пошук:  

>> Павловський Віталій: В години прозрінь

У розділах: [Поезія: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

 

“Східний видавничий дім”
Донецьк-2002



У новій збірці український поет Віталій Павловський намагається осмислити наш складами час, повертається в ліричних сповідях до своєї молодості, повоєнного дитинства Відгомін війни та кривавих, неоднозначних подій нашої новітньої історії - в його поемах, що вміщені в цій збірці.

ВІЙНИ ТРИВОЖНИЙ ПОДИХ І ДНЯ РВІЙНИЙ ВИМІР У кожного своє бачення минулого, прожитого, пережитого, сприйнятого і пізнаного. Власне, існуємо ми, сучасні, такою мірою, якою ґрунтуємось на минулому, спрямовуючись у майбутнє. Тому не дивними постають наскрізні мотиви нової поетичної збірки Віталя Павловського години прозрінь": війна у різних її вимірах, рвійність дня, тривожність душі, співпережиття побаченого, почутого, відчутого, зболілого і переболілого. Прозріння по-різному і не в однаковий спосіб приходить до нас, але завжди його коріння таїться у глибині пройденого.

Для автора минула війна це не просто штрих історії самого суспільства, а миттєвості життя, опалене дитинство, оскільки у пам'яті "закарбувалися окремі епізоди німецької окупації, день визволення, свято Перемоги, похоронки" і “Приходили дороги фронтові, / колона, / сполох, / смерч, / хрести на крилах... / Боєць лежав убитий у траві / Край братської, ще свіжої могили...'" ("Край гори"). Це та війна, за яку давали нагороди (не вельми і не завжди пошановані і поціновані сьогодні), але була поруч й інша невидима, малознана і приховувана війна - "не менш кривава і жорстока. Війна, яку постійно вела радянська влада зі своїм народом (громадянська війна, репресії, голодомори)". Вона полишила не менший слід у пам'яті митця (кривавими були її кроки у поступі народу, який віддавав ненаситному молохові все нові й нові жертви). Життя будувалось так, що треба було вірити всьому сущому і свято підтримувати усе проголошуване, сповідувати запропоновані ідеали - в іншому разі чекало відторгнення від усіх, зречення рідними і друзями. Тому й такими болючими постають рядки поеми “Новочеркаськ”, бо “Спливло — вже майже сорок літ, / Перемінився білий світ, /А я вертаюся туди, /Де юності мої сліди...” і “час розкрилений летить”, але воістину звучить рефреном останній рядок , Дай, Боже, нам без крові жити!

Автор у своїй поемі йде крок за кроком за минулими подіями, що відбулися сорок років тому, показуючи, як вони розгорталися і набували обертів. Розпочавшись із НЕВЗа (Новочеркаського електробудівного заводу), де пружина робітничого спротиву була подібна до спруту, що ось мав перерости у стихію: “Завод ледь дихає, страйкує, /Біля воріт — юрба нуртує. /Зірватись може кожну мить: / - Ану, цехи давай трощить!", тому що пролетарі вбачали навколо „експлуататорів-убивців". ,Доволі, гади, панувати, / 3 трудящих соки вижимати!". Щоправда, подекуди Автор переходить у полемічну декларативність і плин поеми набуває відтінку публіцистичності і яскраво забарвленої плакатності („Он робітник студент-заочник, / Як пролетарський вождь пророчить, /Що нас розіб'є влада вщент, / Коли проґавимо момент"), що здебільшого мотивується прагненням В.Павловського відтворити рвійність минулих подій і передати ритміку гасловості, що живила людей, їхню енергетику в ті дні. У той час подібні гасла не були позбавлені життєвості, вони насичувались усім тим, що становило )

найсуттєвіші порухи і виміри морального вияву, та й не тільки морального, але тієї миті, коли вибір між життям і смертю мотивований твоєю позицією, тим виміром, який ти вважав для себе як самовиражальний і найвартісніший, бо “На всі питання знову й знову - / Чіткі шеренги вояків... /Ніхто не вийшов на розмову, / „Бунтівників" - вогонь зустрів...". Недаремно в автора слово „бунтівники" постає в лапках. Власне, про яких „бунтівників" можна говорити, коли це рядові трудівники, що доведені до відчаю, вимагали тільки одного - бути почутими, а у відповідь „Стріляла в пролетарські спини / Патійно-керівна машина...", що із правди згодом зробила неправду і „В сирій донській землі зариті, / Всі двадцять три злочинна вбиті"—не мали права тоді і тривалий час опісля навіть згадуватись - вони ототожнювались зі злочинцями .

Кровоточать до цих пір серце і душа В.Павловського, адже завжди у житті вартісним є не тільки співчуття, прагнення допомогти, але й порух - просто бути чесним у стосунках, а коли тебе зраджують, коли поряд опиняються ворожі погляди і наступає всевладність „хортів" і „стукачів", то незаперечною стає істина прощай, провіснице-відлиго: /Ляга на землю знову крига!". Подібні твори не з'являються просто - вони народжуються з глибини душі і через призму рвійного сьогодні відтворюють відчуте, сприйняте, побачене, те, що на рівні підсвідомості не підлягає забуттю і не змінюються ціннісні орієнтації, бо там була юність, там формувався характер, там запізнавалась 1 співвідносність слова і діла, вартість міжособистісних відношень, а найголовніше — наскільки деморалізована влада накладає відбиток на увесь спектр суспільних взаємин, тому що ,”На відстані ... ясніш / Просвітлюється минуле, /1 час жорстокий все гостріш / Ляга на серце чуле".

Назва нової поетичної збірки Віталія Павловського найбільшою мірою вияскравлює своєрідні перетини дня нинішнього, тому що „В години прозрінь" — це роздуми над усім тим, що мало реальне місце в житті митця (дитинство в роки війни), новочеркаські події, замальовки зі спостережуваної донецької краси - такої до щему світлої душі вартісної справжньому степовику. Автор не крокує в ногу з тією шаленою вседозволеністю, нищенням національних ідеалів, що заполонила усі сущі періодичні і неперіодичні видання, - у нього зовсім інше завдання: переживання і відчуття „прозорих ночей", „небес високих", „цілющих соків", надемоційний стан, зумовлений „передчуттями гіркими", „розбурханими тривогами", що „...тінню бродять день у день. Тому так ятрить серце поета “Нащадки русичів, нещасні українці, / Чи знайдемо загублений свій шлях?". І ось публіцистична фраза „І де пророк, що поведе в краї незнанні, / Відкриє рай, омріяні світи? / Ми тільки тішимось в безплідному чеканні... /Прости нас грішних, Господи, прости!" набуває поетичності і її пафосність не є похідною заторкнутого мотиву, а постає наслідком внутрішньої енергетики, результатом синтаксичної організації

віршованого рядка, коли питання постають не просто констатацією факту, а звернені у внутрішню організацію поезії, в якій врешті-решт кмітливий читач і відчує відповідь на поставлені питання („Передчуття гіркі, розбурхані тривоги...").

Існує думка: якщо у книзі є хоча б один вдалий поетичний рядок, то її уже варто друкувати. Перед нами поетична збірка Віталія Павловського „В години прозрінь", твори якої є втіленням авторського світовідчуття, вони спрямовані на вияскравлення небуденного в буденному, їхня внутрішня енергетика співмірна з ритмом рвійності теперішнього і через минуле спрямованії; в майбутнє, що особливо засвідчує прагнення митця по-новому осмислити вагомість прожитого для нас сьогоднішніх.

Анатолій Загнітко, доктор філологічних наук, професор.



Від автора

Кожний твір письменника— це своєрідна сповідь, сторінки щоденника його життя. Окремі епізоди, враження від спілкування з дійсністю, роздуми, емоції прошивають всю його творчість. Прозаїк подає загальну, розгорнуту картину життя, а поет, як правило, висвітлює окремі яскраві, характерні його моменти.

Збірка поезій "В години прозрінь" складається з двох циклів і двох поем. Перший "Пульс часу "- сучасне світосприймання автора: проблеми екології, взаємини міста і села, проблеми творчості, інтимна лірика. Другий цикл “Відгомін війни” переносить читача в повоєнне дитинство ліричного героя…

Початку Вітчизняної війни я особисто не пам'ятаю. Зате в душі моїй закарбувалися окремі епізоди німецької окупації, день визволення; свято Перемоги, похоронки, які йшли в наше село Жовтневе (Прилуцького району 140 км. від Києва).

У мого діда Павловського Андрія Федоровича, сільського вчителя, було четверо дітей (двоє синів І дві дочки). Троє Із них воювали. Старший, мій батько, пішов на війну з перших її днів. Потрапив у полон, пройшов муки концтабору "Яготин", втік. Після визволення, знов воював. Декілька разів був поранений. Самий молодший син діда, Всеволод, восени 1943 року, ледь виповнилось йому 17 літ, був мобілізований. А на початку 1944 року загинув, не переступивши порогу юності. Воювала також моя тітка - фронтовою медсестрою.

На моїх очах пройшло дві війни. Перша - війна радянського народу проти фашистських загарбників. Епізоди її показані в поемі "Окупація". Це були тяжкі часи горя, приниження, злидарювання, які пережила наша сім'я разом з усім українським народом. Але була і друга війна—не менш кривава І жорстока. Війна, яку постійно вела радянська влада зі своїм народом громадянська війна, репресії, голодомори) В поемі "Новочеркаськ - 1962 року" показані реальні події цієї війни, свавілля, агонія тодішньої комуністичної влади.

пульс часу

* * *

На відстані мені ясніш
Просвітлює минуле,
І час жорстокий все гостріш
Ляга на серце чуле.

Я бачу молодість свою,
Воєнне лихоліття –
Тривкого спокою молю
Нове тисячоліття !

Один Господь, напевно, зна,
Як далі будем жити;
Та що порадити синам –
Яким богам служити?



Станція Чаплине

Електрички прямують швидкі.
Крізь посадок зелені отари,
І вітають протяжне гудки
Привокзальні строкаті базари.

Що мені, козаку, до їх чар -
У вікно сонце бризками кепнуло ...
Головний є для мене базар,
Що добовий на станції Чаплине.

Недешевий, для всіх рятівник…
Тітка лається неагресивно:
- Не пішов у цей день грець-часник,
Бере жменю його - хоч за гривну.

Ось і вечір на землю вже ліг,
Відпочить - нема ,Чаплине, часу...
Уклоняюсь тобі я до ніг,
Годувальнице щедра Донбасу!



Вибух

Вже котрий рік весна не радує мене,
Донеччина моя лежить у тузі.
Над Україною лиш сонце промайне,
І знову знак біди на виднокрузі...

У шахті вибух - жах в душі моїй...
То ж скільки горя в світі вже багато!
Невже за світло, за тепло, за радість мрій
Повинні шахти жертви забирати?

І хто зупинить нам конвеєр чорний цей,
Потоки сліз прощання, горя зливи,
Щоб не було ні вдів, ані сиріт дітей.,
А люди на землі були щасливі?



На центральному бульварі

Прощай бульвар, окраса міста,
Що сяйно квітами горів.
Зелена віхола іскриста,
Птахів у небі диво - спів.

Прощай бульвар... Метал з бетоном
Тепер господар твій новий.
Колись тут жив дитяти гомін,
Тепер - дітей тут ворога.

Усе розділено на зони –
Елітні бари і кафе.
Кричать гучні магнітофони,
Танцюють пари “під шафе”
Вони, ці шльондри та пиявки
Залишуть сміття по собі,
Легенди, поголоси всякі,
Щоб забавлятися юрбі.

А ми чекати будем кари,
Історії забувши суть...
Ой, налетять лихі татари –
Свої порядки наведуть!



Співак

Пам'яті А.Б. Солов'яненка

Чому за життя ми талант не цінуєм,
А згадуєм тільки в той час,
Коли похоронний плач музики чуєм,
Що совість пробуджує в нас?

Жив мрійник на світі, мав голос від Бога,
Шахтарську затятість віддав,
Терниста була мистецтві дорога,
Яку він для себе обрав.

Як пісню народну любив яснокрилу,
їй відданий був до кінця!
Він задумів гори поніс у могилу -
Така уже доля митця.

А деякі слухали, очі ховали,
Мов, думка твоя не нова.
І славу країни настійно вбивали,
Казенні, байдужі слова...

Та пісню і душу не кинеш за грати!
За сяють години прозрінь -
І спів солов'я буде гордо лунати
На долі усіх поколінь!



Абрикоса

Було довго чикати до літа,
А теплінь - враз махнула крилом,
Абрикоса, задумливо-світла.,
Розцвіла у садку за вікном.

Та побили цвіт ранній морози,
Вітровії, як демони , злі.
Не потрібні були уже сльози,
Що із неба лились до землі.



Старий полин

Скажи мені, старий полин,
Чом серед зілля ти один
Такий гіркий удався?



Василь Мисик

Чому покинув дім, полин, -
Степи свої квітучі?
Стоїш тепер, як перст, один
На потьмянілій кручі.

Промарнувалися літа
У гуркоті міському,
“Твоя одвічна гіркота
не заплелась в солому".

Не принесли у молоці
Твій смак корови з паші...
Скажи - бульвари, сквери ці
Степів квітучих кращі?



Степові тюльпани

Коли потоками спливли
Сніги безповоротні,
Тюльпани в балці зацвіли
Дитинно безтурботні.

Бринів їх радо - сяний спів,
Як золота прикраса,
Їх розсипала для степів
Красуня Агрімпаса*.

Та люди з міста принесли
В степи лайки брутальні ,
В мішках тюльпани відвезли
На торги привокзальні.

На тротуари клали їх ,
Поспішно роздягали,
І, як невільниць молодих.
Поштучно продавали.



***

З.А. Ковтуна

Ратай викохує поле,
Пілот підіймає небо,
Пісню метець плекає,
Що у народі живе.

Але-
Поле родить ратая:
А небо -
Орла відважного,
А пісня
Своїми соками
Снагу співаку дає.



Мати Марія

Пам'яті тещі

Ой, мамо Маріє, та як же це сталось,
Що горе шулікою в хату ввірвалось.

Старенька, змарніла лежиш на порозі,
Уже не підвестись, піднятись не в змозі.

Прибігли сусіди, мерщій помагати,
Несли уже мертву на ліжко до хати...

- Ми ж бачили зранку тебе на городі,
Ходила, дивилась, як сіянка сходить.

Хазяйство плекала, щоб діткам дісталось...
Ой, мамо Маріє, та як же це сталось?



***

Передчуття гіркі, розбурхані тривоги
За мною тінню бродять день у день.
Весна до мене шле свої перестороги –
Який безрадний світ навкруг лишень!
Він тоне у брехні він тоне у розпусті..
Сади, що нам садили, не цвітуть.
Все менше діточок знаходимо в капусті,
А цвинтар, немов гриби, ростуть.

Ми - наче жебраки, що скиглять поодинці.,
Невже козацький дух наш гордий вкляк?
Нащадки русичів, нещасні українці
Чи знайдемо загублений свій шлях?

І де пророк, що поведе в краї незнанні,
Відкриє рай, омріяні світи?
Ми тільки й тішимось в безплідному чеканні...
Прости нас грішних, Господи, прости!



На баштані долі

Прозорі нош, небеса високі ,
Позаду вже далеко - сіножать.
В спецу дозрів кавун. Цілющі соки
Усім він радий щедро дарувать.

Прилинь до нього заглушиш спрагу,
Допоки літо владу має ще,
А то згноять дощ сумні нетягу,
Залишивши на спомин біль та щем...

Про долю кавуна і я заплачу –
Однакова у нас либонь, вона..
Чи прийдеш ти до мене, мій читачу;
Чи забринить в душі твоїй струна?



ГОЛУБ

Коли з гаєм прощається літо,
В пізню осінь ,або навесні,
Заховається голуб у вітах
І співає журливі пісні.

То замовкне бідаха. Неначе
Він шукає потрібні слова,
То, немов на могилі, заплаче –
Тугу серця мені вилива.

Чи нема в тебе, голубе, пари,
Може, долю свою загубив?
Чи нависли в житті чорні хмари,
Чи таким тебе світ народив?



* * *

Закрию очі, -
Поринаю
У блакить очей твоїх.
На лекціях -
Тільки про тебе мрію.
Коли дзвінкий,
Мов чисте небо, сміх
Твій на перерві чую,
Я підійду -
Німію...

Усе в тобі незвичне:
Пружний стан,
Обличчя
І хода -
Легка, розкута...
Формул
Незглибимий океан,
Для мене легше,
Ніж тебе,
Збагнути!



* * *

В.С.

Я ніжністю своєю
Переборю твій гнів,
Бо вже давно душею
До тебе прикипів.

Та чи знайду я двері
У вир твого життя?
Зів'януть на папері
Рядки ці каяття.

І буду марить знову
На самоті, в журбі,
Надію волошкову
Ховати у собі.



ДО СВІТЛАНИ

Світ очей моїх, Світлано,
Мріє диво - снів.
І далека, і жадана,
Як Сирени спів!

Роз'єднали невблаганні
Океани нас...
Я живу, як у тумані,
Як без крил— Пегас.

Озовись хоча би словом,
Піснею явись,
Квітом неба барвінковим,
Зоре, усміхнись!..



ВІДЧУТТЯ

у ( 3 Артюра Рембо)

У літні присмерки по стежці буду йти,
Через жита, босоніж, по травиці.
Відчую свіжу прохолоду чистоти,
Вітрець до голови буде пеститься.

Думки всі ні про що, ані словечка з губ,
Любов безкрайня буде лиш зі мною.
Овіяний степами, побреду.
Щасливий, — наче з жінкою земною.



* * *

Теплого літа чарівність,
Сад за вікном спочиває,
В шибу - стукає північ,
Скрип - хтось вікно відчиняє.

На смуглій руці видніє
Річки браслет сріблястий...
Він розбудив мені мрію,
Мрію забутого щастя

Постать дівоча майнула,
Віти її заховали...
Промені місяця чулі
Млосно росу цілували.



* * *

Немов Афродіта із піни морської,
Ти вийшла на берег ріки.
Ти знову привітно махаєш рукою
Вертаєш далекі роки.

Горнулись до каменя хвилі ласкаво,
Іскрився на сонці пісок .
І небо високе цвіло величаво -
Були ми до Бога на крок.

А потім гроза налетіла раптово,
Ми бігли по полю крізь грім..
І серце нестримне натхненно-чудово
Злилося із серцем твоїм.

У скирті ховались духмяного сіна,
(Букет мій тримала в руці),
І ряска із річки кумедно блистіла
У тебе на мокрій щоці.



БЛАГАННЯ

Господи всесильний,
Господи ласкавий!
Не треба мені грошей,
Ні почестей, ні слави.

Затримай приліт ранку
До нашої оселі,
Щоб я іще із любою
Поніжився в постелі!



Постою на межі …

Постою на межі
По осінній порі я,
Ніби в світі й не жив, -
Доганяв свою мрію.

Та ховалась вона
У степи неозорі,
Наче мавка лісна, .
Наче хвиля у морі.



Відгомін війни



Зустріч

Під зиму в сорок третім, як солдати
Прогнали німців з рідного села,
Худенька дівчинка до нас, до хати,
З країв далеких стомлена зайшла.

Із долею сирітською своєю,
І страхом, і надією в очах...
Ховали від гоніння на євреїв
Ії хороші люди у лісах.

В дитячій у моїй було голівці
Тоді чіткі дві істини прості:
Є - наші, є - прокляті німці,
І більш - ніяких націй у житті!

А тут ось - новина... Дививсь на неї
І запитать бабусю все хотів:
І звідкіля взялись оті євреї,
“З яких чудо-країв, з яких лісів?”

Дивився на обличчя рису кожну,
На усмішку засмучену таку,
А бачив я ікону, Матір Божу,
Що в нас висіла в хаті у кутку...

Заночувала дівчинка...Бабуся
Торбинку на дорогу їй дала...
Я ж на Ікону довго ще дивився...
Вона - так схожою на дівчинку була!



Станція Прилуки

Весна буя - війни кінець,
У маршів - сяйні звуки,
І радість лине до сердець
На станції Прилуки!

Жде переповнений перон –
Вози кругом, двоколки,
І санітарний ешелон
Приносить дух карболки.

Бійців поранених ведуть
Медсестри юні, гарні,
Поранених чекає путь
За місто, до лікарні.

Та із вагонів, мов човни,
Носилки випливають:
Померлі, опісля війни,
В останню путь рушають...

Прилуки сняться, той перон,
А в грудях - наче голки...
Знов санітарний ешелон
Приносить дух карболки.



Край гори

По осені сумують край гори,
Як жар пекучі, терен та шипшина.
З кривавої, огненної пори
Їх блискавка безжальна залишила.

У полінце колись гуляла смерть,
Горіло небо, мерзли попелища,
Ночей та днів безсонну круговерть,
Червоне й чорне я побачив ближче.

Приходили дороги фронтові,
Колона,
сполох,
смерч,
хрести на крилах...
Боєць лежав убитий у траві
Край братської, ще свіжої могили...

Вже скільки літ спливло з тої пори,
А серце повертає без упину
Туди, де похилились край гори,
Як жар пекучі, терен та шипшина.



У місті

Байдужих авто нескінченний потік
По вулиці сірій осінній…
Зупинка трамвайна. Сидить чоловік,
На склянки торгує насінням.

Колись він солдатом радянський народ
Пішов рятувати від смерті,
Колодки його бойових нагород
Піджак прикрашають потертий.

А поруч реклами солодкі рої
Життя смак велить скуштувати.
В людини ж проблеми гіркотні свої –
На куриво гріш заробляти...

Собака облізла., голодна стоїть,
Під фарами сяйними щулиться,
Недавно прогнали її хазяї
Стару із квартири на вулицю...

А місто вирує, а місто гуде,
Як море, що хвилями піниться.
І прийде на землю ізнов новодень
Та в місті - нічого не зміниться?



На кургані

Зійду на курган - бачу гори Карпатські
І чую ридання степів...
Могили сарматські, могили козацькі –
Твоїх, Україно, синів!

Коли в сорок першім їх тут залишали,
Без пострілу в болісний час,
Могили молились, могили прохали.,
Щоб кари вогонь не погас...

А їх повертали великою кров'ю.
Був німець - упертий і злий...
І ось на вершину знайому зійшов я,
Де друзі мої полягли.

І знов обійма мене сум і досада,
Що ми воювали не так,
Що кидала в пекло безжалісна влада
Нещасних, селян в сіряках...

Горби і висоти могилами стали
На всіх європейських вітрах,
Бо тільки й робили, що їх штурмували
Із вірою в праведний шлях!



АТАКА

Небо ракета зелена розрізала...
Вперед! Чую матюки полковника.
Траншею покинуту ніколи не пізно -
Хай підіймається першим поповнення!

Залягли в бур'яні під кулями.
Непорушні , ледь дихаємо...
Кожен до землі, як до матері, тулиться –
Збережи нас від лиха!

Поруч зі мною - вбитий солдат.
Чоботи свої хромові.
Років сімнадцять. Обняв автомат
Правофланговий - з поповнення…



Балада про солдата

Солдат боявсь одного:
Якщо поранять десь його,
Щоб в тил скоріш евакували,
І там надійно лікували:
Боявся крові він із вени,
А більш за все - біди-гангрени.

Коли поранили солдата,
Була палата медсанбату,
Були хірурги, хлопці вдалі, -
Осколки всі повирізали.
Лишився лиш один нетлінний,
Як маковинка, у коліні...
Пройти із ним солдат зумів
Аж до останніх світлих днів.

В кінці життя він захворів, -
Консиліум із лікарів...
І старший мовив: "Достеменно,
Тут маємо уже гангрену –
І ногу треба відтинати!"
І ось дилема для солдата:
Чи під ножем, чи так вмирати?…

Вмирав удома, на дивані,
У наркотичному тумані.
Він знову , юний, на війні
У Придунайській стороні.
Лежить у білім полі він,
І кров пульсує із колін,
Осколок падає до ніг,
І розтає від нього сніг,
І в'ється стрічечкою пар...
Де ж ти? Скоріше! Санітар!



Балада про монгольського коня

Тайга, сніги, сніги... І їм кінця немає.
А за Уралом - знов орда снігів.
Вагон біжить на фронт... Що там тебе чекає,
Колишнього володаря степів?

Зупинки нетривкі, холодні полустанки,
Поля, лани, спустошені кругом,
Гармати скрючені, авто, підбиті танки
Та неба перевтомлений огром.

Від тряски довгої як ниє в тебе тіло,
Як ніздрі хлорки запах роз`їда ,
Як із тюків те пріле сіно надоїло,
Обридла пробензинена вода...

Та ось, нарешті, фронт. Армійські вже порядки.
Впрягайся, коню, у життя нове!
Підвозь снаряди, міни... Відпочинку цятки
Тобі дає начальство полкове.

І тільки у ночі, коли навкруг стихає,
Ти нипаєш один біля стіжків,
В душі весняними піснями повіває
Із рідних зачарованих степів.

Ти наче в табуні серед своїх знайомих,
Встає над світом диво золоте,
І ти біжиш на схід , невпинно без утоми,
Туди, де сяйне марево цвіте.



БУДАПЕШТ

Ми йшли з боями. Врешті-решт
Відкрився красень Будапешт.
Хотіли взяти кого з ходу ,-
Та мало стало в нас народу.
І, як штаби не мудрували,
У передмісті ми - застряли...

Скажу, по правці, хоч із болем,
Не воював я так ніколи...
Сидиш в кафе, співа мадярка,
Цимбали грають, друзі, чарка.
Та ось команда: "Швидко встати-
Готель навпроти треба брати!"

На площі - ми, як птиці в леті,
А ворог - б'є Із мінометів....
Поранений вже п'ять разів
Стрибаю на одній нозі.
І падаю... У грудях жар.
Повзе до мене санітар.
І ногу ,що шнурком звисає,
Прибинтувать усе ладнав.
В нестямі кидаю: “Облиш,
Візьми з халяви ніж, обріж !”

Прокинувся у медсанбаті,
Людей, як листя ,у палаті...
Ходячі підійшли солдати
І почали мене втішати:
"І без ноги ще поживеш,
Медаль тобі - за Будапешт!"



Лісник і сосни

У лісника мого старого.
Турботи денні та тривоги.
Риплять, неначе дошки, ноги –
З війни болять вони у нього.

А любі серцю, милі сосни
Рядками йдуть до небокраю.
Він радо з ними буйні весни
І хуги перші зустрічає.

Він з деревцем говорить кожним...
Колись містам , таким величним,
Підставлять плечі його-сосни,
Оці красуні симпатичні!



Над морем

Підіймаються хвилі стіною,
І на берег, на стрічку піску,
Розтривожене море грозою
Виливає скорботу важку.
І приходять на спомин дитячі,
Повоєнні суворі літа...
Наді мною в тривожному плачі
Журавлина сім'я відлита.
Там, де небо пірнає у море,
Може, й знайде притулок собі.
Та не ждуть там лани неозорі
І гаї голубі, голубі.
У чужому, далекому світі,
Де у кожного доля своя,
Ой, чи будуть, чи будуть зігріті
І вожак, і мале журавля?



Чеченський хлопчик

Чорнявий хлопчик невеличкий
Співав пісню в електричці.

Тремтить мелодія сумна,
В Чечні його - Іде війна.

Убили татка, вмерла мати,
Сеструню кинули за ґрати.

І він давно уже покинув
Знайомі гори і долини.

Настав сіромі час гіркий –
На хліб просити мідяки ...

Буфет вокзальний, електричка,
І знов його дорога кличе.

Тужлива пісня без кінця
Людей розтоплює серця.



ОКУПАЦІЯ

Пам`яті моєї тітки, Ольги Андріївни

І

Де рідний, світлий інститут,
Широке місто гомінливе,
Студентський неповторний гурт,
Життя привільне і щасливе?

Все перекреслила війна —
Дівочі мрії і надії.
Тепер ось - хата, три вікна,
Над нею небо, що не гріє.

І долітали в тихий край
Через ліси, лани осінні
„ Облава „ німець, „ поліцай "-
Слова нові, окупаційні.

Я - ї старі мої батьки,
А братик - десь давно воює.
Тривожні дні, сумні думки:
В країні - блискавка вирує,

Уже накоїла сто лих,
Криваву закрутивши масу,
Моїх племінників малих
Закинула в степи Донбасу.

Пізнали з матір'ю вони
Від самих західних кордонів
Пекельні вибухи війни,
Жах бомбування еталонів...

І так було у всі віки:
Солдати дім свій захищали,
А діти, матері, жінки
За ними - сльози проливали.



II

Під зиму в шибу стук... - Синок?
Ти звідкіля? – З полону, тату...
Промерз бідаха до кісток,
Шинель та шапка від солдата.
Поранена була рука,
Просолена сорочка потом,
Штани у дрантях ( як тікав,
Пошматував колючим дротом)...

Його б скоріше обігріть,
Йому б сорочку білу дати,
Його б з дороги напоїти
Чайком, завареним зі м'яти...

Не спав каганчик цілу ніч,
Помолоділа наша хата,
І весело тріщала ніч,
І мова линула солдата.



III

Як миші сірі прожили
Ми до весни укупі з братом,
Аж поки німці почали
Колгоспи в селах відновляти.

Не привикати нам ходить
З дитинства поспіль до бригади,
Орати, сіяти, садить
І мудрі слухати поради.

Новий із зеків бригадир
Повчав нас тільки лайкою,
По полю п'яний він ходив
Та годував нагайкою.

- День у день трудодень -
Буде хліба вам на день...

Засумував мій любий брат,
Став хмурий, мов приречений:
-- Сестрице, привези малят
Від родичів з Донеччини!

Зібралася (легка рука),
Розцілувалась ніжно.
Дорога довга, нелегка
В далекий під Ніжина.



IV

Глухими селами я йшла.
Добродії казали,
Де поліцаї на шляхах,
Де німці злі стояли.

Навкруг – занедбані лани,
Що рук не дочекались,
У ріст по балках бур`яни,
Де привиди ховались.
Розбиті стани польові,
Колгоспні ферми неживі,
Горілі скирти де - не – де
Та небо стомлене, бліде...



V

Хто відповість, скажіть, мені,
За що вмирають на війні?
Чом люди йдуть в чужі краї,
Родини кинувши свої?

Жадоба вкрасти, захопити
І славу грізну прикопити,
Щоби жили - їх лиш ідеї,
Вожді, закони, архиреї!

Сказати мушу твердо: - Ні,
Розбійній блискавці – війні!
У світі Божому святому
Кривавому не місце грому!



VI

А ось — і селище моє,
До терикону тулиться,
Димком знайомим обдає
Комуністична вулиця.

Та тиша панівна кругом,
Немов біля могили.
Не в'ється стрічка над копром -
Копальню затопили.

Під териконом вороння
Освоїло довкілля,
Збирала бідна малишня,
Мов ягоди, вугілля.

Біля будинків шахтарів –
Сміття, старе ганчір'я,
В очах голодних матерів
Холодний сум безвір'я...

Були здорові, слава Богу,
Племінник і племінниця.
Два дні гостила, і - в дорогу...
Що там іще зустрінеться?



VII

Дорога знов до мене йде
На зустрічі й прощання,
І, наче кара, постає
На відстані смеркання...

Високе сонце припіка,
У небі - ні хмаринки.
Колеса крутяться візка –
Запряжені дві жінки.

Колеса крутяться візка...
Вузли, маляток двоє.
Позаду — курява їдка,
А шлях - до Лозової.



VIII

На станції гули гудки -
Військові еталони.
Ген вартові, немов круки,
Захмарили перони.

Химерні написи якісь
На мові, на чужинній -
Латинський шрифт був паном скрізь
На нашій Україні...

Переборовши переляк,
Що майже душу виїв,
Знайшла порожній товарняк,
Який ішов на Київ...

З півдня в чеканні пробули
В телячому вагоні.
А ешелони все везли
Людей за Дон, на бойню.

І кидали нам з`їди - хліб,
Ті, що не знали горя,
Лунали марші їм услід,
Настирливо – бадьорі.



IX

Нарешті, рушили під ніч...
Сліди заграв на сході,
А паровозів грізний клич
В душі печаль наводив.
На заході, звичайно, нас
Чекав „ новий порядок "...
-- Який страшний тоді був час, -
Подумає нащадок.

І з чого, врешті, вибирать
Нам дарувала доля:
В неволі жити чи вмирать.
Переборовши болі?

І скільки соколів ясних
Згорить в огні боріння,
І скільки іспитів тяжких
Чекати Україні?..

А потяг далі від біди
Крізь ніч пихтів поволі
А чорно – лиховісний дим,
Рікою плив по полю.



Новочеркаськ, 1962 рік

I

З давніх-давен, при всякій владі,
Без тяганини, зайвих слів,
Російські вузи були раді
Прийняти "братиків-хохлів"...

У рідний, свій не поступивши,
(Ще існував тоді Союз),
Позаду прикрощі лишивши,
Подавсь і я в російський вуз...

Прийми ж уклін, Новочеркаську,
Столиця древня козаків.
Спасибі за гостинну ласку ,-
Ти, як дітей, нас обігрів.
Були ми юні всі уперті
При вступі в чесній боротьбі.
Нам відчинив до світла двері
Учитель мудрий - НПТ*...

І не забуду я ніколи
Широкі сходинки, колони.
І нині у душі, повір,
Живе одвічний Критий двір *.

Живе студентське плем'я дивне.
Безклопітне, не агресивне.
Де кожен про освіту дбав
І вищих намірів не мав.

Ми вірили в життя надійне:
Робота, згодом—і житло,
Платні підвищення постійне,
Посади... (як кому везло).

Ми вірили "марксистській правді" –
Державні кріпаки, насправді,
Навчались плідно в інституті,
До лозунгів Москви прикуті.



II

Та хід навчання обірвався,
Чутки вужами там і тут:
- НЕВЗ** не працює, НЕВЗ піднявся! —
Гуде в перервах інститут.

Прийшли з заводу делегати,
Студентів заагітувати:
-- Приєднуйтесь мерщій до нас,
Підтримайте трудящий клас!

А "мудреці", що з ректорату,
Усі, звичайно, партократи,
Відважились на менше зло,
І рішення просте було:

Ідейно нестійких студентів
Від буржуазних елементів
В гуртожитках - ізолювать,
І двері всі позачинять...

Та для сміливих все одно
На волю знайдеться вікно!



III

Стояло на порозі літо,
Сади вже стали червоніти,
Новочеркаськ, дощами вмитий,
Жадав і жити, і радіти.

/Пора була ясна, погожа!
Але душа була тривожна.
Мов на біду важку чекав,
-- Як до заводу поспішав...



IV

Завод ледь дихає, страйкує,
Біля воріт - юрба нуртує.
Зірватись може кожну мить:
- Ану, цехи, давай трощить!

- Ви наші давні кровопивці,
Експлуататори – убивці!
Доволі, гади, панувати,
З трудящих соки вижимати!
Он робітник студент-заочник,
Як пролетарський вождь пророчить,
Що нас розіб'є влада вщент,
Коли проґавимо момент.

-- Гінців пошле хай мітинг наш,
Підняти треба "Россельмаш",*
Та брати банки й телеграф –
Тоді настане влади крах!

-- Які бридкі, жорстокі зміни
До крайнощів дійшли, коли?
В крамницях - піднялися ціни,
Не НЕВЗІ- норми підросли!

-- Ходили чесно на паради,
Тепер - на площу, до міськради!
Сиділи, мерзли в таборах,
Тепер - відлига на вустах!

Нещадного козацтва діти,
Сини і Дону, і Дніпра,
Тож скільки вам іще терпіти,
Чекати милості, добра?



V

Мене і радість обіймає,
І сумнів серце обпіка -
Я бачу кинуті трамваї,
Колони йдуть із Хатунка*.

Утративши, що можна втратить,
Худий, змарнілий гегемон
Спішить спитати у міськради:
-- Де ж справедливості закон?

-- Які бридкі, жорстокі зміни
До крайнощів дійшли, коли?
В крамницях - піднялися ціни,
На НЕВЗі - норми підросли!

На площі - люди мітингують,
А можновладці - гнів не чуть!

На всі питання знову й знову –
Чіткі шеренги вояків...
Ніхто не вийшов на розмову,
"Бунтівників" - вогонь зустрів...

І натовп, як лавина, зрушив,
Як при царату в злі роки,
З дерев посипались, мов груші,
Завжди цікаві хлопчаки...

І полилася кров невинна.
І крики й зойки без упину:
Стріляла в пролетарські спини
Партійно-керівна машина...

А площу згодом оточили,
Як наказав штабний обком,
Ще теплу кров водою змили,
Асфальт припудрили піском.

Лежачих - підтягли до купи,
У самоскиди - склали трупи,
В глухих яругах "спецвантаж"
Ховали ніч, до ранку аж...

В сирій донській землі зариті,
Всі двадцять три, злочинно вбиті.*



VI

За що, скажіть, така нам кара?
У небі ворон кряче злий.
Ой, налетіла чорна хмара,
По місту тіні поповзли.

Суди та вироки поспішні,
Та, сльози матерів невтішні.
За вироками - сім смертей,
Ще більше страху - на людей.

Юнак, знайомий добрий мій,
Був - токар, Сотников Сергій.
Засуджений він, як бандит,
Бо біля заводських воріт І
з даху став агітувати
Завод сусідній страйкувати...

-- Не хочу помирать бандитом! –
В суді кричав несамовито...

Пороги мати оббивала,
За сина немічна благала,
Що батько в нього - фронтовик,
А в громадянську - більшовик...

Не помогло, не помогло –
Добро не зупинило зло...

Зів'яли паростки надій -
Розстріляний - її Сергій.

Таких Сергіїв хочу славить,
Таким би пам'ятники ставить!

Мовчить собор, закляк Єрмак, *
На площі бронзовий козак...



VII

А інститут гостей стрічає...
Із комсомольського ЦК,
Гуде, послухати бажає
Столичного керівника.

І вийшов дядько на трибуну,
Ще не старий, та вже й не юний.
А белькотить, немов дитя,
Про світле наше майбуття.
Та розтлумачує красиво
Про грандіозні перспективи...

Наприкінці вже, на прощання,
Коли студентський ґвалт піднявсь,
Посипалися запитання –
Чіткі, прямі, на тему дня....

Підвівся ректор, глянув тупо –
(Сум'яття по рядах пройшлось):
-- Назвіте прізвище і групу,
Коли питаєте про щось!
Цікавих віником змело,
І запитань вже не було...



VІII

А через кілька днів потому
3 Москви приїхав Мікоян*,
І в тоні Ментора, різкому,
Подав блискучий диво-план.

У місто навезли достоту
Горілки, хліба, ковбаси...
Гуляй, обдурено голото,
Забудься, більше не проси!

Студенти ж, як радянські люди,
В кутах шепталися вночі,
Бо зранку нишпорили всюди
Хорти при владі й стукачі.



Знайшлося і для мене стерво –
Іду на виклик в КДБ.
Натянуті до краю нерви,
Тремчу, ледь стримую себе...

В кімнаті тихо, темно. Вікна
Закриті шторами ущерть.
В кутку годинник тіка мірно,
Обличчя слідчого, як смерть –

Бліде і сіре, непорушне.
На мене лампа диха душно.

І голос, наче з того світу:
-- Ну, що ж, юначе, розкажете,
Що бачили, де ви були,
Коли колони містом йшли?

-- В гуртожитку ми всі сиділи,
Весь день я нудився без діла...

- Неправда... В натовпі людей
Ось ви на фото у той день.
Ось ви йдете, ось стоїте...
Кого ви тут пізнаєте?

- Нікого... (І шукаю слів).
Я йшов до друга, що хворів...

-- До друга? Дай мені адресу,
Куди ходив - маршрут накресли, -
Почав міняти слідчий тон,
Мене беручи у полон.

Години три отак тримав,
Розпитував та все лякав...
Як інтерес до мене зник,
Велів, щоб прикусив язик,
Про все нікому і не пискнув.
(Я на мовчанку - дав розписку)...

А ми ж, як всі радянські люди,
Вже не шепталися вночі.
Шмигали щодобово всюди
Хорти при владі й стукачі.

Прощай, провіснице – відлиго:
Ляга на землю знову крига!



Х

Спливло— вже майже сорок літ.
Перемінився білий світ,
А я вертаюся туди,
Де юності мої сліди...

Новочеркаськ, як і раніше,
Для мене - місто наймиліше.
Стоїть собор, стоїть Єрмак –
На площі бронзовий козак.

Є інститут, горя освіти,
Студенти там - Росії діти.
А час розкрилений летить...
Дай, Боже, нам без крові жить!



Віталій Павловський

Павловський Віталій Андрійович народився 10 червня 1938 року в селі Новоселівка Петропавлівського району Дніпропетровської обл. в сем`і службовців. Батько його - агроном, мати - вчителька. Закінчив середьну школу в м. Кривий Ріг, а у 1951 р. - Новочеркаський політехнічний Інститут. Три роки працював на Уралі за фахом; енергетиком ліспромхозу та на електростанції - на посаді інженера-електрика.

З 1964 року працює в Донецькому державному технічному університеті. Кандидат технічних наук, доцент кафедри "Електричні станції”

Вірші свої друкує з 1960 р. в обласних та республіканських газетах. Автор п'яти збірок поезій: "ТРИ дороги" (1995р.-, "Зоря на склі"(1997 р), "Козацьке коло" (1996 р.),"Стац`я надії-Межова" (1999 р.), "Божа пташка" (2000 р.). Друкувався в журналах: "Київ", "Донбас", "Кур'єр Кривбасу", "Бористен". Член Національної Спілки письменників України.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...