V Холод свободи

Клим Староігл ще з малих років почав підозрювати, що усі люди довкола якісь не такі. Він просто їх не міг розуміти. Виявляється, ось ці всі-всі люди, що є, люблять, шанують і поважають не те, що треба. Вони схиляються перед добробутом, прагнуть слави, шанують комфорт, люблять достаток, поважають успіх, обожнюють владу і т. д. Він же, Клим Староігл, знав, що одне, чого варто прагнути в цьому світі, це — свобода, але нікому про це не казав. Так само, як свою, він шанував свободу інших.

Тому й так жив.

Ще зовсім маленьким він викинув на смітник усі свої іграшки, залишивши лише дитячі книжки та чорний пластмасовий пістолет, що "стріляв" водою. На мамине запитання, навіщо, мовляв, він, малий Климко, викинув свої такі недешеві іграшки, Клим відповів: "Вони на мене дивляться".

— А пістолет?

— Пістолет від мене нічого не хоче, — дещо загадково відповів тоді ще малий Клим.

Відтоді все й так пішло.

До школи спочатку Климко йти категорично відмовився — він уже знав від старших хлопців, з якими спілкувався в пісочниці, що в школі обмежують свободу особистості і зазіхають на права дитини.

— Але ж якщо ти не підеш до школи, — сказав йому батько, викладач марксизму-лєнінізму, — то залишишся дурним.

— Но та й шо, — відмахнувся Климко, — зате буду вільним.

— Не будеш, — заперечив, — бо потрапиш у залежність від свого невігластва. Навчання — світло, а неуцтво — рабство. То чого ж ти хочеш?

— Свободи! — відповів семирічний Клим.

— Дурний не може мати свободи, — сказав батько, — бо звідки він може дізнатись, що свобода — це усвідомлена необхідність.

— Точно? — допитувався Клим. — А хто це сказав?

— Як хто? — здивувався батько. — Товариш Карл Маркс.

Клим пішов до школи. І коли він збагнув, що до чого в цьому загальноосвітньому закладі, то зробив для себе такий висновок: абсолютної свободи тут не може бути, але її може бути більше або менше. Клим хотів — більше. А для цього треба вчитись на самі п'ятірки і не порушувати їхню дисципліну. Тоді ступінь впихання у твоє особисте життя буде якнайменшим. Усвідомлена ж бо необхідність.

Таким чином Клим закінчив школу достроково, з досконалим знанням французької та англійської мов, але не пішов п'ятнадцятирічним в університет, як того вимагав кодекс вундеркінда, а два роки насолоджувався свободою — бив байдики, займався спортом, читав різні книжки. Потім він пішов до університету "вчитися на історика". Після першого курсу Клим збагнув, що історія — це суцільний реєстр війн, а видатні історичні діячі — як правило, талановиті душогуби, тобто серійні вбивці, агресивні маніяки та хворобливі садисти. Тоді він, подумавши, відзначив для себе, що без мілітарного досвіду він не зможе досягти повної свободи, бо якщо прийде лиха година і за свою свободу доведеться воювати, то треба буде вміти фахово забрати в іншої людини її життя.

Несподівано для всіх, хто знав Клима, він після першого курсу кинув університет, спровокувавши таким чином свою мобілізацію у "ряди Радянської Армії та Військово-Морського Флоту". Клим, як хлопець високий, міцний і тренований, потрапив у повітряну піхоту. Його викидали з парашутом з літака, вчили стріляти з "калашникова" та різати людей. Два роки Клим викреслив зі свого життя і на цей термін свідомо забув, що є така категорія, як "свобода". Він перетворив себе на машину, яка мусить за порухами важелів, на які натискує стороння невідома сила, виконувати обов'язки солдата Радянської Армії та витримувати "тяготи і лішенія воінской служби".

Після цього експерименту Клим повернувся додому, поновився в університеті і дуже міцно захворів. Щоправда, спочатку він не знав, що це хвороба, думав — просто так. Але ж ні. Кохання — то тяжка хвороба, яка дуже важко лікується. Пізніше про ту людину Клим не хотів ні згадувати, ні говорити, міг сказати лише одне, що це була — дівчина. Але тоді він дуже страждав. Спочатку було смішно й весело, він якось підсвідомо тягнувся до тієї людини, вона теж не уникала його, такий стан сущого довів їх до логічного довершення — вони стали коханцями. Було добре.

Але однієї травневої днини вона якось так недобре подивилася на Клима і сухо сказала:

— Так, усе нічого, ти мені подобаєшся, любов там, але я не задоволена своїм соціальним статусом, Климе.

Клим дуже налякався, бо зрозумів, що його так важко і дбайливо плеканій та леліяній свободі серйозно загрожують. Вона хоче, аби я з нею одружився! Чогось страшнішого Клим уявити собі не міг. Це ж не вісім років школи, не два роки армії, не університетські півріччя, це ж на все життя! Ні! Тікав він від неї довго і болісно. Тобто йшов, "розлучившись навіки", повертався, морочив дівчині голову, щось там обіцяв, знову втікав, коли мова більш предметно заходила про весілля, а через якийсь час вертався, скиглив і ластився до неї... Так тривало доти, поки та дівчина не вийшла заміж за іншого, який аж не так завзято культивував свободу.

Ось тоді й він зрозумів, що таке бути хворим на любов. Виходу не було, Клим почав дуже багато пити алкогольних напоїв. Спочатку він вливав у себе горілку й пиво через силу, а десь за півроку це навіть почало йому подобатись. Він перевівся в університеті на заочну форму навчання і влаштувався працювати — вантажником в овочевому магазині. Через рік наполегливі зусилля з викорінення любови почали давати результати — Клим поволі забув ту людину. Але став алкоголіком.

Він змінився зовні, його обличчя набуло синювато-сірого кольору і стало схожим на старі непрані фірмові джинси, які він доношував як спадок ще з попереднього життя, волосся ж Климове стало липким, а одяг набув цілком вітчизняного вигляду — сірого, буденного і потворного. Щоправда, очі у Клима залишились ті самі, праве — синє, ліве — чорне. Ось ці очі й видавали Клима, навіть тоді, коли білки через безмежне пияцтво рідко не були налиті кров'ю. Але роговиці — синя і чорна — засвідчували у сірій компанії алкашів десь біля бочки з пивом, що володар цих очей — чужий. У ті роки в моді були саме ці барви — синя джинсівка, чорний вельвет, сині кросівки, чорні сорочки, тому суцільно сірі і ретельно п'яні радянські трудящі біля бочки інтуїтивно впізнавали в Климові ворожий елемент — заходофіла, фарцовщика, стилягу, антирадянщика. Через це Клим, виходячи в світ (бочка, генделик, "гадючник", підворіття etc), одягав темні дешеві пластмасові окуляри, які в колах алкашів носились після отримання тяжких тілесних пошкоджень в область лиця. Таке ця публіка розуміла.

Після перших "стограм", запитих водянистим пивом і заїджених плавленим сирком в "гадючнику", починались неймовірно цікаві розмови: про цінову політику уряду на алкогольні вироби, про зловорожі підступи американських імперіалістів, про своїх домашніх "кобр" (жінки і тещі), про суку-начальника, неодмінно з апломбом суперзнавця — про футбол, про таємниці вітчизняної історії; та обов'язково — анекдоти: про Вовочку, про Васіль-Іванича й Петьку, про Льоньку Брежнєва... і так далі...

Одного квітневого ранку, прокинувшись від тяжких похмільних мук, Клим виявив у своїх хаотичних думках дивний дуалізм: організм вимагав схопитись і бігти похмелитись під магазин, де можна зранку дістати трьохчвертьлітрову пляшку "чорнила" (сорт вина), а рештки нескаламученого алкоголем розуму заперечувала, навіщо, мовляв, бігти в магазин принижуватись перед продавщицями, випрошуючи пляшку вина в борг, якщо можна ще поспати, або просто полежати в ліжку, до того ж сьогодні вихідний. Але організм глушив цю контру в мислях і вимагав, вимагав, вимагав!

Клим з великим жахом зрозумів, що послідовно і методично прагнучи свободи, він потрапив у найбільш жорстоку, яка лише може бути, несвободу. Він став залежним від алкоголю.

На щастя, незворотних змін у його молодому організмі не відбулось, і він кинув пити.

Коли Клим закінчив університет, в країні якраз почались 90-ті роки. На той час він уже настільки утвердився у своєму фанатстві свободи, що не заводив собі не тільки коханих подружок, а й близьких друзів. Так, зустрічався з дівчатами, не доводячи справу до кохання, спілкувався з хлопцями на ґрунті спільних інтересів, і — все.

Україна поволі почала змагатись за свою свободу, і Клим, вирахувавши, що у незалежній державі йому легше буде відстояти свою особисту свободу, включився у процес. Який пішов. Клим ходив на демонстрації, носив синьо-жовті прапори на бамбукових вудках, бився на мітингах з "псами соціалізму", розклеював листівки, возив самвидав з Прибалтики, агітував за "демократів" у час виборчих кампаній і нарешті — переміг. Разом з народом України. Але через кілька років Клим зі своїм хваленим народом розійшовся — свободи стало набагато більше, Клим від того дуже піднісся духом, а народ навпаки — розгубився, потім занепав морально, а нарешті гірко затужив. Захотів назад. Для Клима така поведінка його народу не сказати, що була несподіванкою, він ще змалку помічав, що довкола щось не те, але щоб так боятись свободи?!

Залишалась ще надія на легку і почесну смерть. Клим поїхав на війну. Хай буде за інтереси України, але він воював у Пеемерії, на Кавказі і навіть на Балканах. Але згодом виявилось, що війна — це важка, виснажлива робота, а свободи від неї стає не більше, а — радикально менше. Мало того, війна взагалі заперечує свободу. Довелось демобілізовуватись.

В Україні Клим почав підшуковувати для себе якусь справу, яка б давала, хай невеликий, але стабільний заробіток, та не обмежувала б його вимріяної свободи. Спочатку він задумав стати українським капіталістом, але, збанкрутувавши відразу ж після першої оборудки, відкинув цю ідею як шкідливу для святої справи свободи.

Один час в Україні була популярною ідея відродження української шляхти, і Клим взявся вивчати своє генеалогічне дерево на предмет виявлення чи невиявлення голубої крови з розрахунком у подальшому якось на цім заробляти. Розпитавши детально своїх батьків та старих людей у рідному західноукраїнському місті, Клим дізнався, що він круглий аристократ.

З батьківського боку він нащадок прямих спадкоємців короля цигано-ромів Карпато-Балканського ареалу Ігли ХІІ-го Старого та польсько-литовського роду магнатів Радзивіллів. З боку матері він міг претендувати на теж не менш гучні титули — єврейського барона Рабіновського та українського князя Вишневецького. Навіть важко було вибрати. Але згодом з'ясувалось, що навіть такий аристократ у новій Україні мусить якось заробляти, бо високе шляхетство жодного цента прибутку не принесло. Навпаки, численні лицарські ордени та дворянські собранія пропонували їм внести певну суму за титул якогось баронета. Це йому, герцогові Староіглови таке пропонувати!

А коли Клим, роздивившись довкола, помітив, що пострадянська Україна не вилазить з перманентних виборів, він усвідомив своє покликання: став політичним піарменом, тобто виборчим технологом.

Щоправда, заробіток цей фах давав не такий, про який мріяв Клим — невеликий, але стабільний, а зовсім навпаки — великий, але нестабільний. Тому й життя Климове плинуло такими нерівними амплітудами — то розкіш у Києві, то скромне існування в рідному місті. Але насолода свободою не знала ніяких коливань — постійно, повно і майже без меж.

Навчений моторошним досвідом молодих років, Клим найбільшою загрозою для своєї свободи бачив любов до жінки. Тому він як міг, остерігався цієї статі, але позаяк був нормальним чоловіком і стовідсотковим натуралом, то мусив час від часу заводити короткотривалі романи. Але так, аби справа не доходила до кохання.

З чорноокою Ірен Печеричівською вийшло щось неконтрольоване, коли за його схемою прийшов час розлучатись, Клим з жахом вічув, що не може це зробити звично, легко і просто.

А подія 20-го квітня геть усе перевернула у його житті, з юних літ покладеному на вівтар свободи.

...Влітку 1999-го року, коли все людство чекало на здійснення чи нездійснення пророцтва відомого французького астролога XVI ст. Мішеля Нострадамуса, Клим теж чекав. Але не на сподіваний кінець світу, хоча він теж знав чи не напам'ять той знаменитий 72-й катрен десятої центурії:

Року тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого і сім місяців
З неба прийде великий Король жаху,
Воскресить великого короля Ангулемського,
До і після Марс буде щасливо царювати,

а на пропозицію попрацювати на перемогу одного з кандидатів у президенти України. Одну дуже хлібну, але нецікаву пропозицію Клим відхилив. Чекав ще.

Однієї спекотної днини затьохкав телефон. Дзвонив з Києва Мойсей Десятинний, працівник виборчого штабу Дуже Реального Кандидата.