пошук:  

>> Пірко Василь Олексійович: Заселення Донеччини у XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) / 05.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

Розділ IV

Зміни в залюдненні Донеччини в останній чверті XVIII ст.

Азовська губернія, у складі якої після ліквідації Нової Січі опинилася вся територія сьогоднішньої Донеччини, як окрема адміністративна одиниця у складі Російської держави була створена вдруге. Після приєднання до Росії за умовами Кючук-Кайнарджійського договору межиріччя Дніпра та Бугу, узбережжя Азовського й частково Чорного морів, територія створеної в 1765 р. Новоросійської губернії простягалася: від лівої притоки Сіверського Дінця, на сході, до Синюхи, лівої притоки Південного Бугу, на заході; від Керченського півострова, на півдні, до р. Орелі, на півночі. Тому за царським указом від 14 лютого 1775 р. на місці Новоросійської губернії вирішено було створити дві: Азовську, на схід від Дніпра, та Новоросійську - на захід1.

На перших порах Азовська губернія складалася з двох провінцій -- Бахмутської та Азовської. До складу Бахмутської провінції увійшли Бахмутський повіт і Слов'яносербія. Всі інші території склали Азовську провінцію, до якої входили і землі Війська Донського, фортеці Азов, Св. Дм. Ростовського, Таганрог, Керч і Єнікале, Дніпровська лінія та м. Кінбурн, при гирлі Дніпра. До складу Азовської губернії було включено і володіння запорожців на схід від Дніпра, а також м. Тор (з 1784 р. Слов'янськ) з повітом, містечка Нові та Старі Водолаги, що до того перебували у складі Слобідсько-Української губернії2. Остаточно сформувалась територія Азовської губернії в другій половині 1776 р., коли до неї відійшла від Новоросійської губернії Катерининська провінція3, до якої належала Українська лінія.

На Дніпровській лінії, по якій проходив кордон з Кримським ханством і яка простягалася приблизно на 180 км від Азовського моря до Дніпра, по лівому березі Берди і правому Конки (Конські Води) знаходилось 7 фортець (правда, серед них 3 (Петрівська, Кирилівська та Олександрівська) були завершені, а 4 (Захарівська, Олексіївська, Григорівська та Микитівська) -- залишились недобудованими4. Основну частину території губернії повинні були скласти Бахмутська (центр м. Бахмут) та Катерининська (в основному складалась із земель запорожців, що знаходились між Українською та Дніпровською лініями провінції. Центром останньої провінції повинно було стати м. Катеринослав, яке планувалось збудувати на р. Самарі, на місці козацької Новоселиці - згодом Катеринослав І - нині Новомосковськ). До складу губернії включалась і територія Війська Донського.

Центром губернії повинна була стати фортеця Святого Дмитрія Ростовського. В губернії передбачалось розташувати два гусарських і три пікінерних полки. У Бахмутській провінції -- Слов'янський і Іллірійський гусарський полки, котрі планувалось сформувати з Бахмутського козацького та Сербського гусарського полків. У Катерининській провінції повинні були розміститися пікінерні полки: Луганський, основу якого складав одноіменний полк Новоросійської губернії, що розташовувався при Сіверському Дінці, Донецький -- при Орелі і Самарський -- при Самарі5.

Наприкінці 1776 р. Азовська губернія уже складалася з Катеринославської і Бахмутської провінцій, Торського повіту, повіту фортеці Св. Дмитрія Ростовського, Таганрозького і Азовського повітів, Дніпровської лінії, Керчі та Єнікале, а також повітів, що виникли на землях Запорозької Січі: Самарського, Личківського, Консьководського, Кальміуського, Барвенківського і Протовчанського6. В остаточному варіанті в 1778 р. Азовська губернія ділилася на 9 повітів: Катеринославський, Олександрівський, Павловський, Марієнпольський, Таганрозький, Бахмутський, Торський, Натальїнський і Царичанський7. Основна частина повітів, за винятком Бахмутського, Таганрозького і Торського, були створені на землях Війська Запорозького. В Натальїнськ була переіменована Белівська фортеця Української лінії, в якій тимчасово розмістилося губернське правління. Повітове місто Павлівськ планувалось збудувати при гирлі Кальміусу, на місці зруйнованої наприкінці 1768 р., в час останнього набігу кримських татар, козацької Домахи, при тому вказувалось, що "из развалин прежде бывшего там города Домахи можно делать каменное строение". Марієнполь передбачалось збудувати на річці Вовчій, при впадінні в неї лівої притоки Солоної8.

Сьогоднішня Донецька область на той час перебувала в основному у складі Бахмутського, Торського, Марієнпольського і частково Павлівського повітів. Два останніх і Олександрівський були створені на землях Кальміуської паланки. В 1780 р. Марієнполь з р. Вовчої був перенесений на місце Павлівська, тобто до гирла Кальміусу, і з поселенням греків став називатися Маріуполем, а Павлівськ - на злиття Вовчої з Самарою і став називатися Павлоградом.

Азовська і Новоросійська губернії, як окремі адміністративні одиниці, проіснували до березня 1783 р. В цьому році вони зливалися в Катеринославське намісництво, яке в 1784 р. було поділене на 15 повітів. Територія нинішньої Донеччини входила до Бахмутського, Слов'янського, Маріупольського і частково Донецького, Олександрівського та Павлоградського повітів. Такий адміністративний поділ протримався до кінця 1795 р., коли Катеринославське намісництво було поділене на Катеринославську і Вознесенську губернії. Правда, Слов'янський повіт був переданий до Харківської губернії.

З організацією Азовської губернії розпочалася масова роздача земель, що належали до того запорожцям. У першу чергу землі виділялися представникам місцевої адміністрації, розміщеним на території губернії військовим поселенцям, а також козацькій старшині, що здебільшого перейшла на службу в російські війська, а також іноземним колоністам. Так, з 1776 до 22 липня 1778 р. в Павлівському повіті було роздано 18000 дес. землі, на яких передбачалось поселити 600 осіб чол. статі. Незаселеною залишилось 333800 дес. У Марієнпольському повіті роздали 77500 дес. землі, на яких планувалось поселити 2583 особи чол. статі, а незаселеною залишалось 434600 дес. У Бахмутському повіті -- відповідно 159404 дес., 5313 осіб і 13278 дес., а в Торському -- відповідно 165460 дес., 5515 осіб і 47000 дес. Зате в цьому північному і найраніш освоєному повіті, на відміну від попередніх, на відведених під поселення землях поселилось 837 осіб9. Проведений наприкінці 1778 р. перепис населення Азовської губернії засвідчив, що в Торському повіті (в місті Торі, в 5-ти державних і в 6-и поміщицьких слободах) до створення Азовської губернії проживало 5949 чоловіків і 4954 жінок, а після створення губернії у 18-ти поміщицьких слободах поселилось 863 особи чол. статі і 75 жінок. Такий склад населення до певної міри служить доказом того, що до новопоселенців адміністрацією зачислялися і запорожці, що жили у зимівниках.

У Бахмутському повіті, до складу якого увійшла і Слов'яносербія зі 16 війсковими поселеннями (ротами), разом з містом Бахмутом, 5-ма волосними, 2-ма розкольницькими, 12-ма однодвірницькими, однією державною, 2-ма економічними, 2-ма відписними і 24 поміщицькими слободами до утворення губернії проживало 29395 чоловіків і 26931 жінка. Після утворення губернії в 31 поміщицьких слободах поселились 3501 чоловіча і 3151 жіноча особи, що разом склало 32896 чоловіків і 30082 жінки. У Марієнпольському повіті, який найбільше потерпів від останнього нападу кримських татар наприкінці 1768 р., перепис не відмічає поселень до створення губернії, хоча за іншими даними, крім понад 300 зимівників, тут числились Білосарайська, Кальміуська та Консьководська слободи. Після створення губернії в 11 військових і 9 поміщицьких слободах числилось 3883 чоловіки і 3428 жінок10. Процес роздачі земель та їх освоєння в 1776-1778 рр. відтворює таблиця 2.

Таблиця 2. -- Роздача земель в Азовській губернії та їх заселення в 1776 - першій половині 1778 рр.11

Повіт

Земля (в дес.)



роздана порожня

Населення (осіб чол.ст.)

плановане поселене

Катеринославський

393500

17200

13116

1484

Олександрівський

70000

618500

2333

126

Павлівсьий

18000

333800

600

-

Марієнпольський

77500

434600

2583

-

Таганрозький

-

2170930

-

-

Бахмутський

159404

132787

5313

-

Торський

165460

47000

5515

837

Натальїнський

145794

22109

4859

595

Цариченський

55300

5644

1843

946

Р а з о м

1084958

3782570

36165

3988



Таблиця засвідчує, що за в 1776-1778 рр. найбільше було роздано під заселення землі в Катеринославському повіті, який охоплював землі колишньої Самарської паланки і прилягав до Української лінії, Натальїнському, Торському та Бахмутському повітах, які межували зі Слобідською Україною і на території яких знаходились такі фортеці як Бахмутська, Торська та Белівська, що могли послужити захистом на випадок вторгнення іноземних військ. У останніх більш віддалених від оборонних споруд та старих осілостей повітах під поселення було роздано порівняно менше земель, а в Таганрозькому повіті, який з утворенням Катеринославського намісництва через незначну його заселеність було приєднано до Маріупольського, взагалі не планувалась роздача земель і поселення в ньому протягом зазначеного часу сільських мешканців. Правда, і в трьох інших найбільш віддалених від старих поселень повітах - Павлівському, Марієнпольському та Бахмутському хоча й передбачалось заселення розданих земель, однак цього не сталося.

Наступна таблиця 3 свідчить про подальше зростання процесу роздачі земель наприкінці 70 -- початку 80-х рр. Найбільш активно велась ця робота місцевою владою у 1779-1784 рр. В зазначені роки було роздано майже третину всього земельного фонду на території колишньої Нової Січі. Землі роздавалися не тільки представникам місцевої адміністрації, командирам військових об'єднань, що розташовувались на території краю, але й столичним сановникам.

Таблиця 3. -- Відомості про роздачу земель в Азовській губернії та їх заселення в 1774-1784 рр.12

Повіт

Новопоселенці

Роздана земля (дес.)

чоловіки

жінки

придатна

непридатна



Бахмутський

Донецький

Маріупольський

Павлоградський

Слов'янський (Торський)



2886

3674

632

4355

6701



2362

3196

262

3676

5814



241040

170900

186270

294250

368420



36817

30740

17300

26000

39082

Р а з о м

18248

15310

1260880

149939



Таблиця 3 свідчить, що, як і в попередній період, найбільше земель було не тільки роздано, але й заселено в повітах, котрі примикали до Слобідської України та колишньої Гетьманщини, населення яких, у зв'язку з подальшим наступом феодального гніту, особливо з боку колишньої козацької старшини, що отримала права дворянства, часто переходило на нові місця, де можна було отримати статус державних селян та на 10-12 років звільнення від всяких повинностей.

Про досить строкатий етнічний склад населення Азовської губернії уже на початковому етапі її заселення свідчить таблиця 4, складена на підставі матеріалів перепису населення, що проводився наприкінці 1778 р. - початку 1779 рр. Вона демонструє, що з 27 названих етнічних груп найчисленнішою була українська, яка складала 61,30 % від загальної чисельності населення. За нею йшли росіяни -- 20,51%, після них -- греки -- 7,33%, вірмени -- 6,13%, молдавани -- 2,50 %, а на всіх інших припадало трохи більше 2% від усієї кількості мешканців краю.

На перших порах заселення Азовської губернії найбільше практикувалося заснування досить велилюдних військових поселень та державних слобід. Перші повинні були захищати новоприєднані території, а другі -- наповнювати місцевий бюджет. До цього ж їх було порівняно легше створити.

Щодо військових поселень, то вони часто переводилися з одного місця на інше в міру пересування кордонів Російської імперії на південь або реорганізовувалися з попередніх у зв'язку з помітним ростом чисельності в них поселенців у другій половині XVIII ст. Оскільки, як випливає з плану створення губернії, військові поселенці не складали на той час передових прикордонних частин (такими були регулярні військові з'єднання, що захищали Дніпровську лінію), тому і життя поселян не можна вважати надто обтяжливим. Тим більше що держава на той час взяла на себе значну частину їх військового забезпечення, крім наділення землею в 26-30 дес. на кожне господарство.

Після військових поселян на другому місці за чисельністю населення стояли державні села та слободи, які здебільшого створювалися на базі запорозьких зимівників та слобід. Переважно це відбувалось у такий спосіб: при огляді запорозьких поселень представниками губернської адміністрації наявне населення та землі переписувалися і за згодою мешканців оголошувалися державним поселенням. Нерідко власник запорозького зимівника призначався осадчим такого державного поселення, а воно часто отримувало назву від його імені. Наприклад, після відвідин азовським губернатором В.Чортковим запорозьких зимівників Олексія Петренка, Андрія Сологуба та Олександра Шпака на р. Вовчій у 1778 р. вони були переведені в ранг державних слобід під назвами Олексіївка, Андріївка та Олександрівка, як вони називаються й понині.

Таблиця 4. -- Етнічний склад населення Азовської губернії наприкінці 1778 р.


Етнічна група

Чол.

Жін.

Разом

% до всіх

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

Балканська

Македонці

Угорці

Слов'янці

Німці

Поляки

Трансильванці

Росіяни

Українці

Колишні запорожці

Швейцарці

Французи

Грузини

Серби

Цигани

Болгари

Греки

Волохи

Вірмени

Англійці

Арнаути

Прусаки

Турки

Татари

Охрещені

Молдавани

Араби

Разом:

До утвор. губернії

Після утвор.губ.

В с ь о г о

5

5

68

7

119

517

8

24236

69247

6091

1

3

660

592

16

91

9016

2938

6952

12

22

3

42

35

29

11

3



83032

38287

4

2

29

3

95

248

2

21576

59941

2627

-

-

117

448

18

53

733

2658

6750

-

2

2

33

8

15

6

3



71625

30370

9

7

97

10

214

765

10

45812

129188

8718

1

3

807

1040

34

144

16370

5596

13702

12

24

5

75

43

44

17

6



154657

68657

223314















20,51

61,30















7,33

2,50

6,13



Однак більш активно спостерігався процес заснування нових поселень приватними володільцями. Серед них, крім місцевої військово-чиновницької верхівки, зустрічались і представники центральних державних органів. Так, наприклад, у Торському повіті, який освоювався ще з кінця XVI cт, за даними 1778 р., найбільшими землеволодільцями були: капітан Таранов (сл. Макатиха), син коменданта Бахмутської фортеці капітан Шабельський (сл. Маяцька), капітан Павліщев (сл. Сидорівка і Пришиб), поручик Андрій Мазан (сл. Черкаський Яр), поручиця Адамова (сл. Ольховатка) та сотник Лихопекін (сл. Лихопеківка). Вони також здебільшого використовували зимівчан при закладанні своїх поселень, надаючи їм пільги на 10-12 років. Останні, маючи на розданих таким володільцям землях свої господарства та не бажаючи ризикувати, погоджувались залишатися на старих місцях як піддані новоспечених землевласників. Яскравим прикладом такого поселення може бути слобода Олександрівка поручика Євдокима Шидловського (нащадка полковника Ізюмського слобідського полку), закладена при витоках Кальміусу між 1776 і 1778 рр. (нині селище Олександрівка в Київському районі м. Донецька, що дає, на наш погляд, підстави вести відлік часу нинішнього міста якщо не з козацьких зимівників, які згадуються на цьому місці в 1690 р., то хоча б з 1778 р., а не з часу закладення металургійного заводу при Кальміусі Д.Юзом). За переписом населення 1784 р., за нею числилося 7500 дес. придатної і 3848 дес. непридатної землі. У слободі проживали 206 чоловіків і 135 жінок, які до 1791 р. користувалися пільгами13. Пільги та співвідношення між чоловіками і жінками в Олександрівці підтверджують не тільки козацьке походження слободи, але й повільний приплив населення в Приазов'я наприкінці 70-х -- початку 80-х рр. ХVIII ст. Тому царський уряд змушений був вдаватися до різних заходів, щоб заохотити переселення до Північного Приазов'я мешканців з інших районів України та Центральної Росії. У цьому ж Торському повіті уже наприкінці 1778 р. відмічено сл. Олександрівку, при витоках Самари губернатора Українсько-Слобідської губнернії генерал-майора Норова, сл. Знаменську, при Сухому Торці, полковника Аненкова, при цій же річці сл. Веселу майора Бантиша, хутір капітана Роменського, а також сл. Троїцьку прокурора князя Вяземського14. У Бахмутському повіті, крім сіл, що належали офіцерам слов'яносербських полків, серед яких виділялися багатолюдні села Депрерадовичів, Штеричів, Шевичів, Міоковичів, Юзбашів та інші, великі земельні володіння мала сім'я бахмутського коменданта Шабельського (слободи Петропавлівку та Святодмитрівку), а також дійсного таємного радника князя Трубецького, в яких проживало 3377 душ обох статей15.

Найбільш масовим у цей період було переселення в межі Азовської губернії восени 1778 р. із Криму греків, вірмен та грузин -- християн, які під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. зазнали переслідувань з боку шовіністично налаштованих мусульман. В результаті цього заходу царського уряду населення губернії поповнилось наприкінці 1778 р. більш ніж на 30 тис. чол.

Правда, вже понад століття навколо цього питання ведуться дискусії відносно того, кому належить ідея переходу християн із Криму до Приазов'я, коли і яким чином цей перехід був здійснений, як і де розселялися вони на нових місцях та які населені пункти заснували. Ці дискусії були результатом недостатнього вивчення джерел, що стосуються проблеми. І лише в останні роки завдяки професорові-математику С.О.Калоїрову та молодій дослідниці Г.В.Гедьо вдалося, використавши різні за походженням джерела, зробити відчутний прорив у вивченні цього питання. Нині можна повністю погодитись зі С.Калоїровим, що звернення в другій половині 1771 р. Готфійсько-Кафійського архієпископа Ігнатія до Святого Синоду та до самої імператриці з проханням про прийняття кримських християн у підданство ні в якому разі не можна розцінювати як початок переговорів про переселення в межі Росії. Про це говорить той факт, що коли в березні 1778 р. командуючий російськими військами в Криму О.Прозоровський і російський резидент при ханському дворі О.Константинов попросили митрополита агітувати християн переселитися в межі Росії, то він висловив великий сумнів відносно цього. І лише 4 квітня 1778 р. відповів, що християни, можливо, й погодяться на це, але при умові надання їм певних пільг, які в подальшому лягли в основу "Постанови кримських християн" ві д 16 липня 1778 р. і "Жалуваної грамоти" Катерини ІІ від 21 травня 1779 р.16

Не викликає сумніву висновок С. Калоїрова, що переселення християн із Криму в Приазов'я було спричинене ситуацією, яка склалася в регіоні після укладення Кючук-Кайнарджійського договору. Скориставшись тим, що Туреччина порушила умови цього договору, російський уряд 23 листопада 1776 р. ввів війська до Перекопу, що сприяло приходу до влади Шагін-Гірей-хана, який притримувався проросійської орієнтації. Це спровокувало в Криму повстання, яке підтримувала Туреччина, що всіляко намагалася зберегти за собою цю територію. У відповідь на це граф П.Румянцев запропонував Катерині ІІ план дій, спрямований на закріплення Криму за Росією.

З метою економічного ослаблення хана та його підпорядкування Росії вирішено було позбавити хана найбільш платоспроможного населення півострова -- греків, вірмен та інших християн. З іншого боку, переселення в межі Азовської губернії понад 30 тис. чол. значною мірою прискорювало процес освоєння малозаселених територій у Приазов'ї. Тому не дивно, що 25 лютого П. Румянцев доручив командуючому Кримським корпусом генерал-поручику О.Прозоровському запрошувати християн переселятися до Азовської чи Новоросійської губерній, а 9 березня йому було дано вказівку намовити ("уговорить") християн добровільно переселитися в межі Росії. Передбачалося докласти особливих зусиль, щоб намовити на цю справу митрополита Ігнатія, "обнадежив его разными выгодами". Цього ж дня Катерина ІІ спеціальним указом доручила генерал-губернаторові Азовської і Новоросійської (і Астраханської) губерній Г.Потьомкіну підготуватися до прийому переселенців, а 10 березня азовський губернатор генерал-поручик В.Чортков отримав аналогічне доручення від Потьомкіна.

Прозоровський, отримавши розпорядження Румянцева, 11 березня повідомив останнього про неможливість переселення християн в даний момент. Одночасно через О.Константинова передав указ імператриці митрополиту Ігнатію. Після спільних зустрічей Прозоровського і Константинова з митрополитом Ігнатієм 4 квітня Константинов повідомив Румянцеву, що у митрополита великі сумніви щодо переселення християн до Азовської та Новоросійської губерній, але він обіцяв переговорити з ними під час Великодніх свят. На думку митрополита, якщо віруючі погодяться на переселення, то доведеться виконати ряд умов: гарантувати безпеку переселенцям, не змішувати переселенців з іншими народами на нових місцях, священиків і начальників над ними вибирати тільки з-посеред них, митрополит буде підпорядковуватися безпосередньо Синоду і залишатися на цій посаді до смерті, християни повинні отримати звільненя від рекрутчини, замість залишених ними в Криму домівок на нових місцях їм повинні їх збудувати за рахунок держави, надати їм право вільного вибору занять. Повторно питання переселення обговорювалися Константиновим і Прозоровським з Ігнатієм при зустрічі 18 квітня. Віруючим про переселення було оголошено в перший день Великодніх свят в Бахчисарайському Успенському скиті. Але й після цього митрополиту довелося ще довго переконувати християн погодитися на переселення до Росії. Особливо не погоджувалися на переселення заможні християни. Більш помітні зрушення у цій справі відбулися лише після заміни 23 березня 1778 р. Прозоровського на генерал-поручика О.Суворова.

Внаслідок тривалої агітації митрополиту вдалося схилити частину християн до переселення в межі Росії. 17 липня вони вручили Суворову прийняте ними 16 липня 1778 р. "Постановление крымских христиан". Того ж дня митрополит Ігнатій в листах Румянцеву та Суворову передав прохання від своєї пастви, щоб ще до початку переселення їм була надана імператрицею грамота, котра б гарантувала виконання їхніх вимог.

До 17 липня підготовка переселення велась таємно, про що й свідчить відсутність будь-якої реакції в Криму, а 17 липня ця звістка рознеслась по всьому півострову і викликала протест не лише серед татар, але й багатьох самих християн, про що свідчить листування між кримським урядом і ханом, між ханом і Суворовим, Константиновим, Румянцевим. Кримський уряд звернувся до хана з проханням заборонити переселення християн в межі Росії. Не маючи інформації відносно підготовки за його спиною переселення християн із Криму, хан 18 липня видав указ про видачу людей, котрі поширюють чутки про підготовку переселення, а 21 липня попросив О.Суворова пояснити поширювані на території Криму чутки про переселення християн. 22 липня Суворов повідомив хана про намір імператриці переселити християн до єдиновірної Росії з метою їх захисту від помсти з боку татар і турок за допомогу російським військам під час останньої війни. 25 липня хан попросив хоча би відстрочити переселення на 25 днів, щоб зв'язатися з імператрицею, але отримав негативну відповідь. Тому 26 липня 1778 р. він вимушений був погодитися на переселення з Криму в межі Росії усіх бажаючих, але в ніякому разі не примушувати до цього тих, хто не бажає переселятися.

Доведений до відчаю хан перестав погоджуватися на прийняття у своєму палаці Константинова і Суворова, а незабаром на знак протесту виїхав із Бахчисарая і розташувався за 20 км від нього. Проти переселення висловилось чимало й самих християн. Тому православне духівництво ще завзятіше стало агітувати за переселення. Воно випустило спеціальний маніфест -- звернення до християн півострова, в якому засуджувалося татарсько-магометанське іго і містився заклик до виходу з Криму. Одночасно розпочалася сама акція переселення християн із Криму при сприянні російської армії, що перебувала тут. Уже 28 липня з Бахчисарая виїхала перша група християн, що складалася з 70 греків і 9 грузин. Одночасно до Азовської губернії були направлені представники від християнських товариств для огляду місць, передбачуваних для їх поселення. Так проводилась підготовка і розпочалось переселення кримських християн до Азовської губернії. Услід за першою партією 2-3 серпня відправилась друга і третя. До кінця серпня з Криму виїхало 17575 християн17.

У рапорті від 16 вересня 1778 р. О.Суворов повідомляв Г.Потьомкіна про завершення виведення християн18. Такі ж повідомлення і в той же день він направив азовському губернаторові В. Чорткову та новоросійському - Турчанінову. На підставі цих документів випливає, що на той час не тільки завершилось переселення кримських християн, але й загальна чисельність переселених складала 31098 чол. Повідомлялось також, що наступного дня (17 вересня) вирушать у дорогу митрополит Ігнатій, архімандрит Маргос і католицький пастор Яків з їх людьми під посиленим екскортом. Однак, як свідчить наступний рапорт Суворова, духовні лідери виїхали з Криму лише 18 вересня. Фактично цим рапортом Суворов відзвітував перед Румянцевим про виконання даного йому доручення.

За повідомленнями О.Суворова, з Криму виїхало 18335 греків, 12383 вірменини, 219 грузин, 161 волох (молдованин). Але дослідники допускають, що не всі вони дісталися до місця призначення. В той же час деякі інші документи, в т.ч. переписи населення Азовської губернії, дають підстави стверджувати, що й після 18 вересня мали місце окремі переселення християн із Криму до Азовської губернії. Так, згідно з переписом 1779 р в Азовській губернії проживало 664 грузини - вихідці із Криму, в той час як, за відомістю Суворова, їх виїхало лише 219. Всього з Криму було виведено 8200 родин19.

Усі переселенці направлялися до Олександрівської фортеці (нині м. Запоріжжя), яка лежала на головній дорозі з Криму до Азовської губернії і в якій знаходився карантин. Тут вони проходили реєстрацію і ставились на казенне утримання. Перша партія переселенців прибула до Олександрівської фортеці наприкінці серпня. Згідно з відомістю коменданта фортеці від 27 грудня 1778 р. через фортецю пройшли 58 партій (остання з них прибула 29 жовтня). Загальна кількість переселенців складала 30690 чол., що на 408 чол. менше в порівнянні з даними О.Суворова. За віком і статтю вони поділялися на 11833 дорослих чоловіків і 4043 хлопчиків, 11012 дорослих жінок і 3802 дівчат20.

Ще в лютому 1778 р. Г.Потьомкін дав доручення В.Чорткову підготуватися до поселення в межах Азовської губернії вихідців із Криму. Останній вирішив відвести їм на землях колишніх запорожців цілий повіт з центром в м. Марієнполі, яке передбачалося збудувати при впадінні р.Солоної у Вовчу. Його назву було запозичено, на думку більшості дослідників, від назви поселення кримських християн Маріям, що розташовувавлось поблизу Бахчисарая. Після надання грекам жалуваної грамоти було прийнято рішення про сформування Маріупольського повіту на базі Павлівського і Консьководського, тобто в межиріччі Кальміусу і Берди та Вовчої. В Маріуполь переіменувати Павловськ-на-Кальміусі, а Павлоград побудувати на Вовчій.

Доки державні особи вирішували долю грецьких переселенців у своїх канцеляріях, командування Олександрівської фортеці, після закінчення відповідних термінів карантину, направляло вихідців із Криму на відведені для них місця тимчасового проживання, тим більше що наближалася зима. За свідченням офіційних документів, першу зиму кримські переселенці провели в центральній садибі колишньої Самарської паланки - Новоселиці, у фортецях та однодвірських поселеннях зведеної в 1731-1735 рр. по р. Орелі Української лінії (міста Китайгород, Нефороща, Могилів, Белівськ, Орчик; села Байбаківка, Верхні Берізки, Лебединське, Шебелинка), частина в селах Грушеваха і Камишеваха Торського повіту, а згодом в Маяках і Райгородку та Барвінківській стінці. Частина вихідців була поселена при річці Кам'янці, а інші після реєстрації залишились у Олександрівській фортеці. Жили вони в складних умовах: в покинутих запорожцями зимівниках, землянках, а то й просто в кибітках під відкритим небом, що й послужило причиною поширення серед них різних захворювань та високої смертності взимку 1778-1779 рр.

Прект жалуваної грамоти для кримських переселенців на підставі їх "Постановления" був підготовлений ще в серпні 1778 р., але через невизначеність місця поселення довго не підписувався імператрицею. Лише після неодноразових нагадувань і звернень до різних інстанцій митрополита Ігнатія, вірменських депутатів і О.Суворова був підписаний імператрицею 21 травня 1779 р., а митрополиту Ігнатію вручений лише в листопаді цього ж року21.

Основні положення грамоти полягали в наступному: територіальна автономія для переселенців, духовна автономія (переведена з Криму Готфійсько-Кефійська єпархія підпорядковувалася Святійшому Синоду), звільнення від військових постоїв та рекрутської повинності, а також звільнення на 10 років від податків. Але ще до підписання жалуваної грамоти, після детального вивчення становища, в ордері Чорткову від 29 вересня 1778 р. Потьомкін визначив межі Маріупольського грецького округу та місце для побудови м. Маріуполя при гирлі річки Кальчика, де спочатку планувалось збудувати м. Павлівськ. На підставі цього ордера була підготовлена карта Маріупольського повіту, підписана Потьомкіним і затверджена Катериною ІІ 2 жовтня 1779 р.

Переживши у тимчасових умовах тяжку зиму 1778-1779 рр., навесні 1779 р. переселенці стали вимагати поселення їх на тих територіях, котрі були визначені в Постанові від 16 липня, тобто між Дніпром, Самарою і Ореллю. Оскільки ці місця були уже в основному заселені, то задовольнити їх прохання було неможливо. Тому в квітні 1779 року дійшло до того, що греки, які направлялися із зимових квартир на нові місця, добравшись до Матвіївки (нині Павлоград), не захотіли йти далі. Щоб примусити греків переселитися на нові місця, азовський губернський товариш Гарсиванов попросив у Чорткова дозволу на застосування проти греків військових сил. Однак Потьомкін відмовився санкціонувати цей захід. 29 вересня було видано ордер Потьомкіна Чорткову, за яким на зиму 1779-1780 рр. частина греків залишилась на старих місцях, а ті, що покинули їх, переводились до Торського повіту, до міст Тор, Маяки та Райгородок. У цих місцях вони жили до розпорядження по Азовській губернії від 24 березня 1780 р., за яким втілювався в життя ордер Потьомкіна від 29 вересня 1779 р. та указ імператриці від 2 жовтня 1779 р. про створення грецького Маріупольського округу. Згідно з цими документами з 1 квітня 1780 р. на відведені місця повинні були переселитися греки-хлібороби, а з 15 квітня - купці та міщани. Але й ці терміни не були витримані. Переселення хліборобів проходило в травні-червні, а міщан -- у липні. Викликано це було тим, що переселенці продовжували домагатися поселення їх у місцях, визначених у Постанові від 16 липня 1778 р. На знак протесту проти поселення їх в Маріупольському повіті частина греків здатні були повернутися до Криму.

Для утихомирення греків і поселення їх в Приазов'ї були направлені 3 гусарських і 2 пікінерних ескадрони. Імператриця наказала провести слідства у цій справі та покарати винних. Винними були визнані грецькі священики сіл Чемрек, Ялта, Сартана, Константинополь, які не тільки не протистояли поширенню чуток про повернення греків до Криму, але й збиралися від імені своєї пастви звернутися до Азовської губернської канцелярії з проханням дозволити це зробити22.

Оскільки в літературі немає єдиної думки щодо початкової історії м. Маріуполя, то варто більш докладно зупинитися на переселенні греків-міщан. 11 липня 1780 р. вони звернулися до губернської канцелярії за дозволом поселитися при гирлі Кальміусу. Такий дозвіл отримали, і 26 липня 1780 р. близько 3000 поселян з митрополитом Макарієм прибули до Кальміуської слободи, що стала відбудовуватися козаками після розорення її татарами в грудні 1768 р. Згідно з рапортом губернського товариша Гарсиванова до приходу греків відведена для їх поселення територія на правому боці р. Кальміус була розбита на ділянки, які були пронумеровані й записані на папері. Папірці з нумерами помістили до коробки, щоб кожен за жеребком отримав відведену йому під будівлю ділянку. Отримавши в результаті жеребкування певну ділянку, кожна грецька родина з врахуванням своїх можливостей стала зводити своє житло.

Загалом греки розпочинали зводити м. Маріуполь не на пустому місці, як це намагаються показати деякі краєзнавці. Їм були передані 55 дерев'яних будиночків і Свято-Миколаївська церква, що належали козакам Кальміуської паланки. В одному з таких будиночків при церкві поселився і митрополит Ігнатій. 28 серпня (за новим стилем), згідно з рапортом Чорткова Потьомкіну, греки урочисто відсвяткували на новому місці свято Пресвятої Богородиці. Після закінчення божественної літургії митрополит з духівництвом, носячи в руках чудотворну ікону пресвятої Маріямської Богородиці, пройшли до відведеного в місті для нової церкви місця і на ньому відправили благодарствений молебень, освятили воду, якою потім окропили всі ділянки, виділені під забудову дворів. Далі в рапорті підкреслюється, що таким чином "город Мариуполь построением домов благополучно начат"23. Отже, про розбудову греками міста Маріуполя на місці Кальміуської слободи можна вести мову лише з кінця липня 1780 р., а не з 1779 р., коли була підписана імператрицею грамота про виділення місця під їх поселення.

В рапорті Потьомкіну від 3 листопада 1780 р. В.Чортков повідомляв, що після прибуття 13 вересня до новорозбудовуваного греками міста Маріуполя при гирлі Кальміусу він знайшов: 1-е, що це місто має вигідне розташування над Азовським морем і рікою Кальміусом; 2-е, що греки "с усердием" взялися за влаштування і вже зайняли більше 500 ділянок, але, не маючи змоги побудувати добротні будинки, хоча для того доставлено ліс, поробили для перезимування землянки, а хто заможніший - збудував будинки за їхнім звичаєм з каменю та глини, які під час огляду виявились достатньо міцними (а оскільки на берегах Кальміусу каміння достатньо, то таке будівництво обходиться досить дешево). Таким же було і добудоване митрополитом Ігнатієм до старого дерев'яного будиночка його жиле приміщення. Правда, дерев'яний будиночок, покритий очеретом, через наявність тріщин в димоході 7 вересня згорів, а разом з ним і архів кримських греків та частина як власних, так і церковних речей, які зберігалися в митрополичому домі через відсутність місця в похідній церкві Кальміуської паланки; 3-є, на той час уже було зведено 14 казенних дерев'яних будинків і 6 торгових крамниць з "покоями" (житлом), крім переданих 55 будиночків "малоросіян"; 4-е, в заселюваних слободах греки будували поки що також тимчасові землянки, в той же час наданим їм казною насінням вони засіяли вже поля і турбувалися про майбутній урожай. Губернатор зазначав, що якщо не буде засухи та не поїсть посіви сарана, яка відклала тут свої яїчка, зокрема між Кальміусом і Таганрогом, то житнього хліба в них буде вдосталь. В. Чортков вважав, що через 2 роки як місто Маріуполь, так і сільські поселення можуть стати "благопристойними"24. Найбільш детальну їх характеристику подає опис до атласу Катеринославської губернії 1795 р. (додаток 18).

Щодо м. Павлівська (Павлограда), то, як уже зазначалося, його так і не побудували при гирлі Кальміусу. Доказом цього може служити перепис населення Азовської губернії кінця 1778 р., в якому, на відміну від вжитого в інших випадках терміна "в межах міста" вжито термін "в межах міського округу", числилось 7 купців, 16 міщан, 30 цехових, 4 дворових, тобто разом 57 чол.25. Оскільки з червня 1779 р. вирішувалось питання про поселення на цій території греків, то, розуміється, про розбудову Павлівська при гирлі Кальміусу мова вже не велася. Однак у джерелах згадуються залишки фортеці на віддалі біля 300 сажень від Кальміуської слободи на правому боці р. Кальчик, на базі якої Чортков планував побудувати м. Павлівськ. Справжній Павлоград (нинішній Павлоград Дніпрпетровської області) був збудований при впадінні р. Вовчої в Самару в 1780 р. на місці Луганської слободи26. До нього переселили козаків із Кальміуської слободи.

Крім Маріуполя, греками, грузинами і волохами в межах сучасної Донецької області було засноване 21 село: Камара (нині -- Комар), Салгір Янісала або Великий Янісоль (Велика Новосілка), Керменчик (Старомлинівка), Богатир, Константинополь, Улакли, Бешев (Старобешеве), Каракуба або Велика Каракуба (Роздольне), Стила, Ласпа (Староласпа), Корань (Гранітне), Чермалик (Заможне), Малий Янісоль, Чердакли (Кременівка), Мангуш, Ялта, Урзуф, Сартана, Старий Крим (два останніх нині в межах м. Маріуполя). Згодом між Костантинополем і Улаклами було засновано село Чембрек, мешканці якого в кінці 1781 р. поселились поблизу Малого Янісоля і разом з грузинами й волохами заснували Георгіївку, яка потім стала називатися Ігнатівкою (Староігнатівка). Пізніше волохи вийшли з Староігнатіївки і заснували Новоігнатіївку. Згідно з переписом 1781 р. в цих населених пунктах проживало 7784 особи чоловічої статі та 6699 осіб жіночої27. Переселенці вірмени попросили дозволу поселитися поблизу фортеці Дмитрія Ростовського, де вони заснували м. Нахічевань і 5 сіл (Чалтир, Несвитай, Салтан-Сала, Крим, Сала). Грецькі поселенці, створивши окремий адміністративний округ, управлялися своїми виборними органами до кінця ХІХ ст.

5 травня 1779 р. уряд опублікував маніфест "О вызове воинских нижних чинов, крестьян и посполитих людей, самовольно отлучившихся за границу", який не тільки дозволяв безкарно повернутися в Росію усім втікачам, але й надавав їм 6-літнє звільнення від сплати податків. Поміщицькі селяни могли не повертатись до своїх поміщиків, а переходити на становище державних селян28. Всі ці заходи уряду сприяли прискоренню заселення території Азовської губернії. Про це переконливо свідчить вміщена нижче таблиця 5.

Таблиця 5. -- Відомість про роздані землі (в дес.)29

Повіт

До 1784

В 1784 -- 1794

Поміщикам

Військовим поселенцям

Поміщикам

Військовим поселенцям



Бахмутський



66290



104040



313020



158340

Донецький

156460

50770

302880

50770

Маріупольський

Разом

2220



224970

21890



176700

119940



735840

492890



702000



Таблиця 5 переконує в різкому збільшенні роздачі земель, а наступна, 6 таблиця свідчить про збільшення чисельності населених пунктів в 1785-1795 рр., особливо у Слов'янському повіті, який не лише за природними, але й комунікаційними умовами виділявся серед інших повітів Донеччини.

Таблиця 6 -- Стан заселення Донеччини в 1784 р.30

Повіти

К-сть

міст

К-сть

сіл

К-сть

церков

Населення

Чол.

Жін.

Разом

Бахмутський

1

112

22

15489

14259

29748

Донецький

1

106

23

18812

16858

35670

Маріупольський

3

53

18

21410

17494

38904

Слов'янський

1

167

28

29576

27850

57426

Р а з о м

6

438

91

85287

76461

161748



Переселення християн з Криму до Азовської губернії суттєво вплинуло не тільки на стан заселення краю, але й етнічний склад населення, однак не могло вирішити питання її остаточного заселення. Тому в 1781 р. був обнародуваний указ про переселення до Азовської та Новоросійської губерній державних і поміщицьких селян з внутрішніх губерній Росії31. Згідно з цим указом передбачалось перевести до 24000 економічних і до 26000 поміщицьких підданих для їх поселення на вже розданих та запланованих для роздачі землях. Фактично цей указ офіційно дозволив заселяти новопридбані землі не тільки переведеними із внутрішніх губерній Росії селянами, але й втікачами, не цураючись і в подальшому приймати вихідців із сусідніх держав. Розуміється, що всі ці заходи значно прискорили заселення Північного Приазов'я. Про це свідчить порівняння матеріалів перепису населення в 1785 р. та опису до атласу Катеринославського намісництва 1795 р., відображене в таблиці 7.

Таблиця 7. -- Чисельність поселень за типами власності в 1785 і 1795 рр.32

Категорії поселень

Донецький

повіт

1785 1795

Бахмутський повіт

1785 1795

Маріупольський повіт

1785 1795

Слов'янсь-кий повіт

1785 1795

Однодвірців

6

-

5

-

1

-

11

-

Військових поселян

6

-

11

-

1

6

6

10

Волосних

5

5

-

4

-

-

-

-

Державних

6

8

5

20

25

37

10

20

Приватновласницьких

85

98

77

92

20

26

114

167

При млинах і спірні


3


6





Пусток

17

6

31

28

192

52

13

32

Разом поселень

108

111

98

116

47

69

141

197



Матеріали таблиці свідчать, що в зазначені роки спостерігався подальший чисельний ріст поселень і скорочення пустих відведених під заселення земель. Найбільш інтенсивно заселялися Слов'янський та Маріупольський повіти. У всіх повітах мало місце збільшення приватновласницьких поселень. Особливо воно помітне в Слов'янському повіті, який не тільки за природними умовами, але й близькістю до центральних повітів Росії, шляхами сполучення знаходився у більш вигідному становищі в порівнянні з іншими, що, очевидно, вплинуло на появу в цьому повіті, а також у Бахмутському земельних володінь крупних катерининських сановників та родовитого російського дворянства поруч з місцевою служилою знаттю. Так, Г.Потьомкін випросив у імператриці села Банне, Богородичне, Новосілки, Ярове та Пришиб з хуторами, що належали до 1787 р. Святогірському монастиреві. Згідно з описом 1795 р. в них проживало 3134 особи обох статей33. В дарчому листі на ім'я свого фаворита імператриця писала, якщо він задумає комусь продати "ці райські місця", то щоб продав їх їй34. У переписі зазначено с. Бібіковку надвірного радника Бібікова, с. Княгиніно - княгині Шахматової, висілок Гниле - майора Чичеріна; в Бахмутському повіті - руйнівника Нової Січі генерал-аншефа Текелі (с. Посад - 92 особи), статського радника Фалєєва (с. Головинівка - 1168 осіб), а в Донецькому повіті - князя О.Куракіна (села Оріхова та Петровенька - 647 осіб) і князя П.Трубецького (Петропавлівське та Святодмитрівське - 120 осіб). Помітно зросла чисельність сіл і підданих у маєтках старих місцевих землеволодільців. Наприклад, родині Штеричів у Донецькому повіті належали села Біле, Воскресенівка, Георгіївка, Іванівка, Красний Кут, Петровенька, Успенське, Штерівка та Ящикове, в яких проживало 4938 осіб (за переписом 1778 р - лише 3 села і 3 хутори), а в селах Торецьке, Миколаєве, Радіонівка, Переїзне, Любачівка, Кирилівка - Депрерадовичів у Бахмутському повіті числилося 1866 осіб. Всі ці та інші приклади дозволяють стверджувати, що лише після ліквідації Нової Січі й роздачі її володінь не тільки місцевому служилому дворянству, але й столичним аристократам набрав силу процес формування на Донеччині великого феодального землеволодіння, а разом з тим і остаточного заселення краю.

В цілому про стан заселення краю (кількість дворів, чисельність населення та форми використання відведених під поселення угідь) на середину 90-х рр. XVIII ст. можна зробити висновки на підставі відомостей, наявних в описах до атласу Катеринославського намісництва 1795 р. (таблиця 8).

Таблиця 8. -- Населення та використання ним земель згідно з описом Катеринославського намісництва 1795 р.35



Повіт

К-сть

дворів

Населення

чол. жін.

З е м л я

садибна рілля сінокіс ліс непридат. Разом

Слов'янський

10679

37794 34090

8728

515215

177346

57802

69152

808249

Бахмутський

5663

17968 17498

3715

423556

178049

39225

117421

771966

Донецький

6777

23193 20397

6858

361784

113937

10941

75536

568356

Маріупольськ.

Р а з о м

7223

30332

18297 16338

97252 88323

3301

22602

1751639

2652194

1084907

1394239

-

55967

177792

439901

3028639

5177210



Поруч із заснуванням нових поселень матеріали опису до атласу Катеринославського намісництва 1795 р. (додаток 16) свідчать не лише про збільшення під кінець XVIII ст. кількості населених пунктів, але й про ріст чисельності населення. Вони також переконують, що серед різних форм земельних угідь більше половини було відведено під ріллю, що дозволяє стверджувати, що на той час землеробство стає основною формою занять місцевого населення.

Наведені вище факти дають можливість стверджувати, що в останній чверті XVIII ст., після остаточного приєднання Північного Приазов'я до Російської імперії, ліквідації Нової Січі, царський уряд вжив ряд заходів з метою прискорення заселення території нинішньої Донеччини. Серед них найбільш відчутним було переселення наприкінці 1778 р. до Азовської губернії кримських християн (греків, вірмен, грузин та молдаван), якими протягом наступних двох років було засновано 22 поселення. Не менш важливим був дозвіл на переведення поміщиками центральних губерній Росії на відведені їм в Придонців'ї землі своїх селян та можливість приймати втікачів, а також переведення з цих же губерній старообрядців. Ці заходи уряду та перехід на цю територію вихідців з інших районів України значно прискорили заселення краю та його господарське освоєння. Якщо в 1776 р. в Бахмутському, Донецькому, Слов'янському та майбутньому Маріупольському повітах було враховано 114 різного типу поселень, то через 20 років їх було вже 493, в яких проживало близько 200 тис. чоловік.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...