пошук:  

>> Пасько Ігор, Пасько Ярослав: Громадянське суспільство і національна ідея. Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси / 13.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

(з журналів)

Розглядаються взаємовідносини “народ-влада” в Україні в переддень парламентських виборів-98. Розкривається та аналізується ретроспектива формування масової свідомості народу. Виокремлюються домінантні фактори впливу, зокрема соціального, економічного, історичного плану. Підкреслюється негативний вплив комуністичної ідеології на формування стабільного демократичного суспільства, в якому альянс “народ-влада” має оптимальний характер.

В Україні грядуть вибори. Найурочистіше свято будь-якої демократії, бентежний і чарівний час, заручини палко закоханих одне в одного влади і народу, що мають завершитися легітимним шлюбом. А потім - медовий місяць, котрий, за нашою Конституцією, може тривати аж чотири роки. Справжня демократія, як відомо, тим і відрізняється від позірної, що тут наречений, тобто народ, вільно і свідомо, згідно з покликом власного серця вибиратиме наречену, себто владу. Претенденток на цю роль наразі чимало - десь під тридцять (мається на увазі партій - прим. ред.). Зараз вони всі чепуряться, демонструють вінчальні строї, стріляють очима в бік єдиного, рецитують йому лірику політичних програм, що мусить засвідчити найвідданішу любов і палку закоханість. А що міркує той єдиний? І взагалі, що він за один, той народ?

Очевидно, що наш народ не любить владу, не любить політику і політиків. І небезпідставно. А чи любить влада і політика народ? Зовні ніби так. Жоден політик ніколи не закине лихого слова народові. Він і розумний, і працьовитий, і мудрий, і толерантний. Але це тільки слова. Насправді політики так зовсім не вважають і публічно віщують лише те, що може подобатися народові. Як то не прикро, для цього теж існують вагомі підстави. Маємо: народ не любить владу, влада не в захваті від народу. І тут також не треба вбачати трагедії. То тільки в тоталітарних суспільствах народ самовіддано любить владу, а влада по-батьківськи, суворо і справедливо ставиться до народу.

Специфікою демократичного мезальянсу є те, що він обов’язково здійснюється з розрахунку. І бажано чесно. Партії оприлюднюють свої справжні програми врядування, а народ обирає оптимальнішу для себе програму. Щоб не потрапити в лабети демагогів і популістів, не спотворити демократію, народ демократичної держави мусить бути не ірраціональним населенням, а відповідати умовам соціального виду Natio Sapiens, народу розумного. Чи відповідає цим вимогам наш народ? Сумнівно. Навіть якщо зауважимо: це не його вина, а його біда, - підстав для оптимізму не побільшає.

Впадає в око те, що наше населення не просто з недовірою ставиться до влади, воно не не любить владу, воно її просто ненавидить. Такого стану речей в демократичних системах не буває. Від безмежної любові до ненависті один крок. І перше, і друге ірраціональне. Це елементарна інверсія, яка принципово нічого не змінює ані в ментальності, ані в раціональності народу. Біле стає чорним, чорне - білим, а сприйняття суспільного світу залишається тим самим. Чорно-білим.

Багато що змінилося у нашій державі в останні роки. Наша ера вже відраховується від Різдва Христового, а не від 25 жовтня 1917 року. І все ж ніби наперекір будь-якій логіці соціалізм ще не став для нас історичним минулим. Так, його ніби високі цілі та грандіозні задуми не зреалізовані. Його об’єктивна необхідність заперечена самою історією. Пожовтнева комуністична практика збагатила нас радше негативним досвідом, ніж позитивним. Але підставове питання, що було поставлене історією перед нашим народом крахом тоталітарної системи: “Який спосіб суспільного буття, які вартості він воліє обрати - європейські чи комуністичні?” - ще не викарбувалося формулою чіткої відповіді в його непевній свідомості. Без оптимізму мусимо констатувати, що попереду рідний демос вбачає лише невиразне майбутнє, позаду - непояснене минуле, посередині - незрозуміле сьогодення. І все це замість обіцяного царства розуму і свободи. Сумний стан.

Специфічною рисою соціалістичного суспільства є те, що воно будувалося політиками згідно з задумами теоретиків-оракулів. Ніхто не будував античне, феодальне і капіталістично-ринкове суспільство. Вони виникали стихійно, внаслідок саморозвитку історії. Чи таке вже чудове ринкове суспільство? Це справді проблема, але претензії чи віншування з цього приводу висловлювати немає кому. Персональних авторів тих історичних драм немає.

Інша справа – реальний соціалізм. У його оцінці цілком правомірна дилема: або була хибною революційна теорія, або непридатною практика її втілення у життя. Відповідаючи на це питання, наше суспільство розкололося на два непримиренно ворожих табори. І якщо 10-15 років тому громадська думка майже не зазіхала на святу теорію і мала претензії лише до практиків сталінського типу, то сьогодні все складніше. Для одних теорія повністю втратила свою святість та істинність, для інших - практика суцільно стала святою. І справа тут зовсім не тільки у догматизмі і нездатності усвідомлювати аргументи теорії й історії. Більшість адептів комуністичної теорії і практики ніколи не читали Маркса чи Леніна. Марксизм-ленінізм не є теорією, він є релігією, а від релігії не відмовляються з теоретичних міркувань.

Навіть та мовчазна більшість, що живе за межами усвідомлення цих проблем, продовжує існувати у полі цієї релігійної культури. Співіснування старої і нової систем вартостей у нашому суспільстві болісно і хворобливо деформує нерозвинену свідомість нашої пересічної людини. Наш народ - це зовсім не дарунок для влади. Народ затурканий і дезорієнтований, виштовханий на маргінес як комуністичної, так і європейської ментальності. Тому він змушений постійно і драматично поєднувати нез’єднанне: комуністично-патерналістські вартості з парадигмою західного світу. Ця химерна, мутантна гібридизація його свідомості супроводжується фантомами ірраціональності і алогічності. Багато ніби незбагненного в ментальності нашого сучасного народу. Він втомився від постійної затримки заробітної плати і зростання цін, екологічних лих, занепаду культури і освіти, злості, жорстокості та загрозливої злочинності. Він втомився від некомпетентності, безвідповідальності і бездіяльності багатьох своїх лідерів. Він втратив підстави моралі, здавна переконавшись, що добре працювати - це не обов’язково добре отримувати, і навпаки. Він втратив здатність раціонально і критично оцінювати дійсність і самого себе. Він вимагає від влади кваліфікованої роботи і не вимагає її від себе. Він обурений корумпованістю владної адміністрації, вибачаючи собі не вельми чесні способи існування. Він хоче, щоб влада дотримувалась законів, дозволяючи собі мало не принципово ними нехтувати. Він мріє або негайно повернутися у минуле, або так само негайно розлучитись з комуністичною фразеологією в обмін на капіталістичну заможність. Тому більшість народу сповідує зараз якісь непевні принципи і вартості, дотримується якоїсь розмитої і неясної духовної орієнтації. Вона виявляє себе неочікуваними духовними химерами, що постають в уяві масової свідомості, спростовуючи традиційну логіку на мітингах і зборах, з’їздах і конгресах. Химерна свідомість живе і діє.

За ким піде народ на виборах? Він сам того ще не знає. Жодне соціологічне дослідження не здатне висвітлити істинної картини. Але загальні тенденції в преференціях нашого пересічного виборця досить прозорі і обумовлені нашим історичним минулим.

Карл Маркс був одним з перших аналітиків ринкового суспільства. Слідом за Адамом Смітом він переконується, що ця система історично розумна, життєздатна, в певних межах спроможна до розвитку, що в ній панує гармонія і порядок. Але ставлення його до цієї системи вкрай негативне. Об’єктивні регулятори, що підтримують її рівновагу є жорсткими і антигуманними. Тому така система мусить бути зруйнована. Тільки знищивши приватну власність, капітал, ринок, правову державу - ці найважливіші об’єктивні регулятори, людина ніби може отримати свободу. Замість ринку людина сама буде врядувати суспільством. Ринкова система для нього лише специфічна соціально-релігійна реальність. Атеїзм Маркса в жодному разі не зводиться до вульгарно-невігласного заперечення Бога, тим паче релігії. Але ця біблійна форма, інваріантно зберігаючи себе у культурі, постійно змінює свій зміст. Бог часів Сорбони і звільнення Єрусалима тільки словом єдиний з Богом доби Канаверала і підкорення Космосу. Різними є їх потенції, різними є акти, бо різними є соціальні світи, розум і гармонію котрих вони персоніфікують. У хіпповому юнаку на полотні Сальвадора Далі сучасники Леонардо да Вінчі напевно б не пізнали Ісуса Христа, образ котрого їм був відомий з пензля маестро. Але відлуння моральної напруги, що інваріантно зберігається в обох шедеврах, не залишає сумнівів, що на цього хіппового хлопа чекає той же хрест і та ж сама дорога на Голгофу. Хоча то буде інший хрест і інша дорога. А йдеться не лише про те, що змінюються наші уявлення про Бога. Змінюється сам Бог.

В трактуванні Маркса Бог є абсолютом і універсумом соціуму. Він суспільна істота, що розчинена в суспільних відносинах і специфічно репрезентує їх. Ставлення Бога до людини, як і людини до Бога, – то є взаємопостава людини і суспільства. В релігії справа зовсім не зводиться до фантастичного відображення цієї взаємопостави. На думку Маркса, сама дійсність у цьому випадку є фантастичною, ілюзорною, негуманною.

Саморегулююча і самозростаюча об’єктивна загальність ринкового суспільства - це є Бог, а точніше - його раціональне розуміння. За ім’ям Бога ховається його денотат (об’єкт - прим.ред.) - капітал. У цій частині своєї концепції Маркс постає соціальним пантеїстом, а не атеїстом. Одначе становлення його до цього Бога-капіталу вельми визначене. Цей Бог мусить бути вбитий. Але такого Бога не здатна вбити наука, просвіта, виховання. Він мусить загинути від мускулястої руки пролетаря, і буде похований на цвинтарі соціалістичної революції. Тільки тоді людина отримає свободу, скине кайдани диктатури капіталу і покладе сама на себе функції, що раніше виконувалися Богом. Людина стане замість Бога, людина стане Богом. Така позиція Маркса також не є атеїстичною, радше, богоборчою.

Проте нова, пореволюційна суспільна реальність не побажала вкладатися в обрії марксового прогнозу. Внаслідок ліквідації приватної власності дійсно були зруйновані об’єктивні економічні регулятори суспільного життя. Але замість них постала політична диктатура - диктатура держави. Для цього перш за все стало потрібним відновлення сакралізації та фетишизації держави у стилі орієнтального середньовіччя. Ця процедура здійснювалась на шляхах відчуження людини від усіх індивідуальних і групових розбіжностей, пов’язаних з власністю, етнічною, національною і культурною належністю. Загальне відчуження від власності шляхом тотального одержавлення “зняло” мало не всі складності у практиці взаємодії особистості та суспільства. В такий спосіб проблема реальної свободи була підмінена проблемою абстрактної рівності усіх перед державою.

Зліквідувавши приватну власність як передумову ринку, соціалістична революція подолала владарювання капіталу, але затвердила тотальне верховенство держави. Вбиваючи європейського буржуазного Бога, соціалістична революція стала реставрацією старого храму старому Богові, Богу -державі. Релігія лише змінила свою форму, препарувавши для цього комуністичну доктрину попри задуми її фундатора. І мова іде зовсім не тільки про утопічний характер марксизму, що передбачає віру в якості власного атрибуту. Мова про інше.

Релігія у суспільстві не може бути скасованою декретом, усунена чи заборонена. Вона функціонально необхідна суспільству, незалежно від того, визнає вона існування Бога чи не визнає. Вона може тільки змінювати форму функціонування. Заповіді та моральні імперативи можуть змінюватись, але ж вони мусять бути. Соціалістична держава, що виголосила непримиренно вороже ставлення до релігії, тим самим, як будь-яка тоталітарна держава, оголосила свою власну ідеологію релігією. Нова псевдопролетарська релігія стала не стільки вірою у комуністичне майбутнє, скільки вірою в потугу, досконалість і справедливість держави, яка обійняла функції Бога і Церкви одночасно. На противагу християнству марксизм-ленінізм сакралізував землю, перетворив земне життя на суцільне духовне свято і обов’язок. Комуністична релігія має свої святині (пролетаріат), своє вчення про гріхопадіння людей (поява приватної власності), культ жертовності (в ім’я майбутніх поколінь), есхатологічне завершення історії становлення “земного раю”. Цей аспект комуністичної ідеології є, мабуть, найважливішим з практичної точки зору.

Крах комуністичної системи супроводжувався всеохоплюючою глибинною кризою комуністичної ідеології. В той час здавалося, що комуністичні ідеї навік ідуть у небуття. Посткомуністичний люд ніби масово відмовлявся від них як від антигуманного доктринального винаходу, не сумісного з вартостями сучасного цивілізованого світу, як від спорохнявілих шат, нездатних захистити від сорому злиденного існування. Так думали в Західній Європі, так хотілося думати в Європі Східній. Але сталося не зовсім так.

З самого початку насторожувало те, що цей процес не знаходив достатнього раціонального тлумачення. Що за причини лежать в основі масового зречення комуністичних ідеалів? Комуністична доктрина не витримала апробації історичною практикою. Безумовно, так. Але цей факт може бути аргументом у науковій полеміці і втрачає будь-який доказовий сенс в полеміці релігійній. І якщо нас цікавить не тільки стан свідомості окремих інтелектуалів, а й масова свідомість народу, то мусимо не лише констатувати кризу так званого “наукового” комунізму, але й звернути пильну увагу перш за все на специфіку функціонування марксизму як унікальної світської релігії.

На цю специфіку одним з перших в сучасних умовах знову звернув увагу відомий англійський соціальний філософ Ернест Геллнер. “Ніколи ще день пророцтва, що не здійснилося, – зауважує він, – не ставав днем зречення віри. Скоріше, навпаки. Відомо також, що віра не може бути дискредитована: вона може лише поступитися іншій, сильнішій вірі” [1]. Це цілком слушне твердження. Але чи поступилася комуністична віра якійсь іншій, сильнішій вірі? Вельми сумнівно. Геллнер також не має ілюзій щодо цього. “Марксизму все це не стосується, – пише він. – Його зреклись, не маючи на меті жодної чіткої альтернативи. Замість старих переконань люди обрали духовний вакуум, відсутність переконань. Запанувала доба ліберального застою” [2].

Що ж за причини такої нетрадиційної для історії метаморфози? Геллнер вагається з відповіддю. Перша причина, на його думку, пов’язана з абсолютним і беззастережним колективізмом, котрий становить сутність сотеріології марксизму, тобто його вчення про спасіння. Дійсно, марксизм обіцяє беззастережне спасіння не окремим індивідам, а всьому людству в цілому. Але Геллнер, мабуть, перебільшує, коли стверджує, що марксизм не може сказати нічого розрадливого людині, котра потрапила в біду. В межах свого світогляду він може втішити й окрему людину. Звичайно, відносно. Як і будь-яка інша релігія. Крім того, Геллнер, як людина окцидентальної культури, не бере до уваги той безумовний факт, що комунізм як релігійний світогляд був питомим лише для тих народів, котрі здавна сповідували колективістський спосіб життя. А саме для росіян. І ніколи не був таким для поляків, чехів чи естонців. Тому, з цього аспекту, комуністичний колективізм є суголосним ментальності деяких народів. Народ, який має іманентну відразу до колективізму, ніколи не сприймає комуністичну ідею як внутрішнє самопереконання. Йому можна тільки примусово нав’язати колективістські засади.

Зате просто блискучим є наступне міркування англійського теоретика. “Найбільша слабкість марксизму, – нотує він, – полягає не стільки в елімінуванні з релігії трансцендентного, скільки в надмірній сакралізації іманентного начала” [3]. Дійсно, суспільство не може існувати без святинь, але воно так само не може обійтись без профанічної, мирської зони існування. Сакралізація земного світу, передусім сфери праці і царини служіння державі, позбавила людей конче необхідного розмежування сакрального і профанічного, високого і низького. В такій системі усе до решти стає “святим”, набуває найвищого політичного значення та ідеологічного сенсу. “Скрізь і всюди розлита святість – надто важка ноша для цього світу”.

Так, Ернест Геллнер має рацію. Важкий тягар сакралізації земного життя суспільство неспроможне було тримати вічно. Позамежна втома і психічна перенапруга суспільства врешті-решт не тільки перекреслили деякі здобутки комуністичного ладу, а й призвели до його практичного колапсу. Не менш катастрофічні наслідки цього феномена маємо в духовних процесах, де деструкція і деформація ментальних структур повсякденного життя народу досягли межі незворотності.Першою фазою масового психологічного зламу нашого народу були 30-ті роки. Роки таємні, незрозумілі. Справа не тільки в тому, що від нас ще приховано немало історичних реалій тих часів. Сьогодні, наприклад, нам уже досить добре відома фактична картина голодомору 1933 року. Одначе ментальна екзистенція тієї трагедії залишається поза можливостями звичайного раціонального пояснення. Ірраціональ-ним мороком оповитий лиховісний феномен загального доношування, зрадництва і роправи, приклад котрого подали так звана ленінська гвардія та її зміна.Специфіка духовно-психологічного стану та моральних орієн-тацій перших десятиріч комуністичного будів-ництва ще досі залишається незбагненною. Воістинуterra inkognita врамкахнашго торіччя. Теоретичний аналіз спадщини Маркса і Леніна теж не завжди наближає нас до розуміння історичної специфіки екзистенції радянського постреволюційного світу. Логічна реконструкція цієї доби в кращому разі приводить нас до її неприйняття та осуду, але аж ніяк не поглиблює її розуміння. Але ця тоталітарно-комуністична ментальність, сформована в ті лихі десятиліття, попри думку Геллнера та інших західних аналітиків, як то не прикро, зовсім не згинула сьогодні. Вона свідомо підносить над натовпами свій сьогоденний символ – портрет “людини у сірій військовій шинелі” – і відверто сумує за репресивним порядком. Вона живе в багатьох з нас, заглибившись у підсвідомий прошарок родової психології, постійно вихлюпуючись немотивованою зоологічною агресивністю, архаїчною пожадою крові і смерті. І все це в ім’я якихось абстрактних, чітко невербалізованих ідеалів.

Трагічний парадокс нашого суспільства, що в переддень третього тисячоліття, а не на світанку історії, майже в центрі ªвропи, а не десь в савані чи джунглях масовий обиватель, незалежно від статі і віку, навіть тихенький, благенький і анемічний, психологічно завжди готовий до застосування зброї як гаранта найвищої справедливості, а смертну кару вважає апофеозом справедливого ладу. І сорому не імуть, і навіть не ніяковіють. У той час, як у Західній ªвропі агресивність і кровожерливість, якими б високими намірами вони не виправдовувались, вважаються соціальною патологією, тому лежать поза правом і блокуються вже на рівні міжіндивідуальної етики та суспільної моралі. У нас все навпаки. Цей феномен може бути кваліфікований як синдром революційної справедливості і законності – атрибут комуністичної ментальності. Він не згинув і навіть не причаївся. Традиції мертвих тяжіють як страхіття над притомністю живих.

Цей синдром ніяк не вкладається в логіку європейської культури. Радше, це фантом архаїчної історії. ªвропейська культура століттями випрацьовувала традиції та механізм морально-правового регулювання найскладніших соціальних проблем, так би мовити, терапевтичними заходами. Натомість певна частина нашого суспільства продовжує дотримуватись думки, що все це не про нас, воліючи до соціальної хірургії та кровопускання.

Витоки цього синдрому зовні пов’язані з червоним революційним терором. Але все трохи складніше. Терор часів революції і громадянської війни мав свою логіку. То була боротьба двох сил. Репресії тридцятих років – то дещо інше. Народ вже був у повній залежності від влади. Він був нездатний до будь-якого опору. Геноцид беззахисного і безпорадного народу вже не мав жодного функціонального сенсу і не вкладався в логіку. Він мав інший сенс. Сенс релігійний.

Абсолютна сакралізація земного життя тоталітарною системою робить саме це життя настільки психологічно перенапруженим, що людина елементарно нездатна його витримати. Тут обов’язково необхідний якийсь механізм психологічної компенсації. Мабуть, найпростішим, але історично випробуваним та ефективним механізмом такого роду є офірування, або жертвопринесення. Принесення в жертву людського життя, у свою чергу, є однією з історично первісних і найжахливіших форм офірування. Саме цей дохристиянський, поганський механізм було відроджено у грандіозних масштабах тоталітарної імперії і комуністичної релігії навіть трохи раніше, ніж у фашистсько-нацистських системах. Важко зараз сказати, наскільки свідомо здійснювались відродження та розбудова механізму пекельного офірування цього балансиру психологічного врівноваження і каталізатора ентузіазму тоталітарного суспільства. Але дещо очевидне. Масові репресії доби сталінізму аж ніяк не підривали канонів комуністичної доктрини, символів її віри, переконань мас. Навпаки, так звані судові процеси, голодомори, масові розстріли і табори лише зміцнювали переконання мас і підвищували напругу їхньої віри.

Йосип Віссаріонович був “великим вченим” тільки в межах своєї імперії і свого часу. Але як практик-психоаналітик він не поступався Зігмунду Фрейду, його клінікою стала вся країна, а пацієнтами – все населення. Перед ними стояли різні цілі, натомість методологія діагностики и лікування була тотожною – використання глибинних підвалин людської психіки. В свою чергу, у розумінні найтендітніших аспектів віри, культу, догматів, функцій кліру і його організацій та практично-політичному використанні цього Сталіну не було рівних. Торквемада і Борджіа в порівнянні з ним виглядають лише жорстокими неуками. Навіть постать самого Ігнатія Лойоли тьмяніє порівняно з образом “батька народів”.

Феномен офірності став психологічною домінантою тих часів, коли все радянське суспільство жило в ім’я комуністичного майбутнього, в ім’я майбутніх поколінь. Відомий радянський репресований філософ Л. Маньковський, згадуючи ті часи, справедливо звертав увагу на те, що пересічній людині, яка вважала себе чесною і невинною, за тюремними гратами слідчі навіювали, що люди мусять жертвувати собою, своїм добрим ім’ям і навіть, можливо, життям заради якихось вищих, невідомих їй партійно-державних інтересів. Принести себе у жертву майбутнім поколінням, а точніше системі, таким був лейтмотив імперативів до всіх членів суспільства. “Якщо ти твердиш, що ти чесний комуніст, то ти мусиш написати і підписати те, що від тебе вимагають. Так – треба” [4].

Феномен жертовності ідеї комунізму ілюструє Вальтер Кривицький у книзі “Я був агентом Сталіна” зображенням ситуації: “У червні 1936 року закінчувалось підготування до першого показового процесу над опозицією. Мали вже зізнання від чотирнадцяти осіб. Головні дійові особи – Каменєв і Зінов'єв – вже завчили свої ролі і репетировали у залі суду. Залишилось двоє, котрі заперечували будь-які звинувачення”. І ось на допиті одному з них слідчий говорить: “Справжній більшовик мусить підкорити власні думки і волю ідеям і волі партії і, якщо треба, не вагаючись іти на смерть, навіть на ганебну смерть”. Нехай все це жахливо, але тільки через цей жах прокладається шлях до світлого майбутнього. Саме заради цього “партії необхідно, щоб колишні лідери опозиції публічно визнали здійснення потворних злочинів”. Цього аргументу на той час було достатньо для людини комуністичної віри.

Криза комуністичної віри почалася значно пізніше, коли психологічна перевтома стала питома не тільки населенню, але й самій системі. Вона була перенапружена репресіями. Тоді було висунуто гасло: “Нинішне покоління буде жити при комунізмі”.



Середина п'ятдесятих років була періодом максимальної психологічної перевтоми усього радянського суспільства. Влада втомилася від репресій і висе не могла здійснювати їх з попереднім ентузіазмом. Тим паче не слід забувати, що репресії ніколи не були актами суб'єктивної сваволі влади над народом. Це був об'єктивно необхідний режим функціонування радянської політичної системи. Під його лезом ходив не тільки народ, а й сама влада. Вони обоє були рабами і гвинтиками цієї системи. Тому влада хотіла гарантованого життя без жаху, без немотивованих, ірраціональних покарань. Влада не хотіла жити по-старому.

Народ теж втомився, але, як то не парадоксально, не від репресій. Він про них знав значно менше, ніж влада. Народ втомився від очікування земного раю і надмірної сакралізації земного життя. Він втомився жити заради щастя прийдешніх поколінь і вже не міг жити по-старому. Тому гасло "Нинішнє покоління буде жити при комунізмі" було покликано задовольнити аспірації як верхів, так і низів суспільства. Веладі було обіцяно припинити щодо неї репресії, народові запропоновано повірити, що залишився лише останній крок до цього земного раю.

За усіма законами комуністичного жанру народ мусив повірити у це гасло і стати, нарешті, остаточно щасливим. Це була вивірена, ніби безпомилкова акція, яка мала надати суспільству нового спалаху енергії та ентузіазму. Утопічність і нереальність цієї формули зовсім не мусила завадити успіху справи. Навпаки. Магічна віра в чудодійну силу сакральних ідей, масова віра в чудеса була одним з найтаємніших феноменів тогочасного суспільства. Саме чудо являло собою найефективніший засіб соціально-психологічного впливу на маси, що паралізувало їхній розум і викликало тривалі викиди керованої ейфорії. Воно стає регулярною ін'єкцією, що застосовувалась під ідеологічним та політичним контролем держави.

Ще на світанку соціалізму фантом чуда уражає свідомість народу ленінським твердженням, що комунізм буде побудовано за десять-двадцять років. Це, як кажуть, чудо кардинальне. ª й менші, вони зовні реальніші, більш правдиві за формою, але так само зі сфери ірраціонального. Так, Олексій Стаханов виконує за робочу зміну 14 норм. При усій позірній реальності цього факту він є чудом і має інтерес для держави зовсім не практичним наслідком, а можливістю використання цього феномена для пропаганди чуда як норми суспільного життя. Численні приклади та описи цих маленьких чудес дає нам живопис, преса, література тоталітарного періоду. За перші роки радянської влади була створена новітня соціалістична система алогічних, ірраціональних міфів упевненості в щасливому і вільному житті і одночасно переконаності в злиденності та уярмленості усіх інших, що існують поза нашим феєричним світом.

Ці міфи в жодному разі не виражали ані інтересів реальної людини, ані інтересів реального суспільства, натомість вони були необхідним компонентом системи самозбереження тоталітарної самозакоханої держави. Але ж маси сприймали ці міфи, вірили в них і жили ними. Чому так? Причин цього явища декілька. Вони обумовлені як соціалістичною теорією, так і тоталітарною практикою.

Певно можна стверджувати, що сподівання Маркса на будівництво земного раю не здбулися. Історія осоромила пророка і зганьбила його ідеї. Але покладати провину за це тільки на його утопізм і міфотворчість було б перебільшенням. За наші соціалістичні реалії Маркс несе не більшу відповідальність, ніж його так звані послідовники й адепти. Навіть якби нечіткий проект німецького мислителя був бездоганним (що аж ніяк не можна визнати), втілення його в дійсність було неможливим.

Концепція Маркса має органічні витоки з філософії Гегеля і е її соціально-економічною модифікацією. Історія, згідно з нею, об'єктивна й закономірна. Вона неодмінно проходить усі стадії розвитку, її закони як в субстанції втілені, перш за все, в економічній сфері суспільства, що розвивається. І хоча вона містить у собі примус, але не припускає примусу над собою. Свою філософську систему Маркс цілком слушно розглядає як теорію пояснення історичного процесу. Суспільне небезпечних рис його доктрина набуває тільки тоді, коли він починає трактувати її як концепцію комуністичного перетворення суспільства. Саме тут рветься його логіка. На його думку, ідеї е відображенням історичної дійсності тільки до певного моменту історії, за яким дійсність сама мусить стати відображенням випереджаючої ідеї. Таку відмову від послідовного економічного детермінізму Маркс намагається приховати евфемістичним софізмом, ніби "ідеї стають матеріальною силою, коли вони оволодівають масами".

Ця формула водночас перетворювала суперамбітного, але все ж таки традиційно європейського, філософа історії в оракула довірливих мрійників, екзальтованих біснуватих, істеричних демагогів, акцентуйованих особистостей, пройдисвітів та авантюристів, що горіли жаданням влади і спрагою незадоволених аспірацій. Саме останні, які ніколи не обтяжували себе знайомством з марксистською концепцією поза межами "Маніфесту комуністичної партії", надавши цьому софізмові воістину сакрально-магічного сенсу, вихолостили її найважливішу складову -історичний детермінізм, відкривши дорогу масовій ідеології волюнтаризму та індетермінізму.

Як не прикро, передумови для таких колізій створив сам Маркс. Його генеральний задум -запропонувати світові загальну теорію історичного процесу і практичну програму радикальної перебудови суспільства - був приречений з самого початку. Це принципово різні речі. Теоретики мусять займатися теорією, залишивши практику політикам. Його життєвих сил не вистачало навіть на закінчене висвітлення розуміння закономірностей ходи історії. Енгельс, який усе життя спонсорував Маркса саме для написання практичних директив революційного перевлаштування світу, був у відчаї після знайомства з першим томом "Капіталу". Відзначивши складну й зарозумілу форму викладу матеріалу, він висловлює сумнів у тому, що хтось наважиться подолати цей "Монблан". Як донести теоретичну концепцію Маркса до масової свідомості пролетарів чи хоча б фахових революціонерів? Без специфічної адаптації цієї спадщини тут не обійтися. Але хто буде цим займатись? Адепти? Так. Неминучим наслідком такої аматорської адаптації стала масова вульгаризація марксистських ідей. "Маркс для марксистів -лише прапор і символ віри, - небезпідставно іронізував Г. Уеллс ще в 1920 році, - Мало хто з них прочитав весь "Капітал". Вони вважають Маркса своїм пророком, тому що знають про те, що Маркс писав про класову війну, непримиренну війну експлуатованих проти експлуататорів, що він передрікав перемогу експлуатованих, всесвітню диктатуру ідей звільнених робітників (диктатуру пролетаріату) і золотий вік, що її увінчає... Скрізь і всюди марксизм висловлює одні й ті самі обмежені ідеї в одних і тих самих виразних формулюваннях" [1].

Трохи не за сімдесят років мало що змінилося у поглибленні розуміння Маркса. Хіба що комуністи вже майже не згадують його і мало хто з них навіть пробує читати "Капітал". Свідомість сучасних марксистів засвоює теоретичну спадщину свого пророка як і раніше лише в межах ідеї експропріації експропріаторів та загального "справедливого" розподілу, ідеї морального осуду експлуатації, багатства, заможності і санкціонування тоталітаризму. Не треба ілюзій. Іншого не маємо, і його не могло бути. Складна теоретична спадщина Маркса належить не народові і не політикам-марксистам, а лише історикам суспільної думки, які за фаховим обов'язком і кваліфікацією мусять ставитись до неї не як до символу віри, а як до об'єкта дослідження.

Але у політиків свої закони і свої думки. На пророка знайшлись апостоли, які монополізували право інтерпретації та тлумачення його вчення і ніколи не відмовлялись від нагоди самим стати пророками. Першим апостолом, що був визнаний пророком, став Ленін.

Дійсна філософська позиція Леніна, як то не дивно, майже невідома і не досліджена. Постійні засвідчення Леніна у вірності матеріалізмові Маркса, які більшістю теоретиків як на Заході, так і у нас сприймаються за чисту монету, є не більше як міф, а точніше, робоча легенда конспіратора. Справжня ленінська філософема історії - суб'єктивний ідеалізм, з такими його неодмінними атрибутами, як волюнтаризм, суб'єктивізм, імператив примусу в химерному поєднанні з об'єктивним ідеалізмом платонівського штибу. Звичайно власне ленінська соціально-філософська позиція постійно маскується під марксистським камуфляжем і ніколи не репрезентується в академічно-філософських екзерсисах. Вона ретельно закодована в тканини ленінських текстів політичних дискусій, маніфестів, відозв і позбавлена витонченого інтелектуального шарму. Але за неохайною демагогією ленінського творчого стилю відкривається зовсім не еклектика повзучого політичного прагматика, а цілісна візія себе в історії та історії в собі.

Найбільш суголосною Леніну постаттю в європейській філософії безумовно е Ніцше. Ленін нічого не запозичив у Ніцше. Вони йшли паралельно. У різних іпостасях були провісниками єдиного духу, що народжувався на зламі сторіч в ªвропі, духу тоталітаризму, культу надлюдини та імморалізму. Якщо Ніцше гіпотезував про можливість "філософствувати молотом", то Ленін втілив цей принцип у дійсність. Якщо Ніцше розмірковує і споглядає проблему "жадання влади", то для Леніна вона стає центральною ланкою практичного й теоретичного життя. Якщо про Ніцше тільки дискутують, чи були використані його ідеї в розбудові третього рейху, то Ленін був першим будівничим тоталітарного ладу згідно з власними уявленнями.

З другого боку, ленінський світогляд може бути тотожним ніцшевському, бо він репрезентує й російську ментальну парадигму, радикально відмінну від західної. Російська душа за своєю природою є колективною, соборною, "мирською". Вона є і буде ворожою західному індивідуалізмові. Для неї загальне завжди вище одиничного. Такий архетип властивий і ленінському менталітетові. Тому другою важливою складовою його соціального світобачення стає платонівська ідея в специфічному російсько-народницькому суб'єктивістському забарвленні. Істинна, наукова ідея, в його розумінні, безумовно вища за емпіричну соціальну реальність. Такий спосіб мислення е повністю суголосним російській православній традиції. Але як суб'єктивіст Ленін мусить бути атеїстом. Як і Ніцше, він не знаходить Бога - "ані в історії, ані в природі, ані поза природою". Тому він рішуче заперечує християнські ідеї як неістинні та антинаукові. Натомість як платонік мусить протиставити їм ідеї істинні. Шукаючи ці наукові ідеї, він знаходить їх в теорії Маркса. Парадокс, але філософські засади мислення Маркса і Леніна майже протилежні. В його світосприйняття зовсім не вкладається методологія й теорія історичного процесу Маркса, але повністю вкладається і стає символом віри ідея комунізму. Запозичуючи ідею, він мусив визнати себе вірним марксистом. В такий спосіб доля пов'язала Леніна з Марксом.

В дійсності ленінське ставлення до історії зовсім інше. Попри Маркса, для нього історія ніколи не була реальністю, що вимагає аналізу, а лише об'єктом перетворення згідно з істинною ідеєю. Саме вона є первинною в історичнім процесі, сама вона покликана детермінувати діяльність людей. Якщо, згідно з марксистською концепцією, закони історії притаманні самій об'єктивній реальності історичного процесу, то в ленінській версії законами історії можуть бути визнані лише істинні ідеї. Таке розуміння закономірного й загального традиційно носить назву платонізму, або реалізму.

З іншого боку, засада чудодійного людського активізму, тільки пропунктована у Маркса, зводиться Леніним в абсолют. Тим самим він елімінує найважливіше для Маркса положення про те, що об'єктивно реальне минуле чітко детермінує сьогодення. І тоді стає можливішим твердження, що соціалізм у Росії може бути здійсненим до становлення зрілого капіталізму і формування численного пролетаріату, бо найважливішим чинником для нього має бути зовсім не сам емпіричний пролетаріат, а його революційна ідея комунізму. Досить лише озброїти цією ідеєю дисципліновану організацію революціонерів, і вона може здійснити будь-які дива, звільнивши сьогодення і майбутнє від минулого.

Для того, щоб утвердити себе першим апостолом Маркса у російському революційному русі, Леніну конче знадобилося відлучити від марксизму Е. Бернштейна і К. Каутського, Г. Плеханова і легальних марксистів, котрі не сприйняли ленінських новацій як таких, що суперечать автентичному марксизмові. "Так здійснилася, - не без підстав нотує М. Бердяев, - русифікація і орієнталізація марксизму" [2]. Але це не зовсім так. Радше інше. У зовнішніх шатах марксизму постала орієнтально-російська ленінська версія суб'єктивістської соціальної філософії західноєвропейського походження.

Ленінська революційна практика, що повністю здійснювалась згідно з його теоретичними імперативами і політичними рецептами, призвела до парадоксально-неочікуваних наслідків.

За ортодоксальною концепцією Маркса, нерозвинені економічні і політичні структури Російської імперії попри усі бажання не могли бути трансформовані у соціалістичну систему навіть до 1914 року. Для цього не існувало жодних об'єктивних передумов. В перебігу світової і громадянської воєн було зруйновано технічний базис суспільства. Ще у переддень 1917 року не деформовані, не зміцнені, не обтяжені адекватною культурою буржуазні суспільні інститути впали. Склалася ситуація, коли були відсутні не тільки капіталістичні виробничі відносини, але й будь-які, прийнятні для індустріального суспільства продуктивні сили. Над суцільною руїною палала заграЬа світової революції, в диму якої проглядалися окремі ізольовані острівці феодальних за своєю природою натуральних господарств та нежиттєздатних промислових центрів.

Зупинена в старих кордонах імперії лавина революції викарбувалась зовсім не в комуністичний рай, а в тоталітарну державу, що трималася на практичному втіленні трьох ідей. Першою з них була ідея революційного насильства, другою - ідея спільного пролетарського походження своїх громадян, що утворили священну державу людей праці, третьою - ідея абсолютної державної власності. Діалектика політики, економіки та ідеології тут така, що тоталітарне насилля тримається на централізованій власності, а централізована власність - на тоталітаризмі. Їхня єдність опосередковується і скріплюється сакральною ідеологією, що легітимізує цей шлюб імперативом духовної унії та ідейного монізму.

Неважко помітити, що реальний соціалізм, утверджений революцією, дуже мало нагадує суспільство вільної идивідуальності й універсальної свободи, прогнозоване Марксом, а в деяких рисах асоціюється з відомим в історії азіатським способом виробництва та відповідною йому політичною формою тотальної деспотії. Гратуляції адресувати треба Леніну. Це його справа і успіх його "генія". Ні, йдеться безумовно не про те, що Ленін насильницьки спромігся втілити "істинні ідеали комунізму" Маркса або свої власні, 3 Марксовими ідеалами вже все відомо, а якихось особливих власних ідеалів він спочатку просто не мав. Він спромігся на інше, на побудову суспільства, яке довело можливість свого функціонування на підставі його філософського принципу - принципу повного підпорядкування усіх єдиним ідеям та ідеалам. Так, ми отримали нове суспільство у вигляді тоталітарної держави, де всі громадяни обов'язково користуються єдиними істинними ідеями, мають єдині високі ідеали, де всі діяння і прагнення людей підкорені саме їм. І зміст цих ідей визначає не якийсь теоретик чи ідеолог, а сама держава. Ідейні дискусії, теоретична полеміка і політичні диспути - все це було можливе лише там, у тому антинародному суспільстві, де не вимагалось одностайності і відданості "єдиному науковому вченню". З самого початку революційна побудова "нового суспільства" розвивалась за своїми власними законами, свідомість її лідерів і вождів оберталась у колі зрозумілих усім гасел і прагматичних політичних настанов, необхідних для самозбереження державної влади. Тому істинним е те, що сьогодні необхідно державі. Просто, аж до геніальності викриває таїну ранньокомуністичної ментальності старий більшовик Зінаїда Земцева: "Слушним е те, що віщує вождь. Які були настанови, так ми й думали" [3]. Ось тут витоки ментальності нашого народу.

Саме такий стан речей приводить до становлення масової свідомості, яку можна номінувати як соціалістичний платонізм. За своєю сутністю він є подібним до ортодоксального християнства. Такому світогляду властива віра у всесильність Вищого Слова, віра у всесильність і чудодійні можливості держави. Цей світогляд зовсім не орієнтований на відображення інтересів реальної людини, а являє собою необхідний компонент системи самовідтворення і самозбереження тоталітарної держави. Це завжди чудово розуміли ті, хто персоніфіковував цю державу. Ось саме тому платонізм всебічно культивувався лише на ментально-психологічному рівні масової свідомості, але ніколи не афішувався як офіційна ідеологія. Навпаки, усі політичні маніфести складалися як гімн людині - початковій і кінцевій меті суспільства. Таким чином створювалась зовнішня позірність того, що історія розвивається за Марксом.

Віра в магічну силу державних ідей -найспецифічніший і найдивніший феномен нашого суспільства. Від моменту революції складалася суспільна опінія, що для вирішення будь-якої проблеми необхідна лише державна, чи партійна постанова. Достатньо слова державного мужа чи слова друкованого органу - це також голос держави, а вона всемогутня. І якщо десь справи не збігаються з директивним словом, то це або прикрий виняток, або підступи ворогів. Тому вся наша радянська історія - безкінечний ланцюг суцільних постанов про усі сфери суспільного життя й виробництва.

В нашому суспільстві народжувались і жили лише заради служіння ідеалам, партії і державі. Радянська людина завжди була готова на саможертовність і подвиг в ім'я ідеї. Це зовсім не вигадка радянської літератури. Це безумовний факт і вищий спосіб функціонування тоталітарної свідомості. Заради високої державної мети мусиш офірувати життям, моральними засадами, добробутом. Висока мета виправдовує будь-які засоби.

Так було до шістдесятих років. Радянське суспільство складалося вже тільки з радянських людей, які самовіддано і беззастережно вірили партії і державі, вірили в комуністичне майбутнє і підступність класових ворогів, вірили в те, що все зло на землі від приватної власності, в те, що всі вони пролетарського походження, а білогвардійці, махновці, петлюрівці, куркулі зникли з землі, не залишивши навіть нащадків... Одним словом, вірили в усе, що вимагалось, і не вірили в те, що заборонялось.

Це була ідеальна ідеократична держава з земними богами і єдино правильною земною релігією, яка носила назву наукової теорії суспільного розвитку. На відміну від розбещеного Заходу, де суспільство складалось з прихильників різних конфесій антинаукового християнства, ненаукових атеїстів і лише жменьки прихильників наукового комунізму, в цьому суспільстві всі були вірні цьому вченню, дисидентів ще не було. Такій державі, здавалося, бути вічною. І раптом замість ентузіазму, замість вдячності партії і державі за обіцянку вже нинішнє покоління людей вивести в земний рай комуністичного майбутнього - стриманий скепсис народу... Щось спрацювало не так, як треба було державі. Це був перший дзвінок.

Шістдесяті роки напевно були найяскравішим періодом в історії радянського соціалізму. Крізь хмари тоталітаризму пробився перший промінь сонця. Від його світла і тепла пом'якшала крига культового режиму. Ті часи нарекли "відлигою". Але то не була весняна відлига. Весна соціалізму була далеко позаду. Позаду було й його холодне літо з компанією масового "оздоровлення" населення в таборах. Сонце системи остаточно повертало на зиму. Наставала осінь комуністичної цивілізації. Але люди, котрі ніколи не бачили справжнього сонця, листопадове надвечір'я системи сприймали за її травневий світанок.

Під ясними образами повернення "до ленінських норм партійного життя" і обережної критики культу земного Бога, ніби зникли примари тоталітаризму. В річищі цього натхнення постав дивовижний розквіт мистецтва: літератури і кіно, музики і малярства. Поети рецитували свої вірші на заповнених вщерть стадіонах, ніби сучасні поп-зірки. Вернісажі художників збирали черги довші, ніж у сакральну усипальницю. Відроджено було взагалі невластивий системі жанр - публіцистику.

Перед враженою інтелігенцією постали щойно видруковані манускрипти молодого Маркса [1], а невдовзі і його підготовчі чернетки до "Капіталу" 12]. Духовна диктатура тоталітарної системи не тільки небезпечно захиталась, але й була ніби зламана. Скасований статут ідеологічної служби - "Короткий курс історії ВКП(б)'' -виголошено вульгарною фальсифікацією марксистського вчення. Звернення до першоджерел цього вчення змушувало суспільство засвоювати категоріальну мову європейської культури і філософії, призводило до становлення нормального філософського мислення, тим самим категорично заперечувало пануючий у попередні десятиріччя примітивний протофілософський догматизм, відкривало, що, попри все, комуністична доктрина зовсім не зводиться до ідей класової боротьби та диктатури пролетаріату, натомість серцевиною своєю має мрію про становлення людини, котра, вивільнюючись від зовнішньої необхідності в процесі творчої самодіяльності, в підсумку отримує статус універсальної, всебічно розвиненої особистості, що підставовою метою суспільства мусить бути зовсім не могутня держава, а висока людина.

То були часи, коли в ейфорії духовної толерантності кожна людина отримала власну можливість безпосередньо звертатись до текстів євангелічних послань пророків комуністичної віри, витлумачуючи їх згідно з власним серцем, розумом і надією. Саме у цю добу інтелектуальний прошарок суспільства, в той чи інший спосіб, стає на шлях дисидентства в старому релігійному сенсі цього слова, бо, відтак, ортодоксальна догматика комуністичного вчення вже не влаштовує його ані в моральній, ані в політичній площині. Рафіновані інтелектуали, самовіддано аналізуючи та інтерпретуючи спадщину пророків, відшукують у підтекстах їхніх послань такі вивірені гуманоборчі формули, на свідому вербалізацію яких не були спроможні самі пророки. Внаслідок цього комуністична герменевтика набула такого вигляду досконалості, що, певно, в майбутньому ніколи не буде перевершена.

Це був період, коли ідеї молодого Маркса, потрактовані як "автентична" філософія марксизму, зосереджена у принципах гуманізму, людської активності і свободи, подолання відчуження людини, набули максимальної інтелектуальної популярності в світі, особливо в ªвропі. Ідеї західних, автентичних марксистів, представників так званої Франкфуртської школи - М. Горкгаймера, Т. Адорно, Е. Фромма, Г. Маркузе, - були покладені у грунт політичних програм молодіжних рухів західноєвропейських країн. В той час всі критики західної цивілізації вважали себе марксистами: від поміркованих до сердитих "нових лівих".

В соціалістичному світі процес переорієнтації марксизму був започаткований загребським журналом "Праксис". Г. Петрович, П. Враницький, М. Маркевич, С. Стоянович - стали духовними авторитетами східноєвропейської молоді. Радянська думка тих часів була не менш яскрава. Достатньо згадати роботи московських мислителів Е. Ільєнкова [3] та Г. Батищева [4], представників київської школи В. Іванова, О. Яцнека, М. Тарасенка [5]. Розвідка російсько-грузинського філософа М. Мамардашвілі "Аналіз свідомості в роботах К. Маркса" взагалі е шедевром, нерозкодованим сучасниками [6].

Головна відміна західного варіанта автентичного марксизму полягала в тому, що він орієнтувався на пошуки гуманістичних вартостей, яких, на їхню думку, так бракує як соціалістичному тоталітаризму, так і буржуазній демократії. Натомість радянський варіант зосереджувався на конструюванні комуністичних ідеалів, свято віруючи, що радянська система об'єктивно еволюціонує у напрямку комунізму.

Доба шістдесятництва була останньою і найвищою хвилею соціалістичного ренесансу в мистецтві і культурі, а також останньою і відчайдушною спробою реформації комуністичного вчення в межах його підставовових постулатів. Це був апофеоз утопічного мислення, цілепокладання і райдужних, прожектерських надій. Це був тріумф, що на певний час затьмарив трагедію комуністичної ідеї. Реальний соціалізм рухався за своїми власними законами і не волів рахуватись з надто прекрасними комуністичними мріями. Постає парадоксальна псевдоплатонівська ситуація: соціалістична дійсність поділяється на два світи - комуністичних ідей і соціалістичних речей. Інтелігенція живе у першому світі, влада і народ - у другому. Саме інтелігенція ніяк не хоче помічати, що чисті, чесні і шляхетні моральні імперативи їхньої варіації комуністичної утопії зовсім не детермінують стан речей в суспільстві. Вона живе, як слушно у свій час підкреслили П. Вайль і О. Геніс, у країні слів [7], в країні марень і довго дивується, що в цій країні не живе влада-іне хоче жити народ. Вона так сподівалась на порозуміння як з владою, так і з народом, а цього не сталося. Народ німотствує. Він без зайвих симпатій ставиться до інтелігенції взагалі і до дисидентів зокрема.

Чому народ не пішов за інтелігенцією? Для того були вагомі підстави. Не думається, що народ розумніший за інтелігенцію. Безумовно - навпаки. Але народ має інтуїтивне світовідчуття самозбереження. Інтелігенція ж нерідко його втрачає. В даному разі це був той самий випадок, коли благими намірами вона проторовувала стежку у пекло. Перш за все, для себе. Еліта суспільства, що виявилась нездатною відрізнити вранішню зорю від вечірнього присмерку системи, не може претендувати на роль поводиря народу. І народ це відчув. Інтелігенція залишилася на самоті.

Перебіг подій у цій трагедії стрімко йшов до фіналу. Допоки інтелектуали дискутували про питомі риси того суспільства, у котрому належить жити вже нинішньому поколінню, -гільки-но завтра - влада дивилась на це крізь пальці. Натомість, коли дехто з них почав помічати разючу невідповідність між соціалістичними ейдосами і реальним станом речей, між належним і сущим в суспільстві, і забажав не комунізму у мріях, а "соціалізму з людським обличчям" в дійсності -характерні риси справжнього обличчя соціалізму відразу викарбувались на бруківках Будапешта і Праги, Гданьська і Новочеркаська. З фрондою було покінчено.

Ідеологічним завершенням цієї доби була кардинальна зміна ідеологічних орієнтирів, здійснена владою на межі шістдесятих - сімдесятих -років. Замість небезпечного гасла наближення до комунізму була висунута ідея "розвиненого соціалістичного суспільства як довгострокової перспективи" буття. Відтак інтелігенції було категорично наказано знову стати в шеренгу єдиного ідеологічного хору для виспівування одноманітної сугестивної ораторії внутрішнього користування про переваги реального соціалізму. Виходу не було. Можна було стати до лав своєрідної "внутрішньої опозиції", відверто спілкуючись з вузьким колом однодумців на кухнях. Можна було обрати мордовські табори чи психіатричні лікарні, можна було просто зламатись, примирившись з дійсністю, але творчості чи її свободи - були позбавлені всі. Сонце зайшло. Ціле покоління радянської інтелігенції було втрачено, загублено, розтрощено в жорнах конаючої системи. Воно не було розстріляно, але моральні наслідки цієї трагедії в найнегативніший спосіб продовжують впливати на наше сьогодення. Найважливіша функціональна риса інтелігенції - зовсім не її честь, навіть не розум, а її сумління. Там, де зникає Церква, гарантом сумління народу стає інтелігенція. Там, де зникає, або ламається інтелігенція, відкривається широка дорога до розгнузданого аморалізму. Так і сталося...

З точки зору філософії історії очевидна вина нашої духовної еліти перед власним народом. Так само очевидна і її біда. В умовах культурно-інтелектуальної ізоляції вирватись водночас з-під чар Маркса було неможливо. Очевидно й інше. При будь-якій владі духовна еліта повинна триматись від влади на певній опозиційній відстані, в інакшому разі влада або розчинить, або розчавить її. Коли в щирість і моральність влади вірує народ, це можна вибачній, але коли еліта впадає в ілюзію, що влада неупереджено помиляється у виборі підставових вартостей - це жахливо.

І все ж таки і справа шістдесятників не пішла на марне. Саме вони створили потужний шар схоластичної за формою філософії, високої схоластичної культури мислення. Ця "соціалістична" схоластика теж дошкуляла владі. Не випадково, що в одній з перших ідеологічних партійних постанов при переході до так званого розвиненого соціалізму говорилось про нагальну необхідність подолання залишків "схоластичного теоретизування" в суспільних науках. Як середньовічна схоластика була необхідною передумовою становлення новочасного мислення, так і схоластика шістдесятників стала необхідною ланкою і формою засвоєння загальнолюдських орієнтирів суспільного життя. Вади сучасного мислення у наших політиків найчастіше пояснюються саме недостатнім рівнем інтеріоризації культури тієї доби.

На відміну від інтелігенції народ скептично поставився до обіцянок влади про комуністичне завтра. Надто важке життя витримував він протягом попередніх десятиріч. Проблема, яку він постійно вирішував, зводилась до елементарного. Не як жити, а як вижити? Вижити елементарно фізіологічне. Нові соціально-політичні умови, пом'якшення системи дозволяли народові певний скепсис, дозволяли взагалі певним чином дистанціюватись від ідеології, згадати про власні потреби і зосередитись на їх задоволенні. Разом з тим, сутність радянської системи зовсім не змінилась. Задоволення потреб залежало як і раніше не від індивідуальної самодіяльності, підприємливості, якості праці, а від рівня адаптації людини до адміністративної системи. Якщо в умовах культу рівень життя і саме життя людини повністю залежали від системи, то в нових умовах ці фактори були поставлені в залежність від здібностей пристосування людини до системи, звичайно, що в межах загальної ідеологічної лояльності до неї.

Все це призводить до суттєвих зрушень у повсякденно-практичній свідомості народу. Психологія страху перед державою поступово переходить у психологію індивідуалістично-споживацького становлення до неї. Разом зі страхом поступово зникає й повага до держави. Замість психології раба постає психологія добре закамуфльованого паразита.

Останнім кроком у цьому напрямку була фаза "розвиненого соціалізму". Відмова від попередніх орієнтирів і перехід до безпардонної апологетики сумнівного режиму наочно доводили, що комуністична ідеологія втратила будь-який сенс у суспільстві. Залишилась тільки її сакральна форма. Вона дійсно священна. Знову, як і раніше, істинним виголошується те, що говорить партія і влада. Але тепер вже всі знають - це тільки слова, за якими ховається інтерес владної еліти. Це була смерть комуністичної релігії. Вперше в історії наше суспільство стає справді атеїстичним. Разом з релігією зникає й мораль. Вона ніколи не виконувала в радянському суспільстві якісь особливі, специфічні функції, збігаючись з політичними принципами. Завжди підкреслювалось, що моральним е все те, що служить інтересам робітничого класу і соціалістичної держави. Але тепер розпалась навіть ця єдність. Немає ніякої моралі, а е тільки пишномовні слова, якими кожний прикриває свій егоїстичний інтерес. Така єдність в загальному аморалізмі влади і народу рідко зустрічається в історії. Поки радянське суспільство трималося єдиною комуністичною релігією, монополією ідеологічних орієнтирів і тоталітарною державою - воно було незламне. Як тільки настала криза релігійної ідеології, втратили жорстокість, тотальний контроль і примус механізму державної влади, то настав колапс. Захлинаючись в іраціональних та аморальних випарах, публічність з жахом переконувалась - те, що колись називалось звичаєвістю, мораллю, правом - все це було лише політикою тоталітарної влади. Втратила необхідні риси тоталітарності держава і політика, зникло все. В суспільстві запанував загальний аморалізм.

Здається, що серйозно помиляється О. Солженіцин, коли твердить, що "животіння народу під Хрущовим і Брежнєвим не помічено гігантськими зламами, котрі міняли народний характер" 18]. Повне моральне виродження народу саме і здійснювалось у добу Брежнєва, добу розвиненого соціалізму. Разом з тим, вона залишила нам у спадок не тільки моральну атрофію, але й паразитарне ставлення до суспільства, яке в свідомості народу і сьогодні уособлюється в державі.

Одним з високих програмових завдань комуністичного будівництва було "перетворення праці у першу життєву потребу людини". Сталося все навпаки. Згадаймо жартівливу формулу часів розвиненого соціалізму: "Вони роблять вигляд, що платять нам заробітну платню - ми робимо вигляд, що працюємо". Ця максима увійшла в кров нашого народу. І коли перекреслюється перша її частина - друга автономно продовжує жити і перемагати. Народ продовжує не працювати, а робити вигляд, що працює. Це не вина, а біда його. Тому й буде він орієнтуватись переважно на ті політичні сили, котрі обіцяють йому повернення до неідеологічної соціальної системи такого типу. Запобігти такому стану речей можна тільки шляхом перетворення пересічної людини в суб'єкта власності, що, у свою чергу, поволі призведе до переорієнтації людини від паразитарної до активної, діяльної психології.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...