пошук:  

>> Пірко Василь Олексійович: Заселення Донеччини у XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / 04.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

Розділ ІІІ

Заселення Подонців'я в середині XVIII ст.

З метою подальшого зміцнення нових кордонів з Туреччиною 2 лютого 1713 р. було видано Петром І указ, згідно з яким передбачалось набрати в Київській та Азовській губерніях з числа драгун, солдатів, стрільців, козаків, гарматників і відставних офіцерів віком від 15 до 30 років по 3500 чол. ландміліції (територіальних військ) і розмістити їх вздовж кордону, тобто при ріках Орелі й Сіверському Дінцю, "для захисту від неприятеля"1. Для прикриття цих полків від нападів з півдня за ініціативою київського генерал-губернатора Вейсбаха українські козаки в 1731 р. розпочали будівництво системи укріплень (відомих під назвою Української лінії), які повинні були перегородити основні дороги, що вели з Криму на Лівобережну та Слобідську Україну і в межі Росії. Земляний вал і рів перед ним, фортеці та редути, з яких би прострілювалася вся територія вздовж лінії, повинні були пройти від Дніпра по правому березі Орелі та Берестової до витоків останньої. З верхів'їв Берестової лінія переходила на р. Береку (праву притоку Дінця) і по її лівому березі досягала Дінця, а далі його лівим берегом - до прийняття ним р. Лугані. У зв'язку з тим, що до початку російсько-турецької війни 1735-1739 рр. було збудовано лише понад 285 верст на ділянці від Дніпра до Сіверського Дінця, то російському урядові доводилось вживати додаткових заходів по зміцненню обороноздатності східної її ділянки, тобто Бахмутської провінції.

Оскільки набір ландміліцьких полків з різних причин зволікався (після зруйнування Азова й Троїцької фортеці в 1713 р. Азовська губернія перестала існувати), то уряд, щоб прикрити найбільш незахищені ділянки кордонів, став переводити з центральних районів Росії безпомісних дворян, яких з 1718 р. стали називати однодвірцями, й селити їх здебільшого на лівому боці Дінця, що й призвело до появи в Подонців'ї цілих однодвірських сіл, тобто поселень, заселених служилими людьми, які були зобов'язані не тільки охороняти південні кордони, але й виконувати різні чиновницькі функції у місцевих державних органах. У 1729 р. царський уряд між м. Тором і майбутньою Українською лінією поселив замість ландміліцьких полків (військових поселян) сербський гусарський полк, що перебував на службі в Росії з 1723 р.2

Однак ці заходи центральної влади виявилися малоефективними. Матеріали перших переписів населення в Росії свідчать, що чисельність податного населення в Бахмутській провінції між 1-ю і 3-ю ревізіями не тільки відчутно зменшилася, але й змінився його етнічний склад. Згідно з даними 1-ї ревізії (1719 р.) у Бахмутській провінції проживали 6994 росіянини і 1753 українці. Серед 6841 особи чол. статі російського податного населення 93 складали купці, 6718 однодвірці та 30 поміщицьких селян, а серед 153 осіб чол. статі неподатного населення - 5 припадало на приказних службовців, 100 - на відставників і 48 - на церковнослужителів. Серед українців 1540 припадало на державних селян і 213 - на козаків. Більшість українців працювали на соляних промислах. Зміни в населенні провінції між 1-ю і 3-ю ревізіями відображає таблиця 1.

Таблиця 1. -- Населення Бахмутської провінції в 1719-1744 рр.3

Населений пункт

1719 р.

1737 р.

1744 р.

Бахмут

Тор

Маяк

Райгородок

Трохізбенська слобода

Староайдарська -"-

Новоайдарська -"-

Борова

Співаківська -"-

Ямпільська -"-

Сухарівська -"-

Краснянська -"-

Борівська -"-

Цареборисів

Муратове

Капітонівка

Р а з о м

500

392

506

162

533

645

1176

257

811

180

179

586

314

600

-

-

6841

493

291

438

167

539

627

1156

233

598

166

172

582

294

362

-

-

8118

373

237

273

65

350

352

547

267

179

94

116

308

149

224

11

5

3551



До певної міри на чисельності населення негативно позначилась і епідемія чуми, що двічі в той час (в 1718-1719 і 1738 рр.) лютувала в цьому районі. Збільшення чисельності українського населення провінції в основному відбувалося за рахунок вихідців із сусідньої Слобідської України, тим більше що на перших порах уряд їх перехід не обмежував. Так, в 1725 р. переселенцями зі Слобожанщини була заснована слобода Шульгіна (Шульгінська), у 1733 р. приватновласницькі слободи Боровенька (Писарівка), Шабельківка (Ольхова), Голубівка (Біла) та Петропавлівка. У 1732 р. в провінції було зареєстровано уже 3385 осіб чол. статі українців, у тому числі 1298 - поміщицьких, 1445 - вільних селян, 453 - козаки, 97 - посадських і 92 солевари4.

Масовий перехід українського населення зі Слобідської України в 20-30-х рр. у межі Бахмутської провінції викликав занепокоєння уряду, оскільки на плечі слобідських полків в час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. було покладено захист південних рубежів від вторгнень кримських і ногайських татар. Через те царський уряд указом від 11 лютого 1736 р. заборонив приймати на поселення українців у місцях, де до перепису 1732 р. "малоросійських" поселень не було. На тих, хто насмілився б приймати і селити малоросіян, накладався штраф за кожну чоловічу особу по 5 крб. "А тих виведених малоросіян у тих віддалених місцях і в казенних містечках вносити в окладні книги як і великоросіян і брати ті ж гроші з тих сіл і слобід, де вони нині живуть"5. Проте цей указ стосувався тільки самовільних поселенців Бахмутської провінції і Війська Донського і не поширювався на тих, хто був переведений на цю територію урядом з метою зміцнення безпеки південних рубежів Росії.

Російсько-турецька війна 1735-1739 рр. особливо негативно позначилася на заселенні Бахмутської провінції. У 1736 р. провінція постраждала від татарського набігу. Зруйновані були цілі села, а їх мешканці потрапили до полону, урожай було спалено, а худобу відігнано. Кримська орда, перейшовши Сіверський Донець в районі Ізюма, завдала великих втрат і російським військам. Головнокомандувач східного угруповання військ генерал Лассі був убитий, а його син потрапив у полон. До воєнних спустошень додалася епідемія чуми, занесена військами. Все це спричинило зменшення чисельності населення: росіян з 6841 особи чол. статі в 1719 р. до 6118 осіб у 1736 р., українців з 3385 осіб у 1732 р до 2586 у 1737 р. Все населення провінції на 1738 р. склало 8809 осіб чол. статі. В порівнянні з 1719 р. чисельність росіян зменшилась з 6994 до 6223 осіб, зате українців виросла з 1753 до 2586 осіб. Із загальної кількості населення провінції 8809 осіб чол. статі - 4197 осіб чол. статі припадало на майбутній Бахмутський повіт, а 4612 - на Донецький (Слов'яносербський). Більшість українського населення розміщалася у Бахмутському повіті (1934 особи), оскільки він безпосередньо примикав до Слобідської України, а на частку майбутнього Донецького - припадало лише 652 особи чол. статі. Поміщицьких селян у Бахмутському повіті числилось 58, а в Донецькому - 90 осіб чол. статі6.

У межах провінції, тобто на території майбутніх Бахмутского і Донецького повітів, було поселено 2747 осіб чол. статі слобідських козаків, що перебували у віданні Ізюмського слобідського полку. Крім того, у Бахмуті й Торі було поселено ще 712 козаків (388 російських, 324 українських), що помітно позначилося на національному складі населення провінції. З 9290 осіб чол. статі загальної кількості населення провінції за 2-ю ревізією на українців припадало 5730, або 61,38%, троха менше 2/3 усього його населення. З них державні селяни складали 93%, а на поміщицьких залишалося лише 7%, більшість з яких припадала на Бахмутський повіт. На території майбутнього Слав'яносербського (Донецького) повіту в 30-х рр. була заснована поміщицька слобода Голубівка (Біла), завдяки якій за II ревізією поміщицькі селяни склали 2,3% загальної чисельності населения.

Порівняно низька заселеність Бахмутської провінції, зокрема Донецького повіту, де за II ревізією числилося лише 203 особи чол. статі податного населення, викликала занепокоєність уряду, особливо напередодні і після війни з Туреччиною в 1735-1739 рр. Оскільки будівництво Української укріпленої лінії, що спішно зводилася в 1731-1735 рр. по Дінцю до Лугані після завершення війни з Туреччиною, не було продовжено, то на початку 50-х рр. з метою прикриття південних повітів Росії вирішили оселити між Бахмутом і Луганню, на найменш заселеній території, вихідців із Балкан - сербів, хорватів та інших, що мали досвід боротьби проти Османської імперії і виявили бажання переселитися до Росії.

Перша партія вихідців з Австрії прибула до Києва влітку 1751 р. 24 грудня цього ж року був опублікований іменний указ імператриці Єлизавети "Про прийняття в підданство сербів, що бажають оселитися в Росії і служити особливими полками; про призначення на межі з Туреччиною вигідних місць для поселення... "7. Відповідно до указу від 29 грудня 1751 р. для першої партії, очолюваної І. Хорватом було відведено під поселення територію на правому боці Дніпра в 20 верст від кордону з Польщею до річки Кагарлик, а з її гирла прямою лінією на верхів'я річки Омельник і по ній до Дніпра8.

Наприкінці 1752 р. до Києва зі своїми людьми прибули підполковник Іван Георгійович Шевич (з синами Іваном і Петром, які були у званні капітанів, поручиком Ст.Сабовим, Ів. і Гнатом Міоковичами, Костянтином Юзбашем та ін. - разом 168 чол.) і підполковник Райко (Родіон) Прерадович, команда якого складалася в основному з його родичів, серед яких було 24 особи чол. статі і 4 - жіночої. Шевич і Прерадович отримали військові звання генерал-майорів, а інші офіцери - відповідно на один ранг отримали вищі звання. Р.Прерадович на манер французів додав до свого прізвища приставку "де" і став Депрерадовичем. Обидва підполковники заявили, що не бажають селитися разом з людьми І.Хорвата, і вимагали виділити їм окремо місця під поселення. Спочатку вони зажадали відвести їм землі від Дніпра до Бахмуту, між Оріллю і Самарою. Але оскільки ця територія вже була заселена запорожцями, що після повернення напередодні російсько-турецької війни 1735-1739 рр. в межі Росії брали активну участь разом з російськими військами як в сухопутних, так і морських воєнних операціях проти Туреччини, то уряд не посмів віддати їх землі вихідцям із Балкан і відвів для них найменш заселені місця між Бахмутом і Луганню у Бахмутському повіті з умовою, що наявне там населення буде повернене на місця його виходу, тобто в основному в межі Слобідської України. Обидва генерали, хоч і без ентузіазму, все ж таки погодилися на поселення в межиріччі Бахмуту та Лугані і пообіцяли сформувати із своїх співвітчизників та інших вихідців з Балкан по одному гусарському полку.

Остаточно питання про поселення людей Шевича і Депрерадовича було затверджене на спільному засіданні Сенату, Колегії закордонних справ та Військовій колегії на початку квітня 1753 р., на якому було також прийнято рішення про будівництво нової Української лінії, яка повинна була проходити від Дніпра по Самарі до Бахмута і захистити поселення, що виникли між Українською лінією і Самарою. Зведення нової укріпленої лінії в центрі запорозьких володінь викликало різкий протест у запорожців, тому царський уряд вирішив на східному крилі цієї лінії розмістити новостворюване іноземне поселення, щоб таким чином за допомогою розміщених на Українській лінії ландміліцьких полків і новооселеної Слов'яносербії не тільки укріпити державні кордони, але й відділити Запорозьку Січ від Лівобережної та Слобідської України, що, безумовно, відбилось би на її поповненні новими вихідцями з цих територій та обмежило б її торговельні зв'язки з іншими регіонами. Відповідно до цього указу люди Депрерадовича повинні були селитися від Бахмута на схід, а люди Шевича - від Лугані на захід, створивши компактне військове поселення під назвою Слов'яносербія з центром у м. Бахмуті. І. Шевич і Р. Депрерадович зобов'язались сформувати по одному гусарському полку і розселити їх у відведених для них місцях.

Деякі дослідники, здебільшого краєзнавці, схильні вважати, що Слов'яносербія створювалась на пустих місцях, так би мовити у "Дикому полі". Що це було не так, свідчить ряд джерел, а найбільш наочно "Ландкарта Слов'яносербії", складена в 1754 р. та уточнена в 1755 і 1756 рр. Ландкарта підписана інженер-генерал-майором Іллею Бібіковим, котрий відповідав за розселення людей Шевича і Депрерадовича, а також інженер-капітаном Прокопом Окуловим, тобто її укладачем. На карті відведена під Слов'яносербію земля розділена на три частини. Ліва частина, призначена для поселення полку Депрерадовича, зафарбована у зелений колір; права, призначена для полку Шевича, - у жовтий колір; на південних кордонах Слов'яносербії червоною фарбою виділені місця, відведені під будівництво редутів і фортець. Вони йдуть із заходу на схід у такому порядку: при витоках Бахмуту, Булавінському Колодязі, на річці Ольховій, права притока Лугані, при Сватовому колодязі та три на берегах р. Луганчика. Північна межа території полку Депрерадовича йшла по Дінцю від гирла Бахмуту до Оріхової балки на сході, включаючи річку Нижню Біленьку; західна - по Бахмуту до впадіння в нього р.Сухої Плотви, відтак повертала на південний схід до злиття річок Дальньої та Нижньої Плотви, а далі по балках до Государева байраку, від нього - до Булавінського колодязя, а від нього до вершин р. Білої (Білої Лугані). За течією Лугані досягала Уткіного байраку, від нього йшла на витоки р. Лозової, а по ній - на р. Лугань до Оріхового байраку, відтак - на північ і до Дінця. На цій території відмічені три слободи (Серебрянка, Шипилівка і Ковалівка) та 65 хуторів. Територія, відведена під полк Шевича, на півночі та північному сході обмежувалась Сіверським Дінцем, на сході та південному сході водорозділом басейну Сіверського Дінця та Азовського моря. На ній зазначено 50 хуторів9. Переважно в цих поселеннях жило так зване безуказне населення, яке стало селитися тут здебільшого ще з початку XVIIІ ст.

Після затвердження високими інстанціями плану, тобто ландкарти Слов'яносербії, Шевичу та Депрерадовичу веліли негайно вирушати зі своїми людьми на відведені для них місця. Але вони не поспішали, очікуючи прибуття до Росії нових партій співвітчизників. Однак австрійський уряд заборонив переселення православного населення в межі Російської імперії. Тому фактично заселення Слов'яносербії розпочалося у 1754 р. На середину 1755 р. Шевич і Депрерадович зуміли поселити на відведеній їм території лише 1513 чол., у тому числі 1101 особу чол. статі та 412 -- жіночої. З них у полку Шевича числилося 799 осіб (611 чоловіків та 188 жінок), а в полку Депрерадовича - 714 осіб (490 чоловіків і 224 жінки)10.

Населення в Слов'яносербії розміщалося по полках і ротах. В кожному полку було по 8 рот. Рота мала свої земляні укріплення або шанці, що разом зі згаданими вище редутами підкреслює оборонний характер цього військового поселення. На перших порах поселення, що формувалися поза старими населеними пунктами, називалися за нумерами рот і лише в другій половині XVIII ст. за ними закріпляються назви, які здебільшого пов'язані з назвами місцевостей, в яких розташовувались ці поселення, або з іменами та прізвищами ротних командирів, що їх засновували.

Згідно з ландкартою Слов'яносербії роти полку Депрерадовича повинні були розміститися в такому порядку: 1 і 2-а в с. Серебрянці, 3-я - при гирлі річки Верхньої Біленької, 4-а - при коліні Дінця, де нині с.Привілля, 5-а при вигині Лугані, троха вище гирла р. Сенжарівки, 6-а - при гирлі р. Нижньої Біленької (нині с. Нижнє), 7-а - на р. Камишеваха, 8-а в 5 верстах від 3-ї (нині Біла Гора), 9-а - при впадінні в р. Лугань Єсаркового колодязя, а 10-а не відмічена. Можна допускати, що вона повинна була розміщатися у Бахмуті, де знаходилась штаб-квартира Слов'яносербії, оскільки Депрерадович був призначений командиром Слов'яносербії. Більше половини рот полку Шевича розміщалися на правому березі Дінця. 4-а рота позначена там, де нині с. Кримське. Далі на схід ішли 7, 6, 10, 5 і 1-а. Друга рота полку Шевича розміщалася в нижній течії р. Лугані. Вгору по р. Лугані за 3-ю ротою йшли 9 і 8 роти.

Досить образно хід заселення Слов'носербії розкриває у своїх спогадах ротний командир полку І.Шевича капітан С.С.Пішчевич, який дослужився в російській армії до звання генерал-майора. Він розповідає, що його рота розташувалася поблизу Сіверського Дінця, в урочищі Раївці, де неподалік знаходився ліс. Тривалий час рота стояла табором, і доводилось жити йому в невеликій палатці. Потім він збудував сарай із хмизу і накрив його травою, оскільки неможливо було знайти тут майстрів. Хоча на протилежному боці ріки знаходились поселення, але ніхто не бажав найматися на роботу до військових поселенців. Пояснював він це тим, що "народ тамошний родился, взрос и состарился все на одном месте, в глуши такой, что никакого другого народа не видит, кроме себя и своих. Как нас увидели, то убегали от нас, как дикие..."

Спочатку в його роті було тільки 11 гусар, вахмістр і два капрали. Кожен будувався і допомагав іншому. У збудованому ним сарайчику було дві кімнати і невеличкі сіни з коморою. Однак ця "резиденція" недовго послужила йому. Однієї ночі піднялася буря і пішов дощ з градом. Покрівля сарайчика промокла наскрізь, і вода потекла з неї струмками всередину, і промокли всі, -- і дружина, і діти, -- ніби купались у воді. Наступного дня Пішчевич післав своїх людей за Донець, там вони купили заступ, два свердла, ліс і почали копати землянку. На той час до них під'їхав літній чоловік і привіз борошно на возі. Пішчевич купив у нього все борошно. Це був перший з місцевих людей, хто відважився переїхати на правий берег і зустрітися з новими поселенцями. Він поглянув на їх роботу і запропонував Пішчевичу купити в нього зрубний будинок, пообіцявши доставити його на місце і поставити там, де йому буде вигідно. Наступного дня Пішчевич відправив до Нового Айдара свою людину, і будинок було куплено за 50 крб., перевезено й поставлено в Раївці, як стало називатися засноване 1754 р. людьми Пішчевича село. В подальшому Раївка стала приватним володінням К.Н. Юзбаша - офіцера цього полку.

Оскільки очікуваного переселення балканських слов'ян до Росії не відбулося, то царський уряд не став переселяти на старі місця безуказне населення, що жило на території, відведеній під Слов'яносербію. Очевидно, уряд також урахував ці труднощі, які терпіли непристосовані до місцевого клімату та ведення на нових місцях свого господарства не тільки слов'яносербські, але й новосербські поселенці, тобто поселені у викуплених урядом у попередніх мешканців домівках на правобережжі Дніпра люди І.Хорвата.

У зв'язку з цим уряд скасував своє рішення про виселення місцевих жителів на територію Слобідської України, а також дозволив Шевичу і Депрерадовичу приймати вихідців з України, Молдавії й інших закордонних держав до своїх полків. Переважно завдяки вихідцям з України, котрих охоче приймали Шевич і Депрерадович, населення Слов'яносербії у 1763 р. збільшилося до 10076 душ чол. статі (5924 -- в майбутньому Бахмутському і 4152 -- у Слов'яносербському повітах). Проте іноземці складали лише 3992 душі чол. статі, у тому числі 2627 молдаван і 378 сербів, останню частину складало українське населення11. Таким чином, переважну більшість населення Слов'яносербії складали українці та молдавани. Кількість останніх особливо помітно зросла в період війни з Туреччиною 1768-1774 рр., коли в селах Штеричів протягом одного року було поселено декілька тисяч чоловік, у переважній більшості молдаван і волохів, виведених із театру воєнних дій. Завдяки цим іноземним переселенцям ще більше зріс поліетнічний склад населення Бахмутської провінції. Необхідно також зазначити, що оскільки прибулі з Шевичем і Депрерадовичем їхні співвітчизники у значній більшості були безсімейними, то переважно одружувалися з українськими дівчатами, що сприяло створенню змішаних сімей та прискорювало асиміляцію іноземців.

Недоукомплектованість полків Депрерадовича й Шевича стала головною причиною їх об'єднання в 1764 р. в один Бахмутський гусарський полк. Його командиром був призначений полковник Георгій Депрерадович, син генерал-майора Р.Депрерадовича, якого на той час уже не було в живих. Бахмутський гусарський полк складався з 16 рот (шанців): 1-а - Серебрянка, 2-а - Червоний Яр, 3-я - Верхнє, 4-а - Корсунка, 5-а - Привільне, 6-а - Кримське, 7-а - Нижнє, 8-а - Підгірне, в подальшому Донецьк і Слов'яносербськ, 9-а- Жовте, 10-а - Кам'яний Брід, 11-а - Черкаське, 12-а - Хороше, 13-а - Калинівске, 14-а - Троїцьке, 15-а і 16-а - Луганське.

В цілому завдяки заселенню Слов'яносербії в 50- 60-х рр. XVIII ст. помітно зросло населення Бахмутської провінції. Якщо на її території в 1745 р. мешкало близько 6565 осіб чол. статі, то в 1762 р. - 13217 осіб чол. статі. Великі зміни відбулися в етнічному складі населення. Якщо в 1745 р. українське населення складало 57,48%, російське - 42,52%, то в 1763 р. кількість українців збільшилася до 75,41%, молдавани складали 17,08%, росіяни - лише 4,72% від загальної кількості населення12. Під кінець свого існування Слов'яносербія поступово набрала вигляду звичайного адміністративно-територіального поселення і відрізнялася від інших лише тим, що її мешканці зобов'язані були відбувати військову службу, тобто в разі необхідності виступити на захист південних кордонів Російської імперії. У кожного військового поселенця було своє господарство, здатне забезпечувати його всім необхідним, за винятком зброї та мундиру, якими військових поселян забезпечувала держава. Так, у 1764 р. із 42 рядових гусар 1-ї роти Бахмутського гусарського полку, що розташовувалась у с. Серебрянка, 33 мали свої господарства. Гусар Благой Сербул мав свій дім, 1 коня, 7 голів рогатої худоби і 6 свиней. Зі свого поля він зібрав 5 кіп жита, стільки ж пшениці, 2 копи вівса, 4 - ячменю і 5 - проса. Павло Молдаванов також мав 1 коня, 7 голів великої рогатої худоби, 2 свині і зібрав зі свого поля 8 кіп пшениці та 7 кіп ячменю. Гусар 3-ї роти Михайло Драгниш мав троє коней, 13 голів великої рогатої худоби, 17 овець і 3 свині. Гусар цієї ж роти Іван Самофалов мав двоє коней, 2 голови великої рогатої худоби та 1 свиню13.

За цими відомостями можна зробити висновки не лише про стан господарства військових поселян після десяти років їх служби, але й про їх етнічну приналежність. Правда, якщо господарство рядових гусар фактично нічим не відрізнялося від селянського, то офіцерські господарства не поступалися поміщицьким.

Хоча інша територія Бахмутського повіту заселялася в той час менш інтенсивно, все ж таки й тут спостерігалися великі зрушення в рості чисельності населення, правда, у переважній більшості вони були зумовлені переселенням приватновласницьких селян із Слобідської України. Тому, поряд із військово-землеробською колонізацією, у повіті формується помісне землеволодіння. В середині XVIII ст. на схід від Бахмута виникає 4 поміщицьких поселення, заселених українськими селянами: Степанівка, Суходіл, Первозванівка, Петрівка, а також однодвірське село Бахмутівка. Більшість поміщицьких поселень належала місцевій чиновницькій верхівці. Зокрема коменданту Бахмутської фортеці П. Шабельському належали землі не тільки в межах сучасного міста Краматорська, але й на південних околицях Слов'яносербії, де вони безпосередньо межували з землями Війська Донського. Намагання Шабельського розширити свої володіння за рахунок неосвоєних земель стало предметом суперечок між ним і старшиною Війська Донського. На плані Бахмутського повіту 1767 р. по річці Бахмут, вверх від повітового міста, нанесені Микитівська слобода і 12 хуторів, униз до Сіверського Дінця - 8 слобід і 132 хутори, найбільше їх відзначено на річках Ближніх і Дальніх Ступках - 35. На берегах р. Тор - 5 слобід і 52 хутори14. В цілому за даними III ревізії (1762-1763 р.), у межах Бахмутської провінції нараховувалося 25660 чол. податного населення, з котрого 75,89% припадало на державних поселян, а 24,11% - на поміщицьких. За етнічною ознакою воно розподілялося в такий спосіб: 74,20% складали українці, 13,76% - росіяни, 10,24% - молдавани, а 1,8% - представники інших етносів15.

Організація Слов'яносербії сприяла й подальшому заселенню лівобережної частини краю. В 1752 р. на річці Боровій було засновано хутір Голованівку, а в 1753 р. засновано хутори Воєводівку та Катеринівку. Воєводівку згодом купив граф Гендриков, і в 1757 р. в ній уже було 80 дворів. У 1756 р. були засновані хутір Кудрявців і слобода Смолянинівка. У середині 50-х рр. була заснована і сл. Варварівка16.

Порівняно повільніше заселялася південно-західна частина сучасної Донеччини, що до середини 30-х рр. перебувала в складі Кримського ханства. Запорожці, яким царська влада забороняла будь-які взаємостосунки з іншими районами Лівобережної України, основні зусилля спрямовували на освоєння північного узбережжя Азовського моря, оскільки торгівля рибою не лише забезпечувала їх продуктами харчування, але й дозволяла отримувати певні прибутки для оновлення військового спорядження та державотворчих потреб. Тож не дивно, що їх рибальські артілі просувалися все далі на схід і досягли на початку 40 рр. Єйської коси.

Однак важкі матеріальні умови, в яких опинились козаки (їм заборонялася вільна торгівля, зв'язки з Україною) та намагання кримського хана й турецького султана використати їх не лише у воєнних конфліктах з Польщею, але й війнах на Кавказі, спонукали запорозьке керівництво до пошуків взаєморозуміння з царськими властями та можливостей повернення Війська Запорозького під заступництво Російської імперії. Вважають, що переговори між представниками Коша та уряду Петра ІІ розпочалися у 1727 р. У травні 1728 р. на місце кошового отамана К.Гордієнка було обрано прихильника зближення з Росією І.Гусака, який наважився виступити проти лінії Гордієнка. Гордієнка козаки заарештували, забрали всі клейноди і подалися з-під Олешок на старі місця, до р. Чортомлик. Однак російський уряд, боячись загострення взаємостосунків з Портою, не дав згоди на прийняття їх у своє підданство. Тому, проживши два роки при Чортомлику, запорожці вимушені були податися на р. Кам'янку й відновити на кордоні з Туреччиною Кам'янську Січ, яка знаходилась тут у 1709-1711 рр. І лише з приходом до влади Анни Іоаннівни та наближенням російсько-турецької війни 1735-1739 р. царський уряд дозволив козакам повернутися в межі Росії, тобто на р. Чортомлик.

У березні 1734 р. розпочалася розбудова Нової Січі. Умови, на яких запорожці погодились служити царському урядові, були викладені у статтях договору, підписаного представниками обох сторін влітку 1734 р. в м. Лубнах, де козаки склали присягу на вірність царському урядові. Після цього запорожці стали селитися переважно в межиріччі Орелі і Самари, подалі від Криму. Лише після повернення цих земель Росії за умовами Білгородського договору вони стали більш активно освоювати закріплені за ними Лубенським договором території, особливо на схід від Дніпра, що й послужило приводом для суперечок між старшиною Війська Донського та Запорозької Січі за рибні промисли на морських косах, від Міуського лиману до річки Берди.

Щоб покласти край взаємним претензіям, сенатським указом від 30 квітня 1746 р. була встановлена межа між Військом Донським і Запорозькою Січчю по ріці Кальміус: лівий бік Кальміусу, від верхів'я і до гирла, закріплювався за донськими козаками, а правий - за запорожцями17. На території, що простяглася на сході від Кальміусу і до Дніпра на заході, від узбережжя Азовського моря рік Берди і Конки - на півдні до Вовчої на півночі, й розташувалася найбільша за територією у Новій Січі й найменш заселена Кальміуська паланка. Проте відсутність необхідних джерел не дозволяє нині дати як конкретну картину заселення Запорожжя в цілому, так і Кальміуської паланки зокрема.

Але оскільки на правому боці Дніпра в 50-60-х рр. на землях запорожців царський уряд створив Нову Сербію, на південь від неї поселив Новослобідський козацький полк, то запорожці стали віддавати перевагу території на лівому боці Дніпра. Доказом цьому, на наш погляд, може служити той факт, що після ліквідації Січі і проведення військовими командами перепису населення на землях запорожців на лівому боці Дніпра, у межах Азовської губернії, було враховано 27932 осіб чол. статі, тоді як на правому - в межах Новоросійської губернії - 17088 осіб чол. статі18. Очевидно, більш активним заселенням цієї території і пояснюється загострення взаємовідносин запорожців не тільки з донськими козаками, але й землевласниками Слобідської України. Якщо р. Кальміус з 1746 р. стала офіційною межею між Запорозькою Січчю та Військом Донським, то на території сучасної Донецької області запорожці вважали такою межею між їх землями та Слобідською Україною Косагів вал, тобто збудовану на початку 80-х рр. XVII ст. по Сіверському Дінцю Ізюмську лінію, що зводилась під керівництвом воєводи Г.Косагова, та її продовження по Голій Долині, Сухому і Казенному Торцю, так звану Торську укріплену лінію, про яку йшлося вище.

Матеріали архіву Коша Нової Запорозької Січі та деякі інші офіційні документи дозволяють стверджувати, що після повернення на старі місця запорожці не тільки активізували процес заселення земель, які вони здавна вважали своїми, а з 30-х рр. стали інтенсивно заселятися царським урядом за рахунок не тільки дрібного безпомісного російського дворянства, здебільшого так званих служилих людей (однодвірців), але й розділили свої володіння на паланки, впровадивши чіткий адміністративний устрій, що дозволяло Кошу оперативно впливати на всі сторони життя козацької общини, в тому числі й боротися із зазіханнями на їх землі порубіжної царської адміністрації та поміщиків, котрі намагалися розширити свої володіння за рахунок запорозьких земель.

На підставі численних документальних матеріалів складається враження, що, стежачи пильно за будь-якими вторгненнями в межі запорозьких володінь, Кіш особливу увагу в середині XVIII ст. надавав заселенню порубіжних земель, щоб таким чином не допустити вторгнень сусідів у свої володіння.

В межах сучасної Донеччини уже з початку 40-х рр. згадується при гирлі Кальміусу Кальміуська слобода, в якій жила адміністрація паланки. При полковникові Андрієві Порохні в 1754 р. розпочалося будівництво церкви. Дерево для побудови доставляли із самарських лісів, тобто з території Самарської паланки. Щоб не гнати спеціально за ним підводи, Порохня домовлявся з полковником Самарської паланки, щоб чумаки, їдучи на азовські коси за рибою чи іншими товарами, доставляли дерево до Кальміуської слободи, за що вони отримували додаткову платню. Обладнання для церкви паланкова старшина купила в Новочеркаську, тобто у донських козаків. Ця церква функціонувала до осені 1768 р., до зруйнування слободи кримською ордою під час її останнього нападу на цю територію. Напередодні нападу Кіш зобов'язав паланкову старшину перевести населення слободи разом з адміністрацією на р. Самару. Якщо паланкова адміністрація виконала це розпорядження і навіть вивезла туди церковні речі, то рядові козаки, посилаючись на нестачу кормів на Самарі для утримання худоби, відмовилися переїжджати на Самару. Можна допускати, що під натиском кримської орди вони відійшли на схід під захист Троїцької фортеці (нині м. Таганрога) і Ростова, де заснували на берегах р. Міус нові поселення: Покровське (Верхнє), Троїцьке, Нікольське (Сарматське), Консюзьке (Кам'янобрідське) і Батайське, котрі відмічаються у 1769 р. як "малоросійські" поселення19.

Крім Кальміуської слободи, на правому боці р. Кальміус у 50-х рр. згадуються козацькі хутори, володільці яких скаржилися не лише на напади й пограбування з боку дончаків, але й гайдамаків, що приходили сюди з Правобережної України і в переважній більшості забирали у зимівчан різні продукти, перш за все борошно, крупу, мед, що дозволяє зробити певні висновки про заняття місцевого населення. Найбільше зимівників відмічається при витоках Кальміусу, Кривого Торця, Кринки, тобто на межі з Бахмутською провінцією, котра до 1765 р. перебувала у складі Воронезької губернії, а також, як зазначалось раніше, на берегах р. Вовчої та в інших місцях. Так, згадуються в період Нової Січі зимівники на місці нинішніх населених пунктів: Гродівки, Дружківки, Горлівки, Макіївки, Мар'янки та ін. Правда, велика кількість з них була зруйнована під час останнього набігу орди наприкінці 1768 р. Однак тут же вони відновлювались і переростали в слободи та села. Так, в балці Залізній на правому боці Кривого Торця, освоєній запорожцями в 1696-1707 рр., під час нападу кримської орди козацькі зимівники були зруйновані, але у 1769 р. цю місцевість зайняв козак Прокіп Дяченко і став запрошувати до себе рідних з Полтавщини, завдяки чому його зимівник переріс у слободу, в якій перепис 1782 р. виявив 197 чоловіків і 173 жінки20. Подібна й історія нинішньої Дружківки, мешканці зимівників, що знаходились на території нинішнього міста, дружно разом з козаками Бахмутського гусарського полку не допустили дальшого просування орди на північ, звідкіля й пішла легенда про назву поселення - Дружківка.

Ще більш показовою у цьому відношенні є доля Кальміуської слободи, яка дотла була зруйнована ордою. У 1771 р. на старі місця повернулася із Самари паланкова адміністрація на чолі з полковником Петром Велігурою. Повернуто було також і вивезені церковні речі. З цього і розпочалась відбудова Кальміуської слободи. У 1775 р. у слободі вже нараховувалося 55 дворів і діяв млин21. За підрахунками А.В.Бойка, на час зруйнування Запорозької Січі в межах Кальміуської паланки було близько 300 зимівників, в яких проживало до 4 тис. чоловік22. Звичайно, в порівнянні з іншими лівобережними паланками, крім Прогноївської, це надто мало, але й та кількість населення, враховуючи, що паланка прийняла першою удар орди восени 1768 р., від чого значна частина населення розійшлася, то ніяк не можна уявляти цю територію суцільною пусткою, як це намагаються показати деякі прихильники великодержавної колонізаційної політики, перебільшуючи таким чином роль подальшого етапу в освоєнні цієї території та применшуючи роль козацтва в освоєнні Північного Приазов'я.

Необхідно також підкреслити, що близькість кримських володінь і постійна загроза татарських набігів спонукали царський уряд вжити ряд заходів для зміцнення обороноздатності південних рубежів імперії, у тому числі й розташованих біля кордонів з Кримом (до 1739 р.) Бахмутської і Торської фортець. Наприкінці 20 - початку 30-х рр. вони зазнали великої реконструкції. Збережені в архівах плани цих фортець дозволяють стверджувати, що саме в ті роки їм був наданий той вигляд, який вони зберегли до 80-х рр., коли після приєднання Кримського ханства до Росії і ліквідації загрози татарських набігів Бахмутська і Торська фортеці були виключені з числа оборонних споруд. Відпала також необхідність утримання в них військових гарнізонів. З середини 80-х рр. ці міста фактично стали головними адміністративними й господарськими центрами краю.

Саме в ході реконструкції початку 30-х рр. у Торі, на фортечних стінах, з'явилося 40 гармат, а не під час "легендарного" острогу в 1645 р., як про це повідомляється в краєзнавчих виданнях23. У Бахмуті в 20-х рр., крім гарнізону фортеці (понад 500 чол.), козаків Ізюмського слобідського полку, з яких у 1748 р. був сформований Бахмутський козацький полк, знаходилось понад 300 охоронців соляних заводів при 23 гарматах. Очевидно, саме ці військові сили і не дозволили кримській орді увірватися в межі Слов'яносербії наприкінці 1768 р. У той же час цей останній напад орди, що коштував Новоросійській губернії не менше 20 тис. чоловік ясиру, спонукав царський уряд задуматися над подальшим зміцненням обороноздатності придбаних за умовами Бєлградського договору земель і перш за все прискорити процес їх заселення, зокрема більш пристосованими до місцевих умов господарювання вихідцями з України та Молдавії.

Переломним у цьому відношенні був 1764 р., коли Катерина ІІ затвердила плани заселення Нової Сербії та Слов'яносербії, на підставі яких на базі цих військових поселень та Української лінії була створена Новоросійська губернія, а недоукомплектовані полки Р.Прерадовича та С.Шевича зливалися в один Бахмутський гусарський полк, а Бахмутський козацький полк переіменовувався у Луганський пікінерний. Затверджений імператрицею 11 червня 1764 р. план заселення Слов'яносербії передбачав розподіл її території на 140 округів по 20 тис. десятин у кожному окрузі. 108 округів відводились під поселення військовослужбовців, а 32 округи для поселення усіх бажаючих заснувати на цій території нові слободи. Кожен округ ділився на 70 ділянок (дач). Їх величина становила від 26 до 30 (в безлісих місцях) десятин. Ці дачі повинні були залишатися неподільними величинами і передаватися в спадщину по чоловічій лінії. Це повинно було забезпечувати як виконання володільцем дачі (військовим поселянином) військової повинності, так і сплати державних податків всіма іншими. Бажаючим заснувати нові оселі відводилася така кількість землі, яку вони зобов'язувалися заселити, але не більше 48 дач. Встановлювалось 3 види поселень: державні, військові та поміщицькі. У разі заселення відведених земель вони переходили в приватну власність. Після закінчення пільгового терміну (від 6 до 16 років в залежності від якості землі) власник платив за неї вдвічі менше, ніж державні селяни. Правда, право на отримання землі надавалося лише тим, хто проживав у цій місцевості. При виїзді за її межі виїжджаючий повинен був продати землю тим, хто проживав або служив у цій місцевості. Для отримання землі не встановлювалось ніяких станових обмежень: землю міг отримати кожен, хто мав можливість її заселити. В разі незаселення землі вона передавалась іншим бажаючим її придбати або обкладалася подвійним податком.

З метою прискорення заселення отриманих земель дозволялось "викликати" зарубіжних поселенців. До того ж за вивід 300 чоловік військових поселенців вербовальнику надавався військовий чин майора, 150 - капітана, 80 - поручика, 60 - прапорщика, 30 - вахмістра. Якщо іноземці не записувалися до військових поселенців, то для отримання цих чинів вимагалось вивести у двічі більшу кількість людей.

При обговоренні адміністративних реформ і заселення краю піднімалися питання зміцнення його обороноздатності. Спеціальна комісія, що опрацьовувала плани цих реформ за вказівкою імператриці, прийшла до висновку, що для прикриття поселень між Дніпром та Дінцем не варто будувати укріпленої лінії на зразок Української, а задовольнитися лише зміцненням уже існуючих та побудовою на найбільш небезпечних місцях нових фортець середньої величини (на Самарі, Бахмуті та Лугані), а між ними різної величини редутів. У 1764 р. при відрядженні інженерів-геодезистів для обмежування Новоросійської губернії їм було доручено визначити місця для майбутніх фортець. Подані ними пропозиції свідчать, що на р. Самарі передбачалось збудувати фортецю поруч з Новоселицею - центром Самарської паланки, наступну - при витоках Самари, на відстані 100 верст від першої, і назвати її Катеринінською. Третю фортецю планувалось збудувати при вершині р. Бик, лівої притоки Самари, або при витоках Кривого Торця, і назвати її Павлівською. Ця фортеця повинна була прикривати Азово-Ізюмську дорогу і за планом мала бути найбільшою. Остання, Єлазаветинська фортеця повинна була розміщатися при р. Лугані. Між фортецями планувалось збудувати 24 редути, в яких могли б розміститися роти двох регулярних полків. Будівництво укріплень передбачалось розпочати в 1767 р. зведенням Самарської фортеці, а завершити в 1768 р. До новозбудованих фортець планувалось перевезти артилерію з Української лінії, а саму лінію не руйнувати. Однак реалізувати цей план урядові через початок війни з Туреччиною в 1768-1774 рр. не вдалося24.

Напад кримської орди на самому початку війни на окраїни Російської імперії по традиційній Муравській дорозі спонукав командування російської армії розробити план зведення нової, тобто Дніпровської, лінії для захисту всього лівобережжя Дніпра від раптових нападів кримчаків.

На початку 1770 р. під керівництвом генерал-поручика М. А. Деденьова був розроблений проект будівництва Дніпровської лінії, щоб захистити межиріччя Дніпра і Сіверського Дінця від нападів кримської орди. Протягом шести років намічалося по ріках Кінські Води і Берда побудувати 7 фортець, перегородити ріки греблями і підняти в них рівень води, створивши таким чином на шляху ворога водну перешкоду, а в фортецях розмістити військові гарнізони. Загальна мета зведення нової укріпленої лінії була сформульована в указі Катерини II від 2 вересня 1770 р., в якому зазначалося, "щоб як Малоросійська, так і Слобідська губернії від... варварів забезпечені були, збудувати укріплену лінію від Берди до Дніпра". На думку імператриці, це повинно було сприяти заселенню території між новозбудованою лінією, Дніпром, Кальміусом, Бахмутом і Оріллю, які, за уявленням петербурзьких чиновників, вважалися майже незаселеними25. Хоча будівництво лінії розпочалося наприкінці літа цього ж року, однак Дніпровська лінія й до закінчення війни не була споруджена, а з приєднанням Криму до Росії необхідність у ній відпала взагалі.

Однак її будівництво, розквартирування на ній військ позитивно позначилися на подальшому заселенні Північного Приазов'я, зокрема на поміщицькій колонізації краю. У 1770 р. в Бахмутській провінції поміщиком генерал-майором Георгієм Депрерадовичем, командиром Бахмутського козацького полку, були засновані села Камишеваха та Трипілля. У тому ж році на базі запорозьких зимівників при витоках Кривого Торця виросло село Государів Байрак. У 1771 р. майор Штерич під час військових операцій російської армії проти турецьких військ на території Молдавії під виглядом захисту місцевого населення від військ противника зумів умовити переселитися до Бахмутського повіту 3595 чол. молдаван і волохів, перш за все до заснованих ним сіл. Правда, частина з них побажала поселитися в державних та військових селах і осіла в Ясинуватій, Землянках, Зайцевому, Заливі, Государевому Байраці, Калиновому, Троїцькому, Луганському та деяких інших поселеннях краю26. Академік Санкт-Петербурзької академії наук Й. А. Гільденштедт, відвідавши в 1774 р. під час подорожі по Подонців'ю села, в яких молдавани проживали разом з українцями, відмічав, що молдаван важко відрізнити від "малоросіян", серед яких вони жили27. Цей факт можна розцінювати як доказ того, що переселенці на нових місцях переймали як виробничу, так і духовну культуру домінуючого етносу.

Щоденник наукової експедиції Й.А.Гільденштедта, здійсненої наприкінці літа - початку осені 1774 р. по Українській лінії, Бахмутській провінції та півдню Слобідсько-Української губернії, дає всебічну картину стану заселення регіону. В цьому документі наявні відомості не лише про населені пункти, кількість дворів і мешканців, але й зустрічаються дані про час заснування поселень, основні види занять їх мешканців, а також про природні багатства краю.

Під час цієї подорожі вчений мав завдання оглянути соляні заводи в Торі та Бахмуті на предмет перспектив подальшої їх експлуатації. Проїжджаючи наприкінці літа вздовж річки Береки (правої притоки Сіверського Дінця), по лівому березі якої проходила Українська лінія, вчений звернув увагу на той факт, що запорожці правий берег Береки й Сіверського Дінця до приватної слободи Граківки (в 6 верстах на захід від м. Ізюма), від якої розпочинався згадуваний земляний вал і прходив через степ по Голій Долині до Сухого Торця, вважали межею між Слобідською Україною та їхніми володіннями. У зв'язку з тим у 1771 р. вони прогнали з території на захід від валу мешканців м. Ізюма та сусіднього з ним с. Кам'янки з заснованих ними хуторів, а на їх місці заснували на Сухому Торці, неподалік від балки Колодяжної, велику Барвінківську слободу, мешканцями якої здебільшого були вихідці з Полтавського полку. Біля цієї слободи знаходилась паланка ("обставлений гарматами окоп"), в якій "жив полковник"28. Цей захід запорожців є досить показовим не тільки щодо поповнення населення, але й щодо збереження території Запорожжя від зазіхань сусідів у період Нової Січі.

Поблизу м. Ізюма на правому боці Дінця знаходилась слобода Топальська, що складалася з хуторів мешканців міста та слободи Кам'янки, розкиданих на берегах одноіменної річки. Біля Кам'янки на підвищеній місцевості років з десять назад було закладено виноградник, в якому було декілька сот виноградних лоз. В низині при р. Кам'янці знаходився фруктовий сад, в якому нараховувалось до 60 дерев. Біля витоків р. Гола Долина знаходилась поштова станція і корчма, що належала Святогірському монастиреві.

Святогірський монастир, що складався з двох церков і будинку, в якому жив архієрей з монахами, розташувався на правому березі Дінця під крутою крейдяною горою заввишки до 40 сажнів. Монастир був оточений чотирикутною стіною, кожен бік якої складав до 60 кроків. У декількох кроках вище монастиря піднімався крейдяний кряж, що утворює декілька пірамідальних вершин, які досягають до 30 сажнів над рівнем води. Між ними збудована невеличка каплиця, одна половина якої вирубана в крейдяній горі, інша прибудована з цегли. Біля цієї каплиці в крейдяній скелі вирубані келії та глибокі ходи. Крім них біля церкви починається підземний хід, яким можна спуститися до монастиря. Цей підземний хід досить крутий і має до 200 сажнів. До побудови монастиря монахи знаходили притулок від нападів татар у підземних келіях. З тих пір, коли харківський полковник Ф. Шидловський збудував близько 100 років тому монастир, оточений стіною, монахи перебували у великій небезпеці від нападів татар.

Біля монастиря через Донець знаходився міст на палях завдовжки до 33 сажнів. На лівому березі Дінця простягалася низина, на якій щорічно 15 серпня відбувалися ярмарки29. За три версти від монастиря вверх по Дінцю, на правому боці, знаходилось с. Богородичне, що належало монастиреві. Вниз по Дінцю, за декілька верст від монастиря, знаходилось друге невеличке село - Монастирське. За дві версти від монастиря, по дорозі до м. Маяки, в балці на підвищеному місці знаходився монастирський виноградник приблизно на 400 лоз, закладений років десять назад. Хоч виноград і вродив, але він був дрібний і поганих сортів, як і в Кам'янці, - зазначав учений. Зате поруч з ним росли чудові яблуні і груші.

Вниз за течією Дінця в низині, оточеній відлогими пагорбами, розкинулось містечко Маяки. Містечко було невелике, неправильної забудови, оточене сухим ровом і частоколом. Складалось з 100 "поганеньких" будинків, збудованих на "малоросійський лад". 357 осіб чол. статі цього містечка належали до Ізюмської провінції, і з них набирався Ізюмський гусарський полк; близько 50 - до Бахмутської і служили в пікінерах Бахмутського полку, приблизно стільки ж проживало в ньому однодвірців. Біля містечка через Донець знаходився міст завдовжки до 50 сажнів.

За 10 верст від Маяцького, вниз по Дінцю, на правому його боці, знаходився Райгород (нині -- с. Райгородок). Він був дещо більший за Маяки. Збудований і укріплений як і Маяки. Населений українцями, що належали до Слобідсько-Української губернії.

Наступним населеним пунктом, в якому Гільденштедту довелося пробути 4 дні, було м. Слов'янськ. В ньому він детально обстежив і описав соляні заводи, побудовані на початку 40-х Г.Ф.Юнкером та після нього. Описуючи саме місто, мандрівник зазначав, що по периметру воно мало близько 1300 сажнів. Частково його укріплення складалися з частоколу, а на заболоченій місцевості - з рогаток. Під час останньої війни, тобто російсько-турецької війни 1768-1774 рр., укріплення містечка були доповнені декількома правильними земляними батареями та бастіонами. Однак роботи над ними так і не були завершені. Гарнізон міста на той час нараховував дві роти солдат, мав на озброєнні близько 40 гармат. В кріпосних стінах знаходилось четверо воріт: бахмутські, ізюмські, маяцькі та солеварські. Чотирокутний замок, тобто старий острог, розташовувався у північно-східній частині міста. Його площа складала приблизно 50 кв. сажнів. Він був оточений частоколом, а по кутах знаходились батареї. У замку зберігалися снаряди. Неподалік від замку розташовувалась церква, друга - біля головного соляного колодязя. В місті нараховувалось близько 150 будинків, "досить погано збудованих"; крамниць для роздрібної торгівлі було мало. На сході й заході від міських укріплень розташовувались передмістя, в яких нараховувалось до 200 будинків.

Фортеця й гарнізон знаходились у підпорядкуванні коменданта, котрий призначався київським обер-комендантом. Комендантом на той час у місті був полковник Ф.П.Караваєв. Мешканці Слов'янська - українці, більшість з яких належала до Ізюмської провінції і підпорядковувалася місцевому магістратові. Деякі з мешканців приєдналися до Луганського пікінерного полку, тобто перейшли в підпорядкованя Бахмутської провінції і незабаром повинні були скласти нові роти цього полку. Третю частину мешканців складали солевари (близько 80 родин), які належали до Бахмутської соляної контори і знаходились у віданні капітана, котрому було доручено від Соляної контори нагляд за місцевими соляними промислами.

Південну половину фортеці на деякій віддалі від неї оточував старий земляний вал, котрий був продовженням згадуваного вище валу, що тягнувся від Сіверського Дінця, в 5 верстах вище від Ізюма, і йшов паралельно до Голої Долини в напрямку до Торця, досягаючи його в 2-х верстах на південь від фортеці. Далі він тягнувся до Дінця здебільшого по лівому, а подекуди й по правому березі Казенного Торця. Цим валом було захищено від нападів татар територію на правому березі Дінця. Вал, як підкреслював мандрівник, не був суцільним. Він часто переривався лісами та байраками, в яких були влаштовані засіки. В декількох сотнях кроків на південь від соляних варниць вал перетинався каналом в 2 версти завдовжки та близько 2 сажнів завширшки, проритим від р. Казенного Торця до соляних варниць. План побудови цього каналу був розроблений надвірним радником Г. Ф. Юнкером з метою доставки до них дров, які передбачалось сплавляти по Сіверському Дінцю та Торцю зі Слобідської України. Оскільки під час весняної повені під загрозою затоплення опинилися соляні варниці й місто, то канал довелось залишити незавершеним. У зв'язку з цим Гільденштедт вважав, що краще було замість будівництва каналу розчистити річку Колонтаївку, на березі якої розташовувались варниці.

Далі в щоденнику дається детальна оцінка заходів Юнкера по перебудові соляних промислів і опис їх стану під час відвідання Слов'янська Гільденштедтом. При цьому Гільденштедт зазначав, що варниці Юнкера були збудовані "відмінно" і в них можна було виварювати сіль в будь-яку пору року.

22 серпня 1774 р. експедиція виїхала з м. Слов'янська і направилась до м. Бахмута. За 3 версти на схід від міста члени експедиції по мосту, довжина якого складала 55 кроків, переправились через Торець. Проїхавши 19 верст по підвищеній місцевості, дісталися до поштової станції, що знаходилась на річці Васюківці, біля хутора Макогонівки. Через 7 верст вони переїхали балку Копанки, а ще через 10 верст досягли річки Дальні Ступки. Переправившись по мості через річку та проїхавши ще 2 версти, досягли м. Бахмута. Весь шлях від Слов'янська до Бахмута складав 43 версти. Вздовж нього по берегах річок і по балках знаходились хутори, які належали до Слов'янська, Райгородка та Бахмута. На правому березі Дінця, між гирлом Торця і Бахмута, розташовувались 3 слободи: поміщицька слобода Лихопеківка, заселена "малоросіянами"(15 родин); Крива Лука - військова слобода з церквою і 80 родинами поселенців; Дронівка - поміщицька слобода, в якій також нараховувалось 15 родин. Всі три слободи належали до ізюмської провінції. Далі шлях експедиції проходив по території колишньої Слов'яносербії. Записи в щоденнику дозволяють до певної міри відтворити стан цього військово-землеробського поселення.

Й.А.Гільденштедт відмічає, що при гирлі річки Вільховатки, яка впадає до Булавінського Колодязя, в 1773 р. була заснована слобода. В ній поселились до 20 родин розкольників, котрі переселились із Польщі до Єлизаветградської провінції, звідтіля до Новопавлівська на Міусі, а з останнього на річку Вільховатку. Оскільки мандрівник не подає назву поселення, то є всі підстави вважати, що тоді ще воно не мало своєї назви, а отримало її дещо пізніше від назви річки (сл. Вільховатка).

На лівому березі р. Біла Лугань, по-народному Білій, згідно із записками Гільденштедта, також знаходилась розкольницька слобода Біленька (нині Городище), заснована розкольниками із Стародуба. В ній проживало 150 родин. Мандрівник зазначає, що свої будинки вони побудували за російським звичаєм з рубленого дерева і опалювалися вони по-чорному. В 35 верстах нижче від слободи Біленької по цій же Білій Лугані знаходилась слобода Біла, що належала майору Штеричу. Щоб не було плутанини в назвах, розкольницьку слободу Біленьку потім переіменували в Городище.

27 серпня Гільденштедт виїхав із слободи Біленької і в 5 верстах на південь від неї, біля витоків р. Міус, натрапив на слободу, в якій проживало до 100 родин росіян, що переселилися сюди із Севського повіту Білгородської губернії. Мандрівник не повідомляє назви поселення, однак мова йде про с.Фащівку, засноване в 1774 р.

В середній течеї Міусчика Гільденштедт натрапив на с. Велику Катеринівку, яку 5 років тому майор Штерич заселив "добровольцями малоросіянами". Їх жило тут до 300 родин, але взимку вони покинули село, залишивши пустими будинки. Таку ж картину мандрівник зустрів і в слободі Новопавлівці, заселеній також 5 років тому Штеричем "малоросіянами". В селі проживало лише декілька українських родин, переведених козацьким полковником з фортеці Св. Димитрія, який будує на Міусі млин. Мандрівник, на жаль, не вказує причин опустіння села. Можна лише здогадуватися, що із закінченням пільгових літ українські поселенці не погодились стати кріпаками Штерича і подалися на Січ чи в інші місця.

З Новопавлівки експедиція направилась до слободи Мала Катеринівка, котру ще називали Іванівкою. Вона знаходилася при витоках р. Ольхової, що впадає в річку Лугань. У ній також було до 100 дворів. Вона також була заснована майором Штеричем 4 роки тому. В 5 верстах на захід від Малої Катеринівки знаходилась слобода Штеричівка, а ще в 6 верстах на захід - слобода Кречанівка. Обидві вони належали майору Штеричу, який в 1767 р. поселив тут українців. Для цього губернське правління виділило йому землі за межами Бахмутського гусарського полку.

В слободі Білій, на р. Білій Лугані, нараховувалось до 80 дворів. Вона була заселена сином генерала Шевича в окрузі, призначеному для його роти, але потім перейшла до майора Штерича за шлюбним контрактом. При р. Ольховій, де вона приймає з правого боку річку Оріхову, років 12 тому полковник Штерич поселив малоросіян. На час прибуття Гільденштедта в слободі Вільховій проживало до 100 родин і функціонувала церква.

При витоках р. Луганчика знаходилась слобода Петропавлівка, яку Штерич заселив 5 років тому. В ній було до 200 дворів "малоросіян", але за розпорядженням адміністрації Новоросійської губернії вони зобов'язані були переселитися в інші місця, а на їх місце приїхали росіяни із Севського повіту. На той час їх нараховувалось до 1500 осіб чол. статі.

На 15 верст від Петропавлівки, вниз по Луганчику, розташовувалась слобода Ристина, яку ще називали Луганчиком. Заселена вона була 10 років тому майором Шевичем, а на час прибуття Гільденштедта в ній числилось 40 дворів. Нижче по Луганчику, де до нього впадає балка Розсипна, знаходився хутір Поповичів на 10 будинків, що належав одному з гусарських офіцерів. За дві версти від нього знаходився Киричів хутір, далі йшов хутір Шевича, а на 6 верст нижче - хутір Мілутиновича. Далі при гирлі Крещової балки розташовувався Вуїчів хутір, а через 2 версти - хутір Рашковича. Всі перелічені хутори розташовувались на лівому боці р. Луганчика. На правому боці Луганчика знаходився хутір Ванії священика Бахмутського гусарського полку, через що називали його ще Протопопівським. Йому також належала заселена малоросіянами на 80 домів слобода, заснована 10 років тому, яку також називали Протопопівською або Суходольською. Протопіп Ванія отримав дозвіл на володіння цією землею поза Бахмутським гусарським полком в межах Війська Донського. П'ять років тому полковник Рашкович, офіцер Бахмутського полку, самовільно заснував у Макарівському яру слободу з "малоросійських добровольців", в якій у 1774 р. було до 100 будинків.

Побувавши у станиці Луганській, академік знову повернувся на правий бік Дінця до хутора, заснованого полковником Шевичем, в якому знаходилось 20 будинків "малоросіян". Звідтіля він знову повернувся до слободи Терни, на правому боці Лугані, яка також належала полковнику Шевичу, що декілька років тому поселив тут "вільних малоросів". Звідтіля Гільденштедт перебрався до 10-ї роти, що знаходилась напроти гирла р. Ольхової, на лівому боці Лугані. В 6 верстах нижче цієї роти, на лівому боці Лугані, розташовувалась 2-а рота цього полку - шанець Вергунський. Крім шанця Вергунського, на лівому боці Лугані знаходились ще 6 шанців (Кам'янобрідський, Черкаський, Хороший, Калинівський, Троїцький, Луганський), в яких розміщалися 10-16-а роти (в останньому - дві).

З 10-ї роти експедиція перебралась до 9-ї, тобто шанця Жовтоярського, на правому березі Дінця (на схід від нього знаходився лише Красноярський, а на захід - Підгірний - 8-й, Кримський - 6-й, Біленький - 7-й, Верхній - 3-й, Привілля - 5-й, Серебрянка - 1-й), в якому було 80 будинків, а в Кам'янобрідському - 127. Загалом за даними Гільденштедта, в середньому на кожну роту припадало до 100 будинків. Лише в першому шанці - Серебрянському було до 300 будинків. Майже в кожній роті була своя церква.

31 серпня, виїхавши з 9-ї роти, або Жовтоярського шанця, троха нижче за течією ріки, експедиція переправилась на паромі, що рухався за допомогою натягнутого між берегами канату (такі пароми, як зауважив Гільденштедт, були у кожній з рот, що розташовувались на берегах Дінця) через Сіверський Донець, і через 7 верст дісталася до однодвірської слободи Старого Айдара, що розташувалася на правому березі річки в 2 верстах вище від його гирла. Слобода Айдар розташувалась біля підніжжя піщаного підвищення, і її околиці були багаті на ліси, сінокосів у ній було мало, а рілля - піщана.

У 8 верстах від Старого Айдара, вниз по Сіверському Дінцю, знаходилось гирло ріки Євсюг, котра разом з Ковсюгом, що впадає у Донець зліва, складали кордон Бахмутської провінції з Білгородською губернією та Військом Донським. На р. Ковсюг років 10 тому було засновано три слободи, заселені розкольниками, що переселились сюди з Польщі. Ці слободи називалися Верхньою, Середньою та Нижньою сотнями. Офіційно Верхню називали Чернігівкою, середню - Лашинівкою, а назву нижньої експедиції не вдалось з'ясувати. В них проживало приблизно до 300 родин, і належали вони до Валуйського округу Білгородської губернії. На р. Євсюг знаходились дві українські слободи: слобода Св. Дмитра і слобода Св. Петра, або Петропавлівська. Верстах в 5-ти вище Старого Айдара знаходилась українська поміщицька слобода Степанівка, яку ще називали Щеглівкою.

Униз по правому боці Айдару експедиція дісталася до слободи (станиці) Трьохізбенської, що знаходилась на лівому березі Дінця. На північний захід від неї розташовувалась слобода Муратова. Між Трьохізбенською і Муратовою слободами знаходився рідкий дубовий ліс, в якому розмістилися два хутори (один на 30, другий - на 8 хат), які належали до Трьохізбенської слободи. Останній називався хутором Гричишкіним. У самій же слободі, що розкинулась в низині при Дінці і була оточена озерами, нараховувалось 80 хат. В 20 верстах від Трьохізбенської слободи, при гирлі р. Ольхової, знаходилась поміщицька українська слобода Пилипівка, а напроти неї - Борова, а ще декілька верст вгору до витоків річки знаходилась слобода Капітонівка. Всі три слободи належали приватним особам і були заселені українцями. Верстах в десяти при гирлі річки Ольхової, на березі Дінця, знаходилась однодвірська слобода Боровська.

Від Трьохізбенської станиці, подолавши шлях в 10 верст, експедиція дісталася до слободи Райгородок, що розташувалася на правому березі Айдару, яку називали ще Алдинівкою. Цю назву вона отримала від хутора, що знаходився на місці нинішньої слободи. Її мешканців складали однодвірці, яких уряд переселив сюда в 1759 р. із Райгородка на Торці, через що й однакові назви обох поселень. Причиною цього переселення була скарга ізюмських козаків на нестачу землі і неможливість виконувати відповідні повинності як однодвірцям, так і "малоросіянам". Шість років тому населення цієї слободи збільшилося за рахунок однодвірців, що проживали з 1759 р. в слободі Цареборисів, або Петропавлівці, яка знаходилась у 8 верстах вище по Айдару. До цієї слободи вони були переведені з цих же самих причин, що й однодвірці з Райгородка.

З Райгородка експедія, переправившись по мосту через Айдар на лівий берег ріки, проїхала верст з 30 і знову мостом повернулась на правий берег, щоб потрапити до однодвірської слободи Співаківки або Заводівки, яка аналогічно Райгородку виникла в результаті переселення однодвірців із Співаківки, в якій на початку XVIII ст. знаходились соляні заводи, на захід від м. Ізюма. По дорозі члени експедиції мали можливість спостерігати за збором селянами гречки та конопель, а також за сходами в більшості випадків озимого жита і донесли до нас описи тогочасних сільськогосподарських знарядь та виробничих процесів. Проїжджаючи вверх по Айдару, експедиція відмітила ще ряд сіл. У 5 верстах вище Райгородка, на правому боці ріки, - Бахмутівку, мешканці якої декілька років тому були переселені сюди з м. Бахмута (очевидно, звідтіля й принесена назва річки), а 6 років тому її населення збільшилось за рахунок переведених із слободи Цареборисівки, або Царівки. На відстані 3 верст вище Бахмутівки знаходилась поміщицька слобода Безгинівка, заселена українцями. У ній також поселили в 1759 р. однодвірців, переведених з Цареборисова Ізюмської провінції до слободи Цареборисівки, або Петропавлівки, звідкіля 6 років тому вони були переведені частково до Бахмутівки, частково до Райгородка.

В 10 верстах вище Безгинівки, по обидва боки Айдару, розмістилася слобода Новий Айдар, а в 8 верстах вище неї - українська поміщицька слобода Генералівка, або Вендилівка. В 3-х верстах вище Співаківки знаходилась слобода Штормівка, а ще на 4 версти - Шульгінка. Обидві вони були заселені українцями і належали казні. Це останні села на берегах Айдару, що належали до бахмутської провінції. Остання, верхня частина Айдару вже належала до Слобідської України.

Із Співаківки експедиція направилась на захід і, подолавши 21 версту, прибула до слободи Боровеньки на одноіменній річці. На цьому шляху знаходилось ще 2 хутори. В 40 верстах вище Боровеньки на тій же самій річці знаходилась слобода Мостки. Обидві ці слободи були заселені українцями. Раніше вони належали Святогірському монастирю, а тепер відписані на казну і причислені до Бамутського округу. Обома завідував гусарський ротмістр, який жив у Боровеньці. Мешканці чоловічої статі згаданих сіл платили щорічно по 63 коп. подушного податку, по 50 коп. з кожної хати і по 50 коп. з кожної пари волів. Деякі мали по 2 хати та до 10 волів.

У 5-ти верстах вище Боровеньки на правому березі однойменної річки лежала слобода Кудрявцева, в 5 верстах нижче від неї - слобода Головинівка, а ще на 5 верст нижче, біля гирла річки - слобода Воєводівка. Зліва від слободи Воєводівки в Боровеньку впадає річка Єрик, а на її берегах в 10 верстах вище від гирла одна за одною лежали слободи Арентова і Весела, а в 5 верстах нижче від них - слобода Смолянинова. Всі названі слободи були заселені українцями і належали приватним особам.

У 17 верстах, на захід від сл. Боровеньки, на Дінці розташовувалась слобода Краснянка. Вниз по Дінцю, між Краснянкою і Воєводівкою лежала слобода Катеринівка. Між слободами Боровенькою і Краснянкою, при річці Мечетній, що впадає в р. Красну, лежала слобода Варварівка. Всі ці слободи були заселені українцями і належали приватним особам.

На відстані 18 верст від Краснянки на березі Дінця лежала однодвірська слобода Сухарівка. На 6 верст вище від Краснянки експедиція перебралась по млиновій греблі через річку Красну. При впадінні в неї річки Кремінної лежала українська поміщицька слобода Кремінна. На Дінці, між гирлом річки Красної і Сухарівською слободою, лежала слобода Шабельниківка, в якій знаходилась гуральня, влаштована підполковником Шабельським. На 8 верст вище Сухарівки лежала українська поміщицька слобода Писарівка.

Декілька років перед тим до Сухарівки були переселені однодвірці із м. Слов'янська. Вони поселились і заснували собі хутори при нижній течії Жеребця. Щоб звільнити для них місце, "малоросіяни", що жили тут, близько 300 родин, були переселені. Більшість з них розійшлися в різні місця. Близько 60 родин заснували 4 роки тому на верхній течії Жеребця, в 23-х верстах від Сухарівки, слободу Терни, що належала до Бахмутської провінції. У 17 верстах вверх по Дінцю знаходилась слобода Ямпіль. Сухарівська слобода знаходилась на лівому березі Дінця.

Напроти Сухарівки, на правому березі Дінця, піднімалися дві гори конусоподібної форми. Зі східної з них років 30 тому добували руду, на базі якої білгородські купці влаштували завод біля річки Кам'янки. Але в зв'язку з неперспективністю його розвитку завод незабаром був закритий. Неподалік цих гір розташувалась перша рота Бахмутського гусарського полку, тобто Серебянське укріплення, розташоване в долині, трохи піднятій над водою, в ньому було до 300 хат. В укріпленні проживав полковий командир Прерадович.

Із Сухарівської слободи експедиція направилась до однодвірської слободи Ямпільки, на р. Жеребці. При гирлі Жеребця знаходилась слобода Писарівка. Вище неї - хутори однодвірців, переселених до Сухарівки із Слов'янська, а за ними сл. Ямполівка. Її заселяли однодвірці, переселені сюди із Ямполя, на Донці, переведені років 15 тому на р. Євсюг, а з неї, у зв'язку із суперечками щодо кордонів, переведені на Жеребець. На 3 версти вище від Ямполівки лежала українська казенна слобода Терни, мешканці якої перейшли сюда із Сухарівки 4 роки тому. По ріці Жеребець проходила межа між Бахмутською та Ізюмською провінціями. В декілька верст вище від сл. Терни на тій же річці лежала казенна слобода Юріївка, що належала уже до Ізюмської провінції.

Із Ямполівки експедиція дісталася до сл. Дербишівки, яка складалася з 50 хат. Її населення складали українці Луганського пікинерного полку, що належали до Бахмутської провінції, та однодвірці із Маяцького, що належав також до цієї ж провінції. Маяки знаходились на відстані 12 верст від сл. Дербишівки.

Землі на лівому боці Дінця, між ріками Євсюгом та Жеребцем, до повстання К.Булавіна належали донським козакам. Після розгрому повстання вони опустіли, оскільки козаки переселилися ближче до Дону, і уряд став переводити на них однодвірців з Білгородської та Воронезької губерній. До них стали приєднуватися за власним бажанням "малоросіяни". Через що населення цих поселень змішане. Гільденштедт підкреслює, що однодвірці запозичили у малоросіян спосіб обробітку землі за допомогою залізного плуга, облаштування будинків з димарями та інші більш раціональні прийоми ведення господарства.

Після сл. Дербишівки експедиція направилася до слободи Новоселівки, на правому березі річки Нетригуз. Новоселівка належала до Святогірського монастиря. У двох верстах вгору на правому березі Нетригузу, при впадінні в неї річки Шендриголови, знаходилась казенна слобода Передергівка, що належала до Ізюмської провінції. Ще в декількох верстах від неї вгору по річці знаходилась слобода Павлівка, що також належала до Ізюмської провінції. Однак частину її мешканців складали маяцькі однодвірці, що належали до Бахмутського округу. Їх, як і однодвірців із Дербишівки, Гільденштедт пропонував переселити до Бахмутської провінції, тим більше що вони знаходилися в постійних суперечках з українцями.

Від річки Нетригузу, подолавши 12 верст, експедиція досягла слободи Студенок, в якій знаходилось 30 дворів. У 4 верстах від неї знаходилось село Кизівка. Обидва ці села належали Святогірському монастирю. Далі дорога йшла по лівому березі Дінця до Цареборисова, тобто в межі Ізюмської провінції, і далі на захід. Таким чином, записки Гільденштедта30 дозволяють відтворити не тільки процес заселення Подонців'я в 50-70-х рр., але й етнічну приналежність поселенців, тип поселення та його приналежність за формами власності.

Наведені відомості про населені пункти в мандрівних записках Й. А. Гільденштедта свідчать про більш щільне заселення лівобережної частини Середнього Подонців'я, а на правобережжі - межиріччя Бахмуту і Лугані, тобто території колишньої Слов'яносербії.

По обидва боки Сіверського Дінця в межах Бахмутської провінції, частково Війська Донського та Ізюмської провінції вченим відмічено 92 поселення (не враховуючи численних хуторів, зокрема в межиріччі Бахмуту та Кривого Торця), в тому числі міст Маяки, Слов'янськ, Райгородок, Бахмут. З перелічених поселень 53 (57,61%) складали державні та військові поселення, 34 (36,96%) - приватні та 5 (5,43%) - монастирські. Найбільше сіл належало родинам колишніх слов'яносербських офіцерів - Штеричів, Шевичів, Прерадовичів та ін., а також коменданта Бахмутської фортеці Шабельського. Здебільшого вони були заселені вихідцями з інших районів України, молдаванами, румунами, сербами, хорватами, угорцями, поляками, навербованими в Молдавії та Валахії під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр.

Якщо відомості про чисельність населення Й. А. Гільденштедта через їх різні показники (в одних випадках кількість дворів, в інших - число душ) надто приблизні, то повідомлення про етнічний склад населення не викликають сумнівів. На їх підставі в 67,40% поселень мешкали переважно українці, в 16,30% - населення було змішане (здебільшого це були роти Слов'яносербії, в яких також переважали українці) і лише в 16,30% поселень жили росіяни, здебільшого однодвірці, які були переведені урядом з центральних районів імперії для зміцнення південних кордонів, а також самопереселенці, в основному старообрядці, які перейшли в Новоросію з Речі Посполитої. Все це дає підстави стверджувати, що населення регіону в зазначений період в цілому формувалося за рахунок вихідців з України, насамперед Слобідської. Тож не дивно, що їх життєвий уклад сприймався не лише росіянами, але й вихідцями з Балканського півострова, що перейшли на службу до Російської держави й були поселені на цій території.

На початку 70-х рр., поруч з виведенням населення із-за рубежа і розселенням його в Подонців'ї, все частіше спостерігається переведення на цю територію поміщицьких та двірцевих селян з центральних районів Росії. В 1772-1773 рр. із Севського повіту Білгородської губернії до Бахмутської провінції переселили 4082 особи, з яких 2582 складали чоловіки і 1500 -- жінки, і розселили їх у східній частині повіту, яка потім склала Донецький повіт. Переселенцями були засновані такі нові поселення: Чорнухіне, Городище, Фащівка, Оріхове, Петропавлівка.

Більш чітку картину залюднення краю подає перепис Азовської губернії 1778 р., в якому наявні відомості про населені пункти губернії до її утворення, тобто до 1776 р., та після її утворення. Згідно з даними перепису на території Азовської губернії було 34 селища запорожців, 13 - військових поселян, 34 - державних, 5 - однодвірських, 2 - волосних, 2 - розкольників, 2 - економічних, 17 - відписних (відписаних на державу різних поселень), 3 - поміщицьких, 3 приміських стани, 4 міста і фортеці, в яких проживало 156471чол.31 Це було те населення, яке до того проживало на території Самарської, Протовчанської, Орельської і Кальміуської паланок та Бахмутської провінції. Оскільки з утворенням Азовської губернії Бахмутська провінція на перших порах збереглася, а землі Кальміуської паланки склали Маріупольський повіт, то згідно з переписом у межах цих повітів було враховано 79 поселень, в яких проживало 67229 чол. Якщо взяти до уваги, що в Маріупольському повіті до перепису не внесені 3 великих слободи, в тому числі й Кальміуська, не говорячи про близько 300 зимівників, то стане зрозумілим, що наведені відомості про поселення та чисельність мешканців у них не можна визнати повними, однак вони можуть служити до певної міри відправними даними для визначення змін в чисельності населення краю в наступний період.

Отже, після російсько-турецької війни 1735-1739 рр. та перенесення кордонів між двома імперіями на узбережжя Азовського моря створились більш сприятливі умови для заселення краю. Як і в попередній період, в залюдненні Донеччини переважна роль належала народній колонізації, незважаючи на поселення царським урядом у межиріччі Дінця, Бахмуту й Лугані вихідців з Балкан, тобто Слов'яносербії. Більш результативна урядова колонізація краю розпочинається тільки після прийняття царським урядом у 1764 р. плану заселення Слов'яносербії.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...