пошук:  

>> Пасько Ігор, Пасько Ярослав: Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси / 07.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

Нарис шостий:
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ: ВАРІАНТИ НА ТЛІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Підставові вартості громадянського суспільства — безпека, особистість, свобода, власність — сформувалися у Європі ще в ХІІІ сторіччі. Саме у цей час почали кристалізуватися перші механізми становлення та функціонування такого суспільства. Спочатку це були корпорації з їхніми кодексами солідарності, взаємодопомоги, відчуття корпоративної честі, спільного розуміння справедливості і свободи. Перші корпорації-гільдії, як відомо, виникли ще в 1100 році. В добу урбаністичного Ренесансу обрії громадянських прав і свобод, обрії аспірацій громадянського волевиявлення поширюються на нові міста: міста-комуни, міста-гільдії, міста-корпорації. Комуни зберігають спільний з корпораціями етос і кодекс честі. Але коли громадянське суспільство і ринок починає поширюватись за межі міста, корпоративна система виявляється недостатньо ефективною і поступово втрачає своє універсальне значення.

В цих умовах громадянське суспільство підіймається до необхідності конституювати себе в цілісній державі. Але в межах тієї держави, що спадкується від Старого порядку, новому суспільству важко знайти порозуміння. Тому громадянське суспільство об'єктивно змушене руйнувати Старий порядок і розбудовувати державу, відповідну своєму імперативові і доконечності. Ідеологічною силою, спонукатиме суспільство до цієї історичної місії стане національні ідея.

З поєднання громадянських вартостей і національних ідеалів поступово постає дійсне громадянське суспільство і саме в національній формі громадянський порядок знаходить своє адекватне втілення. ªвропейська історія засвідчила, що без національної ідеї було неможливе ставлення модерного громадянського суспільства, як і зворотнє, що без громадянського суспільства є неможливим формування сучасних націй. Кінцевим підсумком синтези національного і громадянського, як доконечних складових єдиного соціального процесу, є народження нової держави, в котрій перше й друге затверджують себе в універсальній загальності. Суперечність громадянського суспільства і держави опосередковується і долається нацією. Саме у такій цілісності громадянське суспільство отримує форму національного суспільства, а абстрактна держава вивищується до рівня національної правової держави. В свою чергу, народ, діяльність якого надихалася національною і громадянською ідеями, набуває статусу громадянської нації і статусу нації державної.

В такий спосіб можна визначити, що не конституйований у громадянське суспільство народ ще не є модерною нацією, а лише етносом, або іноді його номінують, етнічною нацією. У свою чергу, державний народ, в державі де не сформоване громадянське суспільство, так само не має підставових рис сучасної нації і може бути визнаним лише у ранзі "політичної нації". Тобто епіфеномену вельми нетривкого і не визначеного штибу. Натомість національні ідеї починають визрівати ще в надрах етнічних структур в періоди активізації громадянських процесів в суспільстві і ніколи не бувають їх елементарними відзеркаленнями. Саме тут, напевно, слід шукати корені обережного, а іноді й упередженого, ставлення, на відміну від громадянських ідей та вартостей, до національної ідеї сучасних європейських інтелектуалів і політиків.

Не кожному народові історія дарує свій Ренесанс, натомість майже кожному вона дає шанс на власне Рісорджименто (цим італійським терміном в західній культурології позначають національне відродження як становлення національної держави). Одначе, на думку раціонально орієнтованих сучасних інтелектуалів і політиків, що репрезентують країни де перше й друге вже е успішно актуалізваним, це або нонсенс, або недогляд самої Кліо. Радше було б навпаки.

Ясна річ, кожний народ має повне право на власний Ренесанс, але ж, як відомо, історія не має умовного способу, тому той, хто запізнився в розвитку, мусить надолужувати інтеоризуючи (оволодіваючи — прим. ред.) ідеї, образи та вартості відродження в їх сталих західно-європейських взірцях гуманізму, демократії, примату прав людини. Взагалі, з Ренесансу починається тріумфальна хода раціо і справедливості.

Інша річ — Рісорджіменто. З національним відродженням і його духовним ейдосом — національною ідеєю — доконечно пов'язані Великі Революції, Великі Кризи, Великі Війни, Великі Тривоги і Великі Розбрати, розпад Великих Держав і руїни Великих Армій. Й хоча аналітичний розум постійно плутається у визначенні причин та наслідків цих процесів, безперечно, що Рісорджіменто обов'язково супроводжується кризою традиційної раціональності та вируванням емоційного, позасвідомого і підсвідомого, нераціонального й ірраціонального, пробудженням архаїчних ментальних типів і структур.

Саме тому новітній менталітет європейського політика і аналітика ніколи не може повністю визнати легітимність рісорджімєнто будь-якого народу крім свого власного. Саме тому новітня ªвропа переважно визнавала право тої чи іншої нації на історичне буття тільки тоді, коли внаслідок світових війн та катаклізмів сама історія вирішувала це питання. Понад те, в повоєнних світах як громадська опінія, так і політичні вердикти сакралізували акти державного відродження народів переважно не в формах визнання їх прав бути суб'єктами історії, а в формах визнання необхідності покарання агресивних держав за те зло, що вони заподіяли міжнародному співтовариству.

Витоки такого ставлення до проблеми національної ідеї в цілому зрозумілі. Вони зумовлені позитивістською методологією філософії історії, культури і політики, або специфічною моделлю національної ідеї. Найпопулярнішими репрезентаціями такої методології у західному світі виступають соціальні концепції раціонального критицизму Карла Понпера (1) та лібералізму Ф. фон Гайка (2). З певного куту обсервації розвиток європейських подій в останні сторіччя здійснюється саме згідно з нею.

В європейській культурі склалися і паралельно функціонують, постійно народжуючи гібридні і мутантні ідеологічні фантоми, чотири якісно відмінних тили національної ідеї: франко-англійська, російська, германська, західнослов'янська. Зупинимося докладніше на їх описі.



Франко-англійський варіант національної ідеї

Соціальна практика Нової доби починалась з лібералізації, з становлення особливої сфери життєдіяльності людей вільної від контролю держави, етносу, корпорації, тобто з становлення громадянського суспільства. Такий етан речей вимагав не тільки визнання наріжної засади лібералізму "lasser faire", але й соціальної філософії, відправним пунктом котрої стало таке трактування поняття натурального права, в якому за підставу береться автономний індивід. Тут він починає розглядатися як первинна реальність щодо суспільства чи держави, етносу чи корпорації. Люди свідомо, власною волею створюють як моральні норми, так і юридичні закони, як державу, так і решту спільної. Суспільними передумовами і підґрунтям цих процесів є свобода та приватна власність. Таким постає кредо ліберального світогляду. Логічним завершенням доктрини лібералізму стала ментальна легитимація концепції суспільного договору. Питання про її істинність верішувалось у суто прагматичний спосіб самою громадянською практикою.

Внаслідок цього розпалася традиційна і непорушна середньовічна тріада "Держава — Народ — Індивід". Інверсія свідомості Нового часу затвердила реальний статус буття тільки за індивідом. Наприкінці XVII сторіччя ліберальне гасло свободи і приватної власності вже стає феноменом масової свідомості, її імпеативом і політичним ідеалом, об'єктивуючись у цілій низці американських декларацій і понад усе в Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 року, своєрідний "Magna Charta" лібералізму.

На цьому відтинку європейська історія виявилась максимально прагматичною. Вона визнала істинність філософії ліберального концептуалізму тому, що на цих ідеях, котрі оволоділи масами, формувався ринок та його супутники: заможність, багатство, технічний, науковий, моральний та духовний поступ. Тому зовсім природньо, що в рамах такого світогляду поняття нація розглядається як поняття, що є позбавленим власного денотату, або як поняття-фантом епіфомен, чи забобони. В свою чергу держава розглядається як конвенційна інституція, що виконує функції нічного сторожа.

Одначе ліберальна практика з самого початку мала в собі зародки свого власного заперечення. Приватна власність, економічна свобода та конкуренція не тільки десакралізують державу, але й вимагають перетворення її і слухняне знаряддя волі людей. Це чудовий політичний ідеал мрійників не тільки доби класичного лібералізму, а й нашої пострадянської дійсності. Багато хто думає, що така політична форма в тій чи іншій мірі вже зреалізована в цивілізованих країнах і мусить бути метою нашої діяльності по розбудові держави. Масова свідомість нашого суспільства все більше схиляється до визнання цієї тези і як аксиому сприймає гасло "право людини вище права нації і держави". Одначе уявляється, що все виглядає дещо складніше.

Новочасна держава аж ніяк не стала слухняним знаряддям людей, навіть в тому випадку, якщо ці люди керуються свідомою, доброю волею. Багатостраждальна політична історія цивілізованого світу відразу спростувала трагічно-наївні ілюзії щодо цього. В правовій державі стали урядувати не люди, а закони. Сама ж вона стала можливою тільки з формуванням в суспільстві певного економічного базису — приватної власності, свободи діяльності та форми їх існування — ринку. Цей економічний базис став функціонувати за своїми власними об'єктивними законами як гомеостатична система. Остання не тільки вивищує себе над індивідами, а й детермінує межі і форми їхньої свободи, можливість і дійсність прийняття особистих рішень. В цьому ракурсі стає зрозумілою природа юридичного закону. Він може бути "розумним", "істинним", 'правовим", тобто функціонуючим тільки в тому випадку, якщо висловлює об'єктивні імперативи ринкової системи. Завдання законодавців в тім і полягає, щоб ці імперативи адекватно вербально сформулювати. В такому разі держава стає політичним та юридичним відображенням ринку, одним з важливіших засобів його саморегуляції, а зовсім не тим слухняним знаряддям.

Все це примусило франко-англійську культуру до певних корекцій поглядів щодо держави, статусу її об'єктивного буття, а головним чином, перегляду способу трактації формули "індивід — держава". Разом з тим в цей період складається концепція ототожнення нації і держави. Відтак держава розглядається як головний націоформуючий чинник.

Тому позитивістська свідомість принципово не здатна відрізнити етатиську національну ідею від національної ідеї культури і громадянського суспільства. Позитивізм в соціології і політиці вбачає єдину мету національної ідеї і національного чину — Рікорджіменто. На марке приречені, наприклад, спроби О. Забужко закликати до диференціяції ідеї держави та ідеї культури в національній ивестії, та відмежувати "національну ідею" як філософему від етнічного націоналізму (4, 32). В межах позативістського світогляду такі речі з'ясувати неможливо. Національна ідея за своєю сутністю є ідеєю історії. Позитивізм же має справи тільки з Соціумом.

Виходячи з цього стає зрозумілим ставлення европеїзму до так званого націоналізму. Воно може бути помірковано позитивним в ліпшому разі в період становлення представницьких демократій XVIІІ — XІX сторіччя, але тільки не в сучасності. Тобто припускається, що життєздатні етноси, котрі походять з традиційного суспільства можуть розглядатись в якості однієї з додатніх детермінант поставання нових держав з уламків середньовічних імперій. Надалі цей феномен себе повністю вичерпує і в XX сторіччі відкриває своє відверто дисфункціональне обличчя.

Така візія зовсім не заперечує визнання наявності міжетнічних конфліктів і проблем в сучасному суспільстві, але вирішення їх припускає не в задоволенні етатистських аспірацій кожного бажаючого етносу, а в пошуках найбільш демократичних форм співіснування різних етносів в кордонах існуючих держав. В рамках такої методології західні соціологи і політики постійно дискутують недоліки чи переваги моделей "етнічної", "національної", "мажоритарної", або "консоціальної" демократії.

Таким чином можна зробити загальний висновок, що в соціальній теорії і практиці позитивістського штибу доктрина національної ідеї має дуже обмежене тлумачення і помірковане вживання.

Застережливе ставлення до національної ідеї властиве й марксистському світогляду. Незважаючи на його зовнішньо методологічну протилежність позитивнізмові, він так само не диспанує побором категорій необхідних для змістового аналізу феномену національного і так само має схильність до розчинення національного у політичному, економічному, географічному, лінгвістичному, тим самим втрачаючи його differentia specifica.

Є характерним, що західний і комуністичний світ, незважаючи на так звані протилежні філософсько-світоглядні засади, політичну практику вирішення національно-етнічних проблем здійснювали за приблизно однаковими рецептами і моделями. Так на Заході найбільш оптимальною вважалася модель консоціальної демократії, в якій етнічність визнається як засада організації держави. Тут надаються людині всі політичні і громадянські права незалежно від етнічної ідентифікації. З другого боку, офіційно визнаються і наділяються певними правами (контроль над питаннями освіти, культури, розподілу державних та громадських посад) етнічні спільноти. Така держава мусить бути "етнічно нейтральною", не ідентифікуючись з якоюсь однією етнічною спільнотою. Здійснення влади коаліцією еліт всіх етнічних спільнот, пропорційність політичного представництва, досить високий ступінь автономності кожної спільноти в вирішенні своїх внутрішніх справ — атрибути цієї моделі.

Неважко помітити, що Радянський Союз, Югославія, Чехо-Словаччина як держави були побудовані саме на таких засадах. Можна було б говорити про те, що вище перелічені ознаки мали в цих країнах переважно формальний, а не змістовний сенс, якби не аналогічні відцентрово-етатичні тенденції в поліетнічних державах такої моделі: Великій Британії, Бельгії, Канаді. Вже понад два десятиріччя ареною непримиренних конфліктів стали міста Північної Ірландії. Лінгвістичні суперечності франкофонів і англофонів роблять невизначеним майбутнє Канади. Вибух ипціоцальних почуттів фламандців і валлонів чинить загрозу єдності Бельгії.

Повторна "весна народів" наприкінці XX сторіччя, народів що не мали своєї весни в сторіччі минулому внаслідок загальмованості розвитку історичними обставинами, знову ставить питання про однобічність і обмеженість вузько політичної трактації національної ідеї. Чергова експлозія національних настроїв та почуттів гальванізує теоретичне осмислення феномену національного, а виведення його на рівень культури, в свою чергу, передбачає пошуки такої філософії історії, котра могла б бути використана в якості загальнокультурної концепції національного.

Впадає в око певна парадоксальність ситуації. Більшість цивілізованих народів Європи вирішили свою історичну долю поза допомогою будь-яких національних філософем як візій історії і культури. Проте, це зовсім не говорить про об'єктивну відсутність національної квестії в класичному європейському сценарії. Справа полягає в іншому, в "прихильності" до них історичного процесу. Верденська умова 843 року про розподіл імперії Карла Великого створила додаткові політичні чинники для формування європейських націй ще в рамках Середньовіччя. В свою чергу економічні ^метаморфози на відтинку від Ренесансу до Нового часу детермінували політичні реалії та ідеї державотворення. Національне було присутнє тут наразі віртуальне. Його повна ментальна і культурна актуалізація почалася в пореволюційний період. Тому в масовій і теоретичній свідомості постає опінія, що нація то є суто статичний феномен, котрий виникає внаслідок суспільно-політичної конвенції. Взірцевим прикладом маємо консолідацію французької нації з різноетнічних компонентів в часи Великої Французької революції, або утворення північноамериканської нації в США. Така дійсність повністю вкладається в позитивістську концептуальність і не потребує якоїсь особливої національної філософії, задовольняючись загальною політичною ідеєю.

Очевидно, що франко-англійський тип національної ідеї зводиться до ототожнення національного і політичного, нації і держави. Держава первинна, а нація вторинна, похідна від держави. Згідно з цим світоглядом вирішення національного питання — це встановлення демократичної правової держави, ринку та громадянського суспільства.

Але вже в XXІІІ столітті в Європі починає спостерігатись інверсія національного і політичного. Для народів, що не отримали політичної суверенності, національне не тільки відокремилось від етатичного, але й стало передувати йому, отримавши самодостатню вартість. З цим пов'язано становлення германського тилу національної ідеї. Але, раніше, ніж в Європі виник цей варіант, Росія протиставила Заходу свою візію культури і власного призначення.

Російська ідея

В той час, коли Захід ще чекав на О.Шпенглера чи А.Тойнбі, Росія вже мала можливість сприймати своє призначення очима О.С.Хомякова, М.Я.Данилевського, К.М.Леонтьєва. Зараз нерідко підкреслюють неоригінальність і запозиченість багатьох ідей слов'янофільства. Так, думка німецьких романтиків, про протиставленість Орієнту і Окциденту була обіграна Хомяковим та Кириєвським як протилежність Росії і Європи. Автором ідеї "культурно-історичних типів", центрального поняття концепції Данилевського, як довів В. Соловйов, був німецький історик Г. Рюккерт (5, 561). Підкреслюється також спорідненість трактацій історичного процесу Данилевського, Шпенглера, Тойнбі (6, 7, 8). В той же час слушно визначається внутрішня суперечність між предметом і методом Данилевського (6, с.89). Все це має підстави. Але справа полягає в іншому.

Не зважаючи на будь-які запозичення, візія історії слов'янофільства є цілком оригінальною суто російською філософемою. Вона побудована зовсім не на силогізмах. Її сила не в істині, а російській Правді. Культурно-історичний тип Данилевського не треба плутати з спорідненими поняттями локальних культур чи цивілізацій Шпенглера і Тойнбі. Західна модель історії поліцентрична, слов'янофільська — навпаки.

"Росія — чоло світу, що виникає; Франція — речниця світу; що конає" (9, 37), підтакує Данилевському інший адепт цього вчення К.Л. Леонтьєв. ªвропа не тільки конає, ªвропа не тільки старіша від Росії і ворожа їй. Головне те, що ªвропа є неістинний, схизматичний світ на відміну від істинного, правдивого православного світу Росії. Майбутнє належить Росії зовсім не за хронологічними чинниками, а за конечністю урочистої істини і правди. Ця думка є лейтмотивом не тільки творів Данилевського чи Леонтьєва, а й навіть Л.Гумільова (10, 199). Взагалі, слов'янофільську культурно-історичну концепцію треба розглядати не тільки як моноцентричну теоретичну схему історії, навіть не як сакральну догму російської душі, а й як керівництво практичної політичної діяльності.

Парадоксально, але ж факт, що політика імперської Росії, Росії радянської й пострадянської інваріантне збігається з імперативами слов'янофільського розуміння історії. Слухаючи інвективи деяких урядовців, чи пассажі народних депутатів виникає відчуття ніби вони постійно цитують Данилевського. Хиба що з власним оранжуванням.

Відомо, що витоки російської ідеї як філософеми слов'янофілів лежать в XVI сторіччі. Саме звідти походить сакральна, незалежно від того оригінальна чи запозичена, ідея "третього Риму" — великої московської імперії, котра мусить постати замість двох попередніх і — на відміну від римської та візантійської — залишиться навіки непорушною.

Але вражає зовсім не спорідненість думок старомосковського кліру, слов'янофілів, євразійців і сучасних російських "патріотів". Вражає інше. Якщо стати на точку зору Л.Гумільова (10, 682), згідно з якою російський етнос постає в середині XV сторіччя, то маємо, без будь-яких сумнівів, унікальний випадок в історії, коли національна ідея постає практично одночасно з її носієм — народом. Понад те месіанська ідея витворює народ - Месію.

Другим вражаючим моментом є то, що російська національна ідея є інваріантною в історії. Від виникнення до сучасності вона анітрохи не змінилася. Ортодоксальні догми, виголошені псковським монахом Філофеєм, філософські парадигми Н.Данилевського, К. Леонтьєва, Г.Вернадського, Л.Гумильова, геополітичні доктрини російських правлячих кіл є лише різними вербально-дієвими формами російської ідеї, котра з самого початку існує тільки в просторі, але поза часом. Таким чином, російська ідея постає як певний чіткий менталітет, як русоцентрична візія історії, як месіанська політична практика.

Дві найважливіші складові російської ідеї — етатизм і релігійно-ідеологічна вийнятковість. Обидві вони, майже без застережень, посідають в грунті російської народної ментальності, духовних пошуків інтелігенції, громадянських засад російського суспільства. Троїста єдність церкви, держави, суспільства — Свята Трійця земної російської екзистенції. Так, можна скільки завгодно посилатись на те, що багато діячів російської культури активно заперечували такі настанови (11; 12), але це принципово нічого не змінює. Від перших московських царів до сучасної російської дійсності можемо спостерігати ментальну константу, що інваріантно зберігає себе в свідомості всіх прошарків — безумовний прімат державного інтересу не тільки над вартостями особистості, але й над засадами морального плану. Російська ідея вимагає дивитись на залучення інших народів до російської держави як на процес звільнення їх від поневолення, від знищення, вимирання, експлуатації, хибних цінностей та орієнтацій тощо. Проте вона ніколи не дозволяє власному народові кинути погляд на його історію і державу очима приєднаних, підкорених, або замирених народів, бо з єства російської ідеї й так відомо, що ці народи обов'язково повинні відчувати безперервну і глибоку вдячність до Росії за її жертовність.

З другого боку, російська ідея є ідея релігійна. Вона, перш за все, протиставлена Окциденту як ідея східного, православного християнства. Навіть марксизм, який взагалі має християнську архітектоніку, йому притаманні, як і християнству взагалі, свої святині (пролетаріат), своє вчення про гріхопадіння (з'явлення приватної власності), культ жертовності (в ім'я щастя майбутніх поколінь), есхатологічне завершення історії становленням "земного раю" — в російських умовах набуває орієнтального забарвлення (Див., 13). Врешті-решт, негативне ставлення до ідеології західного світу властиве як ідеологам так і сучасним прагматикам, як російським "патріотам", так і московському кліру (Див., 14).

Ленінська теза про те, що центр світового революційного руху перемістився у Росію, є нічим іншим як мутантною версифікацією ідеї третього Риму.

Таким чином, національна російська ідея — це ідея держави, що грунтується на певних єдиних ідеологічних засадах — православ'ї, або його російсько-марксистській версії — ленінізмі. Для франко-англійського типу національної ідеї найвищими вартостями є свобода, приватна власність, недоторканість особи, для російського — вірність єдиній ідеї.

Таким чином очевидно, що російська ідея є ідеєю російської нації, а лише ідеєю російського етносу. Формула графа Уварова — "Православ'я, самодержавство, народність" — адекватно відображувала стан розвитку російського суспільства ХІХ сторіччя, як і формула "Батьківщина, партія, комунізм" — стан розвитку суспільства доби розвиненого соціалізму. На всіх етапах існування російського суспільства російська ідея інваріантно висловлювала східно-середньовічні імперативи цезаренапістскої ідеократії і ніколи не була сумісна з громадянським суспільством.

Якщо російське суспільство не спроможеться на подолання ідеократичного націоналізму та становленні ідеї громадянської нації, то майбутнє Росії буде визначатися її минулим. Як пише російський дослідник; "етнічний націоналізм неминуче породжує шовінизм і ксепофобію, веде до влади етнократію і перекреслює перспективи утворення в Росії громадянського суспільства" (22, 228).

Сучасна антинонія національних ідеологем Заходу і Росії мас давню історичну традиціїо, під´рунтям якої е непримиренне культурно-релігійне протистояння католицького Окцидснту і ортодоксального (православного) Орієнту. Але не варто перебільшувати ментальну єдність і монолітність Заходу. Саме франко-англійська формула національної ідеї, як формула суто етатично-політична, виявилася недостатньо універсальною, а відтак і неспроможною репрезентувати загально-європейську візію національного.



Германський варіант національної ідеї

Вже на зламі ХУІІІ-ХІХ сторіч в суспільній свідомості певної частини Європи починає спостерігатися інверсія національного і політичного. У повсякденному світовідчутті народів, котрі ще не отримали політичної суверенності, національне не тільки відокремилося від статичного, але й стало передувати йому, отримавши самодостатню вартість. Помри франко-англійській парадигмі, де національне є тільки епіфеноменом (другорядним явищем прим. ред.), що мов фата-моргана супроводжує процеси державотворення, постає впевненість не тільки в реальності, але й вище - вартості національного в суспільній ієрархії. Нація починає відчуватись не як держава, а як дещо інше, як саме та спільнота, в рамках якої і завдяки котрій, окрема людина отримує можливість зреалізовувати себе у властивий їй спосіб життя. Вона є ареал певної єдності світоглядних стереотипів і стандартів поведінки, цінностно-знакоіїих орієнтацій і обріїв повсякденної духовності, індивідуального побуту і громадського буття. Межі цього ареалу можуть зовсім не збігатися з державними кордонами і, на відміну від останніх, є значно тривкішими в часі.

Таке трактування нації аж ніяк не вкладається у франко-британську філософему. І заперечив останню на практиці германський народ, котрий став такою спільнотою, яка першою в ªвропі усвідомила себе як цілісність, що існує і мусить існувати незалежно від того як в історії прокладаються стежки державних кордонів. Він складався як нація з безлічі германських етносів на терені безлічі державних і напівдержавних утворень. Мабуть, перебільшенням буде ствердження, що історія була надто прихильна до німців. В політиці вона радше їх роз'єднувала, ніж об'єднувала, а в тих випадках, коли політика переходила в своє "продовження іншими засобами", тобто у війну, наслідки для німецького народу іноді ставали катастрофічними. Але всупереч власним монархам і політичним лідерам, на противагу франко-англійській національній доктрині німецька нація не тільки постала, але й знайшла вагомі аргументи щоб довести європейському суспільному довкіллю необхідність, доцільність і неминучість власного існування. Перерізом цих доказів стала площина культури.

Першим аргументом слід вважати сферу матеріальної культури, точніше, сферу цивілізації, де було відтворено специфічно германський спосіб життя, германський громадський побут, або германську ментальну структуру повсякденності. Інші яскраві докази пролягли у сфері духовної культури. Йдеться про те, що трансдержавна нація мусила не тільки створити національну культуру, вона мусила віднайти перш за все, принципово нову концепцію культури, чи філософію культури. Так виникає необхідність раціоналістичного осягнення феномену національного і його місця в історичному процесі. Тому на тлі традиційних європейських інтелектуальних процесів у германському світі доконечно з'являється неофітня філософія історії і культури, в котрій нація знаходить належне місце. Фундатором такої візії історії став Й.Г Гердер (15). Його культурологічна концепція не тільки знайшла свою безпосередню підтримку продовження у творчості німецьких романтиків, а й стада наріжною в розвитку подальшої німецької філософії культури. Замість панівної в той час у ªвропі концепції моноцентричної політичної історії. Гердером було запропоновано розглядати історію як поліваріантний, поліцентричний процес, в якому суб'єктивність, чи історичність народу пов'язувалася не з його державністю, або не тільки з державністю, а перш за все, з оригінальністю і неповторністю культури. В такому разі політична емансипація отримує сенс не як самодостатня мета. а лише як засіб усунення зовнішніх обмежень і руйнівних втручань саморозвою народу, його свободи і духовних аспірацій.

З такої концепції філософії культури органічно постає її рефлекторна іпостась — національна ідея. В германському варіанті, національна ідея — цс не безбарвна брито-фрагцузька ідея демократичної державності, а колоритна ідея неповторною народного духу і унікальної культури. Кожен народ має неповторний дух і неповторну вдачу, існує серед інших народів, в певному географічному просторі та історичному часі. Вирішення проблем, що постійно постають у цьому колі — то реальна історія народу і його призначення. Усвідомлення цих проблем і способів їх вирішення всіма наявними формами духовного екзистенціювання (внутрішнього буття — прим. ред.) народу: моралі, звичаєвості, права, політики, мистецтва, релігії, філософії - то є національна ідея. Саме вона, в такому тлумаченні, стає силою, що не тільки спонукає людину до активної діяльності на користь народові, але й безпосередньо здіймає її у власній самосвідомості до рівня суб'єкта історії і культури, до рівня свободи. Щоб сприйняти цю версію національної ідеї мусимо не тільки визнати що не держава витворює націю, а нація державу, але й те, що перше і останнє слово туї належить не політичним дефініціям національного, а філософсько-культурним візіям національного в історії.

Доба німецького романтизму була не тільки часом становлення германської національної ідеї, а й хвилею пошуків першоджерел національної культури і народного духу. Загальноєвропейська класична культура витоками своїми мала античну міфологію та історію, історію християнства та античне мистецтво. Культура німецького романтизму рішуче переорієнтовується до етнічної, германської міфології та германо-скандинавського героїчного епосу. Наслідки, як кажуть, не забарилися. Германська гуманітарна культура затверджувала свій національний статус, спираючись на вартості зовсім не властиві новочасній класичній культурній творчості: ірраціоналізм, волюнтаризм, містику.

Саме XIX століття народжує найбільших геніїв німецької нації. З захопленим жахом і жахом захоплення сприймає Європа Шопенгауера і Ніцше, Вагера і Шпенглера. Навіть сама німецька історія стає об'єктом взірцевості для одних, остраху і презирства для інших. Так само германська національна ідея виступає еталоном для побудови національних програм майже всіх політично необлаштованих в історії народів і різкого заперечення народів, чия доля була вирішена за фрапко-англінськнм політично-національним сценарієм.

Германська ідея постала як відвертий виклик ренесансово-просвітницькій концепції культури. Вона піддала руйнівному сумніву панєвропейську віру у всеперемагаючу силу людського розуму в суспільних процесах. Вона вивела на якісно новий рівень поняття народу, вважаючи саме народи суб'єктами історії, стверджуючи, що нація цс зовсім не сукупність політично інтегрованих індивідів, а власне спосіб буття їх культури та історичної долі. Вона урочисто виголосила націю тією найважливішою соціальною реальністю, котра, врешті-решт, детермінує полі тічні, економічні та духовні феномени.

Класична Європа була розгублена. Германська ідея аж ніяк цс вкладалася ані в систему суспільних понять і методологію мислення, ані в ансамбль європейських вартостей тієї доби. Понад те. вона виявилася настільки вибухонебезпечною, європейське співтовариство мало з нею неабиякі клопоти і головний біль на протязі півтораста років. Німецьку формулу було важко збагнути, неможливо сприйняти, складно заперечити. Це був той виклик історії, на який франко-англійськнй світ вчасно не спромігся віднайти адекватну відповідь. Хоча шанси на порозуміння були...

Німецька філософія культури в більшості формулювала проблеми, що вже постали на часі і тому перебували у сфері уваги європейського духовного життя. Підставовою з них була проблема визначення межі можливості побудови суспільства згідно з ідеалами розуму і справедливості. Іншими словами, чи можна розглядати історичний процес як втілення наших чеснот та висвітлених високим розумом намірів? Шляхетні ілюзії щодо можливості позитивної відповіді на це питання були властиві Європі ХУІІ-ХУІІІ сторіч і відомі під назвою Просвітництва. Але полум'я, що займалося від тих чудових ідей, залишало іноді інфернальні згарища. Усвідомлюючи цей парадокс, на підставі аналізу подій Великої французької революції, її співвітчизник А. Токвіль, вже в першій половині XIX сторіччя, підкреслює велику небезпеку переоцінки позитивної ролі інтелектуальних рецептів поліпшення історії. Руйнівна сила ідей французьких просвітників, на його думку, полягала, у тому, що вони дотримувалися хибної засади "ніби замість складних і традиційних звичаїв, які врядують сучасним суспільством, слід поставити прості і елементарні правила запозичені у розумі і натуральному праві" (16, 153).

Досвід трьох останніх, найбільш динамічних, століть європейської історії переконливо доводить, що суспільство с надто складним організмом і радикальне втручання у його функціонування, навіть з самими благими намірами, найчастіше приводить до наслідків. протилежних очікуваним. Ця максима стає здобутком французької, англійської, німецької історіософії ще в минулому сторіччі, затверджуючи себе в якості підстави консервативного світогляду. Саме консервативне світобачення дозволяє висвітити нові ракурси проблеми співвідношення свідомої діяльності людей з ходою історії. Безумовно, що історичний процес в певному сенсі є продуктом діяльності людей, але в жодному разі його не можна визнати продуктом реалізації їх свідомих проектів і програм. Історія розумніша за нас. Вона постійно потерпає від нашої сваволі, але ніколи не підкоряється нам. Якщо люди, охоплені пихою, ´валтують згідно з своїми примарними ідеями, на них чекає помста, іноді жорстока і кривава. Замість декларованого Ельдорадо постає Руїна. Як то не прикро, але авторами трагедій народів бувають завжди лише люди, натомість тріумфи -— то справа самої історії.

В зв'язку з цим очевидно, що ідея лише годі мас право на практичне застосування, коли вона не нав'язується дійсності, а виводиться з неї, коли вона не претендує на докорінний злам і переконструювання суспільних структур, а може бути використана в якості засобу створення умов для адаптації людей до цих структур з мстою ефективного задоволення потреб.

Від цього моменту починається принципове розмежування французько-англійської і германської філософем. Кожна із них грунтується на власному історичному досвіді. Перша виходить з засад, що єдиним справжнім суспільством на його найвищому щаблі розвитку є правова держава з ринковою економікою. Регіону світу, яка не задовольняє цим критеріям, становлять недорозвинені та деформовані суспільства. Розвиток цих суспільств мусить бути скерований тільки в єдиному напрямку до єдиної мети, еволюційно, повільно, власними силами і за власним бажанням, керуючись прагматичне вивіреним, емпірично обгрунтованими економічними і правничими рекомендаціями. Всі країни і всі народи дійдуть до ринку і демократії. Це є мета і кінець історії.

У протилежність попередній моделі, германська філософема відмовляється від свромоноцснтричної концепції історичною процесу, визнаючи наявність у світі множинності культурно-цивілізацінних регіонів і субрегіонів з своїми власними системами ієрархій вартостей і цілями буття. Германський світ є, безумовно, субкультурою європейської цивілізації. Тому він, як і Західна Європа апріорно визнає базові вартості цієї цивілізації — демократію і ринок, але визнає не безпосередньо як самоціль, а лише опосередковано, через національну культуру, не як державну демократію, чи державний ринок, а як германокультурну демократію, ринок, спосіб життя, де національна духовна культура виступає не додатком чи надбудовою до ринку і демократії, а саме підвалинами і детермінантою останніх.

Германським соціальним світоглядом є не елементарна апріорема вищевартості демократії та ринку, а складна позаемпірична, метафізична конструкція філософії історії. Вона розглядається не як наукова концепція, а скоріше як модель інтерпретації соціальної дійсності засобами культури, тобто як філософія культури. То є система тлумачення соціокультурної дійсності, що визнається на віру і є, в певному аспекті, вірою. Саме з цього боку вона піддається найгострішій критиці представниками англо-французького способу мислення, за своєю специфікою переважно емпірично-позитивістського.

З позиції англійської ментальності і істської методології німецька формула національної ідеї є не що інше як соціальна міфологія. реакційна за сутністю і антинаукова за змістом, що в політичній сфері постійно балансує на межі злочинного. Критика німецької ідеї, як правило, починається з визнання позірності самого поняття нації в германській трактації. "Націоналізм, — твердить англійський політолог Е. Гобсбаум, —вимагає надто багато вірі те, чого насправді не існує... бо нація це тільки уявна спільнота, артефакт" (17, 12). Взагалі, нація національне питання, право націй на самовизначення — все це фантоми вигадані романтичною філософією і літературою XIX сторіччя, вигадки, що е найбільш небезпечними з усіх соціальних абстракцій. Саме вони породжують міжнаціональні конфлікти, війни, кровопролиття, терор. Висновок один — в усьому винні німецькі романтики (18, 222-223). Невже так просто?

"Гітлер був найбільш спотвореним відображенням німецького романтизму XIX сторіччю якому зконцентрувалося і вийшло назовні все зло так званої "історичної науки" — ні підсумовує і ставить останню крапку англійський історик, автор дослідження "Наполеон і Гітлер", Десмонд Сьюард (19, 178). Але всім їм дає фору британський філософ Карл Поппер у своєму всесвітньо відомому двотомовому опусі "Відкрите суспільство і його вороги". До ворогів прогресивного людства він безобмежено зараховує мало не половину найвидатніших. європейських мислителів, і вже суцільно всіх представників німецької філософської думки від кінця XVIII сторіччя аж до сучасності, як ідейних фундаторів тоталітаризму і націоналізму. Єврейські гетто і концтабори, націонал-соціалістичний рейх і диктатура пролетаріату, логікою Поппера, були спричинені філософськими ідеями Платона і Аристотеля, Гердера, Гегеля, Фіхте та інших "оракулів". Книжка Поппера на диво нагадує твори наших аналітиків-ленінців вже далеких сталінських часів, коли уся світова філософія без вагань і напівтонів поділялася на прогресивну і реакційну, філософію трудящих і філософію експлуататорів. Обов'язково - дві лінії, дві партії, два світи. Крім того, панувало переконання, що той "другий" світ постав і існує тільки завдяки антинауковим, хибним ідеям. Тому головна проблема полягає в спростуванні реакційних ідей. Але радянські політики не мали ілюзій, що це проста справа, більш ефективним вважаючи заборону думок, книжок, ідей. То невже Карл Поппер гадає, що його поодиноке дослідження може бути дійсним теоретичним спростуванням і запереченням понад двохтисячолітнього шляху розвитку світової філософії? Чи може він теж сподівається на заборону ідей "ворогів відкритого суспільства"?

Найбільше вражає те, що в цій книжці, мало не вперше, не політичні доктрини аналізуються філософськими засобами, а навпаки, філософські принципи піддаються політичній оцінці. Насправді, за цим політично-філософським диспутом приховується конфлікт і непорозуміння двох європейських субкультур. Позитивістська метода мислення К. Поппера що є органічною рисою франко-англійського світу, не дає можливості адекватно сприймати ментальну структуру германської культури. Непорозуміння починається саме із з'ясування вихідного питання. Що є нація? Позитивістський розум вважає реальним тільки те що існує як емпіричний факт. Тому визначення нації як населення держави для нього зрозуміле і прийнятне, натомість окреслення її як культури, як способу духовної екзистенції — і не зрозуміле, і не прийнятне. Відтак виникають твердження, що нація, то лише "уявна спільнота" або ще гірше —просто грунт, кров, раса.

Безумовно, що зовсім не німецькі філософи вигадали германську націю і надихнули її ідеєю націоналізму. Германська нація об'єктивно постала як форма розвитку історії в Середній ªвропі ХУІІІ-ХІХ сторіч. Постала як цілісна культура, як система способу матеріальної духовного життя певної сукупності людей. Саме поняття нації стало символом єдності духу, долі, культури. Реальне існування такої нації відкривається для людини через віру. Тому існує нація як чуттєва-понадчуттєва реальність лише для того, хто до неї належить. Німецька філософія лише сформулювала національну ідею як філософію національної культури. І неї жодних підстав трактувати її як ідеологічну основу реакційного націоналізму.

Становлення германської нації є складним і оригінальним процесом, який не мав аналогів в історії. Воно супроводжується явищами, котрі дійсно викликали настороженість і осторогу решти європейської спільноти. Нації, що виникають із споріднених етносів, докорінно відрізняються від націй, що утворюються державою. В державній нації особистість відносно відокремлена від нації, індивідуальне і національне тут ніколи повністю не збігаються національне мас свідомий, раціонально упорядкований, політично скерований і виважений характер. Нація-етнос намагається повністю розчинити особистість у своїй неформальний позачуттевій, але тотальній структурі. Тут все сплітається воєдино: свідоме та підсвідоме, раціональне та ірраціональне, афективне та контрольоване, логічне та інтуїтивне. Нація-етнос сама нагадує особистість, тільки особистість колективу, надіндивідуальну. "Душа народу, — помічає швейцарський психолог Карл Юнг, — є лише дещо складніша структура, ніж душа індивіду" (20, 85).

Подібно тому, як в глибинах духовного життя індивідів лежить шар підсвідомого, так в нетрях такої нації знаходимо могутній пласт "колективного підсвідомого". В нормальному стані культура народу являє собою збалансовану, саморегулюючу цілісність свідомого і підсвідомого, де свідомість контролює і цензурує підсвідоме. Але якщо ця цілісність порушується, заблоковані архетипи колективного підсвідомого виявляють себе в самих примітивних формах. "Агресія" колективного несвідомого може приводити до колективних психозів, ірраціональних масових рухів, виникнення абсурдних політичних і соціальних доктрин.

Суспільно-політична криза 20-30 років в Німеччині, на думку К. Юнга. пояснюється інвазією архетипів. Масовий екстаз, маячні промови різного роду фюрерів, засилля расистської, націонал-соціалістичної міфології переконливо свідчили про вакханалію колективного підсвідомого в покоях германської культури. Саме в цей час германська ідея набуває лиховісного вигляду ідеології расової і національної винятковості, ідеології агресії і брутальної сили. Німецька трагедія Вальпургієвої ночі набула катастрофічної форми ще й завдяки велетенським розмірам германського суперетносу. Шабаш відьом на підмурках колективного несвідомого явище досить регулярне в європейській історії, але ніколи воно не набувало таких масштабів.

Зробимо висновки і узагальнення. По-перше. Германська нація об'єктивно постала в історичному процесі як одна з форм буття цього процесу. Вона не гірша і не ліпша ніж північноамериканська, чи російська нації. Вона принципово інша, як особливий культурний тип. По-друге, Німецька філософія і культурологія ані вигадали германську націю, ані створили її. Вони лише відобразили її світобачення, специфіку буття та мету в формі германської ідеї. Сама ця ідея суттєво відрізняється від західноєвропейської, чи російської ідеї, аде за своєю сутністю вона не є антигуманною, антидемократичною, чи агресивно-експансивною. В той же час, їй притаманні деякі риси месіанізму і зарозумілості, винятковості. По-третє. Нація германсткого типу виявилася дуже вразливою на кризові ситуації загальносоціального характеру. В ці моменти тут завжди є небезпека втрати раціонального контролю суспільною свідомістю, вибуху підсвідомих аспектів, соціальної паранойї і затьмарення розуму міфами абсурду. Це не тільки власна біда, але й особиста вина нації перед світовим співтовариством. Загальні принципи запобігання цій хворобі відомі. Ось що гадає з цього приводу К. Юнг: "Під час колективних виявів архетипу завжди існує велика небезпека масових рухів, і катастрофи можна уникнути тільки в тому випадку, якщо вплив архетипу "перехоплюється" і асимілюється достатньо вагомою більшістю окремих особистостей" (20, 161). Тобто, соціокультурне здоров'я нації безпосереднім чином забезпечується і гарантується високим рівнем розвитку окремих особистостей, що репрезентують цю націю. Нація-натовп — то гримуча суміш, натомість нація, де кожний індивід підіймається до рівня її культури, є суспільством розуму і моралі.



Західнослов'янський тип національної ідеї

Вирішення цієї проблеми можливе лише і умовах громадянського суспільства, розвиток якого в цих умовах був історично загальмований.

Західнослов'янський тип національної ідеї постає під впливом філософії історії німецького романтизму та німецької культурної практики . Германська ідея була взірцем національних прагнень для діячів слов'янського національного руху. Разом з тим, слов'янський тип ідеї складався в інших умовах, за іншою партитурою. Слов'янська модель це шлях до рісорджіменто малих, переважно селянських, з неповною соціальною структурою народів, їх місце, здавалося б, на задвірках історії, в глухих кутках великих імперій. За французькою формулою, вони мусили стати часткою сировини для формування нових політичних націй. Але не стали, бо в імперіях такі нації не виникали. Згідно з німецькою формулою, а також за думкою одного з фундаторів марксизму, вони повинні були розчинитися і асимілюватися в історичних народах. Але чомусь так не сталося.

Аналізуючи процес формування націй на етнічній основі, чеський політолог Мирослав Грох виділяє три етапи його розвитку: академічний, культурний, політичний (20, 23). Слід зауважити, що це зовсім не універсальна формула, але в західнослов'янському варіанті спрацьовує саме вона. На академічному етапі певна етнічна група виокремлюється з решти спільнот. Потім об'єктом дослідження стає мова, фольклор, етнографія, світогляд цієї групи. Все це здійснює купка інтелектуалів натхненних ідеєю національного відродження власного народу, але мовою іншого, більш розвиненого народу, в рамках його культури і систем мислення.

Другий етап — найважливіший. Народна мова підіймається до рівня літературної, мови політики, економіки, права, науки тощо. Створюється література, мистецтво, філософія, соціально-економічна культура, система освіти і засоби масової комунікації. Паралельно вирішуються дві проблеми: створення механізму повноцінного функціонування національної культури, і створення шедеврів літератури та мистецтва світового рівня. Саме ці шедеври будуть головними аргументами підтвердження світовому співтовариству народження нації. Третій — політичний етап може бути досить тривалим в часі. Наявність високого рівня національної культури в умовах політичної стабільності — аргумент для національної автономії і не більше. Етатичні аспірації такого народу можуть бути задоволені тільки в пі розпаду імперій. Так по першій світовій війні на руїнах європейських імперій держав отримали саме ті народи, котрі довели співтовариству свій належний культурний і громадянський рівень, довели, що національна ідея. як писав лідер чеського відродження Томаш Г. Масарік "зробилася загальним культурним принципом". Мабуть, тому по-різному складалися чеського і українського народів. Маємо той випадок, коли вирішальну роль в становлені нації, так і національної ідеї відіграла духовна еліта народу. Західнослов'янська ідея втілила переважно через площину культури, не залишаючи кривавого сліду, і певно тому цей досвід був "санкціонований" світом як легітимний.

Жоден з чотирьох проаналізованих нами типів національної ідеї не може бути визн; українським шляхом до національного відродження. Але в кожному з них є щось суголосне українській долі. Українська ідея — це окрема розмова.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...