VII Заблукані в трьох словах

— Давай амулет, Алефе, — звернувся магатма Миколай Бардотьодол до свого колєґи, одного з десяти Рухомих у заціпенілому часі, рабі у 47-му коліні, вченого-каббаліста й екзегета Елохімовича, коли вони розсілися колом навкруг Місця Сили на Софіївськім Майдані в Києві.

— У мене нема амулета, — дерев'яним голосом промовив рабі Алеф.

— Як нема? — хором спитали решта Рухомих: наґваль Шарль Кастенко, бодгісатва Свамі Раджірамаян, чернець Ан-Ти-І-Цзи, гіпі Джоні, гакер Вася, шаман В.І.Олєнін, старий Шон.

— Як нема? — осібно перепитав новонавернений Рухомий Клим Староігл.

— Нема в мене амулета Рами, нема, — замахав руками рабі Алеф.

— А в кого він? — спитав магатма Миколай.

— Ен-Соф його знає, — відмахнувся рабі Алеф.

— Так, — задумався магатма, — початок оживляння відкладається. Хто останній раз бачив амулет Рами? Виявилось, що ніхто не бачив.

— Тоді доведеться займатись реконструкцією, — стомлено промовив магатма, — беремо останню тисячу років.

Після кількох невдалих спроб обрані нарешті синхронно підключились до ВАІМ і побачили таку картину: в пустелі вмирає від спраги просвітлений суфій і дервіш Квазі Мустафа-Алі, у нього на шиї — бронзовий амулет Рами, залишається проповзти ще кілька кроків до оази з прохолодним джерелом у затінку і смерть від спраги буде відведено, бо на неї волі Аллаха не було. Справді, волі Аллаха на смерть від спраги не було, дервіш загинув від широкої, не надто гострої шаблі воїна Чингізхана...

Далі шлях бронзового амулета проляг через кілька поколінь Чингізидів до касимовського царя Симеона Бекбулатовича. Той дарує цю не надто коштовну, але шляхетну через свою давність дрібничку московському цареви Іоанну Лютому, а вже цей чіпляє амулет на білу шию любого своєму грізному серцю Федька Басманова. Останній, змій зрадливий, прощаючись зі своїм другом, якого любив більше, ніж грізного царя, Івашком Журавльовим, що вирушав у Францію з шпигунською місією, обмінюється з ним нашийними прикрасами. Івашко Федькови — золотий медальйон на ланцюжку, а той йому — бронзову медальку на шовковому шнурку. Така нерівнозначність обміну свідчила про те, хто у цій парі кохає, а хто дозволяє себе кохати.

Потім усе закінчилось сумно для справи ввімкнення часу. Івашку Журавльова у Ліоні під час виконання надтаємного завдання московського уряду зарізав інший шпигун — агент руських князів Дмитра Вишневецького та Василя Острозького, якийсь Климентій Зорекіл, що перебував у Франції як нелегал під іменем "шевальє Луї Стилетт". Зарізавши, цей козацький розвідник жбурнув недокоханого Журавльова у річку. Тепер амулет Рами мало того, що лежить на дні французької річки Рони, до того ж ще й у далекому XVI столітті.

— Що робити? — постало питання перед десятком Обраних і Рухомих.

— Одне можу зазначити, якщо це когось втішить, — насмілився подати голос неофіт Клим Староігл, — цей український агент-супермен мені не чужий.

Обрано-Рухомі пожвавились і зацікавлено повернули голови до Клима.

— Розповідай, — звелів магатма Миколай.

— Що довго казати, — знітився Клим від уваги таких великих осіб, — цей розвідник Зорекіл — моє попереднє кармічне втілення. Коли вона, кровопивця така чорноока — це я про Ірен, панове, — сказала, що виходить заміж за того латентного педераста Жанно Журавля, який так і не зумів прилаштувати оленячі роги своєму роботодавцю Валєрі Гепкалу, але хто не знає, що Валєра імпотент...

— Ти, брате, цево, — обірвав Клима рабі Алеф, — давай по суті.

— Отож, Ірен повідомила мені, що виходить заміж, — забубонів Клим, — це було 20-го квітня, панове, ви ж знаєте...

— Я його зараз вб'ю, — сказав рабі Алеф магатмі Миколаю. Клим почув цю фразу і швидко сказав:

— Я згадав свою попередню карму. Я був цим Зорекілом, який теж мав очі різних барв.

— І що? — спитали один одного Рухомі.

— Нічого, — самі собі вони ж відповіли і почали думати.

— Є! — на те він і комп'ютерник, аби першим знаходити рішення, якщо вже вони всі зібрались у кінці XX століття. Отож, це вигукнув гакер Вася Макінтош і виклав свою версію:

— Якщо наш брат-неофіт Клим Староігл так добре знає того зарізяку, теж Клима, але Зорекіла, то хай відправиться назад на годинку у свою попередню карму, витягне з дна Рони тіло того московського шпигуна, зніме з нього амулет, навіє своєму родичу кармічному певні установки, аби той поїхав у Париж і там відновив шлях амулета Рами по спадковій лінії. Сам пан Староігл, звичайно, мусить повернутися до нас, а той інший Клим, Зорекіл, виконавши певну місію, нічого не знаючи, хай і далі займається своїм шпигунським ремеслом.

— Розвідницькою діяльністю на користь своєї Батьківщини-Неньки, — ображено виправив Васю Клим.

— А що далі? — спитав Васю магатма.

— Далі шлях амулета пролягає в Україну через герцогів Шампіньйонів, які втекли з Франції в Російську імперію від Французької революції. А потім поміняли своє прізвище на Печеричівські після ще однієї — вже більшовицької революції.

— Як? — нажахано спитав Клим.

— Ось бачите, — засміявся Вася, — ця схема вже працює. А чи не так, Климе, звучить прізвище вашої коханої Ірен?

— Так, — вкотре вже цієї днини Клим відчув, як у нього стає сторч волосся.

— А чи є у неї на шиї... — потягнув Вася.

— Стоп! — крикнув гіпі Джоні. — Це втручання в приватне життя, порушення прав людини.

— Що ж, тоді хай світ так і ціпеніє в нерухомості, — ображено кинув Вася.

— Спокійно, братове, — примирливим тоном сказав магатма Миколай, — спочатку треба взяти у Вищих Сил мандат на втручання в історію, за тим хоча 6 для годиться спитати брата Клима, чи він згоден ще раз повернутись у свою попередню карму. На зовсім короткий час.

— Якого нема, — нагадав усім шаман В.І.Олєнін.

— Але який нам належить відновити, — підхопив фразу магатма.

— Я згоден, — сказав Клим, — але за однієї умови: Ірен Печеричівська навіть найменшим чином не повинна постраждати.

— А що їй може бути? — сказав гакер Вася. — Вона просто остання в роду Шампіньйонів-Печеричівських, до якої спадково перейде амулет Рами.

— Гаразд, — покірно промовив Клим, — що я маю робити?

— Нічого, — сказав друїдський жрець старий Шон О'Маковинні, — лягай ось тут на лавку і спочивай, радше тіло твоє хай відпочиває, а сам ти на годинку вселишся в тіло Климентія Зорекіла, який під іменем Луї Стилетта спить у ліонському готелі, виконаєш роботу, і — назад. Але спочатку випий цієї водички.

Старий Шон витягнув зі своєї шкіряної торби дерев'яну баклагу, налив у срібний келих і простягнув Климови. Той випив і завмер, простягнувшись на лавці біля Михайлівського Золотоверхого собору.

Якби не ця біда з бунтівним днем, можна було б сказати "через якийсь час", атак... Словом, Клим, прийшовши до тями, відрапортував колегам:

— Все виконано!

— А тепер вже я тебе спитаю, брате, — сказав магатма Миколай, — чи є у твоєї коханої Ірен Печеричівської на шиї такий дивний бронзовий амулетик, не більший, як око гірського цапа?

— Є, — радісно відповів Клим, — така медалька завбільшки, як монета в 25 копійок.

— Яких ще "копійок"? — спитав часом небайдужий до політики нагваль Кастенко, — хіба Україна не має власної національної валюти?..

— Не до цього, брате, кинь, — обірвав його шаман В.І.Олєнін, — я тобі згодом поясню.

— Треба комусь помандрувати у те місто, де перебуває ця Ірен з амулетом, і привезти його сюди, — діловим тоном сказав бодгісатва Раджірамаян.

— Я можу з'їздити, — зголосився гакер Вася, — або ще краще літаком, у Борисполі я "Боїнга" бачив...

— Ні! — твердо сказав Клим. — Про це не може бути й мови. Я сам поїду чи полечу... та хоча б пішки, але я і лише я. Сам.

...Вони дивились на амулет, знятий Климом з шиї його коханої Ірен, яка застигла у такому вигляді, в якому й справді Клим не дуже хотів, аби її хтось бачив. Тим паче, якийсь Вася...

Пробували розшифрувати Слово.

— Аум! — сказав бодгісатва.

— Абракадабра! — сказав рабі.

— Майкрософт! — сказав комп'ютерник.

Амулет не реагував.

А він і не міг озиватись на ці варваризми.

...Там, де починається молодий дубовий гай, стояла хата, збудована з плетеної лози та обмащена синьою глиною. Двері, оббиті турячими шкурами, відсунулись, і вийшов білявий синьоокий хлопчик, одягнутий у лляну сорочку, довгу безрукавку з ведмежого хутра, підперезаний поясом з вичиненої шкіри, оббитим бронзовими бляшками. В руках хлопчик мав міцну палицю з сухого в'яза.

— Карба! — крикнув він. З повітки вибіг великий чорний з білим кудлатий пес і радісно замахав хвостом.

— Тгу ну дан, — вигукнув хлопчик і побіг стежкою до річки. Пес відразу ж перегнав його і понісся з шаленою швидкістю.

З хати вийшла жінка, теж у довгій лляній сорочці, але у безрукавці з соболиних шкур та з золотими прикрасами на шиї.

— Вара! Вара! — голосно закричала вона. Хлопчик неохоче повернувся і підійшов до неї.

— Віта, мата, по барата? — чемно спитав він свою маму.

— Трун на дна, — вона простягнула хлопчикові череп'яний, розмальований білим, червоним і жовтим глек, — дада буд а калараті.

Хлопчик свиснув на пса, який ще з більшою неохотою повернувся від річки, і пішов у лісок. Там він підійшов до джерела, яке било між покритими мохом валунами, і набрав повний глек чистої холодної води. Коли він повернувся, з хати вийшов його батько, він чомусь тримав у руках сідло і меч. Хлопчик заплакав. Він зрозумів, що сьогодні йому не вдасться скупатись разом з псом на ім'я Карба у цій широченній річці, бо сьогодні, як і вже кілька років тому, вони покинуть цю свою тимчасову хату і знову вирушать у путь. Знову назустріч Ра. Хлопчик витер сльози, підійшов до батька, простягнув глек з водою.

— Дна, дада, сол ет.

— Шаран, Вара, — батько взяв глек, випив трохи і поклав глек на камінь. Потім він взяв шматок вепрячої шкури і почав чистити свій і так блискучий залізний меч. Особливо яскраво виблискував між руків'ям і лезом золотий хрест із загнутими ліворуч кінцями.

— Бгавата, Вара, — сказав батько, і хлопчик пішов до хати збиратися в дорогу.

— Вола Ра, вола Рама, — промовив уже сам до себе чоловік і відкинув з чола пасмо білявого волосся. З хати вийшла мати з череп'яним посудом у руках. Її сині очі були повні сліз.

— Кара гі, — сказала вона і посміхнулась до чоловіка.

— Нан, — відповів він, — Ра!

...Ось тому й амулет у XX столітті, який мав зіграти таку важливу роль у справі відновлення потоку часу, ніяк не відгукувався на ті несуттєві для його старої бронзи словеса. Що за аум? Що таке абракадабра? Хто чув за якийсь там майкрософт?

Не знають вони Слова!

Час залишався застиглим.

Обрані Рухомі, голови схопивши в руки, тяжкі думи думали. Сиділи в Києві на Софіївському майдані на пластмасових стільцях, принесених з поблизької кав'ярні, і думали.

Було про що...