пошук:  

>> Хромейчук Олеся: Чорнобиль у моїй душі

У розділах: [Проза: збірка авторських текстів]

Авторська сторінка
Опублікував:  khromejchuko

 

 

Чергова шістнадцята річниця чорнобильської аварії. Дуже сумна для нашої землі дата. І стає вона ще страшнішою і містичнішою, бо має властивість поєднуватись з іншими несприятливими для України подіями. Так минулого року, саме 26 квітня, у той траурний день, як сказав народний депутат України п. Юхновський: "п. Президент влаштував Україні другий Чорнобиль", звільнивши уряд Ющенка. Цього року напередодні сумної річниці ми мусимо пережити вибори, сподіваймося, що вони послужать як нагода для виправлення помилок, аніж створювання нових державних трагедій.

Ми всі читали, слухали і дивились багато правдивих і вигаданих фактів про жахливу історію катастрофи, але кожен з нас пережив її особисто, бо, напевно, не міг не обпекти чорний біль тисяч потерпілих в Україні, Білорусії і за межами цих країн навіть найбайдужіші серця. Я хотіла б розповісти, як відбився Чорнобиль на житті людей таких як і автор цих рядків, здавалось би зовсім непричетних до аварії.

Отож 26 квітня 1986 року мені було 2,5 рочки. Малесенькій дитині запам'яталось, як мама не дозволяла бавитись на вулиці, на сонечку, в піску, наполягала, щоб я більше сиділа в хаті, ще й зачиняла кватирки на вікнах. Пояснювала, що довкола дуже шкідлива радіація. А потім мама непокоїлась, що тата заберуть у "партизани", так тоді називали людей, які за військовим статутом, маючи сім'ї і дітей, мусили їхати у Чорнобиль на ліквідацію наслідків аварії. Мама щодня із жахом заглядала до поштової скриньки, чи не прийшла батькові повістка з військкомату. На той час маму турбувало слабке здоров'я, а нас було троє малих дітей. Одного разу, цього я звичайно не можу пам'ятати, але знаю з розповідей батьків, тато, повернувшись з роботи, втішив маму звісткою, що Чорнобиль йому не загрожуватиме, бо завод, де він працював, випросив у військкомату броню на висококваліфікованих спеціалістів, які пропрацювали там більше 5-ти років. Попри те, забрали сотні чоловіків зі Львова, в тому числі і татового колегу п. Валерія. Довелось йому провести на АС два місяці, повернувшись додому п. Валерій розповідав, що вони там разом із солдатами строкової служби (молодими хлопцями) майже голими руками згрібали попіл, тобто викиди радіоактивного палива, яке сильним вибухом повикидало на дахи атомної станції; будували саркофаг; вбивали і закопували тварин, які залишились у навколишніх селах після виселення звідти людей.

Потім п. Валерій часто брав лікарняну відпустку, постійно хворів. Кожен раз, коли приходив до нас, розповідав, що після чергових відвідин госпіталю, він дізнавався, кого зі своїх друзів по нещастю вже немає серед живих. П. Валерій був цікавою, веселою людиною, завжди жартував. Я так і запам'ятала його завжди усміхненим, з викруткою у руках; в нього були золоті руки, які вміло лагодили все від простеньких радянських приймачів - "колгоспників" до супер модернових на той час телефонних апаратів і комп'ютерів. І ось через три роки після катастрофи цієї людини з прекрасною душею не стало.

Не знаю, як назвати це почуття, але коли я зустрічаюсь із сином п. Валерія на вулиці, то чомусь винувато опускаю очі і з жахом думаю, що на місці його батька міг бути мій. Але мені пощастило.

Ось так я познайомилась із Чорнобилем, своїм дитячим розумом не усвідомлюючи, яке то страшне лихо. А потім до нашого дитячого музичного театру прийшла дівчинка Вікторія, її сім'ю було евакуйовано з Прип'яті до Львова, їй також було два рочки, а старшій сестричці – п'ять. Ми здружились і зараз листуємось. Кілька днів тому мені прийшов від Віки лист. Дозволю собі процитувати уривок з нього:

"Ще 26 квітня я дуже сподіваюсь, що нам вдасться з'їздити в Чорнобиль, до Прип'яті. Я дуже хочу. Адже це ж моя Батьківщина, місце, де я народилася. Мама хоче нам показати наш садочок, магазин, де ми завжди купували шоколадну картопельку; квартиру, в якій жили, пісочницю, в якій бавилися…"

Ми – погорільці,
Будуємо хатку.
Найбільше уміння –
Почати з початку:
Хатку,
Життя,
Себе.

(Ліна Костенко)

Продовжуючи тему Чорнобилю, хотіла б розповісти вже не про своє життя, а цікавих видатних людей нашої країни.

Чорнобильське міністерство (або міністерство надзвичайних ситуацій) організувало експедицію по Поліссю. Трагедія на АС завдала традиційній культурі Полісся непоправного лиха – десятки сіл зникло з лиця землі, а сотні навкруги стали заражені радіоактивними випадами, вкрай небезпечними для життя. Власне це і змусило свідому наукову громадськість України використати всі наявні можливості, аби зафіксувати те, що вціліло, відшуковуючи в запустілих, запалих в землю оселях витвори рук поліщуків, залишених ними в поспішній евакуації, та організовуючи експедиції до переселенців й записуючи від них спогади про давні звичаї.

Цей почин був гаряче підтриманий видатною українською поетесою Ліною Костенко. З 1994 року ця робота набула планового характеру після укладення шестирічного договору з Львівським відділенням Інституту народознавства Академії наук України. Матеріали повністю розшифровуються і зберігаються в архіві Міністерства.

З експедицією їздив тодішній кореспондент журналу "П І К", відомий в минулому бард Андрій Панчишин. В No4 від 30 квітня 1999р. Поміщена його стаття "Експедиція в істину", де він пише про Л. Костенко, як духовного лідера експедиції.

Вже почалось мабуть майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
Воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
Не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
На сто ерзаців у собі!

(Ліна Костенко)

Студентка Оксфордського коледжу
Олеся Хромейчук

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...