пошук:  

>> Пасько Ігор, Пасько Ярослав: Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси / 09.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

Нарис восьмий:
Генеза українського громадянського суспільства: козацтво та місто

Аналіз процесів становлення громадянського суспільства в Україні об’єктивно ускладнюється деякими суттєвими моментами. Наша громадянська історія вельми переплетена з політичною і соціальною історією Литви, Польщі, Росії. Тому часом досить важко відсепарувати розвиток громадянського життя на теренах України від процесів формування саме українського громадянського суспільства. А це принципово різні речі. В першому випадку може йтися, в ліпшому разі, лише про специфіку чи відсутність громадянського суспільства на українських землях в литовсько-польській, польській, чи російській державі, в другому - про питомо українське національне громадянське життя і суспільство. Найчастіше увага концентрується на першому аспекті, в той час, як другий залишається на маргінесі.

Дійсно, до певної історичної фази говорити про суто українське громадянське життя було б передчасно. В польсоко-литовську добу україно-русинська публічність діє в межах економічних і політичних процесів чужої держави, живе за її законами буття і тенденціями розвитку, отримуючи чи втрачаючи права і свободи разом зі своїм станом, незалежно від єтно-національної генези, лише зберігаючи її легке забарвлення. Але ситуація радикально змінюється вз часом виникнення козаччини.

Причини уявлення на українській землі козацтва достатньо грунтовно обстежені в нашій історіорграфії. Так, наприклад, такий поважний авторитет як Дмитро Яворницький звертає увагу на земельні, економічні, геополітичні, фізико-географічні та етнографічно-ментальні чинники дисбалансу українського етносу в обріях його політичної і природної ойкумени, що, на думку вченого, більш за все спонукали становлення цієї соціальної сили (1,12-13). Натомість існує й дещо, котре, мабуть, не зовсім вкладається в раціональні експлікації.

Козацтво постало несподівано, як принципово новий, невідомий суспільний феномен, що не мав прецедентів в європейській історії. Воно постало ніби з небуття, з ніщо, як ірраціональна енергія, що вирвалась з-під брил віртуально-підсвідомого єства раніше спокійного, виваженого і толерантного етноса-хлібороба, у вигляді нової верстви у козацьких строях. Якщо скористатись термінологією Лева Гумільова, то можна стверджувати, що то було фазою становлення верстви пасіонаріїв (2, 506-513); або за Дмитром Донцовим, - становлення провідної волевладної касти (3, 220-245). Врешті-решт, як там не є, а козацтво в Україні, на той час, стало не тільки провідною верствою, волелюбною верствою свободи, але й репрезентантом нового народу, що поставав як суб’єкт історії.

Звичайно, цей процес не можна трактувати як свідому діяльність самопородження національної еліти, чи акт інтуїтивного прозріння її власної харизматичної ролі для народу, “коли козацтво відсунуло на другий план свої вузькокласові інтереси, а написало на своїм прапорі змагання за справу нації” (4,26).

Скоріше навпаки. Напевно таким був імператив європейської історії в його локальному виразі. Детермінація суспільних реалій, в межах якої започаткувалось українське козацтво, обумовила його історичну та народотворчу місію.

Річ у тому, що спочатку козацтво являло собою певну неорганізовану частину русинсько-української людності яка виявила стихійний, але активний спротив упослідженому станові власного етносу у польско-литовській державі. Не маючи усвідомленого характеру і позитивної програми, він викристалізувався в ірраціональному культі “волі”, в вивищенні індивідуальної волі над волею держави, в формуванні менталітету для якого свобода стала найвищою вартістю. З точки зору офіційної держави, козацтво могло трактуватись лише як маргінальний прошарок, для котрого питомо-органічним став антиправний і антидержавний спосіб життя. Воно аж ніяк не вписувалось в традиційну соціальну структуру суспільства та офіційну станову ієрархію. В світській трихотомічній формулі польского суспільства - шляхта, міщанство, селянство - українське козацтво не знаходило собі місця і тому не мало права на існування. Але попри все воно ширилось. І коли його чисельність досягла критичної маси, а небезпека дезорганізації всього суспільного життя на південно-східних теренах держави стала надто загрозливою, переконавшись у цілковитій нездатності традиційними методами якось вгамувати цю анархічну масу, польский уряд був змушений вдатись до заходів легитимації ї регламентації її життя.

Першим актом легитимації цього статусу було санкціонування у 1572 році королем Сигизмундом Августом загону реєстрового козацтва. Це був важливий для української історії прецедент: реєстрове козацтво було визнане не тільки окремим соціальним станом, але й таким станом, що має право на самоврядування.

Другим кроком у цьому напрямку була реформа 1578 року за правління Стефана Баторія. Саме вона відокремила реєстрових козаків від нереєстрових, “коли реєстрових оголосили, так би мовити, законним козацьким станом, а нереєстрових - незаконним. Останні, палаючи ненавистю до уряду, подалися за пороги Дніпра і там встановили “свою волю, свою правду, свою силу”. Нарешті різке відмежування запорожських козаків і городових остаточно утвердилося в першій половині XVII століття” (1,14). Таким чином утворилися дві принципово різні категорії козацтва: реєстрове, котре отримало ще назву городового, за своєю сутністью українське, і нереєстрове, запорожське, або січове, що дислокувалося за порогами, у степу, по за межами Речі Посполітої і первісного ареалу української людності. Крім того, існував іще третій різновид козацтва, досить численний, що мешкав у прикордонних містах, вів козацький спосіб життя, але не мав офіційно визнаного статусу (5). Ця верства нереєстрового козацтва була постійним джерелом поповнення реєстрового і запорожського козацтва.

Формально, незалежно від статусу, усі козаки належали до “Війська його королівської милості Запорожського”. З того часто маємо термінологічну плутанину. Запорожські козаки номінально рахувалися підданціями польско-литовської держави, зокрема, за королівськими універсалами Сигізмунда Августа і Стефана Баторія вони адміністративно були підпорядковані старшині українського козацтва. Але реальність була зовсім іншою. Підтримуючи найтісніші стосунки з Україною, січове козацтво врядувалося своїм власним звичаєвим правом. Як дотепно було колись зауважено, що “навіть тоді, коли гетьмани почали йменуватися гетьманами обох сторін Дніпра влада їх насправді не простягалася далі Кременчука й Переволочної” (6,59).

Таким чином маємо дві принципово розбіжні форми існування і розвитку козацтва на українських теренах. Обидві вони важливі для української історії, обидві покладені у грунт українського міфу і колективного підсвідомого, обидві духовно відзеркалені в українському менталітеті, але кожна з них не тільки має свою специфіку, а й свою історичну місію та призначення. Витоки становлення питомого українського громадянського суспільства історично пов’язані з становленням інституту городового козацтва.

Сутність реформи Стефана Баторія полягала не тільки у унормуванні шеститисячного козацького реєстру, а й в створенні законодавчих передумов ствердження специфічного способу життя на окресленому терені, де домінуючим провідним станом виголошувалось реєстрове козацтво. Тим самим, на цьому терені, в значній мірі мусила бути обмежена юрисдикція Речі Посполітої і влада Корони, натомість, у свою чергу, доконечною стає автономія козацього краю. Так і сталося. Реєстрове козацтво попервах поділилося на шість полків: Чигиринський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Переялавський і Черкаський. Кожен полк поділявся на сотні з осередками в містечках, Розташованих на полкових землях. Цивільна, адміністративна, судова та військова влада над усіма козаками належала відповідно сотенним та полковим канцеляріям, що складали козацьку старшину, загальну верховну владу отримував гетьман та його канцелярія. Всю козацьку старшину - полковників, суддів, осавулів, писарів - згідно з королівською грамотою, дозволено було обирати сами козаками. Гетьман також. Але посада останнього була підпорядкована польському коронному гетьманові і затверджувалася королем.

Легитимізуючи козацький спосіб життєдіяльності польська Корона мала на меті знешкодження та убезпечення козацької анархії через етатизацію козацького стану та утворення прикордонного, підпорядкованого урядові війська. Платнею за отримане була відмова Корони від політики безправного свавілля, політики полонізації верхів і закріпачення низів козацтва. В свою чергу козацтво було змушене зректися ірраціонально-негативних моментів власної свободи, навзаєм отримавши ті аспекти реформ, котрі мали, як влучно зауважив М.С. Грушевський, “те значіниє, що тим козацьким імунітетом зробила в рамках державності польсокї порожнє місце, вільну від польского панського права сферу, де українська стихія могла знову кристалізуватися відповідно до своїї традиційних, стиве імманентних прикмет” (7,160).

Таким чином, реформу Стефана Баторія можемо розглядати як певного роду громадянсько-політичний, суспільний договір, що був укладений між Короною і реєстровим козацтвом. Харатерною рисою цього договору було те, що від самого початку він у різний спосіб трактувався суб’єктами, котрі його укладали. Для польскої сторони, то була угода з обмеженим колом конформістських, толерантних і навіть колаборантських сил у козацтві. Корона вважала своїм легітимним правом розширювати, звужувати і переглядати козацьки реєстри, періодично ревізувати положення угоди, обмежуючи козацьки права, привилеї та імунітети. Українська сторона, навпаки, розглядала такого роду акти як нелигітимне віроломне порушення угоди. В таким самий спосіб козацтво трактувало 1 Переяславську угоду. Тому той довжелезний перелік козацьких війн, повстань, рухів та збурень було ніщо інше як справедлива реакція на порушення договору польською чи російською стороною. Понад те, українська свідомість сприймала ці угоди зовсім не так як польська чи російська. Для масової української свідомості то були договори зовсім не з реєстровим козацтвом і навіть не з козацтвом взагалі, а з козацьким, тобто з українським народом у цілому. Реєстрове козацтво лише історично репрезентувало цей народ в згаданих угодах.

Це була нова національна еліта, що перебрала на себе громадянські та суспільно-політичні справи замість старої старокнязівської знаті, котра у цей час цілковито втрачала історичну місію і вироджувалась. Княжа доба безповоротньо закінчувалась, відходив у небуття староруський етнос, принципово оновлюючись він перетворювався у новий український народ, котрий “виявив надзвичайний героїзм, тому що він повернув занедбану землю - вивів її з запустіння, зберіг культурну домінантну і шаблею здобув політичну свободу” (8,550). Провідною силою українського відродження, її портретом і візитною карткою, стало козацтво - енергія, характер, інтелігенція народу. Цих рис вже давно бракувало староруській аристократії.

Цікаво, що козацькі вольності та права, які були сформульвані і юридично канонізовані вперше лише у другій половині XVI сторіччя, невдовзі, вже в XVII сторіччі в масовій свідомості молодого народу впевнено сакралізуються, трактуються як одвічні, даровані народові Всевишнім, як Закон Божий і Його заповіт. Сутність цього Закону народна ментальність сприймає як право на автономію, як право мати “свою волю і свою правду”. Саме тому діяння Польщі і Росії скеровані на обмеження вольностей і закріпачення українського народу відкарбовуються в його свідомості як порушення найсвятішого - Закону Божого. Саме тому питання охорони козацької віри Христової стає сакральним символом визвольних змагань цого народу.

Коли Микола Костомаров в маніфесті Українсько-Слов’янського товариста святих Кирила й Мефодія, відомого під назвою “Закон Божий (Книга буття українського народу)”, виголошує прагнення України до федерації трьої рівноправних автономних республік, де були б “три Речі Посполиті в однім союзі... по образу Тройци Божой”, і підкреслює, що “сього не второпали ні ляхи, ні москалі”, то він оприлюднює не стільки історіософську концепцію кирило-мефодіївських братчиков, скільки підставову легенду народу, міф, що випаровуючись з глибин його підсвідомого, покладається у грунт буття народу, інваріантно визначаючи його вартості та ідеали (9,27).

Становлення легітимного козацтва знаменувало собою початок власне української економічної і соціальної історії та історії українського права, котре регламентувало економічні і соціальні процеси. Але відрахувати якусь певну дату початку цієї історії мабуть неможливо. Відомо, що до 1349 року наші землі підлягали юрисдикції “Руської Правди”, головному правному документові княжої доби, Відтак починаються часи правового регулювання Литовськими статутами, що, як на поширену думку (див., напр.: 10,14), тривали до 1648 року. Доба козацького права поширюється від 1648 року аж до 1783 року, тобто до впровадження в життя закону Російської імперії “Об учреждении губерний” і повного скасування козацької автономії.

Але усі ці дати вельми умовні. По-перше, старокняже руське право зовсім не зникло з початком польско-литовського періоду, а ще досить довго співіснувало як з литовським, так і з козацьким правом, не завжди збігаючись с ними, але складаючи значний прошарок народної звичаєвої правової свідомості. По-друге, литовське право, як вже зазначалось раніше, не було повністю анігільоване козацьким чи навіть імперським правом і вживалося ще в XIX сторіччі. По-третє, українське, козацьке суспільство, український національний суспільний лад та українське звичаєве право постають одночасно з козацькою автономією і легитимацією козацького війська, ще задовго до Богдана Хмельницького. Ці зауваги потрібно пам’ятати.

Саме виникнення феномену козацтва певним чином пов’язане з суттєвими розбіжностями між литовським і староруським правом. Литовська держава, приєднавши до себе києворуські землі, почала впроваджувати на них класично-європейський земельний лад і аграрне право. На той час, як відомо, європейське право не визнавало приватної чи громадської власності на землю. Єдиним власником землі визнавався монарх. Лише ним могло надаватись окремим особам право володіння і користування земельними маєтностями за чесноти і здобутки на військовій, адміністративній чи придворній службі. Селянство не належало до службових станів, тому воно визнавалось не правоздатним, себто таким, що не має права особистого володіння землею. Небезпека позбавлення земельних угідь нависла також і над староукраїнською шляхтою, бо вона володіла землею не за литовським правом, а за старозвичаєвим руським, так званим, заїмковим правом. Як слушно підкреслює М.Грушевський, в княжу добу земельні володіння укладались переважно “через “заїмку” - окупацію і культивованнє порожньої, й ся культура давала право на володіннє: такий погляд на початок власності ми бачимо у нашого народа пізніше, аж до новійших часів” (11,342).

Це гостріше протиріччя між старим і новим порядком, старим і новим правом обумовило непевність і невизначеність, тривогу і відчай, апатію і спалах енергії старого руського народу. Така ситуація драматично об’єднала значну частину шляхти і простого селянства, усіх хто мав пасіонарну енергію, на пошуки життєвого виходу для народного загалу. І навпаки - раз’єднала, незалежно від станової належності, на тих, хто не міг замиритись з несприятливим перебігом історичних подій і обставин, втратою свободи і її економічних підвалин, та на тих, хто не мав внутрішньої сили піднятися на спротив історичній недолі і пішов шляхом індивідуального пристосування та мімікрії через литвинізацію, полонізацію, чи русифікацію. Перші утворили кістяк нового власного народу, другі стали етнічною сировиною інших, не своїх народів. У свою чергу, обезземелені, але пасіонарні селяни, рухаючись на незаймані південні землі, користуючись звичаєвим заїмковим правом, утворили козацьку низову громаду, або низове козацтво. Натомість пасіонарна шляхта, перед загрозою втрати соціальної і національної ідентичності, спромоглася вписатися в параметри неіманентної державності на правах теріторіального реєстрового війська з політичною автономією, етнічною автохтонією, незалежним громадянським ладом, самостійним адміністративно-правовим устроєм та власним менталітетом.

Економічною основою політичної автономії і незалежного громадянського ладу гетьманського війська була специфічна земельна система, що постала внаслідок договірно-правової регуляції головних аспектів козацького буття. Відомо, що оригінальних документів про козацьку реєстрацію і фундацію козацької автономії не збереглося, але сутність їх відтворює універсал 1655 року гетьмана Богдана Хмельницького, датуючи 1576 роком. Крім того, зміст договору переказують досить повно майже усі українські літописи. Маючи деякі сумніви і застереження що до окремих деталей автентичного тексту грамоти Стефана Баторія, пізніші дослідники не піддають запереченню принципові положення угоди.

За універсалом польської Корони українське козацтво отримувало чітко окреслені землі локалізуючись в географічному просторі обох берегів Дніпра. У свою чергу козацькі, чи гетьманські землі поділялися на полки. Таким чином, полки були не тільки військовими і адміністративними, а й земельними системними утвореннями. Аналізуючи документи тих часів, Дмитро Яворницький твердить, що “полкам належала земельна власність з поселеннями” (1,41). Приблизно так само трактує це питання і Дмитро Багалій: “Земля, з которою перейшов український народ під владу Московської держави, була власністю усього війська, котре здобуло волю, або, краще сказати, власністю усього населення, бо у боротьбі за волю і землю приймали участь не тільки козаки із старшиною, а й міщани й посполіті люди. І не дивно, значить, що уся земля зробилася спільною та громадською, а потім незабаром поділилася на полкові округи, а ті на сотенні і таке інше, кожний мав право... і забірав їх (землі - Я.П.) у свою власність” (12,144).

Симптоматичним є те як відкарбовується аграрна проблема у традиційному баченні та ментальних структурах повсякденності українського козацтва. Д.Багалій наводить приклад козацької опінії у селі Покошиць на Гетьманщині: “Коли українці своєю кровію ослобонили Україну од ярма людського і од держави польських королів і перешли у підданство царя Олексія, у ті часи вся земля у них була спільна й громадська, поділена потім під полки, а в полках - під сотні, а в сотнях - під містечка, села й деревні, а там - під двори, будинки й хутори; тому усі земельні володіння українців зробилися їх власністю”... У сих споминах старожилів, - резюмує Дмитро Багалій, - вияснюється правдива історія земельної власності у Лівобережній Україні” (12,143-144).

Таким чином можна зробити висновок, що аграрні відносини в українському суспільстві суттє

во відрізнялися від традиційних феодальних відносин, властивих для Західної ªвропи, а також від “великоросійського помістного землеволодіння” (12,144). За своєю природою українська аграрна система дуже нагадує античну. Козацькі полки на всіх етапах свого існування були, перш за все, територіальними громадами з двоїстою, як у греко-римському світі, формою земельної фласності: колективною і приватною. Як в класичній Елладі підставою громадянства була приватна земельна власність, так і в Україні основою козацького статусу був приватний земельний клин. З полкового земельного фонду кожному козакові земля надавалась у приватну власність в залежності від рангу або чину і тому мала назву рангової землі (1,41).

Козацька цивілізація, аналогічно полісній, грунтувалася переважно на селянсько-землеробному способі життєдіяльності, органічно поєднавши в полкових структурах військову організацію і громадянську общину, чи цивільну громаду. Саме ці моменти, здається, були вихідними для Вячеслава Липинського в його концепції “братів-хліборобів” та “трудової монархії” (див., 118).

З іншого боку, правова система козацтва складалася в типово феодально-європейському контексті. Ця система була кодифікована і в остаточному варіанті сформульована під назвою “Права, по которым судится малоросийский народ”. Цей документ складався протягом 15 років найкращими правниками Гетманщини. Кодифікатори “Прав...” грунтували свою працю передовсім на Литовськім статуті, німецьким магдебурзьким праві та праві звичаєвім (див., 14). Закріплюючись в урбаністичній структурі гетьманське право, адміністрація і судочинство поступово стає домінуючим, зливаючись з старими органами міського судочинства, персоніфікуючи суто українську владу і сприяючи формуванню української ментальності і національній свідомості. Козацтво стає не тільки владною силою суспільства, але й кількістно переважаючою національною групою в містах на теренах гетьманської влади.

Переважну більшість міського населення українці становили від початку козаччини. Так було до 1648 року, коли незважаючи на численні дискримінаційні заходи польської влади проти українських бюргерів вони переважали навіть у великих і західних українських містах. Так було і за часів російської влади приблизно до кінця XVII сторіччя.

З початку XVIII сторіччя почитається доба деурбанізації України. Причини її найчастіше вбачають в колоніальній політиці Російської імперії. То є слушно. Але причини є й інші і вони глибші і змістовніші. Справа полягає у тому, що кінець XVII початок XVIII сторіччя був періодом кризи феодально-козацької системи в Україні. З точки зору європейськиї закономірностей вік мусив органічно перейти у фазу урбаністичного ренесансу. Але так не сталося. Маємо зворотній процес. Згадаємо, що саме це нове місто ставало в Європі джерелом національних рухів, національної свідомості, національної культури - цих органічних складових громадянського суспільства. Україна впритул підійшла до цієї фази, але межу урбанізації не здолала. То був Виклик історії на який відповідь дати український народ не спромігся.

Зараз усім відом ця проблема. Чому українці виказували таку нехіть до населення у містаї? Запитується Б.Кравченко. “Слабка присутність українців у містах - феномен такої величезної соціальної ваги, що стає дивно, що українці становилишеншість у містах, не залишалось непоміченим сучасниками. Однак надто часто ситуація пояснювалася психологічними нахилами українського селянства, причому украхнофіли наголошували на позитивних рисах - любов до природу й бажання залишатися “самому собі паном”, а українофоби на негативних - розумова лінь та брак ініціативи. Жодне пояснення не переконує”.

У свою чергу аргументи, на які посилається Б.Кравченко, теж не є достатньо переконливими. Так, на його думку, головну причину втрати українського міста слід шукати в соціально-культурній сфері. “Спадок економічної відсталості й тягар низького культурного рівня, - підкреслює від, - змушували неконкурентоспроможного українського селянина, навіть на Катеринославщині, мігрувати до Сибіру в пошуках кращої долі замість того, щоб перейти десяток кілометрів до найближчої заводської брами” /120, 37/.

Здається, що все у цьому аспекті виглядало трохи інакше. Ціковою є думка класика російської літератури М.Лєскова висловлена їм у 1883 році в нарисі “ªврей в Росії. Декілька зауважень з єврейського питання”. “Варто тільки згадати, - пише він, - села малоросійські і великоруські, чорну, курну ізбу орловського або курського мужика і малоросійські хутора. Там опалена застріха і голий сірий взлобок навколо чорної і напіврозваленої ізби, - тут кітучий бузок і вишня коло білої хати під густим покровом соломи, чисто укладеної у щітку. Селяни - малоросійські краще одягнені і краще їдять ніж великороси. Постолів в Малоросії не знають, а носять шкіряні чоботи; плуг возять тут двома, трьома парами волів, а не одною клячею, що ледве тягне власні ноги... Малоросійський селянин сибарит: йому необхідний клуб у корчмі, він “не поважає” одну горілку, а “потягує сливняк і запеканку, яку й пан п'є...”. Це вже люди, котрим посильні і потрібні душевні ніжності.

...Малоросійський селянин середнього достатку живе краще, достойніше і приємніше відповідного становища селянина у більшості місцевостей великої Росії... Так краще живе не лише селянин, а й інші обивателі... Моральні звичаї в Малоросії і в Білорусії скрізь набагато вищі за великоруські” (16, 11-12).

Очевидно, що зовсім не культурна обмеженість українського суспільства була причиною урбаністичної катастрофи в Україні XVIII-XIX сторіч, а комплекс інших, причин серед яких мають місце й ментальні чинники. Але головною причиною, безумовно, стала імперська політика “внутрішнього колоніалізму”, де місту відводилася функція форпосту колонізації і русифікації. Саме ця політика унеможливалювала формування української буржуазії, заблоковувала становлення українського громадянського суспільства і української високої національної культури. Тому Виклик історії нашому народові ще чекає адекватного Відгука. “Нам покищо бракує навіть необхідних попередніх умов вироблення та употуження своєї власної цивілізації та культури, генератором чого можуть бути тільки міста. Тому вироблення свого власного урбанізму, як свого власного урбаністичного способу життя, як своєї виразної і стабільної української ідентичності у містахї мусить стати необхідною умовою і органічною можливістю нашого справжнього повернення у Європу” (17, 39).

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...