I Дорухались

Минали дні... Але несподівано один з них — нічим не примітний, можна навіть сказати, сірий і цілком буденний день — чомусь не захотів минати. Виявив такий собі анархізм, волюнтаризм вкупі з дрібноастрономічним індивідуалізмом. Затявся і збунтувався, словом...

У частині безмежного всесвіту, що була опанована тією субстанцією, яку космічні двоногі істоти називали "час", сталася катастрофа. Радше не сталася, бо відколи заціпенів плин часу, то вже нічого не могло ставатись. Застигло все.

Вода у річках перестала текти і обертати колеса водяних млинів та турбіни гідроелектростанцій, як також нести на собі різноманітні плавзасоби — від легковажного катамарану, на якому кандидат математичних наук Жанно Журавель розважав дружину свого хазяїна-гуртовика, у якого він брав "під реалізацію" кольорові брошури з гороскопами — на день, на тиждень, на місяць і, само собою, на рік, — до білого пароплава, яким здійснювали черговий хадж у Канів до свого пророка вусаті та безвусі неофіти та адепти українофільства.

Вогонь перестав горіти. І прекрасна Єлена, дружина "нового західноукраїнця" Валєри Гепкала, який заробив собі бізнесом багато грошей, будинок з супутниковою антеною, хронічне безсоння, джип "рейнджровер", імпотенцію та "мерседес", не змогла припалити коричневу тоненьку сигаретку "More" від Жаннової запальнички "Zippo"... Мало того, вона не могла взагалі рухатись, і якби їх хтось побачив, то зміг би дізнатись багато чого цікавого для пана Гепкала, бо рука вродливої Єлени — не та, що з цигаркою, а інша... Але кого то цікавить?! Адюльтер є адюльтер. Навіть тоді, коли двадцятивосьмирічний Жанно, раз спробувавши зробити ЦЕ з жінкою ще у віці дев'ятнадцяти років і зазнавши великого страху, не розумів відтоді, чого він хоче, і тепер завзято поборював у собі якісь незрозумілої барви поклики. Якщо вже не зробить ЦЕ Єлена з її розкішним гарно виробленим тілом і волаючими очима, то все...

Але ж усе застигло.

Вітер не гнув більше тополі, а ті, що вже зігнув, то й так залишились зігнутими.

Хмари, розігнані американськими бомбардувальниками "B-52", застигли на синьому, як праве око Клима Староігла, небі. (Забігаючи наперед, треба зазначити, що Клим був чоловік як чоловік, лише праве око мав синє-синє, а ліве — чорне. Ця дисгармонійна примха Творця мало не вартувала Климови життя, коли він під іменем "чотовий Староорловський" перебував на одному з численних кавказьких фронтів і шаріатська служба безпеки запідозрила його як російського шпигуна. Не розстріляли Клима лише тому, що він зацитував кавказьким "чекістам" кілька аятів з Корану. Вишуканою арабською мовою, звичайно).

Хвилі в морі зробилися схожими на снігові замети після нічної лютої хуртовини.

Серед людей, як уже було сказано, теж усе застигло.

Кати застигли з сокирами, піднятими над шиями засуджених до страти.

Рада Европи принишкла.

Багато хто не встиг донести до рота їжу, але ще гірше було тим, хто не вмудрився проковтнути закуску.

Кілька мільйонів землян зупинились у стадії останнього подиху — між життям і смертю.

З іншого боку, навпаки — велика кількість сіруватої рідини, що містить теж мільйони потенційних людських народжень, не долилась до... Та що казати, — з протилежного боку теж усе застигло.

Жарти жартами, але все людство застигло!

За невеличким винятком, щоправда. Десять людських істот на планеті Земля (у космосі тоді якраз нікого з людей не було) не застигли. Ні, це не були ні напівбоги, ні якісь там матеріалізовані духи небіжчиків, це були люди. Хоча сказати, що звичайні, не скажеш. Це були ті, більшість з яких з великими чи малими зусиллями вже виповзли, як равлики зі своїх хаток, з тієї самої агресивної субстанції, яку прості назвали "час". Вони не потрапили під владу часу, і було їх десять. Але не всі вони були рівновеликі за своєю досконалістю. Мало того, деякі з них були зовсім не досконалими, радше навпаки.

Отож, могли ще рухатись такі достойники (подаємо за ступенем значущости):

1. Миколай Бардотьодол, великий магатма Шамбали. Саме тоді, коли збунтувався той божевільний день (до речі, називався він "20 квітня 1999 року", якраз коли кохана жінка Клима Староігла повідомила йому, що виходить заміж за іншого, і світ для нього завмер), магатма перебував у глибокій — позачасовій — медитації, і йому тоді було глибоко до лямпи, плине тамтой час чи зупинився через самодурство якогось там буденного дня.

2. Шарль Кастенко, єдиний у Східній Европі правдивий нагваль. Він того фатального дня перебував у тісній щілині між світами, де сховався від хижого голодного Орла, і де, як відомо, часу немає.

3. Ан-Ти-І-Цзи, чернець з північнокитайського монастиря дзен. Він якраз після десятилітнього практикування у-вей збирався осягнути саторі, опанувати дгарму, перервати сансару і зрозуміти, що нема ні минулого, ні майбутнього, а є лише ця мить. Вже і тепер. То ж чи важливо для такого оригінала, рухається час, чи його заціпило? Ні, як відомо. Отож бунту того революційного дня Ан якось навіть і не помітив.

4. Свамі Раджірамаян, бодгісатва. Все зрозуміло.

5. Клим Староігл, просто чоловік, тридцятисемирічного віку, хронічний шукач спокою і такий же хронічний незнаходжувач його. Під час того жорстокого потрясіння він несподівано згадав своє життя у попередній кармі і дуже здивувався. Тіло його лежало на класичної краси грудях чорноокої Ірен (з якою вони того ж варіюватого дня помирилися), а сам він з величезною цікавістю розглядав себе, втіленого у мешканця далекого XVI століття, якогось Климентія Зорекіла. Зрозуміло, що за таких обставин час нечинний.

6. Алеф Елохімович, рабі у 47-му коліні, вчений каббаліст і екзегет. Коли такі люди піднімаються до пізнання Ен-Софа через посередництво сефір, а високоповажний рабі Елохімович саме піднімався від Нецаха до Тифарета, то час безсилий.

7. Владімір Ільїч Олєнін, шаман Чукотки. Гриби, панове, гриби. А до того ж ще й професійне камлання — і В.І.Олєнін опинився в такому місці, звідки він зневажливо і зверхньо спостерігав, як цей дилетант Кастенко тулиться у тріщині між світами, ховаючись від Орла. А тут — чи шумить спливаючий час, чи геть затих, завмерши, — по-перше, не чути, а по-друге, нікому не цікаво.

8. Шон О'Макковинні, друїдський жрець. Того дня він нарешті відкрив спосіб, як поєднати в одній матеріальній структурі дві іпостасі життя — вогонь і воду. Полум'я і лід. Від подиву він зупинився, застиг, завмер. А коли треба було виконати останню, вирішальну частину ритуалу, то він зробив це. Не зважаючи на те, що у всесвіті один з сірих днів протиставив себе усьому сущому порядку.

9. Джоні (без прізвища), старий каліфорнійський гіпі. У того якраз була на відході доза ЛСД, тож зрозуміло, що він не міг не стати обраним.

10. Вася Макінтош, комп'ютерний ґеній, службовець фірми "Майкрософт". Того дня перебував у віртуалі, де у нього був свій час, як також і свій простір теж.

...Першим отямився гіпі Джоні — жорстока ломка, знаєте. Побачивши застиглий світ, він мало не збожеволів (догрався: кайф триває, міцний кайф з галюнами, і одночасно почалась ломка. Гаплик!). І мабуть, цей каліфорнійський бомж втопився би у Тихому океані, якби поволі не втямив, що до чого — він таке уже бачив. Магатма же Миколай Бардотьодол, вийшовши з медитації, яку він провадив на одній з тибетських вершин, і побачивши в небі застиглих орлів, усе зрозумів. Нічого страшного, — просто час зупинився. Не вперше і не востаннє.

Першим чином Миколай увійшов у контакт з Вищими Силами дізнатись, чи це передчасний кінець світу, чи якась помилка. З'ясувалося, що — помилка. За тим він поцікавився, хто має знову запустити плин часу. З'ясувалось, що — він. Це не дуже втішило просвітленого магатму — клопоти великі, — але місію, покладену на нього, виконати мусив. Далі — справа техніки. Треба в одному з кількох місць Сили Землі зібрати усіх десятьох Рухомих (з попереднього досвіду Миколай уже знав, що у таких випадках завжди залишається саме стільки непідвладних загальному порядку осіб) і провести ритуал "Спочатку було слово" з використанням амулета Рами. А де він, цей амулет — маленький, не більший за око гірського цапа, бронзовий кружечок і зображення хреста, обрамленого восьмикутною зіркою, у центрі якого вмонтовано прозоро-блакитний камінчик? Кружечок з написом на звороті. Що там написано? Це ще треба вміти прочитати, прочитати і озвучити це саме СЛОВО, яке, вимовлене хором десяти Рухомих, й оживить всесвіт.

Але спочатку треба зібрати усіх Рухомих, потім знайти амулет, потім...

Магатма Миколай Бардотьодол, не зважаючи ні на що, простір мусив долати як простий смертний. Спочатку пішки, потім велосипедом, за тим автомобілем (техніка ж бо земна уся була справною). Не любив він цієї справи, але позаяк через зупинку часу на дорогах йому ніхто не заважав, то за три дні він уже в'їжджав у Делі.

Свамі Раджірамаян уже чекав на нього. Обидва вони після короткого обміну люб'язностями, аскетично-вишуканого обіду та недовгого відпочинку взялися до роботи. Сидячи на мармурових сходинках басейну з прохолодною застиглою водою, вони синхронно підключились до ВАІМ (Всесвітня астральна інформаційна мережа) і почали ідентифікацію Рухомих. Так, Ан-Ти-І-Цзи, нагваль Кастенко, рабі Алеф, дивак Олєнін, старий Шон, гакер Вася Макінтош, невиправний Джоні — усі люди відомі, більшість з них заслужені ветерани Посвяти, професіонали і знавці. Але хто десятий? Невже випадковий? Так і є! Цього разу Вищі Сили не втримались від жартів. Підсунули звичайного, темного і необраного. Хоча через химерну гру випадку його уже можна вважати обраним.

— Хто такий? — телепатично спитав гіпі Джоні своїх просвітлених співучасників.

— Треба усім вкупі зосередитись, бо щось дуже туманно, не проявляється, — сказав бодгісатва.

— Підсунули якогось... — пробурмотів рабі Алеф Елохімович.

— До роботи, братове, — поважно мовив магатма Миколай. Усі дев'ятеро у режимі пошуку ввімкнулись у ВАІМ і почали уважно сканувати всесвіт. Через кілька годин чи днів (часу ж не було) вони знайшли десятого Рухомого. Це був простий земний чоловік на ім'я Клим з якимось варварським прізвищем, який тепер, напівзбожеволілий від побаченого застиглого світу, з піднятим сторч волоссям біг невідомо куди вулицями міста десь на заході України.

— Треба щось робити, бо здуріє, ось так, а з вар'ятом ми час не ввімкнемо, — сказав старий Шон.

— Або втопиться у Пруті, — додав гіпі Джоні.

— Хто ближче до нього географічно? — спитав магатма Миколай.

— Ось так завжди, — забубнів рабі Алеф, — завжди я виявляюсь крайнім. Що? Якщо я в Одесі, то мене й збиткувати можна?!

— Така, брате, твоя доля, — співчутливо сказав В.І.Олєнін, — поспіши до цього бідолахи, поки й справді він не втопився у тій каламутній річці.

— Я й зателефонувати можу, — пожвавився рабі Алеф.

— Дивись, аби він геть не зваріював, — сказав бодгісатва, — обережно так.

— Аякже, аякже, — посміхнувся рабі і, дочекавшись, коли переляканий Клим забіг у свою квартиру і міцно позамикав усі двері, набрав номер на своєму мобільному телефоні...

— А тепер, братове, маємо обрати прийнятне для всіх Місце Сили, — урочисто промовив магатма Миколай, — зрозуміло, що до консенсусу дійти буде важко, бо високовчений рабі, звичайно, запропонує Єрусалим, я не проти, аби це була Лхаса, а доброчесний Шон — щоб Стоунгендж, і так далі. Які будуть пропозиції?

— А якщо Київ? — несміливо промовив гіпі Джоні, якого все ще мучила тяжка ломка.

— А й справді, — підхопив бодгісатва, — враховуючи, що випадковий десь у тій країні, та й високовчений рабі там, то чому б не обрати це достойне місце.

— Хто проти? — спитав Миколай і, не чекаючи відповіді, бо знав, що деякі будуть проти, але їх буде небагато, сказав: — А тепер, братове, хто як може, хто шляхом левітації, хто пішки, а хто автомобілем чи літаком, хай усі прямують у Київ. Позаяк часу нема, то й поспішати нема чого, хто коли прибуде, тоді й буде. Але й зволікати не варто, місія ж бо на нас покладена важлива — Всесвіт оживляти. Та ще й амулет Рами треба підготувати. До речі, в кого він?

Усі достойники скромно промовчали.

— Так, — зітхнув магатма, — якщо ще високовчений не знає, де амулет, то роботи нам додасться.

Звідки він, дуже високовчений рабі Алеф Елохімович, міг знати, де амулет, якщо він щойно мав таку важку розмову з цим...

Коли задзвонив телефон, у Клима мало серце не зупинилося, як усе довкола.

— Аби ви не надумали топитися в Пруті, — почув він у слухавці гаркавий голос з одеським акцентом, — ви мене зрозуміли? Як вас звуть? Ви знаєте, що ви один з нас? Але ви не знаєте, що ви — випадковий! Коротше, беріть перше-ліпше авто, яке бачите на вулиці, і виїжджайте в Київ. Там я буду на вас чекати. Де? Хай буде на розі Хрещатика і Прорізної...

Це диво якесь, що нікому нічого в потойбіччі не винний Клим остаточно не з'їхав з глузду й ледь не вмер. Лише те, що у житті він таки дещо бачив і мав від природи здорову психіку, врятувало його від того, аби з людини не перетворитися в якусь біомасу. Живу чи вже неживу. Через якийсь проміжок неіснуючого часу протягом телефонної розмови Клим з рабі Алефом не лише порозумілись, а й навіть заочно заприятелювали і домовились зустрітися через... як уже вийде... на тому самому розі у Києві.