пошук:  

>> Гуменюк Борис: Лук'янівка (фраґмент роману)

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  humenuk

 

Борис Гуменюк

ЛУК'ЯНІВКА
роман-рефлексія


Всім тим,
хто, слідом за нами,
неминуче мав би сюди прийти,
але не прийде
саме тому, що перед ними
ми там були, -
присвячую.

      Народяться діти від полум'я скронь,
      І будуть ті діти жувати вогонь,
      І будуть ті люди глухі і німі,
      І будуть ті люди вмирати в пітьмі.
      І буде там ніч, хоча скажуть, що день,
      І будуть стогнати й співати пісень,
      І знову на плаху когось поведуть,
      Де юрбище реготом вистелить путь.
      З розплавлених дзвонів кують ланцюги,
      Щоб знову тебе припинать до ноги,
      А в тих ланцюгах й досі дзвони гудуть,
      От тільки до храму вони не ведуть.
      І буде навколо тюрма і тюрма,
      Якщо є тюрма - то тебе вже нема,
      Від неї ніде не сховаєшся ти,
      Якщо є могила - то будуть хрести.
      Земля не для того, щоб спати на ній,
      Якщо поруч бог - недалеко десь змій,
      Якщо поряд змій - недалеко душа,
      Ота, що на вістрі чужого ножа.
      З нервового сміху народиться страх,
      Як в пащі у вовка розтерзаний птах,
      Як з пащі сторіччя скривавлений рик,
      Як змієві хором: се він, чоловік!
      Народиться голод із полум'я жнив,
      А ти, народившись, вмирав, а не жив,
      А ти, народившись, вмирав і вмирав,
      Тому окрім смерті нічого не мав.

       
      К П З


Щасливі манекени
Заполонили місто,
Яка дешева втіха,
Який дешевий кайф.
І ніде прихилитись,
І ніде просто сісти,
І ніде заховатись,
Мій боже, о май лайф!
Панельні стіни міста,
В людей панель обличчя,
Панельна втіха в душах,
Довкіл - сама панель;
На всіх тут стане місця,
Нова панель сторіччя,
Панель накрила землю,
Як Гоголя шинель.
Яка банальна тема,
Яка банальна драма,
Немов малобюджетне
Довженківське кіно,
І знов те саме місто,
І знову ніч - та сама,
Неначе хтось тихенько
Постукав у вікно.
"З тюремного фольклору"

Двері відчинилися наполовину, далі вони відчинитися не могли, - в підлогу було забито залізний штир, котрий перешкоджав їх вільному рухові. За інших обставин Олесь міг би подивуватись такій оказії, але сьогодні для цього йому відверто забракло сили. Передній край його свідомості нагадував лінію фронту, вщент сплюндровану важкою артилерією й танковими гусеницями віроломного ворога, а мозок, необстріляний новобранець, тяжко поранений в смертельній сутичці, непритомно лежав у зруйнованому окопі, живцем спроваджений на той світ, і замість повітря жадібно хапав запаленими ніздрями суху, гарячу землю; йому ще тільки належало довідатись про призначення багатьох речей у в'язниці і навчитися рівномірно розподіляти зусилля на кожну з двадцяти чотирьох годин щоденного, виснажливого бою за умови, якщо він хотів вціліти в цій запеклій битві, вижити, а, колись, можливо, й загалом виграти цю пекельну, неоголошену війну.

Гримнули автоматні затвори і хоча пострілу не було, Олесь почувався підстреленим. Ось вже четверту годину з часу арешту він наче стікав кров'ю, плавав в якомусь божевільному маренні і ніяк не міг збагнути, де закінчується хвора маячня та химерний сон, де починається його власний досвід. Глибокі сліди від наручників на обидвох зап'ястях скидались на незграбні операційні шви; здавалось, хтось зумисне переплутав людські органи і рукам пришили чужі, омертвілі кисті. Збита з пантелику кров заледве надибувала вени, якими їй належало текти, вперто відмовлялась циркулювати зім'ятими, скаліченими судинами. Змордовані клітини, передчуваючи новий біль, з острахом наверталися до життя, так само неохоче реанімовувались нервові закінчення та виходив з коми переляканий на смерть мозок. Але тієї ж миті, як тільки з'являлося чуття, слідом за ним, назирці, приходив біль і був як вдома, робив, що хтів, господарював, кавальцував, рвав на шматки нещасне тіло. Це трохи відволікало, в цьому була якась розрада: біль в руках мимоволі примушував забути про біль всередині, про себе. Зранена свідомість найдужче боялася болю, тому намагалася за всяку ціну його позбутися. Нею робилися відчайдушні спроби відселити його назовні; вона воліла втекти від нього світ-за-очі і в той же час була готова здатися на його ласку; вона щомиті могла сховатися від нього в божевілля.

Черговий по ІВС з пожмаканим, часто вживаним не за призначенням обличчям, котре більше нагадувало купу використаного туалетного паперу, який, в свою чергу, тримався разом лише завдяки старому, брудному кошику, охоче демонструючи свої бурштинові нігті, котрі прибрали такого екзотично-воскового кольору чи то в наслідок передчасної смерті їх власника, чи то завдяки тютюновій смолі, не мовивши ні слова, боляче штрикнув скрюченим вказівним пальцем в затерплий з переляку, немов контужений, внутрішній тюремний простір, даючи тим самим зрозуміти, що арештованому час і слід заходити в середину. Олесь заледве протиснувся боком між броньованими дверима та металевим одвірком, ступив крок вперед і зупинився: далі йти було нікуди, - весь вільний камерний простір на цьому закінчувався.

Густе, спресоване до твердого повітря, котре, - попри всі існуючі думки з приводу його прозорості, вже давно стало важким і видимим, як стає видимим і важким вітер, зачерпнувши ківш піску посеред пустелі, чи зафарбувавшись в колір попелу та диму на свіжому згарищі, - було таким же ж нещасним, сплющеним, драглистим та агресивно-безпомічним як і все живе, що потрапляло до тюрми. Воно полетіло на Олеся з усіх сторін, як мошка на ліхтар липневої ночі, в одну мить накривши його брудною хвилею, не даючи оговтатись чи перевести подих, немовби воліючи показати, що воно не тільки терпить біль, але й само здатне спричинитися до болю. Повітря обступило, обліпило, несподівано підім'яло під себе і відкинуло назад враз обважніле тіло, замало не збило з ніг. Від терпкого смороду цигаркового диму, брудної білизни, хлорки, цвілі, калу, сечі, поту Олесеві забило памороки, заклало вуха, перехопило дихання, вдарило в ніс. Тіло горіло як в лихоманці, а вже в наступну мить в роті зробилося солодкувато, нудило, хотілося блювати. Щоб не впасти, Олесь присів на край дерев'яного настилу, пересунув в горлі нудкий ком, перевів дихання, спробував вгамувати шалене серцебиття, витер з чола липкий піт рукавом і озирнувся, - це була його перша в житті камера.

Йому не раз доводилось чути майже неймовірні розповіді про червоні млини, для котрих з кожного нового покоління відбирали найкращих людей, щоб, невдовзі, повантажених у вагони, пов'язаних по мішках, перемелених на криваве борошно та перетертих в сухий грис відправити бозна куди, однак, як кожна тверезо мисляча людина, ставився до таких повідомлень як до своєрідних реляцій з підсвідомого, як до призабутого вранці сну, котрий лише в підсвідомому існував, спромігшись на одну з форм буття і лише з царини інтуїтивного щось повідомляв, тому по-справжньому повірив в нього лише тоді, коли сам відчув хрускіт власних кісток, спостерігаючи з середини весь процес перетворення людини в ніщо, повільно просіваючись крізь мілке, гратоване сито. Велетенські кам'яні жорна ніколи не простоювали без діла і, воднораз ставши багряними, ніколи не міняли свій зовнішній вид, а людям, щоб хоч якось захиститися від цього лиха та вберегти від повного знищення свій рід, доводилось віддавати на добровільний відкуп найкращого воїна і лише такою ціною вирятовувати від загибелі трьох жінок, або ж п'ятьох діток. Та, незважаючи на вжиті заходи, кожного наступного разу потребувалось щораз більше людського ліверу та костної муки; чимраз важче було прогодувати гладкопиких, сановних тварин, споживачів людської дерті.

Розум ладен був повірити в який завгодно химерний сон, але в таке він вперто відмовлявся вірити. Щоб розсіяти підозри, він завів книгу обліку і заходився щодня лічити та перелічувати наявну кількість людей, однак, коли під час чергового підрахунку він недорахувався чергового мільйону, а потім мало не щодня втрачав по мільйону в день - його заклинило. Всередині стався збій, - від перегріву чи через неймовірність того, що йому доводилось лічити, і для чого він це робив, - в наслідок чого він невиправно збився з ліку.

Досі якимось дивом Олесеві вдавалося не витягнути той фатальний жереб, котрий дістався цілим селам його родичів, містам добрих знайомих, невідомим, стертим з атласів континентам співвітчизників та суверенним державам колег по перу. Під час всенічних творчих медитацій та прозрівань в трансцендентальне він не раз намагався пересилити опір матерії часу і витягнути з потайної кишені минулого на світ божий столипінський вагон, набитий арештантами, пересильну тюрму, острог, завошивлену камеру чи холодний табірний барак в тундрі, за полярним колом, і за межею життя, навіть якщо ця тундра знаходилась в Казахстані, а надворі стояла спека плюс сорок. Однак, подібні регресії рідко вдавалися. Інтуїтивно відчував, що якась важлива деталь постійно відчужувалась, кудись вічно від нього вислизала, а в тих випадках, коли це був вірш - було ще гірше. Слова, котрі не ти прокричав, і біль, котрим не ти відболів, і сльози, котрі замерзали на повіках в кутиках не твоїх очей, і затиснуте в грудях ридання, котрим не ти насухо до світу волав, і страждання, котрими не ти відстраждав, а лише намагався прикрасити ними чи то своє, загалом знеболене життя, чи то свій текст, такий же ж як твоє життя, млявий та знеболений, неминуче мусів бути декоративний, літеплий, прісний, - яким завгодно, - але, лишень, не таким, якому хочеться вірити. В такі хвилини Олесь волів хоч воднораз, на одну коротку мить перенестись по той бік кам'яного муру, за колючий дріт, в той моторошний, гіпнотичний, майже містичний, з його паралізуючим волю страхом, світ, котрий одного разу, ставши реальним, виростає до таких очевидних розмірів, що всяка інша даність поруч з нею маліє, піддається сумніву, а згодом зовсім щезає. І от: тюрма, камера, вишки, конвой, неприступні мури та колючий дріт стали тепер і його новою реальністю.

Якби ще сьогодні вранці хто-небудь йому сказав: "Не думай про тюрму, навіть думкою не ставай на її поріг, бо, створена уявою в'язниця, набуде зримих обрисів, прийде в твоє життя і сама стане на твій поріг, щоб котрогось дня вимогливо постукати в твої двері", - то він би лише розсміявся. Необачно впустивши тюрму до себе в мозок - він сам опинився в мозку тюрми і тепер міг лишень здогадуватись, де тут думає він, а де думає тюрма, де він, а де думки тюрми про нього. Ще студентом йому доводилось слухати нудні лекції про жахливі наслідки внутрішньої несвободи, про персональну, емоційну, світоглядну, чи якусь там ще тюрму в серці чи в голові, котра, якщо вчасно з неї не визволитись, неодмінно переростає в тюрму зовнішню, але те, що відкрилося його очам, коли він переступив поріг камери номер шість, ізолятору тимчасового утримання на Подолі, перевершило всі його найжахливіші передчуття.

"Весь простір мій чотири на чотири", - чомусь саме ця Стусова гнома несподівано спала йому на думку. Може й справді камера колись мала такий розмір, але, чи то центробіжні темні сили всесвіту стискають окремі предмети ближче до ядра, намагаючись в такий спосіб зробити в космосі доступним все, щоб навіть зорі знаходились на відстані руки і людині не було б куди йти, і про що мріяти; чи то люди змаліли, й, аби не почуватися такими мізерними в просторих, незатишних спорудах, навіть в порівняні до тюрми, вирішили, поки не пізно, вкоротити їх під свій зріст; чи то в'язням, як ніколи раніше, стало холодно і непривітно, і поки зашпори до серця не дійшли, у відчаї потягнули на себе товстезні брили, міркуючи, що камінь мав би бути людянішим за людей, воліючи бодай хоч в камінь зодягнутись; чи то з якихось інших причин, але внутрішній камерний простір за останніх часів змалів до розміру два з половиною на два з половиною кроки. Грубого набриску на стінах, либонь з часу їх будівництва, не торкався пензель чи щітка для побілки. Кути відволожились, пообростали бородатим мохом та гнилим, ржавим грибком і безпомічно зеленіли, вкрившись хворобливою цвіллю. Облущена стеля, наче з горя, почорніла від сирості, диму та кіптяви і більше нагадувала шкуру якогось зачумленого, не по-сезону впольованого звіра з рудими, шолудивими плямами. Єдине вікно в камері, закуте в металеві лати так вміло ховало сонце, наче золотий злиток в підземному сейфі швейцарського банку, воліючи, щоб ані крихти його не дісталося для спраглих тепла та голодних світла, заледенілих арештантських очей; крім традиційної решітки та кованих на спецзаводі гратів зовні за вікном висіли баяноподібні, залізні жалюзі, а з середини - густа, гартована сітка, подібна на густу марлю, котра своїми обрисами нагадувала велетенський собачий намордник. Скла не було; до викривленої та безнадійно деформованої дерев'яної рами чиїсь дбайливі руки прилаштували розірваний по довжині поліетиленовий пакет, намагаючись за його допомогою хоч трохи захиститися від прямого холоду та вітру. Від стіни до дверей через всю ширину камери, висотою нуль п'ятдесят та довжиною у два метри було збудовану таку собі дивну споруду, дерев'яний настил, лежанку, імпровізовану сцену, колективний бамбетель. В лівому кутку від дверей, там, де закінчувалась зона відпочинку і голі п'яти мешканців камери, знаходився умивальник і параша, затиснуті одне над одним. Треба було проявити неабияку акробатичну гнучкість, щоб пролізти під умивальником і вмоститись на унітазі. Фундамент самої параші чомусь знаходився на одному рівні з вищезгаданим багатоспальним ліжком, тому, коли хтось справляв нужду, краплі води та сечі неминуче летіли в різні боки, досягаючи не тільки розкиданих в постмодерністських позах ніг та облич, але й найдальших кутків в камері. На перший погляд могло здатися, що це по чиємусь недогляду така важлива штука як параша була влаштована саме так, але, насправді, для такої справи завжди дуже ретельно обраховувались параметри та підбиралась кожна річ, згідно з приписами та встановленими правилами. Важко сказати, чи в якості експерименту вимірювалась відстань, на яку може долетіти крапля сечі, але на те виглядало. Від дверей - пів кроку вперед до настилу, півтора кроки в бік від параші - до протилежної стіни, - оце й увесь вільний простір. Хирляве світло підсліпуватої лампочки під стелею заледве соталося крізь металевий намордничок відповідного розміру, сажу, павутиння та загаджене мухами скло. Здавалось жарівка не світить, сама потребує світла, тому краде його мізерні денні запаси в споночілих, геть окрадених людей.

Олесь зажмурився. Він раптом побачив, що стіни, стеля, підлога довкола нього - живі! Вони - рухалися! Спочатку йому здавалося, що то полчища комах повзають, літають, перестрибують, сновигають туди-сюди, чатують, переслідують, тікають, наздоганяють, гвавтують, їдять, зжирають одне одного та, придивившись уважніше, він побачив, що це - складена з комах, жуків, павуків, блощиць, клопів, тарганів, вошей, щурів, вікон, дверей, замків, каміння, бетонних стін, людей одна жива істота, а він, потрапивши сюди, став невід'ємною часткою цього страхітливого монстра.

- Ти откуда, зємляк? - наче питала голову Змія Горинича інша його голова.

- Я? - Олесь мало не скрикнув. Просте питання в теперішніх умовах прозвучало так по-новому, несподівано, що він довго не знаходився як на нього відповісти.

- Как тєбя зовут?

- Мене? - той таки настовбурчений голос, наче згорнутий в клубок їжак, зухвало протискався всередину крізь зранені вуха.

Олеся пересмикнуло. Він лише зараз відчув на собі ваготу восьми поглядів, котрі безцеремонно перекладали на нього тягар чогось ще зовсім незрозумілого і абсолютно заважкого як на його скромні сили, - тягар ще неусвідомленого чогось.

Звідки? Справді, - звідки? Чого тільки немає в голові: нерозгадані світи, уламки зірок, безіменні могили, нерозпізнанні обличчя. Непридатний для опізнання фрагмент, мініатюрний зліпок. Якщо земляк, то, значить, народжений землею, взятий з неї, її вічне, так ніколи й не подоросліле немовля, вічна надія й розчарування.

Яке це має значення тепер - хто і звідки? Хіба не все залишилось в минулому? Якщо сказати:

- Олександр. З Подолу, - то наскільки це відповідатиме дійсності?

- Саша, значіт?

Де той Поділ? Чи буде ще колись таке місце? Попереду - невблаганна стіна окам'янілого часу, або, інакше кажучи - тюрма, минулого - наче щойно народився, ніби досі за тебе хтось інший жив, таке відчуття, немов цілий світ змовився проти тебе, щоб приховати правду - хто ти і яким чином тут опинився. Робота, родина, сім'я, духовні рівнини, матеріальні гори, по крихті збирані друзі, солодка брага досвіду та гіркий алкоголь знання, - все, чого прагнув, заради чого жив, враз змаліло, скоцюрбилось, помутніло, попливло й почало танути як грандіозна льодова скульптура. Там, де ще хвилину тому було так багато всього, раптом виявилось голе місце, а за мить на ньому вибудувалась тюрма, як насмішка над марнотою людського життя і символ вічного спокою.

Тюрма завжди була поруч; тюрма - це прихована суть світу, -роботи, родини, життя, людини, її друге, справжнє ім'я; ми завжди відчували на собі цей прискіпливий, сповнений спокою, миру і якогось холодного тепла, погляд. Нам здавалося, що це зверху спостерігає за нами бог, а з'ясувалося, що це стежила за нами тюрма, так як ми стежимо за зграйкою риб в акваріумі, за мурашником в сосновому бору, чи за метушнею бджіл на пасіці перед грозою. Ту, ні з чим незрівнянну насолоду від розуміння своєї значущості, вищості та божественності даного нам буття, яку ми отримували, дивлячись на комах та риб; те, майже містичне відчуття від усвідомлення абсолютизму своєї влади та дикої, неприборканої, нелюдської сили, котра одним рухом могла зруйнувати інший світ чи милостиво дарувати йому життя, отримувала, дивлячись на нас, тюрма - наш таємничий бог; дивлячись на нас, вона відчувала ту ж радість від повноти власного буття, досягнувши найвищої точки в ньому.

- Олесем мене звати.

Єдине, що залишилось - ім'я, та що з того? Воно таке ж непевне, як все, з чим досі доводилось мати справу. Чи дозволить тюрма, щоб поряд з нею існували якісь інші, дрібніші я, я, я? Краще запитай, чи зважає людина на думку риб, коли надіває наживку на гачок і опускає у воду підсак, або, нахилившись над мурашником, чи думає вона про те, що в комах може бути якась своя, відмінна від її власної, життєва ціль і мета; чи бодай гіпотетично вона це припускає?

- Раслабся, друг. Чуствуй сєбя как дома. Тут всє свої. Снімай батінкі і залєзай на нари: вот здєсь тєпєрь твойо законноє мєсто.

Оце так жарти! Аж в грудях холодом дзвонить! Проковтнув бузьок жабу тай каже: "Розслабся. Тут всі свої. Почувайся, як вдома!" Отака тобі, чуєш, забава: аби де лише в кого весілля, а нашій курці - смерть!

"Бодю, бабця вмерла." "Добре, шо померла. Вже хоч наїмося добре." Бумцаца. Гейби данці з мерцем.

- Жила тюрма навпротів твого дому, тєпєрь твой пустой дом живе навпротів тюрми?

Ну от і поета зустрів, хоча, якщо розібратись, то де йому нині бути, як не тут? Всі поети родом звідси. Ближче до народу. У вир життя! За всіх скажу, за всіх переболію. Інтимна розмова при свічках в прокурорському кабінеті. Створимо генерацію. Або фундацію. Організуємо обговорення. Напишемо відкритого листа Мушкетику: вимагаємо не причисляти наші члени до вашого членства. Гарні зустрічі з гарними людьми. Спілчанських не запросимо. То люди дуже важливим зайняті. Любов на параші. Ода тюремній пайці. Лайно і гудзик. Ті люди дуже дбають про стерильну чистоту. Балада про блоху. В них дуже охайні руки, добре вимиті, з підстриженими нігтями, як в гінекологів. Вузький таз. Тісний лаз. Тюремщик - і його ключик. Ті люди з обличчями гінекологів, вони такі ранимі, вміють так трагічно підставляти ліву щоку, що й святого завидки візьмуть. Слався дустове мило! Як після цього ти будеш питати в них: "Навіщо? Адже ж перед тим по правій вас ніхто й не бив?"

Дурна маячня сивої кобили. Хто достеменно знає про кобилячу маячню?

- За шо сідіш?

Чи кінь, чи кобила, то одна команда била. Старий Габло співав. Бідний лемко. Не прижився на цій землі. Все за своїм краєм банував. Жив - як проти вітру йшов. Стара деревина за звичкою давала плоди, а коріння вперто відторгало грунт. Все життя наче поїзда чекав: всі необхідні речі завчасу до валізи поспаковувані. Сподівався, що Памбіг колись таки вступиться за лемка і гостинцем над'їде файна бричка на ресорах, запряжена парою добрих коней. І тоді він сяде та поїде на стацию, де поїзд від нетерплячки не перший рік риве і подає голос, наче молодий, самотній олень. Головне, не забувати чекати, і не дати поглинути себе щоденним клопотам. Коли довго сидиш край шляху, то можеш забути, для чого. От і він так довго дивився в далеч чистим, просвітлений поглядом, що вже й не знати: чекав чи проводжав. Витко фест му сі навкимило. Часом в грудях так немилосердно макогонило, що замалим не цілий божий світ в голові макітрило. Великодня п'ятниця била в середу. Блаженний. Ближче до бога. Він знав, що казав. Помер. Повернувся в свій лемківський рай. Бідний емігрант. Чи не такі всі ми? Вдома живеш і за домом тужиш. Ностальгія за тим, якими ми ніколи не були, але якими бути могли, якими й досі не є, і якими хтозна чи будемо. Ностальгія - останнє, що ще робить нас людьми.

За що? Коби ж то знаття - за що! Кожен по своєму намагається це з'ясувати і - що? багато отримали відповідь?

- Вісімдесят шоста прим.

Той, хто отримав, вже давно зогнив у землі. Іншим трохи більше поталанило: у них, принаймні, є могила. Дурнуватий винахід. Після створення людина - найдурніший за всю історію її існування. Заплакані діти шморгають носом, втирають шмарклі, наче в них забрали улюблену іграшку. Не плач, донечко, не плач, мама купить новий м'яч. Дружина силкується витиснути сльозу, а сама краєм ока за високим брюнетом пасе, стерво. Провести його, ім'ярек, в останню путь. Збіговисько лицемірів. Родичі: половина облич незнайомі, інші за життя недолюблювали покійного. Стерв'ятники, нюхом чують падаль. Вишукують, чи нема чим поживитися. Радіють, що сьогодні не їхня черга. Це він так писав. А дулю з маком! Він так часто хапався за голову свого життя, що всі, навіть сиві волоски, вже давно з неї повисмикував.

Розрубати на шматки - і на корм рибам. Б-б-р-р-р-р. Зимно в цю пору року. Розрубати на шматки - і на корм птахам. А кістки? Один з твого ребра зробить собі ніж і ближнього вб'є, другий зробить собі сопілку, коли знайде твою берцеву кість, а третій знайде твій череп і зробить собі попільничку. Куріння шкідливе для вашого здоров'я. Он, один вже докурився. Або діти знайдуть твій череп і замість м'яча ганятимуть ним у футбол. Спорт - сила, куріння - могила. Таки краще футбол. Японці купили череп Чикатило. Кажуть - для науки. Кажуть - людське м'ясо солодке. Звідки це відомо? Малим порізав пальця і - в рот, - як огірок з бочки. Солона. Канібали! Канібали!

- Чіж, прібері свої гніднікі. Асвабаді чєлавєку мєсто.

Доморощені дракули. Спасибі , що помітили. Чижик-пижик, де ти був. Символ за ознакою? Людиноптах. Людинововк. Людинолюд. Шукати звірів в лісі надаремне, - вони ж бо в нас. Не фігляруй. Однаково тебе ніхто не чує.

Може, спробувати справити враження? На кого? На морданя? На рижого, - людинопса чи людинововка? Пацани, я - письменник. Репортаж з місця подій. Чорний ліс суспільства. Гаряча точка. Могильник для небезпечних відходів. Пересувний цвинтар: йдучи назустріч побажанням клієнтів ритуальні послуги можна замовити авансом і на дому.

- Рижий, зові мента пусть включіть воду.

Філософські аспекти морального падіння індивідуума. Психологічна вмотивованість вчинку. Зануреність в матерію. Вростання в плоть. Конфлікт між "я" і не "я". Духовна кастрація. Розп'яття іманентного бога. І не соромно? Як ви дійшли до такого?

- Старий, как там на щьот вєчернєй сказкі? Ждьом продолженія.

Справив враження? Порозлягались, наче змії на сонці після довгої зимової сплячки коло своїх нір, а ти змушений обережно просуватися між ними, немов столітній крук, на кожному кроці ризикуючи натикнутись на чиїсь гострі зуби чи отруйне жало. Цей ще рухається, а цей лежить без жодних ознак життя, либонь, років зо сто як мертвий, і нікому нема до цього ніякого діла. Усипальниця фараонів. Розграбоване житло. Муміфіковані міми. Наскальні розписи - тільки й того. Літаючі ящури наших снів. Набальзамоване падло. Які ноги! Окраса колекції. Його дід, мабуть, позував для Малевича, коли той малював свій чорний квадрат. Унікальний музейний експонат, - верх білий і чорний низ, - шкода лишень, що тулуба не видно. Можна битися об заклад, що так у нього луска і вивернуті назовні органи. Мутант? Ні, мудак. Ходячий абсцес. В ноги коловся, - кого хотів обдурити?

Після першого емоційного спуру Олесь видихнувся і був вимушений взяти коротку паузу. Але не для того, щоб заспокоїтися чи спробувати впорядкувати й привести до ладу свою розхристану думку. Навпаки. Найбільше, чого він боявся в цей мометн, так це думати тверезо та розважливо. Він свідомо обпікав себе думкою, наче ковтав нерозбавлений спирт, немовби хотів залити зовнішнім вогнем свій внутрішній вогонь і захмеліло рефлексував до нестями. Він свідомо наражався на небезпеку, немов самнабула блукав у сутінках думки, марно шукаючи виходу з чергового понятійного тупику, - хоча в цій ситуації, що могло бути більш безневинне за тупик думки, в порівнянні з тим тупиком, в яке загнало його життя, - і на кожну власну думку, на кожне слово зовні, на кожен рух, порух, судому, уявний крок відгукувався стіною замкнутих метафор, битим склом порівнянь та колючим дротом асоціацій.

- Камандір, открой воду, - на парашу хочєтса! - долітало до Олеся звідкись зовсім зблизька і водночас ніби здалеку.

- Не положено.

- Слиш, камандір, - я всеруся!

- Не положено.

- Камандірчик, відкрути, будь ласка, кран, - шо тобі стоїт?

- Не положено.

- Открой на секунду кормушку.

- Сказав - не положено.

- А дам класну сігарєту.

- Ну?

- Ах, ти ж, батенько наш ріднесенький. Держи, малиш. Чуєш, скажи чесно, де вас таких красівих набирають?

- Не пезди.

- Нє, я серйозно! Дай адресок. Освобожусь - і відразу до вас в село. Женитися. А шо? будемо родичами!

- У нас в селі, фу-у, своїх хвата. С-с-с, фу-у-у. Ти нам в селі нахир не нужен.

- Ти скажи: тьолки молоді в селі є? Шо ти ржеш? Я серйозно! У мене мама стара, а заочниця сало привезе, приголубить, і всяке таке, - сало в селі є?

- Ну, є.

- От бачиш, - сало є; завжди з харошою людиною договоритись можна!

- Спросі у нєво про мак.

- Слиш, тут люди інтєрєсуются, чи є в селі мак? Шо мовчиш? Сіють в селі мак чи нє?

- Ну, сіють.

- Хороше у вас село! Будь другом, черкани адресок. Приїду, маку насіємо, пирогів напечем! Шо ти кажеш?

- Не положено

- Шо ти заладіл адно і тож - "не положено", "не положено". Ти чєловєк ілі папуга?

- Он казьол! Мє-є-єнт, мє-є-єнт! Валчара пазорний1

- А ти - петух.

- Угодал! Я єбу такіх курей, как ти!

- Да шо ти там с нім базаріш, с валком! Атайді. Я єму, казлу, щас чічі пратараню!

- Ти таки точно петух!

- Можеш взяти в мене інтерв'ю!

- Ой, блять! Він мені черьомухой в глаза бризнув! Підар!

- Шо ти дєлаєш, підараст!?

- Петухи!

- Нєчєм дишать!

- Дихай через рукав!

- Ну, гандон!

- Виїдає очі!

- Водою промивай!

- Намочи рушник!

- Зірви салофон з вікна!

- Дабро пажаловать на тот свєт.

- Пролазь. Только роззувайся і потняки прікривай.

- Устраівайся поудобнеє і ні на што вніманія не абращай. Ти сам удівішся как бистро ти ко всєму привикнєш.

Добре, хоч не посередині. Обличчям до стіни - і нікого не бачити. Відгородитися від світу тілом. А як же вуха? Вони завжди стирчать до світу, немов трава, котра пробиває асфальт на обочині доріг. Діватися нікуди, - доведеться віддати їх на заклання. Спершу треба спробувати врятувати мозок, і, якщо вдасться, душу, а це можливо зробити лише тоді, коли не підсилювати внутрішній, трансцендентальний біль його зовнішнім, банальним відповідником.

До цієї хвилини ти жив так, начебто тіло - це і є весь світ, і, як наслідок, світ здригнувся, почувши твоє волання із в'язниці. І от настав час, коли треба ховатися зі своїм світом від світу тюрми, використовуючи своє тіло як укриття, як саркофаг, як водонепроникний костюм і акваланг, як протигаз, як бомбосховище, як новокаїновий шприц в сто кубів, що відділяє світ болю від світу котрий називається біль, розділивши ці два антагонізуючі світи навпіл власним тілом. Досі все, що відбувалося - відбувалося в тобі, тепер все лише в тобі відбуватиметься. Досі ти обслуговував інтереси тіла, тепер прийшла черга тілу прислужитися тобі, бо, якщо протягом життя воно жодного разу не прислужилося тобі, то навіщо тобі здалося таке тіло? За декілька днів відбудеться процес звикання і вироблення певної больової норми у відповідності до часу, місця та місця подій, головне, щоб надалі не переступати цієї максимально допустимої межі, а там - як біль дасть, котрий до того часу стане неподільним, єдиносущним богом.

Чому так швидко все набридло? Наче все життя ось так. Як-то воно, ціле життя отак? Холодно. Голі нари. Курткою накритись чи під себе? Можовий матрац. Краще одягнути. Коліна підтягнути ближче до живота. Руки між стегна. Все життя чекав: друга, співрозмовника, жінку.

Знайшов? Знайшов. - Співкамерника. - Самого себе! Сенсаційне інтерв'ю! Епохальний матеріал! Несподівано цікавий об'єкт. Нікому незнаний. Ніким досі недосліджений.

А й справді, що ти про себе знав? Ти бездумно накопичував себе, немов жир на животі, чи руде волосся на неголених щоках, і, як кожна тварина, з жахом очікував тієї хвилини, коли прийде смерть і почне качати прес всередині твого живота, або ж з'явиться який-небудь бог у вигляді опасної бритви. Ти громадив довкола себе речі, наївно гадаючи, що ти себе громадиш в цих речах, - невдовзі над тобою виріс курган, - і в той же час жодна річ не впустила тебе до себе. Ти гадав, що речі віддзеркалюють тебе, але речі віддзеркалювали світ, а ти, безликий фотограф, знову залишався за кадром. Поки ти був сам, ти ще щось важив та означав, але коли з'явилися речі, на тебе більше ніхто уваги не звертав, а те, що ти хотів, щоб дісталося тобі - їм дісталося. Найпримітивніша річ була цікавішою за тебе, і дармо ти волав, що то ти її зваяв, - крапелька роси була глибшою за тебе, бо в ній відобразився ти, все небо і весь океан, тому ти неминуче мусів зникнути, розділивши долі інших безіменних, тобто, майже всіх, кого, як зараз тебе, поглинули речі.

Людина будує храм божий у формі власного ДНК; людина каже: паломнику, опустися на глибину молекулярної маси, там ти зустрінешся з богом. Бог - це ти. Пізнай самого себе. І Мордань бог? І Рижий? І Чиж? І мент за дверима з балончиком сльозогінного газу також бог? Мент, хочеш бути богом? Не положено. То будь хоча б людиною.

Осліпнути, оглухнути, вмерти по частинах, - чому на торгах смерті переважає гурт? Як зменшити інформаційний біль, інформаційну тюрму до розумного мінімуму? Закрив очі і - немає тюрми! Заткав вуха і - тюрми немає! Ось вона - свобода! Зайшов в найдальшу кімнату, замкнув двері на ключ, погасив світло, ліг в ліжко, заліз з головою під ковдру і - пі-шо-ов!

Брехня! Брехня! Нікуди вона не поділася. Ось вона, тут, всередині, в мозкові, в перелякові, в кожній клітині твого нажаханого існуванням єства, згорнулась калачиком, заповзла вужем, в грудях, під серцем. Невидимою стала зовнішня тюрма - а внутрішня в'язниця? Дбайливо виплекана, ретельно прибрана, завбачливо очищена від усього зайвого, влаштована як для себе, тюрма наповнювала собою весь видимий і невидимий простір.

Кожен сам собі тюрма, - чому так завзято ти свою будував, наче завжди знав, що крім неї не встигнеш збудувати більш нічого? Бач, інші теж набили собі руку в цьому ремеслі, прикрашають її, немов великодню світлицю, одягають в рушники, називають різними пестливими іменами. Для одного тюрма це - діагноз, історія хвороби та екзистенційна притча, для іншого - симфонія, філософія, пісня, релігія і сенс буття. Мені в тюрму, прошу вас, у тюрму, аби хоч раз ще побувать на волі. Що ти на це скажеш? Курс лікування однаковий і для тих, хто погоджується з діагнозом, і для тих, хто не визнає себе хворим. Не дивуйся: для істоти, котра потрапила в довічний полон до життя, тюрма - останній прихисток свободи.

Олесь заплющив очі, набрав повні легені повітря і з головою пірнув у жихе каламутне водоймище власної голови, яке на сьогодні зосталося чи не єдиним прихистком для його напівзбожеволілого "я", котре, однак, зараз, як ніколи раніше, було непередбачуваним, невпізнанним та ворожим. Немовби користаючи з того, що має можливість не з'являтися на поверхню розуму, він, якоюсь третьою думкою здійснюючи зворотній відлік часу, вишукував хоч якихось аргументів на користь того, що тюрма - це лише одна з форм життя і, як той з кого йде життя, переконував себе у тому, що життя можна дуже легко змарнувати життям, тоді як смертю воно буде тільки врятоване. Та й чому, власне, не припустити, що в тюрмі теж можливі якісь інші, альтернативні його форми?

Повнота щастя завше пробуває в прямій залежності від рівня самосвідомості, а за певних обставин, щоб відчути себе щасливим, достатньо знати, що хтось нещасніший, ніж ти. Так окрилена щастям свідомість лук'янівського шмонщика, розправивши крила, як шуліка, гордо кружляє у високому тюремному небі понад рівнем трьох з половиною тисяч сплюндрованих в'язничних щасть, котрі, забачивши її здалеку, збиваються докупи як курчата, хворі на курячу сліпоту, силоміць відлучені від квочки, але падає додолу каменем, приречено склавши крила в жалобі, перед орлиним щастям знайомого інспектора ДАІ, враз усвідомивши поряд з ним всю свою нещасність.

Хворі на лук'янівку курчата, чи то пак, в'язні, беззахисні як курчата, одягнуті в напускні, блазнівські лати, наче в пух, певна річ, знають про орла і коршака, про крука і прокурора-стерв'ятника, але воліють зайве не заглядати вгору, щоб завчасу, до настання дійсного болю, не наражатися на внутрішній, іманентний біль. Жучок, павучок, черв'ячок, муха, комаха, свиня, точніше - частина свині, - сало, ковбаса, шинка, - от система вартостей в котру воліє помістити себе свідомістю зек, де він може почуватися як сюзерен, як сьоме небо свині, за рахунок усвідомлення себе в ній як найвищої цінності. Тут - його держава, він - сьоме небо хробака, павука, свині, - бог свині, - повнота щастя, про яку лише мріють ті, хто під ним, на свинячому небі.

Що вдієш, коли богові для того, щоб відчувати повноту щастя, - завше потрібна людина; людині для того, щоб в щасті дорівнятися богові, - знадобився зек; в свою чергу, зекам конче необхідні свині (можна по частинах); а свиням, щоб дармо не задирати догори рило і не почуватися нещасними від одного тільки вигляду людини, потрібне повне корито і золотистий кукурудзяний грис. Грис, як на ідолів, молиться на свиней і прагне свиньми стати; свині можуть легко перевтілюватися в зеків; трапляється, що й зеки допинаються до рівня людей. А люди? А що люди, - бог на кожному небі один, вільних вакансій немає, на чужому небі не так просто богом стати, отже, залишається лише один компромісний вихід для всіх подібних випадків: не бідкатись, не поминати всує, не заломлювати над головою руки, марно до неба не волати, а навернутися очима серця в протилежний бік в пошуках кращого, єдино туди, де тільки й можливо повною мірою виповнити повноту людського щастя, - до зеків, до грису, до свиней, вниз, і ще раз - вниз.

З урахуванням цього можна з певністю сказати, що непримхлива свідомість пересічного зека невідпорно пробуває в повноті свого невибагливого щастя на найнижчій сходинці перманентної драбини, за умови, що той, хто на ній стоїть, збирається лізти на небо і котра, водночас, є найвищим щаблем, від якого ведуть свій відлік ті, хто прошкує в зворотному напрямку через нестерпну оземленість та надмірний біль.

Звичками рухає користь. Ненависть - грошова одиниця людини і часу, а її розмінна монета - заздрість і злоба. Коли ненависті немає - нічого немає! Ось девіз епохи. Коли ненависть є - решту сам візьмеш! І горе тому, хто опиниться в тебе на шляху. Що ж до такої нумізматичної рідкості, як любов і добро, то, любов замінили механічним сексом з метою зняття стресу, а добро - круговою порукою, а після остаточної девальвації вони були цілковито вилучені з обігу через відсутність попиту.

То чи був, в цьому сенсі, бідним наш Олесь? Ні. Отже, в ньому було достатньо заздрості, злоби та ненависті? Знову невпопад. Просто внутрішньо він належав до іншої епохи. Його шляхетність була непідробною, як незабруднена барвниками джерельна вода; він залишався вірним собі та послідовним в роблені добра. Він не торкався зовнішнього бруду і продовжував пити зі свого кришталевого струмка, бо, наче царська форель, котра одразу гине лише від одної краплі багна, він тільки в повній чистоті почувався живим і лише так міг жити. Якщо ж говорити про таку просту, мудру і красиву річ, як любов, то Олесь на все життя запам'ятав засвоєні в дитинстві уроки. Чоловік, в котрого була любов, навіть, якщо крім неї нічого не було - був дуже багатим, а той, в кого наче все було, але бракувало любові - був як упосліджений бідняк. Він гадав, що любов в цьому світі й досі чогось варта, що нею можна вільно розплачуватись з людьми або ж вимінювати її на добро, тому й продовжував накопичувати її в собі, щодня спускаючись для видобутку в покинуту всіма копальню.

В його уявленні про світ характеристики речей існували невід'ємно від самих речей, проголошені поняття ніколи не перебували окремо віл самих понять, об'єктивні явища завжди співпадали з уявленнями про них, а з назви об'єкта неодмінно визирала назовні душа розквартированого в ньому суб'єкта.

Однак, було щось таке, про що завжди знала на своїй неосяжній глибині артистична Олесева натура, що було синонімом до плащаниці слова любов, але, на відміну від нього, мало конкретні обриси і могло бути мовлене вголос? Так. То була Зоряна. Отже, Олесь любив Зоряну? Як він би міг на це відповісти? Що, зовсім не просто взяти до рук небо і помістити в небі те, що рівне небу. Що далеко не кожному дано побачити бога в краплинці роси. Що не завжди вдається обмити душу маленьким тільцем сльози.

Хіба це не те саме, коли в чоловіка запитати чи любить він свою мрію, чи любить у мрії себе, чи знає він, якими чумацькими шляхами котиться в небі його життєвий віз? Чи буде він щасливий з того, коли довідається, що не тільки йому щоночі сниться його кохана, але й він сам щоночі являється їй в зелених снах.

Зоряна - це й була любов, котра з чуттєвої царини перейшла в цілком зриму, вишукану форму.

Недарма кращі роки свого життя Олесь провів серед птахів та квітів. Пам'ятає, як в дитинстві він радів, коли, траплялося, вчителі напосядуться на нього і до школи з тиждень не показуйся. Поки мати на роботі, до нього, звісна річ, нікому ніякого діла нема і він користав з цієї нагоди, щоб набутися зі своїми друзями досхочу. На відміну від людей, ні птахи, ні квіти ніколи тебе не скривдять, навіть якщо ти в серцях на когось руку підняв, вони ніколи тебе не зрадять, на відміну від тих же людей. Без перебільшення можна сказати, що птахи були добрішими за людей, а квіти іноді навіть лагіднішими за матір. Вони навчили його простої мудрості: радості від смерті, і радості від життя, як треба поважати власну красу з тим, щоб тільки на добро її використовувати.

Тож не дивно, що, саме квіти, а ще тварини, комахи, птахи, замінили Олесеві школи, друзів, дідуся з бабусею, а, подекуди, й матір. Бо, якщо розібратися, то чого міг його навчити люди, завше п'яні, чи завше злі та завше винуваті? Тож, за відсутності іншого виховання, Олеся виховували квіти і птахи. Дивлячись на птахів і милуючись з квітів, Олесь вчився бути людиною.

Люди завжди намагалися зіпсувати птахів і, наче одержимі, прагнули будь-що прищепити квітам свої риси та привити невластиві, а з точки зору рослин, ще й сороміцькі звички, щоб, таким чином, остаточно перекроїти по собі. Однак, сильні, красиві істоти не могли бодай наскількись дорівнятися до людей. Іншими словами, вони ніколи не уподібнювалися до людей настільки, щоб втрачати те, що, головним чином, відрізняє їх від людей, - красу й благородство.

Олеся зачаровувала ця непідробна велич квітів і птахів, тому й не дивно, що він намагався в усьому бути схожим на них: щоб не наслідувати і не брати приклад з людей, він брав приклад з птахів і наслідував квіти.

- Олесь, шо ти заникалса в уголок, как пусть нє гаварю кто? - звертався до нього рип'яхуватий баритон, - вилєзай, пабазарім.

- Про що?

- Про шо єщьо в тюрмє базаріть єслі не про жізнь? Про жизнь, канєчно.

- Отже знову, про те, що було.

- Ти щітаєш, шо всьо закончілось, перевєрнулось, под укос пашло? - чіплявся до нього настирний рип'ях, - в чьом-то ти, канєчно, прав, но увєряю тєбя - нє всьо так плохо.

- Наш Юрєц прям как прафєсар, с понтом ізлагаєт.

- Вот к примєру на волє нас трахают презідєнти, а тєпєр у тєбя єсть возможность насадіть єво, к тому же в самом прямом смислє.

- Ну, шо малчіш? Как тєбє такіє перспектіви? - підтримав рип'яха брат-будяк, - хочеш трахнуть презідєнта? Чуствуєш еротічестоє возбуждєніє?

- Гля-гля-гля, глазамі по хатє лупає! Кравчука шукає!

- Тепер Кучма.

- Та какая разніца!

- Разніца така, шо адін член, а другой - задніца.

- Слиш, Олесь? Трахаєм не какую там нібуть затасканую шлюху, а самого Кравчука!

- Так он і єсть самая шо ні єсть затасканая шлюха, твой Кравчук!

- Чого це раптом он мой? Він мені і нахир не нужен.

- За що ви його так?

- Ми його так? Він, падла, дєвочку десятілєтнюю ізнасіловал! Будь моя воля, я таких не на член, а на лом сажал би.

- В нєво фамілія - Кравчук. Пєвєц довбаний.

- Не пєвєц, а презідєнт.

- Та какая разніца!

- Разніца така, шо адін любіт с дирой сало, а на душе абоїм легче стало.

Олесь зреагував так, як, відповідно до ситуації, зреагувати мав, от тільки всередині він не знав, як має реагувати. Адже зреагуй він як колись - доведеться визнавати, що він, "колишній", справді сидить в тюрмі, коли ж він зреагує якось по-новому, то, тим самим засвідчить собі самому й на цілий світ, що той, "колишній", невоскресно в ньому вмер, натомість інший народився в тюрмі і той інший - він, і він - в'язень.

Втім, добре, що хоч згадали про душу. А то вже було почала закрадатися підозра, чи не являється тіло найбільш безсмертним в цьому світі, якщо найбільш смертною в ньому є душа. Сядь навпроти слів, як навпроти дзеркала, до болю в очах вдивляйся в їх тьмяний відбиток і намагайся, таким чином, розгледіти там себе, з тим, щоб за якимись лише тобі відомими ознаками ідентифікуватися в пустелі вічності, стоячи на піщинці цього дня, але не силкуйся з'ясувати, до якого саме слова вона приписана в тобі, якщо не хочеш бути ошуканим. Вір словам настільки, наскільки стара циганка вірить правді власних карт, бо інакше станеться з тобою те, що досі траплялося не раз: шукатимеш божий бублик, а знайдеться чортова діра.

Не поталанило хлопцю з однофамільцями. Дрижаки по тілу бігають, як в переляканого на смерть цуценяти, котре провалилося в ополонку, але якимось дивом вибралося на лід. Смикається, наче впійманий за вуха кріль, потерпає, щоб, не дай боже, не перехопили його за задні лапи.

Олесь майже фізично відчував, як він впадає в занудство. Він нудив світом і тюрмою, - а, втім, яким ще світом? тепер тюрма - це й був увесь світ, - десь так само, як досі тюрма нудилась без нього. Щоб так одразу не піддаватися, не підпадати, відтягнути час і якомога довше не бути органічним в організмі тюрми, він не знайшов нічого кращого, як не впускати її у себе, не віддавати їй жодної п'яді в голові і, зоставшись на самоті, тільки нудити, нудити, нудити. Зараз йому здавалося, що лише занудство, а ще - нехіть думки та млявість дій своєю липучою, виснажливою, багнистою субстанцією в голові могли призупинити кочовий набіг тюрми і оборонити внутрішнє життя від перетворення його на пустку.

- Раз папал на кічу - всьо, - вдиралося до нього в мозок крізь згвалтовані отвори вух, - забудь тє глупості, какім тєбя учілі на волє.

- Как ето?

- А так. Люді в тюрмє вираждаютса, подстраівая себя, своі мислі, свої желанія, а, главноє, свой язик под тот мір, каторий іх окружаєт. Здєсь можна боготворіть гавно і глумітса над святимі вєщамі.

- Тіпа: д'яволом клєньомся, а матер'ю проклінаєм.

- Вот-вот: і я о том базарю.

- Ето єщьо што? Отдєліниє вєщі здєсь откривают такує неажиданую, і до сіх пор непознаную глубіну, шо проста аут!

- Ти імеєш ввіду анус?

- А шо? Вот вазьмьом, к прімєру, анус.

- Опа, опа. Становітса інтерєсна.

- Інтєрєс, інтерєс вихаді на букву ес.

- Вот і я гаварю: сука.

- Чєй анус ми возьмьом?

- "Нічей". Не в прямом сначєнії возмьом, а так, образно виражаясь.

- Жаль. Так абламался.

- Ну і шо такоє анус? Отвєрствіє в тєлє чєлавєка, для вихада, і так дальше.

- Правільна! Толька ето у ніх на волє так! А нас, в тюрмє, - всьо савсєм подругому, "мой малєнікій". Для зека анус - ето несгораємий сєйф, ничка, банк ценних вещєй, бардачок, самоє надьожноє размещєніє капітала.

- Бардачок, ето уменшітєльноє от бардаку?

- Підарастьош - паймьош, "мой мальчік".

- Нє задірайся, "папачка".

- В настаящєва зека на бардачкє помєщаєтса пол кіло чая, пять пачєк сігарєт, кісєт табаку, карабок спічєк, пять-шесть метров шпагата, заточєний елєктрод, пять-десять банкнот в мєлкой купюрє, ксіва на братву на другой корпус, і єщьо, і єщьо многа чєво інтєрєсного.

- Перечісліл всьо, а про самоє важноє умалчал: нєхаращо, друг, нехарашо, - а єщьо - старий арєстант.

- А, ти імєєш ввіду ето.

- Вот-вот: в екстремальних условія анус может стать влагаліщем, - і вполнє даже прістойним влагаліщем как для тюрми! Во, мужикі поднялі голови. Шо, - апять становітса інтєрєсна?

Олесь весь час на якусь мить затримувався з відповіддю і від цього немовби ненароком в розмові утворювалися паузи, куди одразу ж встромляв свою репліку хтось з нетерпеливих учасників дійства і, таким чином, йому вдавалося й надалі залишатися просто глядачем, а самому активної участі у виставі не брати. Складалось таке враження, що внутрішній монолог кожного тривав вічно, неперериваючись навіть уві сні, а новий подразник, кожна слушна нагода, якою зараз був Олесь, була потрібна їм лише для того, щоб оприлюднити його вголос. Більше ні для чого. Вони зверталися до Олеся нарочито, напевне знаючи, що, коли не він, то хто-небудь інший підніме з підлоги обірвані нитки з клубка ніколи невщухаючих словесних дуелей й пустих розмов і вони таки дістануть нагоду себе виповісти. Тут кожному заходило на те, щоб хтось вдавав, що слухає і тоді вони встигнуть сказати якомога більше, коли не все (коли не всього), адже можна збожеволіти від тих нестерпних тортур, саморозмов, самолайок-дотепів-шпичаків, -від цих самослухань.

- Відійди від глазка! - гримів голос того, кого, наче бога, видно не було, але всі повинні його боятися і беззастережно слухатись.

- Тут всьо тіха, камандір.

- Відійди від глазка! Я кому сказав?

- Ну сматрі, сматрі.

- Шо, лежні, знову президента кульбачите?

- Ну, шо ти, старшой! Сала нема, пайка мала - нема калорій!

- Кравчук, тебе чук-чук?

- Да он сам с глупостямі разнимі прістайот, єлі атбіваємся!

- Ти, Кравчук, краще таткови листа написав би, шоб забрав тебе до себе в свій парламент.

- В натурє! Нєхрин тобі тут сидіти з нармальними людьмі!

- А шо? Класна там у нього буде компанія: одні збочинці!

- Може, й нам зарплату добавили б.

- Камандір, а ти дьорні єво к сєбє на калідор. Заразом за всьо отиграєшся.

- Ого! За всьо! Шоб відігратися за всьо, шо доброго вони зробили мені в цім житті, то, як не крути, а одного Кравчука таки буде мало.

- А ти, виявляється, злопам'ятний!

- Та добре. Глядіть, шоб порядок мені був, - провірка скоро.

- Всьо буде намазі, старшой.

- Слиш, включі воду.

Дослідження з українського сексу. Та небога мала рацію коли казала: "У нас немає сексу". Краще не скажеш. Комуністичні часи. Езопова мова. Лабіринт страху. В такий спосіб вона хотіла дати знати світові про справжні масштаби звиродніння людської популяції на одній шостій земної суші, волала до світової спільноти благаючи про допомогу, але, задивлений на себе в дзеркало свого самовдоволення та пихи світ, не зрозумів її, чи вдавав, ніби не розуміє. Він голосно реготав з неї, мало не хапався за живіт, а ми підхалимськи, підленько підхихикували чужому світові. Секс - це коли за взаємною згодою, а хто у вас дозволу питав? Сильний слабшого в кутку притиснув, цеглиною по голові прибив і - шумєл камиш, дєрєвья гнулись - поки тепле тіло. Ленін - киш, Ленін - миш, Ленін - тахтамиш. Оце по-нашому, по-калмицьки, - щоб голова не хиталась і зуби не боліли.

Сховатися? Але куди? З цього - до оцього пекла? Невелика втіха. Що за користь міряти температуру пекла в серці вертухая чи в голові його міністра, коли замість термометра знову доведеться встромляти туди себе, обпікаючись наскрізь, обвуглюючись живцем, вигоряючи до найдревніших клітин свого безсмертного єства, та, обпікаючись менше, ніж жахаючись? Може, все ж таки спробувати? Але як? Ні ножа, ні шнурка, ні цвяха, ні паска? Хитрий задум, - забрали все: обручку, ремінець, гаманець, шнурівки, ключі від дому, дім: забрали свободу, а разом з нею - всі речі, котрі могли б її нагадувати.

Ти лежав на нарах як розтоптаний равлик, як хробак, всім тілом настромлений на рибальський гачок, як заспиртований в колбі вуж, як посаджений на палю козак, як кутній зуб, в котрому зламали бур, як абортований чотирьохмісячний ембріон, силоміць вийнятий з утроби і передоручений в руки тюремних повитух, щільно загорнутий в холодний, кам'яний фартух, згорнувшись калачиком.

Думай так: найгірше вже відбулося, - ти помилився дверима і потрапив в інший вимір, ненароком провалився в гіпотетичний, паралельний світ, котрий, як на диво, виявився зовсім поруч, одразу за дверима камери за номером шість, - то ж не привертай до себе зайвої уваги з боку місцевих, замри в куточку, а ще краще - прикинься мертвим, нехай думають, що ти жорстокий володар, жахливої планети мух, - нічим себе не виказуй, а спершу з'ясуй - травоїдні вони чи плотожерні.

Не хвилюйся, вони тебе не з'їдять, попередньо не з'ясувавши, свій ти чи чужак, то ж зараз тебе повинно непокоїти чи з достатній мірі ти звихнутий, щоб почуватися нормальним та своїм в цьому оточенні.

Самотужки, скоріш за все, тобі не вдасться звідси вибратись, але там, вдома, на планеті твоєї осілості, на далекій зірці, на прилеглій до серця землі вже давно похопилися тебе, як тільки помітили це раптове зникнення. В небо полетіли сигнальні ракети, мобілізували добровольців, спорядили рятувальні команди, розпочались інтенсивні пошуки, в повітря здійнялись гелікоптери, до інших галактик стартували космічні кораблі, під посилену охорону були взяті стратегічні об'єкти - пологові будинки, морги та лазні. Громадянам, на випадок війни, рекомендовано копати криївки та ховатися в підготовлені склепи і льохи, прихопивши з собою тільки найнеобхідніше: протигази, надувні жилети та теплі речі. Скоро, дуже скоро, вони тебе знайдуть і в героїчному двобої визволять з цих поганських лабет, тож тобі навіть не треба нічого робити, а лише, набравшись терпіння, спокійно чекати.

На підтвердження того, що ти знаходився на іншій планеті, на мільярди світових років віддаленій від твоєї обітованої землі, всі тамтешні мешканці розмовляли між собою, ба, навіть мовчали, чужинською. Коли треба було вилаятись, написати донос, оповісти про свої злочини, чи то пак, про свята і будні свого життя, то, оскільки, в рідній мові був відсутній, не напрацьований за попередні століття, відповідний лексичний запас, всі твої земляки були змушені вдаватись до послуг чужинської. Однак це не означало, що вони не сиділи в тюрмах, - якраз серед в'язнів найбільше було саме їх! - але в основному весь їх злочин полягав в тому, що вони були чужинцями на своїй землі, а бути інопланетянином здавна вважалося більшим злочином, ніж бути злочинцем.

Якщо людське щастя вимірювати не тим, що людина має, а тим, чого в неї нема, то, мало того, що у тебе забрали планету, - у тебе не було навіть власної, суверенної тюрми! - якими словами описати твій душевний стан і відчай.

Олесь завершив свою чергову інтермедію словом "відчай" і зрадів, що ніхто його не слухав. Він зупинив свій внутрішній годинник і на якийсь час поринув у забуття, втім, може бути, що годинник зупинився сам, - як знати? Коли зупиняється годинник, то одного разу, прокинувшись, ти довго не можеш довідатися скільки ж ти спав, - ніч, хвилину, життя, - та й хіба не однаково? Перед тим, як провалитися в порожнечу ти пригадуєш, що, здається, вмер, а, коли так, то чи варто прокидатися? Навіть якщо тобі здається, що ти прийшов до смерті в гості, ти повинен пам'ятати, що до смерті не ходять в гості, як не ходять на посиденьки до тюрми, - туди приходять назавжди. Тому, коли за глухою стіною фізичного тіла почалися якісь підозрілі рухи, а потім до його слуху продерлося далеке й потойбічне "Калинюк", він, переконаний, що до нього теперішнього це немає жодного стосунку, а лише до того, хто донедавна тут поруч з ним був і, на відміну від нього міг би піти з тюрми, довго відмовлявся реагувати.

- Калинюк! - знову гаркнули скажені двері.

- Я.

- Ім'я, по-батькові?

- Олександр Степанович.

- Без вещєй зібрався.

Що це? Початкова стадія шизофренії? Ти починаєш говорити до зачинених дверей? Але ж вони перші почали. Вагомий аргумент.

В такому разі можеш себе потішити: ти - божевільний, але трохи менше від дверей. Ну, як? Стало легше?

- Куда ето тєбя? - хвилювався дистрофічного вигляду в'язень.

- Не знаю.

- У тєбя адвокат єсть?

- Навіщо мені адвокат?

- Во дайот! Проснісь, чудік, - ти сидиш в тюрмі!

- Ах он воно що. Ну тоді…

- Слєдак, навєрноє, прийшов.

- Слідчий? Для чого? А-а-а, так-так. Втім, - не знаю.

Знайшовся! Знайшли! Знайдений! - радів той, Олесь вже й не знав котрий, котрий лягав, щоб не зомліти, кепкував, щоб не ридати, говорив, щоб не кричати, думав, щоб не застогнати. В країні почалися масові заворушення, люди на знак протесту відмовлялися виходити на вулиці, а найбільш рішучі позачинялися в своїх домівках і серед білого дня повкладалися спати. Щоб збити хвилю масових протестів і врятувати країну від хаосу, президент своїм спеціальним указом мобілізував для мого пошуку найкращі сили розвідки, контррозвідки, штатних і позаштатних інформаторів, астрологів, інспекторів ДАІ, ясновидячих, професійних сліпців, журналістів та сільських миток. А для того щасливця і рятівника нації, котрий мене знайде, було обіцяно: мільйон баксів, (в баксах), "Мерседес", (розмитнений), віллу на Канарах, (з видом на море), довічне місце спікера в парламенті, два білети на Кіркорова, страховий поліс на випадок нещасного випадку від страхової компанії "Оранта", членський квиток члена СДПУ (о) №007, один раз безкарно заїхати президентові по черепку, хатину на Печерському горбку, гербову каблучку і Вєрку Сердючку.

- Может, ксіву вигоніш? - тінню хилитався дистрофік.

- Як?

- Адвокату передаш.

- Я так думаю, єво щас до кума потянут.

- Знаєш, хто твой родич на тюрмі?

- Ні.

- Оператівнік. Начньот тєбя убалтивать стучать або предложит грузануть на сєбя парочку мєлкіх епізодов.

- Да ти абьєсні челавєку так, шоб он понял.

- В тебе статья тяжолая? - адін хрєн прідьотса торчать, - ти береш на себе пару завалявшихся преступлєній, а менти тобі за це пообєщают скащуху на судє, і в хату зашлють чаю да курьохи, - інформував по-інформований легко і просто. - Да ти не сци! Для тєбя ето так - сємєчкі, пустяки - всьо путьом поглощєнія пайдьот. Гаварю - статья тяжолая.

- Не розумію. Чому ці злочини не інкримінують тим, хто їх скоїв?

- Ну, ти, блін, дайо-ош! Как тут будіш абьяснять? Умний, можно сказать, с віду, чєловек, а расуждаєт как дітьо малоє! Да в том то й дєло, шо преступленія еті не раскрити! А мусоров за нє раскриваємость дрючат! Вот ані і стараются с льогкай рукі всучіть їх кому попало! Твой срок стартуєт с дєсяткі, впереді ажидаєтса длі-і-інний марафон, - шо для тєбя какая-то кватіра, велосіпєд ілі кашельок? Ну, вот, тєпєрь совсєм другоє дєло. По глазам віжу, шо понял.

Прощай, зброє. Хочеться сказати саме так. Останньою твоєю зброєю була витримка, незворушний вигляд і непроникний вираз у очах, і ось ці лазутчики проникли так глибоко на твою територію, що змогли розгледіти неприхований відчай в цих твоїх очах: вони тебе роззброїли. Вони примусили тебе дивуватися, як макухою дивують коропів, а запахом валер'янки кота, вони застукали тебе зненацька, коли ти, воліючи краще розгледіти, що ж воно там таке, легковажно висунувся назовні.

Ти ще теж міг сховатися як черепаха в панцир, згорнутися в клубок як їжак, залізти на дерево як кіт, сховатися в нору як хом'як, але доки ворог знатиме, що ти вразливий, і що ти тут, він не відступиться, він - чекатиме.

Тепер або ти до часу ховатимешся від переслідувача, щоб одного разу, неминуче, знайти свій кінець у нього на зубах, або, набравшись мужності, даси йому бій, сподіваючись на перемогу. Хто тікає від ворога - той наздоганяє смерть: ворогів або перемагають, довівши їм, що ти сильніший звір, або роблять їх своїми друзями. І марно ховатися за тіло, мовляв, немічне та слабке. Забув? У тебе ще є душа! Тож примусь битися душу.

- Слиш, Олесь, может, вазьмьош ксіву? Вдруг, адвокат? На всякій случай? - ніяк не міг вгомонитися дистрофік.

- Як я маю пронести її через обшук?

- А ти торпеднісь.

- Не зрозумів.

- Да шо тут непонятного? В очко засунув і - всьо!

- Гля-гля-гля, шніфти виваліл, чувак! Да ти нє бось, нє в падлу.

- Када зайдєш на слєдствинку, виберєш мамєнт, шоб сєсть в угалок, паки не відіт мент, злегка піднатужишся - она й вискачить. Гамно витрєш, салофон разарвєш, а чістюсінькую ксіву атдаш адвокату.

- Да шо ти йому розжовуєш, с понтом он раньше нікада нє срал!

- Ви жартуєте? Це мав бути такий смішний жарт?

- Ну, шо, собрався?!

- Гатов!

- Спряч-спряч-спряч, мусор двері коцає.

- Може якось іншим разом.

Треба сказати, що останній діалог з тюрмою так трусонув Олесем, що, здається, остаточно його розбудив і, от, він чи не вперше широко відкривши очі назовні, де ще не було ментів, слідчих, зеків, об'єктивованих співкамерників, а було одна суцільна тюрма, приготувався, якщо не прийняти, то виразно побачити її, виокремивши з загального хору окремі голоси, з тим, щоб розгледіти кому вони належать і всебічно їх відрефлексувати.

Можна сказати, що Олесеві наблидло ховатися. Бо, якщо розібратися, то що його примушувало ховатися всередину і вести себе так, якщо не страх? Отже, можна сказати, що Олесеві набридло боятися.

- Виходь! Рукі заспіну! Ліцом к стєнє! - тим часом наказувала йому тюрма.

- Куди ми йдемо? - спитав Олесь у тюрми.

- Скоро узнаєш! - з погрозою в голові відповіла тюрма, - пішов вперед! Наліво по коридору. Сходами на верх, на третій поверх.

Нічогенька споруда. Наче в скелі витесана. Хто б то здужав двигнути ці велетенські брили? Новоявлений Афон. Скорбна пристань. Неприступний бастіон. Монетний двір. Недоторканний запас. Форпост номер один незалежної держави. Двері, двері, двері. За дверима ті, хто біг наввипередки з марнотою і був переможений на проміжному фініші. Переможець отримує все, в тім числі переможеного.

Ліванські кедри. Лаванова акація. Дерева цінних порід. Матеріал для хрестів та скиній. Важка ноша. Муляє душу. Муляє плечі. Солодкий піт заливає очі. Ноги в крові. Не мож' далі йти. Кожному хресту мариться Голгофа, та не кожному розіп'ятому до лиця його хрест.

Цього розпинаєте, бо помагав Вараві, бунтував народ проти Риму, казав, що кесар - пес; цей називав себе Сином Божим, водився з повіями та митниками, лікував біснуватих, замовляв духів, проповідував Євангеліє Любові та давав надію знедоленим; я ж бога не знаю, нікого не оплакую, знайти не сподіваюсь, за втраченим не шкодую, а сам собі не вірю, мені байдуже Єрусалим чи Рим, - за що мене на хрест?!

Йди-йди, волоцюго, прийде час і земля-гадюка кожного за серце вкусить, а ти й досі скиглиш і хочеш когось розжалобити, показуючи на свою поранену п'яту? Тут кожен побував на війні, був вбитий не раз, потрапляв у полон, піддавався тортурам і боровся з великою спокусою дезертирувати; він так само як ти вміє вихвалятися могилами, бо, по суті, це єдине, чим ви можете по-справжньому вихвалятися, а ще виставляти для загального огляду свої шрами, незагоєні рани та свіжі, посинілі рубці.

Помовч з небом, навчися гідності в каменю, якусь мить побудь коштовною прикрасою в руках у ювеліра і на сто років закопайся в землю дорогоцінним скарбом, але так глибоко закопайся, щоб в того, хто наважиться тебе шукати, залишалась крихітна надія на знайдення, а тебе у самого - жодної надії; скажи світові "ні", мовчи, будь мужнім, - життя триває! Воскресіння - розрада для слабких, то ж, окрім болю, не матимеш іншої розради. Будь мужнім і терпи, біль - досконалий.

...

 

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...