Колись Богдан Бойчук написав про поета Андрія Лісового**, що той має відвагу ставити речі й події на вістря ножа. Я б додав, що поезія Лісового на тлі млявих перевесників надзвичайно аґресивна. Поетична енерґія автора цієї книжки бере витоки не в останню чергу від рокової естетики кумирів 1960-х Джимі Гендрікса, Мітча Мітчела й Браяна Джонса. А ще його шлях у поезії визначали власні психоделійні експерименти й принадливий приклад французьких "проклятих поетів".

Андрій Підпалий, що він близько спілкувався з Лісовим у середині дев'яностих, помітив у його віршах "трансформації у екзистенційний епатаж". Насправді ж Лісовий балансував між двома способами творення: аж надто радикальним потоком свідомости й метафоричністю в розумінні т. зв. Київської школи (ближче до Михайла Григоріва). Водночас у його текстах нерідко позначався брак філологійної освіти. Андрій мало переймався, так би мовити, питаннями правильного слововживання і поетичної дисципліни. Втім, на рівні ставлення до дійсности, на рівні поетичного мислення Україні явився новий поет доби тампаксів і карієсу. Явився стихійно. Явився весь у "полоні слів". "Боже мій, не дай мені про себе щось збрехати", - бубонить він тихо, і стає зрозумілим, що ці слова стосуються тільки його самого...

2002 рік

* (Післямова до поетичної збірки Андрія Лісового "Магдалині про терновий вінок")

** Андрій Лісовий народився в Києві 1977 року. Короткий час навчався в Києво-Могилянці. За наполяганням батьків отримав юридичну освіту. Розвивав таке явище, як новий київський самвидав. Учасник проекту "Гіпетотех". Друкувався в мистецькій і самвидавській пресі - у "Світо-виді", "Кур'єрі Кривбасу", "Роботі" й "Підземному переходові". 2000-го року серйозно захопився живописом. Вважає себе самодіяльним художником.