• ЗАКЛЮЧЕННЯ
• ГЕОСТРАТЕГІЯ ДЛЯ ЄВРАЗІЇ
• ТРАНСЄВРАЗІЙСЬКА СИСТЕМА БЕЗПЕКИ
• ОСТАННЯ ГЛОБАЛЬНА НАДДЕРЖАВА: ЩО ПОТІМ?

  ЗАКЛЮЧЕННЯ

Настав час, коли Сполучені Штати повинні сформулювати й провести в життя цілісну, всеосяжну і довготермінову стратегію для всієї Євразії. Така потреба виникає внаслідок взаємодії двох фундаментальних реалій: сьогодні Америка — єдина світова наддержава, а Євразія — центральна арена світових подій. Отже, те, як розподілятиметься влада на Євразійському континенті, матиме вирішальне значення для провідної ролі Америки в світі та її історичних зобов'язань.

Глобальна провідна роль Америки унікальна за своїми масштабами та характером. Це — гегемонія нового типу, яка віддзеркалює багато рис американської демократичної системи: вона плюралістична, всепроникна та гнучка. Основним геополітичним виявом цієї гегемонії, що сформулювався протягом менш як одного сторіччя, є безпрецедентна роль Америки на Євразійському континенті, який до цього часу був вихідним пунктом для всіх попередніх претендентів на світову владу. Тепер Америка виступає арбітром у справах Євразії, і жодної масштабної євразійської проблеми не можна розв'язати без участі Америки або всупереч інтересам Америки.

Те, в який спосіб Сполучені Штати розставлятимуть основних геостратегічних гравців на євразійській шахівниці і як вони даватимуть раду ключовим геополітичним стрижням Євразії, матиме критичне значення для тривалості і стабільності глобальної провідної ролі Америки. В Європі ключовими гравцями залишатимуться Франція та Німеччина, і головною метою Америки має бути зміцнення та розширення наявного демократичного плацдарму на західній периферії Євразії. На далекому сході Євразії ймовірне зростання ключової ролі Китаю, і Америка в політичному плані не закріпиться на Азіатському материку, поки не буде досягнутий і успішно підтримуватиметься американо-китайський геостратегічний консенсус. Центральний простір Євразії,— між Європою, яка розширюється, та Китаєм, шо зростає як регіональна держава,— залишатиметься геополітичною "чорною дірою", принаймні доти, доки в Росії не закінчиться внутрішня боротьба за її постімперське самовизначення, тоді як регіон на південь від Росії — "євразійські Балкани" — загрожує стати осередком етнічних конфліктів та суперництва великих держав.

У такій ситуації певний час (протягом життя одного покоління, а то й більше) навряд чи хтось зможе підірвати статус Америки як провідної держави світу. Жодна національна держава, ймовірно, не зрівняється з Америкою в жодному з чотирьох основних вимірів могутності (військовому, економічному, технічному та культурному), які в своїй сукупності формують її незаперечну глобальну політичну владу. Якщо виключити можливість, що Америка умисне чи неумисне зречеться своєї провідної ролі, єдиною реальною альтернативою для глобального лідерства Америки в передбачуваному майбутньому є міжнародна анархія. З цього погляду буде правильно стверджувати, що Америка стала, як це сформулював президент Клінтон, "країною, яка необхідна світові".

Тут важливо наголосити як на аспекті згаданої можливості, так і на аспекті наявності потенціалу для глобальної анархії. Руйнівні наслідки демографічного вибуху, міграції населення, спричиненої бідністю, посиленої урбанізації, національної й релігійної ворожнечі та розповсюдження зброї масового знищення стануть некерованими, якщо розхитаються наявні підвалини геополітичної стабільності, підтримувані стабільністю взаємин між національними державами. Без постійного та цілеспрямованого втручання Америки уже невдовзі сили глобального безладу можуть захопити владу на світовій арені. А ймовірність розхитування цих підвалин пояснюється геополітичною напругою, що існує не тільки в сучасній Євразії, а й у цілому світі.

Небезпека порушення глобальної стабільності, ймовірно, далі підсилюватиметься перспективою загальної деградації умов проживання людства. Передусім у бідніших країнах світу демографічний вибух та одночасна урбанізація населення швидко утворюють великі скупчення не тільки бідноти, а й сотень мільйонів безробітної та все більш неспокійної молоді, чиє розчарування та зневіра наростають у геометричній прогресії. Сучасні засоби масової інформації посилюють невдоволення цих елементів традиційною владою і водночас примушують їх усе більше усвідомлювати та відкидати глобальну нерівність, тому ці люди починають прислухатися до закликів екстремістів. З одного боку, глобальні міграції населення, що вже нараховує десятки мільйонів людей, можуть зіграти роль тимчасового запобіжного клапана, але з іншого боку, вони можуть стати засобом трансконтинентального перенесення етнічних та соціальних конфліктів.

Глобальне лідерство Америки, ймовірно, порушуватиметься заколотами, напруженістю та принаймні спорадичним насильством. Новий і складний міжнародний порядок, який формується в рамках американської гегемонії і в умовах якого "загроза війни знята з порядку денного", мабуть, обмежуватиметься тими частинами світу, де вплив Америки посилений демократичними суспільно-політичними системами та складною структурою міжнародних зв'язків, у яких також домінує Америка.

'Таким чином, американська геостратегія для Євразії муситиме змагатися з силами безладу. В Європі з'являються ознаки того, що імпульс до інтеграції дещо спадає і що вже невдовзі може знову прокинутися традиційний європейський націоналізм. Навіть у найрозвиненіших європейських державах і далі існує великомасштабне безробіття, яке живить ксенофобські реакції, що раптово можуть спричинити зсув у політиці Франції або Німеччини до політичного екстремізму та шовінізму, орієнтованого всередину. Більше того, може навіть створитися справді передреволюційна ситуація. Історична програма для Європи, описана в третьому розділі, зможе бути реалізована тільки тоді, коли прагнення Європи до єдності заохочуватиметься і навіть підштовхуватиметься Сполученими Штатами.

Ще більш непевні перспективи у майбутньому Росії, позитивна еволюція якої дуже проблематична. Звідси випливає, що Америці треба формувати геополітичну ситуацію, яка сприятиме асиміляції Росії в ширші рамки європейського співробітництва, що дедалі зростає, а також зміцнюватиме незалежність та самодостатність її нових суверенних сусідів. Проте життєздатність, наприклад України чи Узбекистану (вже не кажучи про Казахстан, розшматований національними суперечностями), залишатиметься вразливою, а надто якщо увагу Америки відвернуть нові внутрішні кризи в Європі, дедалі глибша прірва між Туреччиною та Європою або посилення напруженості та ворожості в аме-рикано-іранських відносинах.

Перспективи досягнення домовленості з Китаєм також можуть бути підірвані майбутньою кризою з тайванського питання: або тому, що внутрішня політична динаміка Китаю сприятиме появі агресивного та ворожого режиму; або просто тому, що амери-кано-китайські відносини зіпсуються. Тоді Китай може стати особливо потужною силою дестабілізації у світі, що створюватиме надзвичайну напруженість у американо-ки-тайських стосунках, а може, навіть спричинить руйнівну геополітичну дезорієнтацію в Японії. За таких умов стабільність у Південне-Східній Азії, безперечно, буде підірвана, і зараз можна тільки гадати про те, яким чином збіг цих позицій зможе вплинути на позицію та єдність Індії — держави, яка має критичне значення для стабільності в Південній Азії. Ці спостереження є нагадуванням про те, що нові проблеми, які виходять за рамки національних держав, а також традиційніші геополітичні питання навряд чи будуть розв'язані (їхній розвиток навіть може бути стриманий), якщо фундаментальна геополітична структура глобальної влади почне руйнуватися. Оскільки небезпечні ознаки з'являються на всьому обрії Європи та Азії, будь-яка політика Америки, яка хоче досягти успіху, має зосереджуватися на Євразії в цілому та керуватися загальним гео-стратегічним планом.

ГЕОСТРАТЕГІЯ ДЛЯ ЄВРАЗІЇ

Вихідним пунктом для такої політики, яка нам потрібна, має стати тверезе усвідомлення того, що нині геополітичний стан світових справ визначають три безпрецедентні умови:

- вперше в історії одна держава стала справді глобальною державою;

- неєвразійська держава домінує у світі;

- на центральній арені розвитку світових подій — Євразії — провідну роль відіграє неєвразійська держава.

Проте всеосяжна та інтегрована стратегія для Євразії має також базуватися на усвідомленні обмеженості реального впливу Америки та неминучого зниження його масштабів із плином часу. Як уже зазначалося раніше, сама масштабність та розмаїтість Євразії, а також потенційна могутність деяких із її держав обмежують глибину впливу Америки та ступінь її контролю за ходом подій. Ці умови висувають на передній план здатність до геостратегічних передбачень та цілеспрямованого селективного розміщення ресурсів

Америки на величезній євразійській шахівниці. А що безпрецедентна сила Америки неминуче з плином часу зменшуватиметься, пріоритетом має стати управління процесом піднесення інших регіональних держав у спосіб, який загрожуватиме глобальній провідній ролі Америки.

Як і в шахах, ті, хто розробляє американську глобальну політику, повинні розраховувати на кілька ходів уперед, передбачаючи можливі ходи у відповідь. Життєздатна гео-стратегія має ділитися на три окремі стадії: короткотермінову (приблизно 5 наступних років), середньотермінову (до 20 років) та довготермінову (20 років і більше). Крім того, ці стадії мають розглядатися не як окремі фази, а як частини одного процесу. Перша фаза має поступово й неухильно переходити в другу — більше того, бути спрямованою на її розвиток, а друга так само має переходити в третю.

У короткотерміновій перспективі Америка має зосередити свою увагу на зміцненні та збереженні на тривалий час геополітичного плюралізму, який переважає сьогодні на карті Євразії. Це висуває на передній план необхідність у маневруванні та маніпулюванні, щоб запобігти утворенню ворожої коаліції, яка, в кінцевому підсумку, кинула б виклик американській провідній ролі, оскільки навряд чи якась одна конкретна держава спроможна сьогодні кинути виклик Сполученим Штатам. На середній стадії треба буде приділити більше уваги появі важливих і стратегічно сумісних партнерів, які, підштовхувані лідерством Америки, могли б допомогти їй у формуванні трансєвропейської системи безпеки, опертої на співробітництво. І нарешті, у ще дальшій перспективі, всі попередні заходи мають посприяти виникненню справді спільної глобальної політичної відповідальності.

Найнагальнішим завданням є забезпечення того, щоб жодна держава чи коаліція держав не набули потенціалу, який дозволив би виключити Сполучені Штати з участі в євразійських подіях чи бодай значно зменшити їхню провідну роль арбітра. Проте зміцнення трансконтинентального геополітичного плюралізму не слід розглядати як самоціль, а лише як засіб досягнення середньотермінової мети формування справжніх стратегічних партнерств у ключових регіонах Євразії. Малоймовірно, що демократична Америка захоче брати на себе тягар керівництва Євразією, удаючись до постійних маніпулювань та маневрів, підкріплених американською військовою потугою, щоб запобігти домінуванню в регіонах якоїсь однієї держави, та це й коштувало б їй надто дорого. Таким чином, перша фаза логічно й однозначно переходить у другу, протягом якої доброзичлива гегемонія Америки й далі знеохочуватиме інших кинути їй виклик, не тільки тому, що такий виклик коштував би дуже дорого, а й тому, що вона не загрожуватиме важливим інтересам потенційних регіональних євразійських лідерів.

Конкретно це вимагає в діяльності, спрямованій на досягнення середньотермінової мети, сприяти формуванню справжніх партнерств, серед яких домінуватимуть партнерства з більш об'єднаною та політичне визначеною Європою та Китаєм, який гратиме провідну роль у своєму регіоні, а також, як хотілося б сподіватися, з постімперською та орієнтованою на Європу Росією, а на південному фланзі Євразії — з демократичною Індією, що є стабілізуючою силою в регіоні. Саме успіх чи провал зусиль Америки у формуванні ширших стратегічних стосунків відповідно з Європою та Китаєм сформує визначальний контекст для позитивної або ж негативної ролі Росії.

Звідси випливає, що розширення рамок Європи та НАТО добре послужить як короткотерміновим, так і довготерміновим цілям американської політики. Розширення Європи збільшить масштаби впливу Америки, а внаслідок прийняття нових центральноєвропейських членів приведе також до збільшення в європейських організаціях кількості держав, які схильні будуть підтримувати позиції Америки; водночас це не сприятиме створенню Європи, яка в політичному плані стала б настільки інтегрованою, щоб невдовзі кинути виклик Сполученим Штатам у геополітичних питаннях, які мають важливе для Америки значення в інших регіонах світу, а надто на Близькому Сході. Політична визначеність у Європі має також істотно важливе значення для поступового включення Росії в систему глобального співробітництва.

Проте зрозуміло, що власними зусиллями Америка не зможе створити більш об'єднану Європу — це мають зробити самі європейці, а передусім французи та німці; проте Америка могла б перешкодити появі більш об'єднаної Європи. Це стало б згубним для стабільності в Євразії, а отже, й для власних інтересів Америки. Більше того, якщо Європа не стане більш єдиною, то цілком імовірно, що вона стане більш роз'єднаною. Тому, як уже згадувалося раніше, для Америки життєво важливо тісно співпрацювати як з Францією, так і з Німеччиною у створенні політичне життєздатної Європи, Європи, яка залишалася б у тісних стосунках зі Сполученими Штатами, Європи, що розширювала б рамки демократичної міжнародної системи співробітництва. Справа не в тому, щоб зробити вибір між Францією та Німеччиною. Без Франції чи Німеччини не буде Європи, а без Європи не буде трансєвразійської системи.

З практичного погляду вищенаведені аргументи говорять за те, що Америка має поступово пристосуватися до спільного лідерства в НАТО, позитивніше поставитися до претензій Франції на роль провідної європейської держави не тільки в Африці, а й на Близькому Сході, та сприяти дальшому розширенню ЄС на Схід навіть у міру того, як ЄС ставатиме дедалі важливішим гравцем на світовій арені в політичному та економічному відношеннях'. Укладення Трансатлантичної угоди про вільну торгівлю, за яку вже виступає ряд видатних діячів по обидві сторони Атлантики, також може зменшити ризик наростання економічного суперництва між згуртованішим ЄС та Сполученими Штатами. У будь-якому випадку кінцевий успіх ЄС у тому, щоб покінчити з багатовіковими європейськими націоналістичними антагонізмами, які мають глобальні руйнівні наслідки, цілком вартий того, щоб Америка погодилася на поступове зменшення своєї вирішальної ролі як євразійського арбітра на сучасному етапі.

Розширення НАТО та ЄС послужить посиленню почуття власної гідності європейців, яке нині ледь жевріє, надихне їх на усвідомлення своєї більш широкої місії і водночас зміцнить на користь як Америки, так і Європи демократичні завоювання, здобуті внаслідок успішного закінчення "холодної війни". Від успіху цих зусиль залежать і довготермінові відносини Америки з Європою. Нова Європа все ще формується, а якщо така Європа має залишатися в геополітичному плані частиною євроатлантичного простору, то розширення НАТО має істотне значення. З огляду на ці ж таки причини невдача у спробі розширити НАТО тепер, коли щодо цього взяті зобов'язання, завдасть шкоди концепції розширення Європи та деморалізує центральноєвропейців. Вона може навіть знову розпалити геополітичні сподівання Росії на провідну роль у Центральній Європі, сподівання, які нині або приглушені, або згасають.

Більше того, провал зусиль, спрямованих на НАТО під проводом Америки, може сприяти відродженню ще амбітніших прагнень Росії. Ще зовсім не очевидно (а історія вказує зовсім на протилежне), що її політична еліта поділяє прагнення Європи бачити сильну і тривалу політичну та військову присутність Америки. Таким чином, хоча розвиток усе більш плідної співпраці з Росією, очевидно, є бажаним, для Америки важливо чітко сповістити про свої глобальні пріоритети. Якщо постане питання про вибір між розширенням євроатлантичної системи та покращенням стосунків із Росією, перше для Америки матиме незрівнянно більшу вагу.

З цієї причини будь-яка домовленість про розширення НАТО не повинна привести до того, щоб Росія де-факто стала членом альянсу, який братиме участь в ухваленні рішень, а отже, зможе впливати на розмивання особливого євроатлантичного характеру НАТО, а новоприйняті члени водночас будуть відсунуті на задній план. Це створило б для Росії можливості не тільки для відновлення спроб поширити сферу своїх інтересів на Центральну Європу, а й для використання своєї присутності в НАТО, щоб грати на аме-рикано-європейських суперечностях з метою зменшення ролі Америки в європейських справах.

Надзвичайно важливо також, щоб у міру того як країни Центральної Європи вступатимуть до НАТО, будь-які гарантії безпеки, видані Росії щодо цього регіону, були справді взаємними, а отже, взаємозаспокійливими. Обмеження в розміщенні військ та ядерних озброєнь НАТО на території нових членів може стати важливим фактором у заспокоєнні законної стурбованості Росії. Але це має супроводжуватися аналогічними запевненнями з боку Росії про демілітаризацію потенційно загрозливої в стратегічному плані Калінінградської зони та обмеження в розгортанні військ поблизу кордонів майбутніх членів НАТО та ЄС. Хоча всі нові незалежні держави на захід від Росії прагнуть мати стабільні відносини співробітництва з нею, всі вони досі остерігаються її з історично зрозумілих причин. Таким чином, досягнення справедливої домовленості НАТО/ЄС із Росією вітатимуть усі європейці як ознаку того, що Росія, нарешті, робить такий бажаний постімперський вибір на користь Європи.

Такий вибір, імовірно, прокладе шлях ширшим зусиллям, спрямованим на зміцнення статусу Росії та поваги до неї. Формальне членство у "великій сімці", а також налагодження політичних механізмів ОБСЄ (в рамках якої може бути створений спеціальний комітет із питань безпеки, куди увійдуть Америка, Росія та деякі ключові європейські країни) створять можливості для відігравання Росією конструктивної ролі у формуванні Європи як з погляду політики, так і безпеки. Якщо Захід і далі надаватиме фінансову допомогу Росії, якщо здійснюватимуться амбітніші плани налагодження тісніших зв'язків Росії з Європою через нові автошляхи та мережу залізниць, Росія може значно швидше зважитися зробити вибір на користь Європи.

Довготермінова роль Росії в Євразії значною мірою залежатиме від цього її історичного вибору, можливо, ще в цьому десятилітті. Навіть при тому, що Європа та Китай збільшуватимуть радіус свого впливу у відповідних регіонах, саме Росія залишатиметься відповідальною за найбільшу частину земного суходолу. Ця частина охоплює десять годинних поясів і має територію вдвічі більшу, ніж Сполучені Штати або Китай, і порівняно з нею навіть розширена Європа здаватиметься невеликою. Отже, центральна проблема для Росії — це не проблема втрати територій; вона, радше, повинна тверезо оцінити й зробити належні висновки з того факту, що і Європа, і Китай в економічному плані вже потужніші за неї і що Китай також загрожує випередити Росію на шляху до модернізації суспільства.

За цих обставин для російської політичної еліти має стати більш очевидним, що першочерговий пріоритет Росії — це модернізація, а не марні зусилля, спрямовані на відновлення колишнього статусу глобальної держави. Зважаючи на величезні розміри та різноманітність країни, децентралізована політична система, оперта на вільний ринок, звичайно ж, набагато швидше розбудить творчий потенціал російського народу та мобілізує великі природні ресурси країни. У свою чергу, така менш централізована Росія буде менше здатна на брутальні імперські витівки. Нежорстка російська конфедерація, що складатиметься з європейської Росії, Сибірської Республіки та Далекосхідної Республіки, зможе успішніше розвивати тісні економічні зв'язки з Європою, з новими державами Середньої Азії та Сходу, і, таким чином, її розвиток прискориться. Кожне з трьох утворень, що входитиме до конфедерації, зможе краще використати місцевий творчий потенціал, який протягом століть придушувався московськими бюрократами.

Обміркований вибір Росії на користь Європи, а не імперії, стане більш можливим, якщо Америка успішно запроваджуватиме в життя другу обов'язкову лінію у своїй російській стратегії, а саме, зміцнюватиме геополітичний плюралізм на пострадянському просторі. Таке зміцнення сприятиме приглушенню будь-яких імперіалістичних інстинктів. Постімперська Росія, орієнтована на Європу, фактично має розглядати зусилля Америки в цьому напрямі як такі, що допомагатимуть зміцнити стабільність у регіоні та знизити можливість конфліктів на її нових потенційно нестабільних південних кордонах. Проте політика зміцнення геополітичного плюралізму не повинна залежати від наявності добрих стосунків з Росією. Така політика допоможе самій Америці застрахуватися на випадок, якщо добрі стосунки не розвинуться, вона створюватиме перешкоди для будь-яких виявів справді загрозливої імперіалістичної політики з боку Росії.

Звідси випливає, що політична та економічна підтримка ключових нових незалежних держав — невід'ємна від широкої американської стратегії для Євразії. Зміцнення суверенної України, яка тим часом по-новому визначає себе як центральноєвропейську державу та активно інтегрується в Центральну Європу, є критично важливим компонентом такої політики, як і сприяння тіснішим стосункам із такими стратегічно стрижневими державами, як Азербайджан та Узбекистан, як і загальні зусилля, спрямовані на прилучення Середньої Азії (незважаючи на перешкоди, що їх чинить Росія) до участі у світовому господарстві.

Масштабні зарубіжні інвестиції в Каспійсько-середньоазіатський регіон, що стає все доступнішим, не тільки допоможуть зміцнити незалежність нових країн, а й у довготерміновому плані принесуть також вигоду постімперській та демократичній Росії. Розробка енергетичних та мінеральних ресурсів регіону приведе до його процвітання і сприятиме підвищенню почуття стабільності та безпеки в ньому, а може, й знизить ризик виникнення конфлікту на зразок балканського. Вигоди від прискорення розвитку регіону, що фінансуватиметься коштом зовнішніх інвестицій, переходитимуть також на прилеглі області Росії, які залишаються економічно недорозвиненими. Більше того, коли нові правлячі еліти регіону усвідомлять, що Росія змирилася з його інтеграцією у світове господарство, вони менше боятимуться політичних наслідків тісних економічних взаємин із Росією. Отже, з часом імперська Росія зможе бути визнана основним економічним партнером у цьому регіоні, хоча вже й не буде його імперіалістичним правителем.

З метою сприяння стабільному і незалежному розвиткові Південного Кавказу та Середньої Азії Америка мусить діяти обережно, щоб не підбурити проти себе Туреччину, а також вивчити можливості реального поліпшення американо-іранських відносин. Туреччина, яка почуває себе ізгоєм у Європі, до якої вона хоче належати, може перетворитися на країну, більш орієнтовану на іслам, країну, яка чинитиме опір розширенню НАТО і, мабуть, менш тісно співпрацюватиме з Заходом у його зусиллях, спрямованих на стабілізацію та інтеграцію світської Середньої Азії у світове співтовариство.

Відповідно Америка має використовувати свій вплив у Європі, щоб прискорити вступ Туреччини до ЄС, і повинна ставитися до Туреччини як до європейської держави за умови, що її внутрішня політика не зробить крутого повороту в напрямі ісламу. Регулярні консультації з Анкарою про майбутнє басейну Каспійського моря та Середньої Азії зміцнять у Туреччини відчуття стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами. Америка також повинна рішуче підтримати прагнення Туреччини побудувати нафтопровід від Баку в Азербайджані до Джейхана на її Середземноморському узбережжі для транспортування енергоресурсів Каспійського басейну.

До того ж, увічнення ворожості в американо-іранських відносинах не в інтересах Сполучених Штатів. Будь-яке кінцеве примирення має опиратися на визнання взаємного стратегічного інтересу в стабілізації на сьогоднішній день дуже нестійкого регіонального середовища навколо Ірану. Очевидно, що будь-яка спроба примирення має бути вигідна обом сторонам, а не бути дарованою ласкою чи послугою. Існування міцного, навіть мотивованого релігією, але не фанатично антизахідного Ірану — в інтересах США, рано чи пізно навіть іранська політична еліта визнає цю реальність. Тим часом довготермінові інтереси Америки в Євразії посуватимуться краще, якщо Америка перестане заперечувати проти тіснішого економічного співробітництва Туреччини з Іраном, зокрема в будівництві нових трубопроводів, а також проти інших контактів між Іраном, Азербайджаном і Туркменістаном. У довготерміновому плані в інтересах США буде й участь Америки у фінансуванні таких проектів'.

Слід підкреслити потенційну роль Індії, хоча на нинішньому етапі вона відносно пасивний гравець на євразійській арені. В геополітичному плані Індію стримує китайсько-пакистанська коаліція, а слабка Росія не може запропонувати їй політичної підтримки, яку колись надавав Радянський Союз. Однак дуже важливо, щоб її демократія вижила, бо вона доводить більше, аніж цілі томи академічних книжок, той факт, що права людини та демократія — не винахід тільки Заходу. Індія також доводить, що антидемократичні "азіатські цінності", які пропагуються багатьма представниками континенту від Сінгапуру до Китаю, є всього-на-всього антидемократичними, але не обов'язково азіатськими. З тих же таки причин невдача Індії в цьому плані завдасть удару по загальних перспективах демократії і усуне зі сцени державу, яка робить важливий внесок у зміцнення балансу сил в Азії, особливо зважаючи на зміцнення геополітичної ролі Китаю. Звідси випливає, що на часі поступове залучення Індії до обговорення проблем регіональної стабільності, особливо стосовно майбутнього Середньої Азії, не кажучи вже про сприяння тіснішим двостороннім зв'язкам між американськими та індійськими військовими колами.

Геополітичний плюралізм у Євразії в цілому не може бути досягнутий або бути стабільним без поглиблення стратегічного взаєморозуміння між Америкою та Китаєм. Звідси випливає, що політика, спрямована на включення Китаю в серйозний стратегічний діалог, а в кінцевому підсумку, можливо, й у тристоронні зусилля за участю Японії,— це перший необхідний крок, щоб підвищити зацікавленість Китаю до досягнення домовленості з Америкою, оскільки ці країни об'єднує ціла низка спільних гео-політичних інтересів (передусім у Північно-Східній та Середній Азії). Америці також належить відкинути будь-які вагання і виконувати своє ж таки зобов'язання проводити політику "одного Китаю", якщо тільки тайванське питання не загостриться, особливо після приєднання до Китаю Гонконгу. З цих же таки причин власні інтереси Китаю підказують, що це приєднання має продемонструвати, що навіть великий Китай може терпіти та оберігати розмаїтість економіко-політичних систем у своєму внутрішньому політичному устрої.

Хоча, як ми раніше розглянули в розділах четвертому та шостому, будь-яка ки-тайсько-російсько-іранська коаліція проти Америки навряд чи вийде за рамки тимчасових тактичних ходів, для Сполучених Штатів важливо розвивати стосунки з Китаєм у такий спосіб, який не підштовхуватиме Пекін у цьому напрямі. В будь-якому такому "антигегемоністському альянсі" Китай був би ключовим гравцем, його най-сильнішим, найдинамічнішим, а отже, й провідним компонентом. Така коаліція зможе виникнути лише тоді, коли Китай почуватиме себе відкинутим, розчарованим і вороже настроєним. Ні Росія, ні Іран не мають засобів, щоб стати центром тяжіння в такій коаліції.

Таким чином, американо-китайський стратегічний діалог у тих сферах, які обидві країни хочуть бачити вільними від домінування там інших кандидатів у гегемони, є нагальною необхідністю, але для того, щоб мати успіх, цей діалог повинен бути постійним і серйозним. У ході такого спілкування проблемніші питання, що стосуються Тайваню і навіть прав людини, можна було б розглянути у ширшому контексті. Більше того, можна було б цілком реально довести, що питання внутрішньої лібералізації Китаю — це не суто внутрішня справа цієї країни, оскільки лише такий Китай, який усе більше демократизується і процвітає, має шанси на те, щоб спокусити Тайвань до мирного приєднання. Будь-які спроби примусового возз'єднання не тільки поставлять під загрозу американо-китайські стосунки, але й неминуче матимуть негативні наслідки для здатності Китаю залучати іноземний капітал та успішно розвивати свою економіку. В такий спосіб можна буде перешкодити і намаганням Китаю досягти регіонального панування та глобального статусу.

Хоча Китай усе більше домінує в своєму регіоні, навряд чи він стане глобальною державою протягом іще тривалого періоду (з причин, про які йшлося в розділі шостому);

параноїдальний страх перед Китаєм як глобальною державою породжує в самому Китаї мегаломанію, а в Америці — балачки про посилення американо-китайської ворожості, які, дивись, і справдяться. Тому Китай не треба ні стримувати, ні задобрювати. До нього треба ставитися з повагою, як до найбільшої держави світу, що розвивається, і принаймні поки що держави дуже успішної. Його геополітична роль не тільки на Далекому Сході, а й у Євразії в цілому, ймовірно, також зростатиме. Отже, було б розумним залучити Китай до щорічних зустрічей "великої сімки" провідних країн світу, тим більше, що включення туди Росії примусило ці країни зосередитися не тільки на економічних, а й на політичних питаннях.

Мірою того як Китай усе більше інтегруватиметься у світову систему, а отже, ставатиме менш здатним та менш схильним до здійснення своєї гегемонії в регіоні політич-но небажаними методами, можна буде змиритися з тим, що поява сфери інтересів Китаю на територіях, де Китай історично мав свої інтереси, ймовірно, стане частиною новонародженої євразійської структури геополітичного устрою. Те, чи належатиме до цієї сфери об'єднана Корея, значною мірою залежатиме від того, чи помиряться Японія та Корея (Америка повинна активніше заохочувати їх до цього), але в будь-якому випадку возз'єднання Кореї без досягнення домовленості з Китаєм — малоймовірне.

"Великий Китай" на певному етапі неминуче намагатиметься активно розв'язати проблему Тайваню, але включення Китаю до все жорсткішої системи міжнародних економічних та політичних зв'язків може також справити позитивний вплив на характер його внутрішньої політики. Якщо поглинення Китаєм Гонконгу не буде репресивним, то формула Ден Сяопіна, розроблена для Тайваню ("одна країна — дві системи"), може бути переосмислена як "одна країна — кілька систем". Це може зробити возз'єднання прийнятнішим для зацікавлених сторін. І це, в свою чергу, знову ж таки посилює думку, що без певної політичної еволюції самого Китаю його мирне возз'єднання в одну країну з Тайванем не буде можливим.

У будь-якому випадку як з історичних, так і з геополітичних причин Китай повинен вважати Америку своїм природним союзником. На відміну від Японії або Росії, Америка ніколи не мала територіальних претензій до Китаю, і, на відміну віл Великобританії, вона ніколи не принижувала Китай. Більше того, без досягнення справжнього стратегічного консенсусу з Америкою Китай, імовірно, не зможе далі залучати великі зарубіжні інвестиції, такі необхідні для його економічного зростання, а отже, й для зміцнення регіонального панування. З цієї самої причини без стратегічної домовленості Америки з Китаєм — цього східного якоря американської участі в подіях у Євразії — Америка не зможе опрацювати свою геостратегію для континентальної Азії; а без геостратегії для континентальної Азії Америка не матиме геостратегії для Євразії. Таким чином, для Америки, в її зусиллях забезпечити стабільність Євразії, зона регіонального впливу Китаю, включена в ширшу систему міжнародного співробітництва, може стати життєво необхідною стратегічною опорою — не менш важливою, ніж Європа, й вагомішою, ніж Японія.

Проте, на відміну від ситуації з Європою, політичний плацдарм на сході материка скоро не з'явиться. І тому ще важливіше, аби зусилля Америки, спрямовані на створення та поглиблення стратегічної співпраці з Китаєм, опиралися на безумовне визнання того, що демократична та економічно успішна Японія — це найперший партнер Америки в районі Тихого океану та її ключовий глобальний партнер. І хоча Японія не зможе домінувати в регіоні Азії, оскільки це викликало б там сильні негативні тенденції, вона може стати провідною країною в міжнародному плані. Токіо може стати впливовим гравцем, якщо співпрацюватиме зі Сполученими Штатами в тому, що ми б назвали новим порядком денним глобальних проблем, водночас уникаючи будь-яких марних та потенційно контрпродуктивних зусиль у тому напрямку, щоб самому стати регіональною потугою. Звідси випливає, що завдання американського керівництва — спрямувати Японію в цьому напрямі. Американо-японська угода про вільну торгівлю, яка створить спільний економічний простір, може зміцнити ці зв'язки та сприяти досягненню цієї мети, і, таким чином, слід спільно вивчити корисність реалізації такої ідеї.

Саме через тісні політичні зв'язки з Японією Америка зможе більш безпечно досягти домовленості стосовно регіональних претензій Китаю і протистояти його свавільним діям. Лише на цій основі можна буде сподіватися створити тристоронню домовленість, яка передбачала б глобальний вплив Америки, домінування Китаю в регіоні та міжнародне домінування Японії. Однак ця широка геостратегічна домовленість може бути підірвана нерозумним розширенням американо-японського військового співробітництва. Ключова роль Японії — це не її роль як непотоплюваного авіаносця Америки на Далекому Сході; не повинна вона бути і головним військовим партнером Америки в Азії або потенційною регіональною державою в Азії. Погано продумані зусилля щодо сприяння будь-чому, про що йшлося вище, тільки призведуть до того, що Америка буде відрізана від Азіатського материка, завдадуть шкоди перспективам досягнення стратегічного консенсусу з Китаєм і таким чином зірвуть можливості Америки зміцнити стабільний геополітичний плюралізм у всій Європі.

 ТРАНСЄВРАЗІЙСЬКА СИСТЕМА БЕЗПЕКИ

Стабільність геополітичного плюралізму в Євразії, що виключатиме можливість домінування якоїсь однієї держави, посилиться, коли, можливо, десь на початку наступного століття виникне трансєвразійська система безпеки (ТЄСБ). Така трансконтинентальна угода повинна охопити як розширене НАТО (зв'язане Хартією про співпрацю з Росією), так і Китай та Японію (пов'язану зі Сполученими Штатами двосторонньою угодою в галузі безпеки). Але щоб цього досягти, НАТО має спочатку розширитися, залучивши Росію до ширших регіональних рамок співпраці в галузі безпеки. Крім того, американці та японці повинні тісно консультуватися та співпрацювати, для того щоб задіяти тристоронній політичний діалог у галузі безпеки на Далекому Сході за участю Китаю. Тристоронні переговори між Америкою, Японією та Китаєм у кінцевому підсумку можуть привести до участі у них більшого числа азіатських країн, а пізніше — до діалогу між ними та Організацією з безпеки та співробітництва в Європі. У свою чергу такий діалог міг би прокласти шлях для цілого ряду конференцій за участю всіх європейських та азіатських держав і таким чином почати процес організаційного оформлення трансконтинентальної системи безпеки.

З часом могла б почати формуватися офіційніша структура, яка сприяла б утворенню трансєвразійської системи безпеки, що вперше охопила б увесь континент. Формування такої системи — спочатку визначення її сутності, а потім її організаційне оформлення — могло б стати однією з головних архітектурних ініціатив наступного десятиріччя, коли політичний курс, описаний раніше, створив би необхідні передумови. Такі широкі рамки трансконтинентальної системи безпеки можуть включити в себе і постійний комітет у галузі безпеки, який складався б з основних євразійських утворень, аби збільшити здатність ТЄСБ сприяти дійсному співробітництву з питань, критично важливих для глобальної стабільності. Америка, Європа, Китай, Японія, Російська конфедерація та Індія, а також, можливо, деякі інші країни могли б разом послужити ядром такої більш структурованої трансконтинентальної системи. Імовірне виникнення ТЄСБ змогло б поступово звільнити Америку від деяких нелегких обов'язків, хоч би при цьому й була увічнена її провідна роль як стабілізатора та арбітра в Євразії.

  ОСТАННЯ ГЛОБАЛЬНА НАДДЕРЖАВА: ЩО ПОТІМ?

У довготерміновій перспективі глобальні сили неминуче і все більшою мірою протестуватимуть проти зосереджування світової гегемонії в руках однієї держави. Звідси випливає, що Америка не тільки є першою і єдиною справді глобальною наддержавою, а й, цілком імовірно, буде останньою такою державою.

Так станеться не тільки тому, що національні держави стають усе відкритішими, але й тому, що знання як сила стають усе розпорошенішими, більш вільними та менш стримуваними національними рамками. Імовірно, що економічна потуга також стане більш розпорошеною. Малоймовірно, щоб у майбутньому якась держава досягла тридцяти відсотків світового ВНП, тобто рівня, який Америка утримувала протягом більш як половини цього століття, не кажучи вже про 50 відсотків, з якими вона прийшла до 1945 року. За деякими оцінками, на кінець цього десятиріччя на Америку все ще припадатиме близько 20 відсотків глобального ВНП, який, можливо, впаде до 10 — 15 у 2020 році в міру того, як інші держави — Європа, Китай, Японія — збільшуватимуть свою відносну частку приблизно до американського рівня. Проте глобальне економічне домінування єдиного центру (на зразок того, яке здійснювала Америка протягом поточного століття) — малоймовірне, а це, очевидно, матиме далекосяжні воєнні та політичні наслідки.

Крім того, сам багатонаціональний та унікальний характер американського суспільства полегшив Америці універсалізацію її гегемонії, позбавивши суто національних ознак. Наприклад, зусилля Китаю, спрямовані на здобуття глобальної провідної ролі, неминуче розглядатимуться іншими країнами як спроба нав'язати світові національну гегемонію. Щоб пояснити це простіше, наведемо такий приклад: американцем може стати будь-хто, проте лише китаєць може бути китайцем; саме ця обставина ставить додатковий і дуже істотний бар'єр на шляху до глобальної влади цієї, по суті однорідної нації.

Тому як тільки американське лідерство почне занепадати, нинішнє глобальне домінування США навряд чи може бути замінене або повторене будь-якою однією державою. Отже, ключове питання для майбутнього звучить так: "Що Америка залишить світові у спадок від своєї провідної ролі?"

Почасти відповідь залежить від того, чи надовго збереже Америка цю провідну роль і наскільки енергійно утворюватиме вона рамки ключових силових партнерств, які з часом зможуть бути організаційно оформлені. Фактично вікно історичних можливостей для конструктивного використання Америкою своєї глобальної влади може виявитися відносно малим як із внутрішніх, так і з зовнішніх причин. І справді — популістська демократія ніколи раніше не здобувала міжнародного лідерства. Гонитва за владою і передусім економічні витрати та людські жертви, яких дуже часто вимагає здійснення такої влади, загалом суперечать демократичним інстинктам. Демократизація ворожа імперській мобілізації.

Більше того, критично важливий момент непевності щодо майбутнього — це те, чи стане Америка першою наддержавою, яка буде нездатна або не схоче користатися своєю владою. Чи може вона стати безвладною глобальною державою? Як показують опитування громадської думки, лише незначна меншість американців (13 відсотків) виступають за пропозицію, щоб "як єдина наддержава, що залишилася, Сполучені Штати були постійним світовим лідером у розв'язанні міжнародних проблем". Переважна більшість (74 відсотки) воліє, щоб Америка вносила свою справедливу частку в зусилля, спрямовані на розв'язання міжнародних проблем разом з іншими країнами".

Крім того, Америка все більшою мірою стає багатокультурним суспільством і їй буде все важче досягати консенсусу із зовнішньополітичних питань, за винятком обставин справді грізної та широко усвідомлюваної безпосередньої зовнішньої небезпеки. Такий консенсус у цілому існував протягом другої світової війни і навіть у ході "холодної війни". Однак він був укорінений не тільки у спільних глибоких демократичних цінностях, які, на думку громадськості, були під загрозою, а й у культурній та етнічній прив'язаності й співчутті жертвам (переважно європейцям) ворожих тоталітарних режимів.

За відсутності істотної зовнішньої загрози американське суспільство може виявитися набагато менш здатним до того, щоб досягти такої згоди у зовнішньополітичних питаннях, яка не буде безпосередньо пов'язаною з ключовими аспектами світосприйняття та у значній мірі спільними культурними й етнічними співпереживаннями і яка вимагатиме тривалого, а іноді й дуже збиткового імперіалістичного втручання. Якщо вже на те пішло, то імовірно, що в політичному плані привабливішими будуть два зовсім різні погляди на наслідки історичної перемоги Америки в "холодній війні": з одного боку — це думка про те, що закінчення "холодної війни" має спонукати США значно менше втручатися у світові події незалежно від результатів такої поведінки для глобальних позицій Америки;

а з другого боку,— відчуття того, що настав час для справді міжнародної багатосторонності, якій Америка навіть повинна поступитися часткою свого суверенітету. Обидва ці екстремальні погляди можуть здобути чимало прихильників серед американських виборців.

У загальнішому плані культурні зміни в Америці також можуть негативно вплинути на поширення на зарубіжні країни справді імперської влади. Таке поширення вимагає високої доктринальної мотивації, інтелектуальних зусиль та патріотичної винагороди. Однак у нашій країні все більше поширюється культура, сконцентрована на масових розвагах, у яких домінують гедоністичні та соціальне ескапістські теми. Їхній комуля-тивний ефект усе більшою мірою ускладнює мобілізацію необхідного політичного консенсусу щодо тривалого, а іноді й збиткового лідерства Америки в міжнародних справах. Особливо важливу роль у цьому плані відіграють засоби масової інформації, які породжують сильний спротив будь-якому вибірковому використанню сили, що веде за собою бодай невеликі жертви.

Крім того, як Америка, так і Західна Європа мають усе більше труднощів у тому, щоб давати раду культурним наслідкам соціального гедонізму та крутого спаду значення суспільних цінностей, опертих на релігію. (Тут вражають паралелі із занепадом імперій, підсумовані нами в розділі першому.) Культурна криза, що виникає у зв'язку з цим, ще більше поглиблюється внаслідок розповсюдження наркотиків (надто в Америці, де ця криза пов'язана з расовим питанням). І, нарешті, темпи економічного зростання уже відстають від темпів наростання матеріальних сподівань, тим більше, що останні стимулюються культурою, яка виводить споживання на перший план. Не буде перебільшенням зазначати, що в найрозвиненіших секторах західного суспільства сьогодні панує історична тривога, а може, навіть і песимізм.

Майже півстоліття тому видатний історик Ганс Кон, спостерігаючи трагічний досвід двох світових воєн та руйнівні наслідки панування тоталітарних режимів, був стурбований тим, що Захід, мабуть, "стомився та виснажився". Він боявся, що:

"Людина XX сторіччя стала менш упевненою, аніж предки з XIX сторіччя. Вона стала безпосереднім свідком темних сил історії. Ті речі, що, здавалося, відійшли в минуле, з'явилися знову: фанатична віра, непогрішні вожді, рабство та масові вбивства, винищення цілих народів, нещадність і варварство"'.

Цей брак упевненості ще більш посилюється внаслідок широкого розчарування результатами закінчення "холодної війни". Замість "нового світового порядку", заснованого на консенсусі та гармонії, "ті речі, що, здавалося, відійшли в минуле" раптом стали нашим майбутнім. І хоча етнічні конфлікти вже не наражають нас на ризик світової війни, вони все ж руйнують мирне життя людей у багатьох регіонах світу. Отже, малоймовірно, щоб у близькому майбутньому війни відійшли в минуле. Для матеріально заможніших країн, чиї можливості обмежені власною високою технологічною здатністю до самознищення, а також власним інтересом, війна сьогодні — це розкіш, яку можуть дозволити собі лише бідніші народи. Проте в передбачуваному майбутньому ці дві третини біднішого населення світу навряд чи мотивуватимуться тими обмеженнями, які накладає на себе привілейована частина людства.

Слід також відзначити той досить показовий момент, що в міжнародних конфліктах та терористичних актах ще не застосовувалася зброя масового знищення. Скільки ще часу терористи накладатимуть на себе це самообмеження, передбачити неможливо, проте добути — і не тільки для держав, а й для організованих угруповань — ядерну або бактеріологічну зброю стає все простіше, і це неминуче збільшує ймовірність її застосування.

Одне слово, Америка як провідна держава світу має лише вузьке вікно історичних можливостей. Нинішній момент відносного глобального спокою може виявитися відносно коротким. Ця перспектива підкреслює нагальну необхідність втручання Америки в світові справи, яке свідомо зосереджується на забезпеченні міжнародної гео-політичної стабільності та яке здатне відродити на Заході почуття історичного оптимізму. Такий оптимізм може грунтуватись, як було вже показано, тільки на здатності давати раду внутрішнім соціальним та зовнішнім геополітичним викликам.

Однак відродження західного оптимізму та універсальних західних цінностей не залежать цілком і повністю тільки від Америки та Європи. Японія й Індія довели, що поняття прав людини та ключове значення демократичного експерименту життєздатні й у азіатській обстановці, причому як у високорозвинених країнах, так і в тих, які все ще перебувають на шляху розвитку. Таким чином, подальші успіхи демократії в Японії та в Індії мають величезне значення в підтриманні нашої впевненості у можливості кращого політичного устрою в майбутньому світі. Більше того, досвід цих країн, як і досвід Південної Кореї і Тайваню, вказує на те, що подальше економічне зростання в Китаї в поєднанні з тиском іззовні, спричиненим усе більшою участю Китаю в міжнародних справах, може також привести до поступової демократизації його політичної системи.

Дати раду цим викликам — ось той тягар і водночас унікальна відповідальність, які лежать на Сполучених Штатах. Зважаючи на реальність американської демократії, реагування на ці проблеми вимагатиме розуміння громадськістю провідної ролі Америки у
формуванні рамок стабільного геополітичного співробітництва, яке дозволило б запобігти глобальній анархії та появі нової держави, що могла б кинути виклик. Ці дві мети — уникнути глобальної анархії та створити перешкоди для появи суперника — невіддільні від більш довготермінового визначення мети втручання США у світові справи, а саме — створення та зміцнення структур для глобального геополітичного співробітництва.

На жаль, досі зусилля, спрямовані на опрацювання для Сполучених Штатів нової ключової та всеосяжної глобальної мети по закінченні "холодної війни", йшли тільки в одному напрямі. Вони не змогли поєднати потребу в покращенні умов проживання людства з імперативом збереження ключової ролі американського впливу в світі та в світових справах. Можна виділити кілька таких недавніх спроб. Протягом перших двох років перебування при владі адміністрації Б. Клінтона відданість концепції "активної багатосторонності" не дозволяла приділяти достатню увагу реаліям сучасного балансу сил. Альтернативна концепція про те, що США повинні зосередитися на поширенні демократії на весь світ, не врахувала належною мірою того, що для Америки вкрай важливо й далі підтримувати глобальну стабільність і навіть деякі продиктовані міркуваннями доцільності (але, на жаль, не "демократичними") силові відносини, як наприклад із Китаєм.

Деякі вужчі принадливі цілі виявилися навіть ще менш задовільними в якості ключових пріоритетів США (такі, наприклад, як зосередження уваги на ліквідації несправедливості в глобальному розподілі доходів, на побудові особливого "зрілого стратегічного партнерства" з Росією або на зусиллях, спрямованих на нерозповсюдження ядерної зброї). Інші альтернативи,— наприклад те, що Америка повинна приділити головну увагу охороні навколишнього середовища або, ще вужче, уникненню локальних конфліктів,— також схильні нехтувати реалії глобальної влади. Внаслідок цього жодне з вище-наведених формулювань не змогло повною мірою акцентувати увагу на потребі створення мінімальної геополітичної стабільності в світі як необхідної основи для одночасного поширення гегемонії США та ефективного запобігання міжнародній анархії.

Одне слово, метою політики США мають стати два аспекти,— і тут не треба ніякої апологетики: зміцнення панівних позицій Америки протягом життя принаймні ще одного покоління, а краще — і протягом тривалішого періоду, та створення геополітичних структур, які можуть пом'якшити неминучі удари та напругу суспільно-політичних змін і водночас еволюціонуватимуть у напрямі геополітичного ядра спільної відповідальності за мирне управління світовими процесами. Тривала фаза співпраці з ключовими євразійськими партнерами, стимульована та керована Америкою, також допоможе створити передумови для підвищення ролі наявних і все більшою мірою невідповідних застарілих структур 00Н. Тоді новий розподіл відповідальності та привілеїв зможе взяти до уваги й реальності світової влади, які нині так разюче відрізняються від тих, що існували в 1945 році.

Ці зусилля зможуть скористатися новою історичною перевагою, що виникає внаслідок існування досі не баченої мережі глобальних зв'язків, яка зростає в геометричній прогресії, виходячи за межі національних держав. Ця мережа, яку плетуть міжнародні корпорації, неурядові організації (багато з них — транснаціональні за своєю суттю) та наукова громадськість (сюди входить і Інтернет), уже створює неофіційну глобальну систему, яка внутрішньо близька організаційно впорядкованішій та всеосяжнішій системі глобального співробітництва.

Отже, протягом наступних десятиліть може виникнути функціонально діюча структура глобального співробітництва, оперта на геополітичні реалії, і вона зможе згодом вдягти на себе мантію нинішнього світового "регента", який поки що несе тягар відповідальності за стабільність та мир у світі. Досягнення геостратегічного успіху в цій справі й буде гідною спадщиною, яку залишить після себе Америка в ролі першої, єдиної та останньої справді глобальної наддержави.