• ЄВРАЗІЙСЬКА ШАХІВНИЦЯ
• ГЕОПОЛІТИКА ТА ГЕОСТРАТЕГІЯ
• ГЕОСТРАТЕГІЧНІ ГРАВЦІ ТА ГЕОПОЛІТИЧНІ СТРИЖНІ
• КРИТИЧНІ ВИБОРИ ТА ПОТЕНЦІЙНІ ВИКЛИКИ

ЄВРАЗІЙСЬКА ШАХІВНИЦЯ

Для Америки головним геополітичним призом стала Євразія. Протягом півтисячоліття у світових справах домінували євразійські держави і народи, які змагалися між собою за регіональне панування та прагнули глобальної влади. Нині в Євразії домінує не євразійська держава — глобальна провідна роль Америки прямо залежить від того, як довго і наскільки ефективно вона здійснюватиме свій вплив на Євразійському континенті.

Очевидно, що це умова тимчасова. Але її тривалість і те, шо за цим настане, має критичну вагу не тільки для добробуту Америки, а й, у більш загальному плані, для міжнародного миру. Раптова поява першої і єдиної глобальної держави створила ситуацію, у якій такий же раптовий кінець її пануванню — чи то через відхід Америки від світових справ, чи то внаслідок раптової появи успішного суперника — сприятиме виникненню тривожної міжнародної нестабільності. Фактично це призведе до глобальної анархії. Гарвардський політолог Семюел П. Гантінгтон має рацію, коли категорично стверджує: "Світ без провідної ролі США буде світом, де зросте насильство і безлад, зменшиться рівень демократії та економічного зростання порівняно з тим світом, де Сполучені Штати й далі значною мірою впливатимуть на формування світової політики більше, аніж будь-яка інша країна. Тривале міжнародне лідерство Сполучених Штатів є критично важливим для добробуту та безпеки американців і для майбутнього свободи, демократії, відкритості економіки та міжнародного світового порядку"'.

В цьому контексті надзвичайно важить те, як Америка зуміє дати раду євразійським справам. Євразія — це найбільший континент земної кулі і ключовий у геополітичному відношенні. Держава, яка домінує в Євразії, контролюватиме два із трьох найрозвинутіших та економічно найпродуктивніших регіонів світу. Лише один погляд на карту дає зрозуміти, що контроль над Євразією майже автоматично потягне за собою підпорядкування Африки, а західна півкуля та Океанія стануть політичною периферією центрального континенту світу (див. карту). В Євразії проживає близько 75 % світового населення, і більша частина матеріального світу як у вигляді підприємств, так і природних багатств, також знаходиться там. На Євразію припадає близько 60 % світового ВНП та приблизно 3/4 розвіданих енергоресурсів світу.

Євразія є також місцем розташування більшості політичне активних та динамічних держав. Шість економічно найрозвиненіших, наступні шість найбільших країн, що йдуть після Сполучених Штатів, та шість країн, які найбільше коштів витрачають на озброєння, розташовані в Євразії. Усі, крім однієї, офіційно визнані ядерні держави, та всі, крім однієї, держави, які вважаються ядерними, розташовані в Євразії. Два найнаселеніші претенденти на регіональну гегемонію та глобальний вплив містяться в Євразії. Всі потенційні політичні та/або економічні суперники, що кидають виклик американському верховенству, розташовані в Євразії. У своїй сукупності могутність Євразії набагато перевищує американську. На щастя для Америки, Євразія надто велика, щоб бути політичне єдиною.

Отже, Євразія — це шахівниця, на якій триває партія за глобальне лідерство. Хоча геостратегію — стратегічне управління гео-політичними інтересами — і можна порівняти з шахами, на схожій на овал євразійській шахівниці грають не двоє, а кілька іравців, кожний з яких має різний ступінь влади. Ключові гравці розташовані на заході, сході, центрі і півдні шахівниці. Як на її західному, так і на її східному флангах існують густона-селені регіони, організовані на відносно скупченій території в кілька могутніх держав. Що стосується територіальне невеликої периферії Євразії, то американська могутність розташована безпосередньо на ній. Але далекосхідний материк є також місцем розташування незалежного гравця, чия могутність зростає і який контролює величезні маси населення. Тоді як територія його енергійного суперника, обмежена кількома прилеглими до материка островами, та половина невеликого далекосхідного півострова, є осередком американської влади.

Між західним та східним флангами лежить не дуже густонаселена, а сьогодні ще й політичне мінлива та організаційно подрібнена серединна територія, яка в минулому належала могутньому суперникові, що боровся з домінуванням США — суперникові, який колись ставив собі за мету витіснити Америку з Євразії. На південь від цього великого центрального євразійського плато лежить політичне анархічний, але багатий на енергоносії район, що в потенціалі має величезне значення як для західних, так і для східних євразійських держав, причому на його південній околиці є один із густонаселених претендентів на гегемонію в регіоні.

Ця велика неправильної форми євразійська шахівниця, що тягнеться від Лісабона до Владивостока, і є полігоном для політичної "гри". Якщо її середина все більше втягуватиметься в орбіту Заходу, де домінує Америка, якщо в південному регіоні не буде допущено домінування якогось одного гравця і якщо Схід не об'єднається в такий спосіб, що Америку буде витіснено з її заморських баз, тоді можна буде говорити про верховенство тут Америки. Але якщо серединний простір дасть відсіч Заходу, стане активним єдиним утворенням і ще й здобуде контроль над Півднем або сформує альянс із головною східною дійовою особою, тоді провідна роль Америки в Євразії значно звузиться. Це саме станеться в тому разі, якщо два великі східні гравці якимось чином об'єднаються. І нарешті, якби західні партнери Америки витіснили її із західної периферії, це автоматично провістило б кінець участі Сполучених Штатів у грі на євразійській шахівниці, й, імовірно, означало б також підкорення в кінцевому підсумку західної околиці гравцеві, що нині займає серединний простір.

Масштаби глобальної гегемонії Америки великі, з цим усі погоджуються, але її глибина недостатня, вона обмежується як внутрішніми, так і зовнішніми факторами стримування. Американська гегемонія передбачає здійснення вирішального впливу, але, на відміну від колишніх імперій, не прямого контролю. Самі розміри та розмаїття Євразії, як і могутність деяких її держав, обмежують глибину впливу Америки та рамки контролю за ходом подій. Цей мегаконтинент надто великий, надто населений, а в культурному плані надто різноманітний і складається з надто багатьох амбітних у історичному плані (та енергійних — у політичному) держав, для того щоб легко піддаватися навіть найбільш економічно успішній та політичне панівній глобальній могутності. Ця обставина вимагає приділення великої уваги геостра-тегічному вмінню, ретельному та дуже продуманому розміщенню ресурсів Америки на величезній євразійській шахівниці.

Дійсність полягає в тому, що Америка надто демократична в себе вдома, щоб бути автократичною за кордоном. Це обмежує використання могутності США, особливо їхнього потенціалу для військового залякування. Ще ніколи популістська демократія не досягала міжнародного панування. Однак гонитва за владою — це мета, яка не здатна розбудити народні емоції, окрім випадків раптової загрози зовнішній безпеці або внутрішньому добробутові країни. Економічне самозречення (тобто витрати на оборону) та людські жертви (втрати навіть серед професійних військових), які для цього потрібні, не узгоджуються з демократичним інстинктом. Демократія ворожа до імперської мобілізації.

Крім того, більшість американців не отримують якоїсь особливої винагороди внаслідок нового статусу їхньої країни як єдиної глобальної наддержави. Політичне тріумфа-торство, пов'язане з перемогою Сполучених Штатів у "холодній війні", в цілому, як правило, одержувало стриманий прийом і було об'єктом певного висміювання з боку ліберальне налаштованих коментаторів. Якщо вже про це говорити, то значно привабливішими в політичному плані є дві досить різні точки зору на наслідки для Америки її історичного успіху в змаганні з колишнім Радянським Союзом: з одного боку, існує погляд, що закінчення "холодної війни" виправдовує значне зменшення заангажованості Америки в світову політику, незалежно від того, які це матиме наслідки для глобальних позицій США; з другого боку, існує думка про те, що настав час для справжнього міжнародного співробітництва, задля якого Америка повинна навіть поступитися частиною свого суверенітету. Обидві доктрини завоювали собі чимало прихильників.

Дилеми, з якими стикається американське лідерство, ускладнюються змінами в характері самої глобальної ситуації: пряме застосування сили нині має тенденцію мати обме-женіший характер, ніж це було в минулому. Ядерна зброя значно зменшила ефективність війни як знаряддя політики чи навіть як загрози. Зростання економічної взаємозалежності між країнами робить політичну експлуатацію економічного шантажу менш дієвою. Таким чином, ключовими компонентами успішної реалізації геостратегічної влади на євразійській шахівниці стають маневрування, дипломатія, створення коаліцій, кооптація та глибоко продумане застосування політичних засобів.

 ГЕОПОЛІТИКА ТА ГЕОСТРАТЕГІЯ

При здійсненні амбіцій Америки на глобальну першість слід брати до уваги той факт, що політична географія і далі залишається критичним фактором у міжнародних справах. Здається, Наполеон колись заявив про те, що знати географію країни означає знати її зовнішню політику. Однак наше розуміння важливого значення політичної географії має бути пристосоване до нових реальностей влади.

Протягом майже всієї історії міжнародних відносин у центрі політичних конфліктів перебувало встановлення територіального контролю. Причинами більшості кривавих воєн, які точилися в епоху зростання націоналізму, було або задоволення національних амбіцій через надбання великих територій, або почуття національного приниження внаслідок утрати "священної" землі. Не буде перебільшенням сказати, що територіальні міркування були основним імпульсом, що спонукав нації-держави до агресивної поведінки. Імперії також будувалися шляхом ретельно продуманого загарбання чужих територій та утримання важливих географічних об'єктів, таких як Гібралтар, Суецький канал або Сінгапур, які правили за ключові пункти або плацдарми в системах імперіалістичного контролю.

Найекстремальнішим виявом зв'язку між націоналізмом і територіальними володіннями були дії нацистської Німеччини та імперіалістичної Японії. Спроби побудувати "тисячолітній рейх" пішли набагато далі від мети возз'єднання всіх германомов-них народів під одним політичним дахом і зосередилися також на прагненні одержати контроль над житницею України та інших слов'янських земель, чиє населення мало б постачати дешеву рабську силу імперіалістичній метрополії. Аналогічним чином японці зосередилися на тому, що пряме територіальне володіння Маньчжурією, а згодом і важливими багатими на нафту островами голландської Ост-Індії мало велику вагу для реалізації прагнення Японії до національної могутності та глобального статусу. Так само протягом століть Росія ототожнювала свою національну велич із загарбанням територій, і навіть наприкінці XX ст. її зусилля утримати контроль над таким неросійським народом, як чеченці, котрі живуть неподалік від важливого нафтопроводу, виправдовується твердженням, що такий контроль має істотне значення для статусу Росії як великої держави.

Національні держави і далі залишаються основними ланками світової системи. І хоча спад великодержавного націоналізму та занепад ідеології зменшили емоційний заряд глобальної політики, а ядерна зброя наклала значні обмеження на застосування сили, конкуренція, що базується на територіальному володінні, все ще домінує у світових справах, хоча в наш час її форми стають усе цивілізованішими. В такій конкурентній боротьбі географічне розташування залишається вихідним пунктом для визначення зовнішніх пріоритетів нації-держави, а розміри національної території також є одним із основних критеріїв статусу та могутності.

Однак для більшості національних держав питання територіальних володінь останнім часом втрачає свою гостроту. Хоча територіальні зазіхання все ще відіграють важливу роль у формуванні зовнішньої політики деяких держав, вони все більше зосереджуються на обуренні з приводу недостатнього самовизначення етнічних братів, котрі, як вважається, позбавлені права возз'єднатися з "батьківщиною", або на суперечках про уявні порушення сусідом прав етнічних меншин, аніж на прямих вимогах посилити національний статус шляхом завоювання територій.

Правлячі національні еліти все більше починають усвідомлювати, що набагато важливіше значення у визначенні міжнародних позицій держави або її міжнародного впливу мають фактори, не пов'язані з територією. Економічний динамізм і його втілення в технологічному поступі теж може бути ключовим критерієм влади національної могутності. Чудовий приклад — Японія. І все ж таки географічне розташування і далі визначає безпосередні пріоритети держави — і чим більша її військова, економічна та політична могутність, тим більший радіус (що виходить за межі її безпосередніх сусідів) гео-політичних інтересів та впливу такої держави.

До недавнього часу провідні аналітики в галузі геополітики дискутували про те, чи наземна влада має більше значення, ніж влада на морі, і який конкретний регіон Євразії є життєво важливим для здобуття контролю над усім континентом. Один із найвидатніших аналітиків Гаролд Макіндер розпочав цю дискусію на початку нашого століття, послідовно розробивши концепції "ключової території" (куди, як вважалося, входить увесь Сибір та більшість території Середньої Азії), а пізніше центрально-східноєвропейської "серцевини" як важливих плацдармів для здобуття контролю над континентом. Він популяризував свою концепцію "серцевини" відомою примовкою: "Хто править Східною Європою, той володіє Серцевиною; хто править Серцевиною, той володіє Світовим Островом; а хто править Світовим Островом, той володіє світом".

Геополітику взяли на озброєння деякі провідні німецькі політичні географи, для того щоб виправдати "дранг нах остен" своєї країни; в першу чергу це був Карл Гаусгофер, який пристосував концепцію Макіндера до стратегічних потреб Німеччини. Відлуння цієї концепції у набагато спрощенішому вигляді відбилося у закликах Гітлера здобути більший "життєвий простір" для німецького народу. Інші європейські мислителі першої половини століття передбачали зсув геополітичного центру тяжіння в східному напрямі, при цьому вважалося, що Тихоокеанський регіон, а надто Америка та Японія стануть, можливо, наступниками занепалого європейського домінування. Для того щоб запобігти такому зсуву, французький політичний географ Поль Деманжон — разом з іншими французькими політиками — виступав за зміцнення єдності між європейськими державами ще до початку другої світової війни.

Сьогодні головне геополітичне питання більше не полягає ані в тому, яка географічна частина Євразії є відправною точкою для домінування на континенті, ані в тому, чи континентальна держава має більшу вагу, ніж морська держава. Геополітика виросла з регіональних до глобальних масштабів, і при цьому панування над усім Євразійським континентом служить основою для глобальної першості. Сполучені Штати — неєвропейська держава — зараз тримають пальму міжнародної першості, і їхня могутність безпосереднім чином присутня на трьох околицях Євразійського континенту, з яких вони здійснюють могутній вплив на держави, розташовані у глибині Євразії. Але саме на цьому найважливішому у світі полі для гри рано чи пізно може з'явитися потенційний суперник Америки. Таким чином, зосередження уваги на ключових учасниках і належна оцінка території має стати відправним пунктом для формування геостратегії США та довгострокового управління геополітичними інтересами Америки в Євразії.

Отже, необхідно здійснити два головні заходи:

- по-перше, визначити динамічні в геостратегічному плані євразійські держави, які мають здатність спричинити потенційно важливе зміщення в міжнародному розподілі влади і зрозуміти, в чому полягають головні зовнішньополітичні цілі їхніх еліт та до яких наслідків можуть призвести їхні зусилля досягти цих цілей; визначити важливі з геополітичного погляду європейські держави, чиє розташування та/або існування справлятимуть каталітичний ефект чи то на найактивніших геостратегічних гравців, чи то на умови життя регіону;

- по-друге, сформулювати конкретні політичні цілі США з метою нейтралізації, кооптації названих вище гравців та/або контролю за ними, щоб зберегти та просунути вперед життєво важливі інтереси США і розробити всеосяжнішу геостратегію, яка пов'яже у всесвітньому масштабі конкретніші політичні заходи Америки.

Одне слово, для Сполучених Штатів євразійська геостратегія передбачає цілеспрямоване управління геостратегічно динамічними державами і дбайливе ставлення до гео-політично каталітичних держав у відповідності до подвійного інтересу Америки зберегти свою унікальну глобальну владу в короткостроковому плані, а в подальшому перетворити її на все більш організоване глобальне співробітництво. Якщо говорити про це термінологією, яка нагадує брутальні епохи стародавніх імперій, трьома великими імперативами імперської геостратегії є: запобігати зіткненням між васалами і боронити їх; забезпечувати добробут і лояльність підкорених; не допустити до об'єднання варварів.

 ГЕОСТРАТЕГІЧНІ ГРАВЦІ ТА ГЕОПОЛІТИЧНІ СТРИЖНІ

Геостратегічними гравцями є держави, які мають здатність та національну волю здійснювати могутній вплив за межами своїх кордонів з метою змінити (тією мірою, яка зачіпає інтереси Америки) наявний геополітичний статус-кво. Вони мають потенціал та налаштованість на те, щоб бути нестійкими в геополітичному плані. Хоч би які для цього були причини — прагнення до національної величі, досягнення ідеологічних цілей, релігійне месіанство або економічне зростання — деякі держави прагнуть здобути провідну роль у регіоні або зміцнити свої глобальні позиції. Ними рухають глибоко вкорінені та комплексні мотивації, які найкраще вдалося сформулювати Робертові Браунінгу: "Людина прагне вийти за межі досяжного, бо для чого ж тоді рай?" Таким чином, ці держави ретельно вивчають американські атрибути влади, визначають ступінь, до якого їхні інтереси перехрещуються або збігаються з американськими, і формують свої власні, більш обмежені євразійські цілі, які подеколи тотожні цілям Америки, але іноді конфліктують із ними. Сполучені Штати мають приділяти особливу увагу євразійським державам, які керуються такою мотивацією.

Геополітичними стрижнями є держави, чиє важливе значення випливає не з їхньої могутності чи мотивації їхніх дій, а радше внаслідок вразливого розташування та його потенційного впливу на поведінку геостратегічних гравців. Дуже часто роль геополітичних стрижнів визначається саме їхньою географією, яка в окремих випадках покладає на них особливу роль чи то у визначенні доступу до важливих регіонів, чи в тому, що вони відмовляються надати ресурси котромусь зі стратегічних гравців. У ряді випадків геополітичний стрижень може діяти як захисний щит для важливої держави або навіть для якогось регіону. Інколи навіть саме існування геополітичного стрижня має дуже важливі політичні та культурні наслідки для більш активного сусіднього геостратегічного гравця. Отже, визначення ключових євразійських геополітичних стрижнів доби після закінчення "холодної війни" та їхній захист також є важливим аспектом глобальної геостратегії Америки.

Слід на самому початку також зазначити, що хоча всі геостратегічні гравці прагнуть стати важливими та могутніми країнами, не всі важливі та могутні країни автоматично є Геостратегічними гравцями. Таким чином, хоча визначити геостратегічних гравців відносно легко, виключення з нижченаведеного списку деяких безперечно важливих країн може вимагати подальшого обгрунтування.

В сучасному світі на новій політичній карті Євразії можна визначити принаймні п'ять ключових геостратегічних гравців та п'ять геополітичних стрижнів (причому двоє з останньої групи можуть почасти претендувати й на роль гравців). Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є головними й активними гравцями, тоді як Великобританія, Японія та Індонезія, безперечно, будучи дуже важливими країнами, на цю роль не підходять. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль критично важливих геополітичних стрижнів, хоча як Туреччина, так і Іран до певної міри (в рамках своїх обмеженіших можливостей) є також геостратегічно активними. Про кожного з них ми поговоримо в наступних розділах.

На цьому етапі досить буде сказати, що на західній околиці Євразії ключовими та динамічними Геостратегічними гравцями є Франція та Німеччина. Обидві вони мотивуються прагненням до єдиної Європи, хоча й по-різному бачать, до якої міри і яким чином така Європа має залишатися пов'язаною з Америкою. Однак обидві вони хочуть сформувати щось нове й амбітне в Європі, змінивши таким чином статус-кво. Зокрема, Франція має своє власне геостратегічне уявлення про Європу, що в деяких важливих аспектах відрізняється від концепції Сполучених Штатів, і вона схильна вдаватися до тактичних маневрів, спрямованих на те, щоб використовувати Росію проти Америки, а Великобританію проти Німеччини, навіть незважаючи на те що вона спирається на франко-німець-кий союз, аби компенсувати власну відносну слабкість.

Крім того, як Франція, так і Німеччина досить могутні та наполегливі в тому, щоб здійснювати свій вплив у рамках більш широкого регіонального радіуса. Франція не тільки домагається центральної політичної ролі в об'єднанні Європи, а й бачить себе ядром середземноморсько-північноафриканського угруповання держав, які мають спільні інтереси. Німеччина все більше усвідомлює свій особливий статус як найважливіша держава Європи, як її економічний локомотив та потенційний новий лідер Європейського союзу (ЄС). Німеччина відчуває особливу відповідальність за щойно визволену Центральну Європу у спосіб, який туманно нагадує колишні концепції Центральної Європи, об'єднаної під проводом Німеччини. Крім того, як Франція, так і Німеччина вважають, шо мають право представляти європейські інтереси у відносинах із Росією, а Німеччина навіть має, з огляду на своє географічне положення, принаймні теоретично, велику можливість укласти з Росією особливі двосторонні домовленості.

На відміну від цих двох, Великобританія не є географічним гравцем. Перед нею відкрито менше великих альтернатив, вона не має амбітних планів щодо майбутнього Європи, а її відносний занепад також зменшив її здатність відігравати традиційну роль балансу інтересів у Європі, її неоднозначна позиція стосовно об'єднання Європи та відданість особливим зв'язкам з Америкою, які, проте, слабшають, відсувають Великобританію все далі на задній план, коли йдеться про основні альтернативи щодо майбутнього Європи. Лондон значною мірою сам вивів себе з європейської гри.

Сер Рой Денман, колишній британський урядовець, шо представляв свою країну в Європейській комісії, пригадує в своїх мемуарах, що ще в 1955 р. на конференції в Мессіні, де було розглянуто майбутні плани формування Європейського союзу, офіційний речник від Великобританії недвозначно заявив присутнім там майбутнім архітекторам Європи: "Договір, про який тут ідеться, не має шансів бути узгодженим, а якщо й буде узгоджений, то в нього немає шансів бути застосованим. А якби він і був застосований, то для Великобританії він залишиться цілком неприйнятним... До побачення, і хай вам щастить".

Відтоді минуло чотири десятки років, але наведені вище слова залишаються у своїй основі визначальними у ставленні Великобританії до побудови справді єдиної Європи, її небажання брати участь у економічному та валютному союзі, створення якого заплановано на січень 1999 р., пояснюється небажанням ототожнювати долю Великобританії з долею Європи. Суть такого ставлення було чітко узагальнено на початку 90-х років:

- Великобританія відкидає мету політичного об'єднання;

- Великобританія виступає за модель економічної інтеграції, шо базується на вільній торгівлі;

- Великобританія віддає перевагу координації зовнішньої оборонної політики та політики в галузі безпеки за межами ЄС (Європейського Співтовариства);

- Великобританія рідко коли збільшувала свій вплив в ЄС.

Безперечно, Великобританія зберігає важливе значення для Америки. Вона й сьогодні до певної міри здійснює глобальний вплив через Британську співдружність націй, проте вона перестала бути великою державою і її не мотивують амбітні плани. Вона — ключовий прихильник Америки, дуже лояльний союзник, життєво важлива військова база і тісний партнер у критично важливій розвідувальній діяльності. Дружбу з нею слід плекати, але її політика не вимагає постійної уваги. Це геостратегічний гравець, який вийшов у відставку, спочивши на своїх чудових лаврах, і значною мірою відсторонений від великої європейської авантюри, головними дійовими особами якої є Франція та Німеччина.

Інші європейські держави середніх розмірів, більшість із яких входять до НАТО та/або Європейського союзу, чи то йдуть за американським лідером, чи то тихо шикуються за Німеччиною або Францією. Їхня політика не має більш широкого регіонального впливу, і вони не прагнуть змінити свої союзницькі вподобання. На цьому етапі вони не є ані геостратегічними гравцями, ані геополітичними стрижнями. Те саме стосується і найважливішого потенційного центральноєвропейського члена НАТО та ЄС — Польщі. Польща надто слабка, аби бути геостратегічним гравцем, і в неї є лише один вибір — інтегруватися з Заходом. Крім того, зникнення Російської імперії та поглиблення зв'язків Польщі як з Атлантичним союзом, так і з новою Європою все більшою мірою надають Польщі історично безпрецедентну безпеку, водночас обмежуючи її стратегічний вибір. Росія, що й казати, залишається великим геостратегічним гравцем, незважаючи на своє послаблення та, імовірно, тривале нездужання. Саме її існування здійснює потужний вплив на нові незалежні держави на широких євразійських просторах колишнього Радянського Союзу. Вона плекає амбітні геополітичні наміри, що їх дедалі відвертіше проголошує. Коли вона відновить свою силу, то матиме значний вплив на своїх західних та східних сусідів. Більше того, Росія все ще мусить зробити свій фундаментальний геостратегічний вибір щодо своїх відносин з Америкою: чи це друг, чи ворог? Мабуть, вона відчуває, що в цьому плані у неї багато шансів на Євразійському континенті. Чимало залежить від того, як еволюціонуватиме її внутрішня політика, і особливо від того, чи Росія стане європейською демократичною державою, чи знову перетвориться на євразійську імперію. У будь-якому випадку вона явно залишається гравцем, хай навіть і втратила деякі свої "фігури", а також ряд ключових клітин на євразійській шахівниці.

Аналогічним чином, навряд чи треба доводити, що великим гравцем залишається і Китай. Він уже є важливою регіональною державою і прагне більшого, зважаючи на свою історію та на концепцію китайської держави як центру всесвіту. Вибір, який робить Китай, уже починає впливати на геополітичний розподіл влади в Азії, а його економічний поступ, безперечно, посилить його матеріальну могутність та збільшить амбіції. Зростання впливу "великого Китаю" загострюватиме тайванське питання, а це неминуче вплине на позицію Америки на Далекому Сході. Розпад Радянського Союзу призвів до утворення на західному фланзі Китаю низки держав, щодо яких китайські лідери не можуть залишитися байдужими. Отже, на Росію також вплине посилення активності Китаю на світовій арені.

Східна околиця Євразії створює парадоксальну ситуацію. Японія — безперечно, могутня світова держава, а американо-японський альянс часто і слушно вважають найважливішими двосторонніми відносинами Америки. Як одна з найрозвиненіших економічних держав світу Японія, очевидно, володіє потенціалом для реалізації дуже сильного політичного впливу. Проте вона не діє в цьому плані, уникаючи будь-яких прагнень до панування в регіоні, воліючи перебувати під американською протекцією. Як і Великобританія у Європі, Японія не прагне втручатися в політику на своєму континенті, хоча, принаймні почасти, це пояснюється давнім ворожим ставленням багатьох жителів Азії до будь-якого прагнення Японії відігравати панівну політичну роль у регіоні.

Ця самообмежувальна політична позиція Японії, у свою чергу, дозволяє Сполученим Штатам відігравати провідну роль у сфері безпеки на Далекому Сході. Отже, Японія — не геостратегічний гравець, хоча її очевидний потенціал швидко ним стати (а надто якщо Китай або Америка раптово змінять свій нинішній політичний курс) накладає на Сполучені Штати особливий обов'язок плекати американо-японські відносини. Америка повинна не стежити за зовнішньою політикою Японії, а дуже тонко заохочувати її прагнення самообмежуватися. Будь-яке помітне зниження рівня американо-японських політичних зв'язків безпосередньо вплине на стабільність у регіоні.

Невключення Індонезії до списку динамічних геостратегічних гравців обгрунтувати легше. Індонезія — це найважливіша країна в Південно-Східній Азії. Однак навіть у цьому регіоні її здатність справляти значний вплив обмежується відносно недорозвиненим станом її економіки, її постійною політичною нестабільністю, розпорошеністю її острівного архіпелагу та вразливістю до етнічних конфліктів, загроза яких зростає внаслідок ключової ролі, яку відіграє китайська меншина в її внутрішніх фінансових справах. На певному етапі Індонезія може стати важливою перешкодою прагненням Китаю просунутися на південь, така можливість уже визнана Австралією, яка колись остерігалася індонезійського експансіонізму, проте останнім часом виступає за зміцнення австрало-індонезійського співробітництва в галузі безпеки. Однак перш ніж Індонезія зможе розглядатися як одна із головних дійових осіб у регіоні, має проминути значний період політичної консолідації та тривалого економічного успіху.

Натомість Індія перебуває в процесі становлення як регіональна держава і має потенціал стати впливовим глобальним гравцем. Вона вважає себе також суперником Китаю. Можливо, вона переоцінює свої майбутні можливості, але, безперечно, Індія — це найпотужніша держава Південної Азії, так би мовити, регіональний гегемон. Ні для кого також не секрет, що вона має ядерну зброю — і то не тільки для залякування Пакистану, а й насамперед для того, щоб збалансувати наявність ядерного арсеналу в Китаї. Індія також має геостратегічне бачення своєї ролі в регіоні як щодо своїх сусідів, так і в усьому Індійському океані. Проте на даному етапі її амбіції лише почасти стосуються американських інтересів у Євразії, а отже, Індія як геостратегічний іравець не є (принаймні тією мірою, як Росія або Китай) джерелом геополітичноі стурбованості для Сполучених Штатів.

Україна — ця нова і дуже важлива клітинка на євразійській шахівниці — є геополітич-ним стрижнем, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестала бути євразійською імперією. Росія без України може й далі домагатися імперського статусу, але в разі успіху цих домагань вона стане переважно азіатською імперською державою і ризикує втягнутись у руйнівні конфлікти з пробудженням населення Середньої Азії, яке тоді не змириться з утратою своєї недавньої незалежності й дістане підтримку від дружніх ісламських держав на півдні. Китай, імовірно, теж чинитиме спротив будь-якому відновленню панування Росії над Середньою Азією, зважаючи на зростання його інтересу до нових незалежних держав у цьому регіоні. Однак якщо Москва відновить контроль над Україною з її 52-мільйонним населенням та великими ресурсами, а також доступом до Чорного моря, Росія автоматично знову перетвориться на могутню імперію, що охоплюватиме Європу та Азію. Втрата Україною незалежності мала б прямі наслідки для Центральної Європи, перетворивши Польщу на геополітичний стрижень на східному рубежі об'єднаної Європи.

Азербайджан володіє величезними енергоресурсами і, попри свою обмежену територію та невелике населення, має критичне геополітичне значення. Це — корок пляшки з багатствами басейну Каспійського моря та Середньої Азії. Незалежність середньоазіатських держав може практично втратити сенс, якщо Азербайджан буде повністю підкорений контролю Москви. Його нафтові ресурси, які мають велике значення, також можуть перейти під контроль росіян, якщо незалежність цієї країни буде зведено до нуля. Незалежний Азербайджан, пов'язаний із західними ринками трубопроводами, які не проходитимуть по території, контрольованій росіянами, стане ще й важливим шляхом доступу економічно розвинених країн-споживачів до енергетичних багатств середньоазіатських республік. Майже як і у випадку з Україною, майбутнє Азербайджану та Середньої Азії має ключове значення для визначення майбутнього Росії.

Туреччина та Іран поступово зміцнюють свій вплив у каспійсько-середньоазіатському регіоні, використовуючи ослаблення російської могутності. З цієї причини вони могли б вважатися геостратегічними гравцями. Але обидві ці держави мають серйозні внутрішні проблеми, і їхня спроможність забезпечити великі регіональні зрушення в розподілі влади обмежена. Крім того, вони суперники, а отже, намагаються послабити вплив одне одного. Наприклад, у Азербайджані, де Туреччина здобуває міцні позиції, політика Ірану (що визначається можливістю конфліктів між Іраном та Азербайджаном) грає на руку росіянам.

Проте Туреччина та Іран є надзвичайно важливими геополітичними стрижнями. Туреччина забезпечує стабільність у регіоні Чорного моря, контролює доступ із нього до Середземного моря, стримує Росію на Кавказі, все ще стримує розповсюдження ісламського фундаменталізму і служить південним оплотом НАТО. Дестабілізована Туреччина, ймовірно, стане агресивнішою на Південних Балканах і водночас полегшить відновлення контролю Росії над новими незалежними державами Кавказу. Іран, незважаючи на своє неоднозначне ставлення до Азербайджану, аналогічним чином надає стабілізуючу підтримку новому політичному розмаїттю в Середній Азії. Він домінує на східному узбережжі Перської затоки, і водночас його незалежність, попри теперішнє вороже ставлення Ірану до Сполучених Штатів, є бар'єром проти потенційної загрози з боку Росії американським інтересам у регіоні Перської затоки.

Нарешті, Південна Корея є далекосхідним політичним стрижнем, її тісні зв'язки зі Сполученими Штатами дозволяють Америці прикрити Японію і таким чином утримати її від того, щоб вона стала незалежною та потужною військовою державою, без особливо значної присутності Америки в самій Японії. Будь-які значні зміни в статусі Південної Кореї, чи то через об'єднання, чи то через зрушення в бік сфери інтересів Китаю, яка дедалі розширюється, неминуче і кардинально змінить роль Америки на Далекому Сході, а отже, і роль Японії. Крім того, дедалі потужніша економічна могутність Південної Кореї також робить її важливою "клітиною" саму по собі, контроль над якою набуватиме все більшої цінності.

Вишенаведений список геостратегічних гравців та геополітичних стрижнів не є ані постійним, ані усталеним. З часом деякі держави сюди додаватимуться, а деякі звідси вилучатимуться. Безперечно, з певного погляду можна твердити, що до останньої категорії слід додати Тайвань, або Таїланд, або Пакистан, а може, й Казахстан чи Узбекистан. Проте на даному етапі аргументи на користь будь-якої з вищеназваних країн не видаються переконливими. Зміна статусу тієї або тієї з них являтиме собою важливу подію і спричинить певні зрушення в розподілі сил, проте навряд чи каталітичні наслідки цього будуть далекосяжними. Єдиним винятком з цього можна вважати тайванську проблему, якщо розглядати її окремо від Китаю. Але й ця проблема виникне лише в тому випадку, якщо Китай застосує великі сили для завоювання острова, кинувши виклик Сполученим Штатам і в такий спосіб створивши загрозу в більш загальному плані для репутації Сполучених Штатів на Далекому Сході. Ймовірність такого розвитку подій видається низькою, але все ж ці міркування треба мати на увазі при формуванні політики США щодо Китаю.

КРИТИЧНІ ВИБОРИ ТА ПОТЕНЦІЙНІ ВИКЛИКИ

Визначення центральних гравців та ключових стрижнів допомагає визначити великі політичні дилеми США та передбачити найголовніші виклики Євразійського суперконтиненту. Їх можна в загальному плані підсумувати (перед тим як у наступних розділах буде їх розглянуто більш комплексно) у вигляді п'яти проблем широкого плану:

- Якому типу Європи Америка має віддавати перевагу і, відповідно, сприяти?

- Яка Росія буде в інтересах Америки і що та скільки Америка може зробити в цьому стосунку?

- Яка ймовірність появи в Центральній Євразії нових "Балкан" і що треба зробити Америці, аби звести до мінімуму ризики, які виникнуть внаслідок цього?

- Яку роль Китаю на Далекому Сході слід заохочувати і якими будуть наслідки цієї його поведінки не тільки для Сполучених Штатів, а й для Японії?

- Які можуть утворитися євразійські коаліції, що становитимуть загрозу для інтересів США, і що слід зробити, аби цьому запобігти?

Сполучені Штати завжди проповідували свою вірність справі об'єднання Європи. Ще від часів адміністрації Дж. Кеннеді стандартною концепцією була ідея "рівноправного партнерства". Офіційний Вашингтон постійно проголошував своє бажання бачити Європу як єдине ціле, яке буде досить потужним, щоб поділяти з Америкою як відповідальність, так і тягар світового лідерства.

Це — усталена аргументація на цю тему. Але на практиці позиція Сполучених Штатів була менш чіткою і менш послідовною. Чи справді Вашингтон бажає бачити Європу рівноправним партнером у світових справах, чи він волів би нерівноправного альянсу? Наприклад, чи готові Сполучені Штати розділити з Європою лідерство на Близькому Сході — регіоні, який не тільки набагато ближчий у географічному відношенні до Європи, ніж до Америки, а й такому, де кілька європейських держав мають довгострокові інтереси? На думку негайно спадає Ізраїль. На розбіжності між позиціями США та Європи стосовно Ірану та Іраку Сполучені Штати також дивляться не як на проблему рівноправних партнерів, а як на приклад непідкорення їхнім інтересам.

Неоднозначна позиція США у питанні їхньої підтримки об'єднання Європи також приводить нас до проблеми, як визначити європейську єдність, зокрема, яка країна в разі потреби має вести провід у об'єднаній Європі. Вашингтон не умовляв Лондон змінити своє ставлення до європейської інтеграції, але й водночас продемонстрував очевидне бажання бачити європейським лідером Німеччину, а не Францію. Це й зрозуміло, зважаючи на традиційну спрямованість політики Франції, але таке віддання переваги мало також своїм наслідком періодичне виникнення тактичного франко-британського співробітництва з метою стримування Німеччини, а також періодичне загравання Франції з Москвою на противагу американо-німецькому зближенню.

Поява справді єдиної Європи, а надто якщо це станеться за конструктивної допомоги Америки, вимагатиме внесення значних змін у структуру та процеси всередині НАТО як основної сполучної ланки між Америкою та Європою. НАТО — це не тільки основний механізм здійснення впливу США на європейські справи, а й основа надзвичайно важливої в політичному плані військової присутності США в Західній Європі. Однак європейська єдність вимагатиме, щоб ця структура пристосувалася до нової реальності — існування альянсу між двома більш або менш рівноправними партнерами замість такого, який, якщо вдатися до традиційної термінології, по суті, складається з гегемона та його васалів. Цю проблему поки що переважно обминають, незважаючи на те що в 1996 р. було зроблено кроки по зміцненню в рамках НАТО ролі Західноєвропейського союзу (ЗЄС), військової коаліції західноєвропейських держав. Таким чином, реальний вибір на користь об'єднаної Європи змусить провести далекосяжну реорганізацію НАТО, що неминуче призведе до зменшення керівної ролі Америки в рамках цього альянсу.

Одне слово, довготривала американська стратегія в Європі муситиме в очевидний спосіб розв'язати питання об'єднання Європи та справжнього партнерства з Європою. Америка, яка справді бажає єдиної, а отже, й більш незалежної Європи, повинна буде підтримати ті європейські сили, які й справді віддані ідеї політичної та економічної інтеграції Європи. Така стратегія також означатиме зменшення ролі особливих відносин між США та Великобританією.

Політичний курс на єдину Європу також передбачає розв'язання (хоча й спільно з європейцями) надзвичайно вразливого питання про географічні рамки Європи. Як далеко на схід має просунутися Європейський союз? І чи повинні східні кордони ЄС збігатися зі східними рубежами НАТО? З першого питання рішення мають ухвалити переважно європейці, але рішення з цієї проблеми матиме й безпосередні наслідки для того, яке ухвалюватиме НАТО. Однак у останньому випадку рішення ухвалюватиметься за участю Сполучених Штатів, а голос США в НАТО все ще залишається вирішальним. Зважаючи на зростання консенсусу в питанні доцільності прийняття країн Центральної Європи як до ЄС, так і до НАТО практичний аспект цього питання примушує зосередити увагу на майбутньому статусі республік Балтіі, а можливо, й України.

Таким чином, дилема об'єднання Європи, описана вище, накладається на другу дилему, яка стосується Росії. На запитання про майбутнє Росії відповісти легше, якщо передбачити появу Росії демократичної, тісно пов'язаної з Європою. Як можна сподіватися, демократична Росія буде з більшою симпатією ставитися до цінностей, що їх поділяють Америка та Європа, а отже, з більшою ймовірністю вона стане молодшим партнером у формуванні стабільнішої Євразії, країни якої співпрацюватимуть між собою. Проте амбіції Росії можуть вийти за рамки здобути визнання та повагу до себе як до демократичної держави. В середовищі російського зовнішньополітичного істеблішменту, що складається переважно з колишніх радянських посадових осіб, все ще велику популярність має глибоко вкорінене бажання відігравати в Євразії особливу роль, таку роль, яка послідовно спрямована на підкорення Москві нових незалежних пострадянських держав.

У цьому контексті навіть дружній політичний курс Заходу деякі впливові члени політичного керівництва Росії вважають таким, що спрямований на відкидання обгрунтованих претензій Росії на глобальний статус. Два російські геополітики сформулювали це в таких словах: "Сполучені Штати та країни НАТО хоча й беруть до уваги, наскільки це можливо, прагнення Росії до самоствердження, все ж твердо і послідовно руйнують геополітичні основи, які могли б, принаймні теоретично, дозволити Росії сподіватися на здобуття статусу держави No 2 у світовій політиці, який належав Радянському Союзу". Більше того, вони вважають, що Сполучені Штати здійснюють таку політику, в рамках якої "нова організація європейського простору, яка розробляється Заходом, по суті, грунтується на ідеї підтримки в цій частині світу нових, відносно невеликих та слабких національних держав через їхнє більш або менш тісне зближення з НАТО, ЄС тощо".

Вищенаведені цитати добре визначають, хоча й дещо емоційно, дилему, яку доводиться розв'язувати Сполученим Штатам. До якої міри слід допомагати Росії в галузі економіки, що неминуче зміцнює її в політичному та військовому плані, і до якої міри одночасно слід допомагати новим незалежним державам у захисті та зміцненні їхньої незалежності? Чи може Росія водночас бути як потужною, так і демократичною державою? Якщо вона знову стане потужною, чи не прагнутиме вона відновити втрачені імперські володіння і чи зможе вона тоді бути як імперією, так і демократичною державою?

Політика США щодо таких життєво важливих геополітичних стрижнів, як Україна та Азербайджан, не може оминути цього питання, а отже, Америка стоїть перед складною дилемою тактичної рівноваги та стратегічної мети. Внутрішнє відродження Росії має істотне значення для демократизації і навіть європеїзації Росії. Проте будь-яке відновлення її імперського потенціалу суперечитиме обом цим цілям. Більше того, саме в цьому питанні можуть виникнути розбіжності між позицією Америки та позиціями деяких європейських держав, особливо в міру розширення ЄС і НАТО. Чи слід вважати Росію кандидатом на членство, в кінцевому підсумку, в кожній з цих двох структур? А що тоді робити з Україною? Ціна за виключення Росії може бути високою — це створить в умонастроях росіян ідею про самодостатність, проте результати розмивання ЄС або НАТО також можуть спричинитися до відчутної дестабілізації.

Ще одна велика непевність чатує на нас на великих та геополітично плинних просторах Центральної Євразії, що посилюється потенційною вразливістю турецького та іранського стрижнів. На території, позначеній на нижченаведеній карті, від Криму на Чорному морі прямо на схід уздовж нових південних кордонів Росії аж до китайської провінції Сіньцзян, далі вниз до Індійського океану, а звідти на захід до Червоного моря, і на північ до східного узбережжя Середземного моря й назад до Криму,— проживають близько 400 млн. людей, розташовано близько 25 держав, і майже всі вони в етнічному, а також у релігійному плані неоднорідні, і практично жодна з них не є політичне стабільною. Деякі з цих держав, можливо, скоро матимуть власну ядерну зброю.

Аж ніяк не виключено, що цей величезний регіон, просякнутий ненавистю і оточений могутніми державами, які змагаються між собою, стане або великим полем битви між націями-державами, або — з іще більшою ймовірністю — ареною тривалих насильницьких сутичок на міжнаціональній та релігійній основі. Те, чи Індія служитиме тут фактором стримування, чи, навпаки, захоче накинути свою волю Пакистанові, значною мірою вплине на регіональні масштаби можливих конфліктів. Внутрішня напруга всередині Туреччини та Ірану не тільки може загостритися, а й значно зменшити стабілізуючу роль, яку ці держави здатні відігравати в цьому вулканічному регіоні. Такий хід подій у свою чергу ускладнить процес асиміляції нових середньоазіатських держав до міжнародного співтовариства, водночас негативно впливаючи на стан безпеки в регіоні Перської затоки, де домінує Америка. В будь-якому разі як Америка, так і міжнародна спільнота можуть зіткнутися тут із викликом, який затьмарить масштаби недавньої кризи в колишній Югославії.

Однією з проблем цього нестабільного регіону може стати виклик провідній ролі Америки з боку ісламського фундаменталізму. Експлуатуючи релігійну ворожість до американського способу життя і користуючись наявністю арабсько-ізраїльського конфлікту, ісламські фундаменталісти можуть дестабілізувати низку прозахідних урядів на Близькому Сході та в кінцевому підсумку завдати шкоди інтересам Америки в цьому регіоні, а надто в Перській затоці. Проте без політичної єдності і в умовах відсутності єдиної справді потужної ісламської держави викликові з боку ісламського фундаменталізму не вистачатиме геополітичного ядра, а отже, він найбільш імовірно реалізуватиметься в розрізнених актах насильства.

Геостратегічною проблемою надзвичайної ваги є поява Китаю як потужного центру сили. Тут найдоцільніше було б залучити Китай, що все більше демократизується та запроваджує в себе вільну ринкову економіку, до регіональної структури широкого співробітництва в Азії. Але що, як Китай не стане демократизуватися і постійно нарощуватиме свою економічну та політичну потугу? Тоді може з'явитися "великий Китай" усупереч сподіванням та розрахункам його сусідів, і будь-які спроби завадити цьому можуть призвести до загострення конфлікту з Китаєм. Такий конфлікт може внести напругу в американо-японські відносини (адже немає жодної впевненості в тому, що Японія захоче піти за Америкою в стримуванні Китаю), а отже, й мати потенційно революційні наслідки для перегляду в Токіо регіональної ролі Японії, що може призвести навіть до витіснення Америки з Далекого Сходу.

Проте за досягнення домовленостей з Китаєм також треба буде платити високу ціну. Визнати Китай регіональною потугою означатиме не просто слова. В будь-якому регіональному пануванні є своя суть. Якщо говорити прямо, то наскільки велику сферу впливу Америка погодиться віддати Китаю і якою мірою вона буде готова залучити його у світові справи? Які райони, що нині розташовані за межами радіусу політичної досяжності Китаю, можна буде віддати новоявленій "піднебесній імперії"?

В цьому контексті особливої ваги набуває збереження присутності США в Південній Кореї. Без цього навряд чи зможуть далі існувати американо-японські військові домовленості в їх нинішній формі, оскільки Японія муситиме стати більш самодостатньою у військовому плані. Проте будь-який рух до возз'єднання Кореї, напевне, зрушить основу для подальшої військової присутності США в Південній Кореї. Возз'єднана Корея може не захотіти увічнювати військову протекцію з боку США; це може бути тією ціною, яку Китай візьме за свою рішучу підтримку справи возз'єднання на цьому півострові. Одне слово, будь-які зміни у відносинах між Сполученими Штатами та Китаєм матимуть безпосередні наслідки для стабільності американо-японо-корейських тристоронніх домовленостей у галузі безпеки.

Нарешті, варто коротко згадати про можливість виникнення непередбачених обставин у майбутньому політичному розкладі, які ми детальніше розглянемо у відповідних розділах. У минулому в міжнародних відносинах переважали двобої між окремими державами за панування в регіоні. Надалі ж Сполученим Штатам, можливо, доведеться вирішувати, як їм змагатися з регіональними коаліціями, що спробують витіснити Америку з Євразії, цим самим загрожуючи статусу США як глобальної держави. Але чи виникнуть такі коаліції, які кинуть виклик провідній ролі Америки, дуже значною мірою залежатиме від того, наскільки ефективно Сполучені Штати відреагують на основні викладені тут дилеми.

Потенційно найбільш загрозливим сценарієм може бути утворення великої коаліції Китаю, Росії та, можливо, Ірану, "антигегемонської" коаліції, яку об'єднуватиме не ідеологія, а спільні проблеми стратегічного характеру. За масштабом і розмірами це нагадуватиме виклик, який свого часу був кинутий китайсько-радянським блоком, хоча цього разу роль лідера візьме на себе, можливо, Китай, а Росія піде за ним. Уникнути такого варіанту, хоч би якою віддаленою уявлялася його ймовірність, Америка зможе лише в тому випадку, коли виявить усе своє геостратегічне вміння одночасно на західному, східному та південному периметрах Євразії.

Географічно більш обмеженим, а проте ще значущішим за своїми наслідками, може стати виклик, спричинений появою китайсько-японської осі внаслідок утрати Америкою своїх позицій на Далекому Сході та революційних змін у сприйнятті світу Японією. Ці два могутні й надзвичайно продуктивні народи могли б ідеологічно об'єднатися, експлуатуючи певну форму "азіатської ідеї" як антиамериканської доктрини. Однак виглядає малоймовірним, що в передбачуваному майбутньому Китай і Японія сформують альянс, зважаючи на їхній недавній історичний досвід, а далекоглядна політика США на Далекому Сході, безперечно, зможе звести цю ймовірність до нуля.

Також досить далекою ймовірністю, яку, проте, не можна повністю виключити, є також велика перестановка сил у Європі, яку може спричинити німецько-російське зближення чи франко-російське порозуміння. Для обох варіантів існують очевидні історичні прецеденти, і вони можуть виникнути тоді, коли процес об'єднання Європи загальмується або коли відносини між Європою та Америкою значно погіршаться. В останньому випадку можна навіть уявити собі досягнення європейсько-російського порозуміння з метою витіснити Америку з цього континенту. На сучасному етапі всі подібні варіанти видаються неймовірними. Це вимагало б не тільки надзвичайно невправного здійснення Америкою своєї європейської політики, а й драматичної переорієнтації в політиці провідних європейських держав.

Та хоч би що там готувало нам майбутнє, є всі підстави припускати, що провідна роль Америки на Євразійському континенті підриватиметься неспокоєм, а можливо, й спорадичними спалахами насильства. Провідна роль Америки навряд чи зможе уникнути нових викликів чи то від регіональних конкурентів, чи то від новостворених угруповань. Глобальна система, де нині домінує Америка і в рамках якої "загрозу війни знято з порядку денного", ймовірно, залишатиметься стабільною лише в тих частинах світу, де американське верховенство, що керується довготривалими геостратегічними інтересами, грунтуватиметься на сумісних та прихильних соціально-політичних системах, які поєднані між собою багатосторонніми організаційними структурами, в яких домінує Америка.