пошук:  

>> Пасько Ігор, Пасько Ярослав: Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси / 11.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

Нарис десятий:
Перспективи розбудови громадянського суспільства і конституційний процес в Україні

28-го червня 5-го року незалежності Верховна Рада України ухвалила Основний Закон молодої держави.

Конституція України урочисто проголошувала відмову від орієнтирів комуністичної цивілізації, віддаючи преференцію християнським та демократичним вартостям Західного світу. Так сталося, що на III-му сторіччі офіційного існування цього світу, внаслідок об’єктивних обставин, Україна змушена стукати у його двері. Навіть не стукати. Двері відчинені. Її запрошують. Але увійти вона може тільки власною ходою, бо поки що наша конституція є лише декларацією про наміри зробити певні кроки. Але наміри і дійсність, як відомо, ще не тотожні речі. Про це варто пам’ятати. Тому перше питання - це питання про якість самих намірів, бо ж відомо, куди можуть вести навіть найблагіші з них.

Законодавці всіх часів і народів якось майже одностайно завжди перебували у полоні ілюзій, що конституційний, законотворчий процес - це процес пошуків абсолютної істини у державотворенні, процес побудови логікоправової конструкції, яка б виголошувала абсолютну досконалість держави і суспільства.

Суб’єктивно чесні і незаангажовані парламентарі найчастіше були впевнені, що покликані витворити саме єдино можливу істинно-правдиву конституцію, значення і сила котрої буде залежати від логічної стрункості і послідовності юридичних абстракцій цієї правди. Власний розум і любов до народу, згідно з їхніми переконаннями, то два головних джерела конституційної творчості. Хіба що не обійтися без певного запозичення ідей мислителів світового рівня. Звичайно, якщо вони (тобто ідеї) істинні, а не хибні. А сепарувати і веріфікувати ці ідеї щодо їх істинности, виходячи з суголосності власним інтенціям і надаючи їм власного оранжування - найвище право і обов’язок самих законодавців. Така впевненість надихала отців-фундаторів американської конституції, що у залі філадельфійського Стейт-Гауза понад три місяці дискутували на засіданнях конституційного Конвенту. Вона ж надихала депутатів Установчих зборів Франції доби 1789 року, що виголосили “Декларацію прав людини і громадянина”. В цілому їхні амбіції зрозумілі і дещо виправдані. Адже вони були піонерами. Важче трактувати ейфористичну амбітність наших конституантів. Мабуть, у кожному законодавцеві обов’язково десь ховається якесь утопічне єство. Надто хочеться дарувати народові у вищій мірі справедливий порядок і щасливе життя. Та все ж таки погодьмося, що безпечніше для суспільства мати утопістів від закону, ніж тиранів від утопії.

Глибинна сутність конституційного процесу вельми відрізняється від його зовнішнього антуражу. То тільки на перший погляд статті американської конституції можуть уявлятися нами формулами її фундаторів, побудованих на запозиченнях з творів кабінетних мислителів - ідеях Кумберланда, Локка, Руссо, Вольтера, Монтеск’є. В дійсності першоджерелами, не тільки конституційних формул, але й вищезгаданих демократичних ідей були такі історичні пам’ятники європейського законодавства, як британські “Велика Хартія вольностей” (1215 р.), “Петиція про права” (1628 р.), Акт Habeas corpus, “Декларація віротерпимості”, “Декларація незалежності” (1776 р.) Сполучених Штатів Америки (цей перелік буде далеко не повним без зведення норм давньоукраїнського права XI-XII ст., відомого під назвою “Руська правда” - прим. ред.). У свою чергу першоджерелами всіх подальших національних конституцій країн європейського і американського континентів аж до Конституції України в додаток до сказаного стали “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького війська” (1710 р. - Конституція П.Орлика), “Декларація прав людини і громадянина” (1789 р.), перші десять поправок до американської конституції, що отримали назву “Біль про права” (1791 р.), “Загальна декларація прав людини” (1948 р.) ООН, “Європейська Хартія про місцеве самоврядування” (1985 р.).

Чільне місце серед цих історично-правних актів безумовно займає американська конституція. Практично всі сучасні національні конституції, в той чи інший спосіб, зорієнтовані саме на американську модель державно-політичної та громадянської системи як визнаного еталону демократії та справедливості суспільного ладу. За понад двісті років розвитку конституційного процесу в параметрах, загальні риси котрих були окреслені американським стандартом, в світі сформувалась специфічна культурно-історична система, зі своїми власними нормами і вартостями, серед яких найвищою зараз вважається демократія, і яка найчастіше номінується сучасною західною цивілізацією. Але було б неприпустимим спрощенням трактувати різномаїття національних конституцій як тиражування копій з американського оригіналу. Тут дещо складніше.

Для європейської ментальності від початку властивою є стала ілюзія про те, що система права в ідеальному вигляді мусить бути системою абсолютної правди, або істини. Відсутність реальних взірців такої системи в історичній практиці євпропейських народів досить легко пояснюється, або раціонально-інтелектуальною обмеженістю суспільства. ще не здатного до формування принципів абсолютно високої справедливості, або зловмисним свідомим викривленням істини задля особистого, кланового чи класового інтересу. На першому аспекті пояснення акцентує увагу політична філософія просвітництва, з органічно притаманною їй впевненістю, що там, де запанує дійсний розум, пануватиме і справедливість. На другому наполягають прихильники прагматично-утилітаристського суб’єктивізму, досить тяглої в часі позицій, що пропунктовується від ідей римських юристів аж до думок епігонів Володимира Ілліча, з їх спільною прихильністю до максими Cui Bono? Cui prodest? (Кому на користь? Кому вигідно?). Незважаючи на сакралізацію певних суспільних груп і безмежну віру в істинність і справедливість їхніх ідей, у цьому варіанті правотворча діяльність об’єктивно постає як примітивно-відверта політична боротьба не за справедливість, а за корпоративний інтерес, незалежно від того за чим - машкарою третього стану, пролетаріату, трудового народу, прогресивного людства чи ще якоїсь священної кагорти зачаїло себе корпоративне згруртування.

Кожен з цих поглядів на законотворчий процес зовсім не безпідставний. Навпаки, існують вагомі аргументи на користь кожного з них. Але уявляється, що існує ще одна, більш глибинна іпостась законотворчого процесу. Вона постає з характерних європейських традицій, попри усім утопіям.

Мабуть, найбільш специфічною рисою європейської культури слід визнати раціоналістичну традицію. Згідно з нею, всі сущі у суспільстві феномени і парадигми мусять бути піддані обов’язковому раціональному поясненню. Все, що дійсне, має логіку свого існування і тому може бути логічно доведене. Все, що не дійсне, може бути логічно заперечене. Все, що мислимо, повинно бути піднесене до рівня теорії, до рівня науки. Навіть існування Бога, достатньо визначене на підставах віри, в цій культурі, обов’язково доповнюється логічними доказами його буття. Так із закутка людського сумління і Всевишній потряпляє у безмежну площину чистої раціональності окцидентальної цивілізації. В умовах такої традиції державно-правна парадигма, тим паче, може отримати статус визнання тільки у формі теорії.

Алеж кожна теорія обов’язково спирається на аксіому. Про цю банальну істину ми іноді забуваємо. Користуючись навіть найчіткішими логічними міркуваннями і процедурами людство ніколи не здатне вийти за межі кола, окресленого первісними аксіомами. Тому в кваліфікованих конституційних дискусіях йдеться зовсім не про пошуки абсолютно справедливих істин і положень, бо всі ці, так звані, істини є похідними і детермінованими від аксіом. Справжні, а не штучні дискусії точаться навколо принципового вибору аксіом, чи підставових суспільних вартостей, що не можуть бути обгрунтованими, а мусять прийматися на віру як самоочевидні або трансцендентні положення.

Найоптимальніший стан історичної ситуації - це коли найширші верстви населення держави (ще на рівні повсякденної свідомості) одностайно позитивно сприймають певні наріжні суспільні вартості, а парламентарі на цих підмурках будують конституційно-правове поле держави. Тоді дискусії в парламенті виважені й носять суто технічно-інтелектуальний характер. Вони точасться навколо дефініцій та логічних визначень, народ з повагою ставиться до представницької влади і пишається своєю конституцією. Шкода, але такий стан речей не є типовим для історії і не має відношення до нашої України.

У модерному світі на протязі останнього сторіччя мало місце вельми вороже співіснування двох принципово відмінних аксіоматично-вартісних парадигм - західної і комуністичної. Західна парадигма найбільш чітко була усідомлена і вербалізована вперше саме в американській конституції. Її підставові вартості - людина, приватна власність, свобода діяльності, свобода мислення, демократія і розподіл влад в суспільстві. Натомість аксіомами комуністичного вчення і практики його побудови були визнані - держава, єдина державна власність, єдина державна ідеологія, єдина державна опіка, єдина державна влада.

Історична практика встигла грунтовно довести, що ці дві суспільно-аксіоматичні парадигми є принципово несумісним. Саме на них постали два різних типи цивілізації, два способи життя, і навіть, два різних за змістом способи мислення. Ці парадигми неможливо порінювати в кількісному вимірі, можливо лише констатувати їх різноякісний характер. Людина, яка засвоїла цінністі певної парадигми, ніколи не відмовиться від них на користь іншої тільки під впливом логічних аргументів. Тут зовсім інші механізми. Зміна парадигм може бути лише наслідком ходи самої історії. Тому, наприклад, західний пересічний міщанин чудово інформований про деякі нагетивні наслідки приватно-власницького господарювання, але це аж ніяк не може змінити його ставлення до самого інституту священної приватної власності. Він не буде заперечувати тезу Платона, що демократія є найкорумпованішою після тиранії формою правління, або думку Арістотеля, про небезпечну схильність демократії до переродження у охлократію і тиранію. Чи не кожен з них може підтвердити слушність попередження А.Токвіля про те, що “тиранія більшості” може бути жорстокішою, ніж тиранія меншості, або одного диктатора. Але, з іншого боку, повсякденна свідомість масовї людини містить у собі сакральну впевненість, що демократія, незважаючи на всі її недоліки, є єдино можливою формою політичної свободи. У дещо шаржованому вигляді квінтесенцію цього аспекту західної парадигми висловив В.Черчіль підкресливши, що демократія - жахлива форма, але решта - ще жахливіші.

Так само “радянська людина”, скільки б її не запевняли у тому, що державна власність позбавляє її ініціативи, підприємливості, свободи, зберігаємо свої власні аргументи на користь цієї власності як умови гарантованої забезпеченості, рівності чи порядку. Врешті-решт будь-який діалог на цю тему між репрезентантами цих двох культур завжди був приречений на сценарій розмови сліпого з глухим.

Інерція відданості певній аксіоматично-культурній парадигмі в масовій свідомості зберігається на протязі досить тривалого часую. Це стосується як окремих індивідів, так і цілих народів, що через примхи особистої чи історичної долі були вирвані з належної соціокультурної ніші. Наприклад, поляки, чехи, угорці, народи Балтії. Для них суспільно-політична система, побудована на комуністичних вартостях, залишалася неіманентною, зовнішньою, ментально дискомфортною. У свою чергу, більшість російських дисидентів, потрапляючи на Захід, зовсім не засвоюють його ментальність, а дивують хворобливою прихильністю до орієнтально-колективістських ідеалів, в межах варіацій від формального антикомунізму земського кшталту О.Солженіцина до ультрабільшовизму Е.Лімонова.

Тому, коли історія ухвалила вирок цивілізації Великого Жовтня і сама почала його виконання, долі народів, що вибиралися з-під її руїни складалися по-різному. Більшість новопосталих держав прагнули до розбудови політично-правових структур суголосних культурі і ментальності власного народу. Так держави Балтії без зайвого клопоту затвердили Конституції сучасного західного типу, країни Центральної Азії почали державотворення не без успіху орієнтуючись на традиційні східні моделі, в Росії - за декораціями нових одностроїв європейської демократії, рельєфно проглядається процес вивільнення з комуністичних шат віковічної парадигми “російської ідеї”, котра містично поєдує владу і народ. І тільки Україна ніби на роздоріжжі.

Хоча насправді ніяких варіантів майбутнього історія Україні не пропонує. Ії майбутнє може бути пов’язане з західною цивілізаціює попри нерозуміння цього значною частиною депутатського корпусу, попри небажання цього значною частиною населення. Об’єктивна наявність історичного імперативу стає очевидною вже в самому акті ухвали Верховною Радою Конституції типу і стандартів адекватних західній цивілізації. Закулісні інтриги і підковдрна діпломатія, що передували легітимації Конституції, лише свідчать про те, що в первних умовах історична необхідність може торувати собі дорогу у вельми непривабливих формах.

Історія іноді в чарівний спосіб може змінювати думки і позиції депутатів та політиків, бо вони спілкуються з нею постійно віч-на-віч, та й в кожному з них персоніфіковано її хоч маленька часточка. Але навіть історія нездатна водночас змінити народну ментальність, парадигму його вартісних орієнтирів. Для цього необхідні реальні зміни в суспільстві. А поки що в ментальності громадян України нікуди не зникла стара комуністична парадигма. Тому цілком природньо, що пересічний громадянин стримано сприймає Конституцію. Він чекав від неї скоречення тривалості робочого тижня і зниження пенсійного віку, підвищення державних гарантій забезпеченності і розширення сфери соціальних пільг, а замість того отримав права, що не можуть безпосередньо і бездіяльно поліпшити його життя, типу - “власність зобов’язує”.

Ситуація драматична. Влада стільки сил доклада, щоб створити і затвердити політичний документ найвищого цивілізаційного рівня, з започаткуванням свободи, демократії, власності, а народ не здатний його ані усвідомити, ані поцінувати. Як тут не згадати Бертольда Брехта, який у свій час іронізував, що “німецький народ виявився не вартим своєї влади, тому влада мусить розпустити цей народ і обрати інший”.

Без будь-якої іронії погодьмося, що український народ - це зовсім не дарунок для влад. Затурканий і дезорієнтований, виштовхнутий на маргінес, як комуністичної, так і західної ментальності. В пам’яті минулого він не сберігає чіткої європейської парадигми, як прибалти, його свідомості чужою є парадигма месіанства, властива росіянам. Він не є східним народом. Лише глибокі архетипи далекої історії поєдують його з західною культурою. Тому змушений він постійно драматично поєдувати нез’єднанне: комуністично-патерналіські вартості з парадигмою західного світу. Ця химерна мутантна гібридизація його свідомості іноді супроводжується фантомами ірраціональності і алогічності. Іноді на самих верхніх рівнях. Бо як раціонально можна пояснити, наприклад, поведінку депутата, що однією рукою голосує за програму уряду, а другою - антиурядові страйки. Багато ніби незбагненного в ментальності нашого сучасного народу. Він втомився від постійної затримки заробітньої платні і зростання цін, екологічних лих, занепаду культури і освіти, злоби, жорстокості та загрозливої злочинності. Він втомився від некомпетентності, безвідповідальності і бездіяльності багатьох своїх лідерів. Він втрачає підстави моралі, постійно переконуючись, що добре працювати - не обов’язково добре отримувати, і навпаки. Віт втратив здатність раціонально критично оцінювати дійсність. Він хоче, або негайно повернутися у минуле, або негайно розлучитися з комуністичними принципами в обмін на заможність. Тому більшість народу зараз сповідує якісь непевні принципи і вартості, дотримується якоїсь розмитої і неясної духовної орієнтації. Вона виявляє себе неочікуваними духовними химерами, що постають в уяві масової свідомості, спростовуючи традиційну логіку на мітингах і зборах, з’їздах і конгресах. Химерна свідомість живе і діє. Конституція України це яскраво висвітила, але запобігти хворобі вона ще не взмозі. Дійсно, сонце Конституції світить, але не гріє.

Як запобігти негативним проявам ситуацій, що склалася (невідповідності нових “західних” ідей нової Конституції та старого менталітету населення), відповідь на це питання - в самій європейській історії. Бо становлення нової євпропейської цивілізації на межі Середньовіччя в Нового часу проходило не менш драматично і дещо нагадує нашу сучасність.

Щоб визначити умови за яких нова Конституція України буде діяти ефективно, треба спершу глибоко проаналізувати процес формування сучасної ментальності українського народу, зрозуміти його засадничі принципи, домінантні фактори впливу, а вже потім, на базі цих знань, знайти шляхи трансформації цієї ментальності, її “перекодування” в ту якість, яка б відповідала ідеям нової Конституції.

В найбільш відомому дискусійному клубі нашої країни - Верховній Раді - вже другу каденцію триває безспрецедентний диспут Ламаються списи непевних аргументів: летять стріли недоведених компроматів; наляпуються заяложені ярлики, запозичені з ідеологичних маніфестів недавнього минулого; виголошуються заяви, що нагадують позабуті анафеми давнього Середньовіччя; полум’я їдкоі іронії та тендітної політичної цнотливості спопеляє законопроекти і душі диспутантів, та жодна з дискутуючих сторін не вважає себе переможеною і не полишає парламентського бойовища, над усе жадаючи легімітизувати і сакралізувати свою партійну Правду, неодмінно посилаючись на високу і авторитетну думку народу.

Марна справа. Народ, як і парламент, не має сьогодні певної (однозначної) позиції в цій суперечці. Саме ця, мовчазно-присмеркова невизначеність та суперечливість народної опінії лише специфічно віддзеркалюється мітингово-істеричними спалахами парламентських дебатів. Першим кроком до одужання від цієї ірраціональної лихоманки має бути чітке формулювання самої дискусійної проблеми і раціональне витлумачення причин її виникнення. Лише тоді постає можливість інтелектуального перекодування емоційних, вартісно-символістичних реалій громадянського і парламентського конфлікту у вербальну логіку політичного діалогу. Будь-який розумовий, понятійний діалог, врешті-решт, є кращим від емоційно-ірраціонального протистояння. Місія парламенту і мусить полягати у наданні цьому діалогові виважено-конструктивних правничих форм та прогнозуванні подальших варіантів його розвитку.

За зовнішньою хаотично-різнокольоровою, імпульсивною оболонкою парламентського марафону уважний погляд може елімітувати його певне філософсько-історичне підгрунтя. Воно концентрується у доленосній квестії: який спосіб суспільного буття є властиво природнім для України? Відповідь на це питання обмежена на сьогодні альтернативою з двох інваріантних парадигм - західної і комуністичної. Спроби деяких віднайти третій, якийсь особливий спосіб існування є ніщо інакше, як утопія, або елементарна демагогія. Дійсна проблема - це питання про те, чим закінчиться протистояння західної і комуністичної парадигм в економіці, політиці та свідомості українського суспільства. Або, іншими словами, які перспективи в українського комунізму? Що могло б спричинити його остаточне заперечення і вивіх на арену нових суспільних принципів, закладених в новій Конституції?

Значною мірою відповідь на це питання знаходиться в площині ментальності народу, точніше фактору залишкової комуністичної ментальності, яка суттєво впливає на хід сучасних суспільних процесів. Що ж являє собою комуністична ментальність, які її витоки, аналоги, які шляхи подолання? Що є взагалі комуністична формація?

Комуністичну цивілізацію, напевно, не можна визнати ані неповторним витвором історичного процесу, ані його вищою фазою. Радше, то є індустріально-модернізована копія деяких фаз історичного розвитку суспільства, що передували сучасній західній моделі. Тому комунізм - це не модерн, а лише модернізована історична архаїка, препароване іноді до невпізнанності, ретро. Воістину не відали, що творили будівничі комуністичного майбутнього. Але в історії так буває.

Комунізм як поняття є методологичною абстракцією, ідеальним типом. Реальний комунізм завжди існує як специфічна форма відтворення особливих локально-цивілізаційних, або національно-культурних структур минулого. Так, китайська модель комунізму грунтується на вартостях ханьської цивілізації доби Великих імперій, центрально-азіатська - на ментальній парадигмі Великих моголів, російська - на ідейних підвалинах доктрини Третього Риму.

Підставовою складовою історичної ретроспективи української версії комунізму певно є класичне європейське середньовіччя. Драматичні колізії нашого суспільства на сьогоденному зламі його історії дивно нагадують Осінь Середньовіччя напередодні народження Нового часу, його вартостей, образів та ідей. Компоративне зіставлення цих різних епох дозволяє висвітлити чимало цікавого і повчального для сучасної думки.

Відомо, що середньовічна європейфська цивілізація була першим в історії суспільством культу праці. Саме цим вона принципово різниться від попередньої античної та й інших синхронних (радше - соціально, політично й культурно корелюючих - прим. ред.) їй світових цивілізацій. В межах цієї культури було радикально переусвідомлене засадниче ставлення до феномену праці. Якщо раннє християнство ще трактує праці як прокляття, що тяжіє над родом людським за гріхопадіння, бо вислав Адама “Господь Бог із Едемського саду, щоб порати землю, з якої узятий він був” /128, Книга Буття, 3,23/, то вже Високе Середньовіччя бере на озброєння зовсім іншу максиму: “Як хтось не хоче праціювати, хай і не ість” /128, Послання ап.Павла до Солунян, 3.10/ (1).

Очевидність повного запозичення найважливішої засади середньовічної культури комуністичною доктриною не підлягає сумніву і прослідковується від маркосової тези про праці як субстанцію суспільства, через сталінську сентенцію, що праця перетворюється “з ганебного і важкого тягаря, яким вона вважалася раніше, у справу честі, у справу слави, у справу доблесті і геройства” /129, 256/, аж до популярного в соціалістричні часи біблійного парафразу: “хто не працює - той не ість”. В середньовічному суспільстві утворилася ціла система “геології праці”. В комуністичній пропаганді “ідеологія праці” теж займає чільне місце. Підставова теза “теології праці” про те, що першим робітником був сам Творець, “архітектор світу”, знаходить свій аналог в дидактичній легенді про першого комуністичного трударя, котрий у “святу суботу” разом з іншими носив важку колоду.

Деякі ідеї Середньовіччя застосовувались у нашому суспільстві в первозданному вигляді, наприклад, ідея праці як найважливішого засобу суспільного виховання. Іншим надавалася нова редакція, суголосна вимогам доби. Так теза про працю як вищу моральну вартість і джерело не лише особистої, а, перш за все, суспільної могутності і стабільності, в ленінсько-сталінському трактуванні, сповіщає про вищість засад та імперативів політичної системи від вимог економічної доцільності і рентабельності виробництва.

Важлива спорідненість середньовічної і комуністичної цивілізації полягає в специфічно обмеженому розумінні поняття праці. Для першої - поняттям праці охоплюється лише діяльність селян і ремісників, для другої - робітників і селян. Достатньо згадати марксове визначення праці як процесу обміну речовин між людиною і природою, дефініції продуктивної і непродуктивної праці, що десятиріччями видруковувалась на сторінках підручників політичної економії, завдяки котрим гідними комуністичного сакраменту визнавалися лише особи фізичної праці, а решта - морально і політично меншовартними. Витоки подібного ставлення ще в ментальності раннього середньовіччя, коли домінувала думка, що інтелектуальна діяльність, як дар Божий, не вимагає матеріального винагородження, тому вчителі не отримували платні, жебрацький стан поетів, малярів, акторів та музикантів супроводжувався моральними приниженнями, а діяльність купців, банкирів і лихварів взагалі оголошувалась поза моральним і Божим законом.

Цікава деталь: у тому суспільстві була поширена опінія, що лише селянська, землеробська праця є боговибраною, праведною, і лише вона відкриває дорогу до Високої Божоі Істини. Тому елементарною комунопсевдорелігійною рецепцією середньовічного християнства виглядає ленінська теза про месіанську функцію пролетаріату, саме якому і відкривається істинне Вчення спасіння людства від страждань.

Головне, що поєднує феодальну і соціалістичну системи - це однотипні форми власності. Як перша, так і друга система грунтується на дуалізмі особистої і державної власності. Приватна власність на основні засоби виробництва тут відсутня. Сеньйор і васал, як директор заводу і голова колгоспу - всі вони не є власниками, а лише посідачами при землі, чи інших засобах виробництва. І посаду вони отримують на певних умовах служби. Їхні права завжди обмежені і застережені єдиним справжнім власником - державою. Відносини власності в цих суспільствах - це, передусім, відносини влади і підданства, панування і підкорення. Справжня приватна власність формується лише в процесі перетворення головної умови середньовічного виробництва - землі, - в об’єкт купівлі і продажу, тобто, в товар.

Серед світоглядних засад як феодального, так і соціалістичного суспільства чітко прослідковується ніби очевидна для повсякденної свідомості домінанта - зверхність загального над одиничним, індивідуальним. Саме цим пояснюється ставлення масової свідомості до багатства. Морально виправданим і необхідним вважається лише суспільне багатство. Індивідуальна маєтність може бути виправданою лише у тому разі, якщо вона відшкодовується бідним, злиденним, потерпаючим. Звідси, масовий осуд ощадності, підозра до індивідуального грошового багатства і, взагалі, гостріша упередженість проти людей, що не займаються продуктивною працею, а посвячують себе “диявольській” діяльності, зокрема, гандлю, лихварству, банківським справам.

З відображенням повсякденних структур державної власності і багатства складаються і цілеспрямовано формуються масові уявлення про соціальну справедливість - цю духовно-практичну варіацію філософської засади примата загального над індивідуальним. Згідно з цим: людина завжди мусить підкорювати свої інтереси суспільству, володіння землею і її плодами може бути лише спільним, кожна верства суспільства повинна працювати на спільне благо і суспільну могутність, держава зобов’язана дбати про “справедливі ціни”, добробут і загальне благо людей, тому вона покликана постійно чинити запобіжні заходи проти підприємницької і комерційної активності, ділків і шахраїв.

Утримаємося від будь-яких аксіологічних суджень та оціночних міркувань стосовно цих цивілізацій. В міру можливості будемо сприймати цю історичну реальність нейтрально. Але розглядаючи її соціальний занепад і духовний присмерк, мусимо визнати, що причини цього, у жодному разі, не є зовнішніми. Внутрішні хвороби від початку точать ці організми. Так, в них відсутня приватна власність та надмірне індивідуальне багатство, надається висока шана праці і увага засадам соціальної справедливості. Натомисть, тут не тільки відсутня особистість, або розвинена індивідуальність, але й засадничо не припускається її існування. Людину постійно намагаються повністю розчинити в певний спільноті: стані, верстві, корпорації, конфесії, групі, трудовому колективі, державі, ідеології, суспільстві. Незалежно від її особистої самосвідомості, в офіційних структурах, вона не сприймається і не жадається як самостійна одиниця, що може мати власні думки, уподобання, прагнення, орієнтації. В громадянському житті людини дозволяється тільки репрезентувати свою спільноту та виконувати свої, окреслені суспільством функції рільника чи шахтаря, актора чи письменника і, згідно з відвертим визначенням Сталіна, бути надійним “коліщатком і гвинтиком” (2,243) синхронно діючого суспільного механізму. Не повністю уніфікована людина може лише зіпсувати такий механізм і тому повинна бути обов’язково вибракувана з суспільства.

Ахіллесова п’ята тоталітарного суспільства, як то не парадоксально, полягає у тому, що звичайна, пересічна людина взагалі нездатна до такого рівня уніфікації. Тягар таких вимог підвладний лише святим та роботам. Не випадково ідеал святого був загальносуспільним ідеалом середньовічного світу, а галерея “святих”, безмежно відданих справі комуністичного будівництва є ніщо інше. як новітня рецепція цього призабутого феномену. Але для нормального індивіда то є занадто. Людина завжди є або більшою, або меншою від будь-якого жорсткого суспільного канону. Тому в цих умовах драма історії складається з мізансцен особистих трагедій, фарсів і травестій.

Трагедійність і фарисейство неодмінні супутники тоталітаризму. Тут людина практично позбавлена вибору, точніше, вибір за неї робить суспільство. Але то є так лише зовні. А внутрішнє людське єство, звичайно, має власну думку. І горе особистості, якщо її внутрішній вибір не збігається з суспільними нормами, взірцями та ідеалами. Перед людиною, котра попри все знаходить в собі моральну та інтелектуальну потуги здійнятися до рівня особистості, лишаються дві земні дороги. Перша - дисидентська, дорога терпіння, на якій система, в ім’я власного самозбереження, буде ії нещадно знешкоджувати. Друга - фарисейська, дорога пристосування, відома тим, що на ній завжди думають одне, говорять друге, чинять третє. Котра з них є правою знає один Всевишній, бо є не завжди герої правими, а фарисеї є не завжди неправими. Але і перші, і другі мусять сплачувати за все ментальною роздвоєністю і вартісною амбівалентністю, відчуттям трагічного розламу і браку засобів його подолання.

Не ліпше виглядає суспільне становище масової людини, що належить до так званої мовчазної більшості. Душевний розлам так само руйнує її, як і високочолого інтелектуала. Офіційні канони вимагають від неї перш за все дбати про ближнього, про громадське і державне благо, про піднесене, а внутрішнє єство її орієнтує на власний егоїстичний інтерес. І чим більші, в її уяві, розбіжності між суспільним і особистим, тим глибша драма маленького персонажа великої історії. Свідомість пересічного обивателя специфічно одноманітно відображує світову дихотомію суспільного і особистого як суперечність піднесеного і низького, того, що мусить бути й існуючого. Божому царству святості, милосердя і справедливості протиставляється смердюча від гріхів та спокуси земна громада, високому майбутньому комунізму так само протиставляється недосконалий збюрократизований і корумпований “земний” соціалізм.

Практичним аспектом такого усвідомлення є те, що обиватель апріорно виправдовує себе, скасовує свої гріхи і видає сам собі індульгенцію. Зате він звинувачує всіх інших в усіх гріхах і пороках. Він вимагає від суспільства справедливості і милосердя, впевнений, що серед неправедного світу він має повне право на неправедність. Його супроводжує ілюзія, що якби інші були праведниками, він був би першим серед них. А в тім, щось від правди тут є.

Людина, котра не є особистістю, може бути лише такою, як усі. Взагалі, індивідуально протистояти низькому у собі: печерному егоїзму, спокусам, хтивості, жадобі, злостивості, агресивності - може тільки розвинена особистість. А така особистість не є масовою у тоталітарному суспільстві. Вона йому не потрібна. Тому загатити, заблокувати все те низьке, що є дисфункіональним для цього суспільства може тільки тверда зовнішня сила: єдина церква, монопольна ідеологія, тоталітарна держава. І поки все це є - така система незламна. Але якщо наступає криза церкви чи ідеології, втрачають жорстокість тоталітарний контроль і примус механізми державної влади, то настає колапс. Захлинаючись в ірраціональних та моральних випрах, публічність з жахом переконується - те, що колись називалося звичаєвістю, мораллю, правом - все це було лише політикою тоталітарної держави. Стала не ефективною політика, зникло все.

На новому етапі розвитку стає зрозумілим, що більш ефективною є (та була й раніше) політика західного зразка, основана на приматі приватної власності, що, відповідно, потребує переорієнтації всього суспільного організму на нові реалії. Трансформаційні процеси, очолені елітою суспільства, приносять нові плоди, зокрема, у вигляді нових законів, Конституції, зорієнтованої на перспективу розвитку суспільства, на його “західне” майбутнє. Але ментальність маси народу - річ досить інерційна, вона не поспіває за стрімким розвитком “вершків суспільства”, в чому і полягає протиріччя ситуації.

В цих умовах найбільш незахищеною і дезорієнтованою опиняється та сама масова пересічна людина. Тому природньо, що її погляди скеровані в викривлено позолочене часом минуле, а туга за ним жбурляє у лави прихильників консервативно-соціалістичних утопій та харизматичних демагогів, що обіцяють залізною рукою відновити старий порядок. Такий стан речей, що маємо у нашому сьогоденні, певним чином збігається з соціально-психологічною ситуаццією в ªвропі часів Ренесансу і Реформації. Як у тому минулому, так і зараз в повсякденній свідомості народних мас домінує ментальний фантом непевності і страху. “Позбав нас, Господи, від чуми, голоду і війни” - це рядок з народної молитви тих часів. Як видно, джерела страхів реальні й нині. Війни, що прокотилися по теренах посткомуністичного світу, нажахали всіх руїнами, сплюндруваннями, грабунками, гвалтом та убивствами. Страх голоду, генетично закодований в нашому народі 1933 і 1946 роками, приспаний пізніше, миттєво прокинувся в умовах безпорадності і бездіяльності державної влади.

На цьому тлі неодмінно розквітає цілий букет феноменів зламу тоталітаризму: спалах демонологічних уявлень і забобонів в масовій свідомості, сакральна психологічна неврівноваженість і схильність до паніки та ірраціональних вибухів обурення у населення, найнебезпечнішу і найімпульсивнішу частину якого в цих умовах становлять маргінали, та люмпени. Належне місце в сучасних процесах знову посідають диявол і відьма. Вони можуть персоніфікуватись, як Горбачов чи Пинзеник, втілюватись в державах (США), установах (ЦРУ), соціальних інститутах (приватна власність), тощо.

Вихід із дисгармонійної ситуації зламу в Західній ªвропі тривав декілька сторіч. Він пов’язаний, насамперед, з становленням інституту приватної власності. Завдяки цьому, поволі, в межах старих феодальних структур формується новий соціальний ареал - громадянське суспільство - сфера економічних відносин приватної власності і самовідповідальної підприємницької діяльності, що спочатку локалізується в містах. Принциповим моментом тут є те, що приватна власність створювала передумови формування іншого типу людини - діяльної особистості, звільненої від комплексу державного патерналізму. У свою чергу, власник мусив дбати про поширення і зміцнення власності - економічній підставі його особистості і свободи. Міцніюче громадянське суспільство поступово відокремлює себе від конаючої тоталітарної держави, обмежуючи її функції оновлюючи форми.

Цей процес, що класично здійснився в Англії, одночасно знаходить своє елітарно-теоретичне обгрунтування в ідеології лібералізму і в орієнтованій на масову свідомість доктрині Реформації. Ліберальна концепція стала антитезою тоталітарної свідомості. Практична історія ринкового суспільства починалася не з демократії, а з становлення громадянського суспільства, вільного від тоталітарного контролю держави. Цей факт лібералізмом осмислюється у вигляді нової парадигми. Її піставою трактовано автономного індивіда. Він є первинною реальністю стосовно держави та суспільства. Природними підвалинами нової суспільної системи, моралі, права, добра і справедливості можуть бути тільки свобода людини і її власність. Тому, підкреслює один з теоретиків лібералізму Ф.Цванг, “Боротьба за свободу - це боротьба за приватну власність, а боротьба за засади приватної власності - це боротьба за свободу” (4, 39).

Другою складовою духовного оновлення суспільства стала хода Реформації. Саме программа Реформації стала релігійно-християнською версією лібералізму. Саме вона сакралізувала приватну власність, підприємницьку і професійну діяльність взагалі, санкціонувала економічний успіх як Знак Божого благословіння. Імперському тоталітаризмові вона протиставила ідеї державного сувернітету і права нації на самовизначення. Побудова ліберально-протестанської парадигми завершувалась концепцією суспільного договору. Питання про істинність цієї концепції виявилось, як і в інших випадках, зовсім не проблемою суворої науки, а завданням соціальної практики віднайти політичну форму адекватну ринковій економіці. Такою формою було визнано представницьку демократію. Середньовічна тріада “Бог-держава-людина” - впала. Інверсія новочасної свідомості поставила людину віч-на-віч з Богом над державою.

Але тільки в останній чверті XVIII ст. ліберально-протестанська парадигма свободи, демократії і приватної власності стає феноменом європейського менталітету і масової свідомості, її імперативом і політичним ідеалом, об’єктивуючись у вищезгаданих американській і французькій деклараціях.

Виникають питання. Чи легко і чому нове суспільство відмовилось від одних ментальних стереотипів на користь іншим? Нова ªвропа розлучалась з старими ідеями довго, болісно, криваво. Не нові ідеї лібералізму, чи навіть протестанська версія християнства, створили новий порядок, нову ментальність, нову людину. Адже індивідуалістична онтоглогія, фігуруючи підставовою засадою обгрунтування моралі і права виглядає не тільки не бездоганно, а й сумнівно. Якщо у позитивного закону немає жодних об’єктивних обумовленостей крім приватного інтересу, то чи маємо ми гарантії, що сам цей закон не є злом і помилкою? Відповідь відносно проста. Ліберально-протестанська доктрина сформулювала систему підставових вартостей необхідних і достатніх для раціональної побудови суспільної концепції суголосної інтересам діяльної, активної, вільної особистості, приватного власника. На цьому відтинку історія виявилася максимально прагматичною. Вона визнала істинність тих ідей і вартостей на яких, коли вони оволоділи масами, формувався ринок та його сателіти: заможність, демократія, технічний, науковий, моральний, духовний та особистісний прогрес. А вихідною точкою нового суспільства була приватна власність. Понад те, поки не постала приватна власність над землею, ринкові відносини ніколи не виходили за межі міста.

Західна ªвропа починала з приватної власності і цивільного кодексу. Саме вони детермінували становлення нової ментальності. Конституціями завершувався перехід до нової доби. В Україні поки що все навпаки. Очевидно, що прийняття цивільного кодексу - конституції громадянського суспільства - не тільки нагальна суспільна проблема, а й умова дійсного перетворення Конституції України у документ, що висловлює волю українського народу.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...