пошук:  

>> Пірко Василь Олексійович: Заселення Донеччини у XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / 03.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

Розділ ІІ

Міграційні процеси в Україні й залюднення Подонців'я у другій половині XVII -- на початку XVIII ст.

Більш активно заселявся край у другій половині XVII ст. Цьому сприяв ряд чинників, серед яких особливе значення мав військово-політичний договір України з Росією, укладений Б.Хмельницьким у 1654 р. Згідно з написаними в Москві та затвердженими царем Олексієм Михайловичем Березневими статтями. Лівобережну Україну і Запорожжя московський уряд розглядав як складову частину Російської держави. Повернення на Правобережну Україну, особливо після укладення Андрусівського перемир'я (укладеного в 1667 р. за спиною українського уряду між Річчю Посполитою та Росією), польських магнатів і шляхти учасникам національно-визвольної війни загрожувало тяжкими наслідками. Тому в другій половині XVII ст. спостерігається масове переселення українців із Правобережної України, Поділля і Волині на Лівобережну, переважно в межиріччя Сіверського Дінця і Дону. Царський уряд намагався розселити їх на південних рубежах своєї держави для її захисту від раптових набігів кримських татар та ногайців. Завдяки цим масовим переселенням у другій половині XVII ст. у межиріччі Сіверського Дінця і Дону формується новозаселена область, що одержала назву Слобідської України.

В науковій та краєзнавчій літературі домінує погляд, що назва Слобідська Україна походить від слобід, які засновували на нових землях поселенці. Насправді походження цієї назви пов'язане з тим, що переселенці, які селилися компактно селами, слободами в межиріччі Дону та Дінця, одержували "слободи"(звільнення) від домінуючих в Московській державі повинностей, іншими словами, певні правові та економічні привілеї ( вони зберігали право формування козацьких полків та вільного вибору виду занять) взамін за обов'язок захисту південних рубежів Росії від нападів орд кримського хана.

У першу чергу царський уряд українських переселенців (черкас - як їх називали московські чиновники) розселяв на шляхах, якими кримські татари та ногайці вторгалися у центральні повіти Росії, заселяв ними міста, що будувалися на півдні Московської держави, у тому числі і в Середньому Подонців'ї.

Уже в 1654 р. велика партія переселенців з України осіла на Цареборисівському городищі, що сприяло його відновленню після майже 50-річного запустіння (між іншим, цар передав його Московській патріархії, на кошти якої й відновлювалось місто). Згідно з переписом 1656 р. тут знаходилась уже ціла "черкаська слобода", в якій проживало 143 сімейних і 174 неодружених черкас, 5 сімейних і 4 неодружених росіян. Загальна чисельність чоловічого населення складала 326 осіб. До слободи примикали орні землі та сінокоси, що простяглися на 40 верст вверх по берегах Осколу та на 50 верст униз по Дінцю. На правому ("кримському") боці Дінця знаходились пасіки, а на Бахтиному Колодязі, притоці Осколу) - два млини1. Влітку цього ж року було споруджено острог, що надало поселенню статус міста, яке мало чимале значення в подальшому заселенні регіону.

Навесні 1660 р. до Воронежа прибула "велика партія черкас" (757 чол.), які попросили поселити їх ("устроить их пашенною землею"). 25 травня цього ж року воронезький воєвода О.Хрущов повідомив про це царя. У відповдь на повідомлення надійшла царська вказівка виплатити їм "денежное жалование" і відправити на Тор "для бережения от воинских людей". Інша грамота була направлена білгородському воєводі Г.Ромодановському з вказівкою відрядити на Тор дворянина чи сина боярського разом з черкасами, що "прийшли для військової служби", забезпечивши їх "мідною чи залізною піщаллю, ядрами та свинцем"2.

Відписка білгородського воєводи царю від 2 липня 1660 р. свідчить, що з Білгорода на Тор було направлено 767 черкас з боярським сином С.Кошелєвим для побудови фортеці й охорони від приходу "воїнських людей" приїжджих солеварів "с твоих и черкасских городов". Відправленим на Тор черкасам передбачались виплати в Цареборисові за державну службу грошима та продуктами: отаману - 8 крб., осавулам - 7, а рядовим - по 6 крб., а також по півосьмини жита моськовської міри. Загальна сума грошової винагороди визначалася в 3578 крб. Крім мідної піщалі, ядер, черкасів забезпечили й необхідними будівельними інструментами3.

Оскільки відряджений з черкасами на Тор С. Кошелєв не зміг відразу визначитися з місцем для побудови міста і вступив у листування з воєводою, то переселенці, збагнувши, очевидно, всі труднощі місцевого життя, покинули Тор. І коли, нарешті, було узгоджено місце для побудови міста біля Маяцького озера, то виявилося, що ні з ким його будувати. Кошелєв повідомив про це воєводу, а той наказав йому перевезти доставлене на Тор все спорядження до відбудованого в 1656 р. Цареборисова, а самому повернутися до Білгорода4.

Першим з укріплених міст, збудованих на правому боці Сіверського Дінця "ратними людьми" під керівництвом білгородця Я. Філімонова за вказівкою царського уряду, стало містечко Маяки. 16 квітня 1663 р. на ім'я білгородського воєводи Г.Ромодановського надійшла нова царська грамота з розпорядженням "поставить на Тору стоялый острог со всеми крепостьми, в том остроге устроить на вечное житье людей из украинных городов". 8 червня того ж року з Білгорода на Тор відправили для будівництва міста 600 чол. ратних людей, а для поселення в ньому по 50 "сведенцов" з Валуйок і Чугуєва та 12 - із Харкова5. Боярський син Я.Філімонов повідомляв Г.Ромодановському, що після прибуття на Тор вони "стали обозом", тобто огородилися возами і окопалися ровом. Цей факт дає підстави стверджувати, що до цього на р. Торі не було ніяких укріплень, котрі можна було б використати для захисту від нападів татар, хоча дехто з краєзнавців схильний уважати, що Маяцький острог був збудований в 1644 р., а Тор під передзвін кремлівських курантів і салюту 45 гармат в м. Торі - в 1645 р. Коли б ці укріплені форпости існували, то їх, очевидно, використали б керівники згаданих вище експедицій, а не влаштовували б з возів табір та обкопували його ровом.

Як і його попередники, Я.Філімонов, оглянувши місцевість, прийшов до висновку, що найбільш зручним місцем для побудови міста є район Маяцького озера -- поруч знаходився ліс, потрібний для зведення острогу, а в Дінці чудова вода для пиття, в той час як у Торі вода була солона. Влітку 1663 р. на Маяцькому городищі (від якого і отримало назву містечко, а не від козацьких маяків, тобто сигнальних веж, як зазначається в краєзнавчих дослідженнях) було зведено острог із закопаних в землю дубових колод. На його стінах влаштували облами (прикриті місця для захисників), накотили кати (колоди, каміння для скидання їх на наступаючих). Довжина стін острогу без веж складала 185 саж. Із 6 веж дві були проїзні, а 4 - глухих. Все місто обнесли земляним валом. Його довжина від Сіверського Дінця складала 485 саж., ширина і глибина по 1,25 саж. На валу збудували дві вартові вежі. В байраці на 100 сажнях закопали надовби "в одну кобилину" і на 200 саж. - в дві "кобилини" (ряди). Далі надовби тягнулися до Басаратового байраку, від нього до великого лісу на 750 саж., а в лісі - влаштували на 602 саж. засіки завширшки 60 саж.6 В місті на перших порах поселили названих вище "зведенців".

Про побудову в 1663 р. Маяцького повідомляється не лише у звітах керівників загонів, що направлялися на Тор, але й у скарзі архімандрита Святогірського монастиря, який у 1664 р. скаржився царю, що з побудовою Маяцького у монастиря забрали частину угідь, збудували напроти містечка на Дінці міст і стали на ньому збирати мито на користь казни, а паром, яким монахи перевозили з давніх часів через Донець на Торські промисли чумаків, що приїжджали за сіллю, забрали в монастиря, через що в монахів не залишилось засобів до життя й подальшої розбудови монастиря. До того ж частину монастирських угідь привласнили собі не тільки маячани, але й цареборисівці7.

Під прикриттям Маяцького острогу в березні 1664 р. біля торських соляних озер за вказівкою царя завели казенні варниці й почали виварювати сіль на казну. Казани для виварювання солі доставили з м. Єльця, звідтіля ж прислали 215 робітних людей і 15 осіб адміністративного персоналу та 88 стрільців для охорони промислів8. У 1665 р. на Тор воронезький воєвода направив С.Тітова, доручивши йому добудувати містечко Маяки та варити на казну сіль. Складений С. Тітовим опис Маяцького містечка (додаток 4) дає найбільш чітку уяву про загальний стан першого з укріплених пунктів, збудованих за розпорядженням царського уряду на правому боці Сіверського Дінця.

З повідомлень того ж Тітова також видно, що казенна сіль на той час уже виварювалася в 40 казанах. Однак часті напади татар на Торські промисли, в степу на чумаків, що їхали на Тор або поверталися з нього, перешкоджали розвиткові солеваріння. Тому в квітні 1666 р. воєвода направив на Тор В.Струкова з дорученням виміряти й описати місця, якими татари здійснюють напади на соляні промисли, визначити, які де укріплення необхідно збудувати, щоб захистити від татар не лише промисли, але й Маяцький острог та Святогірський монастир. Оглянувши місцевість, Струков дійшов висновку, що Маяцький острог збудований далеко (близько 5 верст) від промислів і не може служити для них надійним захистом. Він запропонував перенести острог до гирла р. Тор і побудувати його біля Татарської переправи, різні укріплення збудувати вздовж лівого берега р. Тор аж до Черкаського лісу (в степу насипати земляний вал, на заболоченій місцевості вкопати в землю надовби - збиті навхрест колоди), а на краю Черкаського лісу збудувати велике місто, яке прикривало б промисли з заходу. Ці укріплення захистили б не тільки соляні промисли на Торі, але й Святогірський монастир. Щоб улітку виконати усі необхідні роботи, Струков просив направити на Тор 2000 чоловік. Оскільки таку кількість людей влітку для побудови укріплень уряд не мав змоги направити, то в 1666 р. в межиріччі Тору й Сіверського Дінця не було збудовано запропонованих Струковим укріплень. Ці роботи було відкладено на більш сприятливий час. Лише при соляних варницях установили постійну варту, яку несли "ратні люди".

У той же час було проведене розмежування володінь Святогірського монастиря, Маяцкого містечка і Цареборисова. По Сіверському Дінцю, на сході, монастирські володіння досягали Сухарівського юрту, що належав до Війська Донського, і до р. Бахмут. Це дає підстави стверджувати, що до середини XVII ст. донські козаки селилися тільки на лівому боці Сіверського Дінця, до річки Чорний Жеребець.

Джерела вказують на те, що після побудови казенних варниць на Торських соляних озерах розширився видобуток солі. Сюди все більше стали приїжджати за сіллю чумаки не тільки з України, але й сусідніх південно-західних повітів Росії. Біля озер вони самі будували різноманітні укріплення, щоб попередити раптовість набігів татар на промисли.

Важкі умови життя на Торі як робітних людей, що направлялися на казенні промисли з сусідніх російських повітів, так і ратних людей, що захищали промисли від нападів татар, призвели до того, що під час козацького бунту І.Брюховецького у 1668 р. робітні люди та ратники покинули промисли, а зведенці - Маяцький і розійшлися. При цьому напередодні виступу у Маяцьку перебувало на державній службі 27 боярських дітей, 45 стрільців, 22 козаки та 6 гарматників, а також 35 "черкаських" козаків9. Цар наказав спіймати втікачів, покарати їх та відправити на Тор.

Однак уже в 1670 р. місцеве населення, перш за все, робітні люди соляних промислів на чолі з отаманом П.Івановим, активно підтримали разінців, що направлялися з Дону на Слобідську Україну на чолі з Олексієм Хромим (оскільки він походив з Опішні, то на Дону за ним закріпилось прізвисько Черкашенін, тобто українець). 1 жовтня повсталі оволоділи Маяками, а через два дні Цареборисовом. У Маяках повстанці, стративши місцевого воєводу В.Рибініна, на козацькому кругу обрали на його місце козака О.Субочева. Просуваючись на Слобідську Україну, загін Хромого поповнювався за рахунок не тільки місцевих робітних людей, але й козаків та солеварів. Торські солевари виступили активними агітаторами за приєднання слобідських козаків до загону повстанців. Під час їх виступу в м. Богодухові перед козаками й міщанами четверо солеварів були заарештовані місцевою владою, але присутні на мітингу звільнили їх з-під варти. Незважаючи на широку підтримку слобожанами загону О.Хромого, урядовим військам вдалося відкинути повстанців на Дон. Правда, при відступі вони учинили при Рипнінському юрті супротив урядовим військам.

Ось як описав ці події в доповідній записці білгородському воєводі керівник каральної експедиції урядових військ полковник Григорій Косагов: 1 листопада вийшов він з Цареборисова на Маяк. Олексій Хромий з кінними козаками, почувши про прихід царських ратних людей, утік з Маяка того ж числа, о першій годині дня, а піші повстанці відправились на суднах Сіверським Дінцем. Доганяючи Олексія Хромого, Косагов зі своїми людьми дійшов до р. Жеребець, однак наздогнати кінних повстанців не зміг. Зате він перегородив відступ на Дон тим, хто плив на човнах, збудувавши укріплення при гирлах Жеребця й Бахмуту. Очікуючи прибуття повстанців на обох боках Сіверського Дінця до 3 листопада, Косагов відправив під Маяк козаків Сумського полку і наказав їм переслідувати відступаючих повстанців. Козаки Сумського полку наздогнали повстанців і зав'язали з ними бій, в якому загинуло багато повстанців і чимало було взято в полон. Того ж дня повстанці, пливучи по Дінцю, зупинились в 10 верстах від укріплень, збудованих урядовими військами при Жеребці та Бахмуті. 5 листопада отаман Чортомлик з повсталими до 540 чол. дістався до Рипнінського юрту і в 5 верстах від урядового табору на правому березі Дінця під лісом зробив укріплення. Вибравши зі свого середовища 100 кращих повстанців, вирушив до табору полковника, щоб оглянути укріплення урядових військ. Того ж дня Косагов направив частину своїх людей проти повсталих правим боком Дінця, а сам з другою частиною ввірених йому військ пішов проти повсталих лівим боком. І, зустрівшись з повсталими біля їхніх укріплень, дав їм великий бій, що тривав понад 5 годин. Повстанці зазнали поразки у цьому бою, втративши знамена, гармати та інші речі, які везли вони на Дон на різного типу суднах (всього до 300 суден, у т.ч.20 баркасів, 42 великих човни, 32 - малих човни і т.д.). Всі ці судна були спалені, а основна частина повстанців, що відмовились здатися, була страчена. Тіла багатьох на бударах і човнах були розп'яті і відправлені для залякування інших на Дон.

Після розгрому загону Чортомлика урядові війська жорстоко розправились зі всіма учасниками і співчуваючими разінцям. У Маяках вони повісили спійманого осавула донських козаків З.Воротова і 13 козаків, виборного отамана О.Субочева та ще ряд близьких до О.Хромого людей.10. Однак і після цих жорстоких розправ окремі невеликі загони повсталих продовжували діяти в цьому районі. Про це свідчать розпорядження царя білгородському воєводі Г.Ромодановському у квітні 1671 р. "провідувати" про "воровских" людей на Торі та "где ныне тех людей чаять"11.

Описані вище події не могли не позначитися на чисельності та складі населення Маяцького. Після розгрому загону О.Хромого та розправ над місцевими мешканцями на вірність російському царю присягнули 95 дорослих маячан і 25 їх дітей, тобто 120 осіб чол. статі. Оскільки в 1668-1672 рр. на маяцькому мості не збирали мостове, то можна допускати, що в ці роки не працювали й соляні промисли. Це не могло не викликати тривогу як у Білгороді, куди в основному доставлялася виварена на казенних варницях сіль, так і в Москві. За розпорядженням царя до Маяцького відряджаються служилі люди з південних міст (Нового Оскола, Валуйок, Чугуєва). Завдяки цьому відновлюється містечко, зростає чисельність його мешканців. Згідно з переписом 1678 р. у Маяцькому проживали 211 українців і росіян, зобов'язаних нести державну службу, а також 165 їх дітей, братів, племінників, тобто 376 осіб чол. статі.

Саме місто згідно з описом мало такий вигляд. Його стіни також були збудовані із дубового дерева з обламами й накатами. У стінах знаходилось 7 веж, дві з яких були проїзними. Місто оточував рів у 3 саж. завглибшки і стільки ж завширшки. З міста до Сіверського Дінця вів потайний вихід. Для забезпечення мешканців водою під час облоги викопали колодязь. Із зброї перераховуються: піщаль вагою в 10,5 пуда, в довжину 1 аршин і 6 вершків (до неї 50 ядер вагою в 3 гривеньки кожне); піщаль вагою в 10 пудів і 15 гривеньок, а до неї 44 ядра вагою в 44 гривеньки; крім цих ядер - 21 запасне; пороху 31 пуд і 7 гривеньок, а свинцю - 19,5 пуда; гноту - 18 гривеньок; 57 мушкетів, 2 заступи та 2 кирки. На стінах острогу знаходились запаси каміння та колод. Мешканці несли чергування біля проїзних воріт по 10 чол., а українські козаки - на ближчих та дальніх роз'їздах по 10 чол., міняючись через добу12. Ці заходи дозволили восени 1679 р. маячанам витримати 2-тижневу облогу кримської орди. Однак озлоблені невдачею при штурмі Маяцького татари напали на Святогірський монастир і вщент розорили його13.

Участь робітних людей та мешканців Маяцького в антиурядових актах 1668 і 1670 рр., а також почастішання татарських нападів, у зв'язку з турецько-російською війною 1673-1681 рр., змусили царський уряд приділити більше уваги зміцненню обороноздатності цього регіону. В 1676 р. за вказівкою царя білгородським воєводою Г.Ромодановським на Тор була направлена нова експедиція під керівництвом Р.Маслова, якій доручалася не тільки охорона регіону, але й зведення поруч з соляними озерами укріпленого містечка й поселення в ньому вихідців "из малороссийских заднепровских городов"14. Цією експедицією при Кривому озері була закладена невеличка фортеця, що послужила основою "жилого города" Соляного, а на рубежі XVII-XVIII ст. у зв'язку з перенесенням центру солеваріння на Бахмут за ним закріпилася назва Тор (в 1784 р. - перейменовано у м. Слов'янськ).

З відписки Г.Ромодановського до Розрядного наказу від 12 січня 1677 р. видно, що будівництво острогу на той час ще не було завершене, але в новому поселенні вже на той час оселилися і побудували свої двори 245 вихідців із "малороссийских городов", інші продовжували приходити і селитися15. Зловживання воєводи Маслова своїм службовим становищем послужили основною причиною до бунту в Соляному в листопаді 1677 р. Пам'ятаючи про активну участь місцевого населення в повстанні С.Разіна, царський уряд змушений був відкликати Р. Маслова з Соляного, а направленому з військами до містечка для наведення порядку чугуївському воєводі було наказано діяти обережно і ніякого "задора" черкасам не чинити, щоб вони не покинули Соляного.

30 січня 1678 р. за дорученням білгородського воєводи до Соляного прибув Б.Протасов із завданням "всякое строение и заводы и людей переписать и тому всему ученить переписные книги" й надіслати їх до Розряду. У складених Протасовим книгах зазначається, що в 1676 р. в м. Соляному збудували дві вежі проїзні та 4 глухих, а між ними 161 сажень стіни. Навколо міста викопали рів завширшки 2,5 сажня, в глибину в 1,5 сажня. На території острогу знаходились: приказний двір, караульня, тюрма та колодязь. На фортечних стінах встановили 6 піщалей, які доставили з Цареборисова, Маяків та інших міст. Ф.Олексіїв, котрий доставив у 1678 р. до Розряду переписні книги, повідомив, що мешканці Соляного прийшли з різних "малоросійських" міст два роки тому і живуть у цьому місті за рахунок соляного промислу. Також він повідомляв, що навесні, після польових робіт на Тор приїжджають до 10 тис. і більше промисловців, які варять самі для себе сіль. Наваривши солі, роз'їжджаються до своїх домівок, а на промислах залишаються "немногие люди". У зв'язку з частими нападами на промисли татар мешканці Соляного просили "прибавить наряду, зелья и свинцу", бо інакше вимушені будуть покинути Соляне й повернутися назад16. Більш докладну уяву про стан Соляного та його населення подає опис 1684 р. (додаток 6).

Однак і після зведення при Торських соляних озерах укріпленого містечка Соляного набіги татар на промисли та на порубіжні поселення Московської держави продовжувалися. У 1679 р. кримські татари не тільки зруйнували Святогірський монастир, але й забрали в полон усіх монахів, в т.ч. архімандрита Іоїля, який з полону звертався до царя Олексія Михайловича з проханням викупити його (цар відмовився виділяти гроші на викуп настоятеля монастиря, порекомендувавши, щоб цим зайнялася сама православна церква).

Часті напади татар на Подонців'я та південні міста Росії спонукали царський уряд в 1679-1681 рр. силами слобідських полків та служивих людей південних міст побудувати цілу систему укріплень вздовж лівого берега Сіверського Дінця, починаючи від витоків його правої притоки Мжі до впадіння в нього його лівої притоки Осколу, правим берегом останнього - до старої Білгородської лінії, щоб таким чином не допустити нападів кримчаків не лише на Слобожанщину, але й південні повіти Росії. Оскільки центральним містом у цій системі укріплень було місто Ізюм, зведене при Ізюмській переправі на правому боці Дінця, то всю новозведену оборонну лінію стали називати Ізюмською.

Щоб прикрити з півдня торські соляні промисли, Святогірський монастир, а також побудовані в межиріччі Сіверського Дінця й Тору міста (Ізюм, Маяки, Тор), за розпорядженням царського уряду в 1680 р. воєводою П.Хованським, під керівництвом якого зводився східний відрізок Ізюмської лінії, було складено план побудови системи укріплень між Сіверським Дінцем і Тором, т.з. Торської лінії, котра фактично співпала з пропозиціями В. Струкова. Втілювати цей план у життя довелося полковнику Харківського слобідського полку Г. Донцю.

У березні 1684 р. на його ім'я надійшла грамота за підписами московських царів Івана і Петра, в якій наказувалось: "Для захисту від приходів військових людей Маяцькому, Святогірському монастирю, Торським озерам, Цареборисову та іншим українним черкаським містам від м. Ізюма, від р. Сіверського Дінця, вниз по Дінцю, степом, через урочища і Черкаський ліс по Голій Долині, через р. Торець (Сухий Торець. - В.П.) до р. Тору (Казенний Торець. - В.П.) насипати земляний вал і збудувати дерев'яні укріплення відповідно до місцевості; а від гирла Торця вниз по р. Тор до її гирла збудувати земляні та всякі інші укріплення; м. Маяцьке перенести до гирла р. Тор, де вона впадає у Сіверський Донець. Зробити ці споруди на 18 верстах Харківському полку, а другу половину - Охтирському, а інших близьких українних міст служилим людям від гирла Тору на 17 верстах. В Розряд прислати описові книги та план"17.

Про те, як було виконано це царське розпорядження, свідчить "Строельная книга", доставлена харківським полковником Г.Донцем у листопаді 1684 р. до канцелярії білгородського воєводи. У ній зазначається, що при гирлі р. Тор, куди передбачалось перенести Маяцький острог, збудовано нове містечко, в кріпосних стінах якого знаходилось 6 веж, з яких 2 - проїзні, а чотири глухих. Протяжність кріпосних стін, без веж, складала 174 сажні. Навколо містечка викопали рів. Однак мешканці Маяцького відмовилися переселятися до новозбудованого міста, посилаючись на те, що вони переважно живуть за рахунок доставки дров на торські соляні промисли. Тому до новозбудованого містечка запросили осадчого С.Бронку і доручили йому заселяти його. До осені йому вдалося поселити в новому містечку ще 5 родин і попа. Охорона містечка була доручена козакам Харківського полку. На перших порах новозбудоване містечко називали Козацькою Пристанню, яка розташовувалась поруч і часто згадується в джерелах другої половини XVII ст., або просто "Городок". На початку ХVIII ст., після заподіяння поводдю містечку великих збитків, його мешканці перейли на більш безпечне місце і стали називати своє поселення Райгородком (під такою назвою воно виступає і нині у Слов'янському районі).

Від Городка по лівому берегу р. Тор (Казенного Торця) до соляних озер насипали земляний вал і викопали рів, на заболочених місцях установили потрійні надовби. Біля татарської переправи насипали вал і викопали рів з обох боків ріки. Загальна протяжність укріплень на цій ділянці складала 5939 сажнів (залишки цього валу в деяких місцях на берегах Казенного Торця збереглися й до наших днів і місцеві жителі називають їх залишками Турецького валу). Від Торських озер намічалось насипати земляний вал і викопати рів через степову місцевість до р. Голої Долини та до Черкаського байраку, але неявка охтирських козаків і служилих людей південних міст Росії не дозволила цього зробити. У Черкаському байраці вирубали засіку. На опіллі між байраком і Черкаським лісом насипали вал і викопали рів, у самому лісі вирубали засіку. Між Черкаським лісом і р. Голою Долиною планувалось збудувати місто, але цього також не було зроблено. Далі лінія по степу йшла до Теплинського лісу, а від нього через р. Кам'янку до Сіверського Дінця. Її протяжність на цій ділянці складала 12468 сажнів18.

Недобудовані ділянки лінії передбачалось завершити в наступному році. Однак цього не сталося: у березні 1685 р. на ім'я харківського полковника надійшла царська грамота, якою було скасовано попереднє розпорядження. У зв'язку з тим майже половина запланованих робіт не була завершена. Незважаючи на це, Торська лінія була нанесена на військову карту 1736 р., її описує у своїх мандрівних записках А.Гільденштедт, який побував у цих місцях в 1774 р. Її залишки можна відшукати не лише в районі Райгородка під назвою "Турецький вал", але й в інших місцях на берегах Казенного Торця, а також на околицях сіл Черкаське, Майдан та в інших місцях.

У 1685 р., зі створенням Ізюмського слобідського полку Городок, як і інші поселення, що виникли у другій половині XVII ст. в межиріччі Сіверського Дінця і Казенного Торця, були прилучені до новоствореного полку як його сотенні містечка. Не виключена можливсть того, що саме створення самого південного слобідського полку - Ізюмського й вплинуло на царське рішення, яке було направлене харківському полковнику Г.Донцю з велінням не направляти на Тор людей для завершення робіт на спорудженні Торської лінії.

Джерела засвідчують, що всі перелічені вище заходи не змогли надійно захистити Торські соляні промисли та прилеглі до них містечка від татарських нападів. Уже в 1685 р. під час нападу кримської орди була зруйнована частина острожної стіни містечка Соляного. На початку 1690 р. маячани скаржилися царям - Івану і Петру, що "татарове под Маяцкий приходят большими и малыми партиями беспристанно и многих наших братьев и жен и детей рубят и в полон емлют. А город, государи, ставлен острогом дубовым лесом. И острог и башни ветхи, погнили и обвалились. В осадное время сидеть нам, холопем вашим, не в чем, потому, что город ветх и тайник обвалился, воды в нем нет, а около города и посаду валу и крепости никакой нет. А нас, холопей ваших, в Мояцком малолюдно и разорены до останку. А город Мояцкий... строился служилыми русских городов людьми и черкасы. Милосердные и великие государи, цари и великие князи, Иоанн Алексеевич и Петр Алексеевич, всея Великия и Малыя и Белыя России самодержцы, пожалуйте нас, холопов своих... Велите о строении города и крепостей своих великих государей указ учинить, чтоб нам, холопем вашим, с женушками и с детишками в осадное время было в чем сидеть, и от воинских людей не разориться и не разбресться. Великие государи, смилуйтесь"19.

Влітку 1690 р. козаки слобідських полків і служилі люди південних міст Росії (разом 2560 чол.) під керівництвом того ж Донця працювали на відновленні острожної стіни та веж і на відбудові земляних та дерев'яних укріплень навколо посаду Соляного та варниць. Різного виду укріплень було відновлено на 1863 саженях 3 аршинах20.

Після завершення робіт для зміцнення місцевих гарнізонів у Соляному залишили 259 солдат Лівенського полку на чолі з полковником і полкову гармату, а в Маяцькому - 222 рейтар і копійщиків під загальною командою ротмістра. У 1694 р. відрядженим на Ізюмську укріплену лінію військам під командою думного дворянина В.Ведеревського було доручено не тільки охороняти, але й відновити зруйновані дерев'яні та земляні споруди Маяцького та Соляного.

З рапорту Ведеревського випливає, що острог Соляного на той час був у доброму стані, а навколо посаду довелося насипати земляний вал довжиною у 334 саж. та збудувати дерев'яні вежі. Звіт Ведеревського дає також досить чітке уявлення про тогочасний стан Маяцького:

"Город Маяцкий построен 1663 г. подле Северского Донца, на Крымской стороне. Острог ставлен дубовым лесом... По городовой стене помещены кровати, а сверху острогу обламы и каты накочены. Городовые стены, кровати и каты худы, во многих местах обвалились. По городу семь башен четвероугольных. Проезжая башня Троицкая мерою стены по две сажени с аршином. В ней с поземным три моста. Возле той башни вестовой колокол весом в 8 пудов 14 гривенок, и тот колокол разбит... От той проезжей Троицкой башни по мере городовой стены вниз к Северскому Донцу до наугольной глухой башни 18 сажен без четверти. Башня наугольная мерою стены по две сажени. В ней один мост. От той наугольной башни по мере городовой стены до другой глухой наугольной башни 30 сажен. Башня та наугольная мерою стены по две сажни. В ней один мост. От той наугольной башни по мере городовой стены до средней глухой башни 18 сажен. Башня та средняя мерою стены по две сажени с аршином. В ней два моста. От той средней глухой башни до наугольной глухой башни 17 сажен. Башня та наугольная мерою стены по две сажени. В ней один мост. От той наугольной глухой башни помере городовой стены до проезжей средней башни 20 сажен с аршином. Башня та средняя проезжая мерою стены по 2,5 сажени. В ней с поземным три моста. От той прорезжей средней башни до наугольной глухой башни по мере городовой стены 20 сажней. Башня наугольная мерою стены по два сажни. В ней один мост. От той наугольной глухой башни по мере городовой стены до Троицкой проезжей башни 22 сажени. И те выше описаные семь башен без верхов и некоторые те и городовые стены, и обламы и каты, и кровати во многих местах обгнили и обвалились... Около городу с трех сторон выкопан ров глубиной в 2,5 сажни, в поперек - 3 сажни. И тот ров осыпался вновь... С четвертой стороны городу не копан потому, что городовые стены стоят от реки Донца над горою... По городу наряду: медные три пищали, весом более 10 пудов; одна - железная, весом 32 пуда; затинная пищаль в ложах; 30 мушкетных стволов да 20 старых мушкетов... Изнутри города учинен тайник. В тайнике колодязь. Воды в нем нет...Служилых воинских людей - 91 человек"21.

Цей опис підтверджує неодноразові скарги маячан і торян про тяжкі умови життя в цих містечках, головним чином через постійну загрозу татарських нападів і захоплення в полон мешканців, зловживання місцевих воєвод. Через загрозу нападів кримської орди жителі містечок не займалися землеробством, хоча для цього їм були виділені землі при заснуванні містечок. З їх скарг випливає, що головним заняттям маячан була доставка з маяцьких лісів дров на торські соляні промисли, а торян - випарювання солі. Однак і тут часто вони наражалися на небезпеку потрапити до рук татар. Найчастіше до рук татар потрапляли доставщики дров на промисли, хоча вони, як і чумаки, їхали цілими "таборами"(валками). Так, у 1683 на сінокосах взяли татари в полон 15 торян і 2-х солепромисловців з Миргорода, а в 1688 р. напали на "дровяний табір": багатьох людей порубали (очевидно, вони чинили опір, але сили були нерівні) і в полон забрали, через що чумаки боялися приїжджати на Тор за сіллю22.

Через важкі умови життя в цих містечках, неувагу до їх потреб з боку як місцевої, так і центральної влади мали місце втечі мешканців Маяків, Соляного до інших міст на Запорожжя. Так, у 1683 р. з Тору на Запорожжя подалося 60 чол. найманців, що охороняли місто. Воєводі вдалося наздогнати на полтавській дорозі й повернути назад лише 16 чол.23

Все це, а також вступ Росії в 1686 р. до антитурецької коаліції змушувало царський уряд надавати більше уваги укріпленню містечок регіону наприкінці ХVІІ ст. Так, наприкінці літа 1696 р. Соляне містечко і посад з укріпленнями "згоріли повністю". Приказний голова Ізносков вимагав негайно направити на Тор людей для їх відбудови. За розпорядженням білгородського воєводи Б.Шереметєва для відбудови Соляного та його охорони на Тор відрядили полк С.Короб'їна, до якого по дорозі приєдналися козаки Харківського та Ізюмського полків, і разом протягом літа вони працювали на відбудові містечка. Рапорт Короб'їна свідчить, що острог було відновлено на старій основі і збудовано із стоячих дубових колод заввишки над землею на 2,25 саж. Правда, замість 6 веж збудували лише 5, з яких одна була проїзною24.

У травні наступного року місто знову потерпіло від нападу 5-тисячної кримської орди. Соляні промисли й посад були спалені. Частково потерпів і острог Соляного та посад Маяцького. Думається, що останні напади були відповіддю на облогу російськими військами та українськими козаками Азовської фортеці. Після цього мешканці Соляного, а за ними й маячани стали переходити на Бахмут і освоювати там відкриті козаками Сухарівського юрту (вперше згадується в 1666 р. в районі нинішнього с. Ямпіль) соляні джерела, ропа яких виявилася майже втричі вищої концентрації в порівнянні з торською, котра навесні та восени опріснювалася в озерах дощовими та сніговими водами. Переселення на Бахмут торян і маячан послужило поштовхом до виникнення нового містечка на "кримському" боці Сіверського Дінця.

Перелічені заходи по укріпленню та охороні міст Подонців'я наприкінці XVII ст., приєднання Азова в 1696 р. до Росії, безумовно, прискорювали заселення краю. Красномовно про це свідчить хід заселення Райгородка, що простежується за матеріалами ревізьких казок 1720 р. За перших 20 років XVIII ст. до містечка переселилось 42 родини: 16 з них прибули з Чугуєва, по 4 - з Курська і Лівен, З - з Харкова, по 2 - з Донецького, Нового Осколу і Хотмиська, по одній - з Айдара, Білгорода, Валуйок, Маяка, Новосілля, Полатова, Рыльська, Севська і Чернявська25. Наведені відомості переконливо доводять, що більшість мешканців містечка складали вихідці із Слобожанщини. Це спростовує висновок В.Кабузана не лише про час заснування Райгородка в 1701 р., але його заселення виключно однодвірцями.

На масові переселення із Слобожанщини в Приазов'я на початку XVIII ст. вказується і в царській грамоті від 7 липня 1707 р. В ній говориться: "Чугуївці, харків'яни, золочівці, маячани, служилі та жилецькі люди, покидаючи свої будівлі з дружинами і дітьми, а інші, покинувши родину, ідуть на Дон і в донецькі городки"26. Масові переселення сприяли збільшенню чисельності населення в регіоні на рубежі XVII-XVIII ст., появі нових поселень. Переконливим доказом цього може служити нове містечко Бахмут, основну частину перших мешканців якого складали вихідці з Тора, Маяцького та Райгородка, про що свідчить перший його перепис 1703 р.

Більш інтенсивно в другій половині XVII ст. заселялася територія на лівому березі Сіверського Дінця, зокрема межиріччя Жеребця й Айдару. У її заселенні основна роль належала слобідським козакам, які все далі зі своїми поселеннями просувалися на південний схід, освоюючи верхів'я та середні течії Жеребця, Красної, а назустріч їм з південного сходу на північний захід просувались донські козаки. Тому не дивно, що часто населені пункти цих двох козацьких общин на цій території розташовувались поруч. Наприклад, на р. Жеребці Ізюмського слобідського полку с. Ямпіль та сл. Сухарівська - донських козаків. Останні разом із слобожанами не тільки відвідували богослужіння у Святогірському монастирі, але й робили вклади на його розбудову.

Після приєднання до Росії м. Азова царський уряд став направляти в новозбудовані в Подонців'ї міста служилих людей, а донських козаків розселяти вздовж доріг, які вели до новопридбаного міста, що спричинилось до їх осідання і на правому боці Дінця. Правда, донське козацтво чинило опір цим заходам уряду. Воно не тільки не погоджувалось на переселення на нові місця, але й часто покидало їх, що змушувало уряд вживати проти непокірних репресивні заходи. Серед поселень на лівобережжі Дінця особливо виділялися Сухарівська слобода, Новоайдар, Великолуцьк, Біловодськ, Брянка та ін.27

Активне освоєння у другій половині XVII ст. лівобережжя Дінця сприяло просуванню місцевих жителів усе далі в степи в пошуках вільних земель під пасовища, пасіки, сінокоси, переходам на правий (кримський) бік Дінця. У найбільшій мірі для зазначених вище занять мешканцями Маяків, Райгородка, Соляного та Сухарівського юрту використовувалася територія по обидва боки річки Бахмут. На берегах цієї річки мешканці названих вище поселень пасли худобу, косили сіно, тримали пасіки, не відбуючи ніяких повинностей, а в 1683 р. розвідали соляні джерела.

Збільшення чисельності населення в регіоні сприяло росту попиту на сіль, і торські соляні промисли не могли уже його забезпечувати. Тим більше що через опріснення навесні та восени озер виварка солі ставала нерентабельною. Тому торські солевари наприкінці 70-х -- початку 80-х рр. відшукали соляні джерела на більш захищеному лівому боці Дінця. В 1681 р. мешканці Соляного Іван Клушина та Омелян і Тимофій Сазонови звернулися до чугуївського воєводи за дозволом виварювати сіль на берегах річки Жеребець. Їх прохання було задоволене, і на початку 90-х рр. на правому і лівому берегах річки уже функціонувало 70 криниць, ропа яких використовувалася для виварювання солі переважно жителями Соляного і Маяцкого. Козаки Сухарівської слободи в 1683 р. розвідали соляні джерела на середній течії р. Бахмут і використовували їх деякий час "наїздом", тобто таким же способом, як до 60-х рр. використовувались торські соляні озера28.

З 1697 р., після зруйнування татарами соляних промислів на Торі і самого містечка, на Бахмут стали переселятися торяни і маячани. До 1701 р. біля соляних джерел на Бахмуті виросла невеличка слобода, жителі якої звернулися до уряду за дозволом побудувати на Бахмуті острог для захисту від нападів "неприятельских людей". Очевидно, поки в урядових установах Білгорода та Москви виясняли, звідкіля на р.Бахмуті взялися люди, кому вони підпорядковані, то, очевидно, місцеві козаки самі звели невеликий острог. На цю думку наштовхують матеріали царської грамоти від 14 жовтня 1704 р. В ній відмічається, що 14 серпня 1702 р. до Білгорода була направлена грамота, за якою місцевий воєвода повинен був відрядити на Бахмут "кого пригоже", щоб на тій річці переписати усіх мешканців, що поселилися там. Князь Іван Кольцов-Мосальський відрядив на Бахмут поручика Петра Язикова, котрим було встановлено, що "на річці Бахмуті російських громадян (торських, маяцьких та інших міст) 36 чоловік, українців Ізюмського полку (торських і маяцьких мешканців) 112 чоловік, донських козаків - 2 чол., в т.ч. один сказав, що з Черкаської станиці і живе наїздом на р.Бахмуті прикажчиком у донського козака для виварки солі, другий - з Дурновської станиці прийшов на Бахмут для виварки солі. У всіх цих мешканців було 29 солеварних колодязів, 49 дворів, 49 хат, 11 комор, 48 куренів і землянок29.

У наступному році на Бахмут відрядили капітана Григорія Скорихіна, яким було складено опис новозбудованого там містечка: "На річці Бахмуті збудовано місто з обох боків річки стоячим дубовим острогом. У ньому двоє проїзних воріт. У довжину через річку Бахмут 61 сажень, а в ширину - 17 сажнів. Житла в самому містечку ніякого немає. Біля містечка, вгору за річкою Бахмут, з правого боку, на посаді, збудована каплиця. Поблизу неї - приміщення для митного збору Ізюмського полку і Семенівської канцелярії, для мостового проїзду митниця, і ратуша Ізюмського полку. Навколо митниці та ратуші у різних місцях збудовані Ізюмського полку козаками, торськими і маяцькими мешканцями різних станів 15 комор для торгівлі та 9 кузень. Поблизу містечка на річці збудована торгова баня (віддана на відкуп). У тому ж місті побудувались і живуть своїми дворами 54 козаки Ізюмського полку, з різних російських міст різних станів - 19 чол. На річці Бахмуті біля солеварних колодязів влаштовані 140 солеварних сковорід козаків Ізюмського полку та 30 сковорід людей різних чинів південноросійських міст. По берегах р. Бахмут немає лісів і рибних ловищ, розораних земель, мало сінних покосів, тільки при витоках річки знаходяться невеликі байраки. Як показав огляд на "кримському боці" Сіверського Дінця, крім міст Ізюма, Маяцького, Тора і Бахмута, ніяких поселень не було30.

Ці відомості про початок м. Бахмута, на наш погляд, переконливо свідчать, що не тільки краєзнавцям, але й владним структурам м. Артемівська (до 1924 р. - Бахмута) пора відмовитись від хибного твердження, що м. Бахмут походить від Бахмутівської сторожі, яка вперше згадується під 1571 р., адже вона знаходилась, як зазначалося вище, на лівому боці Сіверського Дінця і не являла собою поселення, яке можна було б прийняти за початок нинішнього м. Артемівська, а лише місце для зустрічі прикордонної служби. Нині це місце знаходиться в межах с. Ямпіль.

Оскільки між старшиною Війська Донського і Ізюмського полку розгорілися суперечки за право володіння Бахмутськими соляними промислами, то царський уряд у 1704 р. прийняв рішення передати їх у відання казни, а поселених на Бахмуті торян і маячан (їх було 148 чол., дончаків - лише 2 чол.) - у відання Ізюмського полку31.

Якщо в заселенні Подонців'я, де урядова колонізація йшла слідом за народною, подекуди зливаючись з нею, а здебільшого обтяжливими своїми повинностями вона примушувала переселенців проникати все далі в глибину Дикого поля і освоювати його. Переважно у ній брали участь не тільки вихідці з України (у другій половині XVII -- на початку XVIII ст. здебільшого з Правобережної), але і південних повітів Росії та Війська Донського. На противагу північно-східній частині нинішньої Донеччини, південно-західні її райони здебільшого заселялися запорожцями.

На берегах річок Вовчої, Кривого Торця, Кальміусу, Кринки та інших місцевих рік у другій половині ХУІІ ст. появляються нові зимівники. Так, згідно з церковними відомостями, в 90-х рр. численні зимівники згадуються при витоках Кальміусу, на базі яких у 1778 р. нащадком ізюмського полковника Євдокимом Шидловським була заснована слобода і названа на честь сина Олександрівка (нині вона входить до Київського району м. Донецька). У той же час при витоках лівої притоки Кальміусу р. Грузької згадуються зимівники, які поклали початок Ясенівській слободі, що входить нині до Червоногвардійського району м. Макіївки. Водночас вихідцями з Лівобережної України було закладено ряд зимівників у Залізній балці при витоках Кривого Торця, які поклали початок слободі Государів Байрак, що нині є складовою частиною м. Горлівки.Саме з цих зимівників на початку XVIII ст. до м. Бахмута доставлялася сільськогосподарська продукція, де вона обмінювалася на сіль. В зимівниках при витоках Кальміусу зі своїм загоном під час переходу із Запорожжя на Дон зупинявся К.Булавін, очікуючи на запорожців, з якими він домовився про допомогу у відстоюванні козацьких вольностей. Це, на наш погляд, дає всі підстави для перегляду початкової історії нинішніх міст Донбасу, до складу яких увійшли ці поселення - Донецька, Горлівки та Макіївки.

Про активізацію в освоєнні регіону на рубежі ХVII - XVIII cт. свідчить розширення володінь Святогірського монастиря. У 1705 р. він придбав землю під млин ("мельничную заимку") у цареборисівського козака С.Ситника на річці Студенок і заселив її, заснувавши село, яке й по нині виступає під такою назвою. Через чотири роки монастир придбав хутір на р. Осинівці з умовою спільного користування млином. У той же час ігумен монастиря скаржився на відсутність приміщень для утримання худоби, через що монастир зазнавав втрату в худобі не лише від диких звірів, але й від "лихих людей"32. Загалом більш активне освоєння цієї території на рубежі XVII-XVIII ст. у значній мірі було зумовлене боротьбою Росії за вихід до Азовського і Чорного морів, активною участю у цій боротьбі українського козацтва. Яскравим доказом цього може служити процес формування населення вже згадуваного Райгородка та заснування нових поселень на лівобережжі Дінця.

Якщо в царській грамоті від 1704 р. не вказується конкретних дат заснування поселень на лівобережжі Дінця донськими козаками, то в справах посольського приказу про розшук втікачів на Дон від 1707 р. зазначається, що Лугань (нині Станично-Луганське) збудована 30 років тому, а нині в ньому 149 чол.; Староайдарськ - також 30 років тому (77 чол.); Теплинськ - стільки ж років тому (67 чол.); Трьохізбенськ - 28 років тому (61 чол.); Борівське - 30 років тому (120 чол.); Краснянськ - 20 років тому (115 чол.); Сухарівськ -- 28 років (88 чол.); Новокраснянський юрт - 2 роки тому (28 чол.); Новоайдарськ - 20 років тому (70 чол.); Бельськ ("Беленской") - тому 8-й рік (41 чол.); Обливи, що на р.Деркул, - 35 чол.; Закотинський - також 8-й рік (58 чол.)33. Враховуючи той факт, що Сухарівський юрт як поселення вперше згадується в 1666 р. при розмежуванні володінь Святогірського монастиря, то важко повірити в достовірність усіх дат про час заснування перелічених поселень. Однак немає сумніву у тому, що перелічені поселення в основному з'явились у другій половині ХУІІ ст. Зігдно з повідомленням капітана Г.Скурихіна, Кабанячий юрт на однойменній річці був збудований у 1702 р. На початок ХУІІІ ст. (1707 р.) можна віднести заснування Нового Борівського городка, який виник у результаті переселення козаків з Борівського на р. Борову. Однак після розгрому повстання Булавіна згідно з указом Петра І від 1707 р. закріплена за Новоборівським земля передавалася Святогірському монастиреві, але царська грамота на володіння монастирем цією землею не була видана. Тому азовський губернатор П.Толстой, якому для поселення селян відвели малопридатні землі с. Трьохізбенки, звернувся до царя з проханням передати йому землі Новоборівського. Згідно з указом від 5 червня 1710 р. він отримав право на ці землі.

Однак поразка Петра І при Пруті та віддача значних територій у Приазов'ї Туреччині не дозволили відмежувати ці землі, тому мешканці Боровського продовжували користуватися ними. За свідченням скарги архімандрита Святогірського монастиря коменданту Бахмута підполковнику Н.Львову від 1725 р. мешканці Боровського не тільки користувалися орними землями й сіножатями, але й стали будувати там свої хутори. У відповідь на цю скаргу Бахмутська провінціальна канцелярія доручила управителю Старого Борівського Полікарпу Сиром'ятіну обмежувати землі в Новому Борівському й оголосити тим, хто там самовільно захопив землю, щоб вони в цьому юрті не жили і не володіли угіддями34. У 1699 р. на р. Айдарі виникло поселення Біле, а коли дещо пізніше виникло Нове Біле, то перше стали називати Старобільськом. Під цією назвою воно виступає й нині.

Про стан заселення Середнього Подонців'я на рубежі XVII-XVIII ст. можна зробити також певні висновки і на підставі опису місцевих лісів, придатних для кораблебудування, що проводився у 1697 р. У ньому перераховуються наступні поселення: Гундорів, Митякін, Айдарський, Трьохізбенський, Краснянський, Боровський, Сухарів і Маяк. Перелічені вище городки, за винятком Маяка, можна віднести до числа поселень, що виникли в процесі стихійних народних міграцій35.

Серед урядових заходів, що до пеної міри вплинули на заселення цього району, необхідно назвати також і згадану вище спробу розселити донських козаків вздовж шляхів, що проходили із центральних повітів Росії до Азова і Троїцької фортеці з метою створення регулярної поштової служби. На виконання цього царського указу в 1701 р. було переселено близько 1000 донських козаків. На підставі повідомлення отамана Війська Донського Якима Філіпова на лівому боці Дінця були засновані Осиновий, Ровеньки і Шульгін городки на Айдарі та Кабанячий - на Красній. У 1706 р. губернатор запропонував закласти городок при гирлі Айдару для постачання хліба до Азова і Таганрога36. Перелік поселень свідчить, що всі вони були закладені на лівому боці Дінця і жодного - на правобережжі.

Певне пожвавлення в заселенні краю наприкінці XVII - початку XVIII ст. уже на рубежі першого та другого десятиліть XVIII ст. призупинилось у зв'язку з повстанням К. Булавіна, розгромом урядовими військами Старої Запорозької Січі і відходом запорожців під Олешки, а також зміною південних кордонів Росії після невдалого Прутського походу. Після розгрому повстання Булавіна багато поселень, що служили опорними пунктами повсталих, каральні загони В. Долгорукого (брата страченого К. Булавіним в жовтні 1707 р. при Шульгінському Ю.Долгорукого) зруйнували дощенту. Так, після розгрому загону С. Драного, що намагався оволодіти Маяком і Тором, на початку липня в 1708 р. при Кривій Луці (поблизу Тора) урядові війська направилися до Бахмута, "де було злодійське зборище з запорозькими козаками... І та післана партія той Бахмут випалила і розорила дощенту... "37. Така ж доля спіткала і Трьохізбенську станицю, в якій народився Булавін.

Необхідно також врахувати, що частина повсталих, рятуючись від каральних загонів, втекла на Кубань і в інші місця. У межі Кримського ханства переселилася більшість запорожців, рятуючись від переслідувань з боку царської влади після розгрому Старої Січі. Якщо за умовами Костантинопольського договору 1700 р. майже вся Донеччина опинилася під владою Російської держави, то після поразки російських військ при Пруті, згідно з умовами Прутського (1711 р.), Константинопольського (1712 р.), Адріанопольського (1713 р.) договорів, кордон між Росією і Туреччиною проходив від Дону по його правій притоці р. Темерник на р. Тузлів, з останньої - на Міус, перейшовши Міус, по дорозі Азов-Бахмут на вододіл Кринка-Лугань, Кальміус-Бахмут і Кривий Торець. Перейшовши його при балці Залізній, виходив на Казенний Торець, а з нього на витоки Сухого Торця. З останнього - по межиріччю Самари й Орелі виходив до Дніпра. Таким чином, у складі Росії фактично залишився лише Бахмутський повіт, створений у процесі губернської реформи наприкінці 1708 р. як складова частина Азовської губернії. До нього увійшли наступні поселення краю: містечка - Бахмут, Тор, Маяки, Райгородок та Цареборисів і слободи - Співаківська, Ямпільська, Сухарівська, Борова, Краснянська, Новоайдарська, Староайдарська, Трьохізбенська та Борівська, що до цього входили до Ізюмського полку та Війська Донського.

Остання територія сучасної Донеччини опинилася у складі Кримського ханства як складової частини Османської імперії. Тому не дивно, що запорозька колонізація, віддаляючись від російсько-турецького кордону, переважно по північному узбережжю Азовського моря просувалася все далі на схід і уже на початку 40-х рр. досягла Кубані. На Єйській косі запорожці тримали рибні заводи. Зі встановленням на Січі в 30-х рр. паланкового поділу ця територія входила до Кальміуської та Єланецької паланок. Якщо Кальміуська паланка займала землі між Кальміусом, Вовчою, Терсою, узбережжям Азовського моря, Бердою та Конкою (Кінськими Водами), то Єланецька - решту земель на схід від Кальміусу аж до Кубані.

Бахмутський повіт безпосередньо примикав до кордону з Туреччиною. Після ліквідації в 1713 р. Азовської губернії спочатку його передали до Київської, а з 1727 р. - до Воронезької губернії38. Оскільки його населені пункти, особливо на правому березі Сіверського Дінця, виявилися найближчими до кордону з Туреччиною, зокрема міста Бахмут і Тор, то не дивно, що їм надавалась особлива увага, перш за все Бахмуту як центру повіту, у зміцненні їх обороноздатності.

Наприкінці травня 1709 р., проїжджаючи з Троїцької фортеці (Таганрога) під Полтаву, напередодні Полтавської битви, Петро І зупинився у Бахмуті. Оглянувши його, розпорядився відбудувати місто й соляні промисли. Останні були зруйновані К. Булавіним ще взимку 1705-1706 рр. на знак протесту про передачу їх казні згідно з грамотою Петра І від 14 жовтня 1704 р. Про те, що розпорядження царя стали негайно запроваджуватися в життя, свідчить той факт, що на соляних промислах уже наприкінці липня 1709 р. сіль випарювали на 2-х сковородах. Щодо м. Бахмут, то воно відбудовувалося поступово. Про це переконуємось із опису міста, складеного на запит Герольдмейстерської контори у жовтні 1725 р. комендантом Бахмутської фортеці підполковником Никифором Львовим. У ньому зазначається, що місто Бахмут заселене років з 30 тому, в зв'язку з тим, що торський козак Бірюков відшукав тут соляні джерела і для захисту було збудовано острог (зруйнований на початку липня 1708 р. під час розгрому повстання К. Булавіна. -- В.П. ), а в 1710 р. на цьому місці при князі Кольцові-Масальському - збудована земляна фортеця, яка стоїть і нині на рівному сухому місці біля річки Бахмут, від якої й місто отримало свою назву (виділено нами як доказ того, що не від Бахмутівської сторожі походить назва м. Бахмут). Під час перебування в Бахмуті командирів Соловова, Вепрейського і Чиркова (на рубежі 10-20-х рр. - В.П.) посад обнесено з трьох боків палісадом, а з четвертої - земляним валом39. Оскільки згідно з умовами Прутського, Адріанопольського та Константинопольського договорів Росія зобов'язана була залишити й зруйнувати Азовську та Троїцьку (Таганрозьку) фортеці, то з останньої артилерію і гарнізон перевели до Бахмута, щоб зміцнити його обороноздатність.

Про це переконливо свідчать відомості про місто, поміщені в книзі секретаря сенату І.К.Кирилова "Цветущее состояние Всероссийского государства", написаній в 1727 р. В ній читаємо: "Город Бахмут, построен деревянной острог тому лет с 30 по причине, что чрез торского казака Бирюкова сысканы соляные воды, а в 710 году на том месте учинена земляная фортеция. Стоит тот город подле реки Бахмута, а вокруг посаду с трех сторон зделан полисад, а с четвертую вал земляной". Отже, ця частина опису Бахмута в книзі І.Кирилова повністю співпадає з описом підполковника Никифора Львова, представленим останнім у 1725 р. до Герольдмейстерської контори. В той же час у книзі Кирилова далі зазначається, що воєводою комендантом Бахмута на той час був Никифор Львов, у воєводській канцелярії за штатом числились: 1 канцелярист, 2 копіювальники, 2 писарі, 2 сторожі, а в фортеці -- 3-ротний батальйон чисельністю в 503 чол., серед яких 14 -- офіцери. Батальйон утримувався на кошти, що надходили від соляних промислів. До провінції на той час належали такі поселення: Райгородок, Сухарів, Ямпіль, Краснянськ, Борівський, Старий Айдар і Новий Айдар, в яких проживало 5103 особи чол. статі40.

Таким чином, у другій половині XVII -- на початку XVIII ст. заселення Донеччини значно прискорилось. Цьому сприяли не лише масові переселення українських селян і міщан з Правобережної України, Волині та Поділля, яке з 1672 р. опинилось під владою Туреччини, але й зміцнення позицій Росії в цьому регіоні після Переяславської ради. Однак розгром царськими військами повстання Кіндрата Булавіна, Старої Січі та перенесення російсько-турецького кордону у 1713 р. з узбережжя Азовського моря на Азовсько-Донецький та Самарсько-Орельський вододіли спричинились не тільки до зруйнування частини місцевих поселень, але й відпливу населення з регіону, якому постійно загрожували орди кримського хана.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...