пошук:  

>> Чешко Федір: Іржава доля

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  cheshko

 

                 (фантастичне оповідання)

     Олесь ще  ніколи  в житті нічого так не чекав,  як цієї

ночі.  Весь нескінченний серпневий день, сповнений очманілої

спеки, в'їдливого пилу та нестерпно одноманітного вимахуван-

ня косою - весь цей з'їдений жнивами день хлопець мріяв лише

про те,  як дасть нарешті спокій здерев'янілим рукам,  нап'-

ється досхочу,  а потім заповзе кудись у холодок і буде спа-

ти,  спати,  спати... Довго-довго. Аж до світанку. Мов мерт-

вий.

     Нарешті нібито почали збуватися мрії.  Скотилося до об-

рію сонце;  на почорнілому небі налився прозорим сяйвом  Чу-

мацький Шлях;  і батько, похмуро зиркнувши на Петра та вкрай

знесиленого Олеся, махнув долонею: "Годі вже. Кидайте, нехай

йому..."

     Кинули. Допленталися до річечки, повмивалися. Відсапую-

чись,  посідали біля возів, із нетерпінням поглядаючи на жі-

нок:  де ж вечеря? Отут і гайнув кудись Олесів сон - гайнув,

мов сіромаха від раптового пострілу.  Бо там,  біля вогнища,

серед галасливого жіноцтва була й Олена.  Бо знову  довелося

побачити її задумливі,  немов богомазом писані очі, засмаглу

струнку шию,  вправні рухи напрочуд згарбних, ще по дитячому

тендітних рук... Ото було б краще одразу лягти де небудь по-

далі від інших та й спати собі - щоб і оком не кидати  в  її

бік,  щоб не чути її сміху, не шматувати серце марною тугою.

А йому, бач, вечеряти закортіло, дурневі! От і маєш тепер...

І їсти перехотілося, і сон гайнув...

     Намагаючись не привернути до себе увагу  Олесь потроху

відсовувався все далі й далі,  доки між ним та усіма іншими

не опинився завантажений снопами віз.

     Ось так.

     Нарешті випало-таки лишитися наодинці зі своїми тоскни-

ми думками,  зі своїм розпачем.  То що,  парубче, легше тобі

стало від того? Ой, ні...

     Поганий буде вечір,  і день був поганий,  і почався цей

день - гірше не вигадаєш.  Ще як їхали на поле, їхнього воза

наздогнали  двоє мандрівних козаків - чи то гінці якісь,  чи

ще хто - біс їх відає. Наздогнали і довго їхали поряд - такі

собі гоноровиті красені на баских конях, увішані поцяцькова-

ною турецькою зброєю. Чого це вони раптом вирішили плентати-

ся позаду неквапних напівсонних волів, то зрозуміло: звичай-

но ж на Олену кортіло подивитись подовше. А щоб та нескромна

цікавість  не  впадала в очі,  козаки причепилися до Петра з

Олесем:  чого, мовляв, такі добрі хлопці досі не подалися на

Січ?  Чи  від матусиної спідниці відчепитися не в змозі,  чи

так їм до смаку нікчемне життя граків-гречкосіїв? Олесь мов-

чав,  тільки  поглядав злостиво;  Петро намагався шуткувати,

але виходило в нього кепсько.  Врешті решт батько не  витри-

мав, визвірився:

     - Та хіба гречкосії вже й не люди,  не православної ві-

ри?  Жерти,  мабуть,  полюбляєте, он пики які пороз'їдали! А

хто ж вас годуватиме, як не ми?

     Але козаки тільки сміялися.

     - Гай-гай,  діду! Нащо нас годувати? Ось, бачиш, - один

з них вихопив шаблю, крутнув над головою сліпучим залізом. -

Ач,  яка рятівниця-годувальниця!  Та я ж нею за день  більше

намахаю, аніж ти своєю косою за цілий твій вік. Відпусти си-

нів на Січ, не силуй - і можеш хоч до скону з печі не злази-

ти. Прогодують, не бійся!

     Отак погарцювали,  похизувалися,  та й гайнули  собі  -

тільки  шлях закурився від шаленого чвалу.  Олесь спересердя

плюнув у ту куряву і бовкнув таке слівце,  що аж воли схара-

пудились,  а батько кулаком насварився: "Чекай у мене, щеня!

Ще раз почую..."

     Не хвилюйтеся,  батечку,  почуєте, і, мабуть, не раз. А

козаки  тії  все-таки  дурні.  "Життя до смаку..." "Материна

спідниця..." Та була б змога, Олесь щодуху втік би і від то-

го  життя,  і  від тієї спідниці,  і від надто владної бать-

ківської руки.  Просив же,  благав, мало чоботи не вилизував

старому: "Посватайте за мене Олену, інакше не житиму!" А той

чухав потилицю,  чухав і таки посватав. Але не за Олеся - за

Петра,  щоб  йому  добра не бачити!  Олесеві ж сказав: "Рано

тобі. Доживеш до нинішнього Петрового віку - зашлю старостів

до Чепуренків. Тобі ж, йолопе, краще буде: і садиба багатша,

і дівка в них жвавіша якась"...  Та бодай би  вона  вигоріла

синім полум'ям та садиба з тією дівкою і з усіма Чепуренками

разом! Називається, краще зробив... Мало того, що любов Оле-

севу іншому віддали,  так ще кожного дня перед очима і вона,

і Петро...  А Петрові ж на все плювати,  йому аби  лише  під

спідницею  усе на місці було - сам якось прохопився.  Тварю-

ка... Не був би він братом, так Олесь, мабуть, вже душогубом

би став. Ех, батьку, що ж ви наробили?! Нема тепер порятунку

від скаженної туги,  і час над нею не владний, і жити не хо-

четься...

     А інші на тугу Олесеву звертають не більше  уваги,  ніж

на самого  Олеся.  От  і  нині  вони навіть не помітили його

зникнення,  бо усі були вельми зайняті жуванням та ковтанням

(себто  вечерєю).  А після вечері хутко повлягалися,  і брат

Петро (от же чортяка невгамовний, ніяка втома його не бере!)

почав  розповідати  всілякі жахи - це щоб жінки вночі навіть

від жаб'ячого кумкання зойкали.

     Розповідач з  Петра  неабиякий  - навіть Олесь мимоволі

заслухався.  Про попа, що якось опівночі на кладовищі власну

голову ногами буцав, він вже чув; і про того лелеку з іклас-

тим дзьобом, що немовлят краде - також; а от про залізну ба-

бу - це Петро щось новеньке вигадав.

     Нібито  блукає степами невисока кремезна баба з іржавим

залізним обличчям, із залізними пазурами та в залізних чобо-

тях.  Де живе - біс її відає (а таки ж, певно, відає, бо без

бісової  допомоги подібне страхіття на світі не заводиться).

І така вона,  баба та, до людей привітна, лагідна - дуже лю-

бить допомагати тим, хто в біду потрапив.

     Ось, кажуть,  досить вже давно їхали кілька  подорожніх

степовим шляхом - здається,  на ярмарок.  І наскочили на них

серед чистого степу татари.  Що робити?  Втікати нема  куди,

боронитись  -  марна справа...  Одне слово - смерть прийшла.

Тож подорожні й почали молитися одразу і богу,  і чорту  про

порятунок.  Бачать,  аж раптом на шляху залізна баба стоїть.

Де тільки взялася - біс її знає (а  таки  ж,  певно,  знає).

Гиркнула вона на татар так,  що небо здригнулося, ногами за-

тупала,  дихнула гарячим димом, і степовики попадали мертви-

ми.  І сама зникла, мов не було її, тільки сліди чудернацькі

по собі залишила.

     Надвечір того ж дня додибали ті подорожні до якоїсь за-

чуханої  сільської корчми,  і почали там розповідати,  як їх

сатанинська сила від татар врятувала. Слухали люди їхню роз-

повідь,  дивувалися; здебільшого, звичайно, не вірили, однак

трапилася там свята людина, що застерігла: "Від нечистої до-

помоги добра не буде". Слівце за слівце - зчинилася супереч-

ка;  потім - сварка;  потім - мало не бійка...  А  коли  усі

сяк-так вгамувалися, корчмар нагримав на подорожніх-прийдеш-

ніх:

     - Нині, - начебто сказав корчмар отим приязникам заліз-

ної баби,  - дідько з вами,  ночуйте вже, але завтра на сві-

танку  щоб  духу  вашого не лишилось в моїй корчмі.  До моєї

корчми, - начебто ще сказав їм корчмар, - приходять люди бо-

гобоязкі; приходять їсти-пити та ніч перебути у спокої, а не

слухати, як вихваляють відьомську силу. У моїй корчмі, - на-

чебто повів він був далі, але хтось з подорожніх  вишкірився

злостиво, перебив:

     - От розспівався!  "Моя корчма, моя корчма..." Та нехай

вона горить синім полум'ям,  твоя дорогоцінна корчма разом з

тобою та з твоїми богобоязкими!..  Та хоч би навіть і з нами

разом - аби тільки згоріла!

     Так і вийшло.

     Коли полягали спати (як оце ми  зараз),  корчма  раптом

спалахнула з чотирьох кутів,  та так,  що усі,  хто там був,

живцем спеклися-засмажились. Вогонь - небачений, блакитнува-

тий,  радісний  - хутко перекинувся на довколишні садиби,  і

невдовзі димом-кіптявою пішло все село разом з млином, зеле-

ними садками та божою церквою. І разом з майже всіма людьми.

Тільки лише й врятувалося з тамтешніх сельчан, що п'ятеро чи

семеро  -  то по-різному кажуть.  А на світанку біля згарища

бачили дивовижні сліди - ніби й  людина  пройшла,  але  така

важка,  що на кожному кроці вгрузала в землю аж по кісточку.

А ще кажуть...

     Олесь вже не слухав, що там ще кажуть про ту страхітли-

ву бабу. Нащо слухати, коли все одно брехня? Звідки, наприк-

лад,  відомо  про всілякі розмови у корчмі - хто там на кого

гримав та хто і на кого вишкірявся - якщо геть усі ночуваль-

ники спеклися живцем?  Звичайнісінька побрехенька.  А шкода.

Хіба ж та залізна баба така вже страшна?  Ні. Навіть  скоріш

навпаки. Бо буває й так, що від кого завгодно згодишся прий-

няти допомогу, навіть коли знатимеш, що за якусь часину піс-

ля цього згориш живцем. Та подаруй йому, Олесеві, хоч янгол,

хоч нечиста сила бодай годину Оленчиної любові,  він  би  за

таке  щастя на будь-які тортури погодився,  ще б руки добро-

дійникові розцілував!

     Ох, Олена-Олена... Мабуть, з нею також без нечистої си-

ли не обійшлося - інакше чого ж так припала до душі ця смаг-

лява худенька дівчина?  Точніше - не дівчина вже,  але звати

її жінкою (чужою жінкою!) надто боляче.  Як спокійно розмір-

кувати,  то й нема в ній нічого особливого. Такий собі замі-

рок тендітний (дмухни - переломиться або по вітру полетить).

От хіба лише очі її...  Величезні, сірі, прозорі, але на дні

своєму заховали щось невимовне,  загадкове, для чого і назви

нема.

     Але ж причина,  мабуть, не в очах. Мабуть, усе набагато

простіше,  і  якби того пам'ятного вечора Олесь побачив біля

ставка не Олену, а іншу, то в іншу б і закохався.

     Сонце тоді  лише  крихітний  окраєць свій не встигло ще

сховати за далекими кручами;  в небі палала пожежа, і ставок

перетворився на величезну чару,  сповнену небесним вогнем. А

на березі,  виструнчившись,  стояла вона...  Перш, ніж Олена

його  помітила,  хлопець  встиг впасти в густу росну траву і

потім незліченні століття підкрадався, повз, страхаючись на-

віть дихати,  захлинаючись розпачем: не встигне, не побачити

йому більше тієї краси...

     Він встиг.  Олена навіть не ворухнулася - так і стояла,

підставляючи лагідному вітерцю своє пружнє засмагле тіло, по

якому повільно скочувались мокрі закатні відблиски.  І Олесь

довго-довго дивився  на  невеличкі  задерикуваті  груди,  на

тверді стегна - на все те,  чого ще ніколи в житті не бачив,

що тільки уявляти  собі міг у хлоп'ячих  напівснах-напівмрі-

ях...

     Вона так і не дізналася, чим стала в той вечір для Оле-

ся. Та хоч би й дізналася - це б нічого не змінило. Хіба міг

їй сподобатись отой непоказний  сусідський  хлопчина,  майже

підліток,  який  досі не позбувся щенячої непевності рухів?!

От Петро - то вже зовсім інша справа. За Петром сумують мало

не всі дівки їхнього села,  та й не тільки їхнього і, до ре-

чі, не тільки дівки.  Високий,  широкоплечий, з лиця гарний,

ще й балакучий,  ще й витівник - з таким не занудишся.  От і

крутяться коло нього, дурепи, немов ті мухи коло коров'ячого

коржа.  І Олена,  кажуть, як второпала, за кого сватають, то

аж засяяла з радощів. Така ж дурепа, як і усі: їй аби тільки

довбня повище та чуб погустіше, а що під тим чубом розуму не

більше, ніж у дірявій макитрі, то байдуже.

     Ну, нічого, нічого. Наплачеться ще, схаменеться, та вже

пізно буде. А Олесь справді роки через три побереться собі з

чепуренковою Настусею (теж гарна дівка,  конопата тільки  та

трошки капловуха, а так нічогенька) і буде з нею любитися. А

Олена нехай заздрить та ремствує,  що випросила собі у  бога

не  того  з братів,  котрого варто було.  І нехай - так їй і

треба.

     Але поки що ремствувати на долю приходилося Олесю. Оле-

на  ж і не збиралася сумувати - жваво вовтузилася,  хихотіла

поряд з Петром, який вже припинив свої залякування і шепотів

до неї щось дуже смішне.  Від того Оленчиного хихотіння Оле-

севі стало так прикро,  так захотілося плакати,  що він нев-

чувсь,  як  заснув  там,  де сидів:  просто неба та на голій

жорсткій землі,  біля воза, від якого гірко тягнуло дьогтем,

перестиглим житом та сивим пухнастим пилом.

     Наснилося йому щось химерне.  Власне,  то був не сон, а

якась хвороблива маячня. Ніби душа Олесева вивільнилась-таки

з-під  влади  стомленого розуму і заволала,  завила скаженим

вовком,  не в змозі стримати непереборний гнітючий розпач. І

хтось  почув її несамовите волання.  Хто?  Не зрозуміти,  не

роздивитися,  бо якийсь дивний повзучий  морок  насувається,

клубочиться,  топить  у  собі  пласкі невиразні тіні якихось

нікчемних видінь, і раптом...

     Та ні,  не раптом. Поступово, неквапно тьмяні невиразні

пасма сплелися у щось певне, тверде і... живе.

     Не людина,  не звір - мара, потвора якась, втілений жах

показав Олесеві своє обличчя.  Викуване з важкого сірого за-

ліза,  над'їдене іржею,  сліпе й безносе,  воно насувається,

кривить у мертвій посмішці ікласту щілину рота,  а  довкола,

наче скуйовджене вітром волосся, віється чи то морок,  чи то

дим, чи туман... Із раптовим пронизливим скреготом розчахну-

лися повіки,  що спершу здалися вмерлими безпомічними очами,

і справжні очі страховиська - несподівано  яскраві,  вологі,

сірі втупилися в Олесеву душу, немов випиваючи її аж до ден-

ця.  І зникли.  І все зникло.  Все, крім мороку та негучного

тужливого скреготіння: "Допоможу-у-у-у..."

     Хлопець підхопився з тихим зойком,  довго кліпав очима,

намагаючись  зрозуміти,  що ж то було.  А навколо наливалася

зоряним сяйвом лагідна, світла  ніч,  краплі роси прикрасили

кришталем та діамантами вози,  траву, снопи, і від того чис-

того росяного мерехтіння Олесеве сердце вгамувалося,  припи-

нило свої скажені стрибки.  Адже нічого не сталося. Засинаю-

чи, думав скорботні думки та мріяв хоч про яку допомогу - от

і наснилася дурість.  А тепер сон гайнув, і сонні жахи - та-

кож...

     Поряд із ним щось ледь чутно зашаруділо,  і хлопець від

несподіванки сахнувся, досить боляче забивши потилицю об ко-

лесо.  Він хотів озирнутися, глянути, хто ж це підкрадається

до нього,  та не встиг,  бо голови його торкнулася тепла ла-

гідна долоня, і тихий голос прошелестів:

     - Дурненький мій, бідолашненький... Дуже болить?

     Олесь тільки мугикнув - мовляв, ні, не дуже. Він просто

не  міг  присилувати себе вірити в те,  що сталося.  А Олена

злодійкувато озирнулась довкола;  потім присіла навпроти оч-

манілого хлопця,  і він побачив свої крихітні відображення в

сірих безоднях її очей.

     - Ну,  чого ж ти зблід,  чого налякався? - Оленчин сміх

був прозорий і чистий, немов радісне джерельце пробилося ме-

жи камені на божий світ. - Гадаєш, я дурна чи сліпа? Гадаєш,

не бачу, як ти худнеш та бліднеш, як часом позираєш на мене?

Бачу, все бачу. І того вечора, коли ти в очеретах ховався та

підглядав за мною - теж бачила...  Так чекала, що насмілишся

вийти, так чекала... А ти, дурник, злякався чогось. Шкода...

Вже тоді усе б твоє було... Ну, нічого, воно на краще зроби-

лося, бо коли без довгого чекання - то нецікаво...

     Олесь із чималим зусиллям розліпив засохлі губи, спитав

хрипко:

     - Навіщо ж ти за Петра пішла?

     - Батьки присилували,  - знизала плечима Олена.  - Та й

до тебе ближче хотіла бути,  - вона раптом стала навколішки,

рвучко наблизилася. - Ну, годі вже, не соромся. Ти ж мріяв -

то ось вона, мрія твоя. Хочеш, допоможу?

     Пальці її  знайшли  Олесеві  руки,  обхопили  зап'ястя,

владно потягнули на себе...  Хлопець відчув тоненьке полотно

біленої сорочки і мимоволі здивувався, як зручно лягли у до-

лоні дві ніжні округлості - наче були створені саме для ньо-

го. А руки ніби вирішили жити власною волею,  вони  обережно

торкалися Оленчиних колін, прокрадалися під сорочку, пестили

тугі гарячі стегна, пружний тендітний стан, що вже вигинався

у солодких судомах, хилився до землі...

     Все-таки, Олесь у найостаннішу мить  отямився,  відсах-

нувся.

     - Ти  що?!  -  голос Олени забринів невимовним подивом,

майже образою. - Боїшся?  Аж так боїшся?! Чи... Може, гребу-

єш мною?!

     Хлопець важко дихав,  дивився вбік, аби не бачити жада-

ного  тіла,  що так владно віддавало себе його пестощам.  Не

бачити, не трапити знову у лагідну пастку відьомських чар.

     - Не  можу.  Недобре  це,  наче  крадемо.  Петро ж мені

брат...

     - Петро?! - І знов ніби забриніло десь поряд кришталеве

джерельце.  -  Дурнику ти мій...  Ач,  кого пожалів - Петра!

Крадемо...  Та він же сам мало не півсела обікрав! Чи ти бо-

їшся його?  Не бійся. Ось подивись, - у її руці раптом сріб-

лясто зблиснув жниварський серп. - Я знаю, де у людини сонна

жила  проходить.  А ранком скажу,  ніби він спав неспокійно,

крутився,  перекочувався - от,  мабуть, і наштрикнувся шиєю.

Повірять!

     Олесь спершу не зрозумів,  про що йдеться, а коли збаг-

нув, то його аж пересмикнуло від остраху та відрази.

     - То он ти яка! - він позадкував, наштовхнувся на коле-

со,  вчавився в нього спиною. - Забирайся, гадюко! Геть! Все

батькові розповім, все!

     Олена неквапно підвелася,  наблизила до крейдяного Оле-

севого обличчя вологий блиск своїх якихось дивно помертвілих

очей. Великі очі, сірі, тьмяні, мов залізо, але десь у їхніх

глибинах  причаїлися  руді  плямки,  ніби   чистого   заліза

ледь-ледь торкнулась іржа.

     Зранку Олеся  ніяк не могли докликатися до сніданку,  і

батько мурмотів щось про  нікчемних  щенят,  які  після  дня

справжньої селянської праці вже ні до чого не здатні. А коли

Петро, втративши терпець, поліз торсати свого молодшого бра-

та,  то виявилось страшне. Мабуть, хлопець вночі спав неспо-

кійно,  перекочувався вві сні - от і  наштрикнувся  шиєю  на

вістряк серпа,  що хтось дурно покинув неподалік. От же лиха

доля дісталася - така собі малесенька ранка,  майже подряпи-

на, а людини не стало.

     Жнива, звичайно,  покинули.  Нехай сиплеться, нехай на-

віть  згорить  те жито,  якщо за нього треба платити синовим

життям! Воли не хотіли квапитися, і Петро, поганяючи, лаявся

страшними словами;  жінки голосили; батько час від часу зма-

хував сльози... І, звичайно,  ніхто  не звернув уваги на чу-

дернацький слід,  що незабаром перетнув шлях.  Дивний слід -

немов людина, яка його залишила, на кожному кроці мало не по

кісточку  вгрузала  у  землю,  до кам'яної твердості спечену

безжальним серпневим сонцем. І, звичайно ж  таки,  ніхто  не

розчув  потонулого у квилінні колес та жіночих зойках тихого

скреготливого стогону:

     - Допоможу вашему гореві! До-по-мо-жу-у-у!
 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...