О.Ткаченко (Київ)

Мовна ситуація в Україні

Душею кожної держави є нація. Народ, не об'єднаний однією мовою, нацією ще не став. Тим самим захитується в своїх основах його держава. Тому кожна держава, дбаючи про своє майбутнє, першорядної ваги надає поширенню державної мови, в Україні – української. В Україні стан її державної мови явно незадовільний. Це не означає, зрозуміло, що нема в ній жодних проблем з мовами національних меншин, у тім числі найбільшої, російської. Проте парадоксальність мовної ситуації в Україні полягає в тім, що чи не в найгіршому стані в ній перебуває мова "національної більшини", українська, а це позначається негативно на розвитку держави в цілому, бо не може процвітати держава, основний народ якої – стрижень нації політичної, принижено й занедбано. Неясно тоді, для кого і для чого подібну державу створено. Губляться підстави і перспективи її існування. А тому поряд із питаннями безпеки військової, економічної, екологічної в Україні не менш гостро стоїть питання мовно-національної безпеки, яке ще чекає на свій розв'язок.

Стосовно стану української мови територія України виразно поділяється на три головні частини – (1) Західну Україну, (2) Крим, (3) Східну Україну. Найкращий стан української мови в Україні Західній: тут вона набула повної поширеності серед українців як у селі, так і в місті, а це сприяє її поширенню й серед інших місцевих етносів. Засвоєння української мови як державної в Криму найскладніше, бо російське й кримськотатарське населення тут чисельно переважає українців. До того ж як прилеглий безпосередньо не до України Західної, а до Східної у засвоєнні української мови Крим залежатиме від мовної ситуації цієї останньої. Ось чому варто, оминаючи увагою специфіку Західної України і Криму, зосередити її на мовній ситуації Східної України як регіону, що і своїм положенням, і чисельністю населення, і економічною потужністю, є найвагомішим для долі України в цілому.

Варто це зробити й тому, що саме в Східній Україні зосереджено найбільше "больових точок" української мови, що дається взнаки навіть у Києві, який, набувши значення політичного центру України, ще не став у ній водночас столицею української мови. Українська мова скидається тут не так на повноправну господиню, як на несміливу і ледь толеровату гостю. Столиця кожної держави – це її серце, і насамперед мовно-національне, Київ – це серце, хворе на анемію українськості, і тому не дістаючи від нього досить стимулів, на ще більше мовно-національне недокрів'я хворіють інші великі міста Східної України – Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса. У Києві, як у дзеркалі, відбито всі суперечності мовно-національного розвитку України, від нього великою мірою залежить й їхнє розв'язання. Тому, говорячи про мовну ситуацію України, саме його слід розглядати як її найяскравіший приклад і приклад загалом поки що маловтішний. Діставши бо тепер де більше поширення в найвищих сферах державного керівництва і в інтелектуальному житті, українська мова не пішла в місті вглиб і вшир, не охопила весь міський побут, не стала універсальним знаряддям щоденного життя. Усі, тепер уже скоро 9 років існування нової Української держави, тут і досі майже неподільно панує російська мова. Українською мовою як писемною укладається, щоправда, документація. Але вживання української літературної мови як усної (поза певними межами, що становлять адміністративні, наукові, культурні й навчальні установи) належить більше до винятків, ніж до правил. І пояснюється це не тим, звичайно, що в Києві, як і в інших великих східноукраїнських містах, абсолютно переважають етнічні росіяни. І прізвища мешканців цих великих міст, і їхня російська мова виказують у них українців. Діє здавна виникла загальноміська атмосфера іронічно-несхвального, а то й глузливо-ворожого ставлення до українця як до "селюка" або "націоналіста", і інерція цього давнього узвичаєння діє настільки сильно, що їй, щоб не відчувати тиску цієї глухої стіни ворожості й осуду, піддаються навіть цілком свідомі українці, а тому й прибульці з села теж починають у місті русифікуватися (і так виникає так званий "суржик").

Усе ще несприятливий для української мови клімат великого східноукраїнського міста (її пристановищем у Східній Україні і досі залишається головно село і містечко) викликається кількома чинниками. Суто лінгвістичний серед них аж ніяк не найголовніший. Активно опанувати українську мову російськомовцеві при бажанні зовсім не важко: допоможе і мовна спорідненість, і наявність словників та підручників, і зразки усної мови в радіо й телевізії. Діють причини зовсім інші, безпосередньо з самою мовою не пов'язані, але найвпливовіші щодо психології і свідомості. Вони не стільки стимулюють, скільки гальмують подібне бажання.

Це чинники зовнішньо- і внутрішньополітичного становища України.

До зовнішньополітичних чинників належить ще дуже велика залежність України від Росії (економічна, політична й культурна), а також загалом її неміцне становище в світі (зумовлене економічним занепадом). Перша обставина разом із постійно підкиданими (з боку російських сил із Росії і проросійських в Україні) проектами то союзів з Росією, то українсько-російської двомовності не сприяє популярності української мови, сприйманої як тимчасова, несерйозна декорація (до якої в місті належать і численні україномовні написи й вивіски). Друга обставина разом із внутрішньоекономічною нестабільністю також не підносить престижу української мови, а змушує до посиленого вивчення замість неї зовсім інших мов (англійської, німецької, івриту) як мов можливої еміграції.

Внутрішньополітичні обставини, у яких і досі перебуває українська мова як державна, також є для неї несприятливими.

Авторитетові української мови в міському житті дуже заважає її повна юридична невизначеність (і незахищеність) як мови державної навіть у найвищих сферах державної влади, що виражається в повній факультативності користування (або некористування) нею. Разом із тим, що ця мова в зазначених сферах є здебільшого лише службовою, репрезентативною, а не постійно вживаною, це створює назовні враження нещирої "панської гри". (Оскільки ж у новітній історії України вже було кілька прецедентів подібних несерйозних "ігор в українську мову", які потім звелися нанівець, загал східноукраїнського суспільства поки що не вірить, що вживання української мови – це "всерйоз і надовго" і не поспішає це наслідувати.

Проте навіть поважні зрушення в адміністративно-правовому становищі мови не здатні самі по собі забезпечити її зміцнення й існування. Як відомо, в часи панування маньчжурської династії в Китаї (1644-1911 pp.) маньчжурська мова як державно-офіційна була в Китаї обов'язковою. Усі урядовці мусили її знати й використовувати. Проте це не врятувало маньчжурів від асиміляції: тепер їх у Китаї налічується 4,5 млн., але майже всі вони китаїзовані. Маньчжурською мовою, та й то лише як усно-побутовою (хоч у свій час була й розвинена писемність), користується тепер тільки кілька тисяч з її колишніх носіїв. Очевидно, це сталося тому, що маньчжурська культура не витримала конкуренції з китайською. У наш час українська культура досить розвинена, щоб забезпечити існування української мови. Нею створено величезну кількість наукової, політичної, мемуарної літератури, серед якої багато книжок, які знайомлять з українськими традиціями, філософською й поетичною думкою, історією. Нарешті, зруйновано всі штучні перешкоди й заборони, і є змога познайомитися з усією українською художньою літературою. При цьому зайвий раз переконуєшся, що вона не така вже й бідна й неоригінальна... Українською мовою перекладено вже дуже багато із світової літерагури. Ці переклади нічим не поступаються російським, а часом їх і перевищують ("Декамерон" у перекладі М.Лукаша). Але непомірно високі ціни українських книжок закривають до них доступ незгірш колишніх заборон, роблять українську книгу неконкурентноздатною в змаганні з російською. Українська держава кинула її напризволяще, на відміну від Росії, що підтримує свою культуру, вона обклала українські видання тягарем податків. Через це й українська книга, і літературні журнали в Україні ледве животіють. Викликають здивування й програми Українського (?) телебачення, перенасичені американськими, латиноамериканськими і російськими фільмами, за якими годі потовпитися, та й незрідка і в невигідний для глядача час, українському телефільмові. Тим часом як американські фільми (здебільшого не найліпшого ґатунку) демонструються увечері, для "Чорної пантери і білого ведмедя" В.Винниченка знайшовся, наприклад, час тільки вночі. "Мину Мазайла" М.Куліша демонстрували чомусь (?) лише в робочий час, уранці. І випадки подібних неподобств непоодинокі.

Тим часом зі сторінок київської російськомовної преси, - яка чомусь особливо буйно розрослася саме в незалежній (?) Україні, витискаючи українську, – ведеться дуже активно антипропаганда української культури, народу, його історії, видатних людей, узагалі проти всього українського, яка не дістає відсічі або й просто заборони як антидержавна й антиукраїнська. Позиція держави щодо антидержавної українофобської діяльності і виступів як була, так і залишається навдивовижу толерантною і поблажливою. І ця вседозволеність у паплюженні всього українського ("на похиле дерево всі кози скачуть"), ясна річ, також поваги до української мови аж ніяк не додає.

Не сприяє цьому й низький економічний і соціальний статус української мови в Східній Україні, уособлений у відповідному становищі її носіїв. У народів, колись зведених до стану "селянських" націй (чехів, латишів, естонців, фінів, а також українців Західної України) відновлення повноти нації й національної мови, що тепер охопила всі верстви народу, стало можливим завдяки появі власної (не біймося цих слів!) національної буржуазії. Національна еліта цих народів, заможні й освічені люди, змогла успішно змагатися з іноземною знаттю, і завдяки цьому Прага, Рига й Таллінн з німецьких за мовою міст стали відповідно містами чеським, латиським та естонським, шведськомовний колись Гельсінгфорс став фінськомовним містом Гельсинки, колишній польський Lwow, де панувала польська мова, перетворився на український Львів. У часи 20-річного перебування в складі Польщі українська мова завдяки зусиллям української еміграції поширилася замість російської в містах Західної Волині. Той самий процес ренаціоналізації (у цім випадку реукраїнізації) міг би відбутися і в східноукраїнських великих містах, якби його тут штучно не спинено, з одного боку, тим, що вибито як "буржуазно-націоналістичну" українську національну інтелігенцію, а з другого знищено як "куркулів" українських заможних селян. Той лад, що встановився за радянської влади, повністю знищив приватну власність, що внезалежнювала людину від держави. Уся власність було зосередилася в руках фактично відновленої під новою вивіскою (СРСР) Російської імперії і розподілялася нею насамперед на підставі лояльності до всього російського, а ще краще – бажано – повної мовної зрусифікованості. Це давало змогу в великих містах Східної України збагачуватися й здобувати вищу освіту тільки російському або російськомовному населенню. Нечисленні представники "українських" гуманітарних професій серед інтелігенції становили виняток, що тільки підтверджував це правило. Так багатство і освіченість зосередилися тут, як це в основному було й до революції, у руках носіїв російської мови, бідність і неосвіченість сконцентрувалися серед носіїв української, що, зрозуміла річ, підносило престиж першої з цих мов і аж ніяк не сприяло престижеві другої.

Від відродження села і провінції в цілому, де найкраще збереглася українська мова, від піднесення їхнього добробуту і культурного рівня слід чекати найбільшої допомоги піднесенню України як держави і української мови як державної. Але і цей процес в Україні досі гальмується. Для того, щоб зріс престиж і зміцніли позиції української мови як державної і в Східній Україні, як і в Західній, її носіями має стати якомога більша кількість заможних і освічених людей.

Тут відзначено лише найголовніші перепони на шляху розвитку й поширення української мови. Якщо українська держава хоче й далі жити і успішно розвиватися, вона має їх усунути.