III Рука Москви

— Кажи, Малюто, це цікаво і дуже важливо для нашого царства, французький купчина все одно ні фуя не розуміє, розповідай, що тамтой звіздар у Парижі понаписував?! Як його, до речі?

— Михайло Нотр-Дам, — сказав Малюта Скуратов, що сидів на лаві з правого боку від царя, — за моїми даними, має бути надрукована нова книга цього провидця.

— Ти добре знаєш?! — насупився цар.

— Маю там незлих вивідачів, надьожа-государ, — з гідністю відповів Малюта.

— Це добре, — цар кинув незрозумілий погляд на Федора Басманова і кивнув: — Федька, нумо налий мені грецького вина, та ближче, ближче сідай.

Цар взяв у Басманова келих вина і посадовив його близенько біля себе на ослінчик, обкладений парчевими подушками. Малюта удав, що цього не помітив, і старанно обнюхував флакони з парфумами, що приніс зайшливий французький парфумер, котрий бовваном нерозуміючим стояв біля дверей і несміло переступав з ноги на ногу та дивився собачими очима то на царя, то но Басманова, то на Скуратова. Парфуми гарні, а француз дурний, подумав Малюта і подивився на царя. Іоанн же Васільєвіч поволі розшпінкував ґудзики Федорового кафтана на грудях і засовував руку у пазуху зблідлого чомусь Басманова. Лише чорні наквацьовані брови виділяються, губи — й ті зблідли, не інакше, як... Малюта не встиг додумати свою думку, як цар з криком висмикнув руку з Федорової пазухи.

— А це що таке, земноплазе нечестивий? — зашипів Іоанн грізно і показав золотий медальйон на ланцюжку, який він зірвав з шиї Федька Басманова. Той ледве не зомлів.

— Розповідай, бо з кілком гострим матимеш сукуплення. Що це є і де той давній бронзовий амулет з хрестом і голубим камінцем та бусурманськими буквицями зі зворотнього боку, який я тобі того тижня подарував?

— Пощади! — захрипів Федько.

— Скажи правду, Федьку, бо гірше буде. — У царя побіліли очі.

— З Івашком Журавльовим обмінялись на прощання, коли він у Францію відбув задля государевої служби, — вимовив Басманов і гепнувся цареві на коліна, симулюючи зомління.

— Дурненький, — лагідно промовив Іоанн і погладив Федька по шовковистих кучерях, — той медальйон дуже давній, мені його касимовський цар Симеон Бекбулатович подарував, а до нього через десятки рук від самого Чингізхана перейшов, а ти, Федя, такий противний!..

— Ти, Малюто, розповідай про того французького ворожбита, не витріщай очі, що ще не бачив?

— Француз тамтой, государю, за звіздами вміє читати майбутнє, але він свої пророцтва не прямо проголошує, а пише такі собі віршики, в яких трохи затуманює суть. Хоча головне втямити неважко.

— Про мою царську величність згадує?

— Як тобі сказати, государю...

— Кажи так, як є, Малюто!

— Чомусь не хоче він за Велике царство Московське поминати.

— На палю його! — заверещав цар.

— Так же ж у Парижі цей звіздар, і підданий він свого французького короля Генріха Другого. Аби впіймати Нотр-Дама, треба наперед Францію підкорити, ваша царська величносте, — смиренно схилив голову Малюта.

— Випий вина і кажи, що ти зробив для того, аби цей французький звіздар не був таким розумним?

— Підкупити цього Михайла, дати йому золотих дукатів і сорок сороків соболів, аби він написав зо десять гарних віршиків про вашу царську величність і Московську державу, — неможливо, бо він твердо вірить, що його рукою водить Промисел Божий. Але є інший вихід. Можна підкупити їх французьких друкарів.

— Почекай, Малюто, якщо вони розсиплять книгу, то що завадить іншим друкарям через кілька місяців знову її скласти?

— А не треба розсипати книгу, государю, треба лише не надто помітно внести деякі правки у "Центурії" Михайла Нотр-Дама — такі, аби налякали увесь світ могутністю і величчю Москви.

— А якщо цей Михайло викриє фальш?

— Не викриє. Він настільки вірить у Провидіння, що сам себе переконає, ніби це справді й він писав. Бо інакше — ганьба. Та й не читає він коректури!

— Добре, Малюто, дій!

— Уже, государю.

— Що — уже? — спохмурнів цар.

— Дворянин Івашко Журавльов, — чорнобривий Федько Басманов, який лежав на царських колінах, злякано ворухнувся, а цар погладив його по голівці, — уже відбув до міста Парижу, — продовжував Малюта Скуратов, — з сундуком золотих дукатів та текстом вірша, який буде вкладено в одну з "Центурій" Михайла Нотр-Дама. Все буде дуже секретно. До того ж наше золото піде на те, аби кілька віршів з книги Нотр-Дама таки було розсипано. Непомітно так.

— А що там такого є небезпечного? Чи не про мою передчасну смерть написав цей вчений француз?

— Ні, государю, але Михайло-звіздар напророчив дещо про наших сусідів.

— Про шведів, може? — скипів цар.

— Ні, государю, про Русь, — скрушно промовив Малюта.

— Про Русь!? — розлютився цар. — Хіба така країна ще є, хіба не проковтнула її Литва?

— Нотр-Дам, государю, твердить, що в далекому майбутньому, років через чотириста п'ятдесят, саме з Руси, що на берегах Дніпра, прийде нова хвиля відродження світу.

— Бреше француз, — пирхнув цар.

— Та й я так вважаю, але на всяк випадок наказав Журавльову, аби не пошкодував грошей на вилучення цього вірша з "Центурій" Михайла Нотр-Дама.

— А що там такого дослівно написано? — поцікавився цар. Малюта вийняв з-за парчевого пояса восьмушку сірого паперу і підніс до свічки.

— Перекладено з французької, — урочисто оголосив і почав читати:

Закон Мора поступово згасне, За тим прийде набагато привабливіший З краю, на берегах Бористена, Багатого талантами і гарною мовою.

— А може, це Московія? — насмілився подати голос Федько Басманов.

Цар і Малюта поблажливо переглянулись і посміхнулись.

— Воно ж невчене у географії, — сказав цар і скуйовдив Федькові кучері. — А Мор — це котрий, той філософ, якому брат наш, англійський король Генріх Восьмий голову відтяв?

— Так, государю, це Фома Мор, — сказав Малюта і трохи завагавшись додав: — А може, й не він, може, це взагалі не Мор, буквиць там багато, у цьому імені. Чудить Михайло...

— Тоді треба допомогти Михайлові, адже він теж може помилятись...

Малюта, щасливо усміхаючись, закивав своєю рудою бородою.

— А який вірш забув вписати в свої пророцтва цей пророчий Михайло?

— А ось цей, — радісно сказав Малюта і витягнув з-за пояса іншу восьмушку паперу. — Читаю.

З Понта Евксинського і великої Татарії
Буде король, який прийде в Галлію,
Пройде крізь землі аланів і Вірменію
І у Візантії опустить кривавий жезл.

Все це, государю, у перекладі французькою везе Івашко Журавльов у Париж.

— Тож виходить, що я й Францію завоюю.

— Так, государю, виходить.

— І у Константинополь столицю перенесу, це вже справи державні... Нумо вижени цього француза-парфумера, бо ще заговорить, як Валаамова ослиця.

Малюта, виштовхуючи парфумера з покоїв, примовляв:

— Йди собі, фрязю, йди, цар купує твій крам, гроші одержиш згодом, згодом, в кінці року.

Цар довго мовчав, напівлежачи на подушках у глибокій задумі, потім рвучко схопився і сказав:

— Малюто, ти це саме... француз цей якийсь підозрілий, надто вже високий і плечистий, ти це, хай два опричники підуть до нього і хай язика відріжуть, менше буде говорити...

— А може, він письменний і напише все, що чув тут, — солодко облизуючи губи, сказав Басманов.

— Справді, Малюто, — погодився цар, — хай руку йому теж відріжуть, праву, а ще краще — обидві.

— А може, взагалі?! — Малюта провів долонею по своїй рудій бороді. — 3 кінцями?

— Можна й так, — мляво протягнув цар, — а тепер іди собі, Малюто, ти скажи там слугам, хай принесуть ще вина. І пряників, пряників хай не забудуть!

...Два дужі опричники — рудобородий Трішка Зубатов і беззубий Петька Ложкін на конях, з притороченими мітлами та собачими головами до сідел, скакали до Німецької слободи.

— Де зупинився француз Луї Стилетт? — спитали поважного німця-аптекаря у смугастих панчохах. Німець, здогадуючись, для чого "геррен опрічнікен" шукають француза, не лише сказав, де той сидить, а й охоче провів царевих людей до самої брами постоялого двору, де засів проклятий парфумник-жабоїд.

Опричники заїхали у двір, злізли з коней, Трішка взяв у руки міцний волосяний мотузок, а Петька витягнув з-за пояса мідний чекан. Не звернувши уваги на кількох осідланих коней, готових для дороги, вони зайшли в дерев'яний будинок...

Через півгодини з приміщення вийшов вбраний по-дорожньому французький парфумер Луї Стилетт, за ним ішли слуги з багажем. Парфумер ніс в одній руці закривавлений мідний чекан, а в іншій — волосяний мотузок з прилиплим жмутом рудого волосся з чоловічої бороди. Француз кинув ці речі на землю біля опричникових коней і сів у сідло...

Дорога з Московії виявилась не менш небезпечною, ніж дорога сюди. Вісім разів на француза та його супровід нападали московські розбійники, але якось вдавалося відбиватись, аж поки у брянському лісі якісь дуже наполегливі головорізи не перебили усіх слуг, а Луї Стилетт без свого гарного капелюха з пір'ям ледве втік.

У чернігівських лісах тьохкали солов'ї та ревіли ведмеді, гуділи дикі бджоли та завивали вовки, а французький парфумер, обідраний і побитий, голодний і зарослий, на стомленому коні в'їхав у Русь. Далі стало легше.

В Києві Луї Стилетт дізнався, що його добрий знайомий князь Дмитро Вишневенький зі своїм особистим батальйоном спустився вниз Дніпром і разом з козаками будує за порогами на острові Хортиця військову базу.

Перед парфумером стояв вибір: спускатись на Низ, знайти князя, поговорити з ним, розжитись якимись грішми, а за тим знову підніматись на Верх і брати керунок на Францію, чи діяти на власний розсуд. Вибрав друге.

Ще два дні тяжкої дороги, і дуже голодний парфумер на напівмертвій конині добрався до Острога.

— Маю надзвичайно пильну справу до його світлости князя, — переконував сотника війська князя Острозького волоцюга-парфумер, але вже не французькою, а чистісінькою руською мовою, — справу державної ваги. Дуже і дуже...

Переконав.

— То ти кажеш, твоя милосте, що вчився у Кам'янці в Герасима Смотрицького і вельми в чужих мовах обізнаний, — розпитував князь Василь Острозький заїжджого оброслого шляхтича, приймаючи його у своїй бібліотечній залі.

— Обізнаний, ваша ексцеленціє, — відповідав колишній парфумер, а тепер православний руський шляхтич Климентій Зорекіл, гарячково поблискуючи очима, — тому й пропоную вам цю вельми цікаву і корисну справу.

— То, кажеш, цей французький звіздар Михайло Нотр-Дам ще одну книжку видав.

— Видає, князю, але чи вже вийшла, чи ще ні — достеменно не обізнаний.

— Кажеш, пророцтва?

— Пророцтва, ваша зацність.

— А чи не є воно від Вельзевула?

— Ні, князю, цей французький провидець, кажуть, дуже побожний...

— Хто каже? — перебив Климентія князь. — Звідки ти усе це знаєш, добродію?

— У Чернігові, ваша світлосте, усе це мені розповів під великим хмелем один французький парфумник, Луї Стилетт на ім'я, дуже пройнявся довірою до мене, коли я по-їхньому заджерґотів.

— То не від чорта? — повернувся до попереднього питання князь.

— Якби воно було щось нечестиве, то тамтого Михайла свята інквізиція вже давно спекла би, як гусака на Різдво.

— Слушно, — погодився князь, — то ти, пане, берешся поїхати до Парижу привезти ті "Центурії" і перекласти їх руською мовою?

— Атож, князю, — енергійно відповів Климентій, — а ви видрукуйте книжку у своїй друкарні.

— А чи не посіє воно зерна спокуси у поспільстві? — завагався князь.

— А то не мусить бути для поспільства, а лише для обраних, — швидко відповів Климентій.

— Згоден єсмь, — рішуче сказав князь, — відряджу тебе, пане, у Париж, а коли ж утечеш з грішми, то впіймаю і здеру шкіру.