IV Книжники і фарисеї

Влітку 1999 року Україну почала трусити електоральна лихоманка. Восени мали обирати нового президента.

Або залишити старого.

Фахівець з електоральних технологій Каріот Юдко піднісся духом і поставив перед собою зухвалу мету — заробити на цих виборах стільки грошей, аби одного чудового осіннього ранку прокинутись вільним від боргів. Нікому — ні цента. Гарна мрія. Але нездійсненна, бо Юдко себе знав, скільки би грошей він не заробив, борги його від того суттєво не зменшаться. Кредитори поміняються — це так, під шумок виборчої кампанії можна зробити нові борги, аби погасити давніші — тактика перевірена, але щоби свої кревні віддавати? Не до снаги мені такий моральний подвиг, панове, слабий, земний і смертний суть я чоловік!.. Хіба що Григоріянському треба віддати, причепився, як ING Barings, та й аргументи висуває... Вагомі.

В Києві була немилосердна спека, і поки Юдко дотеліпався до виборчого штабу... гм, скажемо, одного з кандидатів, розміщеного на розумній відстані як від вул. Банкової, так і від вул. Грушевського, то потом просякла не лише його біла китайська сорочка, а й важка червоно-синьо-жовто-зелена краватка. На превелике щастя, в приміщенні штабу працювали кондиціонери. Каріот Юдко спочатку зайшов у відділ компромату і за сто умовних одиниць продав фахівцям-антитехнологам несуттєву, дрібну таку, але дуже смердючу компру на одного з конкурентів НАШОГО. Майстри піару з префіксом "анти" без будь-якої огиди, висловивши помірковано цинічний інтерес до Юдка, звично взяли компромат і так само звично заплатили.

Тепер, коли мінімальну матеріальну базу десь на тиждень було закладено, Юдко ногою відчинив двері в кабінет старшого піармена Мойсея Десятинного. Каріот знав, що Мойсей сидить у глибині кабінету спиною до дверей, тому використав ногу замість руки для відчинення дверей винятково заради автосуґестивної терапії, іншими словами, переконував сам себе, що він крутий.

— Привіт, Мойсею, маю геніальне ноу-гау — стовідсотковий успіх і гарантована перемога НАШОГО! — погнав без ліричних вступів Каріот.

— Віднеси рухманам, — не відриваючись від комп'ютера, кинув Мойсей. — НАШ і так перемагає. — А потім, посунувши окуляри на лоб, додав: — Мусить перемагати.

— Маслом каші не зіпсуєш, — посміхнувся Юдко, — до того ж я недорого прошу: тисячу доларів за ідею. За реалізацію плата окрема.

— Ну, реалізовувати в нас є кому без... — Мойсей розвернувся на своєму зручному офісному стільці до Юдка і серйозно сказав:

— Ми не благодійний фонд. Ми працюємо на перемогу!

— А я про що?! — теж серйозно відповів Юдко.

— Якого характеру твоя ідея, Кар?

— Рота я відкрию лише тоді, коли буду тримати в руках конверт з цупкого паперу. Можна без конверта.

— Все-таки для того, аби розмова наша мала якусь перспективу, ти мусиш назвати блок, якщо медіальний чи партійний, то ліміт тугриків уже вичерпано...

— Ні, — зважився Юдко, — блок астрологічний. З інтелектуальним антуражем.

Мойсей переглянув на моніторі свого комп'ютера кілька файлів, трохи подумав і сказав:

— Тобі, Кар, пощастило, в цьому блоці є неосвоєні кошти. Гривнями візмеш?

— Візьму.

— Тоді сідай і розповідай.

— Принцип "стільців", — твердо сказав Юдко.

— Згода є продукт непротивлення сторін, — процитував одеських класиків Мойсей, потім вийняв з шухляди пачку українських грошей і відслинив Юдкови сорок банкнот із зображенням пророка української нації, вбраного в баранячий кожух і таку ж кучму.

— Нострадамус! — випалив Юдко.

— Повертай гроші, наперсточнику, — заволав Мойсей.

— Почекай, Міша, — замахав руками Юдко, — я ще не закінчив.

— Бреши, бреши, фарисею, що ввів в оману пречесного технолога "піар", — залементував Мойсей.

— Дивись — що, Міша. Через два тижні чи через місяць станеться сенсація у науковому світі. Виявиться, що десь у другій половині XVI століття в друкарні князя Острозького вийшла книга Мішеля Нострадамуса "Центурії" у перекладі староукраїнською мовою. І там знаєш, що є? Там є кілька або навіть один вірш про Україну кінця другого тисячоліття, і про "короля Гіпербореї на берегах Бористена", тобто про президента України теж. І про вибори.

— Але ж у оригіналі цих віршів нема, — зблиснувши очима, вигукнув Мойсей.

— Треба з'їздити в Париж, — заспокоїв його Юдко, — якийсь з вельмимудрих професорів-михайлознавців...

— Говори по-людськи! — гаркнув Мойсей.

— Тобто знавців Михайла Нострадамуса, — сказав Юдко і продовжував: — Один або два таких академіки підтвердять у мас-медіях, що таки так, у рукописі-оригіналі або якомусь маловідомому виданні, з якого і робив переклад той середньовічний український поліглот, таки є ці загублені вірші про далеку Рутенію та вибори короля, сам знаєш кого. Поки усе з'ясується, у нас великий жовтень і мине.

— Так, так, так, — Мойсей скуйовдив свою посивілу за два останні місяці бороду і спитав Юдка:

— За скільки ти маєш намір продати цю ідею найхитрішому з конкурентів НАШОГО?

— Теж за тисячу уо, — чесно відповів Юдко.

— Я тобі, Кар, дам цю тисячу, — похмуро процідив Мойсей, — але якщо станеться витік, то будеш мати справу з кілером. Це я тобі без жартів кажу!

Юдко, посинілий від важливости моменту, мовчки кивнув головою. Мойсей вийняв з іншої шухляди пачку доларів і дав Юдкові десять зелених папірців.

Вийшовши з штабу, Каріот Юдко йшов розпеченим Києвом і з цікавістю спостерігав за немилосердною боротьбою двох дуже потужних тенденцій у самому собі. З одного боку, виступала спокуса все-таки піти в штаб конкурента, продати інформацію за гарні гроші і дивитись, як вони нею розпорядяться — чи самі спробують щось подібне зреалізувати, чи віддадуть в газети, мовляв, як працюють конкуренти — дивіться, виборці, вас ні за що мають, дурять, як лохів. З іншого боку — нависав страх, знав, що в штабі Мойсеевого клієнта не жартують, закатають в асфальт і через місяць навіть ніхто не згадає, що був такий собі вправний піармен Каріот Юдко. Лише кредитори, підбиваючи баланс, спишуть його борги в графу "неминучі ризики". Шкода буде. Каріот Юдко йшов і сам ще не знав, яка з цих тенденцій у його такому, як бачимо, багатому внутрішньому світі переможе.

Наступного дня Мойсей Десятинний робив чергову доповідь Кандидатови на тему іміджу і великої жовтневої перемоги. У крайньому разі — листопадової. Після ознайомлення Кандидата з найновішими досягненнями піарської думки його штабу насамкінець Мойсей сказав:

— Я тут ще один бренд-есенс придумав. Зі сфери астрологічних пророцтв.

— Досить Глоби, — невдоволено сказав Кандидат.

— Це щось інше, — і Мойсей швидко та вміло виклав Кандидатові суть схем, куплених у Юдка.

— Гаманець знає? — поцікавився Кандидат.

— Ні, — відповів Мойсей, — без вашої візи я нікому не наважився сказати.

— Гаразд, — промовив Кандидат, — машинним маслом каші не зіпсуєш, як каже генерал інтендантської служби. Даю добро.

Він набрав номер на мобільному телефоні і, не представляючись та не вітаючись, кинув у мікрофон:

— Хай Адам Перволюдник відкриє для Мойсея транш для проекту під кодовою назвою... — Кандидат питально глянув на Мойсея.

— Михайло шістнадцятий! — ляпнув перше, що прийшло на думку, Мойсей.

— Михайло шістнадцятий, — здивовано повторив Кандидат, — на суму... — знову глипнув на Мойсея.

— П'ятдесят тисяч уо, — завмираючи від страху, промовив Мойсей.

— П'ятдесят тисяч одиниць пана Камдесю, — сказав Кандидат, вимкнув телефон і звернувся до Мойсея:

— А який коефіцієнт корисної дії буде від цієї "мулі"?

— Дуже високий, Кандидате Кандидатовичу, — бадьорим голосом доповів Мойсей. — Люд електоральний страшенно вірить різноманітним астрологам, магам, ворожбитам і екстрасенсам, і у кабінці на виборчій дільниці ця віра, посіяна у підсвідомість напередодні, мусить виплисти на поверхню і допомогти громадянину зробити правильний вибір. А у підсвідомість запасти може лише коротке, яскраве, образне пророцтво, таке, як у Нострадамуса, до того ж подане у вигляді сенсації і кільканадцять разів продубльоване всіма медіями. А надасть усьому цьому більш містичного антуражу така цілком невинна річ, як календар, — маємо ж 1999-й рік від Христа. Половина людства впевнена, що має щось статись.

— Доладно викладаєш, — похвалив Мойсея Кандидат, — а якщо конкуренти викриють фальшивку і напустять на нас газетних псів?

— Цього не буде, — твердо, переконуючи більше сам себе, ніж Кандидата, відповів Мойсей.

А через годину він уже телефонував у одне місто на заході України, розшукуючи майстра, який чи не єдиний у цій країні міг на найвищому фаховому рівні реалізувати проект під назвою "Михайло-XVI".

— Алло, це Клим Староігл?

— Так, слухаю вас.

...Громадянин Росії, нащадок білоемігрантів, репатріянт і патріот Клим Звєздо-Орловський сидів у бізнес-класі ейрфрансівського "Боїнга" за маршрутом "Москва-Париж". За офіційною легендою, цей пан, вбраний, як плейбой з Рів'єри — у все біле, що так пасувало до легкої засмаги, летів зі своєї історично-політичної батьківщини на свою ж фактично-реальну вітчизну, бо народився він у Франції, а після відомих подій 1991-го виходив собі для чогось російське громадянство. Але це не надто цікаво, значно цікавішою була розмова, яку напередодні відлету в Париж пан Звєздо-Орловський мав у Москві з відомою у певних колах особою — адміралом Жоржем Розгіним.

— Що ж, - наливаючи Климу на денце великої склянки краплю дорогоцінного шотландського алкогольного напою, який так шанують тайняки усього світу, говорив пан адмірал, — на цьому етапі розвитку політичних подій у вашій державі ми з вами однодумці, інтереси Росії і ще деяких впливових країн вимагають, аби президентом України був саме Кандидат. Проект, який ви виконуєте, під такою оригінальною назвою, як "Михайло-XVI", має перспективи на вклад у перемогу Кандидата. Що ви хотіли би почути від мене, пане?..

— В Париж я лечу як Звєздо-Орловський, а так — Клим Староігл.

— Дотепно, дотепно, — засміявся адмірал, — відчувається почерк давнього англомана. То що ж?

— Від вас, пане адмірале, я чекаю окультного інструктажу.

— А ви маєте якийсь практичний досвід у цій справі?

— Цього року у квітні я взяв найактивнішу участь у ритуалі під назвою "Спочатку було слово"...

— Як? — обірвав Клима адмірал. — Як, ви сказали, називався той ритуал?

— "Спочатку було слово", — повторив Клим. Адмірал Розгін встав, випив своє віскі і зляканим голосом забубонів:

— Слово, слово... спочатку було. Ось що, добродію, швиденько допивайте своє віскі і йдіть собі. Не можу я нічого нового вам сказати, це ВИ МЕНІ мали б давати окультний інструктаж, якщо, звичайно, не брешете, що робили ЦЕ... Кажете, у квітні?

— У квітні, — здивовано повторив Клим.

— Може, двадцятого? — тривожно спитав адмірал.

— Саме так, — підтвердив Клим, — двадцятого.

— Не бреше, — дерев'яним голосом пробелькотів Розгін і почав випроваджувати Клима зі свого кабінету: — Я вельми і вельми щасливий, високодостойний майстре, що доля звела мене, убогого, потиснути вашу шляхетну руку...

Словом, всемогутній таємничий адмірал Розгін, якого боялась чи не вся втаємничена Росія, трохи поїхав дахом.

...Літак, зробивши коло над Парижем, почав заходити на посадку на Орлі. Гарно вбраний пасажир з паспортом громадянина Росії на ім'я Клима Звєздо-Орловського дбайливо забрав папери, які вивчав чи не всю дорогу, у дуже дорогий крокодилової шкіри кейс, замкнув його на два замки, а ключик повісив на шию, на золотий ланцюжок, на якому вже висів якийсь дивний бронзовий амулет з дорогоцінним камінцем.