пошук:  

>> Пасько Ігор, Пасько Ярослав: Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси / 08.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

Нарис сьомий:
УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ ДО ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

§1. Передумови громадянських процесів в Україні

Становлення першої верстви українського суспільства, що отримала громадянські права і політичні свободи, пов’язане з становленням інституту приватної власності на землю на наших теренах.

Витоки цього процесу слід шукати ще у домонгольських, княжих часах і за своєю сутністю вони певним чином нагадують антично-грецьку модель громадянства. В Україні, як і в стародавній Елладі, земельна власність була спочатку єдиною підставою для отримання громадянських вольностей. Звичаєве право з найдавніших часів закріплювало за цією верствою найвищі права.

В період литовсько-польської доби в Україні з’явиться ще одна привілейована верства - військо-службова, або шляхта. Це вже типово європейсько-континентальне явище. Формування шляхти йшло в зворотньому порядку. За державну службу вона отримувала від великого князя земельні маєтності на правах посідання, але не приватної власності. Цей феномен фіксувався звичаєвими нормами і ментальними традиціями. Так приблизно до середини XVI сторіччя в Україні слово “пан” вживалося в обмежених - конкретних випадках. Воно ще не застосувалося, як пізніше, в ознаку простої ввічливості і навіть у зверненнях до заможних людей. Звернення “пан” було ознакою найвищої громадської і політичної свободи, що грунтувалася на економічній незалежності. Панові могло належати відносно небагато землі, але вона була його приватною власністю, на відміну від земельних володінь шляхтичів.

У XV-XVI сторіччях лише чверть боярсько-шляхетських і рицарських родів становили верству “панів”. З панів складалася Рада Великого Князівства - своєрідний передпарламент, а згодом і сейм держави. Особливі громадянські права цієї верстви були закріплені спеціальними документами “привілеями” 1492 і 1506 років. В них пани отримували імунітет від суду провінційної адміністрації; скарги на панів дозволялося подавати лише самому Великому князеві або Панам-Раді; на суд до Великого Князя панів було можна викликати лише за чотири тижні до терміну суду; пани мали виступати на війну під власною корогвою.

Середнім класом українського суспільства у литовсько-польській державі стала військово-службова верства, що отримала назву шляхти. За військову службу вона отримувала від Великого князя земельні маєтності і прагнула привілеїв. Свідома боротьба рицарської шляхти за свої громадські права, тобто за “привілеї” врешті-решт привела до оформлення правових підстав держави у документах, що отримали назву Литовських статутів. Перший з них було прийнято у 1529 році, другий - у 1566. В них докладно визначалося місце кожної людини, точніше кожної верстви, у суспільстві. Нечітке звичаєве право поступилося канонам цивільного “писаного” права.

Литовські статути надавали право “рицарської честі” кожному шляхтичеві. Кожний осілий шляхтич отримував рівне і пряме право голосу у виборах органів самоврядування, судів та послів у сейми. Статути стали надійно гарантувати майнові права шляхтичів стосовно успадкування і розпорядження власною землею. Так поставала у литовську добу система приватної власності на землю. Від тих пір “панами” стали іменувати всіх шляхтичів, а згодом і всіх власників: козаків, міщан, урядовців-чиновників.

Нарешті, у 1447 році було проголошено Акт про недоторканість особи від арешту, ув’язнення та позбавлення майна без вироку суду. Нагадаймо, що ця підставова максима прав людини Habeas Corpus Act, була вперше сформульована у Magna Charta англійським парламентом у 1215 році і досить скоро доточувала до наших земель. Наступного запровадження цього принципу підросійська Україна чекала аж до Маніфесту 1905 року.

Громадянсько-правова свідомість, політичний та соціальний світогляд україно-білорусо-литовського суспільства сконцентровані в “Литовських статутах”. Цей документ на декілька століть пережив державу, у якій був укладений. Ще в 1819 році він друкувався як збірка діючих законів. Він став національним правом Лівобережної України і використовувався на значній частині української землі мало не до середини XIX сторіччя.

Одночасно з урегулюванням земельно-адміністративних відносин здійснювалося становлення нової урбаністичної парадигми. Занепад старих феодальних міст був рішуче призупинений актами надання містам так званого магдебурзького права. Сутнюсть цього права полягала у звільненні міського населення з-під юрисдикції центральної державної влади та адміністрації і наданні повноважень самоврядування на корпоративно-цеховій основі. Місто становило громаду з власним судом, міським головою і міською управою. Магдебурзьке право утверджувало пріоритет права і вибороної спадкоємності посад. Першим українським містом, що отримало Магдебурзьке право у 1339 році був Сянок. У 1374 р. таке право здобув Кам’янець-Подільський і цілий ряд інших міст. В кінці XV сторіччя Магдебурзьске право дісталося Києва. Норми і принципи міського самоврядування настільки міцно вкоренилися в політичний і громадський побут українства, що навіть російська самодержавна машина була неспроможна одразу зруйнувати цього інституту, невластивого і антагоністичного імперсько-адміністративній системі.

Як продовження континентально-демократичної політичної культури слід згадати договірні форми станових відносин, реалізованих в Конституції Пилипа Орлика. Отже як бачимо, вплив європейської традиції на цьому етапі, політична ситуація в Україні сприяли тому, що вона майже до XIX сторіччя торувала шляхом побудови власного громадянсько-правового ладу з національно-традиційною звичаєвою специфікою: вічовим демократизмом, і навіть розподілом влади.

Не дивно, що за умов сприятливої політичної культури створюються автономні суспільні утворення. Ще в XV ст. з’являється верства, яка згодом починає уособлювати собою незалежне українське суспільство-козацтво. Устрій козаччини мав риси самоврядування і втілював ідею рівності перед законом, що уособлювалась в канонах, висловлених вільним народом: “де два козаки, там вони третього судять”.

Козацтво, як певне автономне суспільне угруповання, маніфестувало себе як відкритий орден і включало представників всіх шарів держави: шляхту, релігійних лицарів, міщан, простих селян. Ідея замкненості, тоталітарності довгий час була супротивною українському суспільству, як така, що суперечила українському менталітетові та українській політичній культурі того часу. Козацтво на протязі XVI-IXIII сторіч, поступово стає “пасіонарною” політичною верствою, яка, з одного боку, виконувала функції ядра позадержавних суспільних відносин, а з іншого, поєднувала приватні та державні інтереси, взявши на себе місію посередника між особою та державою. Козацтво, в згадану історичну добу, було політичною нацією в Україні. У відповідності до цього, воно до певної міри, прибирає на себе роль елітарного ордена, дії якого впливали на демократизацію політичної культури української громади, створювали підґрунтя громадянського суспільства.

Козацька революція XVII сторіччя не створила досконалої демократичної суспільної системи, яка б забезпечила повноцінне функціонування громадянського суспільства. У тогочасній Європі принципу рівності всіх громадян перед законом у реальному суспільному житті в XVII сторіччі, ще не існувало. Але незважаючи на певні соціальні напруження та протиріччя між суспільними стратами, становище всіх громадян, як простого народу, так і верхівки у козацькій Україні було кращим, ніж скажімо, у сусідніх країнах - Польщі та Росії. Рядове козацтво, яке було класом вільних лицарів-селян, становило велику частку сільського населення.

Міста, як вже нами згадувалося, користувались муніципальним самоврядуванням, згідно Магдебурзького права.

В той же час, особливість і складність духовної і політичної еволюції українського суспільства засвідчує той факт, що від сумнозвісного Андрусівського акту 1657 року Україна не становила єдиного соціально-політичного та територіального цілого. Поділ країни на Лівобережну та Правобережну, відповідно російську та польську сфери впливу, хоч й не згасив прагнення українського суспільства жити в єдиній державі та мати демократичні політичні установи, все ж не пройшов безслідно. У зв’язку з цим, необхідно згадати про політичну культуру країн, що істотно впливали на українське суспільство протягом вагомого історичного часу, тобто Польшу та Росію.

Річ Посполита завжди була форпостом католицької ªвропи. Саме католицизм організував анархічний народ і допоміг йому витримати асиміляційний вплив німців та росіян. Якщо в багатьох європейських країнах культ держави замінив у новий час обожнювання церковних догматів, то в Польщі роль консолідуючого суспільного чинника зіграло католицьке віросповідання. На основі глибокої віри відтворювала політичну історію шляхетська верства. В польській історії шляхта зіграла подвійну роль. З одного боку, їй закидають процвітання в добу середньовіччя сеймів та сейміків, де шляхта використувала право на “liberum veto”, що дезорганізовувало державу та суспільство і робило їх нездатними до компромісу. Це так, але з іншого боку, велика її роль в боротьбі за незалежність країни, в становленні людини автономної від церкви та кліру та створенні законодавчих основ для цивілізованого розподілу влади. Саме в Польщі українська суспільно-територіальна думка успадкувала європейську громадянсько-правову традицію.

Російська політична культура та ментальність теж вплинули на українців. Політична культура Росії формувалася під впливом кількох ідей - “Істинно православного” царства третього Риму, ідеї країни-збирача всіх слов’янських земель, та ідеї загальної унікальності. Росії, яка, на думку переважної більшості своїх громадян, покликана завершити собою всесвітню історію, та встановити Царство Боже на землі, у вигляді цілком реального та непохитного земного царства - позачасової теократичної держави. Можна стверджувати, що в умовах Російської Імперії українська звичаєва культура та ментальність підпали під могутній вплив офіційної самодержавно-бюрократичної культури, яка, скасувавши поступово всі демократичні українські інституції на підвладній їх території, зробила з українського суспільства аморфну масу, а з громадян-холопів, здатних тільки слугувати своєму патронові.

Безперечно, що цей неорганічний процес масової інтеріоризації невластивих українцям уявлень і принципів авторитарно-адміністративного централізму, мав негативні наслідки. Відомі українські історики слушно зауважують, що з запровадженням Малоросійської колегії і наступних органів державного управління Імперії, в Східній Україні з’явилися непритаманні до того риси української суспільної психології: кар’єризм, підлабузництво, доноси тощо. Її риси формували певний домінуючий тип особистості-конформіста, виконавця чужої волі, позбавленого творчого мислення та здатності формувати автономні суспільні зв’язки. Російська орієнтальна політична культура, яка була штучно перенесена в українські умови, викликала дійсно фатальні наслідки. По-перше, скасуванням традиційного українського права. Магдебурзького права в містах та решти демократичних інституцій, підросійська Україна була надалі позбавлена власної політичної історії і власної політичної культури. По-друге, залучаючи до адміністративної і політичної влади українську еліту, імперська система постійно унеможливлювала будь яке відродження політичної культури, традицій, звичаїв народу в Східній Україні, а це, в свою чергу приводило українське суспільство до втрати можливості стати “суспільством для себе”.

Росіяни і поляки - діти двох різних світів. Росія - опонент католицької і протестантської буржуазної ªвропи. Зовсім інша Польша. Такою ж європейською країною, з континентальною політичною культурою була Встрійська Імперія. За час існування в межах цієї держави в Галичині виникли паростки громадянського суспільства. В Автрійській Імперії в XVIII-XIX сторіччі пройшли демократичні реформи. Звичайно, австрійська держава не ставила за мету створювати умови громадянської рівності. Імперія залишалась “становим суспільством”, де права різних соціальних груп та національних спільнот забезпечувались по-різному. Однако українське суспільство стало в цій державі суб’єктом права. Австрійський уряд надав греко-католицькій церкві і духовенству рівний статус з римо-католицьким. Принцип рівності, який постійно підкреслювався коронованими особами Імперії, проводився через покращення правового та економічного становища греко-католицького духовенства, створення семінарій та капітул при кафедрах у Львові та Перемишлі. Реформи, які були проведені австрійським урядом, піднесли освітній і громадський рівень українського духовенства, що зробило його здатним стати провідною силою західно-українського суспільства в першій половині XIX сторіччя. Саме ієрархи греко-католицької церкви сприяли появі української гуманітарної інтелігенції, зокрема з рядів духовенства. Таким чином, ініціатором, організатором та провідником громадянських процесів у Західній Україні, завдяки більш послідовним реформам в цій сфері, стало греко-католицьке духовенство. Саме під його впливом була сформована світова інтелігенція. На Наддніпрянщині такою силою від початку стала світська інтелігенція.

В Україні історично склалася сила, яка стала ядром громадянського суспільства. Якщо, в ªвропі такою силою був бюргер-підприємець, людина з яскравими етичними якостями, то в Україні цю роль відігравала інтелігенція - еліта суспільства Формування інтелігенції як окремої соціальної верстви розпочалося ще в додержавний період людської історії, коли виникла необхідність в обслуговуванні духовних потреб суспільства. З прийняттям християнства практично єдиними представниками цього шару були представники церкви. Вже в добу Середньовіччя спостерігаємо певне роздвоєння серед інтелігенції. З одного боку, вона була часткою державної системи, працювала для неї, а з іншого, постачала духовних опонентів існуючому ладу. Про це свідчать літературні джерела, зокрема “Послання Данила Заточника”. Ця подвійність була притаманна інтелігенції й пізніше.

У козацьку добу інтелігенція стала фундатором політичних ідей, які на певних етапах суспільного розвитку інтеріорізуються суспільною свідомістю. Представники церкви були вже не єдиними репрезентантами духовної еліти. Кадри до неї почала поставляти козацька старшина, шляхта, міщанство. Розвиток українського духовного шару історично ускладнювався в Наддіпрянщині впливом російської орієнтальної державної системи, яка намагалась одержавити його та підпорядкувати інтересам і вимогам імперії. Протягом XVIII сторіччя інтелігенція почала відокремлюватись в специфічну спільноту. З’явились окремі особи, які пов’язували своє існування виключно з інтелектуальною працею, що стала для них єдиним засобом заробітку. Такі люди формували окрему соціальну верству. Поступово зростав її статус та вплив на суспільство.

Переломним етапом для української інтелігенції стало XIX сторіччя. Відбувся її інтенсивний кількісний ріст, змінилися соціальні джерела формування та демократизувався її склад (феномен різночинства). Селянство було не пристосоване для модернізаційних процесів суспільного розвитку, а тим більше було не здатне очолити українське суспільство.

Не претендувала на роль громадянсько-політичного лідера й національна буржуазія. За своїми морально-політичними якостями вона мало чим відрізнялася від російської буржуазії, характерними ознаками якої була аморфність, залежність від режиму, чіпляння за станові привілеї.

Щодо українського пролетаріату, то його позиція в національно-громадянській сфері в XIX першій половині XX сторіччя ще не визначалася. Найбільш організовані його загони були зрусифіковані, і схилялися більше до соціально-політичних, аніж до громадянсько-національних проблем.

Таким чином, інтелігенція була єдиною спільнотою, яка могла згуртувати всі прошарки населення і бути посередницею між державою та особою. Фактично вона виконувала в Україні роль нації, відображаючи чисельні соціальні, класові, національні протиріччя суспільства. Інтелігенція певним чином була опонентом держави. Наприкінці XIX сторіччя остаточно сформувалася позиція української інтелігенції: її не влаштовувала централізована бюрократична держава, яка не враховувала інтереси, різних соціальних груп - суб’єктів громадянського суспільства. На таку позицію української еліти, безперечно, вплинули європейські буржуазні революції, перш за все французьке.

Українська інтелігенція, як, до речі, і еліта багатьох інших європейських країн, засвоїла багато ідей французької революції.

Зокрема вона прийняла найкращі надбання ліберального світогляду. Незадоволеність інтелігенції устроєм Російської імперії, намагання змінити ситуацію на краще, призвели до створення нею відповідних організацій, через які вона намагалась реалізувати свої суспільні можливості. Вже в документах Кирило-Мефодієвського товариства реалізується ідея повної соціальної рівності та ліквідуються станові відмінності в правах громадян, декларується знищення кріпацтва та абсолютиської влади в Російській Імперії. Звичайно, такі ідеї не влаштовували тоталітарну державу, і вона придушила це угрупування.

Після смерті Миколи I поступово відбулося полегшення суспільного життя в Україні, послаблення для колишніх Кирило-Мефідіївців: знято поліцейський нагляд і дозволено працювати в університетах Костомарову та Кулішеві, було звільнено Шевченко і навіть дозволено відвідати Україну.

З 50-х років XIX сторіччя почався рух культурно-просвітницьких українських “Громад”, які внесли вагомий внесок у розвиток українського суспільства. Хоча після 1863 року, а надто після Валуєвського циркуляру, “Громади” зазнавали переслідувань, громадський рух не припинявся. Але найважливішим елементом громадянського суспільства в Україні був створений інтелігенцією Земський рух.

Прийнятий у 1964 році закон про земства міністр внутрішніх справ Російської Імперії Валуєв задумав як засіб відволікання суспільства від громадянських справ - “відволікати від політичних мріянь у загальній так би мовити сфері” (1, 309). Але на практиці вийшло інакше. Боротьба між земствами, які дедалі активніше намагалися об’єднатися у сфері вирішення громадянських проблем і брати участь в обговоренні законодавчих справ, та царським урядом, який прагнув якнайдужче обмежити коло земців, а то й і зліквідувати інститут зовсім, стало основою громадського життя України протягом півстоліття, аж до того часу, коли Микола II вимушений був дати Російській Імперії “Маніфест”.

Земства створювались як органи місцевого самоврядування. Вибори до них проходили за становим принципом. Співвідношення між соціальними групами в земствах регулювалось єдиним принципом: жоден стан не міг мати більше як половину виборчих членів земства - гласних. Створення земств одразу протиставило бюрократичний, централізований державі елемент автономності, людей, відданих справі, матеріально заможних, а тому незалежних.

Від самого початку земського руху українські земства проявляли себе дуже активно. Харківське земство, головою якого був професор зімік Юрій Гордієнко, зорганізувало в 1878 році святкування ювілею Г.Квітки-Основ’яненко і провело нараду, що стало початком політичної організації земців. Харківське земство першим завернулося до царя з проханням “дати українському народові те, що він дав Болгарії - конституцію”. Після вбивства Олександра II у Харкові зібралася нарада діячів земств, на якій обговорювалось питання дій в новій ситуації. Земці засудили терористичний акт, в той же час вони звернулися до влади з вимогою дотримуватись діючих правових норм (Див., 2, 75). В 1892 році в Києві зібралася спільна нарада земців “українофілів” - громадівців та соціалістів, вони обговорювали проблеми суспільної злагоди та боротьби з терором.

Активну громадянську діяльність проводило Чернігівське земство, яке очолював певний час поміщик і лікар Іван Ілліч Петрункевич. Такі діячі цього земства як Т.Мілорадович, М.Василенко, О.Лазаревський, І.Шрач, А.Свечин були відомими украхнофілами. Велику суспільну роботу в земстві проводив М.Коцібинський. Діяльність багатьох представників земств була вельми радикальною, вони мали утиски з боку держави. Зокрема Петрункевичу було заборонено проживати в Україні. Що ж викликало таке обурення державної влади? Петрункевич разом з В.Вернадським входили до кола інтелігенції, що організували спочатку Союз “Визволення”, а потім конституійно-демократичну партію. Ці організації стали центром ліберального політичного життя, виступаючи, зокрема, проти обмеження прав громадян режимом Олександра III, за чіткий розподіл влад, цивілізоване співіснування між суспільством та державою.

Особливо добре знали про Полтавське земство, в якому працювали дуже відомі постаті української інтелігенції - філософ В.Лесевич, економіст Туган-Барановський, відомий політичний діяч Ф.Лізогуб. В межах цього земства плідно працював, так званий, правозахисний клуб, який давав юридичну оцінку законодавчим актам імперії.

Придивляючись до діяльності українських громад на Лівобережжі, варто звернути увагу на дві обставини: 1) світогляд українських громад базувався на традиціях європейського лібералізму: дотримання громадянської рівності та правової держави, 2) у відповідності до цього, українська інтелігенція робила спроби витворили громадянське суспільство на зразок європейського. Але без власної держави, тим більше за панування державної системи “східного” типу це було неможливо.

Трохи легше пробивало собі шлях українське суспільне життя на Правобережжі. Звичайно, Астрійську Імперію не можна було назвати взірцем лібералізму і децентралізації. Але ж в порівнянні з Російською вона була справжнім раєм. Слід згадати слова Франтішека Палацького, духовного лідера чеського народу, який стверджував “Коли б Австрії не існувало, то і інтересах ªвропи і навіть людськості треба б її якнайшвидше створити” (Лист Палацького від 11 квітня 1848 року). Австро-Угорська конституція 1848 року надала українцям Правобережжя гарантовано забезпечені права. Через неї постали свобода слова, політичних і громадських об’єднань, право на соціальний захист, певні виборчі права тощо. За цих умов більш повно змогла зреалізувати себе політична еліта українства, яка голосно заявила про себе на авансцені політичних подій межі XIX-XX сторіч.

“Галичина та Вкраїна російська, - писав у 1898 році Т.Зіньковський, - помінялися ролями. Галичина стає П’ємонтом культурним України Російської, а через те й заступницею її і осередком у культурному житті (3,84). Головним змістом цього етапу в історії українського суспільства було 1ого становлення в умовах бездержавного існування, завдяки присутності європейської культури в Австро-Угорщині.

Основними вогнищами західно-європейської культури на українських землях був польський університет у Львові та німецький в Чернівцях. Чимало представників української духовної еліти студіювало у Варшаві, Відні, Мюнхені, Празі, Берліні. Для української інтелігенції була безпосередньо доступна польска, німецька, румунська та чеська суспільно-громадська думка. Разом з загальними культурними впливами надходили з заходу також ідеї політичної та національно-громадянської свободи. Звичайно, безпосередні європейські контакти підвищували правосвідомість та національно-громадянський рівень української інтелігенції. В цьому зв’язку Симон Петлюра на початку XX сторіччя писав: “Європейські часописи, та почасти і російські, в один голос зазначають зрушення в житті австрійських українців. З подивом, іноді просто неймовірним, приглядаються вони до виступів “тирольців сходу” (4, 97).

Отже, Україна репрезентувала континентальну модель громадянського суспільства і належала до тих європейських країн, в яких сфера громадянського суспільства була обмежена і регулювалась бюрократичною кастою. За слушним висловленням Російської дослідниці О.Смирнової, громадянське суспільство в цих країнах “було заблоковане бюрократичним намордником” (5,19).

На зламі XIX-XX століть інтерес до громадянського суспільства в країнах континенту поступово згасає. Квінтесенцією поглядів теоретичної думки того часу на громадянське суспільство можемо зайти в спадщині австрійського філософа О.Шпана. На його думку, держава, як найвища цінність та іпостась народу, повинна функціонувати, керувати інститутами, здатними, з одного боку, втілювати її волю, а з іншого, мобілізувати на таке втілення різні соціальні групи. На роль таких інститутів пропонувалися корпорації, що являли собою об’єднання громадян за галузевим та професійним принципом (6, 11).

Погляди на громадянське суспільство, згідно яких воно повинно розчинитись в державних структурах і керуватися ними, був розповсюджений в країнах континентальної ªвропи до 70-х років XX сторіччя. Він був викликаний певним розчаруванням громадськості цих країн у ліберальних цінностях, пануванням тоталітарних режимів у Європі, які блокували, а той робили неможливими будь-які громадянські ініціативи, ставлячись до них з недовірою і презирством.

В процесі переходу європейських суспільств від індустріального ладу до постіндустріального, спостерігається відновлення практики унезалежнення особистості від держави та відродження інтересу до громадянського суспільства. Але це вже тема іншого дослідження.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...