II Кармічні викрутаси

Спільного у Клима Староігла та його попереднього у XVI столітті втілення було одне — очі: праве синє, як коштовний камінь у центрі хреста на бронзовому амулеті, а ліве чорне, як шовковий шнурок, на якому та медалька теліпалася. А так це був цілком інший чоловік. Віку він мав десь за тридцять, розуму — багацько, фізичної сили предостатньо, а ім'я мав — Климентій Зорекіл. Так би й прожив він усе життя у рідному місті Кам'янці, працюючи офіцером міської варти, якби не прикрий поєдинок із задерикуватим турецьким чаушем з конвою самого паші. Дуже невдалий для покійного чауша. Довелось Климентієви втікати. А куди ще втікати в XVI столітті молодому, дужому, та ще й гоноровому православному шляхтичеви? Спочатку він пристав до якихось озброєних чубатих волоцюг, які товклися вздовж Дніпра і називали себе "козаками", а потім у Каневі знайшов князя Дмитра Вишневецького. Через кілька тижнів князь наблизив його до себе.

— Звідки у твоєї милості таке дивне прізвище? — спитав Климентія князь, коли вони сиділи в корчмі коло угорського вина.

— Предки мої, очевидно, списами і шоломами зорі кололи, — сміючись, відповів Климентій, — а шляхетство отримав один з них ще від короля Данила.

— Слідкую за тобою, твоя милосте, і бачу, що вельми многими талантами наділив тебе Творець, — дивлячись просто в різнобарвні очі Климентія, говорив тверезий князь Дмитро. — І фехтуєш вправно, і з гаківниці цілиш влучно, і навкулачки п'ятьох одночасно лупиш; з іншого боку — чужоземні мови вмієш, ну там, турецьку, польську, латину. Це не дивно, але звідки ти, пане, французької вмієш?

— Все дуже просто, ваша ексцеленціє, — охоче відповів Климентій, — військової справи з малого мене вчив батько, а до мов я сам хист виявив, від турків перейняв турецьку, від поляків — польську, міський писар Герасим Смотрицький навчив мене нашої грамоти, як також латини і греки... А французьку я вивчив у місті Парижі, куди ходив кілька разів з нашими вірменськими купцями.

— Якщо так, — твердо сказав князь, — то я пропоную тобі інтелігентну службу, лише не квапся давати відповідь. Я формую таємну спеціяльну службу, інтелігентну, як уже сказав, для збирання та опрацювання різноманітних державних відомостей...

— Шпигунство, — схопився за голову Климентій, — та за це турки шкіру здирають, поляки на палю саджають, французи на брусах розпинають, а князі Острозькі вішають догори ногами.

— Так, — погодився князь Вишневецький, — фах це небезпечний. І кара за нього належить відповідна. Як і плата.

— Що таке плата, ваша зацність, — Климентій зняв з себе бойовий шкіряний пояс з прикріпленими до нього — гаманцем, порохівницею, калиткою з циновими кулями та коштовним турецьким кинджалом, — ось тут усе, що мені треба у цьому світі: зброя, аби здобути трохи грошей, і гроші, — Климентій витягнув з гамана жменю дрібних турецьких цехінів, підкинув їх на долоні, — аби не бідувати.

— Дрібно мислиш, твоя милосте, — сказав князь, розстібнувши на грудях два срібні ґудзики темно-вишневого оксамитового італійської роботи камзолу, — не гнівайся, звичайно. Як на пересічного шляхтича, то, звісно, ти все добре кажеш, бо що треба молодому, дужому, але немаєтному лицареви, — заробити звитяги і маєтків, аби під старість було де голову прихилити. Але я тобі пропоную інший шлях. Шлях великих подвигів і великої слави, такої великої, що оця дрібнота, — князь пересипав долонею цехіни, — стає вже геть несуттєвою.

— Чаклунство, князю? — нажахано спитав Климентій.

— Ех, лицарю, лицарю, — зітхнув князь, — але то не твоя вина, що ти не можеш звестись над буденщиною. Слухай мене добре!

Князь роззирнувся корчмою, побачивши, що козаки за сусіднім столом п'ють собі пиво й мед і не звертають на його ексцеленцію жодної уваги, вийняв зі своєї похідної зеленого сап'яну калитки згорнутий руркою пергамент.

— Шляхтичу роду Зореколів, пане Климентію, — трохи набундючено почав князь, — зараз я буду мовити величні речі, якщо не готовий їх слухати, а також нести за них обітницю мовчання, то скажи, і ми, допивши це вельми добре угорське вино, розійдемось собі, кожен у свій бік.

— Я готовий на все, ваша ясновельможносте, — спокійно сказав Климентій, — не тому, що нічого не боюся, а тому, що боюсь нічого, — додав дещо мудровано.

— Цілуй хреста на мовчання, — суворо звелів князь. Климентій розстібнув шкіряні ґудзики свого синього жупана, витягнув з пазухи на шовковому шнурку маленький хрестик з єрусалимського кипариса, зі срібним розп'яттям, підніс його на рівень очей, правою рукою тричі перехрестився і побожно поцілував.

— Добре, — пожвавився князь Вишневецький, — а тепер будь уважним.

Князь розгорнув пергамент, притиснув ріжки чарками й полумисками і почав говорити.

— Це мапа, лицарю. Це — синім чорнилом намальований — Дніпро. Тут внизу — Чорне море і Крим, де засіли наші закляті друзі Гіреї. Праворуч — Польща, на північ — Литва, а ліворуч і трохи догори — Московія, де володарює мій родич, теж з Рюриковичів, великий князь Іван. А ось тут, — князь Вишневецький накрив долонею середню течію Дніпра, — Русь. Ще якихось двісті років тому тут правили суверенні руські князі. А ще углиб часу тут простиралась велика Києворуська імперія.

— Я прагну відродити Королівство Руське! — блиснувши очима, випалив князь і шаленим поглядом зазирнув у різнобарвні очі Климентія, праве з яких світилось співчуттям і розумінням, а ліве нічого не виражало.

— Волинь, Поділля, Холмщина, Галичина, Чернігівщина, Київщина — усе це землі руських православних князів, — говорив князь Дмитро Вишневецький, — а ще ж є необжите Лівобережжя, а на Дніпрі, за порогами стихійно складається нова сила — козаки. Якщо десь там, скажімо, на острові Хортиця, спорудити укріплення, засіки, то утвориться надійний заслін з півдня. За тим усі руські князівства об'єднаються під одним королівським скіпетром.

— А ви, князю, — король! — не стримався Климентій.

— Можу бути й я, — спокійно сказав князь, — може бути ще хтось з Рюриковичів, може й князь Василь Острозький. Треба буде скликати віче з усіх станів, кого воно гукне, той і буде, а наразі треба робити, по-перше, політік, по-друге, формувати мілітарну потугу, непідвладну ні Речі Посполитій, ні татарам, ні туркам. Щодо війська, то це будуть козаки, а для політік я й створюю цю інтелігентну службу. Я маю мати вуха, очі й навіть язики при усіх довколишніх монарших дворах — у Кракові, в Бахчисараї, в Істанбулі, в Москві, в Стокгольмі... Що скажеш, твоя милосте?

— У Швеції просто рубають голови шпигунам, тому я хотів би менше мучитись у разі чого, — сказав Климентій.

— Легкого життя шукаєш, лицарю, — князь згорнув і сховав у калитку пергамент з мапою. — У Стокгольмі моя резидентура вже працює, а ось у Москві ще нема нікого.

Климентій мовчки зітхнув.

— Поїдеш під прикриттям паризького парфумера, крам цей делікатний я вже приготував. А тепер спитай мене за плату.

— Для мене найліпшою платою буде, якщо повернусь живим з тамтої Московії, — гірко сказав Климентій.

— Мудро мовиш, — засміявся князь, — але чи вистачає у тебе фантазії уявити собі свою плату за вірну службу, коли я стану королем руським?

— Дай Боже, ваша ексцеленціє, нашому теляті вовка з'їсти. Князь Дмитро не образився, а налив обом повні келихи.

— В Москву! В Москву! — проскандував несподівано сам для себе Климентій і випив вина.

...Ніч захопила французького купця Луї Стилетта на великій смоленській дорозі. Довелось завернути у їх московський готель, який тут називали "постоялий двор", де так звані "ямщики" міняли коней. Купець разом зі слугою і найнятим у Чернігові товмачем зайшли в кабак. Спитали щось на вечерю. Француз замовив печене порося, паштет з гусячої печінки, шампіньйонів, шмат вареного осетра, а на десерт — еклери, вина наказав принести бургундського. Згодом через перекладача з'ясувалось, що в кабатчика є лише водка, "такий напій, схожий на ваш "кон'як", мусьйо", а з їстивного лише "пустиє счі". Все, голодним доведеться спати, подумав чомусь українською мовою "француз", коли побачив, як до нього підходить слуга гарно вбраного московського пана, що сидів за столом вглибині кабака. Після довгої розмови з участю перекладача з'ясувалося, що благородний дворянин Іван Афанасьєвіч Журавльов запрошує "французького купця" до свого столу, незважаючи навіть на те, що він не є дворянін, але позаяк господін Журавльов відправляється з посольською місією в місто Париж до їх французького короля, то хотів би повправлятись із заїжджим купцем у французькій мові.

А холєра би тебе, кацапе, взяла, подумав "французький парфумер", а вголос чинно подякував і підійшов до дворянського столу.

— Метр Луї Стилетт.

— Шевальє Жан Журавльофф.

V корчмі чинився жахливий мезальянс і злочинно порушувався етикет, але московський дворянин і французький ремісник сиділи за одим столом і ділили "скромну трапезу" московського дипломата, яка складалася з печених курей, кислої капусти, житнього хліба і, звичайно, "водкі". Якби цю сцену побачив якийсь житель Західної Европи, то, судячи з вбрання, відзначив би, що шляхтич, у гороховому камзолі з масою мережив і жабо, у черевиках на підборах зі срібними пряжками та капелюсі з пір'ям екзотичної африканської птахи страуса, п'є прозору рідину разом з якимось варварським князем у хутряній шапці із золотою бляшкою та якомусь дикунському кафтані із рукавами явно задовгими і заширокими, до того ж гаптованому золотими нитками.

— Скажи мені, метре Стилетт, якою тепер є мода одягатись у славному місті Парижі? — запитував московит купця трохи штампованою, але на загал правильною французькою мовою.

— В моді широкі іспанські штани, зібрані вище коліна, жабо, брабантські мережива, черевики з великими пряжками, — розхвалював минулорічну паризьку моду купець, — а ще дуже гарним тоном вважається пахнути жасмином, лавандою і китайською трояндою, а не мокрою псятиною, — купець мимоволі потягнув носом повітря у бік дворянина і відвернувся.

Цей рух не залишився непоміченим. Буде бійка, подумав купець і, засунувши руку за полу камзола, намацав поліровану рукоять англійського пістоля. Дворянин почервонів, як дівчина, і, мовляв, йому стало гаряче, зняв з себе величезну шапку і ще більший кафтан. Під цим вбранням виявився стрункий молодий чоловік з гнучкою постаттю. Та що там казати, якби не ріденька білява борідка, то купець міг би запідозрити, що це не дворянин, а дворянка — м'яке біляве волосся, сині очі з густими віями, червоні губи, рум'янець на всю щоку, — все це могло бути фаянсовою хінської роботи лялькою, якби не дуже реалістичний ніс — великий, горбатий, гачкуватий, до того ж, ще й перебитий і скривлений на один бік.

— А чи зможу я, метре, по прибутті в Париж справити собі це модне вбрання?

— Аякже, ваше благородіє, та не треба чекати аж прибуття до Парижу, я можу господинови уже продати такий костюм, а на додачу ще й флакон парфумів "Амур і Психея".

Дворянин дуже втішився і звелів зараз же розпочати примірку. Вони перейшли у дворянинову кімнату, куди купець приніс скриньку зі своїм запасним костюмом, пляшечку парфумів "Амур і Психея" та похідне венеційське кругле дзеркало.

Дві години дворянин вертівся перед дзеркалом, роздягався й одягався, обливав себе парфумами, червонів і блід, але у нього нічого не вийшло. Тобто торгова оборудка відбулась, і за одяг, парфуми, а особливо дзеркало Іван Афанасьєвіч відсипав купцеви півкапшука золотих монет, але спали вони кожен у своїй кімнаті.

Вранці, коли вони прощались, дворянин, уникаючи дивитись купцеві в різнокольорові очі, дав усні рекомендації французькому гостеви до свого дядька Малюти Скуратова, особи, наближеної до його величності надьожі-государя царя Іоанна Васільєвіча. Купець чемно подякував, ще раз уважно оглянув лялькове обличчя дворянина, спотворене цього ранку не лише перебитим носом, а й темними колами під очима. Нічим не можу допомогти, подумки відзначив купець Луї Стилетт і заліз у свій критий візок.

В Москву! В Москву!

Кінний конвой, найнятий від розбійників у смоленського воєводи, поволі рушив за візком.

...Через кілька тижнів французький купець Луї Стилетт виходив з кремлівських покоїв московського царя Іоанна Васільєвіча, прозваного в народі "Грозний", тримаючи в руці порожню скриньку від парфумів, які він так вдало продав цареви (гроші за покупку було обіцяно в кінці поточного року), а, крім того, маючи усний дозвіл царя відкрити парфумерну крамницю на Ковальському мосту.

Вдала оборудка, думав собі купець, хоч залишився у Москві майже без краму, але те, що почув, варте десятьох візків з парфумами. Заговорились цар Іоанн з Малютою Скуратовим та Федьком Басмановим, нюхаючи і перебираючи флакони з вишуканими паризькими пахощами — мовляв, говори-говори, Малюто, цей французький купчина ні... щось на букву "х" чи "ф", не тямить. Розповідай, бо це дуже цікаво і важливо для нашого царства.