пошук:  

>> Загнітко А.П., Домрачева І.Р.: Основи мовленнєвої діяльності

У розділах: [Мовознавство] [Освiта, учбові заклади]

Авторська сторінка
Опублікував:  biletskv

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

А.П.Загнітко, І.Р.Домрачева

ОСНОВИ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

навчальний посібник
(для студентів денної, безвідривної
та очно-заочної прискореної форми
навчання спеціальності 2001)

Затверджено на засіданні кафедри української мови
Протокол No 2 від 25.10.2001

Український Культурологічний Центр
Донецьк 2001

УДК 81'23: 81'24: 81'271.1
ББК Ш 12 = 411.4*9*511р.30 + Ш 12 = 411.4*004р.30

Загнітко А.П., Домрачева І.Р. Основи мовленнєвої діяльності (навчальний посібник). – Донецьк, Український Культурологічний Центр, 2001. – 56 с.

ISBN 966-7517-14-4

Розглядаються особливості мовленнєвої діяльності у плані співвідношення закономірностей спілкування і структури мовленнєвого акту, з'ясовується статус і типологія вияву форм та учасників мовленнєвого спілкування, простежується корелятивність мовленнєвої діяльності з іншими різновидами діяльності людини, визначається специфіка співвідношення мовленнєвої діяльності і мислення. Аргументовано прокоментовано інвентар функцій мови, виявлено особливості системного характеру мови як засобу збереження та передачі інформації, з'ясовано статус теорії мовленнєвої діяльності як науки. Уміщено літературу до кожної із заявленої тем.

Адресована студентам-філологам (бакалаврам, спеціалістам, магістрам) усіх форм навчання, слухачам прискореної очно-заочної форми навчання, учителям-словесникам.

Адреса редколегії: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, корп. І.

Рецензенти: доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Запорізького державного університету П.І.Білоусенко

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української філології Дніпропетровського національного університету М.П.Коломієць

Відповідальний редактор: доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України І.Р.Вихованець

Затверджено до друку кафедрою української мови Донецького національного університету (протокол No 2 від 25.10.2001)

ISBN 966-7517-14-4

© Донецький національний університет
© Загнітко А.П.
© Домрачева І.Р.

ВСТУП

Мова – найсуттєвіша і визначальна частина людської особистості, чинник її поведінки, мислення, усвідомлення рівня буттєвості у світі та виокремлення у світі цивілізованих народів. Саме мова постає вирішальним та основним чинником ідентифікації себе до їй подібних. Мова за своєю сутністю не вкладається у кілька десятиріч двадцятого сторіччя нав'язувану їй формулу спілкування, оскільки це об'єднана духовна енергія народу, вона є відбиттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріального світу у світ духовний (за В.фон Гумбольдтом).

Сам визначуваний інвентар функцій мови (від трьох основних – інформаційна, комунікативна, мисленнєва – і до цілої гами, в якій знову ж таки чітко окреслюються ядерні та напівпериферійні, пор.: поряд з названими додаються естетична, репрезентативна, виховна, координаційна тощо) не дозволяє говорити про мову як про щось супровідне в життєвій енергії народу, оскільки її значущість постає вершинною в естафеті духовної спадщини, об'єднанні людей у культурному та цивілізаційному плані, індивід живе у мові і реалізує себе через мову. Все це уможливлює діаметрально два підходи до з'ясування значущості мови у суспільному перебігові та житті окремого її носія. Прихильники першого підходу зводять рольову функцію мови лише до засобу спілкування, наголошуючи при цьому її статус як найважливішого засобу спілкування. Тому в цьому разі мова розглядається у протиставленні чи у зіставленні з іншими засобами спілкування, здебільшого несловесного типу. Послідовники другого погляду на значення мови у розвитку людського суспільства, самої цивілізації наголошують на тому, що мова завжди втілює у собі своєрідність народу (за В.фон Гумбольдтом). Останній погляд дозволяє кваліфікувати значущість мови у житті людської спільноти як одного з найвизначніших компонентів нації, поступу її духу, витворювача енергетики і можливостей потенційних / реальних самореалізації та само ідентифікації індивіда через мову і загалом народу як нації через мову.

Мова у своєму загальному вияві статично, відносно стабільна, довговічна, довготривала, належить суспільству, охоплює і “включає у свій діапазон” досвід нації, відображає її картину світу, сама мова у своїй цілісності може бути окреслена як національно-коґнітивний простір, в якому виявляється дух народу, його багатство. Мова у своїх виявах не залежить від конкретних обставин, а мовлення конкретне, активне, динамічне, є виявом творчої ініціативності індивіда (пор. твердження про ідіостиль того чи іншого письменника). На мовлення суттєво впливає кортеж спілкування, ті обставини, в яких реалізує себе адресант й адресант. Мовленні має свої основні варіанти фіксації – усно-звуковий або писемний, у кожному разі суттєву роль відіграє час його реалізації, просторові компоненти, актуалізація певних величин. Все це робить мовлення індивідуальним, ситуативно мотивованим тощо. Курс “Основи мовленнєвої діяльності” покликаний дати відповідь на ряд питань, пов'язаних з умовами формування мовлення, співвідношенню у ньому спонтанного і не спонтанного, колективного й індивідуального, закономірностей вияву індивіда через мову і у мову, значущості тенденцій о-мовлення в сучасному макросвіті. У цьому навчальному посібнику можна знайти відповідь на багато актуалізованих питань, мотивованих специфікою людського мовлення, значущістю його у становленні людини як особистості.



ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Проблема дослідження мовленнєвої діяльності є важливим питанням українського мовознавства. Мовлення не додається до життя і спільної діяльності суспільства, соціальної групи, а є одним із засобів, що конституюють цю діяльність. Мовлення за своєю суттю – не справа індивіда, не справа ізольованого носія мови: це перш за все внутрішня активність суспільства, яка здійснюється ним через окремих носіїв мови або за їхньою допомогою.

Відомо, що спілкування, яке ґрунтується на правильному розумінні й передаванні думки та переживань, вимагає певної системи засобів. Для того, щоб передати якесь переживання чи думку іншій людині, необхідне віднесення смислу, що передається, до відомого класу, відомої групи, а це, у свою чергу, вимагає узагальнення.

Таким чином, вищі форми психологічного спілкування, що притаманні людині, можливі тільки завдяки тому, що людина за допомогою мислення узагальнено відображає діяльність. Мовленнєва діяльність є основним видом знакової діяльності.



ПРОГРАМА ЛЕКЦІЙНОГО КУРСУ ПЕРЕДБАЧАЄ:

  1. ознайомити студентів з типами граматичного опису в рамках функціонально-граматичних досліджень; з виявленням якісних та кількісних закономірностей під час вивчення мовлення;

  2. навчити визначати мислиннєві і комунікативні основи граматичного ладу.





СТУДЕНТИ ПОВИННІ ЗНАТИ:

  • термінологічний апарат з проблеми;

  • типи граматичного опису в рамках функціонально-граматичних досліджень мовлення;

  • лінгвістичне моделювання мовленнєвої діяльності;

  • визначення слова та його семантичної структури;

  • функції і форми мовлення;

  • вияви якісних і кількісних закономірностей під час дослідження мовленнєвої діяльності.





СТУДЕНТИ ПОВИННІ ВМІТИ:

  • орієнтуватися у проблемі виявлення комунікативних процесів та визначення їх складових;

  • простежувати фази розгорнутого мовленнєвого повідомлення;

  • ґрунтовно характеризувати лексичні, семантичні та фонетичні явища під час мовленнєвої діяльності;

  • чітко визначати граматичні та стилістичні проблеми мовленнєвого акту;

  • проводити порівняльний аналіз текстів;

  • досліджувати мовленнєвий етикет і культуру спілкування мовців.





No

ЗМІСТ

Кількість годин

1

ВСТУП. МОВНЕ САМОСТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ НА ТЛІ ІСТОРИЧНОГО ДОСВІДУ НАРОДІВ СВІТУ

2

2

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО МОВЛЕННЯ

2

3

ФУНКЦІЇ МОВИ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ У МОВЛЕННІ. ОРГАНИ МОВЛЕННЯ, ЇХ ФУНКЦІЇ

2

4

ВИДИ МОВЛЕННЯ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ. МИСЛЕННЯ І МОВЛЕННЯ

2

5

РІЗНОВИДИ МОВЛЕННЯ ЗА ФОРМОЮ ВИРАЖЕННЯ ДУМКИ

2

6

МЕХАНІЗМИ МОВЛЕННЯ: ВИСЛОВЛЮВАННЯ. МОВЛЕННЄВИЙ АКТ

2

7

МЕХАНІЗМИ МОВЛЕННЯ: ПЕРЕХІД ДО ЗОВНІШНЬОГО МОВЛЕННЯ

2

8

ТИПИ ГРАМАТИЧНОГО ОПИСУ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

2


9

ЗНАЧЕННЯ І СМИСЛ СЛОВА. РОЗВИТОК ЗНАЧЕННЯ СЛОВА

2


10

ТЕКСТ І ЙОГО ЛІНГВІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

2

11

РІЗНОВИДИ МОВЛЕННЯ ЗА ХАРАКТЕРОМ ВЗАЄМОДІЇ УЧАСНИКІВ СПІЛКУВАННЯ

2

12

РІЗНОВИДИ МОВЛЕННЯ ЗА ФУНКЦІОНАЛЬНИМ ПРИЗНАЧЕННЯМ

2

13

РОЗГОРНУТЕ МОВЛЕННЄВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

2

14

МИСЛИННЄВІ ТА КОМУНІКАТИВНІ ОСНОВИ ГРАМАТИЧНОГО ЛАДУ

2

15

МОВЛЕННЄВИЙ ЕТИКЕТ І КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ

2

16

КОНТРОЛЬНА РОБОТА (ПІДСУМКОВА)

2

17

З ІСТОРІЇ ВИВЧЕННЯ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2



ТЕМА 1. ВСТУП. МОВНЕ САМОСТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ НА ТЛІ ІСТОРИЧНОГО ДОСВІДУ НАРОДІВ СВІТУ



Література:

  1. Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця // Сучасність. - 1995. - No 7-8.

  2. Діяк Іван. Не тільки зросійщення // Урок української. – 2001. - No4.

  3. До питання про стан мовленнєвої культури в Україні // Відродження. – 1993. - No10.

  4. Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки. – К.: АТ “Обереги”, 1994.

  5. Окара Андрій. Полтавський суржик і духовне плебейство // Урок української . – 2001. - No5.

  6. Охрімович Андрій. Шовінізм як діагноз // Урок української. – 2000. - No 11-12.

  7. Русанівський В. Єдиний мовно-образний простір українського менталітету // Мовознавство. - 1993. - No6.

  8. Ткаченко О. Мовне самоствердження українців на тлі історичного досвіду народів світу // Вісн. АН України. - 1993. - No5.

  9. Ткаченко Орест. Якщо держава хоче жити... (Про сучасну мовну ситуацію в Україні) // Урок української. – 2001. - No2.

  10. Холодний М. Народ крізь призму мови // Київ. -1993. - No 9-10.

  11. Ющук І. Мова нації – державна мова // Дніпро. -1995. - No 7-8.



Душею кожної держави є нація. Народ, не об'єднаний однією мовою, нацією ще не став. Тим самим захитується у своїх основах його держава. Тому кожна держава, дбаючи про своє майбутнє, першорядної ваги надає поширенню державної мови, в Україні – української. В Україні стан її державної мови явно незадовільний. Це не означає, зрозуміло, що нема в ній жодних проблем з мовами національних меншин, у тім числі найбільшої, російської. Проте парадоксальність мовної ситуації в Україні полягає в тім, що чи не в найгіршому стані в ній перебуває мова “національної більшини”, українська, а це позначається негативно на розвитку держави загалом, бо не може процвітати держава, основний народ якої, стрижень нації політичної, принижено й занедбано. Неясно тоді для кого і для чого подібну державу було створено. Губляться підстави і перспективи її існування. А тому поряд із питанням безпеки військової, економічної, екологічної в Україні не менш гострою стоїть питання мовно-національної безпеки, яке ще чекає на свою розв'язку.

Авторитетові української мови дуже заважає її повна юридична невизначеність (і незахищеність) як мови державної навіть у найвищих сферах державної влади, що виражається в повній факультативності користування (або некористування) нею. Разом із тим, що ця мова в зазначених сферах є здебільшого лише службовою, репрезентативною, а не постійно вживаною, це створює назовні враження нещирої “панської гри”. (Оскільки ж у новітній історії України вже було кілька прецендентів подібних несерйозних “ігор в українську мову”, які потім звелися нанівець, загал східноукраїнського суспільства поки що не вірить, що вживання української мови – це “всерйоз і надовго” і не поспішає це наслідувати.

Розбудова Української держави вимагає орієнтації на ті світлини, які б допомогли долати нелегкий шлях до усвідомлення й утвердження своєї незалежності й повноцінності у цивілізованому світі. До таких світлин належить і усвідомлення нашими попередниками нерозривної єдності понять “нація”, “державність”, “мова”, притім остання як каркас життя народу, його суспільної організації, духовного світу, морального стрижня.

Нація тим і відрізняється від народу (люду), що вона передбачає не тільки організацію, а організацію з виробленою віками національною свідомістю, з полі функціональним літературним мовленням, що забезпечує його носіям спілкування в усіх сферах виробничої діяльності.

Соціальне й індивідуальне в мові нерозривні, як невіддільна доля нації, її майбутнє від кожного з нас, від того, наскільки ми усвідомлюємо свою відповідальність перед нащадками.

Духовний світ людини нерозривно пов'язаний з розвитком її мовних здібностей. Нормальна еволюція мови є передумовою здорового поступу нації, утвердження естетичних і етичних ідеалів, примноження інтелектуальних здобутків.

Послідовний національний розвій веде до збагачення надбань людства. Питання мови при такому підході переростає в широку проблему взаємозбагачення народів на різних рівнях без втрат своєї індивідуальності. Статус наукової мови в суспільстві відбиває стан мовного виявлення народу в найширшому розумінні цього слова. Питання інтелектуалізації мови входить у широке коло проблем цивілізації суспільства. Як становий хребет національної культури, національна мова має виконувати всі суспільні й культурні функції, бути мовою науки. А крім того, носії мови повинні прагнути до її вишуканості, добірності, краси в усіх своїх суспільних проявах. Йдеться про інтелігентність нашого мовлення, яка починається там, де є погляд на мову як на творчу практику індивідів, які, спілкуючись між собою, зберігають у ній культуру попередніх поколінь і привносять свою відповідно до надбань цивілізації.

У руслі проблем одне із завдань, яке ставить перед собою сьогодні українська інтелігенція, яка не піддалася асиміляції, в тому, щоб максимально утверджувати самоповагу як індивідуальну, так і загальнонаціональну.

Мова – це фактор, що цементує націю, покликаний виявляти внутрішню своєрідність її психофізичної культури. Через ставлення до української мови виявляється ставлення народу до родовідної духовної культури, до свого минулого й майбутнього. Плекання духовності в широкому розуміння слова дає основу для розвитку мови. Народ, який творить рідною мовою, думає про майбутнє своєї нації.

Сфера функціонування мови залежить від того, наскільки сильний генофонд її носіїв, та водночас і від політики тієї держави, у якій носії живуть. “У витворенні звички до національної мови грає велику роль держава, що через свої інституції, а особливо школу, накидає всім громадянам спільно-державну мову або дозволя в межах других національних одиниць, теж в інституціях, укорінюватись іншим національним мовам” , -- ці слова І.Стешенка, сказані ще в 1912 році, відбивають і ту ситуацію, що була в Радянському Союзі, коли кожній нації (в тому числі й українській) нав'язувалася різними способами й методами російська мова, і поступово до неї звикали не тільки на рівні державних установ і організацій, а й у сфері побуту.

Народи з укоріненою національною свідомістю не цураються рідної мови. У тих народів, у яких процес остаточної консолідації в нації не завершився, спостерігається, в першу чергу серед інтелігенції, збайдужіння до своїх національних надбань.

Історія не сприяла розвиткові української мови, та місце її коріння дало їй змогу вистояти всупереч асимілятивним процесам, яким вона піддавалася, коли український народ втрачав свою державність.

Поглянути на історію свого краю, збагнути роль рідної мови в утвердженні української державності дають змогу писемні документи, праці істориків, письменників, етнографів, громадських діячів і, звичайно, лінгвістів. Проспективно вдивляючись у майбутнє своєї мови, українські лінгвісти заглядали у її витоки, а водночас утверджували право рідної мови на самостійний розвиток, дивилися на неї як на мову, що здатна розбудити національну потенцію багатомільйонного народу, який живе на споконвіку власній землі і здатний на опір будь-якій асиміляції та на примноження своєю мовою загальнолюдського духовного багатства.

Погляд на українську мову як на самостійну систему в слов'янській сім'ї зі своєю історією і своєрідною структурою викристалізувався в боротьбі за незалежність її носіїв. Закономірно домінантою в житті України стала національна ідея, національна концепція. Поняття “мова” і “нація” розглядаються в діалектичній єдності. Зв'язок мови і мислення має свій конкретно-історичний вияв для кожного народу. Національна мова відбиває всю історію життя нації, її прагнення, її ідеали. Вона втілює в собі своєрідність цілого народу. Ставлення людини до мови свідчить про її культурний рівень і про громадянськість.



ТЕМА 2. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО МОВЛЕННЯ

Питання до теми:

1. Мовлення: поняття, терміни.

2. Мова та мовлення: спільне й відмінне.

3. Науки, що вивчають мовлення.

Основна література:

  1. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М., 1966.

  2. Ахутина Т.В. Порождение речи. – М., 1989.

  3. Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М., 1999.

  4. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М., 1969.

  5. Лингвистический энциклопедический словарь: Языкознание. – М., 1990.

  6. Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.

  7. Основы теории речевой деятельности. – М., 1974.

  8. Супрун А.Е. Лекции по теории речевой деятельности. – Минск, 1996.

Додаткова література:

  1. Гумбольдт В. Язык и философия культуры. – М., 1985.

  2. Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М., 1997.

  3. Лурия А.Р. Язык и сознание. – М., 1979.

Мовлення: поняття, терміни. Слово мовлення має три різних значенння: а) мовлення як діяльність, мовлення як процес; б) мовлення як продукт мовленнєвої діяльності; в) мовлення як ораторський жанр.

Мовлення в першому, процесуальному, значенні має синоніми: мовленнєва діяльність, мовленнєвий акт. Мовлення – це спілкування, контакт між людьми, обмін думками і почуттями, інформацією. Спілкування здійснюється не тільки через мовлення, але й за допомогою немовних знаків, які вивчає семіотика (міміка, жести, дотик). Мовлення ж – вербальне спілкування за допомогою мовних знакових одиниць: слів, синтаксичних конструкцій, тексту, інтонацій, часто за підтримки невербальних засобів. У межах такого терміна “мовлення” досліджуються: а) фізіологічні основи мовлення, мовленнєвої діяльності; б) механізми мовлення за його видами: механізм говоріння (усне мовлення), механізм аудіювання (сприйняття і розуміння усного мовлення) і т.д.; в) кодові переходи; г) взаємозв'язок мислення й мовлення; ґ) реалізація функцій мови в мовленні; д) взаємодія мов у мовленнєвій діяльності білінгва; е) процес оволодіння мовленням у дитини і надалі; є) формування “мовного чуття” (інтуіції) на різних вікових етапах тощо.
Друге значення терміна “мовлення” - “мовлення як результат” - має синонім “текст”, який може бути не тільки письмовим, а й усним. У теорії мовлення текст визначається як мовна тканина твору – результат творчого процесу, його породження. Приклади використання терміна “мовлення” у такому значенні: мовлення діалектне, ритмічне мовлення, мовлення наукове, пряме й непряме мовлення та ін.
У межах цього значення досліджуються: а) структура тексту, його компоненти, зв'язки; б) стилі мовлення; в) мовленнєві жанри; г) використання мовних засобів (лексичних, граматичних) у тексті; ґ) використання стилістичних фігур, тропів, фразеології і т.п.; д) мовна норма та її порушення (помилки) тощо; е) засоби усної виразності тексту; є) засоби довготривалого зберігання записів усного й письмового мовлення та ін.
Третє значення терміна “мовлення” – мовлення як ораторський жанр чи як монолог у художньому творі (інформаційне, полемічне, патетичне тощо мовлення).
Мова та мовлення: спільне й відмінне. У мовленні реалізуються всі багатства мови, всі її виражальні можливості. Водночас час мова збагачується через мовлення. Наведемо приклади: 1. Мова – знакова система; знаки – це слова, звуки, морфеми, словосполучення, фразеологічні одиниці тощо. Під системою розуміються рівні мови, її внутрішні зв'язки, взаємодії, правила мови, парадигми, моделі. Мовлення – це саме спілкування, вираження думки, це вербальне, мовне спілкування, самовираження. 2. Мова – потенційна система знаків. Мовлення – це дія та її продукт, це діяльність людей, воно завжди мотивоване - викликане обставинами, ситуацією, завжди має певну мету. 3. Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає винятки, саме у мовленні (узусі) з'являються нові слова. 4. Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі літературної мови, однак порушення норми є, оскільки мовлення на відміну від мови – індивідуальне. 5. Мова стабілізує, об'єднує народність, націю, державу. Мовлення, будучи реалізацією мови, також об'єднує, але водночас породжує жаргони, арго, професіоналізми, зберігає діалектні та індивідуальні особливості людей. Мовлення – індивідуальне, ситуативне. 6. Мова має рівневу структуру (фонетичний, лексичний, морфемний, морфологічний, синтаксичний та ін. рівні), а також певну кількість звуків, морфем, відмінків тощо. Мовлення ж - лінійне, воно розгортається у часі і просторі. Кількість речень і текстів може бути необмежена. З філософського погляду, мова – це категорія сутності і загального, мовлення – виконує роль явища й окремого. 7. Мовлення завжди можна оцінити (правдиве, лицемірне, художнє тощо), мову – ні.
Науки, що вивчають мовлення. Двадцяте століття високо підняло рівень вивчення феномена “мовлення” в його різнопланових аспектах. Наприклад: мовознавство – В. фон Гумбольдт, Ф.І.Буслаєв, Ф. де Соссюр, О.О.Потебня, Л.В.Щерба; логіка, поетика, теорія словесності, теорія сценічного мовлення, риторика. У ХХ ст. виникли нові науки, напрямки: психолінгвістика, соціолінгвістика, теорія комунікації, дослідження мовлення дитини й ширше – мовленнєвого розвитку, теорія білінгвізму, лінгвістика тексту тощо. Новий імпульс розвитку дістали такі галузі лінгвістики, як функціональна стилістика, виникли комунікативний і функціональний підходи у граматиці, з'явилися дослідження розмовного мовлення, статистика мови й мовлення, семіотика, комп'ютерні мови. Широкий розмах одержала культура мовлення. Відроджується герменевтика – наука про тлумачення давніх текстів. Психологією мовлення зокрема займалися: О.О.Потебня (“Мысль и язык”), Л.С.Виготський (аспекти мовлення) – “Мышление и речь”, Н.І.Жинкін (становлення мовлення дитини і т.п.) – “Механизмы речи”, О.Р.Лурія “Язык и сознание” тощо. У психолінгвістиці відомі такі імена: Дж.Міллер, Н.Хомський, Ян Пруха, Р.М.Фрумкіна, А.Є.Супрун, О.О.Леонтьєв та ін.
Соціолінгвістика досліджує широке коло питань, пов'язаних з функціями мови.
Теорія комунікації тісно переплітається з психолінгвістикою. Семіотика вивчає спільне у будові і функціонуванні різних знакових систем, що зберігають і передають інформацію. ЇЇ досліджували: Ч.С. Пірс, Ф. де Соссюр, Дж.Локк, В.фон Гумбольдт та ін.


ТЕМА 3. ФУНКЦІЇ МОВИ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ У МОВЛЕННІ. ОРГАНИ МОВЛЕННЯ, ЇХ ФУНКЦІЇ
Питання до теми:
  1. Функції мови.
  2. Типи функцій.
  3. Органи мовлення та їх функції.
Основна література:
1. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. – М., 1963.
2. Горелов И.Н. Коммуникация // Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990.
3. Жинкин Н.И. Язык. Речь. Творчество // Избранные труды. – М., 1998.
4. Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М., 1999.
5. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М., 1969.
Додаткова література:
  1. Жинкин Н.И. Механизмы речи. – М., 1979.
  2. Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М., 1997.
  3. Лурия А.Р. Язык и сознание. – М., 1979.
Функції мови. У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна.
1. Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей.
2. Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості.
3. Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні – суперечці, полеміці, пісні, опері тощо.
4. Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.
У працях окремих авторів виділяються також: функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В.В.Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна. Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под.
В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується.
Функціональний підхід до мови сприяв становленню теорії мовлення, він породив функціональну стилістику, функціональну граматику тощо.
Типи функцій. У сфері спілкування провідною функцією є комунікативна. У мовленнєвій діяльності вона реалізується в одному з трьох можливих варіантів:
    1. індивідуально-регулятивна функція (функція впливу);
    2. колективно-регулятивна функція (радіо, газета, ораторське мовлення) – реалізується в умовах “масової комунікації”, немає зворотного зв'язку;
    3. саморегулятивна функція (під час планування власної поведінки).
Разом з тим у мовленнєвій діяльності можуть реалізовуватися потенційні характеристики мовлення, які не завжди притаманні будь-якому мовленнєвому акту, т.т. факультативні. Вони ніби нашаровуються на функції мови. Кожне мовленнєве висловлювання, окрім комунікативної, “інтелектуальної” і т.п. спрямованості, може мати додаткову спеціалізацію. Це: 1) поетична (естетична); 2) магічна (у первіснообщинному суспільстві – табу, евфемізми); 3) фатична (функція контакту); 4) номінативна (найменування чогось, реклама); 5) діакретична (використання мовлення для корекції чи доповнення певної мовленнєвої ситуації).
Органи мовлення та їх функції. Пам'ять репрезентує процеси збереження минулого досвіду, що дають можливість ще раз використати відоме вже в діяльності, у свідомості. У пам'яті зберігається інформація, закодована у формі образів і у формі мовних кодових одиниць і правил. Механізми пам'яті характеризуються такими властивостями: 1) запам'ятовування; 2) збереження; 3) розуміння (усвідомлення); 4) відтворення. Пам'ять існує у двох формах: довготривалої і короткочасної пам'яті.
Довготривала пам'ять – це підсистема, що забезпечує постійне збереження: мова, як правило, зберігається навіть при відсутності її повтору. Однак найкраще зберігання – це відтворення, т.т. мовлення.
Короткочасна (оперативна) пам'ять – також підсистема, вона забезпечує оперативне утримання і перетворення даних, що передані з довготривалої пам'яті. Механізм оперативної пам'яті приймає від органів сприйняття мовлення інформацію у мовних формах і передає її у довготривалу пам'ять (усне чи письмове висловлювання).
Мовленнєві центри мозку – керують всіма мовленнєвими операціями, а також мовною пам'яттю.
Апарат вимови, механізм говоріння – органи, відомі всім людям: легені, гортань, голосові зв'язки, рот, ніс, м'яке піднебіння, рухома нижня щелепа, губи, язик.
Органи аудіювання забезпечують прийом акустичних сигналів, т.т. усного мовлення.
Органи письма – це умовність. Для письма людина використовує: органи зору, руки як органи діяльності; частково – ноги, тіло для опори під час писання.
Письмо – вираження думки у графічному коді, обслуговують і мовленнєві центри мозку, і пам'ять, і координувальні механізми, і навіть органи вимови.
Читання, як і письмо, теж – перекодування. Його забезпечує зоровий апарат, а у варіанті голосного читання – блок вимови. Таким чином, фізіологічна основа – єдина для мислення і мовлення.


ТЕМА 4. ВИДИ МОВЛЕННЯ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ. МИСЛЕННЯ І МОВЛЕННЯ
Питання до теми:
  1. Види мовлення.
  2. Мислення і мовлення.
Основна література:
  1. Выготский Л.С. Мышление и речь // Собрание сочинений: В 6 т. – Т.2. – М., 1982.
  2. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. – М., 1982.
  3. Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М., 1999.
  4. Лурия А.Р. Язык и сознание. – М., 1979.
  5. Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.
  6. Супрун А.Е. Лекции по теории речевой деятельности. – Минск, 1996.
Додаткова література:
  1. Горелов И.Н. Вопросы теории речевой деятельности. – Таллинн, 1997.
  2. Основы теории речевой деятельности. – М., 1974.
  3. Панфилов В.З. Взаимоотношение языка и мышления. – М., 1987.
  4. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К., 1998.
Види мовлення. Термін “мовлення” позначає і процес мовлення, і результат мовленнєвої діяльності, т.т. текст – усний, письмовий або навіть мислиннєвий. Мовлення поділяється на зовнішнє і внутрішнє.
Внутрішнє мовлення має чотири види: 1) говоріння; 2) аудіювання (ці два види належать до усного мовлення); 3) письмо; 4) читання (письмове мовлення).
Мовлення розмежовується також за стилями.
Усне мовлення. Таке мовлення виникло природним шляхом на початку людського розуму. Очевидно, що звукове мовлення стало переважати у спілкуванні людей у зв'язку з його перевагами як універсальний засіб контактів на невеликій відстані. Усне мовлення має два напрямки: 1) відправлення мовленнєвого сигналу та його прийом; 2) говоріння й аудіювання. Говоріння – це озвучення думки, кодовий перехід з мислиннєвого коду (з коду внутрішнього мовлення) на звуковий код, на код акустичний (фонетичний). Для вільного усного мовлення необхідна гнучкість механізмів вимови, безпомилкова їх координація, моментальний вибір слів, вільне володіння синтаксичними механізмами. Аудіювання - це кодовий перехід з акустичного коду на код внутрішнього мовлення (на код думання – мислиннєвий код). Перевага усного мовлення в тому, що воно може поєднуватися з так званими невербальними засобами спілкування (жести, міміка, інтонація тощо). Також таке мовлення швидко відбувається, є можливість швидких реакцій, зворотного зв'язку. Недоліками можна назвати різні перешкоди між співрозмовниками, а також моментальність перебігу спілкування.
Письмове мовлення. Цей вид має багато кодів: ідеографічне письмо, ієрогліфічне, фонемне письмо. Письмове мовлення має два напрямки: 1) письмо як письмове вираження думки; 2) читання. Письмо – це процес, дія, перекодування змісту думки з коду мислення на графічний, літерний код. Проміжною ланкою перекодування служить фонема. Письмо – це: а) підготовка, формування висловлювання на внутрішньому рівні; б) кодові переходи; в) техніка запису – накреслення потрібних графічних знаків за правилами та орфографічними нормами. Переваги письма такі: мовлення підготовлене, унормоване, відредаговане (як правило).
Інший вид письмового мовлення – це читання (вголос і про себе). Процес читання – це знову ж таки кодовий перехід з графічного коду (надрукованого чи написаного тексту) на акустичний і, зазвичай одночасно, на код мислення. Процес читання відбувається таким чином: 1) сприймаються графічні знаки (техніка читання); 2) здійснюються кодові переходи; 3) усвідомлюється прочитане через код мислення, через знаки-еталони, що зберігаються у пам'яті.
Мислення і мовлення. Дуже часто говорять, що мовлення і мислення – два боки одного явища. Однак це не зовсім так, оскільки з трьох відомих видів мислення – конкретно-діяльного, образного, логічного – тільки останній дійсно функціонує на мовному матеріалі. Інше різночитання у проблемі мислення і мовлення – що з чим співвідносити? Що являє собою логічне мислення? Цей процес пізнавальної діяльності індивіда має два види: 1) теоретичне мислення; 2) емпіричне мислення.
Внутрішнє мовлення в широкому розумінні – це розуміння зв'язків і навіть єдність мислення і мовлення. Однак існують відмінності: 1) на рівні функцій: мовлення (зовнішнє) служить спілкуванню; думка (мислення) цієї функції не виконує (забезпечує інколи таємницю); 2) мовлення може бути зафіксоване в кодах – графічному, акустичному, думка фіксується тільки у внутрішньому коді особистості; 3) мовлення – довільне, думка може бути і недовільною. Думка формулюється у мовленні (зовнішньому), і не тільки формулюється, а й формується в мовленні (внутрішньому), у мовних знакових системах. Теорія мовленнєвої діяльності досліджує мислення, що виявляється в аналізі аспектів, направлених на оперування значеннями, смислом, мислиннєвими кодами та кодовими переходами.
Варто зазначити, що, коли слова та їх сполучення не наповнюються у свідомості мовця чи слухача реальним змістом, це призводить до відриву мовлення від мислення (чи мислення від мовлення), до неточностей. Порівнюючи мислення і мовлення, як правило, визнають, що думка ширша від мовлення. Однак у певних випадках мовлення є ширшим за думку: воно – варіативне: одну й ту саму думку можна виразити в багатьох мовленнєвих варіантах.
ТЕМА 5. РІЗНОВИДИ МОВЛЕННЯ ЗА ФОРМОЮ ВИРАЖЕННЯ ДУМКИ
Питання до теми:
  1. Внутрішнє мовлення.
  2. Зовнішнє мовлення.
Основна література:
  1. Жинкин Н.И. О кодовых переходах во внутренней речи // Вопросы языкозн. -1964. - No6. – С.26-28.
  2. Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М., 1999.
  3. Лурия А.Р.Язык и сознание. – М. 1979.
  4. Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.
  5. Новое в зарубежной лингвистике. Теория речевых актов. – М., 1986.
  6. Соколов А.Н. Внутренняя речь и мышление. – М., 1968.
  7. Сорокин В.Н. Теория речеобразования. – М., 1985.
Додаткова література:
  1. Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. – Л., 1972.
  2. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М., 1969.
  3. Скворцов Л.И. Теоретические основы культуры речи. – М., 1980.
  4. Щерба Л.В. Языковая система и речевая деятельность. – М., 1969.
Внутрішнє мовлення. Мовлення є не тільки способом вираження думки, але й способом її формування. Спосіб формування й формулювання думки за допомогою мови у кожної людини в процесі спілкування індивідуальний. Однак всі індивідуальності знаходяться в межах трьох способів, якими користується людина, говорячи: а) собі чи іншому, якщо іншому, то б) присутньому в цей момент чи в) відсутньому. Відповідно, зможемо виділити й форми мовлення: внутрішнє, зовнішнє, усна й письмова форми якого реалізуються всередині мовленнєвої діяльності.
Внутрішнє мовлення характеризується тим, що процес оформлення думки відбувається без її вираження - усного чи письмового. Специфіка використання індивідуального коду у цій формі мовлення визначається початковим комунікативним наміром суб'єкта мовленнєвої діяльності спілкуватися з самим собою.
Уміння орієнтуватися в ситуації спілкування – це вміння усвідомлювати: 1) загальний комунікативний намір (мотив) спілкування; 2) завдання мовлення (мету мовлення); 3) особливості адресата (характеристика людини, до якої звертаються); предмет мовлення (про що збираюся говорити чи писати); 5) загальний задум, основна думка (що хочу говорити чи писати).
Основною особливістю внутрішнього мовлення є його предикативність. Інша особливість такого мовлення – це здатність до згортання, граматична аморфність (Л.С.Виготський).
Внутрішнє мовлення є також ситуативним, т.т. завжди пов'язане з певною ситуацією, умовами, які його викликають. Цим і пояснюються його фрагментарність, стислість. Поряд зі словами у внутрішньому мовленні можуть бути використані образи і схеми, т.т. предмет мовлення може бути не названий, а поданий як образ (образ-схема). Задум висловлювання двочленний: вказівка на предмет висловлювання і на те нове, що про цей предмет треба сказати (предикативність: тема і рема).
Зовнішнє мовлення. Розгорнуте зовнішнє мовлення існує у двох формах: усній та письмовій. У свою чергу усне мовлення може бути діалогічним і монологічним.
Усне мовлення. Якщо мовлення призначене іншій людині, яку бачимо і чуємо, то використовується усна форма. Справжнє усне мовлення створюється під час говоріння і є, як правило, імпровізацією, що створюється в процесі комунікації. Тому основною його ознакою є непідготовленість. Можна виділити загальні особливості усної форми літературної мови: 1) основним виразником усного мовлення є інтонація; 2) тенденція до розчленування висловлювання (вставні слова і под.); 3) повтор прийменника, що стоїть після означуваного слова (“Подружився з товаришем з хорошим”); 4) недослівний характер відтворення прямої мови.
Важливою ознакою, що впливає на появу різновидів усного мовлення, - характер комунікації: офіційна / неофіційна. Офіційна комунікація може бути особистою і публічною. Неофіційна – тільки особистою. Публічна комунікація поділяється на два підвиди: масова (радіо, телебачення тощо) і колективна (лекція, доповідь і под.).
Письмове мовлення. Письмове мовлення – це мовлення без безпосереднього співрозмовника, його мотивація і задум повністю визначаються тим, хто пише. Він і контролює мовлення на письмі. Вся інформація, що висловлюється у письмовому мовленні, повинна спиратися тільки на досить повне використання розгорнутих граматичних засобів мови, оскільки воно майже не має ніяких позамовних додаткових засобів вираження.
Саме тому письмове мовлення включає до свого складу кілька рівнів: пошук окремих звуків, їх протиставлення, кодування окремих звуків у літери і т.п.; підбір слів; свідомі операції синтаксичного рівня, вибір структури висловлювання.
Основною ознакою такого мовлення є підготовленість, яка пов'язана тісно з композицією тексту. Всі слова і речення тексту повинні бути співвіднесені з дійсністю, що виражається у письмовому мовленні за допомогою категорії предикативності. Крім того, всі слова тексту повинні співвідноситися з поняттями, що пов'язано з референцією. Оформлення предикативності та референції пов'язане з актуальним членуванням речення, з виділенням в ньому теми і реми у спілкуванні.
ТЕМА 6. МЕХАНІЗМИ МОВЛЕННЯ: ВИСЛОВЛЮВАННЯ. МОВЛЕННЄВИЙ АКТ
Питання до теми:
  1. Процес висловлювання. Мовленнєвий акт.
  2. Мотивація мовлення.
  3. Мовленнєва інтенція.
Основна література:
  1. Жинкин Н.И. Язык. Речь. Творчество // Избранные труды. – М., 1998.
  2. Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М.,1999.
  3. Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М., 1997.
  4. Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990.
  5. Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.
  6. Основы теории речевой деятельности. – М., 1974.
Додаткова література:
  1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.
  2. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М., 1969.
  3. Панфилов В.З. Взаимоотношения языка и мышления. – М., 1987.
  4. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К., 1998.
  5. Щерба Л.В. Языковая система и речевая деятельность. – Л., 1974.
Процес висловлювання. Мовленнєвий акт. У процесі мовленнєвої діяльності, творення мовлення структурною одиницею прийнято вважати висловлення. Це одиниця мовленнєвого спілкування. Це така одиниця, яка має відносну самостійність, завершеність, містить в собі комунікативно-модальний аспект, інтонацію (в усному варіанті), невербальні засоби, доступна актуальному членуванню (тема-рема). Висловлення завжди співвіднесене з певними ситуаціями життя, для нього характерна мотивованість: вітання при зустрічі, виклик таксі по телефону, відповідь учня на уроці, лист другові, виступ на конференції тощо.
Висловлення співвідноситься з реченням, часто ці компоненти мовленнєвого процесу збігаються. Однак іноді висловлення – ширше, більше за обсягом.
Важливу роль у висловленні відіграють: інтонація, дейктичні засоби (вказівка на учасників спілкування, на часову чи просторову локалізацію фактів і характеристик, про які йдеться).
Мовленнєвий акт – також одиниця мовленнєвого процесу й одиниця породження тексту. Мовленнєвим актом слід вважати цілеспрямовану дію – одиницю нормативного в певному мовному колективі, соціальній групі мовленнєвої поведінки, що розглядається в кожній окремій ситуації.
У мовленнєвому акті можна виділити такі етапи: 1) докомунікативний – на якому виділяються ситуаційний і мотиваційний фактори, мовленнєва інтенція – мовленнєвий намір, вся внутрішня мисленнєва підготовка висловлення; 2) комунікативний – має два підетапи: а) матеріалізація підготовленого висловлення – перехід з мисленнєвого коду на акустичний чи графічний; б) сприйняття висловлення шляхом кодового переходу знову на мисленнєвий код внутрішнього мовлення; 3) посткомунікативний: може мати вербальну форму – відповідь співрозмовникові, нове висловлення – або невербальну форму: певна дія чи її відсутність.
Мотивація мовлення. Кожна свідома дія людини зумовлена мотивацією. Саме мотивація визначає активність особистості, зокрема мовленнєву активність. У різних ситуаціях процес мотивації відбувається по-різному: в умовах дискусійного діалогу, наприклад, він повинен уміститися в 2-3 секунди. Але навіть в таких умовах учасник полеміки на етапі мотивації своєї чергової репліки повинен оцінити ситуацію суперечки, вибрати зі свого “запасу” аргументів потрібні, залишивши для себе “резервні”, передбачити можливі нові випади противника.
Постановка мети мовленнєвого акту є началом акту, що організовує його. Мотивація є також початком так званого мовленнєвого наміру (інтенції).
Мовленнєва інтенція. Ця сходинка максимально наближає мовця до словесного, мовного вираження задуму.
До факторів, що визначають мовленнєву інтенцію, О.О.Леонтьєв відносить: 1) мотивацію; 2) приплив інформаційних імпульсів; 3) досвід, прогнозування результатів висловлювання; 4) завдання мовленнєвої дії. Одночасно ним виділяються фактори, що сприяють реалізації мовленнєвої інтенції: 1) вибір мови; 2) ступінь володіння мовою; 3) функціонально-стилістичний фактор; 4) соціолінгвістичний фактор; 5) афективний фактор; 6) паралінгвістичний фактор; 7) індивідуальні відмінності у мовленнєвому досвіді; 8) мовленнєва ситуація. Також формується зміст мовлення, визначаються розміри висловлювання, його план, композиція, підбираються факти, аргументи, персонажі і под.


ТЕМА 7. МЕХАНІЗМИ МОВЛЕННЯ: ПЕРЕХІД ДО ЗОВНІШНЬОГО МОВЛЕННЯ
Питання до теми:
    1. Перехід до акустичного й графічного мовлення.
    2. Моделювання процесу сприйняття мовлення.
    3. Зворотній зв'язок. Білінгвізм.
Основна література:
  1. Ахманова О.С., Мельчук Н.А., Падучева Е.В., Фрумкина Р.М. О точных методах исследования языка. – М., 1961.
  2. Винокур Т.Г. Говорящий и слушающий. – М., 1994.
  3. Выготский Л.С. Собрание сочинений в 6 т. – Т.3. – М., 1983.
  4. Жинкин Н.И. Механизмы речи. – М., 1958.
  5. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. – М., 1982.
  6. Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М., 1999.
  7. Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.
Додаткова література:
  1. Арутюнова Н.Д. Стратификационная модель языка // Филол. науки. –1968 - No1.
  2. Кодухов В.И. Методология науки и методы лингвистического исследования // Вопросы общего языкозн. – Л., 1967.
  3. Основы теории речевой деятельности. – М., 1974.
  4. Штофф В.А. Гносеологические функции модели // ВФ. - 1961. - No12.
Перехід до акустичного й графічного мовлення. Другий етап – це комунікативний етап або – це мовлення для “інших”. У системі мовленнєвих механізмів можна побачити три рівні. Верхній рівень – це мовлення для всіх, відкрите для адресатів, “матеріалізоване”, це мовлення усне чи письмове. Наступний – внутрішнє мовлення, т.т. мовлення мислення. Іншим людям воно не доступне. Його контролює сам суб'єкт. Нижній рівень недоступний навіть самому суб'єкту. Це той прихований механізм, де формується мовне чуття, світ уявлень, світ інтуіції.
У людини як суб'єкта мовлення є три коди: звуковий (фонемний) – людина усвідомлює акустичний склад слів не тільки в потоці мовлення, але й поза ним; графічний, створений людьми свідомо і тому має декілька варіантів. Враховуючи все це, можемо умовно уявити кодовий перехід у наступній моделі:
Внутрішнє, мисленнєве мовлення
(код образів, схем, уявлень, понять)
Внутрішнє, вербальне мовлення
(словесний код, граматичне оформлення)
Внутрішнє мовлення – перехід на одиниці вимови
(фонемний склад слів, проектування просодії, інтонацій, міміки)
Код, який рухає мовлення
(внутрішнє, мисленнєве артикулювання звуків, апарат
вимови готовий до відтворення думки)
↓ ↓
Звуковий, акустичний код Літерний, графічний код
(апарат вимови рухається, (мисленнєва підготовка до
паузи, інтонації і под.) письма: літерний код,
↓ орфографія, шрифт,
розташування тексту і под.)
↓ ↓
Акустичний, усний потік Запис: рукопис, машинопис,
мовлення – зі всіма додатковими комп'ютер
засобами ↓
Самоперевірка, редагування
Цей процес безперервний. Передавання смислу висловлення забезпечують фонеми; складотворення; акцентування (наголос); паузи між словами, сполученнями слів, реченнями, компонентами тексту; смислові інтонації; логічні, фразові наголоси; емоційні, оцінювальні інтонації; конотативні засоби; ритмомелодійні засоби, тембр голосу, гучність; міміка, поза, жести та ін.; у письмовому мовленні – розділові знаки, шрифти, підкреслення тощо.
Письмо як кодовий перехід з мисленнєвого коду внутрішнього мовлення на графічний проходить значно повільніше, ніж перехід на акустичний код, оскільки існує система правил – орфографічних і граматичних , - що сповільнює цей процес.
Моделювання процесу сприйняття мовлення. Оскільки внутрішньо підготовлене висловлення може бути реалізоване і в акустичному, і у графічному кодах, то і його сприйняття має два варіанти: 1) сприйняття усного мовлення (аудіювання); 2) сприйняття написаного, надрукованого мовлення (читання). Читання має теж два варіанти: 1) тихе читання, “про себе”; 2) читання вголос. У зв'язку з таким тлумаченням складових сприйняття мовлення можна виділити такі етапи:
1. Загальна готовність сприйняття мовлення співрозмовника чи письмового тексту, готовність слухового чи зорового механізму. Це – етап дискусійного аналізу, етап підготовки до сприйняття мовлення як тексту.
2. Це етап власне мовленнєвий, як і наступні: нерозчленоване, цілісне сприйняття всього висловлювання, якщо воно невелике (або його початкової частини). Слухач або читач усвідомлює, якою мовою оголошене мовлення, про що говорить автор – тема, підтема, мікротема, зв'язки теми з іншими; до кого звернене мовлення і под.
3. Отримання сигналу як нерозчленованого акустичного потоку. При читанні цьому етапу відповідає сприйняття цілого блоку надрукованого тексту, що називається полем читання.
4. Виділення фонетичних слів. Цьому сприяють ритміка мовлення (а також паузи), інтонації – видільна, перераховування, кінця фрази, логічні наголоси.
5. Упізнавання слів, їх сполучень. Упізнавання реалізується як порівняння з еталонами, що містяться у довготривалій мовленнєвій пам'яті.
6. Можливість передбачення. Умови для такого процесу: загальний смисл дискурсу, діалогу, контексту або одного речення; чуття мови, мовна інтуіція; загальна схильність слухача до пошуку, гіпотези, лінгвістичного експерименту, ступінь орієнтації у темі.
7. Усвідомлення структури тексту. Це дуже важливий етап сприйняття, оскільки усвідомлюється текст як структурна одиниця, разом із синтагмами, словосполученнями.
8. Усвідомлення граматичних зв'язків між словами в реченні. При сприйнятті мовлення усвідомлення відбувається на основі мовного чуття.
9. Розуміння речення, цілого висловлювання. Суть цього етапу полягає у включенні висловлювання чи його частини у загальний контекст діалогу чи монологу.
10. Перевірка власного сприйняття і розуміння мовлення. Чи правильно ми розуміємо різні конотації?
11. Оцінка мовної майстерності та інтелектуального рівня мовця: вдалий чи невдалий вибір слів, переконливість мовлення, помилки у знанні літературної норми чи їх відсутність, новизна й актуальність інформації тощо.
12. Оцінка особистості мовця.
13. Стратегія подальшої мовленнєвої та немовленнєвої поведінки. Це перехід до посткомунікативного акту.
Зворотний зв'язок. Білінгвізм. Зворотний зв'язок слухача з мовцем може мати такі форми: 1) нове висловлення, яке може бути як негайним, так і відкладеним: репліка чи розгорнуте висловлення у діалозі, бесіді, дискусії; лист-відповідь у переписці, дискусійна стаття у газеті тощо; 2) дія, викликана сприйнятим мовленням: негайне виконання прохання чи наказу, утримання від будь-яких дій як результат сприйнятого висловлення тощо; 3) внутрішній результат сприйняття – результат конкретних мовленнєвих актів.
Прийоми білінгвізму виходять далеко за межі теорії мовленнєвої діяльності: це порівняльна типологія мов, проблеми походження різних мов, їх розвитку, мовні універсалії тощо. Тільки повний набір “кроків” мовленнєвого акту іншою мовою – мовленнєва інтенція, підготовка змісту, вибір слів, граматичне маркування, кодовий перехід на акустичну чи графічну форми мовлення – дає право називатися білінгвом. Людина, яка здатна використовувати в ситуаціях спілкування дві різні мовні системи, - білінгв, а сукупність відповідних умінь – білінгвізм.
У теорії білінгвізму розглядаються причини виникнення бі- (полі-) лінгвізму, т.т. соціальні його джерела. Існують такі види контактів: 1) спільність території проживання людей різних національностей; 2) еміграція та імміграція; 3) економічні, культурні зв'язки, туризм, війни; 4) освіта й наука.
Розрізняють такі типи білінгвізму:
1. Координаційний і субординаційний (повний і неповний). Перший передбачає координацію рідної та нерідної мов, при іншому типі нерідна мова підкорена рідній.
2. За кількістю засвоєних мовленнєвих дій розрізняють рецептивний та продуктивний типи. Рецептивний – забезпечує тільки сприйняття мовлення іншою мовою. Продуктивний тип передбачає не тільки сприйняття, але й продукування усного й письмового мовлення.
3. За умовами виникнення розрізняють природний (у дитинстві) та штучний (у дорослому віці) білінгвізм.
4. За близькістю, спорідненістю розрізняють близькоспоріднений та неблизькоспоріднений типи білінгвізму.
ТЕМА 8. ТИПИ ГРАМАТИЧНОГО ОПИСУ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
Питання до теми:
  1. Функціонально-граматичні описи мовленнєвих явищ “від форми до значення” та “від значення до форми”.
  2. Поняттєві категорії кількості та якості.
Основна література:
    1. Бондарко А.В. Функциональная грамматика. – Л., 1984.
    2. Даниленко В.П. Ономасиологическое направление в грамматике. – Иркутск, 1990.
    3. Звегинцев В.А. Семасиология. – М., 1957.
    4. Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990.
    5. Тимофеев И.С. Методологическое значение категорий "качество" и "количество". – М., 1972.
    6. Шляхтенко С.Г. Категории качества и количества. – Л., 1968.
Додаткова література:
      1. Категория количества в современных европейских языках. – К., 1990.
      2. Панфилов В.З. Философские проблемы языкознания. – М., 1977.
      3. Торопцев И.С. Предмет, задачи, материал и методы ономасиологии. – Курск, 1974.
Функціонально-граматичні описи мовленнєвих явищ “від форми до значення” та “від значення до форми”. У мовознавстві існують функціонально-граматичні описи, що ґрунтуються на принципах “від форми до значення” (від засобів до функцій); “від значення до форми” (від функцій до засобів) і об'єднання вказаних принципів на різних етапах аналізу. Перший підхід називається семасіологічним, інший – ономасіологічним.
Семасіологія вивчає семантичну структуру та її зміни в готових семантичних одиницях, а ономасіологія досліджує процес створення лексичних одиниць. Як правило, у мовознавчій літературі наголошується, що шлях дослідження в семасіології – це шлях від звучання до змісту, пов'язаний з тим, що означає слово, які існують слова, словосполучення для вираження певного змісту. Для ґрунтовнішого пояснення природи таких підходів до аналізу можна подати такі схеми: ономасіологічний підхід → позамовний зміст (поняття, що існує в реальній дійсності) → мовна форма / мовна система → мовлення, тобто шлях дослідження від значення (як даність) до засобів вираження (номінація цього значення); семасіологічний підхід → мовлення → мовна система / мовна форма → позамовний зміст, шлях від форми (номінації предмета, явища) до значення (яке несе ця номінація).
Поняттєві категорії кількості та якості. Як свідчать мовознавчі спостереження, кількість у методологічному плані є визначення одноякісних (однорідних) предметів, яка розглядається з боку інтенсивності чи ступеня вияву будь-якої ознаки. Проте з-поміж лінгвістів побутує думка, що зовсім кількісних методів у дослідженні мовних явищ немає (С.Г.Шляхтенко, В.З.Панфілов); більше того є перспективним твердження, що категорія кількості є вторинною (похідною), яка передбачає відносно “розвинену практику і диференційоване уявлення про якість і властивість, про ціле і частину”. Саме категорія якості лягла в основу виділення категорії кількості, оскільки первинна свідомість якісної визначеності предметів стала основою групування їх у кількісні ряди. На користь первинності категорії квалітативності свідчить і те, що категорія кількості, володіючи конкретним онтологічним змістом, разом з тим не має змісту без певних логіко-гносеологічних операцій. Тобто, необхідно знайти спосіб виразити одне через інше, використовуючи спільний для них елемент чи одиницю. Важливим способом подолання неозначеності і виділення якісної визначеності, яка реалізується у відношеннях тотожності й різниці з іншими предметами.


ТЕМА 9. ЗНАЧЕННЯ І СМИСЛ СЛОВА. РОЗВИТОК ЗНАЧЕННЯ СЛОВА
Питання до теми:
  1. Походження слова.
  2. Семантична структура і функція слова.
  3. Слово і “смислове поле”.
  4. Категорійне значення слова.
  5. Значення і смисл. Розвиток значення слова.
Основна література:
  1. Виноградова О.С. О категориях модальности и модальных слов русского языка // Труды ин-та русск. языка АН СССР. – Т.2. – М., 1950.
  2. Выготский Л.С. Избранные психологические исследования. – М., 1959.
  3. Клименко А.П. Вопросы психолингвистического изучения семантики. – Минск, 1970.
  4. Леонтьев А..Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М., 1979.
  5. Лурия А.Р. Язык и сознание. – М., 1979.
  6. Розцвітай же, слово. – К., 1983.
  7. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К., 1998.
Додаткова література:
  1. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика. Синонимические свойства языка. – М., 1974.
  2. Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. – Л., 1972.
Походження слова. Відомо, що мова є складною системою кодів, яка сформувалася у суспільній історії. При детальнішому розгляді зрозуміло, що нас цікавитеме слово і його семантична будова, т.т. слово як носій певного значення. Є всі передумови, щоб думати, що слово як знак, який позначає предмет, виникло з праці, з предметної дії. Інакше кажучи, на початкових етапах розвитку мови слово мало симпрактичний характер. Можна думати, що спочатку слово отримувало своє значення тільки з ситуації конкретної практичної діяльності. Очевидним є той факт, що вся подальша історія мови є історією емансипації слова від практики, виділення мовлення як самостійної діяльності, що наповнює мову та її елементи – слова.
Спостереження над розвитком дитини дають додаткові факти, які дозволяють вважати, що слово народжується з контексту, поступово виділяється з практики, стає самостійним знаком, що позначає предмет, дію чи якість (а потім і відношення), і до цього моменту відноситься сучасне народження диференційованого слова як елемента складної системи кодів мови.
Семантична структура і функція мови. Основною функцією слова є його роль як такого, “що позначає” (референтна функція). Слово дійсно позначає предмет, дію, якість чи відношення. У психології таку функцію прийнято називати “предметною віднесеністю”.
Слово подвоює світ і дозволяє людині подумки оперувати з предметами. Людина може довільно викликати різні образи незалежно від їх реальної наявності і, таким чином, може довільно керувати цим другим світом. Народжується “вольова дія” – регулювальна функція мовлення людини.
Слово і “смислове поле”. Було б неправильним вважати, що слово є тільки “ярликом”, що позначає окремий предмет, дію чи якість. Семантична структура слова набагато складніша. Добре відомо, що багато слів мають не одне, а декілька значень. Явище багатозначності слів – широке, і точна “предметна віднесеність” чи найближче значення слова є по суті вибором потрібного значення з ряду можливих. Частіше за все це уточнення значення слова чи його вибір здійснюється семантичними маркерами, які уточнюють значення слова і відділяють його від інших можливих значень. Як правило, ця функція визначається певною ситуацією чи контекстом, а іноді тим тоном, яким це слово вимовляється. Факт багатозначності слів не вичерпується тільки явищем полісемії слова. Найбільш істотним є те, що поряд з прямим “референтним” (“денотативним”) значенням слова ще є “асоціативне” значення. Таким чином, слово стає центром для цілої сітки образів, які мовець чи слухач затримує, щоб вибрати потрібне значення.
Категорійне значення слова. Найбільш суттєву роль відіграє важлива функція слова, яку Л.С.Виготський назвав “власне значенням” і яку можна позначити терміном (О.Р.Лурія) “категорійне” чи “поняттєве” значення.
Під значенням слова, яке виходить за межі предметної віднесеності, ми розуміємо здатність слова не тільки викликати асоціації, але й аналізувати предмети, проникати глибше у властивості предметів, абстрагувати й узагальнювати їх ознаки. Слово не тільки замінює предмет, але й аналізує його, вводить його у систему складних зв'язків і відношень. Функцію абстрагування, узагальнення й аналізу і називають категорійним значенням. Наприклад: слово “годинник” не просто позначає певний предмет, воно вказує на те, що предмет має функцію виміру часу (“години”) – це аналізуюча функція слова. Годинник буває круглий, квадратний, жіночий, золотий. Отже, це функція узагальнення. Слово також не тільки позначає предмет, але й виконує функцію аналізу предмета, передає досвід, який сформувався в процесі історичного розвитку поколінь.
Слово є системою кодів, які забезпечують переведення пізнання людини у новий вимір, дозволяє здійснити стрибок від почуттєвого до раціонального.
Значення і смисл. Розвиток значення слова. Поряд з поняттям “значення” застосовується поняття “смисл”, яке відіграє важливу роль для аналізу проблеми мови й свідомості. Для класичної лінгвістики “значення” і “смисл” були майже синонімами і, як правило, застосовувалися однозначно.
Під “значенням” (О.Р.Лурія) розуміється система зв'язків, що об'єктивно сформувалася в процесі історії. Засвоюючи значення слова, ми засвоюємо загальнолюдський досвід, відображаючи об'єктивний світ. “Значення” – це стійка система узагальнень, що стоїть за словом, однакова для всіх людей; причому ця система може мати тільки різну глибину, різну узагальненість, але вона обов'язково зберігає незмінне “ядро” – певний набір зв'язків.
Під “смислом” розуміється індивідуальне значення слова, виділене з цієї об'єктивної системи зв'язків; воно складається з тих зв'язків, які мають відношення до певного моменту, певної ситуації. Тому якщо “значення” слова є об'єктивними відображенням системи зв'язків і відношень, то “смисл” – це привнесення суб'єктивних аспектів значення відповідно до конкретного моменту і ситуації. Наприклад: “вугілля” – значення: “чорний предмет, що походить з дерева”; смисл – для господаря – “паливо”, для вченого – “предмет дослідження” і т.п.
Отже, якщо “референтне значення” є основним елементом мови, то “соціально-комунікативне значення” або “смисл” є основною одиницею комунікації.
В онтогенезі спостерігається глибока психологічна зміна значення слова, зміна його системної будови, т.т. за значенням слова на кожному етапі стоять різні психологічні процеси. Наша свідомість змінює свою смислову і системну будову. На ранньому етапі розвитку дитини свідомість має афективний характер, вона афективно відображає світ. На наступному етапі свідомість відображає світ вже за допомогою слів – “діяльний” характер. Тільки на завершальному етапі свідомість набуває абстрактний вербально-логічний характер.


ТЕМА 10. ТЕКСТ І ЙОГО ЛІНГВІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ
Питання до теми:
  1. Визначення тексту.
  2. Основні категорії тексту.
  3. Засоби зв'язку в тексті.
Основна література:
  1. Акишина А.А. Структура целого текста. – М., 1979.
  2. Богин Г.И. Типология понимания текста. – Калинин, 1986.
  3. Загнітко А.П. Теоретична граматика мови: Синтаксис. – Донецьк, 2001.
  4. Золотова Г.А. Синтаксис текста. – М., 1979.
  5. Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М., 1999.
  6. Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.
  7. Супрун А.Е. Лекции по теории речевой деятельности. – Минск, 1996.
Додаткова література:
  1. Лосева Л.М. Как строится текст. – М., 1980.
  2. Лотман Ю.М. Структура художественного текста. – М., 1970.
  3. Психологическая и лингвистическая природа текста и особенности его восприятия. – К., 1979.
  4. Русский язык: функционирование грамматических категорий. Текст и контекст. – М, 1984.
Визначення тексту. Мовлення як вид людської діяльності завжди зорієнтоване на виконання певного комунікативного завдання. Висловлюючи думки і почуття, людина ставить конкретну мету – щось повідомити, про щось переконати тощо. Існує багато визначень тексту. Наведемо окремі з них.
1. “Текст – це витвір мовленнєвого процесу, що відзначається завершеністю, об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно опрацьований відповідно до типу документа, витвір, який складається із заголовка і ряду особливих одиниць (надфразних єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв'язку, і має певну цілеспрямованість і прагматичну визначеність” (І.Р. Гальперін).
2. “Текст – певна з функціонально-смислового погляду упорядкована група речень або їх аналогів, які являють собою завдяки семантичним і функціональним взаємовідношенням елементів завершену смислову єдність” (В.В.Одинцов).
Найістотнішими текстовими ознаками є (А.П.Загнітко): 1) цілісність; 2) зв'язність; 3) структурна організованість; 4) завершеність.
Текст – це середній елемент схеми комунікації, яку можна уявити у вигляді триелементної структури: автор (адресант) → текст → читач (адресат). Як серединний (проміжний) елемент комунікативного акту текст виявляє свою специфіку у кодуванні і декодуванні. Щодо мовця (адресанта) текст є кодованою величиною, оскільки мовец кодує певну інформацію. Для сприйняття вміщеної у тексті інформації читач повинен її декодувати (А.П.Загнітко).
Текст породжується мовцем, тим, хто пише, відповідно до його задуму, з потребою найкращого передавання змісту. Текст редагується на етапі внутрішньої, мислиннєвої підготовки, а в письмовому варіанті – також в процесі саморедагування, відповідно до стилістичних норм мови, комунікативної доцільності в кожній окремій ситуації.
У сучасному мовознавстві виділилися два підходи у лінгвістичних дослідженнях текстів: 1) функціональна типологія (соціальні функції й мета використання текстів) і 2) структурна типологія (внутрішня організація текстів)(М.Р.Львов).
Перший напрям значно відтворює традиційну для риторики класифікацію, що зближує типи мовлення (тексту) з жанрами: це розповідь, опис, роздум. Інший, структурний, підхід (“лінгвістика тексту”) пов'язаний з виявленням, вивченням і моделюванням внутрішньотекстових зв'язків, причому вводиться поняття “компонента тексту” (абзацу, надфразної єдності, складного синтаксичного цілого тощо).
Основні категорії тексту. Текст, особливо художній, на думку А.П.Загнітка, складний і багатоплановий, оскільки завданням його інтерпретації є вияв максимуму закладених у ньому думок і почуттів художника (автора). І тому тут доречно буде подати основні текстові категорії та розтлумачити їх.
1. Цілісність тексту пізнається через його взаємозв'язані категорії – категорію членованості і категорію зв'язності. Кожен компонент тексту характеризується відносною смисловою завершеністю.
Формальну зв'язність тексту називають когезією (В.Дреслер), зовнішньою злитістю (К.Кожевнікова); змістову зв'язність – когерентністю (В.Дреслер), внутрішньою злитістю (К.Кожевнікова), інтегративністю (І.Р.Гальперін) .
Нерозривна єдність доцентрових і відцентрових сил у тексті виявляється у проспекції і ретроспекції (А.П.Загнітко). Ретроспекція насичена такими компонентами, як тематичні слова (пам'ять, спогад), граматичний час – теперішній історичний, прислівники місця і часу (“тоді”, “там”, “колись” тощо).
Художній текст не існує без сформульованої ідеї твору (концепта), який є визначальною його категорією. Ще одна категорія – модальність тексту – є обов'язковою у художньому творі. Поза нею текст як комунікативний елемент – не існує. “Модальність тексту починається ще до його створення: з першого акту авторського вибору – теми і проблеми твору” (А.П.Загнітко).
Якщо розглядати текст як структуровану одиницю, необхідно зазначити про наяність текстових парадигм: 1) жанрова (жанр визначає структурні особливості твору); 2) функціонально-стильова (об'єднує тексти за функціональним спрямуванням); 3) індивідуально-авторська (об'єднує всі твори одного автора).
Засоби зв'язку в тексті. Засобами зв'язку в тексті можуть бути такі елементи, що забезпечують єдність стилю:
1. Змістові, логічні і психологічні зв'язки: а) єдність місця, часу, дійових осіб; б) зв'язок з минулим і майбутнім (єдність сюжету).
2. Літературні, риторичні засоби зв'язку: а) прийоми композиції літературного твору (сюжетні лінії, обрамлення тощо); б) дотримання законів жанру (байки, сонету, інтерв'ю і под.); в) побудова компонента тексту як риторичної фігури (анафори тощо).
3. Лексичні засоби зв'язку: а) вибір вдалого, доречного слова, використання синонімів; б) асоціативний вибір слів; в) займенникові заміни іменників; г) вживання антонімів, професійної, іншомовної лексики; ґ) вживання фразеологізмів; д) слова-узагальнення.
4. Граматичні зв'язки. Морфологія і синтаксис: а) сполучники, їх повтор; б) співвідносні зі сполучниками займенники, прислівники; в) питальні речення і відповіді на них; г) побудова тексту з однорідними членами речення; ґ) ланцюжковий чи паралельний зв'язок речень; д) вставні одиниці тощо.
5. Стилістичні зв'язки: а) весь текст витримано в одному стилі; б) відбувається доцільна зміна стилів.
6. Інтонаційні засоби (усне мовлення): а) інтонація початку і кінця абзацу, відповідні паузи; б) емоційні інтонації, тембр голосу; в) логічні, фразові наголоси, психологічні паузи тощо.


ТЕМА 11. РІЗНОВИДИ МОВЛЕННЯ ЗА ХАРАКТЕРОМ ВЗАЄМОДІЇ УЧАСНИКІВ СПІЛКУВАННЯ
Питання до теми:
  1. Діалог.
  2. Полілог.
  3. Монолог.
Основна література:
  1. Зарубина Н.Д. Текст: лингвистический и методологический аспекты. – М., 1981.
  2. Золотова Г.А. Роль ремы в организации и типологии текста // Синтаксис текста. – М., 1979.
  3. Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М., 1999.
  4. Капинос В.И., Сергеева Н.Н. Развитие речи: теория и практика обучения. – М., 1999.
  5. Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. – Л., 1972.
  6. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М ., 1969.
  7. Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.
Додаткова література:
  1. Лурия А..Р. Язык и сознание. – М., 1979.
  2. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К., 1998.
  3. Супрун А.Е. Лекции по теории речевой деятельности. – Минск, 1996.
Діалог. Монологічний і діалогічний тексти розрізняються між собою як з погляду структури, що лежить в основі мовленнєвої ситуації, так і з погляду закономірностей текстоутворення, що в них діють (О.І. Москальська).
Відмінності в структурі мовленнєвої ситуації визначаються розподілом ролей між учасниками мовленнєвого акту. Монологічний текст – це усне чи письмове мовлення однієї особи, інший учасник мовленнєвого акту – адресат, реципієнт*, або мислиться, або не відразу реагує (лінійний ланцюжок речень). Діалогічний текст репрезентує альтернативний ланцюжок, що утворюється чергуванням висловлювань двох чи декількох учасників мовлення.
В основі діалогу лежить діалогічна єдність: вираження думок та їх сприйняття, реакція на них, що знаходить відображення у структурі цього акту мовлення. Діалог складається з взаємопов'язаних реплік співрозмовників.
Діалогічне спілкування являє собою не один якийсь вид мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання – нерозривно пов'язані види мовленнєвої діяльності.
Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови.
Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі – це наявна чи прихована мета мовця (слухача) (повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка і под.).
Для того, щоб досягнути своєї мети кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій.
Необхідною для діалогу є правила ведення розмови: а) повідомлення подається певними порціями; б) повідомлення відповідає темі розмови; в) співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним.
Існує типовий набір смислових частин розмови: 1) установлення контакту із співрозмовником (зоровий – мовленнєвий, зоровий + мовленнєвий); 2) початок розмови; 3) розвиток теми (реакція співрозмовника + репліки); кінцівка розмови.
Істотним для діалогу є той факт, що відповідач знає, про що йдеться, що дуже важливо. Саме знання ситуації і є тією ознакою, яка визначає граматичний лад усного діалогічного мовлення.
Полілог – форма мовлення, яка характеризується зміною висловлювань декількох мовців і безпосереднім зв'язком висловлювань з ситуацією. Полілог часто набуває форми групового спілкування (бесіда, збори, дискусія, гра тощо). У полілозі відбувається накопичення інформації, що вноситься окремими його учасниками. Для полілогу характерні тематичні перескакування, складна взаємодія реплік, розрив діалогічних єдностей та ін.
Важливими компонентами у полілозі є репліки (конструктивні і деструктивні), обговорення теми, що репрезентує діалог, обмін інформацією, а також підсумковий діалог, який спрямований на з'ясування успішності цього мовленнєвого акту.
Схематично полілог може виглядати так: 1) початок: а) відкриття обговорення, б) вступне слово ведучого; 2) основна частина: а) виступ А, б) репліки, в) виступ Б, г) репліки, ґ) резюме ведучого, д) виступ В і т.д.; 3) підсумковий монолог ведучого, 4) підсумковий діалог / аналіз самого обговорення.
Монолог – компонент художнього твору, що становить мовлення, яке звернене до самого себе чи інших (мовлення від 1-ї особи), на відміну від діалогу.
Мовленнєві типи монологу зумовлені притаманними йому комунікативними функціями (розповідь, роздум, опис, оцінка, сповідь, самохарактеристика тощо). Монолог наближається до письмового мовлення, його характеризують складні синтаксичні конструкції. Невербальні компоненти використовуютьтся в монолозі обмежено.


ТЕМА 12. РІЗНОВИДИ МОВЛЕННЯ ЗА ФУНКЦІОНАЛЬНИМ ПРИЗНАЧЕННЯМ
Питання до теми:
  1. Стилі мовлення.
  2. Жанри мовлення.
  3. Розмовне мовлення.
  4. Навчально-наукове мовлення.
  5. Художнє мовлення.
Основна література:
  1. Баранник Д.Х. Устная монологическая речь. Автореф. докт. дисс. – К., 1970.
  2. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. – Ч.1. – Харків, 1958.
  3. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. – М., 1959.
  4. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. – М., 1963.
  5. Дорошенко С.І. Граматична стилістика української мови. – К., 1985.
  6. Єрмоленко С. Нариси з української словесності (стилістика та культура мови). – К., 1999.
  7. Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М., 1999.
  8. Кожина М.Н. Стилистика русского языка. – М., 1977.
  9. Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990.
  10. Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.
Додаткова література:
  1. Загнітко А.П. Слово у душі – душа у слові. – Донецьк, 1997.
  2. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис. – Донецьк, 2001.
  3. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – К., 1987.
  4. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. – К., 1976.
  5. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради. – К., 1999.
  6. Соколов А.Н. Теория стиля. – М., 1968.
Стилі мовлення. Жанри мовлення. Залежно від мети спілкування, сфери використання мови наше мовлення по-різному оформлюється, що дає можливість говорити про стилі мовлення.
Стиль – поняття мовленнєве, і визначити його можна враховуючи завдання мовлення, сфери спілкування. Для розмовного стилю провідною функцією є спілкування; для наукового і науково-популярного – повідомлення, пояснення; для офіційно-ділового – повідомлення, інструктаж; для публіцистичного – вплив, переконання; для художнього стилю – дія (зображення, змальовування словами, вплив на почуття, уявлення людей)(В.В. Виноградов).
“Функціональний стиль, - як зазначає М.М.Кожина, - це своєрідний характер того чи іншого соціального різновиду, що відповідає певній сфері громадської діяльності і певній формі свідомості, що створюється за допомогою особливостей функціонування у цій області мовних засобів і специфічної мовленнєвої організації, яка має конкретне стилістичне забарвлення”.
Важливим стилетворчим фактором є провідна форма мовлення (усна чи письмова), а також вид мовлення (діалог чи монолог). Для розмовного стилю – це усне діалогічне мовлення, а для наукового та офіційно-ділового – письмове монологічне мовлення. Однак спостерігається і взаємопроникнення елементів різних стилів (лекція, доповідь, виступ).
Жанри мовлення. У межах кожного функціонального стилю виділяються жанри висловлювання. Кожний з них має певну композицію і тематичну побудову.
Жанри відповідають типовим ситуаціям мовленнєвого спілкування, типовим темам, формулам мовленнєвого етикету (в ситуаціях прощання, прохання тощо).
Жанри усного мовлення характеризуються складнішою побудовою і можуть містити в собі декілька мовленнєвих намірів мовців.
Вибір жанрів усного мовлення залежить від умов спілкування. Відповідно виділяються офіційне – неофіційне, публічне – непублічне спілкування (О.М.Казарцева).
Наведемо приклади такого висловлення. Усна розповідь – монолог усної форми розмовної мови. В усних розповідях мовець розповідає про минуле, події, що відбувалися з ним самим чи іншою людиною. Для такої розповіді характерний високий темп вимови, виділення дієслів логічними наголосами тощо.
Інформація про звіт – монологічні висловлення усної форми офіційно-ділового мовлення, що містить виклад фактичного матеріалу. На основі його аналізу робляться висновки, вносяться пропозиції і формулюються завдання на майбутнє.
Ораторські виступи (критичні, агітаційні, привітальні) – монологічні висловлення усної форми публіцистичної мови. У таких виступах велику роль відіграють засоби емоційно-експресивного плану, використовуються мовні засоби оцінювального характеру. В інтонаційному плані, як зазначає Д.Х.Баранник, характерні середній темп мовлення, емоційні паузи, контрасність вимови.
Жанрові відмінності викликаються не тільки стильовими відмінностями, а й відмінностями у побудові. А в межах одного стилю жанри розрізняються прийомами розвитку теми та основної думки.
Найзагальнішими, основними для побудови тексту є категорії змісту та форми. Категорія змісту складається з двох понять: теми й змісту тексту, т.т. тих факторів та явищ, які використовуються для розкриття теми. Категорія форми містить композицію та мову, які тісно взаємодіють і співвідносяться. У результаті виникають нові суттєві поняття, але вже на іншому рівні: “тема” + “зміст” (предмет мовлення) → основна думка; “тема” + “композиція” → сюжет; “композиція” + “мова” → прийом. Загальний результат співвіднесення цих понять дає структуру тексту певного жанру. Наприклад: 1) наукова сфера → жанри: стаття, реферат, анотація, відгук та ін.; 2) офіційно-ділова сфера → розписка, заява, довідка, характеристика, звіт, витяг з протоколу, оголошення тощо; 3) суспільно-політична сфера → репортаж, лист до редакції, замітка, стаття в газету тощо; 4) літературно-художня сфера → розповідь, повість, байка, вірш, роман, казка та ін.
Розмовне мовлення. Для розмовного стилю мовлення характерне оперування не стільки поняттями, скільки уявленнями. Під час безпосереднього усного спілкування двох і більше осіб велику роль відіграють інтонація, міміка, жести та ін. Спрацьовує закон економії мовних засобів – звідси багатство неповних речень, самоперебивів, повторів, дублювання займенників. Розмовне непублічне мовленя характеризується постійною адресованістю: один співрозмовник звертається до іншого, той відповідає йому. Вводиться така ознака діалогічного мовлення, як еліптичність. Реалізується розмовне мовлення здебільшого в жанрах бесіди, розмови, розповіді тощо.
Навчально-наукове мовлення. Для навчально-наукового мовлення, де виклад думок здійснюється у формі чіткої побудови роздуму, пояснення, доказів, використання образних засобів зведене до мінімуму. Думка у такому мовленні повинна передаватися з максимальною точністю, однозначністю, що пояснює наявність таких іменникових (“траєкторія руху”), дієслівно-іменникових (“мати схожість”, “виражатися дієсловом”) конструкцій, перевага іменника над дієсловом (“щоб отримати” → “для отримання”; “коли додається” → “при додаванні”). Переважають конструкції з родовим відмінком. Узагальнено-абстрактний характер навчально-наукового мовлення, позачасовий план викладу матеріалу зумовили використання певних типів синтаксичних конструкцій: неозначено-особових, узагальнено-особових і безособових речень: “Розглянемо такий приклад”, “Таке речення називають безособовим” тощо.
У мовленнєвій практиці частіше за все використовують повідомлення і відповідь. Основне завдання таких висловлювань – добитися того, щоб слухачі зрозуміли, що той, хто відповідає, знає правило, термін, чи засвоїли інформацію. Усна відповідь може мати характер роздуму на теми, пов'язані з вивченням того чи іншого предмета. У такому висловлюванні виділяються: теза (те, що доводиться) та аргументи.
Художнє мовлення. Художнє мовлення складається із змісту, який автор бажає повідомити адресату, і вольового наміру (впливу на думки і почуття), який він при цьому намагається реалізувати. Наведемо окремі ознаки такого мовлення (за О.М.Казарцевою):
1. Сфера застосування → художні твори.
2. Завдання мовлення → відобразити те, про що розповідається; передати читачеві почуття (емоції), які використовує автор.
3. Типи висловлень → конкретне (описується певний предмет); образне (описується живе, виразне); емоційне.
4. Мовні засоби → конкретні слова (не “тварини”, а “лев”, “заєць”), “не сказав”, а “попередив”, “згадав”); слова в переносному значенні (“море очей”, спить сонце”); емоційно-оцінювальні слова (“ягідка”, зірочка”, синюватий”, “гіркуватий”); речення питальні, спонукальні, окличні тощо.
5. Основні жанри → загадка, казка, веселе оповідання і под.
На відміну від художнього мовлення, мовлення газет, журналів, радіо використовується в газетах, суспільно-політичних і літературно-художніх журналах, у публіцистичних виступах, засобах масової комунікації і характеризується такими ознаками:
1. Сфера застосування → використовується в газетах, журналах, у виступах, на мітингах тощо.
2. Завдання мовлення → вплинути на маси, переконати їх, сформувати у людей правильне ставлення до суспільного життя.
3. Типи висловлень → пристрасне, закличне.
4. Мовні засоби → речення спонукальні, окличні; риторичні запитання; поширені звертання; розщеплені речення; повтори; антитези і под.
5. Основні жанри → замітка, репортаж, стаття, відгук тощо.


ТЕМА 13. РОЗГОРНУТЕ МОВЛЕННЄВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ
Питання до теми:
  1. Породження мовленнєвого висловлювання.
  2. Первинний “семантичний запис”.
  3. Внутрішнє мовлення.
  4. Формування розгорнутого мовленнєвого висловлювання.
Основна література:
  1. Апресян Ю.Д. Идеи методы структурной лингвистики. – М., 1960.
  2. Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. – М., 1960.
  3. Гальперин И.Р. Введение в психологию. – М., 1976.
  4. Леонтьев А.А Психолингвистические единицы речевого высказывания. – М., 1969.
  5. Леонтьев А..А.. Язык, речь, речевая деятельность. – М., 1969.
  6. Лурия А..Р. Язык и сознание. – М., 1979.
  7. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К., 1998.
Додаткова література:
  1. Лурия А.Р., Цветкова Л.С. Нейропсихологический анализ предикативной структуры высказывания // Теория речевой деятельности. – М., 1968.
  2. Соколова А..Н. Внутренняя речь и мышление. – М., 1962.
Породження мовленнєвого висловлювання. Дуже важливим є розуміння проблеми аналізу мовленнєвої комунікації, що становить синтез двох напрямків розгляду мовних явищ: з одного боку, це формування мовленнєвого висловлювання від думки людини через внутрішню схему висловлювання і внутрішнє мовлення до розгорнутого зовнішнього мовлення, з якого і складається мовленнєва комунікація; з іншого, - це перебіг процесу спийняття і розуміння мовленнєвого висловлення, що починається зі сприйняття розгорнутого мовлення співрозмовника і через ряд сходинок переходить до виділення суттєвої думки, а потім і всього смислу висловлення, що сприймається.
Формування мовленнєвого висловлювання складається з: 1) мотиву висловлення; 2) задуму висловлення.
Мотивом мовленнєвого висловлення може бути або вимога, або яке-небудь звертання інформаційного плану, пов'язане з контактом. До цього ж можна додати мотив, пов'язаний з бажанням ясніше сформулювати свою власну думку. Якщо жоден з цих мотивів не виникає, мовленнєве повідомлення не відбувається.
Існують складніші форми мовленнєвого висловлення, що репрезентують спеціальний клас мовленнєвих комунікацій. До таких форм передусім належать: 1) діалогічне мовлення, т.т. бесіда, у якій беруть участь два суб'єкти; 2) діалогічне мовлення, при якому відповідь не відтворює частину питання і від суб'єкта вимагається самостійно сформулювати щось нове; 3) самостійне монологічне мовлення, яке може як виникати у відповідь на поставлене зовні запитання, так і бути реалізацією задуму самого суб'єкта. Мотив є лише початковим фактором, що викликає процес мовленнєвого висловлювання. Однак сам мотив не має ще певного змісту.
Наступним етапом є задум висловлення або “первинний семантичний запис”. Виникнення задуму є етапом, який визначає його зміст, коли тема висловлення (те, про що йдеться) вперше відділяється від реми висловлення (від того, що повинно ввійти до висловлення). При цьому суб'єкт починає розуміти, як саме можна перетворити суб'єктивний смисл в систему розгорнутих і зрозумілих всім мовленнєвих значень. Тобто думка не втілюється у мовленні, а проходить ряд етапів, формується чи “здійснюється у мовленні” (Л.С.Виготський).
Первинний “семантичний запис”. У початковому задумі висловлення обов'язково містяться дві частини: тема і рема. Ці дві частини і утворюють початкову думку, т.т. систему тих зв'язків, які потенційно повинні фігурувати в майбутньому мовленнєвому висловленні.
“Семантичний запис” має характер згорнутого мовленнєвого висловлення, яке надалі повинне перетворитися у систему послідовних, пов'язаних один з одним, слів. Перетворення цієї семантичної схеми у мовленнєве висловлення, що розгортається, здійснюється за допомогою внутрішнього мовлення, яке становить наступну сходинку формування мовленнєвого висловлення.
Внутрішнє мовлення. Внутрішнє мовлення є необхідним етапом підготовки до зовнішнього, розгорнутого мовлення. На цьому етапі внутрішній смисл переводиться в систему розгорнутих синтаксично організованих мовленнєвих значень, схема “семантичного запису” перекодовується в організовану структуру майбутнього розгорнутого синтаксичного висловлення. Внутрішнє мовлення з'являється відносно пізно з раніше розгорнутого зовнішнього мовлення, і на перших етапах – звернене до співрозмовника, а далі – до самого себе.
Відомо, що за своєю морфологічною будовою внутрішнє мовлення різко відрізняється від зовнішнього: воно має згорнутий, аморфний характер, а за своєю функціональною характеристикою є передусім предикативним утворенням. Предикативний характер внутрішнього мовлення і є основою для переведення початкового задуму в майбутнє розгорнуте мовленнєве висловлення.
Формування розгорнутого мовленнєвого висловлення. Особливістю розгорнутого мовленнєвого висловлення є те, що, з одного боку, воно включене в процес живого спілкування і передачі інформації від однієї особи іншій, з іншого, - до його складу входить не одне речення, а цілий ланцюжок взаємно пов'язаних речень. Висловлення становить єдину цілісну систему і характеризується якістю єдиної замкнутої системи (coherence).
Так, як і у всіх інших формах психічної діяльності, ми повинні виділяти в мовленнєвій діяльності мотив, який її породжує, мету, якій вона підпорядковується, і завдання, яке виникає, якщо ця мета дається в певних умовах. Ми повинні виділяти в цій розгорнутій мовленнєвій діяльності й окремі етапи чи дії та операції, що виконують ці дії (О.О. Леонтьєв).
Суттєвою особливістю породження мовленнєвого висловлювання як спеціальної форми мовленнєвої діяльності є також великий обсяг оперативної пам'яті та складна система “стратегій”, застосування якої дозволяє виділяти конкретний смисл висловлення, гальмувати побічні асоціації та вибирати мовленнєві формулювання, що відповідають накресленим завданням.


ТЕМА 14. МИСЛЕННЄВІ І КОМУНІКАТИВНІ ОСНОВИ ГРАМАТИЧНОГО ЛАДУ
Питання до теми:
  1. Мова, мовлення і процеси реченнєвомисленнєвої діяльності.
  2. Мова і свідомість.
  3. Реченнєвомисленнєві й універсально-мовні основи традиційних частин мови.
  4. Реченнєвомисленнєві й універсально-мовні основи традиційних членів речення.
Основна література:
  1. Вопросы теории частей речи (На материале языков различных типов). – Л., 1968.
  2. Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. – Л., 1972.
  3. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К., 1998.
  4. Хомский Н. Синтаксические структуры // Новое в лингвистике. – Вып. ІІ. – М., 1962.
Додаткова література:
  1. Кацнельсон С.Д. О теории лингвистических уровней // Вопросы общего языкознания. – М., 1964.
  2. Пенфильд В., Робертс Л. Речь и мозговые механизмы. – Л., 1964.
Мова, мовлення і процеси реченнєвомисленнєвої діяльності. Теоретичні засади граматики й типологія граматичних функцій можуть бути переконливо з'ясовані тільки за умов попереднього визначення статусу граматичного ладу у загальній системі мови й ролі граматичних операцій у процесах мовленнєвої діяльності. Уособлення понять мови як системи й мовлення як форми вияву елементів мови визначило як першопочаткову проблему співвідношення мови й мовлення.
Мовлення – це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Ф. де Соссюр характеризував мовлення як “комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки”. Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду “виконання” мови.
Більш широко проблема співвідношення мови і мовлення була викладена Л.В.Щербою в його статті " О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании". У загальній “сукупності мовних чи мовленнєвих явищ” тепер виділялися не два основних аспекти, як раніше, а три: поряд із системою мови, що визначається як словник і граматичний лад, і мовленням як результатом процесів “говоріння” тепер з'являється новий аспект – мовленнєва діяльність осіб, які спілкуються. Мовленнєва діяльність – це процеси “говоріння” і “слухання-розуміння”, які є посередниками у переході від системи мови до мовленнєвих текстів.
В.Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких один розпадається на фази формування мовлення – думки та його звукової зашифровки, а інший – протилежний за своїм напрямом процес – складається з дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій особистий досвід.
Мова і свідомість. Мова – це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування та експлікування думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких володіє своєю “пам'яттю”, де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості виражається в процесах мислення. Свідомість складається з таких основних аспектів: 1) пізнання (пізнавальний аспект); 2) розподілу (розподільчий аспект); 3) обміну (аспект взаємного обміну); 4) користування (аспект практичного користування).
Процес породження мовлення тісно переплітається з процесом породження думки, утворюючи єдиний реченнєвомисленнєвий процес, який здійснюється за допомогою механізмів мовленнєвого мислення. Необхідною передумовою процесів мисленнєвої діяльності є мислення, різнобічна діяльність свідомості, за допомогою мови й механізмів мовлення. У процесі породження мовлення можна виділити три етапи: семантичний, лексико-морфологічний, фонологічний.
Реченнєвомисленнєві й універсально-мовні основи традиційних частин мови. Морфологічні ознаки самі по собі не можуть бути відправною точкою для побудови універсальної теорії граматичних класів. У реченнєвомисленнєвому плані фундаментальне значення для граматичної класифікації слів має протилежність предметних призначеннєвих значень. Під предметними значеннями розуміються лексичні значення, що відображають матеріальні предмети, фізичні тіла і т.п. Традиційна граматика до числа предметів зараховує все те, що виражається іменниками (події, просторові й часові відношення – “поверхня”, “канікули” тощо). Основні синтаксичні функції і синтаксичні відношення, що ними передбачаються, утворюють основу для розподілу лексичних значень за їх граматичними класами. На цій основі здійснюється поділ всіх лексичних значень (крім “подійних”) на субстанційні та несубстанційні. Подальший поділ лексичних значень на дрібніші класи зумовлений спеціалізацією основних синтаксичних функцій. Такі семантичні класи можна уявити у вигляді поданої схеми:
Неподійні лексичні значення
↓ ↓
субстанційні значення несубстанційні значення
↓ ↓
атрибутивні значення предикативні значення
↓ ↓
квалітативні квантитативні значення значення
В основі поділу лексичних значень на класи лежать, таким чином, синтаксичні категорії. Крім семантко-синтаксичних категорій, у класифікації подані логіко-граматичні (онтологічні). Це – предметність, якість, кількість тощо. На базі цих категорій у класі субстантивних значень виділяються підкласи предметних і призначеннєвих значень, а в класі атрибутивних – підкласи квалітативних і квантитативних значень.
Отже, на поділ слів за граматичними класами впливають різні фактори. Це передусім категорійна структура мови, у якій репрезентовані логіко-граматичні категорії (що є важливі в плані членування класів на підкласи) і семантико-синтаксичні категорії (що визначають процеси функціонування лексичних значень у мовленні). Окрім цих категорій, у класифікації лексичних значень і слів, які виражають ці значення, знаходять відображення і певні універсально-мовні фактори: розмежування способів позначення і процеси граматичної деривації.
Реченнєвомисленнєві й універсально-мовні основи традиційних членів речення. Логіко-граматичні категорії залежать від лексико-граматичних. Це пояснюється тим, що будь-яке лексичне значення повинне мати здатність функціонувати як член речення. Для того, щоб ці значення могли функціонувати в мові як “ті, що визначають” і предикандуми, мова функціонально прирівнює їх до предметних значень, підводячи їх під загальну категорію субстанції.
Суб'єкт речення – це складна функціональна категорія, зумовлена різними властивостями мовленнєвих явищ. У своїй основі суб'єкт – предикандум, єдиний предикандум одномісного предиката або один з предикандумів багатомісного предиката. Специфічною для суб'єкта є функція теми, яка зводить єдиний предикандум одномісного предиката й один з предикандумів багатомісного предиката в ранг головного члена речення разом з присудком (предикатом).
Проблемним є також визначення обставин як членів речення. Це стосується обставин типу “весело”, “холодно”, “яскравіше”. Визначаючи предикати, вони актуалізують їх значення, вказуючи на властиву їм ознаку. С.Д.Кацнельсон називає ці лексеми не обставинами, а атрибутами, констатуючи, що “такі атрибути не завжди співвіднесені з предметним іменем, але й тоді, коли предмет - не ім'я наявне, вони відносяться до них через предикат. Обставини відрізняються від інших членів речення тим, що до складу речення вони входять на правах “вкраплення”. Прямого відношення до внутрішньої структури речення вони не мають і від валентності предикати не залежать. Виконуючи певну функцію, вони характеризують все речення, а не окремий його член.
ТЕМА 15. МОВЛЕННЄВИЙ ЕТИКЕТ І КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ
Питання до теми:
  1. Процес спілкування. Види спілкування.
  2. Основні правила ведення мовлення.
  3. Деякі аспекти мовленнєвої ситуації.
  4. Етикет і мовлення.
  5. Культура поведінки, культура спілкування і мовленнєвий етикет.
Основна література:
  1. Богдан С.К. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. – К.,1989.
  2. Гольдин В.Е. Речь и этикет. – М., 1983.
  3. Добрович А.Б. Общение: наука и искусство. – М., 1978.
  4. Крысин Л.П. Речевое общение и социальные роли говорящих // Социально-лингвистические исследования. – М., 1976.
  5. Почепцов Г.Г. Слушатель и его роль в актах речевого общения // Языковое общение: Единицы и регулятивы: Межвузовский сборник научных трудов. – Калинин, 1987.
  6. Формановская Н.И. Речевой этикет и культура. – М., 1989.
Додаткова література:
  1. Горелов И.Н. Невербальные компоненты коммуникации. – М., 1980.
  2. Рождественский Ю.В. Введение в общую филологию. – М., 1979.
  3. Соковнин М.В. О природе человеческого общения: Опыт философского анализа. – Фрунзе, 1974.
Процес спілкування. Види спілкування. Під час вивчення будь-якого об'єкта проводять його класифікацію. Класифікують і спілкування. Доцільно подати одну з найбільш прийнятних схем такого процесу:
  1. За характером комунікантів у просторі та часі розрізняють спілкування контактне – дистантне.
Поняття контактного спілкування зрозуміле: співрозмовники поряд. При контактному спілкуванні важливими компонентами є ситуація, жести, міміка та інтонація.
До видів дистантного спілкування належать такі, де комуніканти розділені простором і часом. Це може бути розмова по телефону, спілкування у листах тощо.
  1. За наявністю чи відсутністю будь-якого посередника розрізняють спілкування безпосереднє (пряме) – опосередковане (непряме).
Для прямого спілкування – це зазвичай розмова, бесіда, доповідь і т.п.
До видів опосередкованого спілкування належать і телефонна розмова, і лист, і передавання інформації по радіо, телебаченню, через книгу. Саме розвиток опосередкованого спілкування спричинив утворення цілих галузей виробництва й спеціалізовані заклади: радіо-, телестудії; видавництва й типографії, пошту, телеграф, телефонні станції і т.п., а також армію робітників, які їх обслуговують.
  1. За формою існування мови розрізняють спілкування усне – письмове.
Усне спілкування, як правило, пов'язане з ознаками контактності і безпосередності, а письмове – з ознаками дистантності й опосередкованості. У письмовому тексті втілюються складніші форми мислення, що відображаються у більш складних мовних формах: відокремлені звороти, експресивні синтаксичні фігури і багато інших.
Письмовий текст вимагає обдумування. Такий текст є зафіксованим. Усний текст разом з ситуацією, жестами, мімікою, інтонацією дозволяє щось не сказати, не припускає переробки тексту, крім уточнень (“Слово – не горобець: вилетить – не спіймаєш”).
4. З погляду змінної – постійної позиції “я – мовця” і “ти – слухача” розрізняють спілкування
діалогічне – монологічне.
Діалог утворюється зміною ролей “я” і “ти”, що організовує текст як суму реплік. Існує своєрідний зв'язок “я” (адресанта) і “ти” (адресата).
5. За кількістю учасників розрізняють спілкування
міжособистісне (особисте) – масове.
Кількісні відношення “1-1” і “1- декілька” приводять до міжособистісної комунікації, відношення “1- багато” – до масової (радіо, преса, телебачення).
  1. З погляду ситуації спілкування і взаємостосунків тих, хто спілкується, розрізняють спілкування
приватне – офіційне.
На відміну від приватного, офіційне спілкування обмежене правилами взаємної поведінки і стосунків комунікантів як представників організації, групи, тому такий текст містить чимало клішованих, стереотипних компонентів (тексти ділових переговорів, протоколів, офіційно-ділових паперів тощо).
Основні правила ведення мовлення. Для різних видів мовленнєвої діяльності суспільство формує певні правила їх здійснення. Правила ведення мовлення, чи етикет мовлення, поділяються на правила для мовця і слухача.
Виділимо насамперед правила для мовця:
  1. Доброзичливе ставлення до співрозмовника, повага до адресата.
  2. Необхідно виявляти доречну у певній ситуації ввічливість (враховувати стать, вік, службовий чи суспільний статус тощо). Треба знімати надмірну категоричність.
  3. Мовцеві не рекомендується ставити в центр уваги своє “я”, нав'язувати свої думки й оцінку подій.
  4. Необхідним для мовця є відокремлення власного “я” слухача у центр уваги.
  5. Мовцеві треба вміти вибирати тему для розмови, доречну в кожній ситуації, яка є цікавою, зрозумілою партнерові.
  6. Мовець повинен стежити за логікою розгортання тексту, за тим, щоб висновки не протирічили задуму бесіди.
  7. Мовець повинен пам'ятати, що межа смислового сприйняття і концентрації уваги у слухача – обмежені.
  8. Мовцеві необхідно постійно відбирати мовні засоби відповідно до вибраної тональності тексту, орієнтуючись не тільки на адресата, але й на ситуацію спілкування загалом, на офіційність або неофіційність ситуації.
  9. Мовець повинен пам'ятати, що в усному контактному безпосередньому спілкуванні слухач не тільки чує, але й бачить його, отже, сприймає жести, міміку, пози, загальну манеру триматися при розмові й культуру поведінки.
Правила для слухача:
  1. Необхідно перервати всі справи й уважно вислухати мовця.
  2. Слухаючи, необхідно доброзичливо, з повагою і терпляче ставитися до мовця, бути тактовним.
  3. Намагатися не перебивати мовця, не вставляти недоречних зауважень, не переводити власне слухання у говоріння.
  4. Слухаючи, треба перевести в центр уваги мовця та його інтереси.
  5. Необхідно вміти вчасно оцінити мовлення співрозмовника, погодитися чи не погодитися з ним, відповісти на питання.


Деякі аспекти мовленнєвої ситуації. Мовленнєва ситуація визначається такими обставинами, які змушують людину щось сказати (або брати участь у мовленнєвій діяльності). Під мовленнєвою ситуацією розуміють складний комплекс зовнішніх умов спілкування і внутрішніх реакцій співрозмовників, що знаходять вираження в якому-небудь висловлюванні (тексті). Інакше кажучи, для виникнення мовлення необхідні автор його та адресат, тема, місце і час мовлення, його причина і мета.
Етикет і мовлення. У кожному суспільстві етикет поступово розвивався як система правил поведінки, система дозволу й заборон, що формують загалом моральні норми. Етикет і мовлення тісно пов'язані між собою. Манера мовлення, стиль, дозвіл чи заборона говорити одне й не говорити інше, вибір мовних засобів як маркер приналежності до певного середовища – все це наявне в наших мовленнєвих виявах. Мовленнєвий етикет можна визначити як правила, що регулюють мовленнєву поведінку. Це широка зона одиниць мови й мовлення, яка словесно виражає етикет поведінки, дає нам в руки ті мовні багатства, які є в кожному суспільстві для вираження неконфліктного ставлення до людей, а етикет регулює складний вибір доречного засобу конкретною людиною, для її конкретного адресата, у конкретному випадку, ситуації.
Культура поведінки, культура спілкування і мовленнєвий етикет. Культура спілкування – частина культури поведінки людини у суспільстві. Культура поведінки – сукупність форм щоденної поведінки людини (у побуті, у спілкуванні з іншими людьми), у яких знаходять зовнішнє вираження моральні та естетичні норми такої поведінки. Культура поведінки не буває поза культурою спілкування, і навпаки. Мовленнєвий етикет – важливий компонент національної культури. У мові, мовленнєвій поведінці, усталених формулах (стереотипах) сформувався багатий народний досвід, неповторність звичаїв.


ТЕМА 16. КОНТРОЛЬНА РОБОТА (ПІДСУМКОВА)


ТЕМА 17. З ІСТОРІЇ ВИВЧЕННЯ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Питання до теми:
  1. Витоки теорії мовленнєвої діяльності. Античні й середньовічні підходи до мовленнєвої діяльності.
  2. ХІХ століття у вивченні мовленнєвої діяльності.
  3. Вивчення мовленнєвої діяльності у ХХ столітті.
Основна література:
  1. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М., 1969.
  2. Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М., 1997.
  3. Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990.
  4. Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.
  5. Супрун А.Е. Лекции по теории речевой деятельности. – Минск, 1996.
  6. Язык-система. Язык-текст. Язык-способность. – М., 1990.
Додаткова література:
  1. Новое в зарубежной лингвистике. Теория речевых актов. – М.,1986.
  2. Основы теории речевой деятельности. – М., 1971.
  3. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К., 1998.
Витоки теорії мовленнєвої діяльності. Античні й середньовічні підходи до мовленнєвої діяльності. Арістотель (384-322 рр. до н.е.) у своїй “Риториці” встановив три основні елементи спілкування: мовець, слухач і саме мовлення. Детально розглядаються в “Риториці” засоби організації мовлення (тропи). Діонісій Галікарнаський (І ст. до н.е.) звернув увагу на естетичні якості текстів, що забезпечують їх дієвість.
У трактаті індійського теоретика граматики Бхартріахарі (V-VI стст. н.е.) “Вак'япадія” розвивається думка “Рігведи” про три “приховані” кроки Мовлення і висувається ідея про три стадії розвитку Слова до його реалізації: “провидницьку” – часову, “проміжну” (що відбувається у свідомості і не сприймається іншими) і “виставлену” – яка артикулюється і граматикалізується.
Християнські філософи і теологи раннього Середньовіччя залишили цікаві роздуми із загальних проблем мовленнєвої діяльності та мови. Блаженний Августин Аврелій (354 - 430рр.) звернув увагу на знакову природу мови, визначив асиметрію плану змісту і плану вираження, вказуючи на членованість плану вираження, неспіввідносну з членованістю плану змісту. Немесій Ефеський (V-VIстст.), співвідносячи мову з творчою діяльністю, вказав на те, що мовлення є виразником розумових рухів. Виникають також уявлення про внутрішнє мовлення; Іоан Дамаскін (біля 675-до 735рр.) писав: “Внутрішнє слово є рух душі, що відбувається при повному розуму -- без всякого зовнішнього вираження. Звідси ми часто й мовчки ведемо самі з собою бесіду, а також розмовляємо уві сні”.
До XVII ст. європейська філософія і філософська думка вже підходили до ідеї про синтез і про творення текстів.
ХІХ століття у вивченні мовленнєвої діяльності. Вільгельм фон Гумбольдт (німецький вчений – 1767-1835рр.) підкреслював діяльнісний, а не предметний аспект мови, а також її творчу природу, що пояснювало мінливість мови.
“Мова, - вважав Гумбольдт, - це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини”. Вчений розумів, що “мова відрізняється від окремих актів мовленнєвої діяльності”, у її основі лежить “мовна здатність”, особливо, коли це стосується оволодіння мовою дитиною. Ідея розгортання мовленнєвої здатності пояснює і можливості двомовності, і можливості удосконалення мовної системи у свідомості її носія. Для Гумбольдта було дуже важливим вирішення питання про індивідуальне й соціальне в мовленнєвій діяльності, бо він вважав, що “мовленнєва діяльність навіть у найпростіших своїх виявах є поєднання індивідуального сприйняття із загальною природою людини”. Для теорії мовленнєвої діяльності важливим є також розуміння Гумбольдтом знакової і відображувальної природи мови.
Олександр Опанасович Потебня (1835-1891рр.) неодноразово відзначав образний характер змісту слова і вважав, що слово є засобом розвитку думки й зміни образу в поняття. Найбільш змістовним є вчення О.О.Потебні про внутрішню форму слова, яка репрезентує “центр образу”.
Можна згадати також і Гейманна Штейнталя (1823-1899рр.) і його книгу “Граматика, логіка і психологія” (1857), у якій автор намагався розмежувати логіку і граматику.
Вивчення мовленнєвої діяльності в ХХ ст. Проблеми психічної, як і соціальної, природи мови хвилювали і вчених, яких прийнято вважати основоположниками сучасного мовознавства. Ян Ігнаци Нецислав (Іван Олександрович) Бодуен де Куртене (1845-1929рр.) підкреслював психічність і соціальність людського мовлення, співвідносячи ці риси з індивідуальним і соціальним у мові.
Фердинанд де Соссюр (1857-1913рр.) відзначав індивідуальний і соціальний боки мовленнєвої діяльності, вказував, що в кожний конкретний момент мовленнєва діяльність є одночасно і сьогодення, і продукт минулого. Соссюр вважав, що мова служить для реалізації функціонування здатності до мовленнєвої діяльності, яка існує у кожного мовця. Мовознавець намагався з'ясувати психологічні механізми мовленнєвої діяльності. Разом з тим він характеризує мову як думку, що організована у матерію, яка звучить.
Певний внесок зробив і психолог Жан Піаже (1896-1980рр.), який багато займався проблематикою мовлення дитини, а також становленням і розвитком інтелекту.
Важливе місце у створенні передумов для становлення сучасної психолінгвістики має наукова творчість Льва Семеновича Виготського (1896-1934 рр.) – ("Мышление и речь"). Вчений зокрема зазначав, що смисловий бік мовлення формується у мовця від змісту до вираження, а сприймається слухачем – від вираження до змісту.


СТАТТІ ДЛЯ КОНСПЕКТУВАННЯ:
  1. Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця // Сучасність. -1995.- No7-8.
  2. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. – Ч.1. – Харків, 1958. –С.212-228:
а) Словоповтор як стилістичний прийом; б) Вживання тавтологічних зворотів як стилістичний прийом.
  1. Виноградов В.В. Русская речь, ее изучение и вопросы речевой культуры // Вопросы языкозн. -1961. - No4.
  2. Гальперин И.Р. О понятии "текст" // Вопросы языкозн. - 1974. - No6.
  3. До питання про стан мовленнєвої культури в Україні // Відродження. - 1993. - No10.
  4. Дорошенко С.І. Граматична стилістика української мови. – К.,1985. – С.111-125.
  5. Коваль А.П. Практична стилістика сучасної української мови. – К., 1987. – С.102-119.
  6. Львов М.Р. Речь учащихся средней школы // Русский язык в школе. -1981. - No 6; 1982 - No 1, No 6.
  7. Мыгрин В.Я. Текст, подтекст и контекст. – Вопросы языкозн. - 1976. - No2.
  8. Николаева Т.М. Письменная речь и ее изучение // Вопросы языкозн. – 1961. - No3.
  9. Окара Андрій. Полтавський суржик і духовне плебейство // Урок українською. – 2001. – No 5.
  10. Півторак Григорій. Походження українського народу та української мови // Урок української. – 2001. - No1.
  11. Плющ Надія. Мова – солов'їна. То чому ж цвірінькаємо? (Про вимовні норми в умовах українсько-російської двомовності) // Урок української. – 2001. - No 4
  12. Погрібний Анатолій. Рідна мова – то мова народу чи конче мамина? // Урок української. - 2001. - No9.
  13. Харчук Борис. Слово і народ // Урок української. – 2001. - No 4.
Анатолій Панасович Загнітко,
Ірина Романівна Домрачева.
Основи мовленнєвої діяльності
Навчальний посібник
Підп. до друку 20.11.2001. Формат 60х84 1/16.
Папір офсетний. Гарнітура Times.
Друк трафаретний. Ум. друк. Арк. 3.26
Обл.-від. арк. 2.333
83086, Український Культурологічний Центр.
м. Донецьк, вул. Артема, 45
тел.: 337-04-80, 338-06-97
e-mail: svdm@skif.net

Анатолій Панасович Загнітко, Ірина Романівна Домрачева. Основи мовленнєвої діяльності (для студентів денної, безвідривної та очно-заочної прискореної форми навчання спеціальності 2001). – Донецьк, Український Культурологічний Центр, 2001. – 56 с.

ISBN 966-7517-14-4

Розглядаються особливості мовленнєвої діяльності у плані співвідношення закономірностей спілкування і структури мовленнєвого акту, з'ясовується статус і типологія вияву форм та учасників мовленнєвого спілкування, простежується корелятивність мовленнєвої діяльності з іншими різновидами діяльності людини, визначається специфіка співвідношення мовленнєвої діяльності і мислення. Аргументовано прокоментовано інвентар функцій мови, виявлено особливості системного характеру мови як засобу збереження та передачі інформації, з'ясовано статус теорії мовленнєвої діяльності як науки. Уміщено літературу до кожної із заявленої тем.

Адресована студентам-філологам (бакалаврам, спеціалістам, магістрам) усіх форм навчання, слухачам прискореної очно-заочної форми навчання, учителям-словесникам.

УДК 81'23: 81'24: 81'271.1
ББК Ш 12 = 411.4*9*511р.30 + Ш 12 = 411.4*004р.30

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...