; малого на сміх прозвуть — Махна, а здоровенного — Малюта.

І мене прозвали Коржем от з чого: раз повертався я з товаришами з Нових Кодаків у кіш; проїжджаючи біля могили Чортомлик, недалечко від коша, де теперечки Покровська слобода, схотілося нам з неї глянути на кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на самий верх, а могила була дуже висока і крута. Наглядівшись, стали сходить по стежці, а я з молоду був дуже швидкий — і метнувся навпростець; як посковзнусь — трава, бач, присохла, так слизька — та так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж: от мене товариші і прозвали Коржем.

Приїхавши, розказали козаки і хрещену батькові, так він і каже:

— Та нехай буде й Корж. Що ти будеш, сину робити, коли тут така поведенція? Терпи, хлопче, — будеш козаком, а з козака зробишся й отаманом: з посміху люди бувають!

Де бере чумаків біс

Колись була приказка в старих чумаків: Савур-могила, Теплинський ліс, де бере чумаків біс.

Жив колись на Савур-могилі Сава — ватаг з товариством. Було поставить ратище біля шляху, а біля ратища простеле повсть. Чумаки й кладуть: хто хліба, хто зерна якого сипне. Хто покладе, то той і байдуже — проїде; хто не покладе, то тому вже й біда, про того вже й приказка говорить.

Одного разу їхали чумаки повз ратище, а з ними був невеликий хлопець. Стали вони сипати зерно на повсть, а хлопець і каже:

— Не сипте! Проїдемо й так. А хто нападе, то я поговорю з ним і проїдемо благополучно.

Послухали чумаки хлопця: не сипали ні зерна, ні хліба не клали. І поїхали. Від'їхали од ратища, коли це женуться розбійники, а між ними й сам Сава. Догнали чумаків, а хлопець і вчепився з Савою говорити. Сава помітив, що то хлопець був із розумних й узяв його з собою, а чумаків пустив.

От, звісно, хлопець пристав до розбійників у шайку і знав, де що ховалось. Одного разу послав Сава своїх гайдамак у Київську губернію, а там їх половили і забрали в москалі. Взяли й того хлопця, що заграбував Сава в чумаків.

Пройшло з тієї пори вже багато років, і самого Саву не стало на могилі. Пасе одного разу чоловік біля могили скотину, а тут надходять дощові хмари. Став накрапати дощ, а скотар зійшов на могилу, сів серед неї, нап'яв сіряка і сидить під ним. Слухає — щось стугонить. Оглянувся він — коли іде до нього москаль на милиці. Підійшов та й каже:

— Здоров!

— Здоров!

— Хто оту нивку виорав, що збоку могили?

— Такий-то і такий чоловік.

— Що ж, він багатий?

— Та розжився здорово!

— Еге, погане діло... Один казанок грошей був такий, що можна було б узяти, та й того нема. Отут, де ти сидиш, є льох з сріблом і золотом, є й побіля могили багато грошей, та не можна брати: місце закляте. — Пожалкував-пожалкував за чавунцем і давай розказувати скотареві, що діялося в старовину на могилі. Бо це москаль був той самий, котрого Сава хлопцем узяв у чумаків.

Летючий корабль. Казка

Були собі дід та баба, а в них було три сини: два розумні, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він знай на печі у просі сидить, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то їсть, а ні, то він голодує.

Аж ось прийшла чутка, що так і так: прибув такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто збудує такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає.

Розумні брати й радяться:

— Піти б то, може, нам, де наше щастя закотилося!

Порадились, просяться в батька та в матері:

— Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: загубити нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!

Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!

— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.

Старі, — нічого робити, — взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала, — пішли вони.

А дурень сидить на печі та й собі проситься:

— Піду і я туди, куди брати пішли!

— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Там тебе й вовки з'їдять!

— Ні, — каже, — не з'їдять, піду!

Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, — та й кажуть:

— Ну йди, та щоб ти вже й не вертався, й щоб не признавався, що ти наш син.

Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води й випровадила його з дому. Він і пішов.

Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла, аж до пояса.

— Здорові, діду!

— Здоров, сину!

— Куди йдете, діду?

А той каже:

— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?

— До царя на обід.

— Хіба ти, — питає дід, — умієш зробити такий корабль, щоб сам літав?

— Ні, — каже, — не вмію!

— То й чого ж ти йдеш?

— А Бог його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там де й моє щастя закотилося.

— Сідай же, — каже дід, — та спочинем трохи, пополуднуємо. Вийми, що там у тебе в торбі.

— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.

— Нічого, виймай!

От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв такий: сказано, як у панів.

— Ну, що ж, — каже дід, як його, не випивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?

— Де б то вона в мене взялася? Є тільки води пляшка.

— Вийми! — каже.

Він вийняв, покуштував — аж там мака гарна горілка стала!

— От бачиш, — каже дід, — як Бог дурнів жалує!

От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:

— Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева, та перехрестився тричі й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді, каже, — тобі корабль збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.

Дурень подякував дідові і розпрощався: дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.

От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цокнув сокирою, упав ниць та й заснув.

Спав, спав... Коли це за який там час чує — хтось будить.

— Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!

Дурень прокинувсь, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались — тільки лети! От він, недовго думавши, сів на корабель знявся й полетів... Як полетів та й не зглянеш!

Летів-летів, коли дивиться дурень: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:

— Здорові, дядьку!

— Здоров, небоже!

— Що ви робите?

— Слухаю, — каже, — чи вже позбирались до царя на обід люди.

— А хіба ви туди йдете?

— Сідайте зо мною, я вас підвезу. Той сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.

— Здорові, дядьку!

— Здоров, небоже!

— Чого ви на одній нозі скачете?

— А того, — каже, — що коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я, — каже, — не хочу...

— Куди ж ви йдете?

— До царя на обід.

— Сідайте з нами.

— Добре.

Той сів, знову полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і примірюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.

Дурень і крикнув:

— Здорові, дядьку! Куди ви цілитися, що не видно ні птиці, нічого?

— То що, не видно? То вам не видно, а мені видно!

— Де ж ви її бачите?

— Ет, — каже, — там за сто миль, сидить на сухій грушці!

— Сідайте з нами! Він і сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повний мішок хліба.

— Здорові, дядьку!

— Здоров!

— Куди ви йдете?

— Іду, — каже, — добувати на обід хліба.

— Та в вас і так повен мішок!

— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.

— Сідайте з нами!

— Добре!

Сів і той. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.

— Здорові, дядьку!

— Здоров!

— Чого ж ви тут ходите?

— Пити, — каже, — хочеться, та ніяк води не знайду.

— Та ж тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.

— Так сідайте з нами!

— Добре!

Він сів, полетіли.

Летіли-летіли, коли глянули: аж іде чоловік у село й несе куль соломи.

— Здорові, дядьку! Куди це несете солому?

— У село, — каже.

— Ото! Хіба в селі нема соломи?

— Є, — говорить, — так не така!

— А хіба це яка?

— А така, — каже, — що як б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.

— Сідайте з нами!

Той сів, і полетіли далі.

Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.

— Здорові, дядьку!

— Здоров!

— Куди ви дрова несете?

— У ліс.

— Ото! Хіба ж у лісі нема дров?

— Чому нема? Є, — говорить, — та не такі.

— А які ж?

— Там, — каже, — прості, а це такі, що як тільки розкидати їх, то зараз де не візьметься військо перед тобою.

— Сідайте з нами!

І той згодився, сів, та й полетіли.

Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору стояли поставлені, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей — сказано, — півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани, і багатії, і старці убогі. Як на ярмарку.

Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.

Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:

— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів?

Лакей пішов, подививсь, приходить до царя:

— Якась, — каже, — мужва обідрана!

Цар не вірить:

— Як, — каже, — можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався.

Взяв та й пішов сам між людьми.

— Хто, — питає, — тут на цім кораблі прилетів?

Дурень виступив:

— Я, — каже.

Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: "Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа віддав!" Що ж його робити? І давай йому загадки загадувати.

Піди, — каже на лакея, — скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води жувущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то що царівни не віддам, а оце меч — а йому голова з плеч!

Лакей і пішов.

А Слухало, той самий, що припадає до землі вухом, підслухав, що цар сказав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є.

Скороход побачив:

— Чому ти, — питає, — не їси?

— Де вже мені їсти! І в пельку не йде. І розказав — так і так:

— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої... Як же я її добуду?

— Не журись! Я тобі дістану!

— Ну, гляди!

Приходить лакей, дає йому царський наказ, а він уже давно знає, як і що.

— Скажи, — говорить, — що принесу!

От лакей і пішов.

А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув, — так в одну мить і набрав води живущої і цілющої.

"Ще, — думає, — поки обід, вернувся, а тепер сяду під плином, відпочину трохи".

Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. "Пропав!" — думає.

Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.

— Не журись! — каже. — Під млином спить, вражий син.

— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень. — Як би його збудити?

А Стрілець каже:

— Не бійся: я збуджу!

От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла у млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувся — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.

Цар — що робити? Ну згадувати другу загадку: як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді, каже, віддам свою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а його голова з плеч!

Слухало й підслухав та й розказав дурневі.

— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! — каже дурень.

Та й знову зажурився — аж плаче.

А Об'їдало й каже:

— Не плач, я за вас усіх поїм, і ще буде й мало.

Приходить лакей: так і так.

— Добре, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!..

Цар бачить, що нічого не вдіє.

— Добре, — каже, — нехай дають.

От нажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об'їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:

— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!..

Цар бачить, що нічого не вдіє, — знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є — мій меч — його голова з плеч!

Слухайло підслухав — розказав; дурень плаче.

— Не плач! — каже Обпивайло. — Я, — каже, — сам вип'ю, ще й мало буде.

От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й вина.

Обпивайло як узяв пити, все до каплі видув ще й підсміюється.

— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.

Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та й думає: "Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитнну занапастить!" От і посилає до дурня лакея:

— Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.

А другому лакею загадує, щоб пішов сказав, щоб чавунну напалили: "Там він, сякий-такий і зажарився!" Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!

Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозько з соломою. Тільки що увійшли в баню, аж там такий жар, що не можна видержати. Морозько розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють баню, думають — тільки з нього попілець зостався, — аж він лежить на печі; вони його й збудили:

— Оце, — каже, — як я міцно спав!

Та й пішов із бані.

Доповіли цареві, що так, мовляв, і так; на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже, що його робити? Думав-думав, думав-думав...

— Ну, — каже, — як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от мій меч — йому голова з плеч!

А сам думає: "Де-таки вже простому мужикові полк війська зібрати? Я цар, та й то!.." От і дав наказ.

Слухайло ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:

— Що мені робити на світі? Де я того війська добуду?

Іде на корабель до товариства:

— Ой виручайте, братця! Виручали не один раз із біди і тепер виручіть! А то — пропав я на світі!..

— Не плач, — каже той, що ніс дрова, — я тебе виручу.

Приходить слуга:

— Казав наш, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді — твоя царівна!

— Добре, зроблю! — каже дурень. — Тільки, — каже, — скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму.

Уночі повів товариш дурня в поле й поніс з собою в'язку дров. Як почав він ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік і такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:

— Що там так рано грає?

— То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.

Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і звелів його покликати до себе.

Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє — шапочка золотн а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на коні вороннм попнреду, а за ним старшина. Підступив під дворець:

— Стій! — крикнув.

Військо у лаву стало — як перемите! Він пішн у дворець; цар його біймає, цілує:

— Сідай, мій зятю любий!

Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!

От їх швидко й повінчали, такий банкет задали, що аж до неба дим пішов.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...