пошук:  

>> Пасько Ігор, Пасько Ярослав: Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси / 02.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

НАРИС ПЕРШИЙ:
ГРЕКО-РИМСЬКИЙ СВІТ—ДОБА СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКИХ ІДЕЙ, ІНСТИТУЦІЙ, ПРИНЦИПІВ

Зараз, коли точаться дискусії навколо феномена громадянського суспільства, навколо питань про його сутність, специфіку та умови становлення, мусимо все ж таки визнати, що витоки сьогоденних реалій слід шукати в античній історії—джерелі і таїні всієї європейської цивілізації. Саме там виникають і формуються перші паростки суспільства, що надалі отримає назву громадянського, саме там народжуються терміни і постають ідеї вперше набувають філософського змісту і узагальнення. Понад те, уся подальша хода європейської історії здійснювалась під впливом ідей, образів та реалій греко–римського світу. У свою чергу сучасне громадянське суспільство, як і ідеї, що його висвітлюють, є, під певним кутом зору, квінтесенцією та логічним підсумком всієї попередньої історії. Тому здається, що буде обгрунтованим послідовний розгляд етапів історичного розвитку цього кола питань і рішень.

ПОЛІС ЯК ЦИВІЛЬНА ГРОМАДА

Зародком громадянського життя в античному світі був старогрецький поліс. Але що таке поліс? Місто-держава? Чимало антикознавців висловлюють заперечення що до коректності такого визначення (див., напр. (1,2). Перше заперечення стосується тези, що поліс є державою. На думку відомого історика античності С.Л. Утченко, це вельми сумнівно. Поліс, радше, історична форма старогрецької громади, котра передує державі. Держава постає лише в наслідку кризової еволюції полісної системи (3,4). З другого боку маємо твердження, що поліс є зовсім не тотожним місту. Згідно з такою думкою, місто дійсно виникає в політико-юридичних межах полісу, але пізніше і діє як деструктивний чинник полісного порядку і культури (5,236).

Кожна з цих позицій спирається на вагомі аргументи і тому має певну рацію. Натомість кожна з них не позбавлена й уразливих моментів. Тому, уникаючи крайнощів, будемо дотримуватись поміркованої позиції, що "старогрецький поліс був саме єдністю міста, громадянської общини і держави" (6,49). Мабуть саме так і є. Але неодмінно треба зауважити, що всі ці елементи становлять не тільки єдність, але й мають відносну самостійність і принципово відмінні функції в обріях полісної структури. Більше того, функції полісу як міста і як держави постають другорядними, підпорядкованими серцевині його внутрішнього змісту—громадянській общині, або цивільній громаді. Про це свідчить історична практика та суспільна думка тієї доби.

Для старожитньої ментальності поліс уявлявся перед усе як певний гурт, або належним чином організована спільнота людей. Саме таку думку підтверджує Фукидід коли пише, що "поліс—це люди, а не мури і не порожні кораблі" (7,348/VII, 77,7). Суголосне твердження про те, що поліс є передусім колективом громадян зустрічаємо у Аристотеля. У розвиток цією тези він тільки уточнює: "Поліс є спільнота вільних людей" (8, III, 4, 4, 1279 а).

Разом з тим, антична суспільно-політична думка ніколи не відокремлювала поліс як колектив від матеріальних умов його існування, а розглядала його саме як єдність громадянської спільності з матеріальними умовами, що забезпечували її функціонування. Тому, мабуть, визнання полісу як одного з типів громади, як цивільної громади, є цілком слушним. Але, в такому разі, перш за все постає питання про те чим цивільна громада, чи громадянська община принципово відрізняється від іншого типу громад (родової, сусідської, територіальної і таке інше).

Маємо різні варіанти відповіді на це питання. Так, на думку С.Л. Утченко, існує дві модифікації територіальної громади: сусідська (або сільська) та цивільна (або міська). Громадянська, чи міська община—то і є поліс (4,20). Трактація громадянської общини як міської має певні підстави і не викликає здивування, бо належить видатному фахівцеві з історії античного Риму. Саме для римської ментальності і традиції є характерним ототожненням становлення цивілізації, громадянства і міста. У цьому випадку отримує сенс положення про те, що громадянська община виникає раніше держави, незалежно від неї. Але визначення громадянської общини як міської громади ще не веде до експлікації поняття громадянина, або члена цієї громади, бо відомо, що в межах полісу крім громадян співіснували раби, метеки, іноземці, тощо.

Якщо звернутись до грецької традиції то помітимо, що вона виводила поняття громадянина з поняття полісу, громади. Згідно з нею, як ціле завжди мусить передувати частині, так поліс передує родині і кожному окремому індивідові. Тому Аристотель схиляється до функціонального визначення, підкреслюючи, що громадянами можна і необхідно вважати тих, хто бере участь у суді і народних зборах (8, III, 1, 4-5, 1275 а). Хто ж може брати участь у цих громадянських інституціях? Відповідь на це питання лежить в площині відносин власності.

Відомо, що економічним під´рунтям будь-якої територіальної общини є земельна власність. Специфічною рисою цивільної громади є те, що земельна власність фігурує тут у бінарній формі: колективній і приватній. Цей феномен античної власності чудово усвідомлювався вже у ті часи. Питання про співвідношення власності полісу і власності громадянина не один раз торкався Платон, бо це завжди для нього слугувало прикладом відповідності первинної цілісності світової душі, світового розуму та єдиного добра з співпричетним і обумовленим нею реальною множинністю речей, що є разом з тим так само і єдністю. В своєму утопічному творі він просто підкреслює: "Хай здійсненим буде розподіл землі таким чином, щоб кожний, котрий отримав свою долю, вважав її загальною власністю всієї держави" (9,740 а). Ментальність людини античного світу було притаманне відчуття зверхності і первинності полісу, її звичаєва свідомість завжди виходила з визнання беззастережного пріоритету права громади на сукупність землі та майна, як розподілених, так і не розподілених між громадянами (Див.: 10, 57-58).

Своєрідність античної громадянської общини була детермінована двоїстим характером античної форми власності, специфічні риси котрої були влучно підкреслені Марксом: "У античних народів (римляни як найкласичніший приклад, бо у них це виявляється у найчастішій, найопуклішій формі) має місце форма власності, що містить у собі суперечність державної земельної власності і приватної земельної власності, так що остання опосередковується першою або сама державна земельна власність існує у цій двоїстій формі" (11, 471). Дійсно, саме з цих реалій постає діалектика поліса і громадянина: тільки громадяни мають право приватної власності на ділянку полісної землі, і навпаки, тільки посідання земельною власністю є необхідною підставою статусу громадянства. Той самий Маркс слушно зауважував, що громадянин полісу "ставлячись до своєї приватної власності як до землі... одночасно ставиться до цієї приватної власності як до свого членства у громаді" (11, 466).

Взаємна обумовленість громадянського статусу і права власності на землю створювала специфічні фундаментальні засади архітектоніки полісу. Наприклад, метеки, саме мешканці давньогрецьких міст, займаючись ремеслом чи торговельною діяльністю, могли досягати вельми заможного стану, але вони не мали права на земельну власність і тому існували поза громадянським станом на відміну навіть від тих безталанних власників землі, що іноді балансували на межі злиденності. Тільки у надзвичайних обставинах та за особливу заслуги поліс міг надати метеку право на придбання земельної ділянки. Характерним є те, що на думку багатьох дослідників, саме виникнення такого прецеденту було одним з перших симптомів кризи полісної системи (12,16).

Таким чином, маємо усі підстави вважати, що давньогрецький поліс за своею глибинною сутністю не збігався ані міською общиною, бо далеко не усі мешканці міста мали громадянські права, ані з державою, бо політична організація полісу поєднувала у державну цілісність повноправних еллінів, напівправних метеків і безправних рабів. Поліс був, перш за все, громадянською общиною, або цивільною громадою - громадою земельних власників у межах і обріях полісної власності. Поліс як колектив громадян завжди виступав як верховний власник землі і як гарант земельної власності окремих громадян.

Для звичаєвої свідомості античного світу властива була ідея про те, що справедливий устрій повинен грунтуватися на засадах земельної рівності. Звідси постає наступна кардинальна риса цивільної громади - збіжність політичного колективу громади з гуртом земельних власників, громадянського статусу і права власності на землю. В різних полісах, в різні періоди їхнього розвитку, безумовно, можемо спостерігати певні варіації цієї формули. Так, в Афінах і деяких інших полісах певний час обсяг політичних прав визначався розміром земельної маєтності. Дуже часто громадянськими правами користувалися й ті особи, які в наслідку тих або інших причин позбавились своєї ділянки землі. Але це ті винятки, що тільки підтверджують правило.

В період поступового розвитку античного суспільства поставала його головна соціальна та політична верства, "середній клас". Таким "класом" був дрібний земельний власник. Саме цей селянин-власник як громадянин виступав певним прихильником стабільності та порядку в суспільстві. Взаємна детермінованість права власності і статуса громадянства, тотожність соціальної і політичної структури суспільства, у свою чергу, обумовлювали те, що громадяни ставали рівними суб'єктами політичного життя, носіями суверенітету полісу у формі народних зборів громадян. Таким чином, анатомія античного суспільства в соціальному перерізі розгортається як громадянська община, а політичному - як безпосередня демократія.

Можемо констатувати, що поліс був першою в історії людства громадянського общиною. Проіснувавши декілька сторіч в якості універсальної форми суспільного життя античного світу полісна структура знайшла своє відображення в повсякденній і теоретичній свідомості не тільки своєї доби, а й усієї подальшої європейської історії. Можна погодитись з тезою В. Вітюка, що "не є тотожним зміст, який вкладається в поняття громадянського суспільства античними мислителями і сучасними політологами", але викликає категоричне заперечення його твердження ніби "античній думці був в принципі невластивим поділ соціуму на державу і громадянське суспільство'' (13.9).

Ідеї поЛІСної культури

Антична духовна культура полісної доби спромоглася витворити такі образи і ідеї громадянського спектру, котрі були покладені в основу системи категорій загальноєвропейської традиції соціального мислення.

Це перш за все громадянська ідея. Ідея усвідомлення античним індивідом себе частиною, монадою, персоніфікацією громадянської спільноти”. Понад те, усвідомлення доконечності використання своїх прав і виконання обов'язків, почуття громадської відповідальності, причетності до суспільного життя стали питомими рисами ментальності елліна і римлянина. Звичайно, що в перебігу століть ідея громадянства модифіковувалась, наповнювалась новими аспектами змісту, але ці моменти, мабуть, не варто перебільшувати. Навіть відверто негативні, з сучасної точки зору, риси античної форми цієї ідеї постійно відтворюються в історичному процесі і сприймаються сучасниками зовсім по іншому. Так, наприклад, сама проблема громадянства. Відомо, що поліс як цивільна громада не збігався з полісом як державою. До громадянської общини належали тільки вільні землевласники, але проблема громадянства зовсім не була тільки етнічним забобоном, чи площиною класової боротьби. Питома вага громадянського суспільства в межах держави завжди була, перш за все, мірою соціальної і політичної стабільності, мірою його здатності до самозбереження. Порушення рівноваги між власністю і громадянством було одним з важливіших симптомів кризи полісу (Див.14,20-25).

Проблема співвідношення громадянства, власності на рухоме і нерухоме майно, власності на землю інваріантно зберігає своє значення на протязі усієї європейської історії аж до наших днів. Достатньо згадати колізії проблеми громадянства в країнах Балтії, чи дебати, що до можливості права приватної власності на землю для негромадян, в українському парламенті.

Друга духовна вартість античного суспільства - ідея свободи. Зараз багато дискутують наскільки сучасне тлумачення свободи відрізняється від античного. Дискусія триває не перше століття. Так ще на початку XIX ст. Бенжамен Констан намагався підкреслити, що антична свобода полягала тільки "у колективному, але прямому здійсненні декількох функцій верховної влади, взятої у цілому: обговорення питань війни і миру, заключення угод з чужоземцями, голосування законів, винесення вироків, перевірки видатків і актів магістратів, їх оприлюднення...

Але одночасно з yсім цим, що стародавні називали свободою, вони допускали повне підкорення індивіда авторитету співтовариства як сумісне з колективної формою свободи" (15, 98).

Точка зору, що в античному суспільстві не мала місця свобода приватного життя, що індивід тут ще не підіймається до рівня особистості, що становлення справжньої людини noв'язане тільки з добою Відродження, є віддавна дуже поширеною в літературі (див. 16,185-215). "Особиста незалежність не поширюється ані на думки, ані на заняття, ані тим більше на релігію... люди античності не мали йодного розуміння про індивідуальні права... в стародавньому світі індивід, майже суверенний у громадських справах, залишається рабом в суспільному житті" (15,98).

Безумовно, усі ці аргументи мають певний сенс. Найбільш поширеним розумінням свобода в античному суспільстві було розуміння її як свободи від тиранії. Але політична свобода поєднувалась з певною духовною свободою, невід'ємно від будь-якої демократії. Достатньо згадати софістів і Сократа, кініків і стоїків - такому розмаїттю морально-релігійних пошуків може позаздрити сучасність. Взагалі, такого роду оцінка стану свободи в полісному світі, протиставлення "негативного" колективного та "позитивного'' індивідуального, "ми" та "я", народилася в ейфорії ренесансного світобачення і доби раннього лібералізму. Подальший перебіг подій в історії доводить, по-перше, що індивідуальна свобода або вільна індивідуальність стає можливою лише на підґрунті певної економічної структури - приватної власності. Історично першою формою такої власності стала антична індивідуально-суспільна земельна власність. Саме тому античне суспільство належить трактувати як ранню, ще далеко не досконалу, фазу розвитку громадянського суспільства, фазу усвідомлення і формулювання громадянської ідеї та ідеї свободи. По-друге, та сама історія засвідчує відсутність лінійного поступу від колективній до індивідуальних вартостей, тут скоріше проглядаються концентровані кола; крім того, індивідуальне не є альтернативним колективному, бо перше є умовою та засобом розвитку другого, і навпаки.

Нарешті необхідно зазначити, що антична цивільна громада як така вимагала певних, відповідних власному змістові, політичних форм. Такими політичними формами стали грецька демократія і римська республіка. Республікансько-демократичні політичні системи, що були можливими і складалися лише на підгрунті саме цивільних громад, в свою чергу, виявилися необхідними умовами стабільного функціонування громадянського суспільства.

ФЕНОМЕН СПАРТИ

Складність визначення суспільно-політичного ладу Спарти відома ще з тієї давнини. Так ще Аристотель підкреслював, що згідно з опінією одних, лакедемонська звичаєве право є взірцем демократії, других, навпаки, олігархії (див. 8,ІУ,1294в). Сам Аристотель, як і Платон, трактував його як форму, що поєднує елементи обох політичних режимів, прикладом "чудової суміші олігархічного і демократичного ладу (8,ІУ,1293 в; 9,IX,712d).

В сучасній літературі теж зустрічаємо найрізноманітніші думки. Нестримне вихвалення Спарти властиве традиціоналізмові (див. напр.,17) з протилежного боку врівноважується негативним ставленням до неї як взірця "тоталітарної держави" (18,1,173; 19,254). Найбільш поширеною серед істориків є точка зору, яка зараховує Спарту до відсталих, "аграрних" грецьких держав (20,25; 21,13,734). Для цього існують певні підстави. Так Фукидід підкреслює, що "Спарта не є об'єднаною у єдине ціле завдяки синойкізму... а складається, подібно до старожитніх громад Еллади, з окремих сіл" (7,1,10,2). Тобто спартанський поліс являє собою не міську, громадянську общину, а більш архаїчну сільську, сусідську общину. Але ця відміна, скоріше є зовнішньо-формальною. Існують більш глибинні розбіжності.

Класичний поліс грунтується на трьох формах власності: державній, общинній і приватній. Незважаючи на їх певну синкретичність, недифференційованість, кожна з них виконувала у тому суспільстві свої специфічні функції. Державні землі вважалися власністю усього громадянського загалу, їх користування регулювалася полісними законами і знаходилось під контролем загальнодержавних посадових осіб. Общинні, чи громадські землі належали окремим спільнотам громадян (філадемам, фратріям і таке інше), котрі самі визначали умови їхнього використовування і контролювались локальними магістратами. Понад те, юридичні колізії з приводу громадських земель вважалися сферою не публічного, а саме приватного права. Але ані державні, ані громадські землі не були підставовими для економіко-політичної системи класичного античного полісу, бо не являли собою джерела більш-менш сталих і вагомих прибутків суспільства. Основою економічного добробуту та політичної стабільності полісної культури завжди була приватна земельна власність. Становлення класичного полісу обов'язково супроводжувалось становленням певної системи земельних стосунків на підставах приватновласницьких засад: кожен громадянин був приватним власником частини полісного терену, ділянки, яка, у свою чергу, була гарантом його громадянських, політичних прав і свобод, гарантом повноправної участі в загальнополісних зборах і вільного доступу до усіх магістратурних посад.

Інша річ Спарта. Її аж ніяк не можна визнати класичним полісом. ªдиною пануючою формою власності у Спарті була общинно-державна власність як на землю, так і на рабів, тобто вся земля за своїм статусом посідалась як державна, а ілоти іменувалися в документах "державними рабами, або "рабами общини". Разом з тим спартіанська форма державно-общинної власності мала свою специфіку, яка не зовсім вкладається в наші традиційні уявлення. Згідно з історичними свідоцтвами, її існування пов'язане зовсім не з рудиментами первістної, архаїчної общини, а є наслідком свідомого впровадження відповідного законодавства. Так, за твердженням Плутарха, саме легендарний Лікург поклав край двом найстарішим і найнебезпечнішим хворобам державного організму - багатству і бідності, переконавши співгромадян відмовитись від власності на землю на користь держави, зробити її новий розподіл і жити усім в рівних умовах. З метою виконання власного плану "він поділив решту Лаконії на тридцять тисяч земельних ділянок для мешканців околиць Спарти, періеків і на дев'ять тисяч — округ, самої Спарти: саме стільки було спартанців, що отримали земельний наділ" (22,99).

З зовнішнього погляду ніби маємо ту ж саму приватну власність, тільки в егалітарній формі. Але перерозподіл землі супроводжувався правними актами, що забороняли її купівлю-продаж, дарування і заповідання, тобто такий стан речей консервувався раз і назавжди як єдино можливий. Ця операція доповнювалася і закріплювалася фактичним скасуванням грошової системи, коли "багатство перестає бути багатством" (22,101). Крім того, важливим є те, що господарська система Спарти функціонувала без самих вільних спартіатів. Певним чином склалася особлива форма рабовласницького ладу, при котрім безпосереднє втручання власника у виробничій процес стає чимсь повністю необов'язковим і навіть взагалі виключається. З організатора виробництва, власник перетворюється в пасивного отримувача ренти. Само ж виробництво діє без нього. Тому специфіка такої системи розкривається не тільки через виробництво, а, передусім через розподіл його продуктов (див. 8,ІІ.1263 а 35), котрий загальним чином детермінує всі інші сфери життєдіяльності вільних громадян.

Крайній егалітаризм у розподілі, врешті-решт, виливався у цілу систему офіційних заборон, обмежень і розпоряджень, що регламентували життя кожного спартанця від народження до самої смерті. Визначено було все аж до крою одягу, форми борід і вусів. Наріжним каменем спартанського полісу були "сисситії" - спільні трапези з твердою нормою внесків і споживання, з повною зрівнялівкою і суворим взаємоконтролем. Саме сисситії наочно демонстрували діяльність принципа рівності як підставової засади державного ладу Спарти. В цілому суспільстві панувала примусова регламентація вільного часу людини - від колективних трапез, до групових атлетичних тренувань і змагань. Спартанський поліс являв собою єдиний, цілісний, недиференційований, добре відрегульований і надійно функціонуючий політичний механізм. Тут не існувало приватного життя, приватної ініціативи, особистої думки, особистості. Тут не було громадянського суспільства, громадянської общини, а існували лише політичне суспільство, політична громада, бо такий поліс був лише державою.

Не втручаючись у дискусії про загальну оцінку спартанського політичного режиму, підкреслимо лише те, що є безумовним: таке система була позбавлена можливостей подальшого розвитку, була приречена до повної ізоляції від решти античного світу, до культурного занепаду і духовного виродження. Ефективність цієї системи була доведена лише в мілітарній сфері як під час греко - перських війн, так і в період Пелопоннеської війни. На думку більшості фахівців з історії Спарти, такий стан речей став властивий для Лаконії у VІ ст. до н.е. в період становлення "законодавства Лікурга" (див. 23, 213; 24, 176). До цього періоду Спарта нічим не відрізнялася від решти грецьких полісів з точки зору громадянських структур і культурних орієнтацій. Саме переворот VІ сторіччя був спробою уникнути соціальної катастрофи, яка насувалася в наслідок максимального загострення протиріччя між багаточисельним, пригніченим і залежним ілотським населенням і громадянською общиною спартіатів, що постійно скорочувалась.

ІСТОРИЧНА ДОЛЯ АНТИЧНОЇ ГРОМАДЯНСЬКОЇ МОДЕЛІ

Доля античного громадянського суспільства відома. Криза грецького полісу, як і криза римської республіки була, перш за все, кризою громадянського суспільства. З політичного лексикону поступово зникло поняття громадянина. Громадяни перетворились у підданих держави. Початок цього процесу пов'язаний з порушенням економічних підвалин античного громадянського суспільства, порушенням матеріальної основи полісної структури - єдності громадянського повноправ'я та земельної власності (див. 27,34).

На межі V-ІV сторіч в межах полісу—держави виникає протиріччя між полісом - громадянською общиною і полісом-містом, як носіями різних форм власності. Спочатку античне місто було лише осередком споживання, а не виробництва. Антична ментальність навіть не припускала думки про можливість збагачення міста за рахунок майстерень і мануфактур. Полісна структура свідомо уповільнювала розвиток товаро-грошових відносин надзвичайними податками, літургіями, тощо. Але нова форма власності, що складалася і розвивалася в місті діяльністю метеків, періеків та інших груп негромадянського населення (а потім і громадянського), торувала собі дорогу. Демократія як політична структура суспільства була принципово нездатна (на відміну від недемократичних режимів) загальмувати її розвиток. Поступово міський грошово-торгівельний капітал стає домінуючою суспільною силою.

Вже Аристотель, підкреслюючи принципові розбіжності між громадянської економікою і торговельною хрематистикою, вважаючи останню протипрородньою, такою, що виникає з об'єктивних суспільних потреб обміну (8, 1,3, 23, 1258 В). Стара, традиційна антична форма власності, що була в безпосередній спосіб пов'язана зі статусом громадянина, була, передусім, земельною власністю. Нова, міська форма власності, форма так званого "невидимого багатства", була вже скоріше повною, універсальною приватною власністю. Вона спочатку не була пов'язана зі статусом громадянства і являла собою у першу чергу власність на гроші і рабів.

Розвиток повної приватної власності, торговельного капіталу, приватної власності на рабів активно сприяло розкладу класичного полісу. Нова форма власності, нова форма суспільного багатства зосереджувалась переважно у руках міського населення полісу, котре майже не входило у склад громадянського колективу. Поліс—місто як зосередження ремісницького виробництва і товарно-грошових відносин, як зосередження нового багатства і у той же час позбавлене політичних прав вступає у гострі суперечності з полісом як громадянським суспільством, що грунтувалося на общинно-приватній земельній власності.

Врешті-решт, громадянська община не витримала. Купівля і продаж земельних ділянок перетворили землю у товар. Система "земельна власність - громадянство" була поламана. Концентрація власності і багатства у руках нуворишів і зубожіння вільних громадян, зростання соціальної нерівності - лише загальні наслідки тієї кризи.

У цих умовах недієздатною ставала полісна держава: збіднілі громадяни наполягали на подальшому розширенню системи державних дотацій і пільг, а багаті - на гарантуванні права власності від посягань бідноти і наведенні в суспільстві міцної влади. Надія і опора класичного полісу – свідомий, заангажований морально-політичними чеснотами, помірковано консервативний, економічно забезпечений і не розбещений, численно домінуючий середній клас — громадянство полісу — поступово розчиняється на двох антагоністичних полюсах. Нездатна забезпечити надалі "єдність і згоду громадян, полісна держава втрачала історичний сенс" (25,122). Соціальна криза громадянського суспільства супроводжується духовною кризою. Характерною рисою тих часів стала відмова від політичної відданості державі, від активної громадянської позиції. Розірвана єдність громадянина і держави оберталася ментальністю загальної аполітичності, моральної втоми, збайдужіння громадянства до долі власної держави. В свідомості зубожілих прошарків вакуум громадянської ідеї заповнювався примітивно — утопічними мріями ретроспективного егалітаризму. Натомість, не менш дезорієнтована, перевтомлена споживанням, верхівка суспільства була схильна до засвоєння вульгарного епікуреїзму і скептицизму, ідей панеллінізму, або Великої імперії (26,59). Жодна з цих ідей не мала історичного майбутнього.

Але у той самий час поставали й інші ідеї. Індивідуалістично-космополітичні ідеї стоїків. Ідеї християнства.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...