Усім українським письменникам діаспори, живим і мертвим, знайомим і незнайомим, які далеко за межами вітчизни творили і творять непроминальні духовні скарби в царині рідної культури, цей скромний збірник присвячую на знак подиву і шаноби.

Я переконаний, що кожного з нас стосуються безсмертні слова великого Каменяра:

І знали ми, що там, далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії і сердиті
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Автор

Ukrainian Center For Cultural Studies
Donetsk Branch of Shevchenko Scietific Society

Wolodymyr Bilajiw

"On unclipped wing …"

(Brush strokes evoking literary portraits of Western diaspora)

Donetsk

Eastern Publishing House

2003

Український культурологічний центр
Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка

Володимир Біляїв

"На неокраянім крилі..."

(Штрихи до літературних портретів західної діаспори)

Донецьк

Східний видавничий дім

2003

ББК 83.3(4УКР)6
Б44

Біляїв Володимир.

Б44 "На неокраянім крилі..." – Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. - 348 с.

ISBN 966-7804-57-7

До книги відомого українського журналіста і письменника Володимира Біляїва, який нині живе у США, увійшли нариси про визначних українських майстрів слова – поетів, письменників та літературознавців західної діаспори. Вихід друком цієї і подібних робіт є знаковою подією і свідчить про об'єднання двох сегментів української культури ХХ ст. – в Україні і діаспорі – в єдиний потужний процес розвою.

Книга буде корисна літературознавцям, студентам, викладачам, аспірантам, дослідникам і всім, кого цікавлять проблеми розвитку української літератури у ХХ ст.

ББК 83.3(4УКР)6

Собівартість друку збірника "На неокраянім крилі..." покрита коштом грошового дарунку Фонду ім. Лариси Целевич і Уляни Целевич-Стецюк у США.

ISBN 966-7804-57-7 © Біляїв В.І., 2003
© Макет, "Східний видавничий дім", 2003

Зміст

About the Author Про автора
Від автора
У пошуках втраченої Вітчизни (Переднє слово), Вадим Оліфіренко
Від видавця, В. С. Білецький
Республіки трибун (Іван Багряний)
Вірний покликанню (Микола Вірний)
Шукач гарного світу (Василь Гайдарівський)
Творчість у поході життя (Галина Журба)
Палка й правдива мова (Святослав Караванський)
"І тут в Америці живу я Україною..." (Абрам Кацнельсон)
На сторожі слова (Григорій Костюк)
"Як тихий Легіт нам дарує вірші..." (Андрій Легіт)
Поет бурхливої доби (Євген Маланюк)
Патріарх літературознавства (Петро Одарченко)
Співець землі незабутньої (Василь Онуфрієнко)
"Хай собі він буде геній..." (Тодось Осьмачка)
Поет сили (Яр Славутич)
Політик, учений, священик (о.Микола Степаненко)
Примітки
Бібліографія до приміток
Іменний покажчик

About the Author

Wolodymyr Bilajiw's debut as a poet goes back to 1948 in "Literary-Scientific Herald" and as a journalist – in "Ukrainian News".

His poems have appeared in many Ukrainian periodicals outside Soviet Ukraine, and after 1991 in periodicals of his independent homeland as well. So far, three published volumes of his work are: "Harvest" (1970) and "Beyond happiness" (1979) in the U.S.A. and "Autumnal renewal" (2001) in his native Donetsk. In 1980 he was honored with the title of poet-laureat of Ukrainian Mohylo-Mazepian Academy of Sciences. Additionally, he is a corresponding member of Ukrainian Free Academy of Sciences in New York and of National Association of Writers of Ukraine in Kyiv.

Born 1925 in Mospyne, Donetsk region, W.Bilajiw spent his early years and was educated through high school in his native Ukraine. It was not until the 1940's that his life was disrupted and German occupants took him to Germany to work as a forced laborer. At first, he believed that he was destined to follow in the footsteps of his father, a coal- mining engineer who was arrested in 1938 by Soviet Secret Service agents, never to return to his family. But instead, W. Bilajiw's dreams of freedom were answered and when liberated by Americans in 1945, he decided not to return to the USSR.

Immediately after his release, W.Bilajiw worked for 4 years in a West German Displaced Persons camp. When the opportunity to immigrate to Australia presented itself, he and his family moved there. While in Australia he began a new life, working as a steel worker. Four years later he and his family made their final immigration to the United States where he has since lived and worked. In 1999 he retired after 15 years service at the VOA (last 7 years as Chief of Ukrainian Branch).

Presently he and his spouse of 34 years, Dorothy M. nee Strom, live in North Palm Beach, Florida.

This book offers 14 essays on contemporary Ukrainian writers whom the author knew during his life in West Germany, Australia and The United States.

Від автора

До цього збірника увійшли статті лише про чотирнадцятьох українських поетів, письменників та літературознавців західної діаспори, яких я знав особисто. Інших моїх колег пера - особисто мені знайомих і незнайомих - я згадую в книзі спогадів "У поспіху буднів", над якою наполегливо працюю.

Коротенькі, навіть пунктирні, цитати розмов у статтях свідчать про те, що я намагався відтворити тільки те, що затрималось упродовж років у моїй пам'яті, а не вигадувати нічого у творчій уяві з перспективи довгого часу.

Деякі статті були написані і побачили світ кілька років тому в різних виданнях, що виходили або й ще виходять у США та в Україні. Їх остаточну і, назагал, незначну редакцію я здійснив упродовж цього року.

Якщо ці статті викличуть зацікавлення читача і , можливо, стануть причинками до літературної галереї діаспори, це буде для мене найціннішою нагородою.

Висловлюю глибоку вдячність управі жіночого відділу Організіції Оборони Чотирьох Свобід України в США та Кураторії Фонду ім. Лариси Целевич і Уляни Целевич-Стецюк за розуміння та щедрість у справі видання цього збірника.

Одночасно дякую дочкам Джіні та Аллі й зятям Стівену Лонґу й Воррену Роджерсу та корпорації "Гемісфер" за їхню всебічну допомогу.

При цій нагоді висловлюю щиру вдячність другові і колезі з праці на "Голосі Америки" редакторові Роману Ференцевичу за його безкорисну неоціненну допомогу в уточненні біографічних даних ряду осіб, поданих у примітках до статей цього збірника.

Володимир Біляїв
Флорида, 2003

Переднє слово

У пошуках втраченої Вітчизни

Серед духовних цінностей, які береже український народ протягом віків, чи не найважливіше місце посідає художнє слово - українська література. Саме в літературі зберігаються і розвиваються в єдності думки і дії, суспільні ідеали українства, плекається його менталітет.

Можна без перебільшення сказати, що в ХХ ст. українське художнє слово вижило і знайшло стимули для розвитку значною мірою завдяки західній діаспорі.

Саме в зарубіжжі після другої світової війни опинилися десятки відомих українських письменників, для яких рідна земля стала злою мачухою. Це - Іван Багряний, Улас Самчук, Михайло Орест, Тодось Осьмачка, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, Ігор Качуровський, Василь Барка, Леонід Мосендз, Галина Журба, Юрій Клен, Яр Славутич, Леонід Полтава, Святослав Гординський, Ганна Черінь, Остап Тарнавський, Микола Щербак та багато інших.

Ці люди далеко від Вітчизни творили нове художнє слово, мріяли про Україну, незалежну і вільну. Згодом історія засвідчила правдивість їхніх ідей і прагнень. Не всі з них дожили до звільнення України від колоніальної залежності, але всі вони вірили у вільну Батьківщину, жили для неї. Вони, власне, тому і покинули підневільну Україну, щоб оспівати її, оновлену і прекрасну, у своїй творчості.

Складне, інколи трагічне життя чекало на письменників у зарубіжжі, та допомагала вижити згуртованість українства, взаємовиручка, де б вони не жили на земній кулі. Письменницькі пристрасті, бажання і прагнення, як і їхня творчість, становлять зміст однієї з яскравих граней духовності зарубіжного українства і всієї української культури.

За останні роки значно зросла увага в Україні до духовних цінностей, збережених і розвинених українцями діаспори. Зокрема органічною частиною курсів з літератури у середній і вищій школі стала творчість багатьох українських письменників, доля яких закинула свого часу в країни Заходу - Америку, Канаду, Англію, Австралію тощо.

Творчість Василя Барки, Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Галини Журби, Тодося Осьмачки, Григорія Костюка, Петра Одарченка та багатьох інших майстрів художнього слова і літературознавців стала справжнім одкровенням на Батьківщині.

Справу почато благородну і вдячну: нові покоління взнають про українську людину без обмежень і цензури все більше і більше.

На цьому тлі повернення в Україну творчості заборонених радянською владою письменників важливе місце посідають спогади про них очевидців, які мали з ними зустрічі в заокеанні, безпосередньо спілкуючись з ними, спостерігаючи за зростанням їхніх талантів.

Таким учасником українського літературного життя у західному зарубіжжі у 40-90-х роках ХХ ст. став Володимир Іванович Біляїв, донеччанин, поет, журналіст, доля якого закинула на Захід ще юнаком як "остарбайтера".

Побачене і пережите Володимиром Івановичем стало основою його спогадів, у центрі яких непроминальні постаті видатних українців - поетів, прозаїків і критиків, які потрапили в західне зарубіжжя у 40-х роках минулого століття.

З багатьма письменника В.Біляїва в'язало його перебування у таборах Ді-Пі - спеціальних поселеннях для переміщених осіб, які були утворені для вихідців із європейських держав, що з різних причин не поверталися додому...

У таборах В.Біляїв мав десятки знайомств з відомими на той час письменниками та з тими, хто згодом увійде в українську літературу.

Спогади Володимира Івановича Біляїва - багатоплановий і масштабний труд, який завдяки особистому знайомству журналіста з відомими майстрами слова і літературознавцями викликають особливу довіру. Автор спогадів добре розуміє літературні вартості творів своїх героїв, глибоко проникає в суть їхніх обдаровань, що наражалися на важкі життєві випробування як у попередньому, до виїзду за кордон, житті, так і в нелегкому перебуванні у вільному світі.

З літературних достоїнств письменників і починаються всі спогади В.Біляїва: спочатку він розповідає про враження від їхніх віршів чи прози, а потім - про зустрічі з ними у найрізноманітніших життєвих обставинах зарубіжного життя.

В.Біляїв охоплює кілька поколінь українських письменників в західному зарубіжжі. Одні з них брали участь у визвольних змаганнях доби Центральної Ради (Є.Маланюк, Т.Осьмачка, Галина Журба). Інші (Іван Багряний, Яр Славутич, Г.Костюк, Андрій Легіт, Василь Онуфрієнко і сам автор спогадів) потрапили на захід під кінець другої світової війні, сповна переживши радянський рай.

Треба сказати, що у спогадах В.Біляїва яскраво присутній сам автор.

Володимир Іванович Біляїв народився 25 червня 1925 року в селищі Моспине в родині гірничого інженера. Тут він вчився в школі. Сталінськими енкаведистами у кінці тридцятих років було арештовано батька майбутнього поета. Хоча дитинство проходило в зрусифікованому середовищі, серце Володимира відкрилося рідному слову. В автобіографії він писав: "Моїми улюбленими піснями в дитинстві були "Стоїть явір над водою" та пісня про Морозенка. Ці пісні, як і молитву "Отче наш", я вже знав з тієї пори, відколи починає діяти пам'ять про людей, місця й події в житті родини і найближчого оточення". Під час 2-ї світової війни В.Біляїв юнаком потрапляє до Німеччини як "остарбайтер". Після закінчення війни доля кидала В.Біляїва по світах то службовцем у повітряних силах США в Європі, то співробітником газети "Українські вісті" (Німеччина), часописів "Єдність" та "Вільна думка" (Австралія). Там же, в Австралії, працює на металургійному підприємстві робітником.

У 50-х роках він оселяється в Сполучених Штатах Америки, де працює на будівництві, а згодом починає займатися журналістською роботою, посилаючи дописи до багатьох українських часописів.

У 80-х роках стає працівником радіостанції "Голос Америки", а згодом директором його української секції.

Зрозуміло, що мандри світами і робота на "Голосі Америки" дозволяли В.Біляїву зустрічатися з багатьма діячами української діаспори, зокрема з письменниками.

У спогадах В.Біляїв не тільки переповідає враження від зустрічей із українськими письменниками західної півкулі, але й глибоко аналізує становлення їхніх талантів, нелегкі шляхи зростання в умовах тоталітарного радянського режиму, який, здавалося б, повинен був їх дощенту знищити (і нищив!).

Треба відзначити, що розповіді відомого журналіста про зустрічі стосуються переважно тих майстрів художнього слова, які сформувалися в жорстоких умовах тоталітарного радянського режиму, розгорнувшись по-справжньому у західному вільному світі, в умовах демократії. Ці письменники змогли принести на Захід у своїх серцях величезний потенціал любові до українства, до рідного народу, реалізувавши його вповні, звичайно, у міру своїх обдаровань.

Як це могло статися? Як їм вдалося сформуватись як українським письменникам за антиукраїнських обставин життя?

Ця проблема залишається нерозв'язаною повністю до нашого часу. Сьогодні можна спостерігати дві радикально протилежні точки зору на це питання: від заперечення позитивних здобутків радянських письменників-угодників (Л.Новиченко, Г.Штонь) до поміркованої точки зору - компромісу (Р.Кухар) про українськість навіть визнаваних владою письменників, твори найталановитіших серед яких залишалися за своєю суттю антирадянськими.

В.Біляїв зміг сформулювати причини цього феноменального явища на підставі глибокого аналізу радянської дійсності 20-х і пізніших років, коли, власне, і закладалися умови, що, з одного боку, нищили письменницькі таланти, але з іншого, як не парадоксально, зміцнювали національний пафос найталановитіших із них.

У нарисі про Василя Гайворонського, прозаїка з Донбасу, журналіст переконливо з'ясовує феномен становлення талантів українських письменників.

"По-перше, - пише В.Біляїв, - сама істотність перехідного періоду (20-і роки - В.О.), коли в Кремлі точилася жорстока боротьба за владу, коли все, що було поза сферою консолідації влади, мало для комуністичної верхівки другорядне значення. По-друге, тактичне визнання "ленінських засад інтернаціоналізму" як засобу загарбання Москвою інших націй і одночасне використання тих засад місцевими націонал-комуністичними керівниками задля послаблення імперського тиску, що, наприклад, у випадку України сприяло політиці українізації. По-третє, наявність у керівництві КП(б)У та на відповідальних посадах у видавництвах і редакціях свідомих українців, комуністів і боротьбистів, які в добу революції активно допомагали Москві завойовувати УНР, а упродовж першого десятиліття комуністичного режиму намагалися відвернути московського загладу від куцо-суверенної УРСР".

Саме в цих умовах і формувалися моральні і художні засади більшості із висвітлених у спогадах письменників: незважаючи на колоніальне становище їхньої Батьківщини, вони змогли плекати у серцях український патріотизм, те, що відрізняло їх від письменників інших народів.

Така позиція автора спогадів значною мірою пояснює розвиток талантів українських письменників в умовах західної діаспори, шлях до Батьківщини. Додамо лише одну думку: на письменницькі таланти та їхні морально-естетичні вподобання мали вплив не лише умови тогочасного життя в радянській Україні, але значною мірою впливала історична тяглість української національної ідеї, що проходить через віки життя українського суспільства, які б катастрофічні обставини для народу не складалися.

На першому Всесвітньому конгресі українців у Києві (1992 р.) зазначалося, що за межами Української держави у 64 країнах нашої планети мешкає понад 12 млн українців - майже третина нації. Гнані злою долею, наші земляки втікали від голоду, репресій, руїни до кращого життя. Українці є практично в усіх країнах світу, але компактно вони проживають (тобто мають громади) у Північній та Південній Америці, у країнах Європи, в Австралії та Новій Зеландії, у країнах Близького і Далекого Сходу і в так званій східній діаспорі - республіках колишнього Радянського Союзу.

Деякі уточнені цифри про загальну чисельність українців за межами України дають автори довідника "Українські поселення". На 1970 р. розміщення українців у світі мало таку картину: "3,5 млн у Російській Федерації, щонайменше 2 млн в інших республіках СРСР; приблизно 418.000 у країнах Східної Європи (Польщі, Чехословаччині, Румунії, Югославії) і приблизно 2.340.000 у західному світі та Австралії".

Отже, майже на всіх континентах живуть сьогодні українці, і там, де це було можливо, вони розвивали і розвивають свою культуру, мають середні і вищі навчальні заклади, церкви, часописи, потужні суспільно-політичні, наукові, фінансові та ін. фундації.

Західна українська діаспора (західні країни Європи, Америки та Австралія) зробила надзвичайно багато для збереження і розвитку національної культури.

Високий рівень політичної і культурної активності української спільноти у західному світі обумовлений кількома важливими чинниками, зокрема тим, що у 2-й половині 40-х рр. за межами Батьківщини опинились сотні тисяч свідомих українців, які брали активну участь у боротьбі за незалежність України. Образну й емоційно забарвлену оцінку цьому другому ісходу українців дав відомий письменник Улас Самчук у своєму публіцистичному дослідженні життя українських громад у західному світі "Слідами піонерів Америки" (1980 р.). Про переселенців із Західної України після закінчення 2-ї світової війни письменник писав:

"Все, що було витворено десятиліттями відродження від року 1848-го, культурної, політичної і господарської самобутності, покоління вихованців "Просвіти", "Сільського Господаря", народних кооперативів, "Рідної школи", Пласту, політичних партій, сотні тисяч інтелігенції перестали існувати. Політики, церковні діячі, спеціалісти, поети, письменники, виховники, редактори, маси активних, фахових, освічених людей залишили землю предків. Як також члени легальних і нелегальних військових формацій - Карпатська січ, УПА, вояки Боровця-Бульби, Галицької дивізії... Все, що думало і діяло боротьбою, спротивом, нескоримістю, все це відійшло до західного світу, спочатку Європи, а згодом за океан, на всі континенти з перевагою Америки".

Українці розвинули і зберегли духовні і матеріальні цінності свого народу в умовах панування Австро-Угорської імперії та польської держави. Але виявилися беззахисними перед радянським тоталітаризмом, азіатською антилюдською силою комуністичної держави, яка під прапорами звільнення Європи від фашизму нищила все вільнолюбиве, українське.

Скажемо відверто, саме вихідці із західних українських земель стали каталізаторами відродження українського життя у десятках країн західної півкулі. Завдяки їхньому досвіду боротьби протягом ХІХ-ХХ ст. за український спосіб життя в умовах діаспори було створено ряд нових та поновлено роботу розгромлених в Україні культурно-освітніх, наукових та ін. установ, серед яких найвизначнішими є Наукове товариство ім. Шевченка, яке підготувало і видало продовж десятиліть 100 томів "Записок"; Українська вільна академія наук (УВАН), Український вільний університет та інші вищі навчальні заклади або філіали та кафедри при західноєвропейських, канадських і американських вищих навчальних закладах; створено десятки музеїв і бібліотек.

Слід додати, що величезний вплив на розвиток українства в діаспорі мала і має українська школа, яка у різних формах своєї діяльності продовжує діяти і сьогодні.

До вагомих досягнень у виданні української книжки у 50-80-х рр. у західному світі належать "Енциклопедія українознавства", видана українською та англійською мовами, "Історія України-Руси" в 10 томах та "Історія української літератури" в 5 томах М.Грушевського, зібрання творів у 20-ти томах І.Франка та у 12 томах Лесі Українки, видання творів Т.Шевченка у 14 томах. Це - громадський, культурний і політичний подвиг українських книговидавців за кордоном.

Значним внеском в історію української церкви стали видання у 1952-1973 рр. "Documenta Romana Ecclesiae Catholicae in terris Ucrainae et Bielorussiae" (Документи з римських архівів, - у 47 томах, опубліковані Українським католицьким університетом ім. св. Климентія Папи; "Monumenta Ucrainae Historica" ("Пам'ятки історії України"), зібрані митрополитом Андреєм Шептицьким; видання у Бавнд-Бруку Українською православною церквою історії Української православної церкви у 13 томах; перевидання 1966 року спогадів О.Лотоцького "Сторінки минулого" в 4 томах. Справжнім подвигом треба назвати і здійснюване Маріяном Коцем видання "Українських народних мелодій" Зіновія Лиська в 6-ти томах у 1967-1971 рр. Доповнюють видавничу українську палітру "Аннали УВАН" у 12 томах (1951-1972 pp.), "Записки ЧСВВ" у 7 томах (1949-1973 pp.), "Наукові записки" УВУ у 10 томах (1957-1969 pp.), "Наукові записки" УТГІ у 23 томах (1960-1972 pp.), книжкові видання Гарвардського осередку українських студій у 6 томах (1970-1973 роках).

Значні досягнення здобуло в західному світі українське письменство. У 50-х рр. ХХ ст. українські митці художнього слова західного зарубіжжя об'єднались у письменницьку організацію "Слово". Сьогодні вважається класикою творчість багатьох українських митців, зокрема В.Барки, У.Самчука, І.Багряного, Є.Маланюка, Е.Андієвської, О.Тарнавського, Ю.Тарнавського та багато інших.

У Сполучених Штатах розвинулася критична і літературознавча діяльність П.Одарченка, Г.Костюка, Ю.Шереха-Шевельова, М.Гарасевич, Ю.Бойка та ін.

Саме у творчому вирі українців Заходу і перебував Володимир Іванович Біляїв, який зміг відновити аж до дрібниць з власних записів і спогадів побачене і почуте у бурхливому громадсько-літературному житті українців майже всіх континентів нашої планети.

До другого українського ісходу з рідних земель належало багато українських письменників із радянської і Західної України, земель, окупованих іншими державами. Це були люди, які не могли примиритись із совєтською дійсністю, з радянським тоталітарним режимом. Вони використали складні обставини 2-ї світової війни і виїхали до Західної Європи, а багато з них - до США та Канади. Це такі відомі майстри художнього слова, як Анатоль Антипенко (Гак), Докія Гуменна, Анатоль Калиновський (Галан), Олекса Кобець (Варавва), Людмила Коваленко, Аркадій Любченко, Василь Чапленко, Катря Гриневич, Галина Журба, Іван Керницький, Наталена Королева, Юрій Косач, Леонід Мосендз, Софія Парфанович, Улас Самчук, Марія Струтинська, Василь Гайдарівський (Гайворонський). Це літературознавці Г.Костюк, П.Одарченко та багато інших непересічних особистостей, творців рідної культури за межами Батьківщини, носіїв незнищенної української національної ідеї.

Треба сказати, що спогади Біляїва наскрізь пройняті роздумами про призначення художнього слова. Це питання він ставить самому собі і часто чекає на нього відповіді від інших письменників, серед яких і Тодось Осьмачка.

Оцінки поезії видатного майстра мали досить дивні параметри - від, здавалося б, повного заперечення значення поезії до її обожнювання - такий широкий діапазон відповідей-роздумів видатного українського поета. Ось як цю своєрідну дискусію, яка відбулася майже півстоліття тому в далекій Філадельфії, де мешкали Біляїв і Осьмачка, змальовує дослідник:

"...для поета поезія, - згадує В.Біляїв слова Осьмачки, - незагойна болячка, а для більшости людей - п'яте колесо до воза". Пам'ятаю, Осьмачка, пильно дивлячись на мене, говорив, немовби то випробував мене: "З віку-правіку вся діяльність людини має логічне пояснення - орати, сіяти, жати, будувати, воювати, лічити, лікувати. А яке пояснення поезії? Тільки уявіть собі щось безглуздіше за складання віршів! От, наприклад, ви працюєте на будівництві - людина потребує житла. А який в тому сенс, що ви, чи я, чи хтось сидить і складає вірші про те, що можна описати звичайною мовою без рим і розмірів, метафор і епітетів? І кому те все потрібне? Проза ще так-сяк - її читають як не для розваги, то бодай щоб про щось довідатись... Ні - в поезії немає глузду... Бо що таке вірш? Про що він - це ще можна пояснити, але для чого він?..."

Далі В.Біляїв наводить іншу думку Т.Осьмачки, здавалося б, абсолютно відмінну від попередньо твердження: "Світ був би страшно бідний без літератури... Минуле, сучасне, прийдешнє - все це уподібнилося б пустелі безводній. Все б було в ній - житло, споруди шляхи... І сила-силенна спраглого люду. Література - життєдайна криниця на цій планеті, а поезія - її найб'ючкіше джерело. І людина вічно шукатиме в поезії того, чого вона не має і ніколи не матиме на землі. І в цьому запевнення вічності поезії, як вінця людської творчості".

Здається, навряд чи кому вдавалося переконливіше визначити сенс поезії. Ці слова, дякуючи В.Біляїву, доповнюють портрет видатного українського поета і прозаїка, розкривають зміст його небуденних думок.

Автор спогадів розв'язує питання про призначення художнього слова практично у кожній своїй розповіді про українських письменників.

Спогади В.Біляїва про українських письменників діаспори додають масу важливих фактів до історії українського літературного життя, висвітлюють інколи з незнаного літературній громадськості боку цікаві обставини життя майстрів художнього слова у закордонні. Ці спогади органічно в'яжуть кілька поколіть українського письменства - представників різних культурно-історичних епох життя українського народу в ХХ ст. в одну-єдину творчу когорту, яка зробила значущий внесок у розвиток української літератури ХХ-го ст.

Без сумніву, розповіді учасника далеких подій стануть у пригоді не тільки фахівцям-дослідникам непростого шляху розвитку української літератури у ХХ-му столітті, але й пересічним читачам, які небайдуже ставляться до величезних зусиль українців за межами Батьківщини у збереженні і плеканні рідного слова.

Необхідно додати, що серед колоритних героїв спогадів не менш значущим виявляється їхній автор, - людина, що причетна до багатьох суспільно-політичних подій, які переживали українці в західному зарубіжжі, як людина непересічна, сповнена палкої любові до долі українства взагалі і рідного письменства зокрема.

Перефразовуючи назву спогадів Г.Костюка, В.Біляїв в одному з нарисів-спогадів висловився так: "Відомо, що мемуари вводять нас у минулий світ. Проте, долаючи час, вони також зводять міст між минулим, сучасним і прийдешнім, а тим самим стають і нашими зустрічами і прощаннями".

З цією думкою не можна не погодитись: книжка спогадів Володимира Івановича кидає ясний промінь на життя українського письменства у далекому зарубіжжі, на його, на щастя, здійснені сподівання на відродження рідного слова і власної Вітчизни, яка, нарешті знайшлася.

Вадим Оліфіренко,
член Спілки письменників України

Від видавця

Націотворення - процес складний, етапний, суперечливий. В історії народів світу часто можна спостерігати одну закономірність - у той час коли на рідних землях того чи іншого народу виникають несприятливі умови для розвитку - тоді його сини і дочки, які волею долі опинилися далеко від рідної землі, перебирають на себе частку відповідальної місії носіїв, хранителів і будівничих національної культури. Саме так ми повинні розцінювати унікальне явище української діаспори, яка не тільки зберегла для нащадків наші неоціненні духовні скарби, але й творила нове Слово, нові Ідеї, нове Майбуття. Протягом десятиліть українська діаспора була нашим достойним послом у світі культур, народів, націй, держав.

Книжка, яка перед вами, - красномовне і неспростовне свідчення великого внеску українських письменників діаспори у розвиток української літератури, культури, мови, плекання українського патріотизму, сили духу і дії. Це - друга книга відомого літератора, поета, журналіста, громадсько-політичного діяча Володимира Біляїва, яка виходить в "Українському культурологічному центрі" його рідного міста Донецька. І п'ята загалом - до цього були поетичні збірки "Поліття" (Філадельфія, 1970), "По той бік щастя" (Філадельфія, 1979), "Осіння обнова" (Донецьк, 2001), книжка "Олена Шишацька - оперна артистка (колоратурне сопрано)" (Філадельфія 1983).

Те, що нова робота В.Біляїва знову виходить в Україні, а не за кордоном, - показова для сьогодення. Світове українство створило багато осередків культури друкованого слова, видавництв - НТШ, УВАН, видавництво "Смолоскип", "Шкільна рада"(США), "Молоде Життя", "Дніпрова хвиля"(Мюнхен), видавництва Українського Народного Союзу (США), "Київ" (Філадельфія), "Слово" (Нью-Йорк), оо. Василіян (Італія), Перша Українська Друкарня (Париж), Українська Видавнича Спілка (Лондон), Українська Національна Асоціація (США, Канада), видавництва М.Денисюка (Арґентина, США), І.Тиктора, О.Моха (Торонто) та багато інш. Вони у вільному світі творили українську книгу для себе і нащадків десятиліттями. Але часи змінилися. З відновленням Української держави ряд потужних видавництв повернулися і постали знову в Україні стараннями, розумом і коштом діаспори - "Смолоскип" (О.Зінкевич), Фундація Ольжича (М.Плав'юк) та ін., а ті, що залишилися в діаспорі, тепер тісно співпрацюють з Україною. Ряд відомих письменників, науковців, аналітиків діаспори тепер друкують свої твори в Україні. Українські бізнесмени - починаючи від знаного Петра Яцика (а далі назовімо і Г.Малиновського з Детройта, ряд членів Вашингтонської Групи, українських ділових людей Чикаго, Торонто) - фундують видавничі проекти в Україні. Українська книга з-за океану повертається на рідні землі - по всій Україні постали "Канадсько-Українські бібліотечні центри", зафундовані товариством "Канадські друзі України" (С.Горлач, І.Кузик, М.Колодка). Нація консолідується, її культура, яка тривалий час була штучно розірвана на ряд окремих потічків по світах, знову з'єднується в один могутній нестримний потік.

Саме у цьому контексті загальноукраїнського вектора до об'єднання в єдине ціле, єдину націю, єдину культуру і слід сприймати роботу Володимира Біляїва. Автор, знаний і авторитетний як у західному світі, так і в Україні, повертає нам знання про відомих українських поетів і письменників західної діаспори.

У 1919 році Володимир Вернадський, український вчений світової слави, перечитавши Г.Сковороду, писав у своєму щоденнику: "Велика нація починає себе усвідомлювати".

Нині нова українська нація творить себе - і це відбувається в масштабах нашого глобального світу скрізь - в Україні, Європі, Америці, Австралії. Скрізь, де є українська еліта. Де є українські пасіонарії наснажені, ідеєю творення.

Один з них - В.Біляїв, який запрошує нас увійти до храму українського Слова…

Д-р Володимир Білецький,
директор "Українського культурологічного центру",

Республіки трибун

Іван Багряний

І

У таборах переміщених осіб у Західній Німеччині я, як і більшість членів та прихильників УРДП, жив далеко від її центру, міста Ной-Ульма, де мешкав її провідник Іван Павлович Багряний з дружиною Галиною Єлизарівною (з дому Трегуб) та дітьми Роксоланою і Нестором. Їхня адреса була: вул. Канта 3, кв. 791. І сам Іван Павлович, і все його найближче оточення називали пані Багряну – Галина Зорівна.

У Ной-Ульмі видавалися "Українські вісті", неофіційний орган партії та споріднених з нею громадсько-політичних організацій. Програма, мета і люди УРДП від самого її заснування найбільш відповідали моїм прагненням та уявленню майбуття України. Тоді таких, як я, було значно більше, ніж її основоположників, з якими мені пощастило познайомитись після першого (установчого) з'їзду : Миколою Степаненком, Іваном Дубинцем, В'ячеславом Стенгачем (Миколою Косим), Петром Шинкарем, Павлом Шадурським, Костем Гіммельрейхом, Павлом Клименком та іншими.

У таборах переміщених осіб Фюрнсберґ та "Конґрес" (поблизу Нюрнберґа) я вже передплачував і розповсюджував партійну літературу: "Нашу боротьбу", "Українські вісті", а в таборі ім. С.Петлюри в містечку Пюртені, що на півдні Баварії, належав до ініціятивної групи, яка влаштовувала зустрічі і виступи чільних діячів УРДП.

Звідти, завдяки сприянню друзів-однодумців, мене, службовця ІРО (міжнародної організації біженців) з достатнім знанням англійської мови і понад однорічним досвідом праці в цій організації, відрядили на початку 1949 р. на працю до робітничого українського табору в м. Ґіссені, що неподалік Франкфурта-на-Майні, на посаду керівника відділення постачання. В цьому таборі мешкали робітники-українці найбільшого в Західній Європі американського інтендантського складу: вантажники, пакувальники, водії автомашин, оператори вантажного приладдя, виконавці різних ремонтних робіт тощо.

Директором табору був Петро Михайлович Шинкар – вчений-хімік, до війни доцент Воронізького лісогосподарського інституту, згодом – керівник наукової експедиції в Донбасі , яка досліджувала вплив індустріальних відходів на сільськогосподарські культури. За німецької окупації П.Шинкар був активним учасником націоналістичного підпілля, працюючи водночас керівником відділення освіти в управлінні м.Слов'янська. Арештований і тортурований гестапівцями, він чудом врятувався від смерті завдяки заходам одного старого емігранта з часів УНР, який служив як офіцер для особливих доручень у штаб-квартирі німецької польової комендатури.

Після закінчення війни П.Шинкар був одним з основоположників УРДП. У таборі Ґіссен діяв сильний осередок партії. Мабуть тому цей табір мав репутацію "твердині УРДП", хоч, правду кажучи, більшість службовців в управлінні табору, як і більшість його мешканців, організаційно не належали до УРДП. У Гіссені влітку 1949 р. мене формально прийняли до УРДП. Проте і на другому з'їзді я не зміг бути, бо заступав на той час П.Шинкаря, який поїхав на той з'їзд.

Від 1949 до 1954 р. я жив і працював у Австралії, звідки з покійною вже першою дружиною Галиною і донькою Аллою емігрував до США. Нашими спонсорами були П.Шинкар і його дружина Параскевія Захарівна. Незважаючи на пізніші політичні розходження з П.Шинкарем на ґрунті принципового формального розколу УРДП в 1970 р., я завжди обом їм, ще за їхнього життя, висловлював свою вдячність за добру волю і теплу гостинність.

Відразу ж після приїзду до Філадельфії я включився в працю очоленого П.Шинкарем осередку ОУРДП. Під такою назвою — Об'єднання українців революційно-демократичних переконань — УРДП з певних легальних міркувань діяла в США. 1958 р. управа ОУРДП доручила мені виконувати обов'язки відповідального секретаря "Наших позицій", органу партії, який через масовий виїзд її членів із Західної Німеччини тимчасово не виходив друком. Моїм першочерговим обов'язком було нав'язати контакти з авторами і підготувати випуск журналу. В цій справі я звернувся з листом і до І.Багряного.

Отож, особисте знайомство з ним я датую його відповіддю на мого листа, надісланою з Ной-Ульма 28 вересня 1958 р., себто через десять років після заснування УРДП. Цей лист я зберігаю в своєму архіві як своєрідне свідчення, яким доступним, вирозумілим і щирим був І.Багряний як людина і політичний лідер:

Високошановний Друже Біляїв.

Радий з Вами познайомитися листовно й певний, що невдовзі ми познайомимося й особисто, безпосередньо, бо ж, може, я здійсню свою поїздку в краї заморські.

Щиро бажаю Вам успіху в тій праці, що її Ви взяли на свої плечі, а то саме в ролі секретаря "НП". Всіма моїми силами буду Вам допомогати чим зможу.

Що публіцисти і журналісти, до яких Ви звернулися, не всі відгукнулися негайною практичною працею, — це нормально. І не будемо тим журитися. А нормально це тим, що це ж наша національна риса – "не повірити, доки не помацати". В данім випадку йдеться про переконаність, чи той журнал буде життєздатний, культурний, солідний. Словом, як то буває, хтось мусить маловірам і обережним людям справу добре поставити, довести живучість і стабільність, щоб було що "помацати". Що ж, значить, це належить до нашого обов'язку. Будемо старатися.

Ви хотіли б мати мою статтю до чергового числа. Постараюсь. Це мала б бути охоплена й та тема, яку би Ви хотіли, й та, яку хотів би я. Спробую убрати це в рамці "революція чи окупація". Що остаточно вийде, будемо бачити.

Даю Вам право її забракувати, якщо вона не відповідатиме вимогам. Щодо терміну – коли я її пришлю. Старатимусь якнайскорше, але прошу мати на увазі, що я зараз дуже перевантажений різними справами, а втім, і справою оформлення на приїзд до Канади і США. Але – старатимусь.

Тимчасом вітаю Вас сердечно та ще раз висловлюю Вам мої найкращі побажання.

Тисну руку.

З щирою пошаною – Ваш І.Багряний

Незабаром його плани здійснилися. 2 грудня 1958 р. І.Багряний прибув до Нью-Йорка. Звідти він вирушив у поїздку до кількох міст США і Канади, де існували організовані українські громади. Згідно з планом, його візит у Філадельфії передбачався на 17 січня 1959 р.

ІІ

На нараді українських організацій Філадельфії, які гуртувалися під гаслом відновлення УНР і фінансово та практично сприяли діяльності ДЦ УНР в екзилі, було вирішено спільно вітати І.Багряного не лише як видатного письменника, а як голову Української Національної Ради – передпарламенту майбутньої незалежної України.

Мені було доручено подбати про те, щоб у місцевій пресі появилися повідомлення про візит "видатного українського письменника, автора бестселера "Тигролови", виданого в США англійською мовою під назвою "The Hunters and the Hunted", в'язня сталінських тюрем і концтаборів". Тоді я переконався на все життя, що в американській пресі мало значать прес-релізи, а куди ефективнішими є особисті знайомства і контакти з редакторами газет. А їх ми тоді не мали.

На щастя, тоді у Філадельфії працював молодий адвокат українського походження Джон Патрик (властиво ж – Петрик) . Він добре знав тодішнього мера Філадельфії Річардсона Дільворта, який перед тим був окружним прокурором, в канцелярії якого працював наш новий приятель і поклонник письменницького таланту І.Багряного. Роман захопив Джона, і він швидко влаштував аудієнцію І.Багряного в мера міста.

Читаючи коротенький прес-реліз, відновлюю в пам'яті розклад того незабутнього візиту. Раннього пополудня 17 січня 1959 р. І Багряний прибув поїздом із Нью-Йорка до головного вокзалу Філадельфії. Там його привітали представники української громадськости. А ОДУМівці вручили йому букет живих квітів. Цікаві американці дивувалися цій зустрічі, бо в США не прийнято вручати квіти чоловікам. Не менше їх інтригувало наше традиційне трикратне чоломкання. Дехто запитував – хто цей добродій, що його так урочисто вітає велика група людей? Їм пояснювали, що це видатний український письменник – автор пригодницького роману, виданого недавно англійською мовою та що цей роман можна придбати у книжкових крамницях.

І.Багряний зупинився в готелі "Шератон". А наступного дня почалися його візити до місцевих українських установ. Його радо вітали в ЗУАДК, СУА, Пласті, ОДУМі, фінансових установах тощо. З належною шаною приймали його і в редакції щоденника "Америка". Слід зазначити, що редколегія щоденника на чолі з редактором-гетьманцем Євгеном Зиблікевичем не поділяла політичних поглядів І.Багряного, але помістила в газеті його памфлет "Чому я не хочу повертатися на "родіну"?" Того дня, супроводжуючи І.Багряного, я був присутній на тих зустрічах. Незабутнє враження на мене зробили притаманні йому риси доступности, такту, дотепности і вміння дискутувати з людьми протилежних поглядів і переконань, але метою яких, як він висловився в автомашині, "є також добро України з їхньої точки зору, будь вона навіть і помилковою".

Того самого вечора в Українському клубі на Джермантаун авеню І.Багряний виступив перед українською громадою. Його виступ, судячи з оплесків численної аудиторії, сприймався ентузіастично. Талант яскравого публіциста, відомого письменника і сміливого політика, який переконливо формулював свої мислі про неминучий тріюмф демократії в майбутній незалежній Україні, спрацював і на трибуні. І.Багряний промовляв без жодного папірця. Після виступу він відповідав на безліч запитань як прихильників, так і опонентів, не вдаючись до сарказму на адресу останніх.

Згадуючи не раз цей довгий вечір, я почуваю себе невимовно щасливим, що мав нагоду слухати думки людини, яка мала дар Божий наповнювати уми і душі моїх ровесників, та й старших за нас віком, не злобою й ненавистю, мстивістю і жорстокістю, а вірою в правоту нашої справи. І.Багряний, як і раховані в нашій історії особистості перед ним, на все життя дав мені силу не захитатися в цій вірі навіть у найпохмуріші в Україні і найбільш несприятливі для нашої справи на вільному Заході часи.

ІІІ

19 січня – був коронним днем візиту І.Багряного. Під час сніданку в кав'ярні на мезоніні готелю він розповів нам про цікавий епізод, що трапився з ним 1958 р. на Світовій виставці в Брюсселі. Він був там разом з іншими українськими журналістами як акредитований кореспондент "Українських вістей".

— Після виступу хору ім. Верьовки, — розповідав він, — один з бельгійських журналістів поцікавився – хто ми?

— Ми українці, переміщені особи, які вирішили не повертатися до СРСР, — відповів я... І тоді цей бельгієць просто приголомшив мене, кажучи, що він нам заздрить... Нам, позбавленим вітчизни радянською імперією? Нам, кого деякі західні політики вважають перешкодою на шляху до добрих відносин з Москвою? "Так-так, я заздрю вам, — повторив бельгієць, — бо перед вашою нацією велике майбутнє! А яке майбутнє чекає мою країну? Світовою державою вона вже ніколи не буде, втративши свої заморські володіння... Суспільний контракт між бельгійцями давно встановлений і вивірений, якщо не брати до уваги мовні суперечки між валонами і фламандцями... А от ви, українці, матимете одного дня велику державу на сході Європи!..." – закінчив свою розповідь гість.

Після сніданку ми пішли до ратуші міста. Гостя супроводжували Дж.Патрик, перекладачка В.Русанівська, П.Шинкар, І.Ваць, Л.Чудовський, Ю.Русанівський (батько Віри), М.Стратієнко і я. Точно в призначену годину в парадному залі І Багряного і його супровід зустрів мер Річардсон Дільворт, відставний полковник корпусу морської піхоти, ветеран ІІ світової війни. І.Багряний вручив йому книжку "Тигролови" в перекладі на англійську мову, а мер І.Багряному –почесну грамоту і ключ міста — честь, що її удостоюються тільки видатні відвідувачі Філадельфії.

Із ратуші в автомашині з ескортом поліцейських на мотоциклах наша група вирушила до святині американської нації – Дому незалежности, де нашого гостя вже чекав офіцер федеральної служби, яка опікується історичними пам'ятками, монументами і державними парками. Він і був екскурсоводом і в самому домі, де у фоє стояв Дзвін свободи, який 4 липня 1776 р. розніс звістку про Декларацію незалежності американських колоній від британської корони. У книзі відвідувачів І.Багряний залишив свій запис і, стоячи біля Дзвону, сказав присутнім американцям і українцям, що цей дзвін і його вістка про свободу і незалежність все ще лунає і лунатиме для багатьох поневолених народів світу, зокрема ж для України.

Увечорі українська громадськість влаштувала багатолюдний бенкет на честь гостя. "Многоліття" тодішньому президентові УНР в екзилі Степанові Витвицькому (галичанинові) співали так, як співають на Наддніпрянщині, а І.Багряному (синові Слобожанщини) – на галицький мотив. Дякуючи за "Многоліття", І.Багряний завважив, що в цих різних наспівах символічно прозвучала ніколи вже непорушна соборність Великої України і Галичини. На бенкеті, тамадою якого я мав честь бути, виступали представники багатьох організацій, а серед них і такі заслужені діячі старої еміграції: директор ЗУАДК Володимир Галан, голова СУА Олена Лотоцька, колишній старший лейтенант флоту УНР Святослав Шрамченко (в уніформі сорокарічної давности).

Це те, що я пам'ятаю про цю триденну зустріч з І.Багряним. Під час його довшого перебування в США я мав також нагоду стрічатися з ним у гостинному домі Олексія й Галини Воскобійників – тоді ще у Філадельфії, на конференції активу УРДП з Канади і США в Рочестері, на з'їзді письменників об'єднання "Слово" в Нью-Йорку.

Для мене найдорожчою пам'яткою цього незабутнього візиту залишається напис на моєму примірнику роману "Буйний вітер", виданого два роки перед візитом його автора до США. Перед від'їздом з Філадельфії І.Багряний написав на титульній сторінці:

''Ентузіастові слова, колезі пера, вельмишановному панові Володимирові Біляїву мої найкращі побажання і щира подяка за допомогу в Філадельфії.

20.1. 1959 І. Багряний".

ІV

Можна без жодного сумніву вважати, що найвищою точкою тривалого візиту була консультація-свідчення І.Багряного перед комітетом Палати Представників з питань неамериканської діяльности. Це мало місце в Конгресі США у Вашингтоні в середу, 3 червня 1959 р.

На початку свідчення І.Багряний заявив:

— Я думаю, що так званий культобмін та виставки мають небезпечні риси, що їх західні країни, включно з США, не усвідомлюють.

Однією з найважливіших цілей цих обмінів є деморалізація західних країн, включаючи США. Було б цікавим для багатьох американців знати, що ці обміни і виставки зображують тут в Америці і багатьох інших країнах речі, які не існують в Радянському Союзі.

Радянські власті намагаються переконати світ, що вони мають такі досягнення в мистецтві, балеті, музиці та інших галузях культури, бо в СРСР існує культурна свобода.

В дійсності таких немає, бо там немає зовсім культурної свободи.

Тому, показуючи ці культурні досягнення, так звані досягнення, вони намагаються приховати те, чого вони не мають. Вони не мають свободи літератури. Вони не мають свободи мистецької творчости, свободи зібрань, свободи релігії і свободи мислі.

Вони також приховують відсутність свободи літератури. Там немає вільних письменників, які можуть писати, що захочуть. Справді, вони приховують своїми виставками тут так званий "соціалістичний реалізм" і диктатуру Комуністичної партії.

Щобільше, ці культобміни приховують справжнє придушення національних культур багатьох народів Радянського Союзу. Чому в цей час, коли вони показують досягнення радянської держави на літературному й мистецькому полі, в цю ж саму хвилину вони здушують культури українців, грузинів, вірмен, білорусів, народів Балтики, які не мають свободи розвивати їхні власні культури.

Вони приховують програму русифікації, яка навіть більш загрозлива для вільного світу, оскільки Москва доконує колосальний духовний геноцид багатьох контрольованих нею народів.

Коментуючи заплановану на липень 1959 р. американську національну виставку в Москві, І.Багряний продовжував:

— Радянський уряд напевно гранично використає той факт, що уряд Сполучених Штатів висилає виставки прокомуністичних мистців. Радянський уряд казатиме: "Бачите, навіть найбільша капіталістична країна, Америка, не має мистців, крім комуністичних".

На мою думку, це не тільки дуже шкідливе для американського престижу, але також злочинне, бо після повстання в Угорщині, заворушень в Польщі та після Тібету ми бачимо, що Сполучені Штати намагаються підтримати престиж, фальшивий престиж, комуністичної системи в СРСР.

Коли ми надсилаємо виставки соціальної сатири і політичої карикатури, це дуже шкодить американському престижеві в Радянському Союзі.

Комуністичні офіційні особи й елітарні письменники казатимуть: "Гаразд, ви, можливо, не вірите нам, коли ми вам кажемо, що все краще в СРСР, ніж в Америці, але зараз ви маєте американських мистців, які висміюють американський спосіб життя".

Мати свободу критикувати американські мистецтво і науку тут є цілковито нормальним. Але для уряду Сполучених Штатів критикувати американське життя за посередництвом американських мистців у Радянському Союзі є злочином. Росіяни тлумачитимуть це цілковито відмінно, ніж ми.

Три з половиною години І.Багряний під присягою відповідав на запитання членів комітету Палати Представників і директора апарату службовців цього комітету. Вся його консультація-свідчення запротоколована й опублікована окремою 21-сторінковою брошурою. Це неоціненний документ для дослідників політичної думки української діаспори і праці ДЦ УНР, бо І.Багряний свідчив не тільки як письменник, а як голова Української Національної Ради, що виразно зазначено в протоколі.

Дивно, що за останні 10 років ніде в українських вітчизняних виданнях я не натрапляв на текст цього свідчення. Можливо, що колишні комуністичні апаратчики, перевтілившись упродовж однієї доби в поборників ідеї української незалежности, просто не бажають, щоб сучасні читачі були свідомі цього погляду І.Багряного на культобмін, лихоманка якого свого часу не минула і багатьох діячів української діаспори, спричинюючи цим самим непотрібні непорозуміння і чвари.

V

Що стан здоров'я І.Багряного загрозливий, ми, УРДПівці, знали.

Йому все щастіше доводилось перебувати під доглядом лікарів у лікарнях і санаторіях. Лікування вимагало неабияких коштів. Ні він, ні його родина їх не мали. Щоб забезпечити його найкраще лікування, у всіх осередках УРДП був створений спеціальний фонд для цієї мети. Регулярно гроші пересилалися до Галини Зорівни Багряної для покриття коштів лікування її чоловіка.

Стан здоров'я І.Багряного не сповільнив його активности чи творчих планів. Зокрема в політичній сфері він залишався на своєму посту і як лідер УРДП, і як новообраний віцепрезидент УНР в екзилі. Тому і зрозуміло, якою приголомшуючою була вістка про його смерть у санаторії Ст. Блазьєн неподалік Мюнхена 25 серпня 1963 р.

В усіх українських православних церквах США, як і в інших країнах, де оселилися українці, наступного дня відправлялися панахиди за упокій його душі. Храм Св. Покрови у Філадельфії був переповнений: молилися в ньому, крім православних, греко-католики і баптисти. Панахиду служив о. Стахій Щадинський. Перед аналоєм стояли з прапорами, в уніформах ОДУМівці, пластуни, ветерани визвольної боротьби 1917-21 років, ветерани 1-ї дивізії УНА. Пригадую, що серед присутніх були генерал-хорунжий Петро Дяченко, полковник Теодор Мамчур (ад'ютант полк. Андрія Мельника під час ліквідації більшовицького повстання на заводі "Арсенал" у Києві), офіцер при штабі Головного отамана Симона Петлюри сотник Андрій Дідківський, офіцери УГА Микола Алексевич, Лев Шанковський, сотник УНА Михайло Ліщинський, поручник Вільного Козацтва Матвій Суржко та інші колишні вояки. Всі вони віддавали останній салют не лише покійному видатному письменникові і політикові, а віце-президентові УНР в екзилі.

Влітку 1970 р., у сьому річницю смерті І.Багряного на його могилі в Ной-Ульмі зібралося багато його друзів і однодумців. До нагробку, спроектованого відомим українським скульптором з Канади, Левом Молодожанином (автором проекту пам'ятника Т.Шевченкові у Вашингтоні), було покладено безліч вінків від різних організацій з країн Європи, Північної і Південної Америки, з Австралії. Присутній президент УНР в екзилі Микола Лівицький поклав до могили вінок від себе. Промов біля могили не було. Тільки о. протопресвітер Демид Бурко сказав після панахиди коротке слово. Я певний, що тільки у мене зберігся магнітофонний запис того слова, яке уперше друкується в цьому спогаді.

Во ім'я Отця і Сина і Святого Духа!

"Вона все своє життя горіла і згоріла на вівтарі служіння народу своєму", – так сказав незабутньої пам'яті митрополит Василь Липківський на похороні над могилою української письменниці Дніпрової Чайки – Людмили Олексіївни Василевської — в березні 1927 р.

Ті слова можна сказати, згадуючи пам'ять покійного Івана Павловича Багряного. Душа його горіла і згоріла на вівтарі служіння народу своєму... Покійний, як тільки опинився на чужині, як і всі ми, кого доля погнала з Вавилонського полону сюди, відразу ж, вірний своїй національній свідомості і своєму обов'язку служіння українській нації, став під наш прапор, овіяний вітрами страшної боротьби за волю України, освячений кров'ю і сльозами народу українського – прапор Української Народної Республіки, який є для нас святий, як святими є ініціали Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), як святими є ініціали УНР!

Це розумів покійний Іван Павлович Багряний. І в міру своїх сил, яких не добив, не доконав, не доїв той антихристиянський режим, від якого він пішов на чужину, він працював для української ідеї.

В боротьбі за волю і державність України, з глибокою вірою в майбутнє свого народу, з любов'ю до нього, з вірою в українську людину – і це проходить червоною ниткою через усі його писання – він зрідні тій українській письменниці, Дніпровій Чайці, І як сказав про неї митрополит Липківський: "душа її згоріла на вівтарі служіння рідному народові", так і душа Івана Павловича Багряного згоріла на тому ж вівтарі.

Пам'ять його буде вічною в українському народі, а в першу чергу в колах тих, хто шанує і шануватиме його письменницьку діяльність і всю ту діяльність, в якій він передчасно склав своє життя на чужині.

У світлій славі, Іване Павловичу, нехай Господь оселить душу твою, де всі святі і праведні "спочивають".

Молячись на могилі І.Багряного, я відчував емоції, які зворушують нас, українців, на Чернечій горі біля могили нашого великого Кобзаря, італійців – біля могили Джузеппе Мацзіні на високім пагорбі генуйського Спаґліоне, угорців – біля будинку в Будапешті, де жив Шандор Петефі... Тоді я зрозумів, що, як і вони та всі незгадані "путівні зорі" людства, І.Багряний належть майбутньому. Бо його творча діяльність з породи тих духовних явищ, які назавжди залишають слід не тільки на безпосереднє оточення, а стає координатом наступному поколінню в прокладанні прямих магістралей до його мети.

Під цим враженням через кілька днів, гостюючи в Лондоні у свого друга і колеги пера, поета Андрія Легота, я написав вірша "Івану Багряному", що закінчується такими рядками:

Великий сину далекого Куземина!
До Вас ще прийдуть на поклін доземний
Сини і дочки вільної країни –
Заквітчаної в славі України.
І скаже кожен з них – смілив і юн:
Тут спочива Республіки трибун!

Чеві Чейз, Меріланд, 1999 –
Зінґер Айленд,Флорида, 2001
дійсний член НТШ

Вірний покликанню

Микола Вірний

І

Оце розмовляв телефоном з Миколою Олександровичом Француженком. Який-бо він невтоленний журналіст! Він завжди знаходить час писати про кожну важливу подію в нашому громадському й мистецькому житті. Хоч мусив би на десятому році своєї пенсії закінчити спогади про понадтридцятирічну працю в міжнародному радіомовленні США — спочатку на радіо "Визволення" в Мюнхені, яке було переіменоване на радіо "Свобода". Переїхавши до США, працював ще чотири роки на радіо "Свобода" в Нью-Йорку, а потім перейшов до "Голосу Америки" у Вашингтон. Від 1980 до 1988 року був заступником керівника українського відділу, а від 1988 року перед виходом на пенсію в 1990 році був керівником.

Його завжди умовляють написати статтю чи замітку до української преси. І він ніколи не відмовляється. Можливо, що правильно робить, бо інакше багато цікавого в житті української громади залишалося б невідомим для читачів у США, Канаді, Англії, Південній Америці й Австралії — скрізь, куди доходять "Українські вісті", "Свобода" "Народна воля", "Українська думка", "Православне слово", інакше кажучи, безслідно зникло б з літопису української західної діаспори.

А скільки статей написав він про заслужених ювілярів та некрологів як про відомих діячів, так і про звичайних трудівників! Читаю приблизний бібліографічний список головніших його публікацій. Про вчених, письменників, митців, духовних пастирів та композиторів він написав 93 ґрунтовні аналітичні статті. А як не згадати 24 доповіді, виголошені на різних урочистостях у Вашингтоні, інших містах США і Канади, де живуть українці?

Дикторський хист Миколи Француженка зробив його ім'я відомим мільйонам слухачів "Голосу Америки" в Україні. І тоді, коли ті передачі постійно глушилися, а особливо після припинення заглушування за часів горбачовської перебудови. Отож, він один із тих небагатьох, хто своїми голосами невпинно розхитували і довбали мури московської імперії до остаточного її краху. І це робилося не задля грошей від ЦРУ, як це намагалися втовкти у голови радянських громадян кремлівські можновладці та їхні київські ставленики. Робилося це задля добра рідного українського народу, заради поширення вселюдських ідеалів свободи і демократії. Робилося це в надії, що завдяки цим ідеалам, зокрема завдяки імперативові пошанування прав людини, Україна прокладе шлях до державної незалежности.

В одному з численних листів до мене Микола Олександрович скромно згадує, що він написав 57 коментарів та статей на різні теми. Я ж готовий твердити, що було їх багато більше.

В Україні вже видано дві книжки Миколи Вірного: "Долі" і "Портрет поета". В останній зібрані інтерв'ю і розмови автора з поетом-мислителем Василем Баркою. Готова до друку книжка "Великі митрополити". Окремі її розділи друкувалися в київському журналі "Слов'янське віче". А ось недавно київський журнал "Ювілейне коло" опублікував листування Миколи Олександровича з відомим на Заході, але майже незнаним в Україні кінорежисером Євгеном Деславом (1899 – 1966). Чи це не зразки самопосвяти і невтомности та вірности автора своєму покликанню? Недарма й псевдонім він собі вибрав – Микола Вірний!

Коли я пишу цю статтю, мимоволі народжуються слова вірша, присвяченого Миколі Вірному. Дехто з циніків кривенько посміхнеться: " Дивись, радіомовники пеани один одному пишуть..." Як пеани то й пеани – я не перший і не останній! Хіба ж наш великий Тарас цурався писати вірші, присвячені своїм сердешним друзям? Микола Вірний на це заслуговує.

Ви із того замісу,
що міцніє з роками,
Вас не в силі зламати
чи збити з путі –
Ви залізну завісу
Не бомбами, а голосами
спромоглися роздерти
ще в своєму житті!
Хай же творчим і мирним
буде, друже, Ваш вечір
усім недругам наперекір!
Повсякчас будьте Вірним,
Тягар беручи на плечі,
І в майбутнє скеровуйте зір!

ІІ

З Миколою Олександровичем ми познайомились влітку 1965 р. Було це на оселі ОДУМу "Київ" поблизу невеличкого містечка Акорд, загубленого в провінційній глуші Кетскільського передгір'я, 100 кілометрів від Нью-Йорка.

Тоді я провадив власне маленьке будівельне підприємство у Філадельфії і на оселю приїхав "пікапом" з вантажем гіпсолітових плит та необхідними робочими інструментами, щоб облицювати дерев'яні стіни в одному занехаяному порожньому будиночку. Це був мій скромний вклад у фонд недавно придбаної оселі. Працював там у п'ятницю й суботу.

У суботу, під час вечері, зустрів у їдальні чоловіка далебі мого віку. Присадкуватий, він мав спортсменську або, радше, вояцьку поставу, привітне обличчя і допитливий погляд очей. Але найбільше мене вразили його чиста добірна мова, приваблива дикція та незвичайний тембр голосу. Це був Микола Француженко, тодішній голова ЦК ОДУМу та редактор нью-йоркської редакції Української служби радіо "Свобода".

Пригадую, що тоді, спочатку в їдальні, а потім на веранді будинку, ми говорили майже до самого ранку про перипетії життя нашого покоління. Француженко багато розповідав про свою службу в Радянській армії під час ІІ світової війни, про контузію, німецький полон тощо. Розповідав про працю на радіо "Свобода" в Мюнхені, про співпрацю з телекомпанією як актор. Розповідав про людей, яких, як виявилося під час розмови, ми знали. І про тих, про кого я почув уперше. Мені відразу заімпонувала відвертість мого нового знайомого, хоч я розумів, що вона була умотивована нашою спільною приналежністю до УРДП.

Після тієї незабутньої зустрічі я вже ніколи не пропускав нагоди читати в нашій пресі все, що він писав під псевдонімами і криптонімами: Микола Вірний, М. В-ний, МОФ, М.В., Вашингтонець.

Інколи ми зустрічались на з'їдах та конференціях центральних українських оганізацій США, на яких головними промовцями були відповідальні американські посадові особи і політики, як, наприклад, віце-президент Джордж В. Буш, сенатор Г'ю Скотт, конгресмен Майкл Дервінський, радник президента з питань національної безпеки Збіґнєв Бжезінський, генерали Александер Гейґ та Самуїл Яскілка. З огляду на участь останніх, Француженко повідомляв про це на хвилях "Голосу Америки", де він почав працювати в 1966 р.

Тоді мені навіть і не снилося, що 1984 р. я почну також працювати на "Голосі Америки", а 1991 р., після виходу Миколи Олександровича на пенсію, стану його наступником на посаді керівника українського відділу.

ІІІ

В американському державному радіомовленні українською мовою Француженкові належить пальма першості в кількох ділянках. По-перше, 20 липня 1969 р. він був першим диктором, який без жодного тексту під рукою, дивлячись на екран телебачення Державного управління з питань космосу і аеронавтики, повідомляв у живий ефір про експедицію "Аполлона ХІ" – висадку американських астронавтів Ніла Армстронґа та Едвіна Олдріна на поверхню Місяця. По-друге, він був найпопулярнішим серед слухачів на Україні диктором спочатку на радіо "Свобода", а згодом на "Голосі Америки". По-третє, він вишколив ряд професійних дикторів.

До цього слід додати, що завдяки йому "Голос Америки" доніс до аудиторії в Україні і до українських слухачів в країнах Східної, Середньої і Західної Європи та на Далекому Сході СРСР ширшу інформацію про творчість знищених або зламаних комуністичним режимом українських письменників і поетів. Довший час програми "Голосу Америки" передавали матеріали, зібрані відомим літературознавцем Юрієм Лавріненком в антології "Розстріляне відродження", ілюструючи їх творами в дикторському читанні. Те саме можна сказати і про передачі розділів із монументальної книги спогадів Григорія Костюка "Зустрічі і прощання".

Наші земляки (особливо ж новоприбулі, а часто і народжені в США, що переважно розмовляють американсько-українським суржиком) чомусь вважають працю на "Голосі Америки" найлегшим способом заробітку, якимось благоволінням фортуни. От, мовляв, знає він (чи вона) українську й англійську мови, влаштувалися (обов'язково завдяки знайомству з начальством!) на працю, а далі перекладай собі англійські тексти, читай їх перед мікрофоном і одержуй добру зарплатню. Не диво, що як Француженко, так і всі його попередники і наступники на посаді керівників українського відділу часто одержували з відділу кадрів "Голосу Америки" безграмотні переклади, аудіокасети текстів, що їх з кумедною вимовою читали бажаючі одержати працю.

Таких заяв у папках відділу кадрів було нераз по кілька десятків. Цим наївним людям навіть на думку не спадало, що іспит та заява на працю абсолютно анонімні, що критерії працевлаштування опрацьовані цивільною державною службою, затверджені Конгресом, та що навіть президент США не має впливу на влаштування на працю в рамках цивільної служби. Його прерогативою є призначення політичного характеру на посади директора Інформаційного Агентства США (ЮСІА), "Голосу Америки", членів Наглядової Ради Міжнародного Радіомовлення на строк свого урядування в Білому Домі. Згадані вище критерії лаконічні та виразні: досконале знання англійської та української мов, ґрунтовна обізнаність з політичними устроями та інститутами влади США й України, глибоке знання історії обох країн, радіофонічний голос. Саме в цих параметрах працювали й далі працюють штатні співробітники Українського відділу "Голосу Америки".

З власного досвіду можу говорити про виснажливість такої праці, де кожноденно доводиться послуговуватись двома мовами – англійською та українською, не випускати з поля зору подій у світі та обох країнах, удосконалювати знання термінології та постійно пильнувати терміновість часу тощо. Не диво, що для багатьох працівників двотижнева відпустка є вельмиочікуваним і бажаним періодом ментального й емоційного відпруження та відпочинку.

Але не для Француженка! Відпочиваючи над Мексиканською затокою на Флориді, він писав мені:

"На місці свого перебування поєдную приємне з корисним. Ранком і вечором ходжу на березі океану, що є корисно і приємно, бо нагадує дитинство – Одесу і Крим. Між ранком і вечором працюю для відпочинку, що також є приємністю, а для мене необхідністю".

Такими є параметри його праці, що їх не можна не подивляти. Замість відпочинку він упорядкував посмертне видання збірки поезій Михайла Ситника "Цвіт папороті", написав вступне слово та статтю "Творчі періоди поета". Між іншим, цю статтю вміщено в чотиритомній хрестоматії української літератури та літературної критики ХХ ст. "Українське слово", відредагував збірник "Василь Стус". Під час відпусток він також написав книжки "Два тижні в Києві", "Великі митрополити", сотні попередньо згаданих статей, коментарів, інтерв'ю тощо. За його власним підрахунком, усе, що він написав, складає 12 томів тематично різних матеріалів, не рахуючи 12 книжок "Щоденника радіожурналіста". В одному листі він писав мені:

"Все це вимагає бодай часткового передруку. Чи встигну? Якби знати, на скільки від Господа маю ще відстрочку?"

Остання публікація Миколи Вірного — монографія, присвячена пам'яті о. протопресвітера Ігоря Губаржевського в 30-у річницю його смерті. До речі, Микола Олександрович одружений з молодшою дочкою о. Ігоря – Ярославою. Безсумнівно, тесть мав великий вплив на свого зятя. Бо о. Ігор був не тільки пастирем, але й добрим педагогом. Слід згадати, що він був у кінці 30-х років професором Київського педагогічного інституту, деканом катедри української мови й літератури та керівником аспірантури, а в США викладав українську мову в Колумбійському університеті. Людина блискучих знань з мовознавства, літератури, історії, археології, діалектології та філософії, "він став моїм моральним і релігійним опікуном... Він повчав (мене), що те, що ми даємо людям, є мірилом, по якому будуть нас оцінювати, а не кількість дипломів, звань, грамот чи орденів" – пише Вірний у монографії. В одному листі він писав мені з відрядження в Мюнхені, серед іншого, і про свій морально-етичний код:

"Я надиханий повністю і назавжди бажанням не бути колодою, а до кінця життя шукати себе".

ІV

Француженко оповідав мені, що в Англії його тесть радив йому стати священиком. Обіцяв належно підготувати його для служби перед вівтарем, запевняючи, що лектури з богословія, гомілетики, літургіки не бракуватиме.

"Вивчай святе Письмо та Життя святих, а проповідник з тебе буде блискучий. Та й голос маєш приємний і слух музикальний. А пам'яті твоїй не один священик позаздрив би, – казав о. Ігор. – УАПЦ на еміграції потрібні пастирі освічені і відданні, так що тебе кожний наш єпископ рукоположить у єреї".

Казав мені мій друг при тій нагоді, що якби життя його склалося трохи інакше в Англії (без богословської освіти не погоджувався бути священником, але найсильнішим гальмом було те, що втретє зупинялося серце!), та й не будь покликаний на працю до Радіо "Визволення", яке з першим приїздом Микити Хрущова до США було перейменоване на радіо "Свобода", він, можливо, й обрав би шлях духовного служіння. Я зрозумів тоді, що священослужіння було його нездійсненим покликанням.

Тут варто подати кілька рисок із біографії мого друга, які допоможуть читачеві зрозуміти інші його покликання.

Він народився 25 листопада 1923 р. в Краснокутську (тепер Сумської обл.) в родині високого рангу спеціаліста-інженера військової техніки і зброї. Середню школу закінчив у Житомирі 1940 року. Цікаво, що він не пішов слідами батька, а вирішив стати лікарем. 1940-41 рр. вчився в Харківському медичному інституті, де встиг перед початком війни закінчити перший курс. Йому пропонували їхати в Середню Азію, а коли він відмовився, його відіслали до піхотного училища середнього комскладу в Тамбові, а 1942 р. почалася воєнна епопея молодого лейтенанта: контузія, поранення, німецький полон, добровільне зголошення до 1-ї дивізії Української Національної Армії, здача в полон британцям у 1945 р. в Австрії. Велика кількість її складу на чолі з командиром дивізї генералом Кратом здалася в полон британцям у Північній Італії, звідки полонених було передислоковано до Ріміні (Італія), а згодом до Англії, де у вересні 1948 року вони були звільнені з полону.

Я певний, що медицина легко могла стати покликанням Француженка, бо ж з віку-правіку вона діє для добра людини. І ще одним його покликанням могли стати театр і кіно. В таборі Ріміні Француженко виявив неабияку здібність актора (навіть в жіночих ролях!). Іти цим шляхом радили йому режисер Валеріян Ревуцький та кінематографіст Євген Деслав (Слабченко). Про це розповідає Француженко в статті "Українські візії Євгена Деслава", надрукованій в київському журналі "Ювілейне коло" (2001 р.):

"...пан Євген запрошував мене на головні ролі в своїх фільмах, але тому, що їхнє виробництво було в Іспанії, мені не давали візу (Великобританія й Іспанія не мали тоді дипломатичних відносин )...

Вперше пан Євген Деслав запрошував мене на ролю лейтенанта Червоної Армії, що потрапив у полон, утік з нього і приєднався до французьких партизанів. Перегодя став командиром дуже активного загону, Героєм Радянського Союзу й отримав найвищі нагороди Франції. Всіма цими відзнаками лейтенанта вшанували посмертно.

Гадаю, що я впорався б з цією ролею, але...

Після цього прийшло друге запрошення від Євгена Деслава на ролю "остарбайтера", який утік з німецького табору, не витримавши непосильної праці. Добравшись до Франції, долучився до загону Резистансу і нещадно нищив гітлерівських завойовників за те, що знущалися над громадянами окупованої Франції, а на Україні над його земляками і землячками... Сталін гнав українців у Сибір, а Гітлер у табори примусової праці... Настрій поліпшав у мене. Відіслав документи до уряду в Мадриді. І мені знову було відмовлено в праві в'їзду в Іспанію. Мовляв, у нас своїх акторів досить".

Читаючи статтю "Українські візії Євгена Деслава", переконуюсь, що віра в акторську кар'єру Француженка не полишала Деслава, не зважаючи на відмову іспанського уряду видати візу кандидатові на головні ролі в двох фільмах славного режисера. В одному листі Деслав підбадьорював свого протеже:

"Майте терпіння, будьте напружливим, і побачите, що поволі осягнете своєї мети, — хай Вам прикладом буде моя кар'єра. Я по приїзді в 1923 році до Парижа не мав можливости продовжувати студії в Сорбонні і пішов працювати на автомобільний завод Рено. Скінчив вечірню школу кінооператорів і поволі проліз у студії. Це "поволі" тягнулось кілька років..."

Одначе життя Француженка склалося так, що вибором його покликання стали радіомовлення, журналістика і письменство. Як і медицина, пастирство і театр чи кіно, вони служать добру людини. А це основа основ морально-етичного та естетичного "Вірую" мого друга.

V

Свої перші оповідання він написав за колючим дротом у таборі військовополонених. Писав він тоді і вірші. Проте, за його словами, поезія була явищем епізодичним у його ранній творчости і згодом він повністю перейшов на прозу. Вибрані оповідання, повість "Його леді" та кримінальна драма "Еліксир життя", написані між 1946 і 1957 роками в Італії й Великобританії, становлять зміст першої виданої в Україні книжки Миколи Вірного "Долі" ( в-во "Смолоскип", Київ, 1997).

Після презентації цієї книжки в Будинку літераторів у Києві, на якій був присутній автор, літературний критик Галина Паламарчук писала в газеті "Вечірній Київ" (15,17 листопада 1997) :

"Тематично проза Миколи Вірного лягає у контекст фронтових оповідань Олеся Гончара, доповнюючи картину участи українців у Другій світовій війні художніми образами тих, хто, хоч у чужих уніформах, боролись не за нову Європу чи "за коммунистическую родину, великий русский народ, столицу Москву и товарища Сталина", а за нову вільну і ні від кого не залежну Україну.

У цьому ключі, мені здається, оповідання "Відповідь", "Вірний друг", а особливо "Його леді" є надзвичайно цікавим, оригінальним і повним матеріалом для знімання національних кінофільмів, чого нам сьогодні вкрай бракує".

Паламарчук зазначає, що головні персонажі згаданих оповідань – цікаві, героїчні і романтичні, що вони діють у цікавих і різноманітних ситуаціях та що сюжет оповідань Вірного захоплює і полонить.

На цьому місці варто згадати, що на презентації книжки авторові був вручений членський квиток Національної Спілки письменників України.

Портрет мого друга був би неповним, якби я не згадав при цій нагоді його педагогічної діяльності. Він невтомно поглиблював і удосконалював свою освіту в Англії, Німеччині та США, здобувши 1968 року ступінь магістра мистецтва в Норвічському університеті, штат Вермонт. Літом він вчився, викладав і був директором студентських гуртожитків.

Від того часу він деякий час викладав історію й літературу в суботній школі українознавства ім.Т.Г.Шевченка для дітей з Вашингтона та околиць двічі читав курс літератури на літніх учительських семінарах, які щороку влаштовує Шкільна Рада УККА.

Про один з таких семінарів писала новоприбула вчителька з України Христина Чабан в журналі "Рідна школа" (ч. 127, Нью-Йорк, 2000):

"Українську літературу нам викладав письменник Микола Француженко, він же Микола Вірний. Для нас це була зустріч з нашою живою легендою. Пригадую, з яким захопленням ми слухали радіо "Свобода" та "Голос Америки" – це був для нас всіх, хто жив тоді за колючим дротом, цілющий подих свободи. Життєрадісний, запальний голос Миколи Француженка, який працював у ті часи там, приносив радість у дім, вселяв надію та віру в краще майбутнє. До речі, його голос таким і залишився і нам було дуже приємно побачити фільм про відкриття пам'ятника Тарасові Шевченкові у Вашингтоні, де коментував це величаве свято Микола Француженко, так що ми мали добру нагоду порівняти.

Дуже зворушливо він викладав нам про образ матері в українській літературі у творах О.Вишні, П.Тичини, Б. Антоненка-Давидовича, М. Хвильового, М.Стельмаха, І.Драча, В.Симоненка, Б.Олійника, Л.Забашти, а також про письменників-шістдесятників, про першу з них Л.Костенко...

Ми дуже вдячні професорові Миколі Француженкові за його гарні лекції та за його чудовий подарунок кожному учасникові семінару – свою дуже цікаву книжку "Портрет поета" про Василя Барку, яка вміщує унікальні матеріали про життя одного з найвидатніших модерністів ХХ сторіччя і дуже гарно характеризує талант самого автора – Миколи Вірного".

Оскільки ми при книжці "Портрет поета" (в-во П.Ф. "Діва", м. Рівне, 1998), варто додати оцінку її унікальності з інших джерел. Ось що писав авторові професор Острозької академії, історик літератури Василь Жуковський в листі, датованому 28 січня 1999 р.:

"Можу з радістю сказати, що Ваша книга схвально зустрінута і вже заслужила дуже теплі відгуки від фахівців. Зокрема професор української літератури Борис Степанишин, лауреат Шевченківської премії, автор підручника української літератури для 9-го класу шкіл України, в розмові зі мною висловив глибоке задоволення тим фактом, що з'явилася, як він висловився, "перша серйозна, глибока, добре скроєна монографія про Василя Барку". Василь Барка включений до програми з української літератури в школі, але фактично матеріалів для вивчення творчості цього поета немає. Тому Ваша монографія є чи не єдиним джерелом для вчителів. Професор Степанишин просить примірники Вашої монографії для вчителів шкіл Рівенщини, які вони будуть використовувати при підготовці занять по творчості Василя Барки".

А як же відгукнувся на книжку Француженка "Портрет поета" її головний песонаж – Василь Барка? Не вагаючись, можна ствердити, що про такі відгуки мріють автори подібних книжок. У листі до Француженка, датованому 22 січня 1999 року, поет-мислитель, серед іншого, писав:

"Об'єктивні читачі мусять визнати: книга зроблена майстерно, з двома найважливішими прикметами.

1. Ви злагодили її так, що вийшов міні-синодик ідей, систематично викладених на допомогу читачам, особливо серед молоді, - відірватися від люциферичної замани марксизму і увійти у сферу духовних істин. Ваша книжка приладнана якраз до найістотнішого завдання для сучасности – духовного визволення.

2. Виклад жвавий і "окрилений", без академічних тягот і відзначається насиченістю змісту.

Треба було б видати стотисячним тиражем і доручити примірник кожному з політичної "номенклатури", як виклад, здійснений на матеріалі із сфери духовно-творчої культури.

Ця книжка пробудить там хоч декотрі пориви до вселюдської духовности".

Микола Француженко за свою різноманітну діяльність удостоївся високих відзначень: "Грамоти вдячности уряду США" за понадтридцятирічну працю на "Голосі Америки", "Воєнного хреста" уряду УНР на вигнанні з нагоди 40-річчя відродження збройних сил України, "Почесної грамоти Спілки театральних діячів України" (за вклад у розвиток українського театрального мистецтва в діаспорі).

Йому присуджена літературна премія ім. Івана Кошелівця за 2001 рік.

2002 року він став дійсним членом УВАН.

Президія Головної Управи колишніх вояків-українців у Великобританії нагородила поручника Миколу Француженка "Срібним хрестом заслуги" 2-го кл. за заслуги і довгорічну віддану працю в ОбВУВБ і працю для закріплення Української держави.

У цьому ж році Головна Рада ветеранів Української Національної Армії в Торонто нагородила його найвищою нагородою за заслуги –" Золотим хрестом".

Згадано тільки те, що він отримав у 2002 році. За попередні роки, починаючи з 1946-го року аж до кінця 2000-го, не згадую, бо їх багато...

Вірний покликанню, мій друг не покладає рук. Він закінчує писати спогади про свою 33-річну працю в американському міжнародному радіомовленні, наполегливо працює над драмтрилогією "Дух святої землі", пише огляди книг, працює над іншими творами, які починав ще в таборі військовополонених. Одне слово, він охоплений творчою стихією.

Цю статтю я починав віршем, присвяченим моєму другові. Закінчую її також віршем:

Всі круглі дати і усі нулі
нехай Вас не бентежать вже ніколи!
Вони такі ж бо немічні й малі,
а Ви, мій друже вірний, мій Миколо,
із покоління, що в юнацтві обіруч
не завагалося схопить життя за роги,
не збилося зі світлої дороги,
а чесно йшло до ясної мети
крізь попелища двох лихих імперій,
щоб через долею відкриті навстіж двері
в нову добу звитяжно увійти!
Щасливе Ваше покоління й Ви,
що в темряві не збилися зі шляху,
що заслужили в праці й боротьбі
вітчизни шану і повагу!

Чеві Чейз, 2000 – Зінґер Айленд, 2002

Шукач гарного світу

Василь Гайдарівський

І

Василь Гайдарівський з'явився в українській прозі після ІІ світової війни за межами України не як початкуючий письменник. Його літературна біографія сягає 20-х років. Твори Гайдарівського друкувалися сперше в бахмутському журналі "Забой", а згодом у донецькому "Літературному Донбасі". Отож, у західній діаспорі як прозаїк він належав до ряду старших письменників. З радянської України це були Анатоль Антипенко (Гак), Докія Гуменна, Анатоль Калиновський (Галан), Олекса Кобець (Варавва), Людмила Коваленко, Аркадій Любченко та Василь Чапленко, а із західних земель, окупованих Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною та Румунією, — Катря Гриневич, Галина Журба (Домбровська ), Іван Керницький, Наталена Королева, Юрій Косач, Леонід Мосендз, Софія Парфанович, Улас Самчук та Марія Струтинська. Отож, Гайдарівський як прозаїк посідав помітне місце в українській літературі вдома і на еміграції ще перед Іваном Багряним, Василем Баркою та Тодосем Осьмачкою, які, як відомо, свої повісті та романи почали писати значно пізніше, перебуваючи в таборах для переміщених осіб.

Щоб досконаліше усвідомити місце Гайдарівського в українській пореволюційній прозі, слід докладніше зупинитися на тих основних моментах, які дали необхідний поштовх його вродженому талантові в умовах зрусифікованого робітничого середовища Донбасу.

Відомо, що внаслідок революційних змін в житті народів помічаються розквіт культурної діяльности та поява нових талантів. Тоді посилюються шукання нових мистецьких форм, загострюється тематика творів, пожвавлюється активність різноманітних мистецьких течій та об'єднань. А разом з цим зростає зацікавлення суспільства мистецтвом, зокрема літературою. Цей феномен не оминув і України. Докорінні революційні зміни в порівняно коротку добу революції 1917-21 років, коли Україна існувала і боролась як Українська Народна Республіка, стимулювали небувалий розквіт мистецького життя пореволюційного періоду. Той розквіт був природним наслідком відродження України як незалежної держави, а не перемоги комуністів та створення УРСР, як це намагаються доводити режимні історики-пропагандисти. Дехто, правда, і на еміграції висуває арґумент, що цей розквіт мав місце таки в УРСР. Адже Тичина, Зеров, Хвильовий, Куліш, Бойчук, Довженко, Курбас — це доба УРСР! Календарно – так. Духовно ж – ні, бо кожний позитивний прояв, який утверджував самобутність України в умовах її поневолення, був відлунням національної революції.

Виринає питання – що змусило Москву протягом понад десяти років толерувати той розквіт? Причин було кілька, але, на мою думку, найголовнішими з них були три. По-перше, сама істотність перехідного періоду, коли в Кремлі точилась жорстока боротьба за владу, коли все, що було поза сферою консолідації влади, мало для комуністичної верхівки другорядне значення. По-друге, тактичне визнання "ленінських засад інтернаціоналізму" як засобу загарбання Москвою інших націй і одночасне використання тих засад місцевими націонал-комуністичними керівниками задля послаблення імперського тиску, що, наприклад, у випадку України сприяло політиці українізації. По-третє, наявність у керівництві КП(б)У та на відповідальних посадах у видавництвах і редакціях свідомих українців, комуністів і боротьбістів, які в добу революції активно допомагали Москві завоювати УНР, а упродовж першого десятиріччя комуністичного режиму намагалися відвернути московську загладу від куцо-суверенної УРСР. Як не раз казав у наших розмовах Василь Гайдарівський, у тодішніх обставинах життя для нього суттєвим і конкретним було творення саме тих вартостей, які утверджували самобутність України. І таких, як він, було багато.

Біографія Гайдарівського ще вичерпно не досліджена. Не є таке дослідження і моєю метою. Вік, віддаленість в часі і просторі, залізна завіса, брак доступу до вірогідних і достовірних джерел унеможливлюють здійснення такого проекту. Проте я не трачу надії, що таке дослідження стане можливим тоді, коли радянсько-комуністичний режим стане тільки гірким спогадом у майбутній вільній Україні. Деякі дані про себе Гайдарівський подав у листі до видавця Юліана Середяка, опублікованому в книжці оповідань "А світ такий гарний..." у формі статті під заголовком "Дещо про себе і свою творчість". Для моєї статті про Гайдарівського вистачить бодай кількох пунктирних записок, що стосуються початку його літературної творчости.

1922 року шістнадцятирічний Гайдарівський почав працювати робітником на скляному заводі в Костянтинівці. У вільний від праці час він перечитував усе, що потрапляло в його руки, вчився в гуртку самоосвіти, мріяв про вищу школу. Заохочений письменником Феліксом Ковалевським, залюблений у красне письменство, хлопець почав 1925 року писати нариси й оповідання. Твори талановитого початківця-робітника охоче друкували в газетах "Молодий шахтар", "Кочегарка" та в бахмутському журналі "Забой". Згодом його прийняли у члени одноіменної Спілки письменників.

ІІ

Було б помилкою вважати, що спілка "Забой" та її друкований орган були створені українськими письменниками Донбасу з метою українізації свого промислового краю. Спілка була заснована 1924 року російським критиком Олексієм Селівановським та російським прозаїком Борисом Горбатовим. Її членами, серед інших, були російські поет Павло Безпощадний (П.Г.Іванов), повістярі Іван Гонімов, Павло Чебалін, новеліст Петро Сєверов. Якщо не помиляюсь, одного часу з Донбасом був тісно пов'язаний російський поет Михайло Матусовський, згодом автор тексту популярної радянської пісеньки "Подмосковные вечера", яка, завдяки Микиті Хрущову та американському піаністові Вену Клайберну, здобула широкий розголос на Заході.

Заснована на територіальній базі, спілка "Забой" також серед своїх членів мала значну кількість української літературної молоді: Григорій Баглюк, Василь Гайворонський, Микола Соболенко, Василь Іванів-Краматорський, Павло Байдебура, Андрій Клоччя, Іван Ткаченко та інші, чиї твори побачили світ на сторінках одноіменного журналу. Згодом українська група, очолена Іваном Ле, який приїхав до Бахмута з Києва, перебрала цей журнал і дала йому назву "Літературний Донбас". Про той час Гайдарівський писав у згаданому вище листі до видавця Ю.Середяка:

"А тоді вже в Донбасі розгортались незабутні події. Цю зрусифіковану промислову частину України впевнено й рішуче опановувала українська культура. Адже зросли нові українські кадри, виховані в місцевих школах та інститутах. Тоді вже прибувала робоча сила не з Росії, а з українських сіл, переважно молодь. Вона потребувала своєї газети, театру, книги, лекцій рідною мовою.

Той історичний процес українізації Донбасу знайшов живу підтримку в культурних колах столиці (тоді ще Харкова – В.Б.) В край чорного золота їхали мистці, письменники, інтелігенція всіх галузей культури – читали лекції, влаштовували різні гуртки, керували ними. Українська мова голосно звучала в містах і селищах".

Слід звернути увагу на те, що Гайдарівський в 1929-34 роках був заступником голови організації українських письменників Донбасу і заступником головного редактора "Літературного Донбасу". А це свідчить про те, що його роля в процесі українізації культурного життя Донеччини була досить важливою. Маючи трихрічну освіту в Московському технічно-мистецькому інституті, де він студіював видавничо-друкарську справу (подібного вузу в Україні тоді не було), Гайдарівський був фактично технічним керівником видавництва "Літературний Донбас". На той час він був уже відомим автором багатьох нарисів, оповідань та повісті "Розминовка", яка друкувалась в харківському журналі "Гарт" і вийшла окремою книжкою в 1933 році у Держвидаві в Харкові під назвою її другої частини "Пугачівська рудня", але в зв'язку з розгромом українського літературного життя в Донбасі та арештом автора була конфіскована.

Про творчість Гайдарівського позитивно говорив на з'їзді пролетарських письменників у Парижі Іван Микитенко. Для мене, та і для багатьох, найпомітнішою рисою вдачі Гайдарівського була його скромність, повна відсутність самореклами чи хизування своїм авторським стажем. У 1980 році Василь Чапленко – письменник, критик, літературознавець і редактор – людина принципова, під кожним оглядом, пишучи про надмірно (на його, Чапленка, погляд) роздуту славу Уласа Самчука як письменника зазначив:

" Понад двадцять років жив у нашому середовищі В.Гайдарівський, ніде він про себе не нагадував, а от видав дві книжки, і зразу всі побачили (навіть Улас Самчук), що це письменник неабиякої сили".

Безсумнівним фактом є, що такі, як Гайдарівський, згодом репресовані чи й знищені, робили тоді національну справу, поширюючи українську культуру в промисловому центрі України – Донбасі. Вони, як і ті, що чудом пережили те лихоліття (К.Герасименко, М.Рудь, М.Ткач) і продовжували свою літературну працю, заклали фундамент, завдяки якому ще й нині українська культура Донбасу не загрузла в трясовині русифікації.

Саме за цю працю однієї ночі 1933 року оперативники ДПУ закрили в друкарні полотнищами машини, на яких друкувався "Літературний Донбас", поставили коло них озброєну варту, арештували Баглюка, Гайворонського та інших українських авторів і працівників редакції. Російські письменники захопили журнал і вже під новою його назвою – "Литературный Донбасс" – почали довготривалий руфифікаційний наступ, керований політикою Кремля.

Але праця українських письменників тридцятих років не пішла на марно. У наших розмовах Гайдарівський завжди висловлював радість і гордість, що серед борців за національні права українського народу були наші земляки-донеччани – Іван Дзюба, Іван Світличний та Микола Руденко, згадуючи тільки найбільш відомих на Заході. "А нас таки ніхто не спроможний здолати!", — колись сказав він мені без тіні сумніву чи вагання.

ІІІ

Метою цієї статті не є літературознавчий розгляд творчости Гайдарівського. Я просто хочу поділитися деякими деталями наших земляцько-приятельських відносин.

З Гайдарівським я познайомився майже півсторіччя тому в прохолоднім барі українського клубу на Джермантаун авеню у Філадельфії. Перед тим я читав його оповідання і нариси в різних журналах і часописах. Перше, що кинулось у вічі, – богатирська постать і добре відкрите обличчя. Ставний, плечистий степовик. Золотавий відлив сонця нашої Донеччини в коротко стриженім волоссі, сумні волошкові очі. Привітний потиск міцної мозолястої руки. На моє запитання, як його величати по батькові, відповів: "А просто Василь". Зрозуміло, що до значно старшого за мене земляка я не міг звертатися "просто Василь". До кінця його життя в листуванні і розмовах я звертався до нього "пане Василю".

Пригадую, що того пополудня ми говорили про нашу Донеччину, про знайомих і незнайомих письменників. Він розпитував мене про Австралію, звідки я недавно примандрував до Філадельфії. Хвалив, зокрема, творчість двох "нових австралійців — книжку новел і оповідань "Соняшні дзвони" Володимира Русальського та оповідання значно молодшого Євгена Гарана, які Гайдарівський читав ще під час війни в журналі "На дозвіллі", що виходив у Німеччині для українських остівців, а після війни — в торонтських "Нових днях". Розповідав, що замовив для себе в книгарні Віктора Камкина у Вашингтоні повні видання творів українських класиків, виданих в УРСР. Їх тоді рекламували в США за неймовірно низькими цінами.

Вечоріло, коли ми вийшли з клубу на палаючу спекою вулицю. Потойбіч надвечірнє соняшчне проміння виблискувало у вікнах верхніх поверхів, золотило червоні цегляні стіни будинків. А по цьому — тінистому — боці на східцях і розставлених на тротуарах пляжних кріселках сиділи розморені спекою люди, немов чекаючи на прохолоду океанського бризу, що забарився десь далеко за річкою Делавар над шпильчастими хащами приморських піній.

Я провів пана Василя до будинку 1915 на 7-й вулиці, де він винаймав мешкання у письменника Зосима Дончука. Крім Гайдарівського, там мешкали письменниця Галина Журба і колишня солістка Харківської державної опери Олена Шишацька-Карапетян із своїм сином Аліком – майбутнім професором прикладного мистецтва в університеті штату Вест Вірджинія. Ми домовились наступного дня стрінутися у Василевому мешканні, а тоді піти до клубу "на пивце". На мій дзвінок на ґанок вийшов не пан Василь, а похнюплений Дончук.

"Ви, напевно, до Василя? Нічого не пораджу. Учора я бачив, як ви прощалися з ним перед будинком. Як тільки ви пішли, Василь покрутився туди-сюди і зник з хати. Повернувся назад з двома горілчаними братами майже опівночі. Звісно, не з порожніми руками. Випивали й гуторили довгенько, а зараз сплять покотом. Як тільки він протверезиться, я йому відмовлю мешкання..."

Так другого дня після нашого знайомства я довідався, що мій земляк, за словами Дончука, "має надмірний нахил до алкоголю".

Не знаю, чи відмовив домовласник мешкання пану Василеві, чи останній сам виїхав кудись із Філадельфії, бо я його догенько не бачив. Проте я не раз пригадував, як під час нашої першої розмови в барі клубу він раптом замовк, вичерпався. Тоді я навіть не уявляв, у які чорториї алкогольної непоміркованості можуть затягнути людину негаразди життя. Гайдарівський напевно на собі звідав крутіжі того потоку, з якого небагатьом щастить вибратись на берег вдоволення і певності. Я згодом довідався, що Гайдарівського мучила депресія, яка, як це часто трапляється з людьми надзвичайно чутливими і талановитими, призводила до запою. А причин депресії у Василя було більше, ніж у багатьох його колег пера: арешт, ув'язнення та поневіряння в радянському пеклі, трагічна розлука з родиною під час воєнного лихоліття, невлаштованість життя на еміграції, і, особливо, свідомість диспропорції між власним талантом та обмеженою спроможністю його творчого застосування і виявлення. Про це він найкраще висловився в листі до Петра Васильовича Одарченка, відомого літературознавця, невтомного заохочувача справжніх талантів і людини, я сказав би, "золотого серця":

"Дорогий Петре Васильовичу!

Сердечно вдячний Вам за листа! Я справді намагаюсь писати так, щоб воно було цікаво людям читати, і часом це мені вдається. Але все моє нещастя в тому (як зрештою всіх еміграційних письменників), що я не мав, не маю і не буду мати можливости систематично працювати над творами, пишу інколи прихапцем і похапки, коли трапиться вільна година. А так працюючи, далеко письменникові до виявлення своїх спроможностей. На його писанні, як тавро, лежить печать аматорства. І з цього зачарованого кола ніхто з наших еміграційних письменників вийти, ні, видертися, не може. Тому й твори наші або недоношені, або переношені й вицвілі та вилинялі.

Про це все я кажу, маючи на увазі в першу чергу самого себе. У письменниках я ходжу майже все своє доросле життя, але написав дуже мало і написане далеке від досконалости. Після видання "Заячого пастуха" та "Світ такий гарний..." я не спромігся викінчити чогось нового і тому нічого не друкував. Оте оповідання, що Ви з ним ознайомились, "Зоре моя вечірняя", я написав минулого літа, бувши короткий час безробітним. Якщо в майбутньому знову трапиться випадок, коли не матиму праці, то, може, ще щось викінчу. Кажу "викінчу", бо маю повість "Крадений батько", повість "Прокляте море" та роман (поки що без назви) з шахтарського життя передвоєнного часу. Ці книжки потребують праці, а праця – часу. Отже, як бачите, знову те ж саме зачароване коло. На жаль, на Ваше питання, які твори я видрукував 1965 і 1966 рр., можу з прикрістю відповісти, що ніяких.

З такими обставинами я вже примирився, сам на себе махнув рукою. І сердечно радію, як бачу нову книжку нашого письменника, особливо як книжка гарна. Не лише з приємністю, але з захопленням перечитав я книжку Ігоря Качуровського "Дім над кручею". Качуровський – людина безперечно талановита. Доводиться лише шкодувати, що твір його мало український, здається, ніби він перекладений з російської мови. Гарну книжку написала і Оксана Керч. Її "Наречений" – річ непересічна як формою, так і змістом. Хоч цій авторці на бажання можна б закинути, що в її романі багато того, що бракує в Качуровського, тієї самої українськости. Але авторка куті меду хоч і передала, але небагато. Приємну повість написав і Улас Самчук – "На білому коні", кажу — повість, бо то не є мемуари і не есей, а саме повість, побудована на фактичному матеріялі, і побудована вправно. Можна б назвати ще деякі книжки наших письменників, що в якійсь мірі заповнять те жахливе провалля в історії української літератури, яке виникло на протязі панування в Україні комунізму. Про підрадянську літературу я маю дуже й дуже сумну думку. Там були і є талановиті письменники, але нема талановитих книжок. Дух фальшу просякає кожну сторінку їхніх творів. З'явились були нові імена, та швидко почали вони старіти, не вистачає їм сили втриматися на ногах від страшного тиску державної системи. Це стосується і таких талановитих прозаїків, як Є.Гуцало, П.Загребельний, Ю.Щербак тощо. Правда, Загребельного я згадав тільки тому, що він написав свого часу дуже гарну книжку "День для прийдешнього". Пізніші його твори нічим не відрізняються від писань письменників старшого покоління.

Вибачте, Петре Васильовичу, за мою балакливість. Це, мабуть, ще одна ознака того, що старіє людина, безнадійно старіє. І від цієї думки прикро робиться, адже так багато хотілось зробити, так багато є різних плянів та проєктів, а часу залишається обмаль. Хоч маю намір не здаватися, дещо зробити.

Сердечно вітайте від мене і від моєї дружини Марію Федорівну та обидвох Ваших Петровичів!

Щиро Ваш Василь Гайдарівський.

16 травня 1967 року".

У США Гайдарівському довелося працювати чорноробом не лише для прожитку, але й для видання своїх творів. Для нього – колишнього редактора літературного журналу, а згодом газети – в еміграційних видавництвах і редакціях не знайшлося місця. Йому бракувало впливових знайомств "зі старого краю". А саме такі, навіть менше за нього кваліфіковані журналісти (іноді навіть і не журналісти!), були редакторами еміграційних видавництв і публікацій.

Під цим оглядом досить влучним є спостереження Аркадія Любченка в його "Щоденнику" про знайомство з Гайдарівським у Кракові ще під час війни. 1999 р. харківський журнал "Березіль" (ч. 7 – 9, ст. 152 –153) передрукував уривки згаданого твору Любченка, з якого я цитую таке:

"Ночую в канцелярії видавництва. Перед сном п'ємо чай і довго розмовляємо – Ситник, Гайворонський і я. Ці хлопці працюють при ви-ві звичайними носіями і досить добре заробляють. Але ставлення до них п.п. директорів та редакторів зверхнє, просто іноді хамське, дарма що обидва були нещодавно теж редакторами газет – один Васильківської, другий Костянтинівської на Донбасі".

Правда, дехто може сказати, що інші еміграційні письменники, перебуваючи в подібних обставинах життя, не стали, як Ситник і Гайдарівський, жертвами депресії, що допровадила до їхньої передчасної смерті. На це хіба можна відповісти, що на кожну людину житейські негаразди і побутова невлаштованість впливають по-різному. Гайдарівський давав собі раду з ними, як міг. Втім, свідомість неспроможности повністю посвятити себе письменницькому трудові, можливо, додавала до вродженої депресії, що врешті призвела до його самогубства.

IV

Але в його житті були періоди, коли він перемагав депресію. Чи не Достоєвський колись завважив, що тільки той, хто пережив падіння й зневіру, здатний сягнути вершин особистого тріумфу, чи щось у цьому сенсі? Гайдарівському був чужим фальшивий котурняний оптимізм декого, що патьоками розпливається на сторінках еміграційної прози. Людина нещасна, він, як письменник, був справді невтомним шукачем гарного світу.

Саме в час його особистого тріумфу ми знову стрінулися у Філадельфії. Це було у Великодню суботу на літургії св. Василя Великого в храмі св. Покрови на Машер вулиці. Серед кількох молільників, у самому кутку позаду незвичних для православних храмів лавок, я побачив пана Василя. Після служби Божої ми тричі почоломкались. Він виглядав зовсім інакше, ніж того пополудня, коли ми познайомились у клубі. На ньому був світло-коричневий, з темною смужкою костюм. Усміхнений, немов якимось внутрішнім світлом зігрітий пан Василь!

"Звідки, дорогий земляче, ви завітали до нас?"

"Ні, не завітав. Думаю, що цього разу до Філадельфії я повернувся на постійно. Бачите, пані Галина Журба познайомила мене з однією дуже симпатичною жінкою, яка серйозно цікавиться літературою..."

Зніяковівши, він додав:

" Та наші плани не обмежуються літературою..."

Так він уперше натякнув мені про особисте в житті, чого раніше з ним не траплялося. Згодом він одружився із Софією Пилипенко, яка до кінця його життя стала вірною його супутницею та помічницею в його літературній праці.

"Писали щось нове?" – запитав я, коли ми вийшли з церкви.

"Ні, земляче, але планів маю силу-силенну. Писати, писати, писати! Це ж єдине виправдання мого життя... Заробіткова праця – це каторга, хоч і без ланців на руках. Працюю, бо ж не уявляю себе бездомним жебраком... Ой і розбалакався..."

Дійсно, він, як я не раз переконався, більше мовчав і слухав. Але цього разу він справді розговорився. Його очі світилися лагідністю і цікавістю, а не заволікались тінню байдужости до цілого світу. Переді мною був той пан Василь, який невдовзі подарує читачам казковий чар "Заячого пастуха" та справжнє, бо ж особисто вистраждане, чоловіколюбство збірки оповідань "А світ такий гарний..."

Незабаром після нашої другої зустрічі Гайдарівський знову винайняв кімнату в будинку Дончука, але не на другому поверсі, де він мешкав перед тим, а у партері. Через якийсь час пан Василь запросив мене до себе:

"Приходьте – поговоримо про вашу книжку".

"Яку мою книжку?" – не зрозумів я.

"Та ж майбутню збірку ваших поезій! Захопіть усе друковане і недруковане. Я з будівництвом розквитався – працюю до півночі в одному ресторані прибиральником. Робота, правда, не з приємних, але для мене вигідна – можу майже цілий день читати і писати, а для мене це справжнє життя... Приходьте в будній день пополудні".

Користуючись запрошенням, одного пополудня я постукав з ґанку у вікно його кімнати. Пан Василь відчинив двері і впустив мене до коридору. Праворуч високі, майже під стелю, двері до його кімнати були гостинно відчинені.

"Ну, пане Василю, ці двері, видно, на ваш ріст плановані", – пожартував я. В кімнаті між двома фронтовими вікнами, впритул до стіни, стояв масивний письмовий стіл. Обабіч вхідних дверей – полиці й етажерки, заставлені книжками, а в протилежнім кутку просторої кімнати – дбайливо застелене килимом ліжко. На полиці над каміном – стоси журналів, часописів і ще не розпакованих книжок. І бездоганний порядок на письмовому столі. На ньому з лівого боку лежав стос чистого паперу, а з правого – тонший, списаний трохи кутастими літерами його почерку. Посередині столу в коробці - ручки і різнокольорові олівці.

"Оце, земляче, мій робочий верстат. Я так завжди працюю – беру чистий аркуш, пишу і відкладаю на праву сторону без поправок. Закінчивши розділ, перечитую, додаю, викреслюю, виправляю, а потім переписую начисто. Інколи така процедура триває кількакратно. Але ж сідайте, де вам найзручніше, і показуйте, що ви там принесли".

Приніс я, правду кажучи, все, що встиг написати від кінця війни в Німеччині, Австралії і Філадельфії. Вірші, друковані в різних журналах і часописах, я переписав у звичайний школярський, у лінійку зошит з назвою на першій сторінці "Ранній зошит". Приніс я також цикл недрукованих поезій. Перший вірш того циклу кінчався строфою:

Тобі у мареві крихкого верховіття
Уявляться плоди прийдешнього поліття,
І, певний, ти молитимешся, щоб
Собою буть, позбувшись всіх оздоб.

Коли в 1970 році в-во "Київ" Богдана Романенчука у Філадельфії видало мою першу збірку поезій "Поліття", критик Лука Луців у рецензії на неї в "Свободі" звернув увагу на неадекватність заголовка і розміру збірки. Шановний рецензент не знав, що заголовок збірки не мав нічого спільного з плодами поліття, себто з урожаєм, жнивами. Коли справа видання книжки, завдяки наполяганню пана Василя, стала конкретною, я мав намір дати їй заголовок "Ранній зошит". Але мій земляк аж скипів:

"Облиште, ради Бога, оті зошити, нотатники, записники та подібну до них канцелярщину – збірка мусить мати поетичну назву!"

Після довгих міркувань ми обидва зупинилися на запропонованій паном Василем назві, в якій іменник "поліття" є порою, коли літо минуло, а осінь ще не надійшла. Отож, я вдячний саме йому не тільки за появу книжки друком, але й за її назву. Справді, він був хрещеним батьком моєї першої книжки.

Я знав, що пан Василь не раз переглядав рукописи молодших за нього і менш досвідчених письменників. Він витрачав майже півгодини часу на читання однієї сторінки рукопису. І якщо він робив, порадившись з автором, поправки, то твір набував від того більшої мистецької сили. Тепер я відчув і на власному досвіді редакторський хист мого земляка.

"Лишіть у мене на якийсь час ваші вірші. Я їх прочитаю наодинці. Я чув, як ви читаєте вірші свої і чужі. Таке гарне читання іноді маскує деякі недоліки. Вибачте мені, але кожну написану річ я мушу вивірити на око, як колись діди наші вивірювали вартість монети на зуб".

"Ви справжній редактор, пане Василю!"

"Ні, ні! Саме виловлювання мовних і друкарських помилок, — це функція доброго коректора. А редактор, друже мій, крім досконалого знання мови, стилів і смаків, мусить відчувати пульс, дихання твору. Він не сміє пропустити жодного недогляду автора. Справжній редактор – додатковий творчий чинник для автора. Він мусить також мати відвагу і обов'язок, чуєте, — обов'язок! — підказати, а де треба, наполягти на потрібних поправках, додатках, скороченнях і змінах..."

V

Як я вже згадував, пан Василь мусив тяжко працювати, щоб уможливити видання своїх книжок. Інколи він був змушений позичати гроші в кооперативній спілці "Самопоміч". Це були невеликі суми, і борг свій він завжди сумлінно сплачував. Інколи я охоче був його ручителем, і він мене ніколи не підвів.

Одначе його до розпуки допроваджували безвідповідальні рецензії декого з його колег пера, що, на його думку, могли знеохотити читача і негативно вплинути на продаж книжки. Прикладом такої його чутливости може бути його лист до мене, датований 1-го березня 1963 р.:

"Дорогий пане Володимире!

Сподіваюсь, Ви читали рецензію в "Свободі" від 28 лютого на "Заячого пастуха". На книжку й автора вилито цебер помиїв. Є підстави думати, що рецензентка взагалі книжки не читала, лише переглянула. Рецензентка ставила собі за ціль скомпрометувати книжку, і цього вона досягла блискуче. Тепер мені не можна з'являтися на люди із "Заячим пастухом", якщо не стануть в обороні мене, як письменника, читачі. (...) Кілька їхніх листів до редакції у якійсь мірі зітруть нищівне враження про книжку. Інакше книжка пропала, а я збанкротований.

Ваш Василь".

Я знав, що реакція Гайдарівського була загострою, бо згадана в листі книжка, як і інші його твори, викликали дуже похвальні рецензії відомих критиків Г.Костюка, Д.Бучинського, І.Овечка, С.Наумович, В.Сварога, В.Чапленка, письменників І.Смолія, М.Щербака та захоплені відгуки багатьох читачів.

Гайдарівський дослівно до кінця свого життя писав. Він залишив після себе рукописи двох повістей, які були видані посмертно, завдяки копіткій праці його вдови Софії, також уже покійної: "Циркачка" (1986 р.) та "Спокута" (1991 р.). Про це вона писала мені 26 березня 1992 в листі з Філадельфії до Вашингтона, де я тоді працював в "Голосі Америки":

"( ... )Працюючи над "Спокутою", я дуже захворіла й безліч разів була в лікарнях. Василь залишив тільки нерозбірливий рукопис, неопрацьований і неперечитаний. Насилу кінчивши писати останнє речення, на другий день покінчив зі собою ( ... )".

13-го листопада 1972 Василь Гайдарівський позбавив себе життя у своїй хаті. Повернувшись увечорі з праці, пані Софія застала його мертвим.

На панахиді в одному похоронному закладі було до болю мало людей. Парастас відправляв настоятель православної церкви св. Покрови о. Михайло Борисенко, до речі, теж земляк покійного з Донеччини. Крім удови, на панахиді були письменник Анатоль Гак з дружиною, поетеса Марта Тарнавська, вдова письменника З.Дончука Раїса Тимофіївна та двоє чи троє парафіян. Пригадую, що мене лихоманило від гострої перестуди і в такому стані я не наважився їхати дві години на кладовище до Бавнд Бруку. Згодом Юліан Мовчан опублікував у журналі "Нові дні" листа Івана Манила, де той писав, що на похороні Гайдарівського із об'єднання письменників "Слово" майже нікого не було...

Повернувшись з похоронного закладу додому, я взяв з полиці "Заячого пастуха" і розкрив навмання. Це, безумовно, був звичайний випадок, але текст – подумав я – міг би бути найвлучнішою епітафією панові Василеві:

"Якби такий край десь і був, де пустує земля, і хліб росте на деревах, і в річках тече не вода, а молоко та мед, однаково, хлопче, мало хто пішов би туди з тобою. І знаєш чому? Бо кожному народові призначене місце на землі самим Богом. Тому людина, де б вона не народилась, любить свій край, чи гарно їй там живеться, чи погано. Німці живуть у Німеччині, турки в Туреччині, французи у Францужчині, і ніхто свого краю не кидає, бо не може покинути. А як і трапиться комусь залишити свою батьківщину, то сумуватиме за нею, поки житиме, і сум укоротить такому життя. Отож і треба, Тарасе, робити так, щоб наші люди не мандрували світами, а почувалися дома краще, як у теплих краях" .

Post scriptum

На одинадцятому році незалежности України поки що лише деякі твори Василя Гайдарівського повертаються на батьківщину.

Першими, хто проломив мур забуття довкола його імені, були журналіст Олег Скидан, доцент Донецького національного університету, філолог Вадим Оліфіренко та аспірантка Луганського національного університету філолог Тетяна Скворцова. Я щасливий, що мої спогади, друковані в газеті "Америка" в кінці 70-х років, нехай навіть у найменшій мірі, допомогли їм.

Наш талановитий земляк був нещасною в особистому житті людиною. Але як письменник він був вірний своєму покликанню. Хочеться, щоб майбутні дослідники його життя і творчости завжди керувалися думками, що їх висловив у передмові до "Кобзаря" наш великий Шевченко:

"Щоб знать людей, то треба пожити з ними. А щоб їх списувати, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним".

Василь Гайдарівський не змарнував жодної краплини чорнила і жодного аркуша паперу.

Філадельфія, 1977,1979 рр., Зінґер Айленд,

Творчість у поході життя

Галина Журба

І

Біографія письменника – це передовсім його творчість. Проте з огляду на популярність, що нею користуються серед читачів біографії видатних людей, сучасні біографи не оминають в життєписах історичних постатей і, самозрозуміло, письменників, найдрібніших деталей особистого життя останніх. Інколи з міркувань сенсаційности біографії перенасичені зайвими і другорядними подробицями інтимного характеру, мало пов'язаними з творчістю.

Біографії видатних письменників переважно пишуть і видають після їхньої смерті. Зміст біографій визначається почуттям міри, здоровим глуздом та етичним кодексом авторів. Костянтин Паустовський, пишучи коротку біографію Олександра Купріна, покликався у ній на думку цього відомого російського письменника:

"Зайвим є для читачів плутатися у дрібницях життя письменника, бо така цікавість шкідлива, дрібничкова і ница".

Я ж особисто нічого шкідливого, а тим більше ницого, не бачу в цікавості читача, так довго, як "дрібниці життя письменника" не відсувають у тінь найсуттєвішого в його житті – творчості. Саме тому я згодний з підходом до цієї справи іншого російського письменника - Веньямина Каверіна, висловленим у книжці "Вечірній день:листи, зустрічі, портрети". На його думку, кожна книжка є "розмовляючою особою", себто вона звернута до читача, як мова, і вимагає відгуку, відповіді. А тому – вважає Каверін – особа письменника, його доля – цікаві й важливі для читача, як важливою є для нього доля співрозмовника, сучасника.

Вік Галини Журби охоплював майже одне сторіччя, багате подіями і особистостями – безсмертними, ще живими в нашій пам'яті та подекуди вже забутими. Нам навіть важко уявити, що вона була сучасницею Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника. Тільки двадцять вісім років перед її народженням поховали великого Кобзаря. А коли вона народилася, Іван Нечуй-Левицький мав п'ятдесят один рік. За київського періоду її життя український класик доживав свого віку у Золотоверхім, який став у рік його смерті столицею новітньої української держави – УНР.

У 30-х роках, коли її повісті "Зорі світ заповідають" та "Революція іде", видані у Львові, здобули їй славу видатної письменниці, народилися майбутні шістдесятники Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко та інші. А за її життя в діаспорі та на батьківщині почали друкуватися твори поетів і письменників, народжених у 50-х роках. Ураховуючи діяльність її сучасників, що були ровесниками її батьків, письменницький вік Журби обіймав аж чотири покоління творців української літератури.</