пошук:  

>> Дубинянська Яна: Відпустка “дикуном”

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  dubynianska

 

29.08.

Третього зібралася у відпустку.

Завжди дивуюся — як швидко всі про все дізнаються! О дванадцятій телефонує Філ і пропонує поїхати з ним до Майямі. Банкіри — люди небагаті на уяву. Влодко в своєму репертуарі: золотий конверт з гербом і запрошення до родового замку. Просто чудово — відпустка в товаристві його двадцяти псів і, перепрошую, матусі. Александер чомусь мовчить. Невже до власника інформагентства досі не дійшло? Чи, навпаки, дійшло, що я не палаю бажанням присвячувати відпустку тільки йому? Милий Алекс!

Очі Лори в момент, коли я передавала їй справи, можна було знімати в кіно. Крупним планом. А потім панорама на гадючу посмішку. Бідолаха! Спить і бачить себе в моєму кріслі. Спати корисно. Я була б останньою ідіоткою, якби продемонструвала їй бодай половину своїх каталогів. Звичайно, з-за цього можуть виникнути проблеми, але адміністратор з неї непоганий. Зниження прибутку процентів на п'ять я можу собі дозволити. Я можу, чорт забирай, раз на чотири роки дозволити собі відпустку!

30.08.

Я й не думала, що є стільки варіантів проведення відпустки. Автовідповідач під зав'язку набитий порадами — може, поміж них є і непогані, але після того що довелося вислухати на роботі, ще й оце? Вперше в житті стерла касету, не дослухавши до кінця. До речі, мої співробітники, здається, гарно відпочивають, але чому вони вважають, що мені це цікаво? Навіть та дівчинка, що підносить мені папери, бліденька така, — повідомила, що місяць загоряла в горах і мені радить зробити те саме. Можна подумати, їх усіх найняли якісь турфірми. Або Лора — щоб як слід мене подратувати. Між іншим, відпустку вона провела на Марсі, а мене мріє відправити в іншу галактику — ах, ризик, незабутні гострі відчуття! Мріяти корисно.

Ввечері набрала номер Александера. Обіцяв підшукати що-небудь вартісне. І ніяких особистих натяків, милий мій!

2.09.

Годі. Годі, годі! Боже мій, як я жила раніше? Вони ж усі ненавидять мене, всі!

"Як, ви ще не поїхали?" — це мило посміхаючись, потім. А спершу — дика ненависть в очах, що зустрілися з моїми, ненависть і злоба. Я працюю, як негр, як каторжник, аби не я, компанія давно б вилетіла в трубу, бодай у п'ятдесят четвертому, під час кризи, всі вони були б уже на вулиці! — а вони мене ненавидять. Вони кожен рік прохолоджуються в горах, на пляжах, в круїзах, на Марсі, чорт зна де, тоді як я всі ці чотири роки… Слава богу, завтра я вже не побачу ці перекривлені фізіономії! Я б кого-небудь убила. Я б послала Лору трохи подалі, аніж в іншу галактику.

А новинка од "Віртуал-Моделз" мені подобається. Алекс казав, що їхня розробка ще не запроваджена в туристичну мережу, в них поки що ліцензія без права на рекламу. Чудово! Противно витрачати свій час так само, як це робить натовп ледарів, що бісяться з жиру. Я, в усякому разі, заслуговую на відпустку. А ще — я втомилася, боже мій, не вистачає слів, щоб розповісти, як я втомилася…

3.09.

Чесне слово, непогано! Навіть зовсім. Якщо я хоч що небудь розумію в бізнесі, через сезон-другий ці хлопці серйозно потіснять всі туристичні фірми. Нагорі про це також знають, тому й не дають ліцензії, а балачки про ризик і неперевірені технології — для дурників. Але такій суперовій штуці ніяка реклама не потрібна. Треба би укласти з ними договір на поставки… до чорта, я ж у відпустці!

Глава фірми — симпатична така жінка, вона там довго не протримається — дуже докладно мені все пояснила. Сідаєш за комп'ютер і вибираєш собі в меню будь-який віртуальний світ. Програма входу проста, як п'ять копійок. А ось потім… Те, що відбувається потім, у них засекречене не гірше від ядерних установок. Просто сидиш за комп'ютером і спокійно гортаєш віртуальні світи, але один з них — наш. А реальність навколо та, яку ти вибрав. Можна до безкінечності гуляти по світах, а можна зразу ж повернутися — за допомогою тієї ж програми для шестикласнків. Наркотики і психотропні речовини виключені — інакше вони нізащо не отримали б навіть обмеженої ліцензії, за такими речами громадські організації й уряд стежать як слід. А взагалі-то мені начхати, як це робиться. Я хочу одного — відпочити!

Сеанс призначено на завтра. Я хотіла решту дня просто полежати в ліжку з апельсинами й гарячим шоколадом. Але Філ говорив таким жалібним голосом — мене, звичайно, неможливо цим умовити, та я все ж таки вирішила наостанок піти з ним в ресторан. Коли я застібала кольє, зателефонував ще й Влодко, а я все-таки людина справедлива. До того ж одразу десять штук польських графів на нічному рауті — це завжди кумедно.

4.09.

Все.

Вчора я ще сумнівалася — вибрати минуле чи майбутнє, чи екзотичну країну, чи іншу планету, — словом, світ, заселений людьми, яких я ніколи не зустрічала і, що важливіше, не зустріну, — тепер усе. Учорашня ніч… та я просто забула, що почалася відпустка! Люди, люди — мені байдуже, які, я не можу! Я взагалі не хочу бачити людей.

Я попросила видалити з програми весь цей калейдоскоп світів. Я не буду мандрувати. Мені потрібен лише один світ — абсолютно, повністю дикий.

На дисплеї все виглядало таким наївним і ненатуральним — незважаючи на всі кольорові і просторові ефекти. Дім, у якому я буду жити, — справжній казковий теремок, обладнаний за останнім словом цивілізації. Це правильно — я збираюся відпочивати, а не вести боротьбу за існування. Головне — фірма гарантує первісність цього світу, його свободу від гидкої космічної напасті — людей.

І зовсім нічого не відбулося — тільки раптом десь стукнула кватирка, теплий вітер розкидав моє волосся, а на клавіатуру впав різьблений червоно-жовтий лист. Я машинально взяла його в руки й піднесла до обличчя — пахло лісом, сонцем і грибами, чимось далеким, з дитинства. І почалася моя відпустка.

5.09.

Боже мій, яка краса!

Я думала, що просплю до обіду, не менше — а прокинулася о шостій годині. Тобто, я не знала, що зараз шоста, просто, коли сонячний промінь залоскотав обличчя, я зрозуміла, що спати далі — злочин. На вікнах такі старовинні занавіски, вони до кінця не закриваються, а поміж ними — небо. Такого неба насправді не буває.

А потім я вибігла на ганок — як була, а сплю я без нічого, але тут байдуже — і, боже, яка краса! Широкий луг, багато-багато повітря, а там, далі — ліс, він жовто-оранжово-коричнево-зелено-червоно-не знаю який, і все це на фоні ясного неба. І сонце в обличчя, а вітер холоднуватий, зрештою осінь, і я заховалася в хатку, як равлик, чесне слово.

Зате я порозчиняла всі вікна, вмилася, поснідала, заїдаючи повітрям, і вскочила у спортивні штани — після тисячі років ділових костюмів і вечірніх суконь. А куртка у мене ясно-блакитна, хоча все одно тьмяна порівняно з небом. Хотіла вибігти надвір босою, але ж я жінка практична — згадала про всякі гілки-колючки і одягла кросівки.

Я пішла прямо в ліс, туди, куди дивилися мої очі, й вешталася там до самого вечора. Довелося залізати на сосну, щоб зорієнтуватися, де моя казкова хатка. Коли я останній раз лазила на дерево — у шість, сім років? — не пам'ятаю. І плела вінок із золотого листя, і клубком котилася в яр, і кричала на весь голос, що життя чудове, — теж страшенно давно.

А коли лежиш на спині в купі листя і дивишся в небо крізь прозорі крони — дерева повільно, потихеньку обертаються.

6.09.

Клянуся: більше ніколи, якщо насправді хочу відпочити.

Просто спокуса була занадто велика. Комп'ютер стоїть на найвиднішому місці, я, за інструкцією, тримаю його увімкненим, монітор сяє різнокольоровою емблемою фірми — не помічати його дуже важко. А можливість видається фантастична: побачити свій світ як віртуальний! — хто би втримався?

Я сіла за стіл тільки на хвилину. Ввела програму і — боже, давно я так не реготала! Чого варті самі лише іграшкові ялинки уздовж шосе, а зграя горобців, в яких хлопець шпурнув камінець, — неначе коми розлетілися. Будинки виразно тривимірні, а небо пласке, як задник театральної декорації. Потішний у нас світ.

Я навіть не помітила, як набрала координати компанії, мої пальці самі пробігли по клавіатурі. І раптом весь екран заповнило смішне, стилізовано трикутне обличчя Лори посеред двох телефонних трубок. Я врубала найбільшу гучність, аби чути не тільки її, а й тих, хто на дроті. З цього й почалося.

Я опам'яталася тільки тоді, коли у всьому офісі вимкнули світло й охоронець замкнув двері. Навколо мене також було темно, лише м'яко світився екран монітора, а світ у прямокутному вікні вже не здавався мені смішним. Я вся була там, всередині, я рвалася щось зробити, порадити, змінити. А потім раптом виникла дивна думка: якщо цей світ віртуальний — я, напевне, дійсно могла б змінити його, радикально вплинути на події, якби лише знала, як. Безглуздо, але цілком можливо — від цього можна було здуріти. А за вікном шуміли живі дерева, згасав день, який я так безнадійно втратила, день єдиної моєї відпустки. І я наважилася. Боже мій, як урочисто я пишу про це. Я просто вимкнула комп'ютер.

9.09

Вчора не заглядала до щоденника, позавчора так само. Це схоже на мене, я можу місяцями ні про що не писати — це коли весь час забирає робота, прийоми, чоловіки, знову робота… а тут?

А тут просто нема про що писати. Тут нічого не відбувається.

Чорт забери, хіба я не цього хотіла? Свіже повітря, чисте небо, сонячні промені, що будять мене вранці — до речі, не забути б сьогодні причепити жалюзі, хоч висплюся нормально за відпустку. Ага, ще безкраї, абсолютно дикі простори незайманого лісу — все як замовляли, мадам, чи не так? Тільки я вже облазила цей клятий ліс уздовж і впоперек, набридло! Можна, звичайно, захопити компас, запас провізії на тиждень і просто йти вперед і тільки вперед — точно знаючи, що там, попереду, такий самий ліс і більш нічого. Я вже виросла зі скаутського віку, такі подвиги мене не захоплюють.

Сьогодні півдня сиділа на ганку, сподіваюсь, обличчя хоч трохи засмагло. Загоряти по-справжньому вже не сезон. Дивилася на дерева — за два дні червоного і жовтого кольорів стало більше, а зелений колір втрачає позиції. Якщо так піде й далі, то скоро я почну рахувати листя на деревах — а що, дуже інтелектуальне заняття. Після обіду почався холодний вітер, і я заховалася в дім.

Кажуть, безробітні — ті, в кого постійно відпустка — довгі осінні вечори бавлять за комп'ютером: ігри і все таке. Ні, я ні за що б не запустила наш віртуальний світ — хоча зараз це ніяк не перевіриш. Цей чортовий комп'ютер взагалі не завантажується. Бабралася з ним години дві й махнула рукою. Ну що ж, в абсолютно дикому світі комп'ютер не передбачений. А що ж мені робити?!

Стоп. От саме зараз у мене виникла дико геніальна ідея. Завтра я йду по гриби.

10.09

Хлопцям з "Віртуал-Моделз" доведеться заплатити мені штраф. Великий, чорт забирай! В контракті чітко вказано: дикий, безлюдний світ. Чи слова "безлюдний" там не було? Так, виявилося, я не знаю напам'ять умов контракту. Догралася. Забувати про такі речі — а комп'ютер конкретно підвис, ним нічого не перевіриш… А загалом, якраз це не має значення, мені потрібен нормальний відпочинок, а не їхні вибачення. Дикий світ, аякже!

По порядку: ранком я пішла по гриби. Хоча, яке там "ранком"… В дитинстві батько будив мене за годину до світанку, ми пили каву й виходили ще під зірками, світати починало в дорозі. Батько казав, що збирати гриби можна лише поки не зійшла роса. Я так йому вірила… а насправді їх можна збирати коли завгодно. Ну, я встала пізно, поки вмилася, вдяглася й поснідала, настав полудень. До речі, забула написати: мій годинник позавчора зупинився. Так що час визначаю за сонцем — чудово, первісна дикість! Продовжую.

Виламувати палицю в лісі я не стала. У мене свій спосіб шукати гриби. Йду і дивлюся під ноги — рано чи пізно якийсь дурний гриб навернеться на очі. Тоді я сідаю навпочіпки і, здебільшого, бачу ще пару грибів, бо вони люблять рости сім'ями. А там ще… словом, далі я рухаюся на напівзігнутих… Так було в дитинстві, так само було й сьогодні. Просто дивовижно, скільки тут грибів! Та якби лише грибів…

Я повзла по жовто-коричневому листю не підіймаючи голову і не бачачи перед себою нічого, окрім грибів. Я не помітила яру, поки туди не зкотився мій поліетиленовий пакет із здобиччю. Зкотився і лежав так нахабно, ясно-синій на жовтому килимі. Добре, хоч не розсипався. Я досить голосно висловила все, що думаю з цього приводу, і сповзла слідом.

Коли я підібрала гриби й підвелася, він уже дивився на мене. З висоти своїх двох метрів, із зарослів сплутаної світлої шевелюри, що плавно переходила в бороду. Ось і все, що я встигла розгледіти, поки цей здоровань не плигнув в кущі, ламаючи гілки з таким тріском, наче війна почалася. Не розумію, як він вмудрився підійти до мене так тихо? Я навіть перелякалася в перший момент, але тепер — тільки злість, та я зараз лусну од неї! Мабуть я розорю цю чортову компанію до дідька. Дикий світ, аякже!

Очі в нього, здається, сині. Аж занадто.

11.09

Я прокинулася у відверто зіпсованому настрої. Погода псується, гриби треба чистити, і взагалі нудно. Навіть вставати не хотілося, я валялася в ліжку до того часу, поки не згадала вчорашнього дикуна. Треба ж таке — тепер ця історія мене розважила. Дійсно: який же дикий світ без дикунів? Цікаво, скільки їх тут: ціле плем'я чи він один? На місці "Віртуал-Моделз" я б змоделювала одного — не багато і не мало. Не мало — це точно, не пам'ятаю, щоб раніше мені зустрічалися такі двометрові … Навіть Томмі, здається трохи нижчий… сонечко цей Томмі, шкода лише, що його так часто били в голову, поки він ще не став королем рингу. У дикуна з головою, мабуть аналогічний стан — хоча очі нічого, розумні. Мабуть його можна було б видресирувати. До речі!

Саме так виникають геніальні ідеї — коли нудно й не хочеться чистити гриби. Я набралася рішучості й зіскочила з ліжка. Дикун напевне ходить десь поблизу, було б дуже цікаво його приручити.

Я поснідала — напівфабрикатами, як завжди, — а потім вийняла з морозильника величенький шмат м'яса у вакуумній упаковці. Позбавлений целофану і акуратно покладений на пласкому камені в лісі, він виглядав непоганою приманкою — хоча здалеку трохи нагадував цеглину. Я втішила себе тим, що дикун, очевидно, ніколи не бачив цеглини. І взагалі, він мав орієнтуватися на запах. А пахло м'ясо навіть для мене непогано.

Я причаїлася в кущах, звідки добре було все видно, і приготувалася чекати. Нуднувате завдання, але після того, як Влодко одного разу повіз мене на графське полювання, ніяким сидінням у засідці мене не залякаєш. Досить згадати, що поруч немає жодного поляка — і душа співати починає, чесне слово.

Отже, я тихенько сиділа в кущах і не відводила погляду від м'ясної цеглини на камені. Цеглину зрідка подзьобували маленькі пташки, а одну ворону мені довелося прогнати, кинувши величеньку палицю. Дикун не з'являвся, і, коли сонце почало виглядати поміж хмарами і деревами набагато нижче зеніту, я розчарувалася у власній затії. Починаючи з того, що він міг бути вегетаріанцем — і закінчуючи тим, що хлопці з фірми могли помітити помилку і взагалі стерти його. Коротше, я плюнула на все, різко встала, ламаючи сухі гіллячки — і знову, як і вчора, зустрілася з ним поглядом.

Цього разу він не втік. Дивився на мене своїми синіми очима, а потім підняв величезну ручищу — я ледь не злякалася! — і провів пальцями по своїй шевелюрі, зачіску поправив, треба ж таке! І продовжував стояти як вкопаний, — величезний, груди заросли світлим волоссям, на плечах плащ із волохатої шкури, пов'язка на стегнах, — все як має бути.

Я повільно, щоб його не злякати, підійшла до валуна, взяла приманку і простягла дикуну — а що робити, як він сам не здогадався? Взяв. Понюхав. Відкусив. А потому — я весь вечір над цим реготала! — ткнув надгризену цеглину мені, не в руки, а просто в обличчя! І я відкусила шматочок, до речі, смачне м'ясо, з різними спеціями. Так ми його й доїли по черзі, спершу стоячи, а потім присіли на камені, так набагато зручніше. Потім я спробувала познайомитися з моїм дикуном методом "Джейн — Тарзан", але з цього нічого не вийшло. По-моєму, він взагалі не вміє говорити.

Нічого, все одно він милий, у всякому разі набагато кращий за Томмі. Треба буде його постригти і поголити цю страшну бороду, вона йому не пасує. І вдягнути по-людськи… хоча ні, ось цього якраз не треба.

Коротше, завтра він знову прийде, м'ясо було смачне.

12.09.

Сьогодні вранці я все ж таки стоїчно почистила гриби і приготувала підливу. Шлях до серця чоловіка і далі за текстом — Лора обов'язково б щось таке мені закинула. Насправді гриби просто не могли більше лежати, а викинути цілий пакет власноручно зібраних… такого святотатства в мене й на думці не було. А підлива вийшла смачна, майже не гірка, я підсмажила шматочками вакуумне м'ясо, і спеції цю гіркоту взагалі заглушили. Якщо компанія збанкрутує, я завжди зможу влаштуватися в будь-який ресторан шеф-поваром.

Дикуна я чекала на тому ж місці, але на цей раз простежила, як він підходив. Абсолютно безшелесно, як кіт по килиму — а навколо ж ліс, гілки з усіх боків, я вже мовчу про його вагу. Дикун!

Побачив мене — і посміхнувся.

Я нагодувала його м'ясом з підливою — спеціально притягла з собою каструлю з підігрівом. Їв він досить пристойно, майже зовсім не хлебтав, все виловлював пальцями, якби я знала, то й ложку б прихопила. Правда, каструлю потім вилизав, але ж ніхто не винен, що я так смачно готую. Борода в нього зібралася бурульками, де-не-де повисли шматочки грибів, — але бороду ми так чи інакше поголимо. Я хотіла це зробити одразу, взяла дикуна за його волохату руку і повела до хати. Він йшов за мною так смирно, покірливо — зовсім-зовсім ручний. І посміхався так мило і так несміливо. Я по дорозі склала приблизний план: спершу посаджу його у ванну, потім підстрижу і поголю, нігті не завадило б почистити, а потім…

Але біля самого порога він раптом зупинився, відібрав руку, подивився мені в очі — як тоді, вперше, а потому раптом стрибонув у кущі, з шумом і тріском, так само як тоді. Чого він злякався, дурний?

По моєму, він просто знітився — боже мій, ну що за нещастя ці чоловіки!

 

13.09.

Сьогодні ми прилучалися до цивілізації.

Це було щось. З самого ранку — стук у вікно, а ще не була вдягнута, абияк накинула халат і вийшла, навіть не встигла здивуватися. Вікна в передпокої доволі низькі і я побачила тільки його торс, без голови. Але потім з'явилася і голова — він вмудрився зігнутися якось боком, щоб зазирнути у вікно. Побачив мене, одразу випростався і долонею провів по бороді! — після цього мені будуть щось казати про жіноче кокетування! Я ще застала цей його рух, коли відчинила двері.

Квітів не було — дикі звичаї, нема чому дивуватися. Напевне, вирішив, що його візит сам по собі — подарунок. Також, до речі, дуже по-чоловічому. Я посміхнулася, взяла його за руку й завела в дім.

На сніданок у нас сьогодні були бутерброди, не кожен же день мені стриміти біля плити! Але дикуну, здається, сподобалося. Кавою він, правда, обпікся, бідолаха — аж сльози потекли — не треба було одним ковтком випивати всю чашку. Ну, нічого, тепер буде знати.

Після сніданку ми зробили невеличку екскурсію будинком. Було дуже захоплююче: я показувала йому різні предмети, називала їх, по можливості пояснювала призначення. Спочатку я надіялася навчити його таким чином говорити — ну хоч трохи — але це скінчилося повним провалом. Повторювати назви речей дикун так і не став — чи то з артикуляційним апаратом щось не так, чи то взагалі не зрозумів, що я од нього хотіла. Мабуть, перше, бо тест на кмітливість він витримав успішно. Підносив мені ті предмети, які я просила, все акуратно ставив на місце, навіть чашки від кави помив! Дуже зацікавивися принципом дії розсувного стола і вентилятора, а в електронагрівачі щось притиснув і контакти стали на місце — треба ж таке, цей нагрівач тиждень не працював! Загалом, розумник, а не дикун. Все розуміє, тільки сказати не може — також, до речі, для чоловіка чудова риса!

Особливо його зацікавив комп'ютер. З насолодою натиснув на ті клавіші, на які я показала, і потім цілу годину, як зачарований, дивився на біжучі рядки: чортів комп'ютер робив вигляд, що завантажується — звичайно, тільки робив вигляд. Після чергового знущального напису "помилка при вводі", котра ніяк не хотіла забиратися, я плюнула і вимкнула цю ідіотську машину. Ніщо не дратує мене більше, ніж завислі комп'ютери. А в дикуна раптом зробилося таке нещасне обличчя, що мені навіть стало його шкода, але не жаліти ж мені якогось чоловіка, до того ж бородатого й нестриженого.

От не очікувала, що мильної піни він злякається сильніше, аніж ножиць і бритви. Не розумію, я ж намагалася, щоб мило не потрапило йому в очі. Звичайно, милом з цією метою вже ніхто не користується, але звідкіля в будинку, призначеному для мене одної, бути всіляким чоловічим пінкам і лосьйонам? Довелося моєму дикуну потерпіти.

Зате яким він став за півтори години — я й не думала, чесне слово! Такі чіткі профілі малюють на рекламних плакатах — малюють, тому що живих натурників з такими обличчями просто немає. І ніс, і губи, і підборіддя — все чеканне, правильне, майже математично, і біла, ніжна по-дитячому шкіра, і сині нордичні очі, і світле волосся… Зачіска, правда, вийшла трохи кострубата, але не можу ж я вміти геть усе, тим більше, що під рукою в мене були лише безпечна бритва, гребінець і манікюрні ножиці. Такими засобами створити справжнього красеня-мужчину — я цілком можу пишатися собою.

Ванну він, між іншим, приймає сам — я пояснила різницю між кранами і принцип дії душа. Тільки щось довго, я вже й щоденник встигла написати… Ці булькаючі звуки мені активно не подобаються. Піду розберуся.

17.09.

Його нема вже третій день. Третій день… Він більше не прийде.

Боже мій, це було так чудово… Ранком ясно-ясно світило сонце, ми перекусили і пішли в ліс. Чудовий ліс, ще не облетілий, але пронизаний світлом і клаптиками насичено-синього неба. Я просила мого дикуна показати, де він живе, а він так гарно соромився і махав красивою головою — напевне, не хотів показувати своєї печери чи куреня, позбавлених таких вигод, як у мене. А може, весь цей ліс — його дім, його величезний світлий-світлий дім!

І ми лазили цим домом, бігали й сміялися, скочувались у яри і гойдалися на гілках. І він показав мені річку, маленьку таку річку, живу і зовсім прозору, там на дні ворушилися здоровенні рибини, тільки коли він упіймав одну з них за зябра, вона виявилася не така вже й велика — це все фізика, заломлення. Рибу я його заставила відпустити, а сама роззулася й поплюскалася в цій річці — холоднюча вода аж обпікала. Я оббризкала мого дикуна з голови до ніг, він закривався як міг. А потім дременув геть, смішний.

Ще я сплела з опалого золотого листя вінок і коронувала ним мого дикуна. У цьому вінку і своєму волохатому плащі із шкур він був схожий на того античного бога, котрий грав на сопілці і ходив з музами. Хоча, здається, це були різні боги… Я читала про них давно, в дитинстві, і відчайдушно мріяла тоді зустріти бодай одного…

А потім я заявила, що втомилася і лягла прямо на землю, на м'який і навіть трохи теплий килим з листя і хвої. А мій дикун так обережно, ніби я скляна, підняв мене на руки і поніс, ступаючи так безшелесно, що навіть птахи сиділи над нами і нікуди не розліталися…

Ми прийшли додому і, звичайно ж, того дня я нічого не писала до щоденника…

А назавтра пішов дощ, і ось уже три дні, як він сіється, не перестаючи, мілкий, сірий і холодний. І мій дикун щез. Зовсім щез, він більше не прийде, я знаю.

18.09.

Сьогодні зранку дощу начебто й не було, хоча в лісі цього не зрозумієш: тільки дмухне вітерець — з гілок ллє як з відра.

Я ідіотка, напевне. У мене ж відпустка, навіщо воно мені? Коротше, я одягла водонепроникну куртку, затягнула як слід капюшон — тільки ніс і очі назовні — і пішла в ліс. Погуляти, подихати свіжим повітрям. Знайти мого дикуна.

Я спускалася до нашого яру, сиділа на валуні, оберталась на кожен шелест. Я навіть кликала його, і від мого голосу з мокрих гілок падали важкі краплі. Потім я ходила до тієї річки — вона стала вдвічі ширша і вода в ній каламутна, сизо-чорна. На березі я знайшла якусь печеру, точніше, круглу діру в землі і навіть зайшла всередину — але зразу вляпалася по кісточки в воду і вилізла назовні. Якби хоч ліхтарик був…

Словом, я змерзла, зголодніла і повернула додому. По дорозі кілька раз бачила гриби — гарні, міцні після дощу, але грибів з мене досить. І взагалі, досить з мене цього дикого світу. Вистачить з мене, мабуть, і відпустки. Коли я працюю, я не здатна на такі дурниці, як валандатися по лісу, шукаючи невідомо кого…

І тут я вперше подумала: а як, власне, повертатися? Мені гарно пояснили: вибираєте в меню ваш світ, з'єднуєтеся по мережі з "Віртуал-Моделз", а потім вводите програму переміщення, ту, просту… Простіше нікуди. На мертво завислому комп'ютері. Виходить, я застряла тут надовго. Поки не закінчиться сплачений мною термін відпустки і спеціалісти з фірми не спробують мене визволити. А до тих пір я закрита в цьому чортовому, проклятому, холодному, дощовому, безлюдному світі!

В коридорі я шпурнула в куток мокру куртку і заліплені грязюкою й листям кросівки, пройшла в ванну і там довго тримала посинілі руки під струменем гарячої води. Два тижні життя, в якому нічого не відбувається! Чорт би забрав Александера, "Віртуал-Моделз" з усіма їхніми комп'ютерами і…

Я увійшла в кімнату — й застигла на порозі. Тому що половину простору займала його спина, його широченна біла м'язиста спина, ледь схилена вперед, до екрана комп'ютера. Почувши кроки, мій дикун повернувся впівоберта на дзиглику, посміхнувся, кивнув і знову застукав величезними пальцями по клавітурі.

Я мала здивуватися, розізлитися, засміятися, не знаю що — а я кинулася вперед, впала йому на груди, зчепила руки на величезній спині, притислася до неголеної щоки мого милого, дорогого дикуна… Котрий обіймав мене однією рукою, а іншою невміло, але наполегливо продовжував натискати все нові й нові комбінації клавіш.

Коли я нарешті глянула на монітор, він світився ясним зеленим полем, на якому вишикувалися рівні ряди піктограм.

19.09.

Який він все таки розумник!

Дощі зарядили, схоже, надовго, виходити нікуди не хочеться, і ми сидимо вдома. Ось так, увімкну камін і сиджу — а мій дикун поруч, і якщо покласти йому голову на плече, він може годинами не ворушитися. Коли мені що-небудь треба, я тільки називаю слово — всі речі вдома він уже знає, розумник — і за дві секунди будь-яке бажання виконано. А втім, чому дивуватися — він полагодив мені комп'ютер, він, дикун! Правда, до комп'ютера я його сьогодні не пускала, нащо заохочувати до шкідливого заняття. Та й сама не підходила. Набагато приємніше сидіти біля радіатора, спираючись на величезне тепле плече, дивитися на дощ за вікном і попивати каву… До речі, каву також він варив, мій дикун. Я йому показала, що й де лежить, пояснила, як кавоварка працює — а він же все розуміє…

Все-все. Можна розповідати йому: як я підіймала компанію, зовсім одна, і спочатку в мене була лише маленька кімнатка з телефоном, а потім ще два агенти… І як самій було страшно і весело, коли справи раптом пішли вгору, і як я набирала штат, і як офіс обставляла, і як була та моторошна криза у п'ятдесят четвертому. І ще: як страшно я хотіла у відпустку минулого року, але в останній момент курс впав на дванадцять пунктів, і нікуди я не поїхала, і було навіть не дуже шкода… А потім: як я була маленька, боялася синіх медуз і тому ніяк не могла навчитися плавати… Про все йому можна розповісти, а він сидить мовчки і слухає, величезний, красивий, мій. Нічого спільного з усіма тими чоловіками, котрі годинами базікають про себе, інколи, звичайно, про мене, але про себе набагато більше…

От кину все і залишуся тут назавжди. Я, мій дикун і безлюдний світ навколо.

Тільки спершу навчу його подавати каву в ліжко.

21.09.

Учора весь день йшов дощ, сьогодні теж. Так що писати немає про що. Граюся з комп'ютером — слава богу, дорвалася, бо вчора його експропріював дикун, а таку гору з місця не зіпхнеш. Навчила на свою голову — тепер воно стріляє по зеленим інопланетянам і після кожної перемоги плигає до стелі, добре, хоч не кричить, бо не вміє.

Програма перегляду світів не запускається — а шкода, хотілося б поглянути, що там Лора встигла прибрати до рук. І взагалі, я вже писала, напевне, на наш світ у віртуальності можна впливати. Тільки б розібратися, яким чином — і я думаю, дикун би зумів, у нього явні здібності до програмування — але це горе тільки пусти до комп'ютера, воно ж потім не встане. Нехай краще куховарить, в нього це також гарно виходить і, знову таки, не маячить весь час перед очима.

І взагалі, він займає забагато місця, а тут і так ніде повернутися, чотири стіни і два вікна. Після обіду спробувала вийти надвір, але цей дощ такий противний і холодний, що я одразу вскочила назад. Пішла грітися у ванну — а там вся підлога залита водою, і клапті мильної піни на дзеркалі. Не знаю, хто це витримає!

22.09.

Не знаю, хто це може витримати.

Сьогодні вранці приніс мені страшенно пересолоджену каву — я ж ясно пояснила: дві ложки цукру! Дві! Може він столовою ложкою сипав?

Зранку не поголився — може, тому, що я вчора примусила його прибрати піну у ванній кімнаті? Які ми образливі — а тільки-но з лісу! До речі, шкуру він вже не носить — напевно, запах не подобається, — розгулює в моєму купальному халаті, більше нічого на нього не налізло. Халат закінчується трохи нижче ліктів і трохи вище колін — чудовий вигляд. А тепер ще й колюча, неголена фізіономія на додаток.

Він мене дратує. Окупував кухню. Так, готувати в нього інколи виходить краще, аніж у мене, але ж повинна я щось робити! Ці ідіотські комп'ютерні ігри мене не захоплюють, я ж не дикунка з лісу. Надворі дощ. Я спробувала — писати смішно! — вишивати хрестиком. Ну, звичайно, зробила два не дуже рівних хрестики і покинула — і, чесне слово, я не здивуюся, якщо завтра моє вишивання буде в його величезних незграбних пальцях.

А головне — нема кому слова сказати. Якби ж я була одна, то ще нічого, а то ходить кімнатою і мовчить! Диво лісове!

Але не виганяти ж з хати. Там холодно, дощ… шкода.

25.09.

Слава богу. все закінчилося.

Що відбувалося останні три дні — писати не варто, чесне слово.

Зато тепер, ще раз слава богу, все.

Сьогодні після обіду посадила цього дурня за комп'ютер — радості було! — і дві години товкмачила йому, що я хочу. Тобто, я з самого ранку намагалася запустити програму світів, все правильно робила, там і помилитися неможливо. Але вона все одно не вмикалася, поки я не плюнула і не покликала цього… Він, звичайно, довго в'їжджав — зате потім двічі клацнув мишею — і готово! Не знаю, як він це зробив. І, взагалі-то, знати не хочу.

"Віртуал-Моделз" начебто здивувалися, що я повертаюся так швидко. Ввічливо натякнули, що не збираються віддавати мені гроші — ну й чорт з ними. Я їм відстукала, що страшенно задоволена відпочинком і планую в майбутньому контактувати з ними. Хай чекають і сподіваються, ідіоти.

Під час наших переговорів він сидів навпочіпки і уважно дивився на монітор — смішний, читати ж усе одно не вміє. А потім повернув голову і подивився на мене так сумно і благально — так тільки розумні песики вміють дивитися. Я вже збиралася запустити програму переміщення — і раптом стало його так шкода. Навіть захотілося поцілувати як слід на прощання — та це було б зовсім негарно, не мій стиль. В усякому разі, я йому посміхнулася.

У "Віртуал-Моделз" директор вже інший, шустрий такий хлопчина. Такий претензії не приймає, не варто й зв'язуватися.

Хотіла увечері подзвонити Алексу або хоча б Філу, але передумала. Завтра на роботу.

26.09.

Здивувалися. Не те слово. Але посміхаються, всі посміхаються, навіть Лора. Не встигла прибрати зі стола фото свого хахаля, перевернула його фейсом донизу, і я зробила вигляд, що нічого не помітила. Відчуваю, мені й без цього буде що помітити.

Виявляється, я засмагла, поповнішала, схудла і взагалі прекрасно виглядаю. Дзвонив Влодко, а після обіду — Філ, але мені як мінімум до кінця місяця не до них. А з Алексом можна й зустрітися, він милий.

До речі, на автовідповідачі дзвінок з "Віртуал-Моделз", вони пропонують витерти з пам'яті мій віртуальний світ, щоб ніхто більше ним не скористався, це така люб'язність для поважних клієнтів. Нехай стирають, чорт з ними.

1988-99.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...