пошук:  

>> Дубинянська Яна: Лялька на гойданці

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  dubynianska

 

--Мій комп'ютер знає все, -- сказав бородатий молодик у картатому светрі, підморгуючи мені усміхненим синім оком. І продовжив:

-- Все, що стосується нашої телекомпанії. А це бага-а-ато – навіть якби він знав лише те, що слід знати.

Я нервово знизала плечима та посунулася на самий краєчок оббитого шкірою дивана. Коли вони, нарешті, прийдуть по мене? Може, вони взагалі про мене забули? Пальці обох рук міцно стиснули сумочку – якою закомплексованою ідіоткою виглядаю я, певно, збоку! А якби – знову ляснули обертові двері, і я знову ледь не здригнулася – якби він дійсно увійшов і побачив мене таку…

Я зі сліпучою посмішкою повернулася до говіркого комп'ютерника.

-- А що, тут є щось таке, чого йому знати не варто?

Продовжуючи однією рукою щось набирати на клавіатурі, він змовницьки схилився до мене.

-- Аякже! Є загальна інформація – її він скаже будь-кому, хто здатний клацнути мишкою. А якщо йдеться про щось більш важливе, так би мовити, інтимне – я заношу цю інформацію до секретного файлу, і відкрити її може тільки той, хто знає пароль. А пароль знають двоє: я та генеральний директор компанії, але -- він нечутно засміявся – наш вельмишановний шеф ближче, ніж на п'ять кроків до комп'ютера не підходить. Випромінювання, мовляв, чи щось на кшталт цього.

Я теж розсміялася. Двері прочинялися й зачинялися без угаву, різні люди постійно проходили через приміщення зі шкіряним диваном та комп'ютером, але це вже не так діяло мені на нерви. Зрештою, телекомпанія велика. А якщо мені пощастить – а мені мусить, неодмінно мусить пощастити! – йому доведеться бачити мене доволі часто. Можливо, ми будемо зустрічатися в коридорі… обмінюватися стандартними фразами…Все можливо. Але зіткнутися з ним зараз я в жодному разі не хотіла. Зараз, коли все ще на абстрактному рівні розпливчастої ідеї, що цілком може розсипатися порохом, і тоді взагалі буде незрозуміло, що я тут роблю. А він, звісно, подумає…

-- Але мій комп'ютер нічого не знає про вас, -- сказав веселий молодик. – Як ви сюди потрапили?

Я повела очима та хитрувато, ледь іронічно посміхнулася. Коли-небудь – якщо все вийде – я буду розповідати Ромі цю історію перед сном, як казку. А журналістам – як легенду про дивовижний щасливий випадок, що може трапитися з кожним із вас, як це одного разу трапилося зі мною. Зараз я розкажу про це вперше – шкода, якщо й востаннє.

--Я сама не знаю. Мене зловили на вулиці, сказали, що у вас тут проводиться конкурс на ведучу якоїсь нової інтелектуально-творчої програми. Що я маю всі шанси, що сьогодні останній день – словом, не дали отямитися.

Комп'ютерник відвернувся від дисплея і дивився просто на мене усміхненими очима.

-- Класно, -- сказав він. – А що за проект, не казали?

-- Здається, ні. Сказали, що програма буде суперпопулярною – хіба це можна знати завчасно?

-- Ну-у, -- він навіть присвиснув, --на телебаченні все відомо завчасно. Якби ви лише знали, скільки існує різних секретів, невинних і не дуже, щоб зробити програму популярною! Мій комп'ютер міг би дещо розповісти про це. Ось, наприклад, треба розкрутити людину, в якої взагалі немає даних, скажімо… Ви ж дивитеся "Шоу з Денні?"

Ні, я не здригнулася й не почервоніла. Як–не-як, три роки. Було б смішно, якби я так і не навчилася тримати себе в руках. Хоча… існують і смішніші речі. Наприклад – я щосуботи дивлюся те кляте шоу, дивлюся майже без звуку, тому що Ромі спить за тонкою стінкою, я завжди вкладаю її раніше в суботу…

А голос у мене байдужий і навіть трохи знуджений – хіба я не звикла обговорювати з сусідками "цього любчика Денні"?

-- Ну, я б не сказала, що йому зовсім бракує даних. Він, звісно, не красень, але дуже привабливий, вміє поводитися з людьми…

Ось маєш. Я його захищаю!

-- Те, що ви бачите на екрані – результат вкладеної купи грошей плюс авторитет батечка-Д'Аржантайля. Ви, мабуть, не знаєте: його батько аристократ і до того ж член парламенту. А подивилися б ви, яке черевце в цього Денні. Мій комп'ютер…

-- Ви з вашим комп'ютером – дві старі пліткарки, --відрізала я. Мені зараз брати участь у конкурсі, з мене досить! Коли вони, нарешті, прийдуть?

Він весь час злегка підсміювався, але зараз розреготався по-справжньому, розкотисто й дзвінко. Всі, хто в цей час проходив приміщенням, здивовано повернули голови.

--Ну, гаразд, -- відсміявшись, сказав він. – Треба, врешті-решт, внести вас у пам'ять. Відкриваю секретний файл – пароль "Нік", це мене звати Нік… ось, мій комп'ютер вже все знає про вас.

-- Те, що слід? – усміхнулася я. – Стережіться, я могла й запам'ятати пароль.

І раптом очі Ніка перестали сміятися – тепер це були очі зовсім іншої людини.

--Мій комп'ютер знає дещо таке, чого не відкриє нікому , незалежно від паролю, не відкриє навіть мені, якщо в мене хоч ледь тремтітимуть руки. Мій комп'ютер знає все… Все про цю телекомпанію.

***

Велике дзеркало займало всю стіну, протилежна стіна була прозорою і звуконепроникною – за нею, згідно з моїми уявленнями про телебачення, містилася сама студія запису. Я сиділа біля дзеркала на дзиглику й чекала на обіцяного візажиста. Яскрава лампа заливала мертвотно-білим сяйвом моє обличчя, і на його матовій блідості чітко проступали дві зморшки від крил носа до губ, роблячи мене скорботною й неможливо втомленою. І це гладенько зачесане волосся…якби все не так раптово, я принаймні вимила б голову.

Окрім мене тут була юна білявочка, дуже тоненька й вродлива. Щонайменше років на шість молодша за мене… Вона мала рожеве дитяче личко, довгі золотаві кучері й маленькі нервові ручки, які весь час щось торсали. Її я маю перемогти. Не лише її, звісно… я маю перемогти всіх.

-- Я так хвилююся, -- раптом голосно сказала білявка. – Уявляєте, я тут цілком раптово. Я виконувала свій номер у вар'єте, а потім до мене підійшли й запропонували взяти участь у конкурсі. А я подумала -- вона накрутила на палець пасмо волосся, -- подумала: що я втрачаю? А ви як сюди потрапили?

-- Я просто йшла вулицею, -- сказала я.

Не просто. Я йшла, високо піднявши голову і напружено вдивляючись у зустрічні обличчя, бо десь у цьому місті живе Ден, і нервова ламана лінія мого шляху повинна рано чи пізно перетнути пряму. Ден Д'Аржантайль всюди й скрізь ішов по прямій. Він ходив пішки, бо в кожного з Д'Аржантайлів була своя шикарна машина, і ще він твердив, що обов'язково прославить своє ім'я ,саме ім'я – всупереч прізвищу. І йому це вдалося, йому завжди все вдавалося – принаймні, я свято в це вірила до розмови з бородатим комп'ютерником. Мені чомусь видавалося, що справжній аристократ повинен ледь не проклясти свого сина, який вирішив стати шоуменом, а не вкладати вплив та гроші в його кар'єру. Але, очевидно, часи суттєво змінилися… Смішно. Мабуть, це дійсно був він, тоді, в довгому синьо-сталевому автомобілі – на мить зустрілися очі крізь димчасте скло, і я стрімголов кинулася до блискучих надр супермаркету, забороняючи собі озирнутися…

Бо я була з Ромі. З моєю маленькою тендітно-порцеляновою Ромі, в якої мої великі сіро-зелені очі, мій прямий носик і чітко окреслені губи – і фамільні д'аржантайлівські складки на лобі, коли вона вперто зводить брівки до перенісся… це трапилося, певне, з місяць тому…тільки з тих пір я не можу спокійно бачити автомобілів тьмяного синьо-сталевого кольору.

А черевце Ден, виявляється, таки відростив – а я ж його застерігала!

Дзеркало відбило мене – я відкинула голову назад, зіщулила очі та реготала дзвінко, від усієї душі. Білявка, над якою вже давно працював візажист, зачудовано дивилася на мене широко розкритими очима, на одній з її повік пензлик, ковзнувши, лишив розмашистий чорний слід. Я знову перевела погляд з її відображення на своє – тепер я мала вигляд розкутий і переможний, я собі подобалася. Ось тільки зморшки від сміху стали ще глибшими….

До гримерної увійшли дві жінки та впевнено, цілеспрямовано попростували до мене. Наступної миті одна з них уже густо вкрила моє обличчя тональним кремом, а інша відрекомендувалася режисером майбутньої програми.

--Зараз ми знімаємо пробу, -- говорила вона.—Ви маєте увійти до студії, сісти за столик привітатися з телеглядачами, назватися й трохи розповісти про себе. Ви заміжня?

-- Ні.

-- В будь-якому разі говорити про це не варто. Дівчина з екрану повинна бути потенційною нареченою для кожного глядача. Потім ви виконуєте свій номер – ведучою нашої програми буде не просто гарненьке личко, а яскрава творча особистість. Так, забула, ви співаєте чи танцюєте?

Я з нерозумінням озирнулася – візажистка ледь устигла відсмикнути пензля від мого обличчя. За скляною стіною вже безгучно рухалася з мікрофоном вродлива білявочка. На збитих кучерями золотавих косах в неї був коричневий ковбойський капелюшок, з-під якого дивилися смертельно налякані очі з довжелезними віями. Правильно, вона ж співає у вар'єте, а я…

-- А я пишу детективні романи.

Рік тому один місцевий журнал надрукував мій детектив з продовженням, у чотирьох номерах. На маленькій фотографії біля заголовка я була зосереджена й гарна, і, можливо, -- як мені цього хотілося! – цей журнал , хоча б один номер, потрапив до рук Дена Д'Аржантайля...Але фотографія була маленькою, а журнал – місцевим, в той час як щосуботи на всю країну дивився з екрана розумний, іронічний, чарівний Денні. Мабуть , і в його обов'язки входить бути потенційним нареченим кожної телеглядачки.

-- Детективи? – здивовано перепитала режисер. Її брови зійшлися до перенісся, а пальці забарабанили по моїх плечах. Візажистка пов'язала мені на шию яскравого шовкового шалика неймовірних кольорів, моє оброблене обличчя теж було надто яскраве та контрастне, різке. Я перестала собі подобатися, мною все більше оволодівала тривога. Зі студії – там, мабуть, випадково натиснули якусь кнопку – раптом донісся голос білявочки, дзвінкий і ледь тремтячий, вона співала про якогось ковбоя, і тут же звук обірвався на півслові.

-- Детективи – це оригінально, – безповоротно вирішила режисер. – Розповісте про те, як ви їх пишете, потім попрощаєтесь, встанете з-за столика й підете зі студії. Вам все зрозуміло?

Ходімо.

Я встала й кинула останній погляд у дзеркало. Ніби нічого, навіть волосся під шаром лаку виглядає чистим і блискучим. Обличчя в дзеркалі переможно посміхнулося, а потім ледь вередливо склало губки й стало моїм. Все, тепер я була готова.

На двометровому відрізку між двома дверима нам зустрілася білявка, вже без капелюха, її опуклого лобика всіювали краплинки поту. Режисер схвально кивнула їй і попросила зачекати.

Столик біля дальшої стінки приміщення видавався таким маленьким і загубленим. Низенький круглий табурет був трохи відсунутий від нього, і я прикинула, де саме помістяться мої красиво схрещені ноги. Ще посередині стола стояла вазочка з композицією з сухих квітів, а трохи ближче до краю – кришталевий бокал, і проміння прожекторів фокусувалося в яскраву крапку на одній з його граней.

-- Запис, -- неголосно сказала за моєю спиною режисер.

Ноги перестали бути моїми, мене по-справжньому кинуло в жар – ні, я не готова, не зараз, ще кілька хвилин! Невелика відстрочка – і все буде добре, але ж не просто зараз, так же не можна… Я відчула легкий поштовх у спину й абсолютно несвідомо зробила крок уперед.

Ось я підійшла до цього столика -- крок від стегна, спертися спочатку на носок, потім на п'ятку; сіла на низький табурет – спину прямо, одну ногу ледь виставити вперед, а руки так вільно, ніби вони й не заважають, скласти на колінах… Я посміхнулася – тільки ні в якому разі не опускати очей! – я назвалася, я привіталася з телеглядачами…

Монітори багаторазово повторювали та збільшували мене – спочатку я була напружено-нерухома, потім посміхнулася, поправила волосся, відпила з кришталевого бокалу, знову поставила його на стіл. І ось уже жваво жестикулювала услід словам, які говорила сама до себе, адже тільки я одна була присутня і панувала в цій студії…

-- … коли я пишу, буває, що я навіть забуваю про злочин як такий, і мені доводиться стримувати себе, щоб не втратити динамічність сюжету. Адже звичайно дійові особи в детективі – просто умовні шахові фігури, так чи інакше розставлені, -- та я не можу так писати. Я не можу вивести на сцену людину -- і не цікавитися, про що вона думає, що відчуває, що бачить уві сні… Кожного зі своїх героїв я маю зрозуміти до кінця, ні, навіть більше: я повинна залити його свідомість зі своєю, відчути зсередини його вчинки й думки, а, можливо, десь допомогти йому…Кожен з моїх героїв отримує якусь частину моєї власної свідомості…

Кришталевий бокал довго повільно падав. А потім, торкнувшись долівки, вибухнув гострими, сяючими, сліпучими бризками…

ФАНТАСМАГОРІЯ-1

Я дзвінко сміюся, закинувши голову, а в очі світить яскраве сліпуче сонце, я мружу повіки, але гостре, як стріли, проміння проникає крізь сітку вій. Його забагато, цього сонця, я хочу обдурити його, підставити спину, я прикриваю голову руками – але воно з усіх боків, воно таки дістає моє гаряче волосся… Я знаю, куди можна сховатися – в маленьку дерев'яну хатинку в самому кінці дитячого майданчика, там йому ніколи мене не знайти! Я розумна, я знову сміюся, я біжу – але мене знову гукає цей владний голос, якого треба слухатися, і я повертаюся. Повертаюся і знову починаю розхитувати гойданку.

Це гойданка для найменших, така смішна – сидіння, як дитячий стільчик зі спинкою, все розмальоване квіточками. На гойданці сидить лялька. Вона в рожевому платтячку, в неї кучеряве волосся й величезні сіро-зелені очі, вона не мружить їх від сонця, вона ж лялька. Я розхитую гойданку, потім оббігаю її з іншого боку та знову розхитую це дуже весело. Лялька махає рожевими ручками й ніжками в білих черевичках, якщо хитнути гойданку сильніше, вона обов'язково впаде…

Але той чоловік – на ньому довгий плащ, і в нього голос, якого я завжди слухаюся, і ще в нього обличчя, тільки зараз його не видно через сонце – він не хоче, щоб лялька впала. Адже, якщо лялька впаде, її рожеве платтячко забрудниться в пилу, в неї може замаститися ніжка – а ця лялька, певно, комусь потрібна, я навіть знаю, кому: вона мені потрібна, ця лялька. Я без неї не зможу жити – і вона знає про це.

Він звідкілясь бере мотузку та прив'язує до горішньої перекладини гойданки, а потім своєю великою рукою призупиняє її, одягає на шию ляльки зашморга, якого робить, щоб лялька не впала. Але ще я знаю, що робити такого не можна, навіть з ляльками. І мені стає страшно, а він, котрий завжди правий і а котрого є обличчя, просто зараз його не видно – він раптом відвертається та йде – чорна фігура в довгому плащі на тлі сліпучого сонця. Я залишаюся сама, я не знаю, що робити, більш за все я хочу сховатися в ту хатинку з дошок, але лялька дивиться на мене своїми величезними очима, лялька просить:

-- Покатай!

І я розхитую гойданку, спочатку ледь-ледь, а потім все вище й вище, лялька сміється, сонце світить яскраво-яскраво… Я штовхаю гойданку з усіх сил – і раптом лялька зісковзує з уквітчаного стільчика, але вона не падає, вона повисає між землею і високою перекладиною і ще продовжує гойдатися з боку в бік…

ФАНТАСМАГОРІЯ 2

Я лечу вниз, і все всередині мене стискається в одну маленьку грудочку, я здіймаюся вгору й відчайдушно чіпляюся обома руками в дерев'яні перекладинки, бо знаю, що зараз знову задихнуся від стрімкого падіння. Вгору-вниз, вгору-вниз, вниз…Вниз страшніше.

Нагорі я бачу сонце й на мить замружуюся, але потім на мене знову падає ця велика безформна тінь якби не вона, не було б так моторошно. Цей чоловік, хіба він не знає, хіба йому не сказали, що я маленька, що мене не можна гойдати так високо?!

Гойданка злітає до самого неба й падає до самої землі, до доріжки, всипаної піском, і дрібні мушлі виростають, темні й тьмяні в густій тіні. Новий поштовх струшує все навколо, земля й небо, мов у калейдоскопі, міняються місцями – і раптом я випускаю перекладини й махаю руками в повітрі. Мої пальці ловлять сонце, намагаються схопитися за тінь, але у стиснутих кулачках – нічого, крім порожнечі, мені лячно, я хочу заплакати, тому що коли я плачу, потім усе стає добре, але зараз у мене нема на це навіть секунди… Я ще раз судомно хапаю повітря й відчуваю у руках шорстке, надійне дерево.

Жахлива тінь напливає на мене і стає ще жахливішою. Я відчайдушно замружуюсь, і раптом гойданку проймає дріж, я вже не злітаю до світла…

Підборіддя дряпаю щось жорстке й колюче, сповзаючи на шию, я б зірвала, відкинула це, але боюся й на мить випустити перекладини…і раптом стає світло. Я широко розкриваю очі – і мружуся від сліпучого сонця. Світ змінився, з нього щезло щось дуже погане – я знаю, що: тінь від чорної, ворожої людини. Я бачу віддаль її маленьку нестрашну спину, мені весело, я забуваю про шорсткий комір, що тисне шию, я хочу знову злетіти до самого неба!

І гойданка починає розхитуватися – все вище, вище! Як я могла раніше боятися, адже це так класно. Я розтискаю руки, я смілива якби ще трохи вище – я могла б дотягнутися до сонця, яскравого, біло-золотого, сліпучого сонця…

Я нахиляюся вперед і вже не відчуваю спинки гойданки, сидіння таке гладеньке, і раптом воно стає похилим і слизьким, з нього можна з'їжджати, як з гірки, надто короткої гірки… Я хочу знову вхопитися за перекладини, але й вони вислизають з-під моїх рук…

Рвучкий біль зашморгом охоплює шию – це правда, в мене на шиї зашморг!!! А під ногами -- порожнеча, і я вже цілу вічність, тобто кілька нескінченних митей, не дихаю, і зараз обірветься тоненький, мов стеблинка, хребет…

І я згадую про дівчинку на ймення Ромі, ні, я завжди пам'ятала про неї, це ж бо я сама, ні, це частина мене, і тому – без мене вона не може, як і я без неї. Я не помираю, мені заборонено помирати.

ФАНТАСМАГОРІЯ-3

Я лежу долілиць, обличчям у подушку, здається, я кусаю її, бо зовсім не маю чим дихати. Я примушую себе повернути голову, бачу тьмяне світло, крізь стиснуті зуби проривається стогін, я рвучко встаю. Нестерпно задушливо, і я стягаю з шиї чужий яскраво-барвистий шовковий шалик. Я нічого не пам'ятаю.

Здається, я бачила сон, страшний, фантасмагоричний сон, в якому було забагато сонця… А ще я згадую прожектори, зусебіч спрямовані на мене, безжальні, сліпучі І цей шалик, в мене ніколи не було такого шалика, і я ніколи не зав'язала б його зашморгом навколо шиї…

Треба зосередитись, треба пригадати, треба зібрати докупи розрізнені плями видінь – чи реальності? Але щось стає на заваді. Щось, що увірвалося в мій важкий сон, з того часу ані на мить не припинялося…звук.

Скільки часу дзвонить телефон – десять, двадцять хвилин? – Чому він дзвонить, не вгаваючи? Повільно, дуже повільно я простягаю руку…

-- Алло…Що?.. Пансіон?.. Вибачте, погано чути… Так, я матір Ромі…

Слухавка падає , а далі вона мірно погойдується, з глухим стукотом вдаряючись об тумбочку. Тук…тук…тук…Мої руки, поза моєю свідомістю крутять строкатого шалика, а очі не бачать нічого…

Потім я зриваюся з місця, накидаю, не застібнувши, плащ, засовую ноги в черевики, зминаючи задники…

Сходинки, сходинки, сходинки… на останній я перечіпляюся, падаю на одне коліно, підхоплююся, вибігаю з під'їзду просто на дорогу, назустріч якійсь машині, можливо, таксі, що з вищанням гальмує, ледь не врізаючись у край тротуару.. Водій щось кричить, я не чую, я сама кричу, і вже він-то не може не почути мене… Ми їдемо надто повільно, швидше!..

Я бачу за вікном ажурні гратки пансіону для дітей, я не чекаю, доки зупиниться машина, не чекаю, доки широко відкриють браму, я лечу, щоб переконатися, що це все неправда, що це інша, не моя дівчинка…

…Вічність… Я виходжу з ажурної брами — як це важко і повільно, кудись дістатися, дійти… Погляд блукає сірими гратами, сірими деревами, автомобілями. Я не знаю, куди йду, я нічого не знаю, ні про що не думаю, нічого не відчуваю… З якоїсь машини виходить чоловік, я зводжу очі до його обличчя, це Ден, він підходить до мене близько-близько… Лунким, зірваним шепотом я вимовляю:

-- Ромі…

Він відповідає:

-- Я вже знаю. Нам повідомили на телебачення, у відділ криміналу… Це жахливо.

І я падаю йому на груди, я завжди знала, що коли-небудь впаду йому на груди обличчям, я знала, що він прийде… що він буде поруч, коли я ніяк не зможу сама…

ФАНТАСМАГОРІЯ-4

Мої пальці судомно стискають руку Дена, вона в рукавичці, в мокрій рукавичці, бо йде дощ. На похороні завжди йде дощ… Служник тримає величезну чорну парасолю над пані Д'Аржантайль, високою, прямою, зі сніжно-білим волоссям з-під чорного капелюшка. Пан Д'Аржантайль, сухий, елегантний — теж під парасолею, і лише з густого волосся Дена повільно сповзають краплі дощу… Я зустрічаюся поглядом з його очима, з його безмежно рідними очима, з куточків яких теж повзуть великі краплини. Своєю замшевою рукою Ден накриває мої посинілі пальці — я не відчуваю їх, я нічого не відчуваю, і я не плачу.

-- Як це жахливо! Дворічна дитина… Яким треба бути звіром, чудовиськом… ні, в мене не вистачає слів! А яке горе для батьків…

-- Але вона… в неї зовсім сухі очі!

Вони дуже далеко, біля самого входу до склепу, і вони не знають, як хворобливо-тонко загострені всі мої відчуття… Розмови, розмови під барабанний дріб дощу… Всі ці люди, що я їх бачу вперше, не питаючись, вдерлися в моє життя, і тепер розпоряджаються ним — хіба вони реальні? Нерухомі фігури, по три-чотири згруповані під дощем, ніби гриби, я чую, як жирна багнюка прогинається під їх підборами.

-- Поховати дівчинку у фамільному склепі Д'Аржантайлів – як це шляхетно з його боку… Адже вони давно розлучилися…

-- Так, але він ці всі роки піклувався про дитину…

Несправжні розмови про несправжні речі, що ніколи не відбувалися… так і має бути. Я погоджуюся з усім, я вже давно живу за законами фантасмагорії, я не живу взагалі… Нестерпні краплі б'ють мої незахищені плечі, пропалюють чорну тканину жакета, пронизують шкіру — одна, друга, третя, це занадто! Моїм рукам незручно і тісно між рукавичками долонь Дена. І ще щось не так, болісно неправильно — ось що: я ж не думаю, зовсім не думаю про Ромі! Ромі, вона справжня, їй не місце в цьому ірреальному світі, пронизаному дощем і шепотінням. Ден… Він стискає мої руки, він з відчаєм дивиться на мене, він мовчить. Ось він на місці тут, такий гарний, засмучений та близький, адже він ніколи не був по-справжньому реальним для мене…

ФАНТАСМАГОРІЯ-5

Портьєра ламається важкими темно-бордовими складками, такого кольору буває тільки оксамит. Кольором вина — відблиск на білому, вкритому світлими волосками зап'ясті Дена. Він спирається чолом на віконне скло через жорсткий згин руки, він не дивиться на мене… Це я дивлюся на нього, на зап'ястя і густе волосся, на смужку шиї над траурним комірцем — я просто не можу не дивитися, не в моїх силах відвести погляд… і головне — все це вже відбувалось колись.

— Ти повинна зрозуміти, — голос Дена глухо відбивається від скла. — Все, що було, все, що могло бути між нами, вже скінчилося. Якби ми навіть спробували щось повернути, відродити з попелу, в нас би нічого не вийшло, ми лише потягли б одне одного у безодню. Ми надто різні, загалом-то, чужі люди. Особливо тепер…

Це вже було, і тоді він теж не міг поглянути на мене, а я не могла опустити очей. Це вже було, і тому те, що вібдувається зараз — неправильно, фальшиво, так просто не може бути… Я повинна щось відповісти, я відповідала тоді — але нині це не має значення. Мої слова були б такими ж пустими, як і його, як безглуздо-пустий увесь цей невідомо ким вигаданий світ…

—… Особливо тепер, коли загинула Ромі. Раніше, я, можливо, не розумів… але вона — єдине, що нас зв'язувало… А ти приховала, ти вкрала її у мене, як ти зважилась на таке?! Адже ми могли б спробувати все почати наново… та тепер уже пізно.

Мандрівні слова з дамського роману. Вони не мають до нас жодного відношення. Ден просто невчасно цитує невідомо кого… Ось він гнівно повертається і в якусь мить навіть кидає на мене погляд. Три роки тому він цього б не зробив… але три роки тому не було Ромі… і тепер її немає. Нічого не змінилося.

Я повільно відводжу погляд, я більше не бачу Дена, якогось далекого Дена, якого, можливо, і зовсім не існує. В усьому світі є тільки важка портьєра з ледь витертим ворсом на зламі, а так — нічого. Порожнеча.

— Світ великий, — слова, народжені порожнечою. — Я знайшов у ньому своє місце, непогане місце, і тобі бажаю того ж. Я допоміг тобі у тяжку хвилину, моя совість чиста, але зараз я йду з твого життя. І прошу, ні, раджу тобі теж піти з мого.

Все це вже було.

ФАНТАСМАГОРІЯ-6

 

На столику лежить прямокутна рамка з чорної пластмаси, а поруч — фотокартка Ромі, серйозної, тендітної, порцелянової Ромі з великими очима, що дивляться просто в душу. Окремо — рамка, окремо — фотокартка. Зараз я їх з'єднаю, і Ромі більше не буде. Я знаю, чомусь я твердо знаю це — і я відмовляюсь, не можу їх з'єднати, я обманюю саму себе і весь світ, не хочу віддавати мою дівчинку минулому у пластмасовій рамці.

Але Ромі немає. І вона не померла — її вбили. Той, хто зробив це… я знайду, я знищу його! Мої нігті з різким болем врізаються в долоні. Так, я, тільки я… я здатна на таке, я здатна на все — крім того, щоб вставити фотографію в чорну рамку. Все інше в моїх силах… боже, яке очманіння…

Ні, мені лише здавалося, що фантасмагорія скінчилася, що я можу думати, можу щось робити, насправді — ні, я не в стані навіть сфокусувати блукаючий погляд, зібрати докупи уривки думок, що розсипаються… і, можливо, це вже ніколи не скінчиться…

Виявляється, я ходжу кімнатою, одягаюся, шукаю сумочку, ключи. Я виходжу з дому, перетинаю майдан, стою на зупинці, сідаю в автобус. Я не знаю, куди йду… я і не повинна цього знати, адже все, що відбувається — окремо від мене, цілком ірреально. Я сходжу на кінцевій зупинці за містом, звертаю вбік від траси, я вже була, колись тут… давно… зовсім недавно… ні, я не маю жодного уявлення про час.

Я бачу пишний, такий яскраво-білий особняк, але він мені не потрібний, мені потрібна низька, довга будівля в глибині парку, за чавунною огорожею

  • Пані, це приватне володіння, стороннім не можна…

— В склепі похована моя дочка. Не думаю, щоб панове Д'Аржантайлі мали щось проти моїх відвідувань. Я нікого не турбуватиму.

Я проходжу повз швейцара, повз нерухомого мармурового дога, повз живу огорожу, повз грати. Потім, уже під низьким дахом, повз нескінченні ряди кам'яних плит з електричними хрестами… Розмарі-Енн Д'Аржантайль.

Я торкаюся гладенької поверхні плити. Вона не кам'яна, це якийсь пластик, полірований та дуже легкий… я розумію, що легкий, коли він безшумно відходить убік під моїми пальцями.

Під віями Ромі, блакитні тіні, а вся вона рожева, порцелянова, напівпрозора. На її шийці стоячий комірець білого мережива, цупкий, крахмальний і такі ж манжети на пухких рученятах. Пальчики складені на грудях, Ромі ніколи не склала б їх так…

Я торкаюсь її гладеньких теплих рученят, і Ромі бере мене за пальця, міцно, як завжди. І відкриває широко розставлені сіро-зелені рученята, хоче щось сказати, але я притуляю до губ пальця вільної руки, і моя розумна, тямуща Ромі лише посміхається. Я нахиляюся до неї, вона охоплює мене обома рученятами за шию, а я, наскільки можливо, прикриваю її полою широкого плаща.

… Ми приходимо додому, де на столику лежить дитяча фотокартка, а на ній, навскіс — чорна прямокутна рамка.

ФАНТАСМАГОРІЯ-7

Ромі ніхто не повинен бачити. Ніхто з тих, хто читав газети з величезними моторошними заголовками над знімками дитячого майданчика пансіону та широко розкритих дитячих очей. Ніхто з тих, хто випадково зустрічав мене на сходах і відводив погляд від мого білого обличчя під чорною пов'язкою. Ніхто з тих, хто телефонував мені в перші дні, абсолютно не знаючи, що сказати. І взагалі ніхто.

Я стою під дверима тієї маленької, напівтемної кімнатки, де я переховую свою дочку. Живу. В неї гладенька, напівпрозора шкіра, під якою пульсують маленькі судинки, і ще в неї синьо-фіолетова смуга навколо тоненької шийки. Я не хочу бачити цю смугу. Можливо, тому я стою перед дверима і не можу примусити себе увійти. Я боюся. Боюся Ромі, своєї маленької, тендітної, беззахисної дівчинки?!

Різкий, мов постріл, дзвінок у двері. Я здригаюся всім тілом, кидаюся геть від дверей Ромі, з двох кроків повертаюся, щоб убезпечити ці двері обертом ключа… І найстрашніше: я весь час припускаюся думки, що її дійсно немає, що я збожеволіла, що вкрала зі склепу те, що колись було моєю дочкою… Ні, це не так, божевільні ніколи не усвідомлюють свого божевілля…

— Салют! Що, не чекала мене побачити?

— Лорейн!

Так, я її не чекала. Я нікого не чекала. Я хочу лише одного: щоб вона пішла якнайшвидше, не наближаючись до дверей сусідньої кімнати. Моя найкраща подруга… Зараз вона почне мене розраджувати — і я не витримаю, я знаю, я точно зламаюся…

— Ну, як ти тут живеш? — Лорейн говорить швидко, не залишаючи місця для відповіді.— Як на мене, непогано влаштувалася, тільки шафу я би пристроїла ближче до батареї. Вчора бачила по телевізору твого красунчика — він як, не з'явився ще? До речі, де твоя дочка? Вона здорова?

Я стою обличчям до вікна, вона не бачить, як відливає кров від мого обличчя. Правильно, адже Лорейн їздила за кордон, вона не знає… Я повинна це зробити, повинна зважитись, хай фантасмагорія скінчиться, розсиплеться в одну мить!

Я чую свій голос:

— Вона, певно, ще не прокинулася. Та все одно, вже час полуднувати…

Навіщо я замикала двері? Ключ не хоче обертатися в моїх тремтячих руках, двері скрегочуть, в очах Лорейн здивування. Відчиняються!

— Ромі, крихітко! Впізнаєш тьотю Лорейн?

Ромі сидить на ліжечку, дивлячись на нас своїми сіро-зеленими оченятами, які часто зморгують від раптового світла. Лорейн сміється, вона виймає з сумочки шоколадку, вона бачить Ромі – живу, мою! Я кидаюся до моєї дівчинки, підхоплюю її на руки, цілую, відламую шматочок шоколаду та кладу їй до ротика.

І Ромі кусає мої пальці – боляче, зі справжньою, усвідомленою злістю.

Я посміхаюся, я ховаю руку за спину – Лорейн не мала помітити в очах Ромі зелені іскринки – дивні, потойбічні. Але ж це моя дівчинка, маленька, порцелянова, і вона любить мене!

Лунким напівшепотом, повільно, ніби закляття, я вимовляю:

--Поцілуй маму.

Ромі слухняно тягнеться до мене, торкається м'якими губками моєї щоки, але не цілує – всмоктує в себе мою шкіру, як присоска. Від такого цілунку залишиться слід, надовго… Мені лячно, я саджаю Ромі на ліжечко, відриваю, відштовхую її від себе – щось моторошне, чуже, вороже…

-- Що це в тебе на шийці? – чується голос Лорейн. – Хто це зробив?

Все зміщується, змішується, перевертається в несамовитій фантасмагорії. Стеля, кути, стіни насуваються на мене – як і спрямований мені в груди рожевий дитячий пальчик.

***

Я прокинулася пізно, яскравий промінчик вже пробився крізь щілинку між віконницями і вже дотягся до середини кімнати. Якби не віконниці, сонце давно мене б збудило – і навіщо це я зачинила їх? Я відсмикнула портьєри, розчахнула віконниці – сонце світило яскраво, по-літньому. Вікно я теж відкрила. В обличчя вдарив свіжий вітерець, духмяний і досить прохолодний, так, що я відійшла від вікна в глибину кімнати. Чомусь хотілося зробити ранкову гімнастику – бувають же інколи благородні поривання! Нахиляючись з боку в бік, я почала накреслювати приблизний план на день: привести себе до ладу, поснідати; сходити на базар уже не встигну, треба одразу їхати до пансіону по Ромі, привезти її, нагодувати, поки вона спатиме, завершити той розділ, де вбивають дружину лорда. Якщо вийде, почати наступний. Потім погуляти з Ромі а парку, а ввечері можна зателефонувати редакторові журналу… чи не варто, все ж сьогодні субота. Так, якщо Ромі раніше засне, ввімкну, можливо, "Шоу з Денні".

Щось у цьому розпорядку мене не влаштовувало – наче хтось інший запропонував його мені, абсолютно не рахуючись з моїми власними планами. Я знизала плечима, дивуючись недоладності цієї думки й попростувала до ванної. Душ, звісно, не працював, я нахилилася до раковина, енергійно плеснула в обличчя кілька пригорщей холодної води – і глянула в дзеркало…

На мене дивилася майже незнайома жінка, просто страшна у своєму крайньому ступені виснаження. Сіре обличчя з коричневими плямами під гострими вилицями та різкими зморшками від крил носа до куточків безкровних уст. Очі потопали в бездонних чорних проваллях волосся звішувалося по краях обличчя тьмяними сплутаними пасмами, мокрими біля лоба й скронь. Жінка, яка довгими тижнями не бачила світла й свіжого повітря, пережила страшне нещастя, втратила сенс і цінність життя… Ні, це не я!!!

Я – не така. В мене блискуче волосся, виразні очі, яскраве обличчя, на яке з професійною ретельністю нанесено макіяж. Я переможно посміхалася, тримала в руці кришталевий бокал – де й коли це було?! Я згадаю, я маю згадати, я не дозволю собі впасти у вир фантасмагорії…

-- Мамо, матусю!

Голосок Ромі ледь пробився крізь шум струменів води. Я різко закрутила кран, відчинила двері ванної:

-- Іду, дівчинко моя! – і вхопилася за щітку, з силою встромляючи її у волосся. Не могла ж я показатися в такому вигляді своїй дочці. Волосся піддавалося важко і з болем, у великій кількості лишаючись на щітці – схоже, що я вже місяць не мила голову. А як же я ходила на роботу, наприклад, вчора – а що, власне, я робила вчора? Останній яскравий спогад – монітори, прожектори та кришталевий бокал, все, що було потім, розповзалося на тьмяні

образи нічного марення…

--Мамо!

До речі, як Ромі опинилася вдома, сьогодні субота, має бути субота, в інші дні я не сплю до обіду, в суботу я забираю Ромі з пансіону, я саме збиралася їхати. Але вона якимось чином уже тут, вона прокинулася та кличе мене…

Я заколола волосся в безформний хвіст на потилиці, ще раз умилася, витерла обличчя махровим рушником, енергійними рухами намагаючись зробити на щоках хоч якийсь рум'янець, і пішла до кімнати Ромі. Двері чомусь були зачинені на ключ, всередині було темно й задушливо – і я тримала свою дитину в таких умовах? Скільки часу? В пам'яті знову заворушилися відблиски нічних жахів, готові стати спогадами реальності – та я легенько прикусила губу й зусиллям волі змусила їх щезнути. Не зараз.

Я підійшла до вікна, відсмикнула портьєри та відкрила кватирку, потім повернулася до ліжка Ромі та посміхнулася.

-- Щось ми з тобою сьогодні розіспалися. Нумо, давай вставати, умиватися, вдягатися! Як ти гадаєш, з чого ми почнемо: зі сніданку чи з обіду?

Ромі засміялася – рожева, заспана, порцелянова. На її шийці виднівся ледь помітний слід, шкіра в цьому місці трохи лущилася. Я не стала роздивлятися цей шрам і думати про нього – просто відмітила, що він є.

  • А потім підемо гуляти в парк, подивимося на каченят. А ну, спляча красуне, піднімайся швидше! Де наше платтячко?

Після сніданку я вимила голову, навела косметику, намагаючись пом'якшити загострені вилиці та сині тіні під очима. Перед тим, як виходити, я висунулася до пояса в вікно – і, поміркувавши., одягла на Ромі легкого джемперка та комбінезона. А сама – тонке вовняну сукню в дірочку з короткими рукавами.

Тоді – з прожекторами та бокалом – я була в теплому пуловері та ще й лишила в передпокої свого довгого плаща… Так, з мого життя незбагненно зникли цілі тижні й навіть місяці, лишивши по собі тільки чорну тінь ірреальності й фантасмагорії. Та я розберуся в усьому цьому…потім.

* * *

Ромі спала на моєму ліжку — маленька тендітна голівка на надто великій подушці. Час від часу я поверталася подивитись на неї — через плече, бо моя спина закривала її від світла настільної лампи. Було якось спокійніше чути рівне дихання дівчинки тут, поряд, тим більше, що я не збиралася вмикати цей клятий телевізор, і взагалі сьогодні була не субота.

Переді мною лежала гора паперу — чистого паперу має бути багато — і я знервовано покусувала ручку, як завжди, коли не могла знайти потрібного, єдиного для цієї фрази слова. Тільки зараз слова не мали жодного значення — ніхто, крім мене, не читатиме того, що я напишу. А мені самій потрібна лише зачіпка, реальне графічне оформлення неясних марень, що відбувались — чи не відбувались — зі мною. Вони пригадувались розпливчасто і хаотично, і я намагалась розставляти їх по порядку — починаючи від розбитого бокала — і записувати все якомога коротше, ніби це були розділи майбутнього роману.

Лялька на гойданці. Та ж ситуація, але на гойданці — я. Повідомлення про загибель Ромі. Ден. Похорон Ромі у склепі Д'Аржантайлів. Ще один розрив з Деном. Викрадення Ромі зі склепу. Прихід Лорейн та мій страх — кульмінація всієї фантасмагорії. Ось, здається, приблизно так.

Лорейн можна зателефонувати. Якщо вона дійсно повернулася з-за кордону і заходила до мене, в неї повинна була скластися здорова, неупереджена думка про все побачене. Нормальній людині це повинно було видатися дивним: задушлива напівтемна кімната, в якій замкнено маленьку дитину, виснажена жінка з нечесаним волоссям і блукаючим поглядом — якщо я вже тоді була такою… Коли це було? Якщо вже давно — чому Лорейн не зайшла знову? Ні, напевне, вона приходила вчора, адже після її візиту я взагалі нічого не пам'ятаю…

Тепер найважливіша частина марення: смерть і воскресіння Ромі. Моя донька жива — я мимоволі озирнулась, через плече глянувши на сонну порцелянову голівку — так, жива: ми з нею сьогодні гуляли в парку, зустрічали силу різних людей, літні жінки посміхалися Ромі, потім вона годувала каченят удвох з якимось старшим хлопчиком, поки я розмовляла про дитячі хвороби з його мамою. Тепер я можу не сумніватися в реальності моєї дівчинки — як тоді, перед приходом Лорейн. А слід на шийці Ромі… він майже непомітний, борозенка злущеної шкіри та кілька підсохлих подряпин під підборіддям, так поранитись вона могла де завгодно, наприклад, граючи з іншими дітьми в пансіоні…

Коли ми поверталися з парку додому, я купила газету через жирно-чорний заголовок, що впав у вічі: "Вбивці маленької Ромі досі на волі". Але інформація виявилася найзагальнішою, з неї ніяк не випливало, що йдеться саме про мою дочку. А може, дійсно… Може, два місяці тому я прочитала в газеті про це вбивство, про вбивство дворічної дівчинки про ім'я Ромі… Так, далі… я знову мимоволі озирнулася і стиснула голову руками, намагаючись сфокусувати розпливчасту і безглузду думку. Вбито якусь дівчинку, і це настільки вразило мене, я настільки ототожнила її зі своєю дочкою, що повірила у смерть моєї Ромі і в усе інше… звичайно ж, створене моєю уявою… Простіше кажучи, я збожеволіла.

Звичайно, я не могла ось так відразу прийняти цю версію, таку ймовірну в своїй простоті. Завтра я піду до бібліотеки, підніму підшивки газет, прочитаю все про це вбивство. Там повинно бути і прізвище Ромі, і назва пансіону, і, мабуть, фотографія… А ще я зателефоную до пансіону, хоча б від імені тієї ж Лорейн, і мені скажуть… я знала, що: ось уже два місяці, як цю дівчинку перестали привозити до нас…

І є це один чоловік, що посідав центральне місце в моїх безтямних мареннях – або ж реальній фантасмагорії. Ден може точно сказати, чи примчав він до брами пансіону, дізнавшись раніше за всіх про смерть маленької дівчинки, яку за життя жодного разу не назвав дочкою. Денові відомо, чи ховали цю дівчинку у фамільному склепі Д'Аржантайлів, під сірим дощем , у присутності абсолютно чужих чорних людей. Про те, чи викрадала я її зі склепу, він може й не знати, це взагалі могло лишитися непоміченим, але Ден знає, поза сумнівом, чи пропонував він мені – слабкій, розбитій, знищеній -- знову зникнути з його життя, наводячи аргументи з тією ж логічною безжальністю, як і три роки тому.

Але телефонувати Денові Д'Аржантайлю я не буду.

***

Від свіжого повітря та яскравого сонця в мене голова пішла обертом, і, щоб не впасти, я притулилася скронею до важких різьблених дверей бібліотеки. Потім я повільно зійшла сходами й, відчувши під непевною ногою тверду землю попрямувала до найближчої телефонної кабіни. Інакше я не могла.

  • Алло! Лорейн? Привіт, як там моя маленька?.. дай їй слухавку , будь ласка… Ромі?! Нуяк тобі в тьоті Лорейн?.. Рибок погодувала?.. і ходили гуляти?.. Розумнице моя, красунечко… Поводься добре, я ввечері по тебе приїду… Дякую, Лорейн…Як це немає за що, ти мене дуже виручила… Бувай, до вечора.

Стало трохи легше. Голосок Ромі, залиивчастий, як пташине цвірінькання, з її лише мені одній зрозумілими слівцями, звучав радісно та дзвінко. Він був таким неможливо живим… ромі жила, вона щойно розмовляла зі мною, тепер я мала якось пов'язати це з тим, про що точно й неспростовно дізналася десять хвилин тому.

Що мою Ромі вбито.

Коли мені вранці сказала про це начальниця пансіону – "як, хіба ви не знаєте?" Трапилася трагедія, жахливе, жахливе нещастя", -- я відповіла, не забуваючи змінювати голос, що цього не може бути. Врешті-решт, вони теж могли помилятися, пов'язуючи повідомлення про смерть якоїсь Ромі з відсутності в пансіоні моєї дочки… Я розуміла, що таке пояснення висмоктане з пальця, але повірити в нього було незрівнянно легше, ніж… Та потім я пішла до бібліотеки й довго сиділа над товстими підшивками газет, вишукуючи, одну за одною, всі публікації, що стосувалися цього страшного вбивства, яке вразило всю країну -–хоча вже в першій замітці ім'я та прізвище моєї дівчинки були вказані повністю. Центральна газета надрукувала знімок Ромі з заплющеними очима й моторошним шрамом на шиї – мертву…

Я пішла по вулиці, уздовж липової алеї з її медовим дурманним запахом – повільно-повільно. Треба було знову прокрутити в пам'яті всі етапи фантасмагорії, цього моторошного темного провалля в моєму житті. Тепер я знаю: Ромі вбито. Це зробив маніяк – вірніше, як установила поліція, їх було двоє. Її повісили на горішній перекладині гойданки на дитячому майданчику пансіону, під час тихої години, чергову виховательку підозрювали в пособництві, але потім виявилося, що вона просто бігала на побачення, здається її звільнили… але це несуттєво, це не викликало в мене жодних асоціацій. Щось інше…гойданка.

Гойданка була присутня в моїй фантасмагорії, у цій її частині, яку я безумовно вважала сном і продовжувала вважати, навіть переконавшись у реальності всього іншого. Але тепер… тепер я згадала, та лялька була схожа на Ромі. Але ж усе це було раніше, ніж мені зателефонували з пансіону, а подробиці вбивства я взнала ще пізніше… Настільки пророчих снів не буває.

Крім мене, там був чоловік у плащі, обличчя якого я так і не змогла роздивитися. Це він одягнув на шийку Ромі… ляльки того зашморга, але ж потім він пішов, а я лишилася розхитувати гойданку до того часу, доки лялька не зісковзнула з неї. Так, нас було двоє, як і написали потім в газетах, і, кома, якщо припустити, що все це незбагненним чином було реальністю… Мої кроки ставали все швидшими, я вже майже бігла, давно звернувши з широкої липової алеї, стинаючи різкі повороти зігзагоподібних вулиць, дивлячись уперед і нічого не помічаючи перед собою… Якщо так, якщо я дійсно розхитувала все вище і вище дитячу гойданку… Це я вбила Ромі! "Хто це зробив?" — запитувала Лорейн, і моя донька показувала рожевим пальчиком — просто на мене! А я, я боялася, панічно боялася її — живу…

Я різко спинилася і пішла повільніше, опустивши голову, уважно дивлячись собі під ноги. Я ще не розібралася в усьому, і я не піддамся знову під владу фантасмагорії. Не могла ж я визнати безумовною реальністю той її фрагмент, в якому я сама сиділа на цій гойданці. Мабуть, саме він був найбільш незрозумілим, а з іншого боку, саме він давав ключ до того, що Ромі лишилася жива. Адже і я тоді не вмерла… А потім я прокинулася, і мою шию стискав чужий барвистий шалик, його пов'язали мені на телебачення…

Телебачення. Я знову прискорила крок в такт думці, що запрацювала з новою силою. У фантасмагорії були свої чітко окреслені межі. Вона скінчилася з моїм вчорашнім пробудженням, розчахнутими віконницями і травневим вітром. А почалася — два місяці тому, на телестудії, коли я проходила проби на роль ведучої якоїсь програми. Розбився бокал…

Я дивилася вниз, а зараз чомусь підняла голову, і раптом… Наші погляди не зустрілися, вони лише кресонули один об одний, ніби висікши іскру. Я повинна була щось сказати, гукнути, а він… він мав би хоча б озирнутись… Але він зробив вигляд, що не помітив мене, а я зробила вигляд, що повірила в це — і Ден Д'Аржантайль пройшов далі, далі, далі…

Отже, розбився бокал. Що було зі мною потім? Там, на телебаченні, повинні знати хоч що-небудь. Я піду туди просто зараз, поки нема ризику зустрітися там з Деном. Тільки треба вигадати легенду, до кого і як звернутися…

Я йшла, орієнтуючись на найвищий у місті хмарочос з величезною тарілкою на даху, коли раптом зрозуміла, хто мені допоможе. Просто раптом згадався високий бородатий хлопець і його комп'ютер, який знає все.

* * *

Скляні двері крутилися безперервно, випускаючи невеликими партіями все нових людей. Для більшості службовців телебачення робочий день скінчився, хоча взагалі-то ця махина працювала цілодобово. Я в нерішучості спинилася біля акуратно підстриженого кущика недалеко від виходу. А мене ж можуть і не пустити на територію, в усякому разі, сьогодні. Що я їм скажу, хто я така? Дівчина, яка ще в березні брала участь в якомусь конкурсі, а потім втратила пам'ять, зірвалася в провалля фантасмагорії? Чи колишня коханка Денні Д'Аржантайля — "Шоу з Денні", ви ж знаєте — так, знаємо ми таких, як ви, його немає, приходьте завтра…

Двері знову крутанулися, з величезної будівлі вийшла група молодих людей, вони сміялися і жартували, в їх житті ніколи не було фантасмагорії, і голосніше за всіх сміявся той, що був на голову вищий за решту, худорлявий та незграбний, з бородою, в просторому картатому светрі… як добре, що я запам'ятала тоді його ім'я.

— Ніку!

Він обернувся, і я здалеку побачила, як з'їхали вгору його чорні брови. Він тут же щось сказав своїм друзям, і за кілька секунд вже опинився біля мене.

— Здрастуйте, — заговорив він просто і природньо, ніби ми бачилися сьогодні вранці. — Що це ви не заходите — хворіли, мабуть? Ви схудли трішки.

Я подивилася на нього, потім опустила очі й вимовила заздалегідь заготовлену фразу:

— Мені потрібно з вами поговорити.

— Добре, — комп'ютерник побіжно глянув на годинника, — На дев'яту мені знову на студію… а, чорт з ним, не звертайте уваги. Ходімо, посидимо в кав'ярні.

..З цією людиною я бачилася один раз, лише десять хвилин, два місяці тому. Я боялася, що він мене взагалі не впізнає…Ми пройшли буквально два кроки та завернули в малесенький кишеньковий склепик у напівпідвалі за дерев'яними дверима. Тут було досить темно, не дуже накурено та, загалом, затишно. Нік провів мене до крайнього круглого столика , сам збігав за двома філіжанками кави та всівся поруч, умостивши збоку довгі ноги.

--Я постійно забігаю сюди після роботи, -- сказав він.—Дуже зручно, бо часто геть усю ніч за комп'ютером, вночі можна повисіти досхочу… А відсипаюся вдень.

Він подув у філіжанку, збуривши хвилі на поверхні кави, і зробив великий ковток.

--А та передача, де ви проходили проби…та ви, мабуть, у курсі…ні? Проект прикрили. Не знаю, чому--у конкурс всадили купу грошей. Вам так була потрібна та робота? Я можу прокрутити каталог, щось пошукати…

--Дякую, роботу я маю.

Мала два місяці тому. Швидше за все, мене давно звільнили…дивно, мені навіть не спало на думку зателефонувати туди, настільки важливими стали інші речі…

--А я читав вашу книжку,--сказав Нік.—Ну, тобто роман у журналі. Це класно, чесно. Ви створите себе й без цього клятого телебачення. Воно тільки здається кольоровим і привабливим, а насправді дуже неприємна штука. Мій комп'ютер фіксує все, що робиться в компанії, й інколи надибаєш таке…

--Ніку,--сказала я, філіжанка злегка сіпнулася в моїх руках, і декілька крапель вилилося на стіл.—Ніку…

І я раптом розповіла йому все, плутано, безладно, блукаючи в моторошному лабіринті фантасмагорії, розповіла про гойданку та сліпуче сонце, про строкатий шалик і телефонний дзвінок, про сірий світ і траурну рамку для фотокартки, про потойбічні очі моєї доньки та її цілунок… Нік дивився на мене серйозно, його велика, з довгими пальцями рука накрила та злегка стиснула мою на дерев'яному столі. Я вірила йому, вірила, як нікому в житті… але про Дена Д'Аржантайля не розповіла.

Я замовкла, зітхнула глибоко й ковтнула холодної кави. Нік підвівся.

--Ходімо,--сказав він. – Мій комп'ютер допоможе…я вам допоможу.

****

І знову я присіла на край оббитого шкірою дивану –більше в цій кімнаті сісти й не було куди, на єдиний кручений дзиглик біля комп'ютера звично опустився Нік. Своєю широкою спиною він майже заслонив мені монітора. Я трохи посунулася ліворуч і, вгадавши мій рух, Нік посунувся сам і повернув дисплей до мене.

--Так піде?

Темно-синім екраном бігли жовтуваті рядки .Не дивлячись, Нік періодично тиснув на якусь клавішу.

--Грузиться,--сказав він.— Дуже повільно, я щоразу дивуюся. У дитинстві мав допотопний комп'ютер, одинадцяту модель, він зависав на кожному кроці, але загружався на раз-два. А ви знаєте, я з Півдня. Вже років чотири не був вдома з цією роботою…

--Хіба ви не маєте відпустки?—запитала я ввічливо. Рядки, що бігли екраном, гіпнотизували мене, напружено вдивляючись у них, я намагалася повірити, що десь тут криється підказка, хоч мізерний натяк на розгадку фантасмагорії…

--Звісно, є,-- руки Ніка забігали по клавіатурі, ніби жили власним життям, а він продовжував:

--Але я нею жодного разу ще не скористався. Пусте, але якось не хочеться до нього пускати чужих, -- він кивнув на комп'ютер.

--Нічого, влітку точно візьму . За раз чотири відпустки, супер, чи не так? Між іншим, приїздіть до мене в гості! У нас там море, скелі… Разом з дочкою приїздіть, гаразд?

Я машинально хитнула головою—"так", хоча Нік і не міг бачити цього жесту. У цей час на дисплеї виросли рівні стовпчики цифр, курсор кілька разів пробігся ними та зупинився нагорі одного.

--Ви були тут чотирнадцятого, правда, -- питальної інтонації в голосі не було. Це я навіть приблизно не пам'ятала числа, я взагалі мало що пам'ятала…

--Почнемо з перегляду запису вашої проби.—сказав Нік. – Може, це нам щось і дасть. А там побачимо.

Він коротко клацнув по клавіші, і на екрані з'явилася білявка в ковбойському капелюсі, на мить задзеленчав її високий голосочок – але вже в наступну секунду Нік позбавив її мови, а далі примусив гротесково швидко рухатися, мотаючи запис. І тут з'явилася я.

Нік увімкнув звук, коли, пройшовши через студію, я сідала на табурет – надто гучно рипнуло сидіння, навіть сухі квіти на столику зашаруділи – певно, через рух повітря. Я виставила вперед абсолютно дерев'яні ноги, неприродно пригладила волосся. І вся була якась аж надто декоративна, ніби розмальована лялька чи манекен у вітрині. Стало навіть незручно, що Нік бачить мене такою – хоча, звісно, це й не мало жодного значення…

Ось я почала говорити – і трохи не сіпнулася від цього фальшивого, розв'язного та водночас переляканого голосу. І ці надумані, книжні фрази…боже мій, звідки я взяла, що маю якісь дані для телебачення! А Ден – він завжди такий чарівний, улесливий, іронічний на екрані…та коли вже я припиню з будь-якої нагоди згадувати Дена…

У комп'ютері я відпила з бокалу – булькаючи як слід. .З різким стукотом поставила на столик.

--Що це було, -- раптом запитав Нік, -- у бокалі? Що ви пили?

--Не пам'ятаю…газована вода, здається…

Нік зупинив зображення та повернувся до мене.

--Газованої води бути не могло, вона б'є у ніс.

--Тоді просто вода… Ніку, я не пам'ятаю…

Він так силився мені допомогти, а я…витріщитися на себе з насолодою антинарцисизму я могла, а більше…Раптом підступили нервові, нестримні сльози безсилої люті на власну безпомічність, і Нік, звичайно, не міг їх не побачити….

Він пересів, майже не розгинаючи ніг, на диван поруч зі мною, і я опустила обважнілу голову йому на плече. Краєм ока я бачила, що екраном дисплея знову побігли жовтуваті рядки, суцільні, без літер, вони щомиті розпливалися все більше…

***

-- Ромі!

Я рвучко сіла – шкіряний диван, Нік за комп'ютером і сліпуче сонце з бокового вікна. Вже ранок, я відключилася, заснула тут, я забула про Ромі!.. Лорейн, певно, вже всюди мене шукає, тільки б вона не налякала мою дівчинку, тільки б… Телефон, терміново телефон!

-- Ніку!

Він повернув голову та посміхнувся – зморшки біля примружених очей і білі зуби в темній бороді.

-- Доброго ранку. Ну і як ся маєте?

-- Ніку, мені треба негайно зателефонувати. Тут є телефон?

Усміхнені сині очі стали щілинками, і Нік легко махнув рукою.

-- Не хвилюйтеся, я зателефонував ще вчора. Ваша дочка передавала вам привіт й обіцяла бути слухняною дівчинкою. А зараз маємо шосту ранку, ви її збудите.

Я спустила ноги з дивана, машинально намацуючи черевики й одночасно не відриваючи погляду від обличчя Ніка. Я не розуміла анічогісінько.

--Але як…

Він знизав своїми широкими незграбними плечима.

--У місті двісті вісімнадцять Адамсів, а Лорейн Адамс лише шість. З четвертого разу я натрапив на вашу подругу. Ось і все.

На прозорому захисному екрані комп'ютера я впіймала під кутом своє відображення і спробувала пригладити розкуйовджене волосся. Дивно, я і не пам'ятаю, коли це встигла сказати Ніку прізвище Лорейн – певно, вихопилося, так, між іншим, а він запам'ятав, річ навіть не в тім, дивно те, що він здогадався зателефонувати, він не забув про мою дитину, тоді як я…

-- Ніку, я навіть не знаю…Спасибі велике!

-- Нема за що, -- він підвівся, і вже стоячи пробігся однією рукою по клавіатурі – на екрані виникла симпатична заставка з візерунками, а далі він став сіро-спокійним.--

Зараз почне збігатися народ, тому давайте рятувати вашу репутацію. Тут є боковий вихід, взагалі то він на елементах, але мій комп'ютер зв'язаний з усією системою і запросто зніме той захист. Ходімте, я ввів п'ятнадцять хвилин.

Ми пройшли приміщення, що межувало з тією самою студією – величезне дзеркало різонуло мені очі сонячним світлом, а в студії за прозорою стіною було темно, певно, там було лише штучне освітлення. Я повернула голову, ніби вдивляючись у темний простір – насправді я просто відверталася від дзеркала, ні за що на світі не дивитимуся в це дзеркало більше…

У вузенькому коридорі теж було темно, я за щось перечепилася й ухопилась за руку Ніка. І раптом знову виринуло, виповзло з непроглядної темряви моторошне, гнітюче, невідворотне – фантасмагорія… Вона народилася десь тут, ще трохи – і я перестану вірити, що вона скінчилася. Тверді пальці Ніка , ця єдина опора в нескінченній темряві… Чи вдалося йому дізнатися хоч про щось? Він нічого не сказав, але ж я сама весь час говорила лише про дзвінок. А спитати його зараз – не можна, як не можна говорити опівночі про привидів і в хаті приреченого—про смерть… Фантасмагорія засіла десь тут, вона тільки й чекає… Припини, негайно візьми себе в руки!

Коли ми вийшли за величезною будівлею телекомпанії на вулицю, в світло, на руці Ніка темніли круглі відмітини від моїх пальців. І очі в нього були в дрібну червону сіточку, з набряклими втомленими повіками, примруженими від сонця. Знову стало нестерпно соромно: людина працювала всю ніч, він робить усе, щоб допомогти мені, мені, яка боїться звичайнісінької темряви… Напевно, мені завжди буде соромно перед цими спокійними, постійно усміхненими очима. Шкода.

--Запис закінчується перед тим, як розбився ваш бокал, -- заговорив він, наче ми вже добрих півгодини розвивали цю тему, і я не сіпнулася, не напружилася – просто слухала, зазираючи на ходу в його обличчя.

—Якщо він взагалі розбивався. Розумієте, з ваших слів виходить так, що ви знепритомніли перед камерою чи щось таке. Але якби б це трапилося, мій комп'ютер це б зафіксував, як він фіксує все, хоч трохи ненормальне. Тобто, ви відзнялися й просто пішли, без ексцесів.

Просто пішла – до фантасмагорії. Просто з'їхала з глузду. Дивно, наскільки відсторонено я можу це зараз сприймати. Просто йдучи курною вузькою вуличкою, яких багато на задвірках широких центральних кварталів, поруч із незграбним комп'ютерником. Того, що він каже, не могло бути…а, власне, чому? Бо все, що трапилося, було реальним, я довела це собі… А тепер ось маєш: не розбивався бокал.

--Бокал – щось на зразок спецефекту, -- продовжував Нік. – Що в ньому було, не знає навіть мій комп'ютер, але я так собі думаю – звичайна вода. І, припустивши це, я став прокручувати інші варіанти…майже відразу натрапив. Ви слухаєте?

--Перепрошую? – я здригнулася, скидаючи цю ненормальну відстороненість, не менш божевільну за переляк у темному коридорі. Фантасмагорія… ні, є щось реальне, зафіксоване в пам'яті комп'ютера, я маю вдуматися в те, що скаже Нік, перепитати, якщо не зрозумію, це мій єдиний шанс розібратися…

-- Насправді все просто. Я перевірив спектр освітлення, і було так, як я й подумав: у двох крайніх прожекторах був "восьмий промінь". Ви, звісно, ніколи про нього не чули, він заборонений, навіть для військових. Але на телебаченні його використовують досить часто.

--Восьмий промінь?

--Чи восьма складова спектру, ну, це умовна назва, у фізиці набагато складніше, але не в тому річ. Розумієте, на екрані можна витворити все, що завгодно, зробити чарівним красенем і розумником будь-якого сіряка. Але якщо знімається програма з аудиторією, то режисура вкупі з комп'ютерною графікою сіренькому ведучому не допоможуть. Живих глядачів треба обробляти, і це дуже зручно – "восьмий промінь".

--Він діє на психіку?

--Так, щось на кшталт розщеплення свідомості. Кожен з присутніх часткою себе відчуває єдність із шоуменом. Результат – повне порозуміння, настільки розкуте спілкування ведучого з публікою, що про таке можна лише мріяти. Щоб це стильно виглядало на екрані, треба ще працювати й працювати, але жива аудиторія просто щаслива. Страшна річ цей "восьмий промінь". Якби б його застосували, скажімо, у передвиборчій кампанії… але політики не дозволяють це один одному. Бо інакше політики не було б узагалі, ніякої. А телебачення – це ж невинні іграшки, на телебаченні можна все…

--Але я була сама в студії…

--Тим більше. Це випромінювання, якщо ним відразу не скористатися, діє ще досить довго. У студії ви отримали потрібну порцію, ну, а потім…

А потім сліпило сонце, і на гойданці гойдалася лялька, а я… ні, це була не я! На кшталт розщеплення свідомості, сказав Нік. Моєї свідомості – але навіщо?!

-- Ніку, може, це було випадково?

Я дивилася йому просто у вічі, і він кивнув головою – непевно, несміливо, і потім відвів утомлені, червоні очі, надто чесні, щоб не бути відкритою книгою. Як би це було добре – наглий випадок, просто забули прибрати прожектори після чергового шахрайського шоу, а я через неприємний, але не такий вже й фатальний збіг обставин опинилася під дією цього страшного забороненого "восьмого променя". І на цьому поставити крапку, все закінчилося добре, моя дівчинка жива й здорова, і влітку ми з нею поїдемо в гості до доброго бородатого хлопця-комп'ютерника, веселого та чесного…надто.

--Ні,--повільно сказав Нік. – У попередньому записі, з білявкою, ті два прожектори світили нормально. Фільтри на об'єктив накрутили перед вашою пробою.

Я напнулася – перша, тонка, ладна урватися струна. Розщепити мою свідомість. У незрозумілий спосіб злити її зі свідомістю вбивці Ромі – одного з тих, про яких писали в газеті. Не випадково, цілеспрямовано… Комусь це було потрібно, мене не цікавить, навіщо, важливо – кому. Зараз я зберуся, буду спокійна-спокійненька, і я дізнаюся.

--Ніку,--мій голос звучить ззовні, твердо, вочевидь байдуже. – Тепер слід з'ясувати, хто був тоді на студії, хто міг це зробити. Хто мав доступ до цього "восьмого променю", вже користувався ним, нарешті… Ваш комп'ютер має це знати.

Тут Нік зупинився, і це вийшло так різко, несподівано, страшно. Він став впівоберта, обличчям до мене, наші очі зустрілися.

-- Мій комп'ютер знає все, -- сказав Нік, -- але я його не запитаю.

--Чому?!

Повільно, нестерпно повільно він витягнув з кишені джинсів цигарки, запальничку, прикурив – я і не знала, що він курить, та що там, я зовсім його не знала…

Ми стояли так близько, один проти одного, і вітерець зносив клуби диму просто мені в очі – і це страшенно дратувало, як раптом став дратувати кожен його порух. Я повторила – тихо, крізь зуби:

-- Можете мені пояснити, чому?

-- Можу, -- Нік затягнувся й викинув недопалок. – Хто б це не зробив, то надто великі люди, щоб ви з ними боролися. Так ви занапастите й себе, і свою дочку. Я ж бачу, ви не зможете вчасно зупинитися.

-- І ви робите це за мене?!

Ні, я не могла спокійно дивитися на це пом'яте, заросле, червонооке обличчя. Вчасно зупинитися! Вчасно злякатися! Що ж, я маю з нього досить інформації, більше, як рилася б власноруч. І чого мене понесло на цю курну, занедбану вулицю, мені ж абсолютно в інший бік!

-- Дуже вдячна за допомогу. До побачення.

… Стрімкою, впевненою ходою я дійшла до телекомпанії, обігнула її та попростувала до автобусної зупинки. Перш за все – поїхати до Лорейн забрати Ромі. А далі… далі щось знайдеться.

Я зайшла за ріг, підняла голову – і раптом зрозуміла, що марно думала останні кілька днів, ніби позбулася фантасмагорії, ніби моє життя дещо змінилося, ніби це взагалі є життям… Ні, фантасмагорія тривала, бо там, на нашому місці, під ажурною вивіскою з годинником стояв Ден, і він сказав:

-- Привіт.

 

Фантасмагорія-8

Його очі… Я зовсім забула його очі – а вони невеликі, карі, глибоко посаджені, такі оксамитово-м'які… А втім, має очі сумного собаки. Й обличчя вже геть плюскле, пухкі білі щоки, навіть подвійне підборіддя. І білий комірець з-під ворсисто - сірого дорогого піджака.

І важка, неспортивна фігура, і надто випещені руки з нігтями, вкритими прозорим лаком… І брюки, що вишукано спадають на лискучі модельні черевики.

Я оглядаю тебе з голови до ніг, я бачу тебе наскрізь, Дене Д'Аржантайль. Я бачу тебе такого, яким ти є – ані на грам не стрункішим, ані на мить не молодшим, ані на погляд не чарівнішим. Я – окремо від тебе, і я вільна. Я можу довго, незворушно, цілу вічність дивитися в твої оксамитові собачі очі, чужі, і вони не мають влади наді мною…

Його пальці сплітаються, розплітаються, знову звиваються у джгут – вони завше були такими рухливими й такими ніжними, його білі пещені пальці. Йому важко, нестерпно важко заговорити зі мною – і, напевне, саме тому я не йду, я чекаю, поки він збереться з силами, мені його просто по-людськи шкода. Я маю право на жаль, я – сильна, я – вільна.

І він каже:

-- Я знаю, ти можеш просто відмовитися мене слухати, можеш піти, й це буде назавжди. Те, що трапилося з нами – страшна річ. Я втратив три роки, поки це зрозумів, але краще втратити три роки, ніж ціле життя. Я не знаю, як ти жила ці роки. Я зробив тобі боляче, я зруйнував якусь частину твого сонячного, чудового світу, і ти перебудувала його наново, ти зненавиділа чи просто викреслила мене. Я не виправдовуюсь. Я хочу, щоб ти зрозуміла: навіть якщо я й намагаюся оживити померле, то роблю це не задля себе, і, може, не задля тебе. Ти знаєш, я багато спілкуюся з людьми – і по роботі, і для душі – і ніде, ніколи, ні в кого я не зустрічав такої єдності, яку мали ми з тобою. І ми її вбили… гаразд, я вбив, але й та дала їй померти. Це страшно, розумієш? Не лише для нас, взагалі.

І я, звісно, відповідаю йому:

-- Ти завжди вмів красиво говорити, Дене. Твої слова мають однісіньку ваду -- я їм не вірю. Може, я б і повірила, якби ти банально сказав, що кохаєш мене – і це мені було б на гірше. А робити послугу людству нашим союзом – спокусливо, звісно, але я вже не бавлюся в ці ігри. Може, те, що я кажу, й занадто, вибач мені, Дене, але все це надто пізно.

Він дивиться на мене, він покусує губу, він чекає – бо я мовчу, не можу змусити себе кинути йому ці слова – єдині правильні, єдині гідні. Цей чоловік, він для мене ніхто…

Я роблю крок уперед, і ще один, я кладу руки йому на плечі, я довго, цілу секунду дивлюся йому в вічі, а потім ховаю обличчя на його грудях.

ФАНТАСМАГОРІЯ-9

Скрипаль грає лише для нас двох, він перебирає меткими пальцями нитки мерехтливого світла, і темно-бордове вино виблискує ясно-червоними лелітками на денцях двох бокалів. Мій майже повний, а Ден вже випив половину. Він кладе свою білу, вузьку, теплу руку на мою – холодну й напружену до побілілих кісточок. В його очах – ті ж пурпурові лелітки, і від того вони ще тепліші, його очі… А мені зимно, моя випрямлена спина не торкається м'якої спинки стільця – бо все це неправда. І вино, і скрипка, і доторк Денових пальців, і його посмішка… І водночас це реальність, єдина можлива реальність – надто складно, надто багато для мене, холодний шпичастий клубок біжить згори вниз напруженою спиною.

-- Ти щаслива? – м'яко питає Ден.

Так! Я щаслива. Зараз я в це повірю… моїй руці вже майже тепло. Я підношу до губ бокал – терпке червоне вино, трохи світла й скрипки… Я щаслива…

-- Тепер все буде гаразд, -- каже Ден. – Страшно розбити рукою скло, але потім скалки блищать, як діаманти.

Скалки… Бокал у моїй руці… У бокалі не було нічого, нащо я взагалі думаю про якійсь бокал? Хіба існує щось за межами мерехтливого світла, щось крім кишенькового світу круглого столика на двох, крім людини, що буде все життя ось так дивитися на мене, торкатися моєї руки?..

Існує. Ромі.

-- Ромі ніколи тебе не бачила, -- повільно, ніби долаючи напругу, кажу я. – Вона в Лорейн, поїдемо туди, зараз?

Стоп-кадр. Це коли обличчя живої людини раптом перетворюється на маску. Зупиняються очі, губи, навіть найдрібніші, непомітні рухи обличчя, що робили його живим. І тільки в зіницях червоні скалки, окремі на мертвому обличчі.

Я встигаю здивуватися, злякатися, напіввідкрити губи чи то для питання, чи то для крику – але за мить обличчя Дена знову стає рухливим, наче запустили плівку, і він каже :

-- НІ, я не можу… так відразу, -- і раптом, різко, несподівано для мене:

-- Пам'ятаєш водограй?

Я здригаюся, бо пам'ятаю. Бо це слово розчиняє минулі роки, збурює з дна розчарування та біль скривдженої дитини. Ден обіцяв взяти мене до водограю – і не зробив цього, от і все. Але вічність тому це було важливим для мене, настільки, що потім згадка про цей водограй мені боліла сильніше за все, чого Ден так і не зробив, а не зробив він багато чого… Вічність тому…

-- Хочеш, поїдемо туди завтра? – питає він так просто, але в голосі завмерло полохливе тремтіння. – Завтра неділя, я вільний. Ти, я, Ромі…

Довгу секунду він дивиться на мене, він уже знає, що я згодна, що мені несила відмовитися від себе – колишньої, юнки, яка вірила, що так і буде… Потім він підводиться.

-- Даруй, але я маю йти. Маю ще справи на студії…

Він одним духом випиває вино, а мій бокал ще повний, і промені тьмяного світла, і скалки, і скрипка…

ФАНТАСМАГОРІЯ-10

Моє відображення в довгому вузькому дзеркалі – це дзеркало для одного, і я сама. Портьє прочиняє двері, дивиться на мене спантеличено: чому це я не йду? Я повільно пригладжую волосся… дійсно, чому?

Щось тримає мене, щось притягує і ніяк не може повністю заволодіти моєю увагою. Вузьке високе дзеркало, воно відбиває лише мене… і світлий прямокутник над моєю головою. Екран телевізора.

Я повертаюся, і, вгадавши мій рух, портьє тисне на кнопку пульта, збільшуючи звук. А я відступаю на крок назад, потім ще на один, я торкаюся ліктем холодної поверхні дзеркала, бо…

-- Суботній вечір, і з вами знову "Шоу з Денні"!

Кілька хвилин я стою незворушно, я спостерігаю за його впевненими рухами, гнучкою, дужою поставою, за чарівною посмішкою та великими вологими очима. Просто спостерігаю, відсторонено й навіть без подиву. Бездоганна робота комп'ютера, десь такого, як у Ніка. Дивні вони, ті люди в студії, вони ж-бо мають бачити реального ведучого, що пішов звідси… Камера попливла аудиторією – закохані очі жінок, чоловіки справно підхоплюють репліки, кинуті в зал екранним, несправжнім Деном. Так кумедно: я тільки-но сиділа з ним – і холодна, критична, а вони, геть зовсім чужі йому люди…

Портьє сахається назад, бо я – вихор, страшний, некерований, здатний збити з ніг, потрощити:

--Тут є телефон?!!

Гудок, і ще один, і знову гудок, нестерпно повільні… Я знала – гудок – знала вже давно. Як тільки побачила його під годинником – гудок – ні, ще раніше, коли Нік говорив про шоу-програми та "восьмий промінь"… Ні, я знала – гудок – від початку, знала, що це він, більше нікому… гудок, і ще…

-- Слухаю?

--Лорейн?!

-- А, то це ти… я була в ванній, і взагалі не думала…

-- Де Ромі?!!

Голос – далекий і безтурботний:

-- Твій щойно приходив і забрав її. Сказав, що повезе до водоспаду…

Падає трубка, з відчайдушним дзеленчанням летить зі стойки телефон, і надривно стогне, затремтівши, величезне дзеркало…

ФАНТАСМАГОРІЯ-11

Вітер зі свистом вривається в напівпрочинене вікно, рве моє волосся, заліплює ним обличчя. Автомобіль мчить автострадою, і швидше не можна, і тому хочеться кричати, але вітер б'є в лице, ламає подих, і я лише стискаю руки, зараз я зламаю свої пальці… І присмерк, жорсткий , гнітючий, що закриває обрій непроглядною пеленою. І вітер, холодний, різкий, з пилом.

Чорний чоловік, що спокійно вдягає зашморг на пластмасову шийку ляльки. Тільки насправді вона не була лялькою. Вона була його дочкою.

Рвучкий, помножений на швидкість поворот – я б'юся скронею об край прочиненого скла, гострий біль пронизує мене всю, до кінчиків занімілих пальців, все це реальність, а не дикий жахливий сон. Ні, не реальність – фантасмагорія. Він був упевнений, що вбив Ромі і змусив мене повірити, ніби я сама вбила її… А потім побачив мене, я йшла на телестудію, щось підозрюючи, здатна щось розкрити… Він заметушився, запанікував, захотів у будь-яку ціну дізнатися про все – і зустрів мене там, на нашому місці, під годинником… А потім – потім я все сказала сама, я сказала йому, що Ромі жива. Ромі, яка за його диким, страшним, незбагненним бажанням має бути мертвою.

Машина мчить просто на захід сонця, на одну з тих неповторних заграв, які щовечора палають над водограєм. Над водограєм, де я не була з Деном. Де я не була з Ромі. Де зараз…

Вищать гальма, я кидаю гаманець водієві, перебігаю перед потоком зустрічних машин автостраду, біжу по камінню й траві навперейми стежкам, мої гострі підбори провалюються в землю, ковзають по щебеню та валунах, я дозволяю собі півсекундну зупинку – скинути черевики – я лечу, майже не торкаючись мокрої землі. А навкруги непроглядний присмерк, і тільки попереду – -червоно-багряна пожежа, мені треба туди, на заграву…

Неголосний, невблаганний, нескінченний гуркіт – я так раптово починаю його чути, цей страшний голос водограю. Під ногою – порожнеча, я падаю в мокру траву, я підводжуся, вибігаю на узвишшя – і бачу там, попереду, на фоні згасаючої заграви, чорну пласку поставу чоловіка з дитиною в піднятих над головою руках.

І тоді я кричу – беззвучно, хрипко – я вже не біжу, зовнішня, стороння сила несе мене туди, і чорний чоловік повертається мені назустріч…

***

Я повільно провела рукою по мокрому чолу, обліпленому сплутаним волоссям. У траві голосно дзеленчали цвіркуни, накладаючись на рівний гуркіт водограю. У повітрі тремтіли міріади дрібнісіньких, майже невідчутних бризок, і вони м'якою прохолодою осідали на моїх гарячих щоках.

-- Гарно, чи не так? – сказав Нік.

Заграва згасала, вона була вже не багряною, а блідо-бузковою, останні полиски відбивалися в вирі піни там, де розбиваються струмені водограю. У надвечір'ї блимнула посмішка Ніка, засвітилося, повернувшись до мене, порцелянове личко Ромі. Нік простягнув її мені – маленькі теплі рученята обвили мою шию, чіпкі, справжні, живі. Я все ще не могла мовити й слова, дихання виривалося мені з грудей нерівними хрипкими поштовхами.

--Але цій Лорейн Адамс я б не довірив й акваріума з рибками, -- видав Нік – так спокійно, між іншим, як умів лише він.—Це ж треба – так просто віддати дитину абсолютно чужому мені, і хоч би що. Навіть не спитала, куди ми підемо, довелося самому разів десять товкти, щоб вона запам'ятала. Уявляю, що б ви подумали, якби дзвонили, а ця краля нічого не знає…

Ромі міцно притулилася до мене, мої груди все ще нерівно здіймалися, – вона ніби прислухалася до серця, що відбивало дикий, абсолютно божевільний ритм. Я нахилила голову та поцілувала завитки її м'якого, ніжного, духмяного волосся. Боже милий… Якби Нік хоч трохи уявляв все це, він нізащо б не привіз її сюди. І чого це взагалі йому знадобилося забирати Ромі в Лорейн, лізти в чужі справи, змушувати мене знову переживати неможливий жах фантасмагорії?

Хоча фантасмагорія почалася набагато раніше. Коли Ден…

Я спробувала відновити дихання – але глибоко вдихнути не могла, надто щільно до мене притулилася Ромі. Я раптом відчула гостру застібку на її комбінезоні, що боляче впивалася мені в груди… І водночас насунулася страшна, непереможна слабкість, Ромі стала великою та важкою, а ноги, яких я геть не відчувала, могли підігнутися в будь-який момент…

Нік зробив крок вперед і взяв від мене Ромі.

-- Спирайтеся на мене, ось. Тут мокра трава, краще не сідати, бо застудитеся. Зараз вийдемо на трасу, там повно таксі, відвезу вас додому.

Я майже не бачила його – на сіро-бузковому фоні надвечір'я перед очима танцювала сітка дрібних чорних крапок. Я широко розкрила очі та кілька разів глибоко вдихнула, мертвою хваткою вчепившись в плече Ніка. Я мушу взяти себе в руки. Нічого поки не трапилося. Поки. Я не маю права на слабкість.

Я розпрямилася, зробила кілька кроків, а потім присіла навпочіпки, щоб одягти черевики. Оббираючи мокрі панчохи від листя та трави, я, нарешті, спромоглася заговорити.

-- Пробачте мені. Я надто нервувала. Лорейн не сказала мені, що це ви… і взагалі я хвилююся, коли Ромі з кимось чужим…

Мабуть, вийшло не досить чемно. А втім, він сам перший сказав так. Я підвелася, трохи похитнувшись на високих підборах, і ми пішли вперед, у напрямі траси. Нік мовчав – так не схоже на нього – певно, мої слова його таки образили. Треба хоч якось їх зам'яти…

Не дивлячись на нього, я сказала вперед, у темряву:

-- Я завжди надто хвилююся за Ромі. Мені здається, що ми з нею – єдине ціле, у нас з нею спільна свідомість…

Це було як блискавка – сліпуче всепроникливе світло в величезній темній кімнаті. Я навіть зупинилася, і Нік повернувся – чи все зі мною гаразд? – але в наступну мить я вже йшла вперед, легко, стрімко, ніби летіла. Само собою вилетіло ключове слово, і тепер я розуміла все, абсолютно все.

Восьмий промінь, що дозволяє злити в одне свідомості абсолютно чужих людей. Ден опромінив на студії мене, а потім – того, хто мав убити Ромі. Хоча справжнім вбивцею був він сам, той божевільний навіть не розумів, що робить – я пам'ятаю, лялька на гойданці. Лялька чи маленька дівчинка… яка різниця, цей спогад, ставши моїм, мав деморалізувати мене, назавжди зв'язати мені руки. Ден Д'Аржантайль продумав і вирахував усе – крім одного.

Це ж- була не чужа, стороння, окрема від мене дівчинка. Це була моя Ромі.

Ми завжди мали спільну свідомість. Я і моя, лише моя маленька дівчинка – ми завжди були частиною одна одної. Восьмий промінь загострив, підніс до вищого ступеню наш внутрішній зв'язок, і він був міцнішим за злиття свідомості з чужою, випадковою людиною. Перша фантасмагорія змінилася другою, більш живою, справжньою, яскравою. Я – на гойданці. Ромі на гойданці. Я – Ромі. Вони не змогли її вбити, бо я була з нею, я не дозволила їй померти. А може, не так –то й легко вбити подвійну свідомість, подвійну силу, подвійний запас життя. Не знаю, як саме – але Ромі лишилася живою, хоч зовні, для всіх, померла. А потім взяла й воскресла – боже, це ж так просто…

Я опустила голову й тихенько засміялася від величезного, невимовного полегшення. Тепер фантасмагорія не повернеться. Ніколи.

-- Тихіше – прошепотів Нік.

Я повернулася. Ми вже вийшли до траси, і фари машин часом висвітлювали його лице. І безтурботне личко Ромі, що притулилася до його плеча. Вона спала.

-- Ніку, -- прошепотіла я. -- Я знаю, як це було.

Він повернув голову та витягнув шию, намагаючись відсунути обличчя якомога далі від сонної Ромі.

--Пробачте, через мене вам довелося хвилюватися. Але тепер ви розумієте, що це міг бути й він. Ваша подруга віддала б дівчинку йому так само, як і мені. Довелося поспішати, не можна було ризикувати.

Смуги світла пробігали його обличчям – а я дивилася на нього в усі очі. Він знав! Але як – я ніколи, жодного разу навіть не згадувала імені Дена Д'Аржантайля… "Мій комп'ютер знає все. Але я його не запитаю…"

Знову блимнули фари, й очі Ніка зустрілися з моїми.

-- Як тільки виплив "восьмий промінь", я дав запит про дані на всіх, хто міг з цим бути пов'язаний. Не дивіться так, я ж-то мав знати, хто ваш ворог. Звісно, я не міг від початку бути певним – але коли побачив вас із ним.., -- Нік не доказав і, притримуючи Ромі однією рукою, став голосувати автомобілю, що їхав на нас.

Машина зупинилася десь позаду, ми з Ніком розвернулися та пішли до неї, прискорюючи ходу. По дорозі Нік прошепотів швидкою скоромовкою, як щось вирішене й природне:

-- Завтра ви з Ромі їдете до моєї мами. Там йому вас не дістати, це точно.

Я вмостилася на задньому сидінні, взяла на руки сонну Ромі та глянула через бокове скло в темряву. Де притлумлено, але ще відчутно гуркотів водограй. Все було закономірно в цій історії, крім одного: водограй. Нік чомусь привіз сюди Ромі. А я – і це просто збіг обставин – завтра я поїду сюди з Деном.

***

-- Привіт, Дене.

Він важкими, нервовими кроками міряв клаптик асфальту під чавунним ажурним годинником. І здригнувся, ніби й не чекав на мене. В очах – миттєвий, не придушений вчасно переляк, надбрівні валики зведені в напружену складку – точнісінько так їх уміла зводити дворічна Ромі, і тому обличчя Дена раптом видалося мені зовсім дитячим і безпомічним.

-- Привіт, -- він посміхнувся й, підійшовши, узяв обома руками мою недвижну слухняну руку. – Ти сама? А де… наша донька?

Пауза була вже надто помітною, ще трохи – і його голос затремтів би. Чесне слово, я думала, що Ден Д'Аржантайль, професійний телеведучий, безсовісний негідник і вбивця, зможе краще тримати себе в руках. Навіть тепер я примудряюся думати про нього краще, ніж слід. Смішно. Я посміхнулася та злегка потиснула його м'які холодні пальці. Це я могла залізно, бездоганно володіти собою, я!

-- Ромі в пансіоні, -- сказала я безтурботно. – Можемо заїхати по неї, це по дорозі. Ти ж на машині?

-- Так, звичайно, -- Ден випустив мою руку, і його пальці стали сплітатися звичним несвідомо-нервовим рухом. – Це було по-хлоп'ячому – ходити пішки й усе таке. Діловій людині, особливо моєї професії, не можна без автомобіля…

Я надто добре його знала – Ден зараз менш за все дослухається до моїх слів. Я б могла конспектувати його думки. Доведеться заїхати до пансіону…машина…можуть запам'ятати номер… а може, краще не сьогодні?… І переляк. Дену так і не вдалося повністю зітерти його з обличчя. З обличчя, яке ще вчора мало наді мною таку владу, що в секунду кинуло мене в вир фантасмагорії. А тепер ось про це дивно згадувати. Я відчувала себе абсолютно, неприродно спокійною: ані переляку, ані ненависті, ані зневаги, ані навіть азарту неминучої боротьби. Я спиралася на руку абсолютно чужого чоловіка й не могла вповні відчути його своїм справжнім ворогом.

Ми пірнули в вузьку курну вуличку – ту саму, де я вчора втекла від Ніка. Ден вів мене в бік телекомпанії. Але, не дійшовши до скляно-бетонної громадини, ми повернули праворуч і вийшли на стоянку автомобілів.

Машину Дена я упізнала відразу. Ще здалеку – довгу, тьмяно виблискуючу, синьо –сталеву. Ще одна моторошнувата примара мого щойно залишеного минулого – але тепер навіть це насправді нічого не важило. Тільки спогад: блискучі вітрини супермаркету, здивовані оченята Ромі та втеча від єдиного в світі обличчя у вікні автомобіля… Я зустрілася з Деном очима – він якраз прочиняв дверцята синьо-сталевого кольору та силувано посміхався. А саме тоді він вперше побачив Ромі, а до цього навіть і не здогадувався, що вона майже два роки живе на світі. Най буде проклятий той день – так можна було б написати в романі, свідомо стилізуючи пишномовність. Ден Д'Аржантайль дізнався, що має дочку … і вирішив її вбити. Чому?! Я збрехала Ніку, я лишила в пустій квартирі Ромі, я прийшла сюди – бо я мушу знати. Щоб убезпечити Ромі й себе – але не лише тому. Зараз я холодна та спокійна, я можу іронічно посміхнутися, дивлячись на зсудомлене непоборним страхом обличчя Дена, але десь усередині я знаю: доки цей чоловік має в собі якусь загадку, він буде щось значити для мене.

Машина рвонула вперед, і Ден відключився від мене, зосередився лише на дорозі. Розпорошувати увагу на кілька об'єктів він ніколи не вмів… Боже милий, та ж важко навіть уявити собі чоловіка, якому б менше за Дена Д'Аржантайля личила роль телешоумена! Постановка, монтаж, комп'ютерні ефекти, "восьмий промінь", нарешті, і, може статися, безліч інших таємних і недозволених прийомів, -- ось що створює його популярність. Але чому – саме його? Пощастило? Давня, як світ, абсолютно випадкова посмішка фортуни?

Дорога попереду була пустою та рівною, як скло. Ден знизив швидкість та повернувся до мене.

--Ти казала, пансіон Ромі по дорозі. Як туди їхати?

А ще маєш слабку волю. І на тебе можна просто натиснути.

--Дене, -- я дивилася на нього впритул, очі в очі. – Поїхали на водограй зараз, удвох. Я хочу.

Я не відривалася від його очей, безпомічних карих очей під фамільними складками на лобі. А Ден гарячково думав про те, що все зірвалося, що квапливість може його згубити, і що тепер єдине правильне – просто відвезти мене до цього клятого водограю, і все. Притримуючи кермо однією рукою, він витер тильною стороною руки дрібні крапельки поту з лоба. Нарешті Ден Д'Аржантайль прийняв найпростіше рішення, яке ні до чого не зобов'язувало, і я фізично відчула, наскільки йому стало легше.

… Я вислизнула назовні раніше, ніж Ден, обійшовши машину, встиг розчинити переді мною дверцята. Гаряче сонце стояло просто над головою, і трава, така волога вчора ввечері, тепер була зовсім вицвілою та мерхлою. Ніби й не весна .І водограй – він гуркотів неголосно та настирливо, як невимкнений телевізор уночі, і різав очі, багаторазово відбиваючи в кожній краплині пекуче сонце. Я примружилася, затулила очі долонею і відчула на плечі руку чоловіка, якого три роки щодня, щохвилини зболено уявляла поруч із собою – саме тут.

-- Я тебе кохаю, -- прошепотів Ден.

Ось воно – те, про що ти так вперто мріяла. Майже як справжнє.

Я різко повернулася, і безвільна м'яка рука Дена впала з мого плеча.

-- Чому ти хотів убити Ромі?

Півмиті – і переді мною стояв чоловік, який, здавалося, назавжди втратив можливість рухатися. І тільки обличчя – біле й плескате в сонячному світлі, лише з чорними плямами очниць – його обличчя нагадувало покинуту книгу, сторінки якої швидко-швидко гортає вітер. Сотні дрібних, невловних гримас, що випереджують одна одну, суперечливих, взаємовиключних. І раптом, у самому розпалі цієї божевільної чехарди губи Дена ворухнулися.

-- Ти… повинна мене зрозуміти.

ФАНТАСМАГОРІЯ 12

Крапля, дві, три, мільярд крапель…З нестерпним гуркотом падають струмені водограю – виблискуючі, сліпучі, незбагненні. І в цьому божевільному, перевернутому світі чоловік, який вбиває мою доньку, каже: ти повинна мене зрозуміти.

Я відвертаюся – не бачити його! – я відхожу до водограю, до урвища, просто до краю. Те, задля чого я сюди приїхала, раптом стає нісенітницею. Я не хочу знати, що він скаже, я не хочу нічого розуміти, не в моїх силах зрозуміти таке…

Гуркоче водограй, але я чую дихання – його дихання – зовсім близько, біля шиї. Він стоїть у мене за спиною, здається, в кількох міліметрах, він не сміє так наближатися до мене!

Але я не йду, я лишень не помічаю його – тільки виблиски тріпотливої хмарки бризок, тільки я та гул водограю. І вуаль вій над примруженими очима, і сльози – бо його забагато, того сліпучого блискотіння… І все ж його слова – вони не мають сенсу, вони непотрібні, але вони є, від них ніяк не сховаєшся.

-- Моє життя, -- каже він, -- воно ж не таке, як в інших… в більшості. За твоїми мірками я, може, й нещасний: я не здатний втратити голову від кохання, я ніколи – це точно, ніколи – не одружуся. Але мене люблять мільйони людей, дуже різних – і самотні, і закохані, одружені, багатодітні – всі! І я, на відміну від отих мільйонів, увійду в історію. Зрозумій, це не манія величі, я маю право так казати. Тільки не думай, що це легко. Моє життя – як пожежна драбина. Можеш іти вперед і вгору – крок убік, і ти розіб'єшся, бо падати доведеться з запаморочливої височини. Ти ж завжди говорила, що розумієш мене, то скажи: міг я дозволити собі такий крок?

Його слова вже влилися до гулу водограю, і раптом він мовчить – чому? Напевне, через те, що в кінці був знак питання – щось тут невірно, невже він насправді потребує моєї відповіді?

Що ж, я відповідаю.

-- Я ніколи не розшукувала тебе, хоч, повір, це було б нескладно. Ти не був потрібний нам з Ромі, ми не чіпали твою… пожежну драбину.

Мій голос -- іронічний і спокійний, він не повинен затремтіти… то чому він тремтить і переливається сльозами, чому?!

-- Ти не розумієш! – Ден підвищує голос, і я, хоч не бачу його, ясно уявляю дитинно вередливі складки в нього на лобі. – Місце на вершині лише одне. Ти думаєш, я здобув би його з прізвищем Сміт? Кар'єра одинака – то казка для малечі. За мною стоїть моя родина, родина Д'Аржантайлів, і я не міг, -- тепер голос тремтить у нього, дрібним, але відчутним тремором – я не міг показати себе негідним цієї родини. Якби батько дізнався… що я маю позашлюбну дитину… і нічого для неї не роблю…

Я повільно повертаюся – круглі собачі очі, майже чорні й вологі, він ось-ось розплачеться, маленьке дитя з тремтячою нижньою губою. Я повинна його зрозуміти… Зрозуміти, що іншим чином бути й не могло – тільки цвинтар, сірий дощ і чужі чорні люди, готові прийняти до своєї родини мертву Ромі. Що заможний, знаменитий хлопчина не міг вдіяти інакше – лише поховати її у фамільному склепі, а мене з квітчастим красивим монологом вигнати зі свого життя в порожнечу, окреслену траурною рамкою. Щоб тато не насварили.

І я чую, як хтось інший, сторонній, набагато за мене допитливіший, питає:

-- А сьогодні… ти ж хотів убити нас обох?

Він знизує плечима. Наче я спитала, котра година, а він не має годинника. Наче життя триває просто й нормально, наче світ і не перевернувся.

-- Я не знаю… Я не хочу знати, це містика якась. Як ти її оживила? І взагалі, навіть якби… Я відразу запанікував, але потім подумав… Це вже не мало б сенсу.

І не стає дихання, і вже давно втратили зміст слова, і з якоюсь нестримною, нездоланною силою здіймається моя рука, і плеската, невиразна подоба обличчя кривиться від болю, а звук цих ляпасів перекриває гуркіт водограю. Один, другий, третій, четвертий, ні, я не можу знаходитися так близько від нього!..

Його очі – і мої, сама суцільна ненависть. Я роблю крок назад, і мою спину проймає холодне дихання водограю. Чому я не можу примусити себе відірватися від цих боязких очей? – ще крок…

І перевернутий світ розчахується, розламується надвоє, остання опора зрадливо щезає з-під ніг, і я махаю руками, наче птах, що ніколи не вмів літати, я бачу зсудомлене небо, все в сяйливих бризках, на мить відчуваю пекучу невагомість падіння… І раптом – мертве кільце, що зімкнулося на зап'ясті.

--Не бійся, -- я не бачу обличчя Дена, лише негучний голос й уривчасте дихання. – Спробуй…спертися ногами на скелю. Тільки не панікуй, потихеньку вибирайся… чуєш?

***

-- Ні, Ніку, я нікуди не поїду.

Ми з Ромі сиділи на підлозі, і, відігнувши кут килима, будували з жовтих і червоних кубиків казковий палац для лялькової принцеси. Великий, незграбний Нік зупинився в дверях, боячись необережним кроком зруйнувати нашу будівлю. Ромі теж цього боялася, й тому, напевне, не зробила спроби побігти назустріч Ніку – моя маленька практична дівчинка – а він зовсім засмутився та м'явся на одвірку, такий неприкаяний, що мимоволі ставало й смішно, й шкода.

--Проходь біля стінки та сідай на канапу, ось і все, -- я посміхнулася, дивлячись, як він обережно переставляє свої довгі ноги. – Зараз я зготую кави.

--Зажди. – Нік сів та підхопив на коліна Ромі, яка все ж підбігла до нього.—Я не розумію… Я вже зателефонував мамі, вона чекає, я подбав, щоб на телебаченні ніхто не дізнався… Вам обов'язково слід їхати! – він подивився скоса на Ромі, яка досліджувала його светра, і наступну фразу вимовив, старанно підбираючи нейтральні, не забарвлені небезпекою слова. – Я не думаю, що ця історія закінчилася.

-- Вона закінчилася, Ніку.

Вчора я змогла-таки усвідомити й насправді повірити в це. Я поверталася додому в машині Дена, дорога була повільною і довгою, ми мовчали, не дивилися одне на одного, і між нами вже нічого не було. Жодних взаємних претензій і зобов'язань, жодних емоцій, жодних боргів. Ця історія закінчилася. Трохи несподівано, досить швидко й надто просто. Як і мої романи з хвацько закрученим початком і легким розчаруванням у кінці. Розчарування… Як легко й непомітно вдалося йому зайняти місце законного полегшення, яке я неодмінно мала відчути, коли зрозуміла, що весь цей жах лишився позаду…

Бо – фантасмагорія. Моторошнуватий театр, де я була трохи більше глядачем, ніж героїнею. Ці спогади ніколи не стануть життєвими, в кращому разі лишаться сильним враженням від театрального дійства. В Ромі, сподіваюся, їх не лишиться зовсім. А в Дена… такого чоловіка більше не існує.

Нік щось прошепотів на вушко Ромі, спустив її з колін, і вона побігла до спальні. Не підводячись, Нік довгою рукою обережно прикрив двері.

-- Зрозумій, не можна бути такою безтурботною. Цей чоловік, оскільки він вже пішов на таке…ти розумієш, наскільки він небезпечний?

Нік дивився на мене серйозно, надто серйозно, цей погляд аж ніяк не пасував до його вічно усміхнених довгих очей. Він нічого не знав, та й не взнає. Йому досить факту: Ден Д'Аржантайль не становить для мене більше небезпеки. І я не становлю її для нього.

--Ти…певна?

-- Так.

Нік підвівся та, міряючи кімнату великими кроками, зачепив казкову будівлю. Кілька кубиків зі стукотом відкотилися до стінки. Він нахилився, незграбно намагаючись притулити їх на місце , та, зазнавши поразки, випрямився.

-- Про всяк випадок запам'ятай, -- сказав він. – Мій комп'ютер знає все. Про "восьмий промінь" і не лише. Якщо раптом… я б не хотів, але якщо так трапиться, що тобі знадобиться… Все про цю телекомпанію.

Я кивнула. Може, і знадобиться. Для нового детективного роману.

Нік помовчав, а потім у кутиках його очей знову виникла посмішка, тільки не хитрувато-відчайдушна, а якась сором'язлива, ледь не благальна.

-- І все ж-таки… моя мати чекає. У нас дуже гарні місця, море… поїхали!

-- Про що ти кажеш? Мені треба шукати роботу, знайти, куди влаштувати Ромі, зв'язатися з видавництвом… Треба якось налагоджувати життя, ти це розумієш?

--Мамо!!!

Двері спальні широко розчахнулися. На порозі стояла маленька принцеса – гордовита й пряма, мов струночка, порцеляново-біла, вона сипала блискавками з круглих сіро-зелених оченят під грізно й ображено зведеними брівками. Ромі гнівалася – і що поробиш, я була вимушена визнати, що вона мала на те право.

-- Маленька моя, -- я підхопила розгнівану інфанту на руки, -- я пам'ятаю, я тобі обіцяла…

Ніку, але не більше, як на тиждень!

 

1998

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...