пошук:  

>> Пасько Ігор, Пасько Ярослав: Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси / 04.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

НАРИС ТРЕТІЙ:
Від Середньовіччя до відродження. Витоки модерного громадянського суспільства. Місто як субстрат його формування. Приватна власність як важливіша умова утворення громадянського суспільства.

Три великих дослідники процесу становлення капіталу і капіталістичного суспільства - Карл Маркс, Макс Вебер і Фернан Бродель - очевидно, що не є однодумцями. Так Маркс вважає, що головною причиною формування капіталізму було насильницьке позбавлення значних мас людей їхніх засобів існування і, в наслідок нього, перетворення їх у пролетарів, змушених постачати на ринок праці те єдине чим вони диспонують - товар робочу силу (44,728). Натомість Макс Вебер гадає, що такою причиною стала протестантська етика і специфічний західний тип раціональності (45,22-32). У свою чергу, Фернан Бродель відмовляється визначати якісь єдиний чинник, а наполягає на "історичному континуумі" умов (46,565).

Так само не має між ними корифеями згоди, що до визначення терміну початкової фази нового суспільства. Для Броделя, "біографія капіталу починається а ХІІІ сторіччя. Макс Вебер, як відомо, хронологію капіталізму починає відраховувати з доби Реформації. Карл Маркс, що до цього питання, мав певні коливання і деякий час схилявся до визнання ХІІІ сторіччя - доби середземноморських вільних міст - за початок нової історії. Врешті-решт, він визначився трошки інакше, підкресливши, що зародки капіталістичного виробництва спорадично зустрічаються в окремих містах по Середземному морю вже в XIV і XV сторіччях, одначе початок капіталістичної ери стосується лише до ХVІ століття. Там, де вона настає, вже давно скасоване кріпацтво і поблякла блискуча сторінка середньовіччя - вільні міста" (44,728).

Але в певному, думається найважливішому, аспекті суттєвих розбіжностей у дискурсах цих трьох титанів суспільної думки ми не побачимо. Передісторію та історію капіталу вони обов'язково пов'язують з становленням товарного обігу, грошей, ринку, перетворенням грошей у капітал. "Товарний обіг, - підкреслює Маркс, - є вихідним пунктом капіталу. Історичними передумовами виникнення капіталу є товарне виробництво і розвинений товарний обіг, торгівля" (44,157). Та сама думка, тільки в інший спосіб, виголошується Максом Вебером, коли він висвітлює "дух капіталізму" через вимогу пам'ятати, "що гроші мають плодоносну природу і здатні породжувати нові гроші... Чим більше ти маєш, тим більше приносять твої гроші, пущені в обіг..." (47,47). Нарешті, для Броделя очевидно, що "економіка починається з порогового рівня мінової вартості", з того "що звичайно іменують обігом або ринковою економікою" де грошовий капітал стає Святим Духом, що пронизує все (48,5; 7,46,621).

В європейській історії становлення грошового капіталу, тобто грошової економіки, що постійно самозростає, органічно пов'язано з процесом якісно нової урбанізації. "Сказати "гроші" -це те саме, що сказати "міста", - слушно зауважує Ф. Бродель (49.543). На межі Високого і Пізнього Середньовіччя традиційна суспільна структура зазнає суттєвої реконструкції, що була спричинена урбаністичним ренесансом. З цього моменту власне і починається історія модерного громадянського суспільства.

Відомо, що міста є постійними супутниками будь-якої цивілізації. "Протилежність між містом і селом, - підкреслював молодий Маркс, - починається разом з переходом від варварства до цивілізації, від племенного ладу до держави, від локальної обмеженості до нації і проходить крізь усю історію цивілізації аж до наших часів" (43,49-50). Разом з тим, історія - це не тільки процес виникнення і розквіту міст, але й дійство їхнього занепаду, присмерку і агонії. Безумовно, замість сконалих постають нові урбаністичні центри, але в зовсім іншому історичному часі і в іншому географічному просторі. Європейському Сереньовіччю зовсім не вдалося успадкувати міську культуру античності: конаючий процес був лише прискорений руйнівною рукою варвара. Тому досить тривалий час Європа була позбавлена конфлікту між містом і селом внаслідок практичної відсутності урбаністичної структури, її відродження починається з каролінгського ренесансу, прискорюється в XI сторіччі, і набуває домінуючого значення в історичних реаліях ХІІІ-ХVІ сторіч.

То була доба, коли масштабно поставали нові міста, маленькі ранньофеодальні фортеці (бугри) і навіть жалюгідні селянські поселення перетворювались у великі торговельні і промислові центри. Урбаністична структура, що народжувалась, поволі руйнувала стару європейську політичну систему. Нові міста поступово конституювались у самостійні політичні утворення, у міста-держави Старі середньовічні монархії доживали свій вік як імперії-фантоми. Тіні античних полісів, що пішли у небуття внаслідок великої катастрофи. У сторіччя, чарівно відроджуються з попілу на початку другого тисячоліття. Це був Урбаністичний Ренесанс -пролог Великого відродження.

Але тіні завжди дають зворотня відображення. Античний поліс впав і розчинився в рабовласницькій монархії, не витримавши важкої руки держави Олександра Македонського і Римської імперії. Натомість середньовічне місто не тільки подолало спротив імперської держави, але й звитяжно надало собі самостійний державний статус. На той час перемога міста не викликала сумнівів, особливо в Італії, Німеччині, Фландрії. Здвоювання свободи новими середньовічними містами спочатку здійснювалось у традиційно середньовічний спосіб - шляхом поступового здобування привілеїв. Першим з них стало становлення автономного міського судочинства. Найбільшого успіху у цій царині досяглі італійські і німецькі міста. Питання земельного володіння, ринкових і торговельних відносин стали сферою юрисдикції міських судів, що почали застосовувати рівне, спільне для усіх громадян міста особливе право. Право це грунтувалося або на звичаях і автономних законодавчих постановах міської ради, або на наслідуванні чи запозиченні міською владою чужого права. Наприклад - права якогось іншого міста. Саме у цій сфері розгорталася запекла боротьба між містом, феодалом земельним власником і короною.

Наступним жаданим кроком до свободи для кожного міста було отримання автокефалії, тобто права вважати власні судові та адміністративні інституції останньою і найвищою інстанцією влади. Здобути справжню автокефалію спромоглася лише частина італійських середземноморських міст. В цілому проблема співвідношення автокефалії і гетерокефалії визначалася економічними можливостями міста і злиденністю політичного можновладця. Спокусу поповнити зубожілу казну, як сеньору міста, так і монарху, у найлегший спосіб можна було задовольнити шляхом продажу заможному місту суверенні права. І навпаки, зубожіюче місто обов'язково поступово втрачало свої автокефальні здобутки, поступаючись зверхності юрисдикції державно-монархічної бюрократії. У такому разі міські магістрати перетворюються у звичайні державні установи і контролюються вищою адміністрацією.

Таким чином очевидно, що необхідними моментами досягнення автономії і автокефалії міста стають процеси автономізації оподаткування міщан і вивільнення їх з-під зовнішнього оподаткування. Ця сфера також стала площиною гострішої боротьби між містом і державою від Середньовіччя аж до Нового часу, періоду коли бюрократична держана остаточно завершила підкорення міста.

Нарешті останнім кроком у цьому напрямку було формування ринкового права. Ринок, що був серцевиною кожного середньовічного міста, спочатку контролювався сеньорами міст і монаршими розпорядженнями, але у добу урбаністичного ренесансу підпадай під юрисдикцію міських магістратів. Разом з ринковим правом і автономною системою оподаткування виникає автономна поліція з нагляду за промисловістю і торгівлею міста і податкова поліція.

Грунтуючись на здобутій свободі, в межах урбаністичного ренесансу, постає нова самобутня цивілізація. Ця нова цивілізація організує податкову і фінансову системи, суспільний кредит і таможні. Вона породжує промисловість відроджує ремесло, міжнародну торгівлю, торговельні компанії і бухгалтерію.

Саме це нове місто складаються як суспільство громадян міста, тобто громадянське суспільство. Безумовно це суспільство є, як і будь-яке інше, соціальне неоднорідним. Класові і станові суперечності, соціальна напруженість і тривога - неодмінні супутники тих часів. Достатньо згадати яскраві епізоди боротьби "худого народу" - роро о а о - проти "жирного народу" -роро о а о, періоду розквіту Флоренції. Але, з іншого боку, саме місто єднало усіх громадян у їх спільній боротьбі і у спільному інтересі проти сеньора, короля, імператора, селян - проти усіх, хто не мав статусу громадянина міста. То було відродження полісного патріотизму, у новій європейській формі, органічного і свідомого.

Історія цього громадянського суспільства питомо пов'язана з становленням товарного виробництва і розвиненого товарного обігу, ринку, перетворення грошей у капітал; з становленням принципів і норм права міського самоврядування. Саме канони міського самоврядування стали детермінантною трансформації маленьких середньовічних фортець у великі центри торгівлі і промисловості. І хоча напевно має сенс твердження Ф. Броделя, що "місто настільки ж породжувало піднесення, наскільки воно було породжене останнім" (49,509), все ж таки автономно право стало початковою ланкою такого піднесення.

Нове місто - це нове право. Другим чинником його становлення був інститут приватної власності. Порівнюючи античне і середньовічне суспільство не можна не помітити певної інверсії. Античний світ спирався на специфічну форму приватної власності, а якої поставала свобода, рівність, громадянство. Це була земельна форма приватної власності, Архитектоніка середньовіччя виводиться з права і лише поступово наповнюється економічним змістом власності. Ще на початку ХVII сторіччя в англійській культурі домінує інерція класичної середньовічної свідомості, що заперечує будь-яку можливість приватної власності. В юридичному словнику Джона Кауля дефінується, що "власність є найвищим правом, яке людина має, або може мати до якоїсь речі... У нашому королівстві ніхто не має такого права... тільки Король... Бо ж усі посілості... мають характер виногороди і належать чи то посередньо, чи то безпосередньо до Короля" (Цит. за:54,ХХVII).

Дійсно, феодальне право тривалий час визнавало єдиним власником землі, засобів виробництва і будь-якого іншого багатство у державі - тільки Корону. Всі решта розглядалися лиже як користувачі, або тимчасові орендатори королівської власності. Але саме в ХVII сторіччі політичні і громадянські реалії були вже іншими. Суспільне світосприйняття нового шляхетства обов'язково жорство пов'язувало "свободи" з "приватною власністю", матеріальною незалежністю. Тому вже в 1656 році у "Витязі англійського права", що був складений Вільямом Шепердом, читаємо: "Приютна масність ж право якоїсь людини до якоїсь речі... той, хто це право має, зветься власником, власність можи бути на землю, на товар, або на рухоме майно... На її підставі людина може чинити з цією річчю, що їй подобається. І це її право на ту річ є таким, що не залежить від будь-кого іншого" (Цит. за: 54, ХХVII-ХХVIII). Понад те, ще в 1610 англійська Палата Громад констатує, що "Король не може відібрати приватного майна у будь-якого свого підданого без його згоди" (Цит. за: 54,ХХVIII). Так в європейській історії знову поєднувались свобода і власність.

З цього моменту власне і починається історія модерного громадянського суспільства, складаються його рівні моделі і варіації, формуються теоретичні концепції усвідомлення і обгрунтування. І якщо античне громадянське суспільство не витримало експансії міста, то новітня європейська цивілізація починається саме я відродження міста. З цього феномену, не передбаченого класичною феодальною схемою, починається поступовий злам того суспільного укладу, котрий у французький історіографії носить назву Старого порядку.

Перехід від Старого порядку до Нового, від Середніх віків до Нового часу не був одномоментним актом, а передбачав і мав передумовою проміжний період, сутністю котрого стало конституювання приватної власності. Саме урбаністичний ренесанс розгортався як процес становлення приватної власності в межах феодального суспільства. Тереном зростання цієї власності стало місто, мури котрого не тільки відгородили Старий порядок від Нового, персоніфікувавши цей розподіл в образах рицаря і буржуа, але й утворили дихотомію власності.

Таким чином приватна власність у цей період не вийшла за межі міста і не була розповсюджена на землю. Становлення земельної приватної власності здійснилося лише у наступний період європейської історії. Певну рівновагу між буржуа і рицарем та історичну детермінованість цього балансу Макс Вебер пояснює у такий спосіб: ''Патрімоніально-бюрократична держава намагалась примирити протилежні інтереси вельможного панства і міст, але, оскільки зоно мало потребу у цьому панстві як офіцерах і урядовцях, воно заборонило нешляхетним, тобто й міщанам набувати землі панства" (55,411).

Ця історична рівновага, баланс сил між феодальним селом і буржуазним містом були об'єктивно детерміновані соціально-економічною ситуацією. То тільки зовні інтереси політичного і земельного сеньора були антагоністичні інтересам міста. Саме міський ринок перетворював натуральні продукти селян у гроші, а тим самим давав можливість феодалам, що постійно потерпали від браку грошей, накладати на селян грошову повинність, замість повинності натуральної. У цілому, на той час феодали вже не могли існувати без міста, бо лише місто було надійним і постійним джерелом грошових прибутків. Тому об'єктивно феодал був не проти економічного розвитку міста, він був проти його політичної самостійності, бо незалежність унеможливлювала фінансові зазіхання феодалів на міську качну; а також він був проти поширення приватної власності за межі міста, тобто впровадження земельної приватної власності, бо в такому разі він ставав зайвим персонажем історичної драми.

Симбіоз середньовічного міста і феодального земельного господарства був необхідною фазою розвитку європейської історії, але він у жодному разі не повторював історію античного полісу, його контроверз між полісом і ойкосом, між мешканцями міст і земельними власниками. Тут ситуація зовсім інша.

В античному місті політичною пануючою силой був демосклас вільних земельних власників. Тобто антична демократія і античне громадянське суспільство конституювалися саме земельною власністю. Тому класичний поліс - це не місто, громадянська община чи цивільна громада, всередині античного полісу підприємці, власники торговельного капіталу чи ремісники не мали більшості політичних прав і свобод, не мали лигітимного впливу на владу, не були органічною частиной громадянського суспільства, а були його рунійнівною силою. Статус громадянства, як відомо, надавала земля. Натомість у середньовіччі, політична влада у місті ріжучим чином переходить до специфічного міського безземельного народу - "пополо" - заможних підприємців і гандлярів (роро о а о) та ремісників-власників (роро о і о).

Таким чином, не земельна власність, а торговельний та промисловий капітал став основою урбаністичної демократії, що складалася на межі Середньовіччя і відродження. Промисловці, власники торговельного капіталу та ремісники - нові соціальні сили нового міста, котрі утворюють громадянське суспільство.

Історія громадянського суспільства органічно пов'язана з становленням товарного виробництва і розвиненого товарного обігу, ринку, перетворенням грошей у капітал; з становленням принципів і норм права міського самоврядування. Саме канони міського права самоврядування стали детермінантом трансформації маленьких середньовічних фортець у великі центри торгівлі і промисловості.

Приватна власність і влада правового закону стають підвалинами Нового історичного порядку Сиропи. Інтегруючим чинником такого суспільства вже не є політичний примус, а визнання необхідності співіснування усього спектру суспільних груп, незважаючи на загострену конфліктів їхніх економічних інтересів. Становлення нового міста було перемогою підприємництва, промисловості і торгівлі реальним доведенням їхньої економічної переваги над натуральним господарством Середньовіччя.

Нове місто породжує новий тип людини - підприємця. власника торговельного капіталу, бюргера і рантьє. Завдяки такого типу свободі і приватній власності постає ця суспільна сила з принципово новою системою норм, поглядів, вартостей, новою політичною культурою демократії, соціальною філософією підприємництва і активізму, новою етикою свободи і відповідальності. Місто охороняло людину від свавілля короля і феодала, надавало їй свободу, натомість вимагало високої відповідальності. Воно не припускало нехтування правовими нормами і звичаями, формувало правову свідомість. До речі, треба зауважити, що міщанином, громадянином чи бюргером міста за його статусом вважався лише той, хто вчасно сплачував податки і борги. Не спроможний забезпечити податкові гарантії позбавлявся привілеїв і статусу громадянства.

На відміну від античного полісу, де громадяни функціонують переважно як о о ро і іс , головним типом людини у ренесансному місті стає " о о оесс о іс " - тип людини орієнтованої на економічний успіх. Гомо економікус постає як досить складна і неоднозначна постать. Достатньо звернути увагу на те, якими контроверсійними можуть бути оцінки раніше малопомітних архетипов колективного несвідомого, що у цьому суспільстві виходять з тіні і займають домінаційну позицію у менталітеті такої людини.

Так, на думку К.Маркса, найважливішою рисою ментальності "третього стану", як, врешті-решт, і усієї цієї доби, стала масова схильність до ощадливості, до накопичення, до споживацького аскетизму і самозречення. "Чим менше їси, п'єш, чим менше купуєш книжок, чим рідше ходиш до театру, на бали, у кав’ярні, чим менше ти думаєш, кохаєш, теоретизуєш, співаєш, малюєш і т. і., тим більше ти заощаджуєш, тим більшим стає твій скарб... твій капітал. Чим убогіше твоє буття, чим менше ти виявляєш своє життя, тим більше твоє майно... Таким чином, будь-які жадання і будь-яка діяльність мусять потонути у жазі зиску" (42,131,132). Більш спотворений спосіб існування важко собі уявити.

Натомість зовсім в інший спосіб трактує цей феномен Макс Вебер: "Жадоба наживи", "прагнення набувати", гонитва за вигодою у найбільш можливому обсязі самі по собі не мають нічого спільного з капіталізмом. Таке прагнення було й лишається серед кельнерів, лікарів, візників, художників, кокоток, корумпованих чиновників, солдатів, розбійників, хрестоносців, відвідувачів гральних будинків, жебраків; можна з повним правом на те сказати, що вони притаманне людям будь-якого сорту і стану усіх часів і усіх народів і виникає скрізь, де для цього була і о будь-яка об'єктивна можливість. Від подібних наївних уявлень про капіталізм слід раз і назавжди відмовитися з перших кроків вивчення історії культури. Нестримна пожадливість жодною мірою не ідентична капіталізмові, тим більше його "духові". Капіталізм якраз може ідентифікуватися з намаганням приборкати чи принаймні раціонально регламентувати це ірраціональне прагнення. Йому притаманий потяг до наживи, однак у рамках постійно діючого раціонально організованого капіталістичного підприємства, він прагне безперервно відтворювати капітал, мати прибуток - тобто вимагає рентабельності" (45,22).

Нарешті ще більм оптимістично накреслюється абрис ментальних структур повсякденності під пером Ф. Броделя. На його думку, саме в ХІІІ-ХV сторіччях вперше у Флоренції "склався новий спосіб мислення, в загальних рисах - спосіб мислення ще раннього західного капіталізму, сукупність правил, можливостей, розрахунків, уміння жити і збагачуватись одночасно. То була і ризикована гра: ключові вислови торговельної мови "фортуна", "випадок", "розважливість", "обережність", "обачливість", "забезпечення" установлюють межі ризику, від якого належить себе убезпечити... Не було більше мови про те, щоб жити за образом і подобою вельможного панства тільки сьогоденням... А потім - будь що буде. Купець буде заощаджувати свої гроші... і свій час... Час - це гроші" (49,547). До цього, хіба що, можна додати веберівське цитування Бенджаміна Франкліна: "...Кредит - це гроші... Гроші -... здатні породжувати нові гроші... Хто вчасно повертає, тому відкриті гаманці інших" (47).

Якщо згадати, що усі ці процеси відбуваються на тлі Реформації, на тлі протестантського релігійного забарвлення, котре згідно з сталою веберівською традицією трактується як суто європейський засіб раціонального регулювання і приборкування інваріантно-ірраціональної пожадливості людини, то стає зрозумілим не тільки виправдання такого способу існування людини й суспільства, але доведення його історичної необхідності. У вирі конфронтаційних хвиль Реформації і Контрреформації поступово народжувався новий тип протестантської людини. Протестантський спосіб мислення не досяг перемоги, але й не був переможений. Він майже повністю відмовився від мілітарних і політичних зазіхань, окресливши свій життєвий ареал міськими мурами і власною особистістю. Таким чином поступово місто стало протестантським гетто у класично-католицькому феодальному світі, але таке місто було пунктом самосегрегації протестантів і протестантські орієнтованих індивідів задля реалізації їхньої свободи.

Зазнав фіаско у здійсненні волі Божої на всеєвропейському общарі, протестанти стають пацифістами, концентруючи свій релігійний дух на економічно-продуктивній діяльності. Може з деякими перебільшеннями, але слушно, Ернест Геллнер зауважує, що тепер "вони займаються економічною діяльністю зі справжнім релігійним запалом і без жодного користолюбства. Тільки така платонічна, чиста, відсторонена, цілком некорислива корисливість спроможна була породити ту трудову етику і те наполегливе накопичення, без котрих не можливе було б з’явлення у світі сучасної економіки. Ті, хто перебуває просте у гонитві за мирськими благами, маючи на меті чисто мирські цілі, не стали б так затято перетворювати у капітал свої прибутки, а без цього не здійснилось чудо економічного росту. На це були спроможні лише підприємці-пуритани. Не хтивість, а цнота прокладає шлях до заможності. Не доброчесність, а пожадливість посуває авантюрниками і самозванцями, що зловживають довірою і тим самим спотворюють економіку". (56,56-57).

Визнаючи слушність, змістовність і глибину визначень різних аспектів сутності становлення нового суспільства у вищенаведених цитуваннях К. Маркса, М. Вебера, Ф. Броделя та Е. Геллнера, все ж таки хочеться звернути увагу на те, що нове місто напевно засадничо не могло постати як громада суцільних скаредних аскетів, раціональних здирників, знавців збагачення чи некорисливих корисливих протестантського штибу. Реальне місто поєднувало працьовитих і гультяїв, ощадливих і марнотратів, раціонально виважених і скрайніх містиків, прагматиків збагачення і романтиків життя. Але саме у цьому реальному місті спостерігаємо "з'явлення громадянського, тобто вільного у сучасному сенсі нього слова (на відміну від античного родинного та ритуалізованого, плюралістичного та збалансованного, але все ж таки не вільного) суспільства" (56,57).

Античний поліс дав світові перші взірці демократичної публічної влади і протигромадянського суспільства. Але це була закрита демократія і герметичне суспільство спадкових земельних власників. Саме тому античний світ не спромігся віднайти механізм політичного і економічного урегулювання конфліктів між різними соціальними групами та індивідами, механізм консенсусу, так доконечного у вільному суспільстві. Без цього механізму демократія вироджувалась в охлократію, отримуючи тоталітарні форми.

Цивілізація вільних міст доби відродження віднайшла такий механізм у засадах індивідуальної свободи і приватної власності. Ці два момента стали наріжними підставами нового способу життєдіяльності, нового способу організації соціуму. Понад те, свобода і приватна власність у ньому бутті постали як різні аспекти єдиного - міської громади, котра поволі набувала рис громадянського суспільства. Саме приватна власність виявилась найбільш важливою об'єктивною суспільно-економічною підставою і характеристикою громадянського суспільства. Не цнотливі раціоналісти винайшли приватну власність, утворили ринок і надали йому раціональний характер. Навпаки, приватна власність стала голови ною детермінантою становлення системи спонтанного, некерованого, побудованого на вільній конкуренції обміну. В цій системі кожний з індивідуальних власників був здатний дбати лито про свою власність, її збереження і примноження. Як слушно зафіксовано у нашій конституції: "власність зобов'язує" (57). Так, власність зобов'язує бути раціональним, зобов'язує шукати оптимальні шляхи своїх діянь для досягнення мети. Іншими словами, власність робить розумним. В загальному вигляді така редакція цієї максими не може викликати принципових заперечень.

Таким чином, джерелом і детермінантою індивідуальної раціональності виступає приватна власність. Саме вона чарівним чином перетворює гультяїв і ледарів, марнотратів і містиків у сумлінних виважених раціоналістів. Та є категоричний імператив приватної власності, а нездатні будуть відкинуті на маргінес суспільства. Разом з тим, приватна власність зовсім не вимагає від людини надмірного: дбай лише про себе. Суспільство обійдеться без твого альтруїзму, але й без твого зазіхання на поліпшення його, бо воно "розумніше" за тебе.

З формуванням економічної системи приватної власності, свободи діяльності і ринку стає зайвим навіть тотальний контроль "всезнаючої" держави. Ця система починає функціонувати "автоматично", у режимі саморегуляції чи гомеостазису. Таїну такої системи одним з перших усвідомив англійський попередник лібералізму Адам Сміт, який запропонував для позначення цього феномену саморегуляції термін "невидима рука", що незбагненним чином урівноважує безліч суперечливих прагнень окремих індивідів. Підприємцю чи комерсанту, як і державній владі, зовсім не випадає необхідності опікуватися про раціональне і оптимальне функціонування цілісного економічного механізму суспільства. Таке функціонування в засаді може здійснюватись лиже у довільний, спонтанний спосіб, бо "жодна мудрість, жодне людське знання не спроможні були б успішно виконувати таку роботу" (58,168).

Цікавим є те, що К. Маркс теж порівнює функціонування капіталу з роботою самодіючої машини, з роботою англійського автоматичного ткацького верстата (59,267). Він визнає наявність у цій системі певної гармої і порядку, історичного розучу і життєздатності, обмеженої спроможності до саморозвитку. Але ставлення Маркса до цієї системи крайнє негативне, бо вона жорстока і антигуманна і є дійсністю експлуатації і відчуження людини. Така система мусить бути зруйнована. Тільки знищивши приватну власність, капітал, ринок, правову державу - ці об'єктивно-загальні суспільні регулятори, люди можуть віднайти свободу та істинність буття. У противагу Адамові Сміту, Карл Маркс певен, що справжня наукове знання, тобто революційна теорія яку вій особисто створив, спроможна буде стати силою найоптимальнішого регулювання суспільних процесів.

Найбільш яскрава формула цього аспекту ринкової економіки належить перу відомого польського економіста Оскара Ланге: "ринок був першим лічильно-обчислювальним приладом, поставленим на службу людям, машиною, що самостійно регулюється, самостійно забезпечує рівновагу економічної діяльності" (6=,87).

Спільним у всіх вищенаведених судженнях е неявне визнання того, що ринком ніхто не керує, натомість він сам врядує собою і суспільством, тому він - рушійна і підставова сила усієї економіки. Понад те, саме ринок утворює громадянське суспільство, окреслює його обрії і визначає специфічні риси. Відносна несвобода і економічна детермінованість ринкового механізму є значно вищою мірою свободи щодо середньовічного політичного тоталітаризму. В цій системі людина отримує можливість вибору форм суспільної діяльності, тобто потенційну свободу. Єдиною об'єктивно-практичною умовою актуалізації цієї можливості з боку суспільства стають податки. Сумлінно плати податки у міський бюджет - і займайся чим завгодно. Незалежно від станової чи корпоративної належності, етнічного чи расового походження.

Періодична зміна форм діяльності у такому суспільстві є наслідком не тільки суб'єктивних аспірацій окремих суспільних індивідів, алей, перш за все, об'єктивним імперативом самого ринку. Старий середньовічний тип людини був не здатний до такої пластики буття. Він народжувався і вмирав у шкаралупі станових стереотипів. Нове суспільство вимагало нової людини. Людини, що могла змінювати себе, пристосовуючись до плинних обставин. І така людина постала.

Фрідріх Енгельс був буквально зачарований яскравим спалахом Ренесансу, у полум'ї котрого гартувалася нова генерація людей. "Це був, - писав він, - що найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до тих часів людством, доба, котра мала потребу у титанах і яка породила титанів думки, запалу і характеру, універсальності і вченості. Люди, що заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми обмежено-буржуазними. Навпаки, вони були більш чи менш овіяні властивим для того часу духам сміливих шукачів пригод... Герої тих часів ще не стали рабами розподілу праці, що обметував, створював однобічність, валив якого ми так часто спостерігаймо у їх спадкоємців... Вони майже всі живуть у самій гущі інтересів свого часу, приймають безпосередню участь у практичній боротьбі, стають на бік тієї чи іншої партії і борються хто словом і пером, хто мечем, а хто і тим і другим одночасно. Звідси та повнота і сила характеру, котра робить їх цільними людьми" (61,346,347).

Погляд одного з фундаторів марксизму на людину відродження безумовно є скорегованим власними методологічними засадами. Така людина викликає ностальгічне милування Ф. Енгельса саме тому що вона певно нагадує комуністичний ідеал людини - всебічно розвинену особистість, особистість яка була б суб'єктивно - універсальним відображенням універсальності суспільства. Не без впливу німецьких романтиків він з захопленням сприймає неспеціалізовану багатогранну людину, яка дивним чином постає у присмерку Середньовіччя, постає разом з новим розподілом праці, але водночас і зникає, зруйнована саме ним. Примари зникли, натомість день чомусь не настав.

На відміну від марксизму ліберальна думка без зайвого пієтету сприймає нову людину, але трактує її принципово інакше. Так на думку Адама Сміта, саме розподіл праці і його регулятор ринок формують принципово новий тип людини. То тільки через призму мрійно-утопічного взірця людини невідомого Майбутнього ця реальна людина може бути потрактована як частковий і відчужений індивід. Прагматичний погляд віднаходить раціональні здобутки і переваги такої людини.

Один з найвищих авторитетів дослідження громадянського суспільства Ернест Геллнер запропонував для позначення цього типу людини дуже влучний термін: "модульна людина". Модульна людина - це людина яка є постійно здатною свідомо змінювати форми діяльності і асоціативності у просторі і часі, керуючись засадами власного розуму та інтересу. Вона потенційно здатна уписуватись і стикуватись з будь-якими фрагментами суспільної системи. Модульность - це здатність людини у межах суспільства вирішувати найрізноманітніші проблеми. "Модульна людина спроможна умонтовуватися у ефективні інститути і асоціації, котрі не обов'язково мусять бути тотальними... Зона може... входити у тимчасові об'єднання, що мають цілком визначену, конкретну мету. Вона може також полишати ці об'єднання, якщо вона не згодна з їхньою політикою, і ніхто не буде звинувачувати її у зраді. Ринкове суспільство живе в умовах де не тільки змінюються ціни, але й змінюються об'єднання і думки. Тут немає як єдиної, раз назавжди усталеної справедливої ціни, так і єдиного способу розподілу людей по тих чи інших категоріях: все це може і мусить змінюватись, і норми моралі цьому не перешкоджають. Те саме стосується і до знання: переконання можуть змінюватись, і це не вважається гріхом або відступництвом... Значну роль тут відіграв перехід від статусних взаємостосунків до договірних: люди стали дотримуватися договору..." (56,108,109). Саме завдяки на ринкових підвалинах отримують можливість утворюватися і функціонувати соціальні інститути і асоціації відносно незалежні від держави, котрі є призначеними врівноважувати державшу владу і, у той самий час, зберігати певцу свободу своїх членів. Як доводить той самий Е. Геллнер, "що модульна людина виникла, і її з'явлення уможливило громадянське суспільство" (50,110). Напевно ця формула не буде слушною без деякого уточнення: ринок детермінує народження модульної людини, а сукупність модульних індивідів утворює громадянське суспільство.

Разом з тим, напевно, не можна визнати слушним трактування громадянського суспільства як атомізованого чи елементизованого, індивідуалістичного суспільства. Громадянське суспільство, що виникає на під´рунті ринку, являє собою зовсім не механічну суму модульних індивідів і не конгломерат соціальних груп, а холістичну, цілісну суспільну сферу. Цей холістичній сфері безумовно притаманний певний синергізм, що виникає у наслідок взаємодії всього спектру громадських асоціацій і суспільних індивідів.

Таким чином, громадянське суспільство - це цілісна сфера громадянського життя суспільства, що є відносно самостійною від державних інституцій і механізму державної влади. Громадянське суспільство - це унікальна система взаємодії суспільних індивідів, соціальних груп. верств і прошарків, що збалансовує вектори своїх складових, виявляючи рівнодіючу безлічі індивідуальних і групових прагнень та сподівань. Не держава повинна визначати спільний знаменник суспільних аспірацій, бо вона принципово не здатна виконувати ці функції і може лише імітувати цей процес, а навпаки, громадський лад своїм функціонуванням об'єктивно відтворює суспільні імперативи політичній системі, одночасно обумовлюючи становлення таких державних форм, які були б спроможні адекватно реагувати на об'єктивні інтереси суспільства.

Громадянське суспільство - це певне соціальне відображення ринкової системи, відображення, яке імперативи ринку чарівно перекодовує на формули свободи, а формули свободи - у соціальні імперативи демократії. В ринковому суспільстві панує значно жорсткіший детермінізм і необхідність ніж у натуральному господарстві Середньовіччя. Але принципова відміна ринку полягає у тому, що він дозволяє подолати сваволю - особисту залежність людини від людини. Людські стосунки, суспільні відносини отримують безособовий характер. Певно їх можна тлумачити як спотворені, відчужені форми людського буття, форми, в яких речі вивищуються над людьми і врадують ими, але не можна заперечити, що це врядування має раціонально-виважений характер.

Що краще для людини - ірраціональна сваволя особистої залежності, чи раціональний диктат речей - це зовсім не теоретична проблема, а питання специфіки культури, менталітету та історичних традицій народу. Урбаністична цивілізація відродження, а слідом за нею й уся європейська спільнота обирають ринок з його речною залежністю і раціональністю. В нагороду за це вони отримали можливість проторувати шлях до громадянського суспільства, свободи, соціального добробуту і представницької демократії.

Таїна феномену громадянського суспільства полягає у тому, що саме у цій сфері здійснюється усвідомлення ринкових детермінант. Механізми цього усвідомлення можуть бути самими різноманітними, але всі вони, перш за все, формують суспільний менталітет певної поваги громадської системи. Ця система, незалежно від того сподобається вона тому чи іншому індивідові, тій чи іншій суспільній групі, починає сприйматися масовою свідомістю як об'єктивний порядок речей, як соціальна необхідність, а не тільки як соціальна даність свавільного панування насильників і ґвалтівників, багатіїв і здирників, нероб і злодіїв. Це безумовно формую ментальний імунітет до ідеології бунту, руйнує стереотип психології безглуздого і нещадного бунтівника.

Натомість усвідомлення історичної доконечності такого суспільства викликаю відчуття особистої причетності людини до цього суспільства і органічної єдності з ним. То є відчуття власного громадянського статусу у суспільстві. Згадаймо, що усвідомлення необхідності, то є одна з переумов свободи. Крім того треба мати на увазі, що відображення ринкових імперативів у справжньому громадянському суспільстві здійснюється усім спектром різноманітних соціальних груп через призму Їхніх потреб та інтересів. Тому тут стає неможливою монолітність суспільної свідомості і одностайність громадської думки, чи навіть їх полярне конроверзійність. Тут обов'язковим є плюралізм ідей, думок, партикулярних опіній, плюралізм політичних, культурологічних, професійних та конфесійних об'єднань, які покликані виявляти і формувати ці ідеї та думки. Вже не держава нав'язує свої ідеї суспільству, а навпаки, громадянське суспільство висловлює свої вимоги державі.

Разом з тим такий плюралізм зовсім не є хаосом взаємосуперечливих ідей. Всі ці ідеї мають спільну об'єктивну основу -вони відображують, наскільки істинно то вже інша справа, вимоги ринкової системи, чи закону вартості. Розбіжності між цими ідеями і програмами торкаються лише питань подальшої раціоналізації і оптимізації, гуманізації і збалансованості цієї системи. Певна річ, що усі ці рецепти поліпшення системи формулюються а точки зору інтересів тієї чи іншої групи. Табу накладається лише на політичні програми які закликають до насильницького руйнування самого суспільного ладу. У такому суспільстві кожна людина отримую можливість вибору ідей, вартостей, варіацій стереотипів мислення в межах ринкової парадигми. Такий чином громадянське суспільство стає сферою духовної і соціальної свободи. Можна говорити про межі цієї свободи, але не підлягає сумніву те, що громадянське суспільство створює атмосферу суб'єктивного відчуття наявності свободи у кожного індивіда, відчуття можливості вибору думок, об'єднань, спілок, форм діяльності.

Ще одна важлива обставина, що висвітлює специфіку громадянського суспільства: воно є ізоморфним відображенням ринку. Як ринок являє собою систему розподілу праці, так і громадянське суспільство постає як система розподілу думок, ідей та об'єднань. Як на ринку панують вільні ціни, незалежні від адміністративного і законодавчого примусу, так і в громадянському суспільстві диспонуються вільні думки, висловлюються незалежні опції, утворюються різноманітні громадські об'єднання непідлеглі державній сакралізації і легітимації. Як ринок живе в умовах цін, що постійно коливаються, так і в громадянському суспільстві гойдається індекс громадських думок, змінюються переконання, переформовуються соціальні цілі об'єднань, народжуються і вмирають ідеї. Нарешті головне: в громадянському суспільстві діє така ж сама "невидима рука", що приводить той плюралізм думок у системну єдність, що виводить рівнодіючу усіх громадських аспірацій. думок і переконань, що регулює той процес, котрий отримав назву консенсусу.

Так розбудовується механізм волевиявлення суспільства. Так звана воля народу ніколи повністю не збігається з уявленням і прагненнями жодної соціальної групи, тому тут ніколи ніхто не буває повністю задоволений, але вона в загальних рисах висловлює підставові прагнення і аспірації усіх груп населення і тому дійсно постає як імперативна воля суспільства, як формула його свободи. Процес формування громадянського суспільства з самого початку супроводжується руйнацією тоталітарних структур та інверсією співвідношення суспільства і держави. З об'єкта державної влади суспільство перетворюється у її суверена і мету, трансформуючи державу лише у засіб реалізації власної свободи. Тому, врешті-решт, громадянське суспільство вимагає демократії, а демократія отримує істинні форми лише на під´рунті громадянського суспільства. Ринок, громадянське суспільство і демократія - різні іпостасі єдиного - суспільства приватної власності і свободи.

Реальна історія модерного громадянського суспільства торувала собі дорогу у декількох головних напрямках. Кожен з них має свою специфіку і свою історичну долю, своїх дослідників-теоретиків, практиків-будівничих і звичайних адептів. Але, як раніше було доведено, хронологічно першою спробою формування громадянського суспільства е блискуча доба середземноморських вільних міст - міст-комун. Вона залишила нам взірці комунального чи комуналістського типу суспільства, варіації самоврядування міських громад, муніципалітетів. Вортості середземноморської парадигми громадянського суспільства чітко формулюються яскравим представником тієї культури Нікколо Макіавеллі: прагнення збереження і примноження майна, насолода маєтністю, мир і безпека громадян, право кожного мати і обстоювати власні переконання (64,349; див.65,66).

Суголосними практиці формування громадянської коруни і її ідеологічним підґрунтям стали перші ідеї економічного лібералізму, з його культом свободи підприємництва; філософський натуралізм, з абсолютизацією критерій успіху і ефективності справи та політичний макіавеллізм, з його республіканськими симпатіями, абсолютизацією античної історії і формули Полібія про циклічний розвиток держави від демократії, через олігархію і аристократію, до монархії.

Так, безумовно, Н. Макіавеллі десь має рацію. Сама історія італійських міст-держав ніби підтверджує це. Дійсно, середземноморська ренесансна цивілізація відтворила античний варіант громадянського суспільства, але - в дзеркальному відображенні. Основою античного полісу було специфічна общинна-приватна земельна власність - доба Відродження не знає такої. Економічним базисом середньовічної комуни став промисловий, торговельний і банківський капітал, але саме зародкові форми цього капіталу вщент зруйнували античне громадянське суспільство. До того ж, урбаністично-ренесансна комунальна громада була відкритою, прогресуючою системою, проте полісна - закритою, герметичною, системою, що повністю вичерпала можливості розвитку.

Античні поліси були розчавлені Римською імперією, натомість саме вільні міста доби Ренесансу і Реформації фактично зруйнували Священну Римську імперію і здійснили політичну дезінтеграцію ªвропи. Можна заперечити, що тріумф вільних міст невдовзі обертається їхньою трагедією. Але то була оптимістична трагедія, бо насправді в політичній оболонці і під протекторатом абсолютизму здійснювалась експансія міського способу життя: приватної власності, ринку, громадянського суспільства.

Економічний занепад багатьох вільних міст починаючи з ХVІ сторіччя пояснюється еволюцією ринкових відносин, мін був викликаний головним чином тим, що з різних причин в традиційних міських формах підприємництва почала знижуватися норма прибутку. Стара форма підприємницької діяльності увійшла в кризу, Нові промислові підприємства, що обіцяли максимальний прибуток, посідали у нових, більш оптимальних з цієї точки зору, місцях. Так утворювався новий ринок, що охоплював значні терени. До старих його складових долучалася нова - земельна приватна власність і земельний капітал.

Саме у цей час гостро зіткаються два державоутворюючих принципа: старий - кордони імперії можуть обмежуватись тільки мілітарними можливостями держави і географічними перешкодами; і новий - кордони держави повинні збігатися з межами економічної системи, з межами нових ринків, що укладалися на початку Нового часу. Або - один ринок - одна держава; одна держава -один ринок. Боротьба плине з змінним успіхом, але врешті-решт перемагає друга тенденція. Абсолютні монархії, авторитарні за своєю сутністю, поступова витискуючи тоталітарні імперії, стають політичним каркасом ринду, знаряддям його підтримки і захисту.

У свою чергу, нове громадянське суспільство, що складається трансформовуючись з ринково-міського у ринково-державне, пробиває собі дорогу через нову культуру. Так, органічною складовою частиною громадянського суспільства з доби раннього Ренесансу стає нова світська, секулярізована і стандартизована культура: нова мова, нові ідеї, нові вартості і орієнтири. Такий тип культури Триест Геллнер назвав високою культурою, "висока культура, - пише він, - являє собою упорядковану і стандартизовану систему ідей" (67,19). Ринкове суспільство як цілісна система у процесі становлення і функціонування розпрацьовує єдину стандартизовану культуру і пронизується нею. Така культура стає необхідним засобом сталого розвитку ринку, засобом ефективного усвідомлення суспільством імперативів власного способу життя. Коли така культура виходить за межі міста і заповнює собою певний територіальний ареал, а також стає характерною ознакою належності до суспільства кожної людини - вона отримує назву національної культури. В такий спосіб громадянське суспільство починає сприйматись як національне суспільство, тобто в європейській історії склалося так, що окреслені і відокремлені системи ринку і громадянського суспільства отримали назву націй. Тому поняття "культура" і "нація" стали візитними картками ринку і громадянського суспільства, а боротьба за національну державу - змаганням за новий економічний порядок.

Суголосне потребам цієї доби Франсиско де Вітторіа вперше виголошує ідею права націй на самовизначення. Натомість відомий діяч Реформації Кальвін підводить під цю тезу теологічне обгрунтування, підкреслюючи, що Бог обирає не тільки окремих людей, але й цілі народи. Як окремий індивід своїми успіхами доводить свою богообраність, так і народи міцною, заможною, суверенною державою підтверджують ласку Божу.

Таким чином становлення громадянського суспільства було пов'язане на тільки з формуванням нового типу особистості і приватної власності, але й з утворенням нової культури і виникненням нового типу держав, що отримували певні національно-правові контури. З’ясовується, що держава, громадянське суспільство не лише відсторонені та протиставлені, але й обумовлюють одне одного.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...