пошук:  

>> Пасько Ігор, Пасько Ярослав: Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси / 01.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАГИ

Недостатньо результативні наслідки зусиль з подолання суспільно-економічної кризи нашого суспільства породжують різноманітні роздуми, схиляють до міркувань про певну теоретично-методологічну обмеженість нашого сьогоденного суспільствознавства, спонукають до пошуків нових соціально-гносеологічних категорій і методів. Але чи повністю ми використовуємо категоріальну спадщину соціальної філософії минулого? Здається, що ні. До тих понять, що в певний час довели в Європі філософсько-історичну інструментальність та ґносеологічну ефективність, натомість безпідставно були піданні забуттю, мабуть, належить і поняття громадянського суспільства.

Причини такого забуття є вельми прозорими. В політичній системі, де ідеалом стану речей вважається повне ототожнення інтересів особистості, суспільства і держави, доконечно панує ідеологія загального підпорядкування державі усіх суспільних процесів, тобто ідеологія загального державного управління. Саме вона й стає синонімом суспільної науки. У свою чергу, розпрацювання та удосконалення програм і систем державного управління трактується як вища мета і завдання теорії та практики суспільного буття. В такій соціальній практиці немає місця суспільству як відносно автономній від державно-політичного механізму структурі. Суспільство повністю підпорядковується політичним важелям держави і розчиняється в єдиному державному просторі. Звичайно, що у цих умовах втрачає сенс і саме поняття громадянського суспільства.

Нові суспільно-економічні та духовні реалії нашої держави яскраво висвітлюють неможливість ефективного просування України по старому тоталітарно-етатичному шляху розвитку на підставах централізованого планування й управління. За сьогоденних умов будь-які державні плани, директиви чи ініціативи приречені без активної підтримки з боку усіх верств суспільства. Тому на реальні успіхи можна сподіватись лише тоді, коли влада буде спроможна приймати державні рішення з максимальним урахуванням політичних, економічних та соціальних інтересів і сподівань цих суспільних верств. У нашому сучасному становищі виконання цієї умови виглядає вельми проблематично.

Кожне більш-менш розвинене суспільство обов’язково має соціально-структурований характер. Наше також не є винятком. Але специфічною відзнакою тоталітарно-етатичного суспільства є те, що у ньому завжди майже не розвинені внутрішні соціальні зв’язки, які мусили б іманентно пов’язувати суспільні групи в органічну цілісність суспільства. Тут домінує політично-примусове підпорядкування усіх суспільних груп державі. Кожна з цих груп, не маючи своєї надійної соціальної ніші у суспільстві, намагається притулитися до державної влади, заручитися її політичною протекцією, преференціями привілеїв та пріоритетами розподілу. Тим з них, кому це позитивно не вдається, залишається лише відмежуватись від влади і ставати в опозицію до неї. А що держава?

Очевидно, задовольнити аспірації усіх суспільних груп у тому вигляді, в якому вони уявляються і висуваються самими групами, елементарно неможливо. Це - утопія. Тому тоталітарно-етатична влада постійно приречена на трагічний вибір: або, зовсім не прислуховуючись до вимог окремих груп, підкорити усі ці групи собі і панувати над ними у ролі вищого авторитету, або зважитись на визнання домінуючими у державі інтересів певної групи і, підкорившись цій групі, обрати шлях служіння їй. В першому випадку отримуємо класичну бюрократичну державу, котра під гаслами загальнонародних інтересів і наукової об´рунтованості керується виключно інтересами самої державної бюрократії. В другому - маємо кланову державу, бо привілейований статус окрема суспільна група може отримати лише у тому разі, якщо вона перебирає на себе найважливіші важелі державної влади, таким чином перетворюючись у правлячий клан.

Запобігти цим драматичним ситуаціям можна, лише використовуючи ту саму специфічну соціальну інституцію, яка в європейській традиції отримала назву громадянського суспільства. Це зовсім не конгломерат суспільних груп, що адміністративно-політично підпорядковані державі, а цілісна сфера суспільного життя, яка є відносно самостійною від держави і сама детермінує функціонування політичних структур та інститутів. Громадянське суспільство - це унікальна система взаємодії суспільних індивідів, груп, верств, прошарків, що взаємозбалансовує вектори сил своїх складових, виявляючи рівнодіючу безлічі людських прагнень та сподівань, Не держава повинна визначати спільний знаменник суспільних аспірацій, бо вона принципово нездатна до виконання цієї функції і може лише імітувати цей процес, а, навпаки, суспільний лад своїм функціонуванням об’єктивно відтворює суспільні імперативи політичній системі, одночасно обумовлюючи становлення і розвиток таких державних форм, які були б спроможні адекватно реагувати на головні об’єктивні інтереси суспільства. Саме завдяки формуванню і розвитку громадянського суспільства європейська цивілізація проторувала шлях до свободи, суспільного добробуту і представницької демократії.

Стає зрозумілим, що утворення справжнього, дієздатного громадянського суспільства в нашій країні є актуальною, нагальною проблемою. Звернення до історичного досвіду становлення й усвідомлення феномена громадянського суспільства буде сприяти осмисленню наших власних проблем. Україна здійснює лише перші кроки на шляху до розбудови власної державності. Це вимагає окреслення загальних рис власної моделі соціального розвитку, котра б була спроможна гармонізувати інтереси держави з прагненнями різноманітних суспільних груп, автономних асоціацій та окремих індивідів. Саме такий підхід може сприяти свідомому обранню відповідної соціально-культурної орієнтації України та визначенню її соціально-цивілізаційної належності. Ці проблеми вимагають від нас найприскіпливіше придивитись як до західноєвропейського досвіду у громадянській сфері, так й до власної громадянської і духовної історії, її набутків і втрат, пошуків гідного людини способу існування та самореалізації її в суспільстві. Саме громадянської самореалізації так бракувало пересічній людині в Україні протягом останніх сторіч.

Другим способом відносно автономного від держави буття людини є нація. Вона, як і громадянське суспільство, незалежно від держави, а іноді й попри й, виявляє спільний знаменник культурно-діяльних прагнень народу. З синтези громадянських чеснот і національної культури може постати справжнє громадянське суспільство, і саме в національній формі громадянська життєдіяльність знаходить своє адекватне втілення. Без національної ідеї неможливе становлення громадянського суспільства, без громадянського суспільства неспроможна сформуватись сучасна нація. Тільки єдність національних і громадянських процесів веде до народження держави, в котрій перші й другі утверджують себе в універсальній загальності. В такий спосіб громадянське суспільство стає нацією, нацією громадянською, нацією державною; а абстрактна, формальна держава вивищується до рівня національної правової держави.

Проблеми співвідношення суспільства, нації, особистості і держави були об’єктом рефлексії всієї історії європейської культури — Платона і Аристотеля, Цицерона і Августина Аврелія, Н. Макіавеллі і Д. Г’юма, А. Фергюссона і Т. Пейна, Т. Гоббса і Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо і А. Токвіля, Ш. Монтеск’є і Дж. С. Мілля, І. Бентама і Ж. Сисмонді, Гердера і Гегеля, К. Маркса і Ф. Ліста, М. Вебера і А. Грамші.

В сучасній західній філософсько-історичній традиції — К. Аллена, Г. Алмонда, А. Арато, Р. Арона, С. Верби, Р. Дарендорфа, К. Поппера, А. Тойнбі, Ю. Габермаса, Ф. Броделя, Ж. Ле Гофа, Ф фон Гайєка, І. Берліна, Е. Геллнера та інших. У вітчизняній літературі — В. Шинкарука, М. Мокляка, М. Поповича, І. Бичка, В. Полохала, М. Томенка, Л. Шкляра, І. Бойченка, В. Кременя, В. Лісового, С. Грабовського, Б. Попова, О. Забужко, Ю. Римаренко, В. Кізіми; в діаспорі — Б. Цимбалістого, І. Лисяка-Рудницького, Р. Шпорлюка та інших.

Незважаючи на вагомі здобутки у цій царині, мусимо зауважити, що процес усвідомлення громадянської та національної ідей у західноєвропейській традиції ще далеко не завершився і що в українській філософській рефлексії майже не досліджено європейський контекст, на тлі котрого розгортається власне українська національна і громадянська історія. Спробою якось сприяти заповненню другої лакуни і є пропоновані читачу розвідки. Саме тому метою нарисів є порівняльно-історичний соціально-філософський аналіз розвитку громадянської і національної ідеї та форм їх історичного втілення — громадянського суспільства — в європейській та українській історії та виявлення на підставі цього зіставлення перспектив і контурів формування громадянського суспільства й української нації в українській державі.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...