В.Федонюк (Київ)

Перекладне словникарство в Україні і досвід сусідів

Наявність у культурі кожного народу корпусу словників є свідченням відповідного рівня як народу, так і його мови. Чим ширша сфера функціонування мови, тим розгалуженіша система словників (1). Найкращою мовою для представників будь-якого народу є їхня рідна, національна мова. Тому вступаючи у контакт, прагнучи порозумітися, про щось домовитись з іншими народами, маємо вміти відчути усі найрізноманітніші відтінки та приховані сенси їхньої мови, а висловлюючи свою позицію, бути готовими відтворити її мовою іншого народу, мовою сусіда, партнера, а не ворога.

Без цього увійти повноправним членом у світове співтовариство розвинутих, цивілізованих країн (а саме таким у своїх прогнозах бачать майбутнє Української держави більшість наших політиків) просто неможливо.

Ці, на перший погляд, нескладні для сприйняття й засвоєння істини, що через постійне нагадування про них діячами науки, освіти, культури на різних за представницьким рівнем заходах стали вже деякою мірою тривіальними, поки що, проте, так і не знайшли повного розуміння і належної підтримки у суспільстві. А відтак і не можуть достатньою мірою впливати на процес розвитку вітчизняного перекладацького словникарства, галузі, покликаної забезпечити нас надійними засобами для спілкування з різними національними спільнотами на рівні європейських стандартів. Пригадуючи, як гостро і дотепно в одному з минулорічних номерів тижневика "Політика і культура" (2) висміювалось надмірне захоплення епітетом європейський, зауважимо, що під словосполученням європейські стандарти розуміємо такий рівень володіння кількома європейськими мовами, який дозволяє мешканцю цього континенту вільно порозумітися з представниками інших народів. І такий, при якому використовування двох-трьох чи більше світових (*) мов не перекриває кисень рідній, а також, коли досконале володіння кількома іноземними мовами є несумісним з недбалим ставленням до своєї національної мови та з недостатнім ступенем її знання. Тобто говоримо про норму, орієнтуватися на яку закликав ще Тарас Шевченко, вимагаючи від співвітчизників, навчаючись чужому, не цуратися свого. Саме цією нормою керуються у мовній політиці та мовленнєвій практиці наші сусіди – чехи і словаки, коли, не зважаючи на зрослу чисельність російськомовного населення на їхніх землях (за рахунок емігрантів з колишніх союзних республік), не піднімають питання про проголошення російської мови другою державною. З іншого боку, навіть визнання українців корінним народом північно-східної чистини Словаччини – Пряшівщини (вони, до речі, представляють собою й найбільшу національну меншину цієї країни), не спонукало до підвищення статусу української мови в ній. І це у державі, де вже не один десяток років робиться чимало для підтримки розвитку останньої – працюють українознавчі кафедри, готуються фахівці з україністики тощо. А головне, дбають про створення лексикографічної бази, необхідної для нормального функціонування української мови у сфері освіти, культури, науки. Досить сказати, що обидва тлумачні словники перекладного типу – і словацько-український, і українсько-словацький були підготовлені й вийшли в центральних столичних видавництвах Словаччини.

Здоровий глузд перемагає у чехів і словаків й при визначенні міри використання в різних сферах суспільного життя інших іноземних мов. Згадаймо рух чеських і словацьких пуристів за чистоту своїх мов, що активізувався відразу, як тільки суспільство відчувало якусь небезпеку для функціонування національних мов, численні дискусії про германізми та американізми у словниковому складі цих мов на сторінках наукової та іншої преси (у періоди найбільших хвиль запозичення згаданих елементів). При вирішенні цього питання враховуються різні фактори – традиції, історія зв'язків з іншими народами, економічна обумовленість тощо. Не може не імпонувати й обережність, виваженість, з якою підходять у цих країнах до болючих мовних питань, зокрема їхнє еволюційне ставлення до заохочування до оволодіння державною мовою членів усіх національних груп.

Досвід роботи в комісії з вивчення мов національних меншин при Інституті змісту і форм навчання нашого Міністерства освіти свідчить, яким непростим воно є, особливо, коли стосується представників неслов'янських народів – угорців, румунів та ін. Ознайомлення з тим, як його вирішують у Словаччині, п'ятимільйонній державі з не кращим, ніж у нас природнім потенціалом, переконує – до опанування державною мовою ліпше заохочують словники, посібники та підручники, а не гасла та настанови. Перебуваючи в цій країні не один раз, могла переконатися, що саме для угорців, яким оволодіння державною мовою дається найтяжче, було створено найбільше різноманітної навчальної літератури, причому з варіантами у відповідності до рівня лінгвістичної підготовки їхніх користувачів.

З іншого боку, під час проведення реформи 1992 р. було не тільки видано в належній кількості нові правила правопису та підготовлено численні публікації роз'яснювального характеру, що стосувалося змін у мові, але й утворена своєрідна система курсів типу "лікнеп", які допомагали оволодіти цими правилами широким верствам населення. Причому організація переходу до нового правопису була настільки бездоганною, що він проходив без хаосу та подвійного застосування старих та нових норм. До речі, ця "перепідготовка", що носила всенародний характер, була й профінансована державою.

Отже, вже навіть ці наведені зараз приклади доводять, що вивчення досвіду найближчих сусідів у галузі мовної політики могло б стати корисним для України, допомогло б обминути чимало підводних каменів, що часом несподівано в неї на шляху виникають.

Тому зосереджуючи подальшу увагу на українському перекладному словникарстві, його сучасному стані та проблемах, звертатимемось при необхідності до фактів історії та сучасності двох західнослов'янських країн, яким дуже м'яко, толерантно вдасться вирішувати чимало актуальних для України проблем.

Слід сказати, що досить об'єктивну узагальнену інформацію про розвиток перекладного українського словникарства за сім останніх століть можна отримати, гортаючи сторінки виданого минулого року Львівською науковою бібліотекою ім.В.Стефаника бібліографічного довідника "Українська лексикографія" (3). Проте, враховуючи відносну повноту подібних видань, найбільшу цінність зроблених при його аналізі підрахунків бачитимемо не в цифрах, що передають кількість праць певного типу, а у кількісних співвідношеннях, які дозволяють вловити тенденції розвитку перекладного словникарства, як таких, що панували певний час, так і тих, що лише зародились. Як показує аналіз довідника, протягом ХІІІ-ХХ ст.ст. в Україні та за її межами було створено близько двох тисяч різних словників української мови. Чверть з них складають перекладні видання тлумачного і термінологічного типу (відповідно – 441 та 199 од.). Тобто, протягом цього часу кожні два роки світ збагачувався на два українські перекладні словники.

Позитивне враження від наведеної інформації відразу зменшується, якщо прослідковувати, які саме словники видавались, де і коли виходили. Так, наприклад, впадає в око, що більшість з них другою мовою має російську (130 і 137 од.), серед яких кількісно переважають саме російсько-українські словники (90 і 129 од.), тобто видання, зорієнтовані на потреби російськомовного населення, а не на носіїв української мови (таких видань 40 і 8). Більшість словників, які орієнтуються на іншу іноземну мову, видавались часто за кордоном силами зарубіжних українців, а отже, мало впливали на ситуацію в України, а крім того, репрезентували діаспорний варіант української мови, далекий від літературної норми. Хоча подібна ситуація виникла не тепер і триває досить довго, адже є наслідком цілеспрямованої мовної політики, яку проводила імперська держава кілька століть, вона не є безнадійною й може бути змінена, якщо, звичайно, докласти певних зусиль. Вони, ці зміни, можуть статися не в результаті якихось пожежних урядових дій, а як наслідок цілої системи продуманих заходів, розроблених на основі ґрунтовного різнобічного аналізу функціонування словникарської галузі, мають вносити як загальний, так і частковий характер.

Погляд під таким кутом зору на здобутки нашої лексикографії дозволяє зрозуміти, що зорієнтованість на одну національну мову, хай і, за пануючими ще зовсім недавно уявленнями, загальнодержавну мову міжнаціонального словникарства завжди шкодить справі розвитку національного словникарства. І справа тут не лише в перенасиченості російськомовно орієнтованими виданнями, які починають грати в такій ситуації посередницьку роль між культурами, нівелюючи їхній словниковий фонд, але й у виникненні чималої кількості вакуумних позицій в українському словникарстві, які за інших умов заповнились би відповідними лексикографічними виданнями. Досить добре видно це, наприклад, і в наведених нижче таблицях, що представляють наші здобутки у підготовці словників, орієнтованих на мови безпосередніх країн-сусідів, республік, що утворювали з нами єдину державну-гігант, світові, мертві і штучні мови.

Таблиця 1. Словники українсько-іншомовні та іншомовно-українські.

Таблиця 2. Словники мов народів, що проживають на території України.

Таблиця 3. Словники мертвих та штучних мов

Порівняння даних, наведених у таблицях, дозволяє помітити не лише кількісний перекос на користь словників російськомовної орієнтації, але й:

1) певною тенденцію до забезпечення можливостей прямого спілкування з народами, що користуються світовими мовами (пор. кількість словників, зорієнтованих на російську, англійську, німецьку та французьку мови);

2) велике відставання у підготовці словників мов народів України, які разом з українцями розбудовують суверенну Україну, а за її межами утворюють свої національні держави, відносини з якими багато в чому визначатимуть розвиток нашої батьківщини в майбутньому (пор. кількісні показники словників цих мов та словників мертвих і штучних мов).

Зіставний аналіз розвитку української, чеської та словацької лексикографії є особливо важливим у зв'язку з тим, що перебуваючи в умовах федеративного об'єднання, ці країни використали іншу, ніж та, що функціонувала у Союзі, модель мовної політики.

На відміну від першої, добре нам знайомої, при якій одна з мов починає займати домінуючу позицію, грати роль засобу міжмовного спілкування, а фактично просто підміняти інші у різних суспільних функціях і поволі витісняти їх з багатьох комунікативних сфер, друга зберігає рівноправність мов, залишаючи їм певні привілеї лише на територіях проживання відповідних національних колективів. Слід сказати, що вибір і реалізація такої моделі мали певні складності і в цих країнах. Проте саме орієнтація на неї в них сприяла більш-менш рівноцінному розвитку обох національних лексикографій, що саме по собі є великим досягненням. Адже продовжувати і удосконалювати розпочате значно легше, ніж починати розбудову майже ab ovo.

Так, якщо Словаччина при нинішній тенденції до активізації прямих двосторонніх міждержавних зносин є для таких контактів з Україною, враховуючи згадувані вище "Словацько-український словник" п. Бунганича (1985) та "Українсько-словацький словник" І.Попеля (1965) якоюсь мірою підготовленою, то нам похвалитися поки що нема чим, точнісінько так, як і виданнями, зорієнтованими на інші мови держав-сусідів та партнерів. Замість них продовжує зростати вихід словників германських та романських мов, а насправді перевидання, тиражування вже існуючих праць комерційними видавництвами, відносно яких фахівці виступають найчастіше лише рецензентами. Конче потрібні Україні в той же час двомовні перекладні словники мов Закавказзя і Прибалтики, колишніх середньоазіатських республік та окремих республік, що входили до складу Югославії тощо. Причому, такі словники необхідні не лише для репрезентації нашої держави на найвищому, дипломатичному рівні, але й з огляду на її повноцінний розвиток як багатонаціональної країни, громадяни якої є представниками майже ста національностей. Певний оптимізм, який породжується успіхами в галузі перекладного словникарства – виходом у світ, зокрема, трьох великих словників – двох двотомних – "Чесько-українського" і "Українсько-чеського" та "Болгарсько-українського словника", підготовлених у творчій співпраці вчених академій наук України, Чехії, Болгарії, а також діяльністю по підготовці "Польсько-українського" та "Білорусько-українського" словників відразу гасне, якщо згадати про деякі вже готові до друку видання – "Румунсько-український словник" та "Українсько-чеський розмовник", праці, що чекають на нього і можуть з часом, застарівши, вимагати доопрацювання, а відповідно, і додаткових коштів на це. Не маючи можливості докладно зупинитись на їхній характеристиці, лише зазначимо їх величезну актуальність, першої у зв'язку з новим баченням історії виникнення молдавської мови, другої як видання, що при цілковитій відсутності українсько-чеських термінологічних словників може зіграти роль термінологічного довідника з багатьох галузей виробництва для широких кіл наших співвітчизників, пов'язаних з Чехією економічними, освітніми, культурними інтересами.

Повільна зміна орієнтації в бік національної мови в українській перекладній лексикографії поряд з реформуванням її правописних норм, яке при його необхідності дещо затягнулося в часі, а також нове ставлення до ролі російської мови в суспільстві (воно призвело до скорочення окремих російськомовних кафедр у вузах та кількості годин на вивчення цієї мови у школах), що неодмінно позначиться на володінні нею поколінь школярів кінця XX ст., може призвести до небажаних результатів. А саме до ситуації, коли російська мова вже не зможе виконувати роль міжмовного посередника, а українська перекладна лексикографічна база ще не сформується настільки, щоб виконувати поставлені перед нею завдання в повну силу. Засобом, що дозволив би запобігти її виникненню могло б стати, зокрема, створення у структурі різних організацій і установ відділів або секторів, що вирішували б питання перекладної лексикографії. В системі НАН України таку роль міг би зіграти відділ мов народів України, що вже існував в Інституті мовознавства та через брак коштів безслідно зник. Саме він міг би виступити в ролі консультативного та координаційного центру в галузі перекладного словникарства, а при необхідності й виконавця певних лексикографічних розробок, особливо таких, створення яких вимагає нових підходів і високого рівня лінгвістичної підготовки.

На певні роздуми наводить і ознайомлення з інформацією, що стосується питань, де іншомовною совою виступають т. зв. світові мови.

Таблиця 4. Словники світових мов.

Як не прикро, та вони свідчать про неоднакову готовність нашої лексикографічної бази до спілкування наших громадян з народами, що користуються деякими з цих мов. Це стосується, перш за все, китайської, меншою мірою, французької мов, носії яких зробили чималий внесок у розвиток цивілізації і досить активно прагнуть співпраці з нами. Відсутність достатньої кількості словників цих мов може стати фактором гальмування наших зв'язків з цими народами. До речі, створення словників, орієнтованих на ці мови, давно вже стало фактором історії національних лексикографій для наших сусідів, так само, як і підвищена увага до мертвих мов.

Подібною до тієї, що склалася в Україні з перекладними тлумачними словниками, виглядає й ситуація з словниками термінологічними. Перш, ніж коментувати її, наведемо деякі фактичні дані.

Таблиця 5. Словники двомовні перекладні термінологічні.

Таблиця 6. Багатомовні перекладні термінологічні словники.

При фактично повному охопленні усього різноманіття існуючих нині галузей виробництва, як видно з поданої у таблиці (**) інформації, і тут зберігається переважна орієнтація на мову "старшого брата" та значно меншою мірою – на світові мови. Причому, більшість таких словників, особливо укладених непрофесіоналами – інженерами, програмістами та ін. спеціалістами технічної сфери приділяють занадто велику увагу екскурсам в етимологію та історію термінологічних назв за рахунок відсутності сучасної термінології, яка, звичайно, при перекладі і викликає найбільші проблеми, і марно звертатися до таких видань аби знайти її переклад. Обмежене коло мов, які виступають у ролі другої (іноземної) мови в таких виданнях (їх всього сім) провокує на користування двома словниками, тобто подвійного перекладу – з іноземної мови російською та з російської на українську (або інших подібних варіантів), а відтак – веде до додаткового калькування термінів, їх русифікації та помилок. Це подовжує строки перекладацької роботи над конкретними текстами, не сприяючи ні насиченню України новою інформацією (згадаймо, однак, відоме, тривіальне – хто володіє інформацією, той володіє світом!), ні розвиткові термінологічної галузі.

Невеличка кількість багатомовних термінологічних словників, де один і той же термін подається мовами різних груп і сімей та практична відсутність стимулів для їх створення (вони, як у численних консультаціях не один раз мені пояснювали працівники різних державних і приватних видавництв, не скуповуються, є для них збитковими) не дає надії на швидке народження нових термінологічних словників такого типу, а отже, і включення наших спеціалістів в інформаційне поле багатьох країн. У той же час саме такі словники найбільш необхідні сьогодні фахівцям – науковцям, комерсантам, політологам та ін., які при ознайомленні з численною іншомовною літературою, навіть за умови непоганого знання іноземних мов, не справляються саме із спеціальними, насиченими термінологією, текстами. Наведу лише один приклад, найближчий і найзрозуміліший. "Словник слов'янської лінгвістичної термінології", виданий у Братиславі 1979 p., що донині залишається неперевершеним зразком подібних видань у мовознавчій галузі, вже частково застарів, а тому вимагає перевидання, яке бажано було б цього разу здійснити на рівні міжнародного проекту, за участю фахівців країн, мови яких будуть представлені в ньому. Досвід Чехії та Словаччини, накопичений при створенні таких різногалузевих видань може стати в пригоді українським лексикографам. Фактором, що сприяв би активізації подібної діяльності в Україні, могло б бути створення спеціальної термінологічної бібліотеки, поки що на базі бібліотеки Інституту української мови НАН України, куди б планово надходили (як колись до найбільших державних бібліотек) всі без винятку підготовлені в Україні термінологічні словники (маючи такий центр, можна було б чекати і на поповнення його фондів і за рахунок закордонних видань) та розширення групи наукової термінології, що існує при цьому ж Інституті. Група, яка, по суті, в складних умовах сьогодення координує (настільки, наскільки може за нинішньої ситуації") термінологічну діяльність українських лексикографів) до рівня Національного комітету з питань термінології з відповідним фінансуванням, технічним і кадровим забезпеченням. Тільки при введенні вищезгаданих змін можна розраховувати на підйом у цій галузі в найближчі десятиліття. Про це говорить, до речі, і досвід наших найближчих сусідів – термінологів Чехії та Словаччини.

(1) Кульчицька Т. Передмова – Українська лексикографія ХІІІ–ХХ ст. – Львів, 1999.- С.12.

(2) Павлів В. "Європа" як слово-паразит. Аналогія українського євроскептицизму // Політика і культура. – 1999. – No 19. – С.48.

(*) До світових сьогодні відносять п'ять мов: англійську, німецьку, французьку, китайську, російську. У зв'язку з тим, що одним з критеріїв віднесення до цієї категорії є територіальне поширення та широта функціонування, при розпаді імперських держав склад світових мов може змінюватися.

(3) Кульчицька Т. Передмова – Українська лексикографія. Бібліографічний покажчик. -Львів, 1999. – С.12.

(**) Відповідно до інформаційних бюлетенів Міністерства України у справах національностей, міграції та культів – номери 1, 2, 3 за 1995 p., крім народів, мови яких дістали відображення у спеціальних лексикографічних виданнях (таблиця 2), на території України живуть греки, вірмени, цигани, азейбаржанці, гагаузи та ін., мовні інтереси яких жодним способом не представлені.