VI Вигоди і вади шпигунського ремесла

Король Франції Генріх II, знемагаючи від інфернальної спеки, сидів у своїй бібліотеці в Луврі, пив вино із срібного сарацинського жбана, який слуги час від часу обкладали шматками льоду, і читав присвяту йому "найпереможнішому, наймогутнішому і найхристияннішому Королеви", яку написав для нового видання своїх "Центурій" цей всезнаючий звіздар, "найсмиренніший і найпокірніший слуга і підданий Мішель Нострадамус".

— Скажи мені, метре, — звернувся король до Мішеля Нострадамуса, який стояв поруч, теж потерпаючи від спеки у своєму оксамитовому камзолі з гофрованим коміром, тримаючи в руках скромний чорний капелюх з однією лише срібною пряжкою, — чому у віршах своїх ти описуєш майбутні події в нашому королівстві та у чужих землях дуже так незрозуміло для читача?

— Сір, — чемно відповів Нострадамус, з ласки королівської спершись на книжкову шафу, — якщо стається так, що пророк, а це, ваша величносте, той, хто бачить речі, приховані від знання звичайного чоловіка, уздрить світло досконалого одкровення і йому відкриються речі Божі та земні, він не може говорити відкрито, позаяк чинність пророцтва пролягає далеко вперед, таємниці ж бо Господні незбагненні, а чесноти відкривають далеко наперед істинні знання, як також і їх наслідки.

— А-а, — з надзвичайно розумним і розуміючим виглядом кивнув король.

— Так, так, сір, — продовжував заохочений Нострадамус. — Цього годі збагнути ні за земними знаменнями, ні за іншими людськими знаннями, позаяк окультні чесноти перебувають під патронатом самого Неба, тобто самої вічности, яка за допомогою віри відкриває будь-які часи.

— А хіба вічність підвладна якомусь поділу? — поставив грамотне запитання король.

— Ваша величність, як завжди, має рацію, — радісно сказав Нострадамус, — але ж, виходячи саме з неподільности вічности з допомогою збурення Геракліанського причини пізнаються рухами в небесах.

— Геракліанського? — стурбовано перепитав король.

— Геракліанського, сір, — смиренно відповів Нострадамус.

— А тепер скажи мені, метре, буде повне видання книжки твоїх вельмимудрих віршів?

— За кілька років, ваша величносте, вже після моєї смерти. Власник друкарні в Ліоні метр Бенуа Ріго видасть найповніше зібрання моїх віршів — з першої центурії по десяту, — сказав Нострадамус, промовчавши, що це буде й після смерти також самого короля Генріха Другого.

— Це добре, метре Нострадамус, — промовив король і перехрестився.

...Метр Бенуа Ріго мирно собі вечеряв у власному домі в Ліоні — шматком печеного поросяти, мискою бобів, политих провансальською олією, різною зелениною та пляшкою солодкого вина. Чомусь він любив солодке. Звичайно, цей поважний книговидавець не міг знати, що саме в цей час, коли він правою рукою тримав обгризену поросячу кістку, а лівою запихав до рота жмут салату, в Ліон дорожньою каретою в'їхав іноземець у шляхетському вбранні на ім'я шевальє Жан Журавльофф, або просто Івашко Журавльов з посольства московського царя. Він зупинився в дорожньому готелі, зняв кілька кімнат для себе і для своїх слуг, а за тим викликав до себе шинкаря.

— Скажи мені, шинкарю, — Івашко Журавльов поклав на стіл золоте екю і накрив його долонею, — хто старший майстер у друкарні Бенуа Ріго?

— Метр Шарль Петі, — відповів шинкар Леві Левуа.

— А чи ти відведеш мене до його помешкання?

— Саме тепер, вночі? — завагався шинкар, але побачивши, що гарно вбраний шевальє посунув у його бік монету, швидко додав: — Уже йду. Лише ліхтар візьму.

Після того, як шинкар, відпровадивши пана Журавльофф до самої брами дому друкаря Петі, повернувся до свого шинку, в нього уже був новий гість. Теж шляхтич.

Він теж запросив шинкаря до окремої кімнати і теж поклав на стіл золоте екю...

— Два вірші, метре, — вмовляв тим часом майстра Шарля Петі московський дипломат Журавльов-Журавльофф, — і вісімдесят золотих екю переходять у ваш гаманець, це гарні гроші за складання восьми рядків віршованого тексту, по десять екю за рядок.

— Але ж це вірші самого Мішеля Нострадамуса, — злякано бубонів майстер, ховаючи в поли домашнього кафтана тремтячі від передчуття запаморочливого зарібку руки. — Це ж астролог самого короля, і до того ж кажуть, що пан Нострадамус на короткій нозі з самим чортом. Боюсь я, пане, — чесно зізнався друкар.

— Ще двадцять золотих екю мусять перебороти ваш страх, метре, — переконливо сказав Журавльов і почав перераховувати монети.

— Так, цей страх я вже здолав, — сказав друкар, — але є ще страх Божий. До того ж, у пеклі за ці такі діяння буду довго горіти. Тому...

— Ще двадцять екю, — почав Журавльов.

— П'ятдесят, — рішуче перебив його друкар. — Зі страхом Божим не жартують, та й у пеклі — горіти.

— Блядь, — сказав незнайомою майстрові мовою Журавльов і розв'язав гаманець.

Вони, присвічуючи собі ліхтарем, прокрались до друкарні Бенуа Ріґо, майстер відімкнув замки і вони ввійшли всередину. Там майстер спочатку перевірив, чи добре зачинені віконниці, хоча від хвилювання забув замкнути двері, а за тим запалив кілька великих свічок, потім одягнув шкіряний робочий фартух і спитав Журавльова:

— Що робити?

— Спочатку розсипте будь-який вірш, на ваш розсуд, і наберіть ось це, — Журавльов вийняв з-за пазухи папір, на якому було написано, що з Понту Евксинського і великої Татарії в Галлію прийде король, а дорогою, мовляв, завоює землі аланів та Вірменію, і у Візантії опустить кривавий жезл. За півгодини майстер Петі сказав вдоволено:

— Склав, а викинув щось там про якусь третю світову війну. Що далі?

— А тепер, метре, знайдіть дев'яносто п'ятий катрен третьої центурії і розсипте його, а натомість складіть таке.

Журавльов засунув руку в пазуху і завмер. У друкарню ввійшов чоловік у камзолі з білої іспанської шкіри та в червоних оксамитових штанях.

— Не треба нічого розсипати, метре Петі, — сказав прибулий і направив на майстра люфу англійського пістоля.

— Добре, пане, як скажете, — покірно мовив друкар і опустив руки.

— Пан Луї Стилетт? — здивовано спитав Журавльов-Журавльофф.

— Хароший ти парєнь, Ванька, — сказав прибулий Журавльову його рідною мовою, — но нєкогда мнє с тобой в дворянскіє ігри іграть. Так что счітай ти погіб на дуелі.

Це було останнє, що Івашко Журавльов почув у своєму житті, бо після цього прибулець переклав пістоль у ліву руку, а правою вихопив гострющий стилет з-за пояса і швидко зарізав московського дипломата.

— А ви, метре, не тремтіть, — звернувся Луї Стилетт до майстра друкарської справи, — вам нічого не загрожує. Лишень швиденько знайдіть мішок та упакуйте в нього те, що недавно називалось "шевальє Журавльофф".

Коли нещасний Івашко був запакований в рогожу і запханий у мішок, до якого було прив'язано двопудовий злиток цини, Стилетт сказав друкареві:

— Я тачкою відвезу цей вантаж у Рону, а ви, метре, тим часом трохи попрацюйте, зробіть відтиски усіх сторінок книги Мішеля Нострадамуса. І постарайтесь швидше, аби я не розсердився, а щоби вам легше працювалось, я замкну вас ззовні. Ключ, будь ласка!

...Бульк! Тіло Івашка Журавльова під вагою цини пішло на дно. Луї Стилетт повернувся в друкарню, спакував відтиски книжки Мішеля Нострадамуса, відпустив майстра Петі і пішов у готель трохи поспати. За годину мало почати світати.

За цю годину добродій у темному плащі з кинджалом за поясом, який називав себе Луї Стилеттом, мав намір добре виспатись. Аби вдосвіта швидко і професійно відправитись назустріч сонцю, себто — на схід.

Повернувшись у готель, пан Стилетт замкнувся у попередньо винаймленій кімнаті, впав на ліжко і відразу ж з ним почали коїтись дивні речі. Праве синє око його міцно заснуло, а ліве — чорне — навпаки, наповнилось несучасним світлом і оглянуло все довкола.

Пан Луї Стилетт схопився з ліжка, одягнув свій сірий похідний плащ, взяв кинджал та пістоля і вийшов з готелю. За тим він розбудив сторожа міської ратуші і за цілого золотого купив у нього сто метрів мотузки та гак на довгому держалні. А потім пан Стилетт пішов до річки. На тому місці, де кілька годин тому він же втопив тіло нефортунного Журавльова, пан Стилетт роздягнувся, прив'язав один кінець мотузки до дерева, а інший до держална з гаком, який взяв у руки, і заліз у воду. Він плавав і пірнав з гаком в руках доти, аж поки не знайшов і надійно не зачепив тіло покійного Журавльова. Потім вийшов на берег і витягнув мотузкою втопленого мертв'яка на берег. Переконавшись, що це справді той самий московський дипломат, пан Стилетт розстібнув його камзол і сорочку на грудях, зняв з шиї мокрого мерця таку собі не надто коштовну медальку з синім камінцем на чорному шнурку, одягнув її на себе, а потім ще раз втопив тіло бідного Журавльова в Роні.

Повернувшись у готель, пан Луї Стилетт ліг на ліжко і заснув. Прокинувся через півгодини вже з обома розплющеними очима. Він не пам'ятав того, що ходив на річку і витягував з дна тіло Журавльова, але твердо був переконаний, що ця бронзова медалька на шовковому шнурку — це така важлива річ, що за неї він без вагань може піти на смерть. Цей шматочок старої бронзи із синім камінцем дорожчий навіть за відтиски книги Мішеля Нострадамуса, в яку він не дозволив внести підступні правки проти майбутнього його Неньки-Батьківщини. Яка, власне, й послала лицаря Климентія Зорекіла на цей подвиг — не допустити московського втручання в пророчі тексти Нострадамуса і привезти свіжий примірник "Центурій" в Русь, де вони будуть перекладені руською мовою і видані книжкою в Острозькій друкарні князя Василя. На жаль, патріот Руси-України, лицар Зорекіл не знав, що підступний шпигун Московії, справедливо покараний ним Журавльов все-таки встиг внести в Центурії вірш, який можна тлумачити як передбачення успішних експансій Москви на Захід, але чи є від цього менш звитяжним подвиг розвідника?

До того ж уранці, сам не знаючи чому, Луї Стилетт подався не на захід у бік Руси, а до Парижу.

...В чорнооку вдову — графиню Ірен Курвуазье де ла Круа була закохана половина Парижу. І не лише молоді гульвіси, а й статечні пани, котрі ще не втратили здатности розмоножувати самих себе, а втім, від споглядання цієї прегарної графині з білими, налитими невідомо чим, персами, така здатність аж ніяк не могла не з'являтися. До того ж графиня Ірен була багатою, тому, крім вроди такої невимовної, вабила старих зубожілих герцогів-вдівців суто прозаїчними інтересами. Особливо наполегливо залицявся до графині престарілий родовитий аристократ дюк де ла Шампіньйон.

Але графиня обрала іншого. Вона закохалася в хай не дуже родовитого, але вельми хвацького шляхтича з різними очима — синім і чорним — Луї Стилетта, який щойно прибув з Ліона. Шлях до ліжка графині Ірен завзятий шевальє Стилетт долав довго, мало не два тижні. За цей час він вбив на дуелях двох і поранив чотирьох суперників, сам отримав три незначні колоті рани, і ледве відбився від найманих вбивць, яким замовив його герцог де ла Шампіньйон.

Пан Стилетт, коли зрозумів, що графиня Ірен теж у нього закохана, готовий був на все, навіть одружитися з нею. Але неймовірно вродлива Ірен так любила цього ліонця, що не могла якийсь час думати ні про що інше, як про любов. Вони поселилися у спальні паризького палацу графині і жили там у ліжку цілу зиму. Слуги носили їм їжу, вино, гарячу воду та парфумерію, але майже не подавали одяг. Бо його здебільшого не треба було.

А навесні графиня Ірен почала заводити матримоніальні розмови, мовляв, добре було би звінчатися, бо очевидно, у них буде дитинка, хлопчик, а ще незле було би це зробити таки цього тижня...

Після двох днів такої бесіди коханий Луї втік. Він не залишив своїй любій Ірен записки з поясненням, куди він від'їжджає і хто він такий насправді, — не мав часу, треба було втікати. Залишилась графині від нього лише одна річ — бронзова медалька з синім камінцем.

Графиня Ірен дуже затужила, хотіла було випити отруту і вмерти, але передумала і вийшла заміж за герцога Шампіньйона. А через дев'ять місяців щасливий батько вже тримав на руках міцненького сина, якому дали ім'я Людовік і який став законним спадкоємцем титулу герцогів Шампіньйонів і бронзового амулету, про який ще нічого не знав через свій незначний вік.

А пан Стилетт, аж коли вже минув німецькі князівства і в'їхав у Польщу, почав замислюватись над зиґзаґами долі та над мінливістю буття. Все-таки професія розвідника має свої вигоди, ось, наприклад, можна не одружуватися, навіть з жінкою, яку ти якийсь час любив... Щоправда, цей фах має також і свої вади, про них міг би розповісти московський шпигун-невдаха Журавльов. Якби був живий.