пошук:  

>> Пірко Василь Олексійович: Заселення Донеччини у XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / 02.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

Розділ І

Роль козацтва в залюдненні Середнього Подонців'я в XVI - першій половині XVII ст.

Археологічні відкриття останнього часу все більше переконують у тому, що Донбас належить до тих регіонів України, які були заселені в глибокій давнині1. Однак епоха великих переселень народів негативно позначилася на його залюдненні. Особливо тяжко відбилися монголо-татарські завоювання. Після них місцеве населення, що не встигло переселитися на захід і північ, було переміщене на схід для будівництва міст у центральних районах монгольської держави, частково знищене, а невелика частина, що залишилася на місці, - асимільована і включена до складу створеної монголами азіатсько-європейської імперії - Золотої Орди. Її кордони на заході доходили до сучасних західних меж Одеської і Черкаської областей, у Подніпров'ї - до Ворскли, а виходили за межі сучасної України на межі північних районів Луганщини з Російською Федерацією.

Оскільки татарські улуси, особливо взимку, здебільшого зосереджувалися в приморській смузі Причорномор'я, то інші території фактично складали майже обезлюднілий степ, своєрідну санітарну зону між руськими князівствами й татарськими кочовищами, за яким в європейських джерелах закріпилася назва "Дикого поля", а в офіційних московських документах ХVІ - XVII ст. - просто "Поля". На узбережжях Чорного та Азовського морів генуезько-венеціанські купці мали свої колонії, де вони обмінювали західноєвропейські (переважно промислові вироби) на продукти тваринництва, що складали основний товар місцевого татарського населення. До їх числа на території сьогоднішньої Донеччини належала імпорія в гирлі р. Кальміус, яка нанесена на тогочасних західноєвропейських картах і під назвою Адомахи згадується в російських писемних джерелах ХVІІІ ст.2 Більш давнім поселенням, яке функціонувало в Середньому Подонців'ї з часу салтово-маяцької культури й до кінця ХІV ст., було Маяцьке поселення, що проіснувало з часів салтово-маяцької культури до кінця ХІV ст. і було зруйноване під час походу хана Едигея. На сьогодні воно достатньо вивчене археологами3.

Певну уяву про цю територію на кінець XIV ст. можна скласти за щоденниковими записами секретаря митрополита Пімена, диякона Ігнатія, зробленими у 1389 р. під час подорожі до Царграда. Від річки Кочур, лівої притоки Дону, мандрівники добиралися до Азова водою на човнах. На своєму шляху до Волго-Донської переправи вони не зустріли ніяких поселень. Диякон Ігнатій у своєму щоденнику відзначав: "Бысть же сие путное шествие печално й унылливо, бяше бо видети тамо ничто же: ни града, ни села; аще бо быша древле грады красны и нарочиты зело видением места, точию пусто же все и не населено нигде бо видети человека, точию пустыни велия и зверей множество...". Лише біля Волго-Донської переправи вони зустріли перші татарські улуси. "И тако оттуду нача нас страх обдержати, - зазначає Ігнатій, - яко внидохом у землю татарскую: их же множество обапол Дона реки, аки песка"4. Отже, татар, що кочували в Приазов'ї, від руських земель відокремлювала своєрідна санітарна зона, яка в літню пору, особливо в засушливі роки, використовувалася татарами для випасу худоби, а населенням Русі - для відхожих промислів - мисливства, рибальства, бортництва та ін.

Утворення Великого князівства Литовського і його боротьба проти Золотої Орди в другій половині XIV ст. сприяли переселенню українського населення в Північне Причорномор'я, а боротьба московських князів за зміцнення і розширення Московської держави, за звільнення від золотоординського іга - російського. На рубежі ХV-ХV1 ст. середня течія Сіверського Дінця стає природною межею між Великим князівством Московським і щойно створеним на руїнах Золотої Орди Кримським ханством. Відтоді лівий бік Дінця в російських джерелах часто називається "московським", згодом "російським", а правий - "кримським".

Південно-східні кордони Великого князівства Литовського від збудованої наприкінці ХІV ст. князями Коріатовичами на створеному р. Стрипою при впадінні в Дністер острові Кам'янець-Подільської фортеці йшли вдовж останнього до його впадіння у Чорне море, де було зведено також добре укріплений Білгород-Дністровський, від нього - Чорноморським узбережжям до Дніпровського лиману, по руслу Дніпра піднімалися до Хортиці, а відтак р. Кінськими Водами (Конкою) виходили на Приазовську височину; перейшовши Сіверський Донець в районі Ізюмської переправи, виходили на Оскол, на верхів'ях якого зустрічалися з південно-західними кордонами Московської держави, що й вплинуло в майбутньому на процес заселення та формування етнічного складу населення нинішньої Донеччини.

З давніх часів з Кримського півострова через Донеччину на лівобережжя Дніпра аж до Москви вела Муравська дорога, яку з початку XVI в. орди кримського хана стали використовувати для набігів не тільки на українські землі, але й на терени Московської держави. Вона йшла від Перекопу на витоки Кінських Вод та Берди, по Приазовській височині виходила на вододіл Дніпра і Сіверського Дінця, а далі прямувала через Білгород, Тулу до Москви. Для московських дипломатів, які найбільше нею користувались, цей шлях вважався "способнейшим, прямейшим, гладким и ровным путем из Руси к татарам", у той час як запорожці вважали його "безкрайнім", оскільки він перетинав їх володіння з південного заходу на північний схід. Жартома вони про нього говорили: "лежить гася простяглася, а як устане, то й неба дістане"5.

Певну уяву про тогочасний його стан можна скласти на підставі мандрівних записок московських послів Василя Тяпкіна та Микити Зотова, які в 1681 р. по ньому добиралися до Бахчисарая для укладення договору з кримським ханом. Вони відмічали, що на Муравському шляху змушені були вбрід переходити через річки, що зустрічались на ньому, будувати гаті, щоб переправити по них вози та долати інші перешкоди, але зате до річки Кінських Вод на ньому було достатньо трави, щоб попасти коней, води, дров, щоб приготувати їжу, а також дичини, зокрема дикої птиці6. Одним словом, за їх описом, шляхом його було важко назвати, а більше для нього підходила татарська назва "сакма", тобто вторована в степу стежка, якою татари добиралися з Криму на лівобережжя Дніпра та в межі Московської держави.

При витоках Сухого Торця від Муравського шляху відходила дорога, що йшла на найбільш зручну на Сіверському Дінці Ізюмську переправу, від чого це відгалуження Муравського шляху й отримало назву Ізюмської дороги. Перейшовши Сіверський Донець біля впадіння в нього невеличкої річки Ізюмець, правим боком р. Осколу Ізюмська дорога виходила, не доходячи до сьогоднішнього міста Лівни, на з'єднання з Муравською, перетинаючи таким чином південно-східні терени нинішньої Харківщини і обминаючи з півночі територію Донеччини. Тому на ній у XVII ст. не могли бути побудовані ні нинішній Слов'янськ, ні Райгородок, про що пишуть деякі автори.

При витоках річки Молочної від Муравської дороги відходила Кальміуська, назва якої походить від однойменної річки, правим боком якої ця дорога виходила у межиріччя Бахмута і Лугані, перетинала Сіверський Донець між ріками Красною і Боровою і також виходила, не доходячи до м. Лівни, на з'єднання з Муравською. Цю дорогу орди кримського хана переважно використовували для спільних нападів з ногайськими татарами на південно-західні повіти Московської держави. Оскільки це був ненайкоротший і ненайзручніший шлях, то він використовувався кримськими ордами для нападів на Московську державу порівняно рідко.

У зв'язку із загрозою раптових татарських набігів московський уряд уже на початку XVI ст. став направляти до Сіверського Дінця прикордонну службу, що повинна була "довідуватись" про наміри татар, які кочували на правому боці Дінця, і повідомляти про це воєводам порубіжних міст, щоб ті могли завчасно попередити населення та відповідним чином підготуватися до зустрічі "небажаних гостей". Саме завдяки сторожовій та станичній службі московські джерела донесли до нас перші відомості про Святогірський монастир під назвою "Святі гори"7, який можна розглядати як перше постійне поселення на території сучасної Донеччини.

Розташування уздовж Дінця московських сторож, що формувалися в основному з рильських і путивльських козаків, сприяло просуванню на територію Середнього Подонців'я жителів Лівобережної України і південних повітів Московської держави. Доказом цього може служити повідомлення путивльського воєводи московському цареві від 1546 р.: "Ныне, государь, казаков на поле много: и черкасцов, и киян, и твоих государевых. Вышли, государь, на поле из всех украин"8. У Подонців'ї, "у Святых гор и выше и ниже, позаводили в лесах... зимовища для своих кошей. Тут строили казаки и струги... Черкасы и севрюки (вихідці із Сіверської землі. - В.П.) стали расставлять по Северскому Донцу зимовища своих товариств и таким образом завели в поперек страшного Поля дозорную цепь от крымцев".

Найбільш ранні відомості про "Святі гори" подає австрійський посол в Московській державі на початку ХVІ ст. С.Герберштейн, розповідаючи, що московський цар утримує на дорогах, які ведуть з Криму до Москви, варту, котра доходить до Малого Дону, тобто Сіверського Дінця, і повідомляє про пересування в степу татар. З 40-х рр. цього ж століття повідомлення про Святі гори зустрічаються в різних джерелах, перш за все в Никонівському літописі, посольських книгах та розписах московських сторож 70-х рр., а найбільш конкретно у "Книге Большому чертежу", складеній у період правління московського царя Федора Івановича.

Під 1547 р. в Никонівському літописі повідомляється, що з Рильська прибув станичник перекладач Гаврило, якого князь Петро Іванович Кашин посилав до Святих гір. Під 1555 р. повідомляється, що боярин Шереметєв ішов Муравською дорогою, і, коли він досяг витоків річок Мжі і Коломака (Мжа - права притока Сіверського Дінця, Коломак - ліва притока Ворскли), до них прибув сторож від Святих гір9. Цей факт підтверджує і запис у синодику 1710 р., де зазначається, що монастир бере свій початок за 100 років до початку царювання Михайла Федоровича10, тобто першого московського царя з династії Романових, обраного на престол на Земському соборі в 1613 р. Ці повідомлення не тільки підтверджують інформацію С.Герберштейна, але й дозволяють стверджувати, що сторожова та станична служба функціонувала протягом усього зазначеного часу, спостерігаючи за пересуваннями татар у цьому районі. Оскільки вона формувалася на той час в основному з путивльських та рильських козаків, то це сприяло переходові на Середнє Подонців'я здебільшого вихідців з цих місцевостей. Між іншим, деякі відомості свідчать, що по Дінцю у середині XVI ст. вони навіть досягали Дону. На наш погляд, ці повідомлення дають також можливість стверджувати, що під Святими горами необхідно підрозумівати якщо не монастир в повному розумінні цього слова, який тулився в крейдяних горах, то хоча би товариство монахів-пустельників, які, очевидно, поселилися тут ще на початку XVI ст., у зв'язку з відпливом населення з Сіверщини, за яку йшла війна в 1500-1503 рр. між Литовською та Московською державами, бо саме на цей період припадають перші повідомлення про севрюків у середньому Подонців'ї. Тому важко погодитись з тими дослідниками, котрі вважають, що монастирське життя з'явилось тут лише в першій чверті XVII ст. Думається, що наведений В.Дідовим аргумент про наявні в архівних документах відомості про монастир в контексті з побудовою Цареборисова не можуть переконати читача в тому, що в крейдяних печерах до цього часу не могли жити монахи-пустельники, що, на наш погляд, більш аргументовано доводив харківський архієпископ Філарет, відмічаючи, що з 1540 р. "досить відома була святиня Донецької скелі - образ Святителя Миколая і святість іноків, котрі перебували тут"11.

Цей висновок підтверджує і розповідь в Розряді рильчанина А.Васильєва 27 травня (за старим стилем) 1622 р. У "распросе" (зізнанні) він повідомляв, що батько його жив у Рильську, а він з Рильська три роки назад вирушив до Білгорода. З Білгорода цього ж року ходив на Донець з білгородцем Опашком Маденовим варити сіль, полювати на хутрового звіра та за медом. Потрапив до татар у полон, але вдалось йому втекти з полону. Зиму він провів у Білгороді, а навесні - знову пішов на Тор з тим же Маденовим. Сіль вони на цей раз не варили, Маденов, добувши "звіра", повернувся додому, а він залишився на Торі і жив у Святих горах до Петрового дня (12 липня за старим стилем - В.П.). З монастиря, очевидно з чумаками, дістався до міста Голтви (Полтавська обл.), а звідтіля - до Києва. Зиму перебув у Печерському монастирі. На Велике говіння, на третій тиждень, пішов на Тор, де сіль варять, а з Тора до Валуйок, звідкіля місцевий воєвода відправив його до Москви12 для дачі показань в Розряді про відлучення з Білгорода. Його розповідь в Розряді дозволяє упевнено стверджувати, що під назвою Святі гори на той час виступає не крейдяна скеля, як дехто схильний трактувати цей термін, а справжній монастир. В свою чергу це дозволяє допускати, що під Святими горами XVI ст. також необхідно розглядати не щось інше як монастир. Крім того, з розповіді випливає, що монастир вперше документально зафіксований в 1620 р., а не царською грамотою 1624 . Розповідь Васильєва також свідчить про тісні контакти Святогірського монастиря з Києво-Печерською лаврою на початковому етапі його існування, що, очевидно, й стало приводом до появи версії, що монастир заснований київськими монахами, які шукали притулку від монголо-татарських нападів, про підземне сполучення монастиря з Києво-Печерською лаврою, що зустрічаються в літературі ХІХ ст. і до нині поширюються в розповідях про монастир серед місцевого населення.

До 1620 р. відноситься також і повідомлення про розпорядження царя видавати святогірському ігумену Єфрему з 12 старцями на рік по 12 четвертин жита та 12 четвертин вівса і по 10 крб. Хліб вони повинні були отримувати у Білгороді з царських житниць, а гроші у м. Валуйках з кабацьких і митних прибутків13. Це дає підстави стверджувати, що офіційне визнання царським урядом Святогірського монастиря відбулося не в 1624 р., як вважає більшість дослідників, а на 4 роки раніше.

Ці розповіді дозволяють зробити висновок, що на той час монастир не тільки існував як поселення, але й як духовний осередок, бо в 1636 р. ігумен Сімеон просив забезпечити монастир церковним приладдям, якого він позбувся внаслідок пограбування монастиря татарами в 1632 р. В той же час із наведених вище повідомлень випливає, що в районі Святих гір у найбільшій мірі чумаків приваблювали соляні промисли, на яких випарювали сіль не тільки місцеві монахи, мешканці Цареборисова, але й Лівобережної України та південних повітів Росії.

Найбільш докладно про це йдеться у зверненні до царя валуйчанина Поминка Котельникова. Побувавши влітку 1625 р. на Торі, він зазначав, що сюди щорічно влітку приїжджали за сіллю "охочі люди" з Білгорода, Оскола, Єльця, Курська, Лівен, Воронежа та Валуйок. Для попередження несподіваних нападів татар на промисли влаштовували різні укріплення, навіть розпочали зводити церкву. Він пропонував збудувати біля озер острог і направити для його охорони "ратних людей", а під прикриттям острогу завести казенні варниці, від яких державна казна матиме чималі прибутки, оскільки на промисли будуть приїжджати для купівлі солі "торгові люди" зі всієї України та з Півночі. Якщо навіть вони стануть самостійно виварювати сіль на казенних варницях, то за охорону від "різних людей" будуть давати в державну казну 10-у бочку солі. Поминко Котельников пропонував також відбудувати Цареборисів, вважаючи, що до нього з великою охотою переселяться валуйчани, оскільки в р. Осколі та в місцевих озерах багато риби, а в лісах звірів, від чого казна також матиме чималі прибутки14.

Особливо активізувався процес заселення регіону у другій половині XVI ст. Сприяли цьому наступні фактори: сформування за дніпровськими порогами Запорозької Січі, в пониззях Дону - донського козацтва, їх спільна боротьба проти турецько-татарської агресії, починаючи з часів Д.Вишневецького (перебуваючи зі своїми козаками в 1559-1560 рр. на службі в московського царя, він не тільки захищав Подонців'я від татарських нападів, але й здійснив походи на Азов); масові втечі українських селян від феодального наступу, а російських від розгулу опричнини в "Дике поле"; а також московської влади щодо посилення сторожової та станичної служби на південних рубежах Московської держави у відповідь на зухвалі набіги кримського хана на Москву і спалення її татарами у травні 1571 р.

З метою попередження таких несподіваних нападів та спустошень московський уряд змушений був розробити цілу систему заходів по зміцненню південних кордонів: будівництво та заселення укріплених міст на татарських шляхах, реорганізація станичної і сторожової служби - встановлення на південних рубежах (у тому числі на лівому березі Сіверського Дінця) постійних сторож, а козацькі станиці зобов'зані були заглиблюватися на територію Північного Приазов'я до витоків Торця, Кальміусу, Лугані й Міусу для спостереження за татарськими улусами і вивідування їх намірів та оперативного повідомлення про них воєвод порубіжних міст з метою прийняття останніми заходів по врятуванню не тільки новозбудованих міст, але й їх мешканців від ординських погромів.

Згідно з розписом 1571 р. на лівому боці Сіверського Дінця встановлювалися: Коломацька, Обишкінська, Балаклійська, Савинсько-Ізюмська, Святогірська, Бахмутівська та Айдарська сторожі, під контролем яких перебували Муравська, Ізюмська і Кальміуська сакми; а станичники, що й далі формувалися в основному з путивльських та рильських козаків, зобов'язані були заглиблюватися в приазовські степи до витоків Орелі, Самари, Торця, Бахмуту, Лугані й Міусу, ведучи спостереження за татарськими улусами, що кочували на кримському боці Дінця15.

Оскільки в краєзнавчій літературі часто під сторожами сприймається острог, то хотілось би уточнити, якими вони були в тогочасному розумінні. Найбільш чітку уяву про сторожі та їх функції дає "боярський приговір" (рішення Боярської думи від 16 лютого - за старим стилем) 1571 р. В ньому говориться, що на донецькі сторожі посилати "сторожей" з Путивля та Рильська з весни на 6 тижнів, з проїздом з 1 квітня, а перебувати їм на цих сторожах 6 тижнів з проїздом, щоб за тих 6 тижнів до Путивля чи Рильська повернутись. Сторожі повинні стояти у тих місцях, які їм визначать, і з тих місць без заміни не сходити. З весни сторожі зобов'язані були змінюватися через 6 тижнів, а восени - через місяць. В цілому термін сторожової служби тривав з 1 квітня до "великого снігу"16. Правда, наступний боярський приговір від 18 лютого збільшив кількісний склад однієї сторожі з 6 до 8 чоловік, щоб вони могли пересуватися як у правий, так і в лівий бік від визначеного місця, міняючись по два чоловіка. Тому немає ніяких підстав підрозумівати під сторожею укріплений форпост, як це сталося з Бахмутівською сторожею, від якої ще недавно вели початкову історію нинішнього м. Артемівська.

Згідно з розписом сторож князя Михайла Тюфякіна та дяка Матвія Ржевського 1571 р. донецькі сторожі виглядали таким чином: 5-а сторожа повинна була стояти сторожем на лівому боці Дінця, напроти Святих гір, а переїжджати їм направо вверх по Дінцю до гирла Осколу верст з 10, а наліво вниз по Дінцю через шлях малої переправи та через шлях великої переправи і Торський шлях аж до гирла Тору, верст з 30; а стояти їм, ховаючись в ущелині напроти Святих гір та в інших місцях, проїжджаючи не в одному і тому ж місці; 6-а сторожа Бахмутівська: її сторожі також повинні були стояти на лівому боці Дінця, а пересуватися наліво вниз по Дінцю через р. Красну та через Боровий шлях під Ольховий колодязь, верст з 15, а від Ольхового колодязя до гирла Айдару два дні, а переправи татарської між гирлом Ольхового колодязя і Айдарм уже не було. Від Святогірської сторожі проїзду до Бахмутівської 1,5 дня, верст з 70. А Айдарська сторожа по "дозору" князя Михайла Тюфякіна і дяка Матвія Ржевського була ліквідована, оскільки воїнські люди нею не користувалися, тому що появилися на цьому шляху великі міста і фортеці17.

Не відмовлявся московський уряд і від послуг в охороні південних рубежів місцевих козацьких загонів, особливо часто згадуваних у другій половині XVI ст. в Подонців'ї. Про це свідчать численні згадки про козаків у московських джерелах. Так, у 1570 р., відправляючи свого посла Івана Новосельцева до турецького султана Селіма ІІ, Іван ІV передав через нього грамоту "на Донец Северский атаманам казацким и казакам", в якій цар обіцяв винагороджувати козаків за їх службу на користь Московської держави: "...есте нам послужили, а мы вас за службу жаловать хотим"18. Новосельцева до Азова проводжали козаки Михайла Черкашеніна (очевидно, це прізвисько, що підкреслювало його походження з України), який орудував у цьому районі ще з часів Д.Вишневецького. Не виключено, що саме в районі Козацької пристані (нині селище Райгородок), яка часто згадується в джерелах ХVІІ ст., були збудовані човни, в яких по Дінцю і Дону посольство було доставлене до Азова. У 1584 р. сином Івана Грозного Федором Івановичем місцевим козакам було відправлено селітру і свинець за похід проти кримчаків на Кальміус. У 1593 р. "товариство самарських черкас" в кількості 25 чоловік йшло для зимівки на Міус і зіткнулося на донецькій землі з кримським пашею Ахметом. У 1589 р. на Донець прийшли черкаси з Матвієм Федоровим, який за службу на полі вимагав у московського царя забезпечення загону продуктами, повідомляючи йому, що козаки голодують19.

Варто також підкреслити, що з кінця XVI cт. значно активізувалися спільні дії запорозьких і донських козаків проти Кримського ханства. Так, у 1584 р. вони зруйнували збудоване в 1577 р. кримським ханом Адиль-Гіреєм білокам'яне місто на косі на захід від гирла Кальміусу, від якого, очевидно, коса і отримала нинішню свою назву - Білосарайська. Спільні дії донських і запорозьких козаків проти агресії Туреччини й Кримського ханства в Приазов'ї сприяли подальшому зміцненню взаємозв'язків між двома козацькими товариствами. Саме на кінець XVI - початок XVII ст. припадають відомості про функціонування пішого шляху через Донецький край із Запорожжя на Дон і потайного водного шляху з Дніпра до Чорного моря у випадку блокування турецьким флотом гирла Дніпра.

У 1861 р. дійсний член Одеського товариства історії та давнини Ф.Брун, посилаючись на "Опис України" Боплана, висловив думку, що потайний шлях проходив з Дніпра в Самару, з неї у Вовчу, а з Вовчої - у Кринку, праву притоку Міусу, останньою - в Азовське море і через Керченську протоку - в Чорне20. В останній час цю версію настирливо відстоює П.Лаврів21. Однак вона не може бути прийнята, бо в такому випадку від витоків Кринки до витоків Вовчої довелось би нести на плечах чи тягнути волоком чайки близько 40 км, а якщо погодитись з Лаврівим, то від витоків Міусу до витоків Вовчої - до 90 км. Правда, більш зручно було переходити з Міусу у Білу, притоку Лугані, через Лугань - у Сіверський Донець, Дінцем добиратися до правої його притоки Казенного Торця, а останнім вийти у праву притоку Вовчої - Солону. Але це надто довгий шлях.

Більш короткий і доступний шлях - це вихід з Вовчої до її лівої притоки Осикової, яка близько підходить до правих притоків Кальміусу Широкої (нині на ній багато дамб і ставків, у т.ч. і Донецьке море) і Береснігової22. З таким шляхом погоджується зведення запорожцями при гирлі Кальміусу на початку XVII ст., на місці венеціансько-генуезького форпосту XIV-XV ст. Адомахи - запорозького укріплення Домаха, що стала важливою базою як для рибальських промислів на Азовському морі, так і для козацького флоту у випадку блокування гирла Дніпра турецькими галерами23. Нині з її існуванням не хочуть погодитися прихильники "указної концепції" заснування м. Маріуполя в 1779 р. на підставі грамоти Катерини ІІ про відведення запорозьких земель під поселення виведеним восени 1778 р. О.Суворовим з Криму грекам, грузинам та молдованам.

Саме завдяки пожвавленим зв'язкам запорозьких і донських козаків наприкінці XVI - початку XVII ст. на р. Вовчій, при витоках Кальміусу, Торця й Кринки та інших, появилося чимало запорозьких пікетів, зимівників, які згодом переросли в села й міста Донеччини. Чи не найбільше скупчення запорозьких зимівників знаходилось при витоках Кальміусу, Кринки, Бахмуту, Кривого Торця та Вовчої. З розповіді запорозького полковника О. Шафрана, якому вдалося втекти з турецького полону і з донськими козаками дістатися в1626 р. на Дону, а з Дону добиратися на Запорозьку Січ, випливає, що при витоках Кальміусу дороги розходились в різні напрямки: притримуючись р. Бахмут, можна було потрапити до Валуйок, Торця - на соляні промисли на Торі, Вовчої-Самари - на Січ. Тому не дивно, що саме на цих річках було зосереджено найбільше запорозьких пікетів та зимівників, у першу чергу на Вовчій, де запорожці утримували свої чайки для виходу потайним шляхом в Азовське, а відтак - в Чорне море. Тому й не дивно, що саме на вказаних річках в найбільшій мірі спостерігався у ХVІІІ ст. процес переростання запорозьких зимівників у села24.

Справі подальшого зміцнення обороноздатності південних рубежів, координації дій усіх прикордонних загонів повинно було служити закладення за вказівкою Бориса Годунова в 1599 р. м. Цареборисів при злитті Осколу з Сіверським Дінцем (нині с. Червоний Оскол Харківської області), в 1600 р. - Бельська на Айдарі. Відправляючи воєвод С. Алфьорова і Б. Бельського з людьми для будівництва міста біля Ізюмського "перевозу", Борис Годунов наказав їм запросити до себе отаманів і "кращих козаків" з Дінця, Осколу й оголосити їм, що цар велів віддати їм ці ріки, щоб вони там жили у своїх юртах і володіли всіма угіддями "безданно і безоброчно", виконуючи "государеву службу". Тим, хто погоджувався служити московському цареві, була обіцяна, крім звільнення від повинностей, "грошова і хлібна платня"25. Все це дозволяє стверджувати про наявність певного постійного населення у Середньому Подонців'ї наприкінці XVI - початку ХVІІ ст., про формування тут місцевого козацтва, яке московський уряд намагався використовувати для захисту південних рубежів від раптових вторгнень орд кримського хана.

Немаловажну роль у подальшому просуванні українського і російського населення в другій половині XVI в. на територію Середнього Подонців'я мали успішні спільні походи запорозьких і донських козаків на кримські містечка в пониззях Дніпра і на Азов. Вони не тільки відтіснили татарські улуси з межиріччя Дону і Дніпра, але й значною мірою сприяли заселенню цих територій українським і російським населенням. Необхідно зазначити, що найбільше на цій території вихідців з Лівобережної України та сусідніх районів Росії приваблювало межиріччя Сіверського Дінця і Тору (Казенного Торця), де знаходились соляні озера, що, як вважають деякі дослідники, ще зі скіфських часів використовувалися для видобування солі. Наприкінці XVI ст. сюди за сіллю посилали своїх людей не тільки Алфьоров і Бельський, але й добували тут її і монахи Святогірського монастиря.

На початку XVII в., у "смутні роки" іноземної інтервенції і селянської війни в Росії, кримська орда розорила Цареборисів, прийшла в цілковитий розлад сторожова та станична служба, а в зв'язку з цим і ослаб вплив на цю територію і Московської держави, зате зріс вплив запорозького і донського козацтва в заселенні краю. На початку XVII ст. в двох місцях на р. Вовчій згадуються пристані для укриття запорозьких чайок, на яких козаки виходили до Азовського моря і добиралися не лише до південного берега Криму, але й до Стамбула й Синопа. На середину XVII ст. усе Північне Приазов'я фактично опинилося під контролем Запорозької Січі, про що свідчать не тільки згадки про дії козаків у різних місцях краю, але й запорозькі зимівники, пікети, встановлені на найважливіших шляхах; повідомлення про спільні походи запорозького козацтва з донським не лише до кримських берегів, але й до Туреччини; переходи із Запорожжя на Дон і, навпаки, численних козацьких загонів; виходи запорожців потайними шляхами у Азовське море у випадку блокування турками гирла Дніпра.

Поселення донських козаків згадуються в переважній більшості на лівому боці Дінця. На заході вони доходили до річки Жеребця. На правому боці Дінця основним постійним поселенням залишається Святогірський монастир, угіддя якого простягалися по обидва боки ріки, починаючи від гирла Осколу до Жеребця і Бахмуту.

Незважаючи на часті набіги кочівників, святогірські ченці не тільки самі продовжували облаштовуватися в крейдяних печерах, але й надавали охоче притулок полоненим, що втікали з Криму, та чумакам, які приїжджали на торскі озера за сіллю. Перш за все вони на паромі перевозили їх через Донець, збираючи з них відповідне мито, за рахунок чого, як свідчили пізніше монахи, й утримувався в основному монастир. Крім того, розташування монастиря дозволяло ченцям вести спостереження за татарськими переправами на Дінці, збирати відомості про пересування татар від перевезених на поромі чумаків і передавати їх воєводам сусідніх московських міст. Тому, як видно, царський уряд не тільки видав у 1624 р. монастирю грамоту на закріплення за ним усіх угідь, які привласнили собі монахи, але й призначив видавати їм з державних прибутків "грошову та хлібну плату", а через якийсь час установив у монастирі заставу, що обслуговувалася "служивими людьми" південних міст Московської держави. Сталося, очевидно, це після того, як у 1627 р. ногайці розорили Святогірський монастир, забравши до полону усіх монахів26. Саме на той час і припадає чимало відомостей про козацькі загони, що діяли в межах Подонців'я.То ж не дивно, що в 1637 р. запорозькі та донські козаки наважились взяти штурмом Азовську фортецю і звернутися до російського уряду за підтримкою, однак царський уряд, боячись конфлікту з Туреччиною, не надав їм такої підтримки, і козаки в 1642 році вимушені були залишити ненависний їм Азов.

За різними повідомленнями, найбільш численними серед місцевих козацьких загонів були: загін В.Рябухи, який згодом очолив С.Забузький (його польська щляхта хотіла бачити на місці Б.Хмельницького, тому не дивно, що під час битви під Пилявцями він перейшов на бік польського короля), та Г.Торського (допускаємо, що це прізвисько, яке вказує на місце перебування загону). У листах валуйському воєводі від 7 і 12 червня 1642 р.(відправлені з Тору) він називав себе полковником. У 1647 р. його загін налічував до 2 тис. чоловік. Поводився Торський досить незалежно, хоча до московського уряду ставився лояльно27. При гирлі р. Казенний Торець в багатьох джерелах ХVІІ ст. згадується козацька пристань. Її наявність підтверджується величезною кількістю виявленої за останні роки козацької кераміки та інших речей. Наведені вище та інші відомості дозволяють стверджувати, що українське козацтво в першій половині ХVІІ ст. тримало під своїм контролем лівий бік Дінця до гирла р. Чорний Жеребець, а на правобережжі - від р. Коломаку аж до Дону.

Джерела повідомляють не тільки про напади місцевих козаків на татарські загони, що названими вище шляхами здійснювали напади на Слобідську Україну та південні повіти Росії, але й про факти пограбування ними кримських і московських послів на Торській переправі, в районі нинішнього м. Слов'янська, купців, що добиралися Дінцем з Азова на Україну. Все це та наявність соляних промислів, які в першій половині XVII ст. забезпечували сіллю не тільки Лівобережну Україну, але й південні повіти Московської держави, й спонукало московський уряд у 1645 р. зобов'язати новостворений Чугуївський козацький полк збудувати при Торській переправі острожок і нести в ньому постійну сторожову службу від настання весни й до першого снігу. Але вже в листопаді 1646 р. московський цар Олексій Михайлович наказав негайно розшукати козаків, що передчасно покинули острожок на Торі, покарати їх батогами і відправити назад добувати визначений їм термін сторожової служби.

В тому ж році була дана царем вказівка козацькому отаманові Протасєву, який супроводжував до Торської переправи кримських послів, підібрати на Торі місце, де можна було б збудувати "жилой город". В ньому передбачалося поселити вихідців з Правобережної України, що виявили бажання поселитися в межах Російської держави.

Оглянувши місцевість, Протасєв дійшов висновку, що найбільш придатна для побудуви міста місцевість у межиріччі Сіверського Дінця та Тору, поблизу Маяцького озера, оскільки поруч знаходився Маяцький ліс, а в Дінці - прекрасна питна вода, в той час як вода в р. Тор була солонувата. Протасєв у своєму звіті також повідомляв, що в районі Маяцького озера достатньо землі для забезпечення майбутніх мешканців міста ріллею та сінокосами28. Правда, під час обстеження межиріччя Сіверського Дінця та Тору Протасєвим на його загін напали місцеві козаки і змусили покинути цю територію.

Незважаючи на це, 12 квітня 1648 р. білгородському воєводі була направлена царська грамота, згідно з якою йому доручалось укомплектувати з дітей боярських, козаків, станичників, гарматників порубіжних міст (Білгорода, Курська, Лівен, Єльця, Орла, Оскола, Єфремова, Черні) спеціальний загін в 500 чол.(300 кінних і 200 піших), забезпечити їх усім необхідним інвентарем і 5-ма піщалями та продуктами і відправити на Тор (на 8-ми суднах з Цареолексієва, Оскола та Білгорода) для побудови міста. Загальні витрати на побудову міста визначалися в 30,5 тис. крб. Однак, отримавши царську грамоту, воєводи названих міст звернулися до царя та Боярської Думи з проханням відмінити це розпорядження, мотивуючи тим, що нікого направляти на Тор в цьому році, оскільки в самих порубіжних містах неспокійно та відсутні необхідні кошти на спорядження експедиції.

30 квітня це питання обговорювала Боярська Дума, яка прийняла рішення "не відправляти в цьому році людей на будівництво міста на Торі", мотивуючи відміну царського указу не лише труднощами укомлектування експедиції та забезпечення її усім необхідним, але й подіями Визвольної війни на Україні, що не уможливили перехід українського населення в межі Росії й поселення його в новозведеному місті29. Таким чином перша спроба Московської держави побудувати укріплене місто на правому, тобто контрольованому українськими козаками боці Сіверського Дінця у 1648 р. зазнала невдачі. Однак вона не збентежила московські владні кола, які в другій половині ХVІІ ст. значно активізували цей процес. У першій половині XVII ст. за наказом царського уряду для прикриття Білгородської лінії лише на лівому боці Дінця було засновано ряд поселень. Серед них виділялися Осиновий острог (1637 р.), Білолуцьк на Айдарі.

Таким чином, розширення і зміцнення Польсько-Литовської та Московської держав, війни, котрі вони вели між собою за українські землі, посилення феодальної експлуатації селянства і міських низів спонукали останніх до втечі на окраїни цих держав, тобто в "Поле", що сприяло виникненню запорозького і донського козацтва, народній колонізації Подонців'я, появі перших постійних поселень як на лівому, так і правому боці Сіверського Дінця.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...